banner banner banner
Портрет Доріана Грея
Портрет Доріана Грея
Оценить:
Рейтинг: 0

Полная версия:

Портрет Доріана Грея

скачать книгу бесплатно

Портрет Дорiана Грея
Оскар Уайльд

«Портрет Дорiана Грея» – найвiдомiший роман великого iрландського фiлософа, письменника i поета Оскара Уайльда (англ. Oscar Wilde, 1854-1900). *** Безiл Голворд пише портрет золотоволосого красеня Дорiана Грея. Милуючись полотном, необережний юнак висловлюе бажання старiти лише на картинi, у реальному життi вiчно залишаючись молодим. Оскара Уайльда називають «принцом Парадоксiв» – гру розуму i неймовiрну вiдточенiсть думки вiн доводив до досконалостi в кожнiй з написаних ним п'ес.

Оскар Уайльд

ПОРТРЕТ ДОРІАНА ГРЕЯ

ПЕРЕДМОВА

Митець – людина, що створюе прекрасне. Завдання мистецтва полягае в тому, щоб показати себе i заховати митця. Критик – людина, яка може по-новому вiдобразити своi враження вiд прекрасного. Найвищою i, водночас, найбездарнiшою формою критики е автобiографiя. Люди, якi знаходять огиднi значення в прекрасному, зiпсованi. У них самих не лишилося нiчого прекрасного. Це жахливо.

Тi хто бачить в прекрасному лише прекрасне – обранi. У них е надiя. Вони однi з небагатьох, для кого прекраснi речi означають красу.

Немае моральних чи аморальних книг. Є добре написанi книги, а е погано написанi книги. От i все.

В ХІХ столiттi людям не подобаеться реалiзм, вiн робить iх злими наче Калiбан, коли побачить свое обличчя в дзеркалi.

В ХІХ столiттi людям не подобаеться романтизм, вiн робить iх злими наче Калiбан, коли не бачить свое обличчя в дзеркалi. Мораль людини – це частина роботи митця, проте мораль мистецтва полягае у досконалому використаннi недосконалих засобiв. Митець не хоче нiчого доводити. Навiть речi, якi дуже легко довести. Митець не мае симпатiй щодо етики. Вони призводять до неприпустимоi манiрностi стилю. Митець не сприймае речi болiсно. Вiн здатний виразити все що завгодно. Для митця думка i мова – робочий матерiал. Музика е прототипом всiх мистецтв з точки зору форми. Акторська гра – з точки зору почуттiв. Будь-яке мистецтво водночас лежить на поверхнi i ховае в собi символ. Тi, хто намагаються заглибитись в нього, ризикують. Тi, хто знаходить символ, також ризикують. Насправдi, мистецтво вiдображае глядача, а не життя. Коли витвiр мистецтва викликае рiзнi думки, це значить, що цей витвiр новий, складний i потрiбний. Доки критики сперечаються, митець перебувае у згодi з самим собою. Ми терпимо людину, яка зробила щось корисне, доки вона не починае цим захоплюватись. Ми терпимо людей, якi роблять щось непотрiбне, тому що вони страшенно цим захоплюються.

Мистецтво, по сутi, непотрiбне.

    Оскар Уайльд

РОЗДІЛ 1

Майстерню художника наповнював чудовий запах троянд, а коли легенький лiтнiй вiтерець проникав через вiдкритi дверi, вiн приносив за собою з саду насичений аромат бузку чи легкi нотки тернового цвiту.

Лорд Генрi Уоттон за звичкою лежав на персидському диванi й одну за одною курив цигарки. Звiдси вiн мiг упiймати поглядом Вiдблиски сонця на золотисто-медовому цвiтi верболозу, тендiтнi гiлки якого ледве тримали на собi таку красу, на шовкових портьерах, що закривали величезне вiкно, час вiд часу з’являлись чудернацькi тiнi птахiв, якi пролiтали повз. Виникало враження, нiби портьери японськi. Це змушувало його задуматись про нефритово-блiдих японських художникiв, котрi намагаються засобами незмiнно нерухомого мистецтва вiдтворити рух i швидкiсть. Похмурий гул бджiл, що пробивали собi шлях некошеною травою, чи просто наполегливо кружляли довкола квiтiв у саду, робив тишу нестерпною. Глухий гул Лондона звучав нiби орган.

На мольбертi посеред кiмнати стояв портрет неймовiрно красивого юнака у повний зрiст, а всього за кiлька крокiв перед ним сидiв, власне, його автор, Безiл Голуорд, котрий кiлька рокiв тому несподiвано зник, змусивши громадськiсть заговорити про себе i придумати найрiзноманiтнiшi версii подiй.

Коли художник дивився на те, як вдало вiн зумiв вiдобразити красу i грацiю на своему творiннi, задоволена посмiшка не залишала його обличчя. Та раптом вiн схопився з мiсця, заплющив очi i притиснув пальцями повiки, нiби в спробi замкнути в головi сон, вiд якого вiн так боявся прокинутись.

– Це твоя найкраща картина, Безiл, найкраще з того, що ти коли-небудь робив, – лiниво пробурмотiв лорд Генрi. – Ти просто мусиш виставити ii в галереi Гросвенор наступного року. Академiя мистецтв завелика i занадто банальна. Коли б я туди не навiдався, там було або так багато людей, що я був не в змозi подивитись на картини, що просто жахливо, або так багато картин, що менi нiколи було дивитись на людей, а це ще гiрше. Так що Гросвенор це едине пiдходяще мiсце.

– Не думаю, що ii варто виставляти будь-де, – вiдповiв вiн i дивакувато вiдкинув назад голову, в Оксфордi за цей рух друзi кепкували з нього. – Я не буду ii нiде виставляти.

Лорд Генрi пiдняв брови i вражено поглянув на нього крiзь чудернацькi хмарки диму, що iх видiляла його цигарка з опiумом.

– Нiде не виставлятимеш? Друже, чому? У тебе на це якiсь причини? Якi ж ви, художники, все ж таки, диваки. Ви йдете на все, щоб здобути репутацiю. А щойно здобувши ii, робите все, щоб позбутися ii. Ти робиш дурницю, адже гiрше, нiж коли про тебе говорять, бувае лише коли про тебе не говорять. Такий портрет звеличив би тебе над всiма молодими художниками i змусив старих луснути вiд заздрощiв, звiсно, якщо у них iще лишилися емоцii.

– Я знаю, тобi це здаватиметься смiшним, – вiдповiв вiн, – але я справдi не можу виставляти його. Я вклав у нього завелику частину себе.

Лорд Генрi простягнувся на диванi й зареготав.

– Саме на це я i очiкував, не мае значення, все одно так воно i е.

– Завелику частинку себе! Чесне слово, Безiле, я й не знав, що ти такий пихатий, я справдi не можу знайти нiчого спiльного мiж твоiм грубим, сильним обличчям, твоiм чорним як смола кучерявим волоссям i цим юним Адонiсом, котрий, здаеться, злiплений зi слоновоi кiстки й пелюсток троянд. Справдi, любий Безiле, вiн же Нарцис, а ти – нi, ну в тебе, звiсно, розумний вираз обличчя i тому подiбне. Але ж краса, справжня краса закiнчуеться там, де починаеться розумний вираз обличчя. Сам по собi розум – це форма перебiльшення, тому вiн руйнуе гармонiю будь-якого обличчя. Тiеi ж митi, коли людина про щось замислюеться, ii обличчя перетворюеться на суцiльний нiс, суцiльне чоло чи ще якесь жахiття. Поглянь на людей, що досягли успiху в розумовiй працi. Та вони ж абсолютно бридкi! Єдиний виняток це, звiсна рiч, церква. Але ж у церквi iм не треба думати. Єпископ у вiсiмдесят говорить те ж саме що йому сказали говорити, коли йому було вiсiмнадцять, i тому цiлком природно, що вiн чудово виглядае. Твiй загадковий юний друг, чие iм’я ти вперто не хочеш менi говорити, i чий портрет мене справдi захоплюе, нiколи не думае. Я цiлком у цьому впевнений. Вiн таке собi чарiвне пустоголове створiння, яке варто мати при собi взимку, коли немае квiтiв, щоб потiшити око, i влiтку, коли потрiбне щось, щоб розслабити розум. Не варто собi лестити, ти на нього i вiддалено не схожий.

– Гаррi, ти мене не розумiеш, – вiдповiв художник. – Звiсно я на нього не схожий. Я це чудово знаю. Насправдi, менi було б прикро бути таким як вiн. Чому ти знизуеш плечима? Я кажу це серйозно. Людей, якi так вирiзняються фiзично чи розумово, переслiдують нещастя, саме тi нещастя, якi впродовж усього плину iсторii ставлять королiв на колiна. Краще не вирiзнятися серед iнших. Дурнi та потвори живуть краще за всiх. Вони можуть спокiйно сидiти склавши руки. Вони не знають смаку перемог, але i поразку нiколи не скуштують. Вони живуть так, як варто було б жити нам всiм: iх нiщо не турбуе, вони нейтральнi, i головне, у iхньому життi немае тривог. Вони не руйнують чужi життя i не отримують зла у вiдповiдь. Твое становище й багатство, Гаррi, мiй розум, який е, та все ж, моi картини, чого б вони не були вартi, краса Дорiана Грея – за все, що подарував нам Бог, нам доведеться страждати, страшенно страждати.

– Дорiан Грей? То ось як його звуть? – перепитав лорд Генрi пiдiйшовши до Безiла Голуорда.

– Так, це його iм’я. Я не хотiв тобi говорити.

– А чому було не сказати?

– Я не знаю, як це пояснити. Якщо людина менi подобаеться, я нiколи нiкому не розповiдаю ii iм’я. Це нiби вiддати ii частинку. З часом я полюбив таемничiсть. Здаеться, це едине, що може зробити наше життя загадковим i чарiвним. Найбiльш буденна рiч може стати прекрасною, варто лише приховати ii. Покидаючи мiсто, я нiколи не розповiдаю своiм близьким, куди прямую. Інакше, я не отримував би вiд цього жодного задоволення. Можу сказати, що це погана звичка, але, якимось дивним чином, вона додае життю романтики. Ти, мабуть, вважаеш мене повним дурнем через це, чи не так?

– Анiскiльки, – вiдповiв лорд Генрi, – анiскiльки, любий Безiле. Ти, здаеться, забув, що я одружений, а одна з принад подружнього життя полягае в тому, що воно робить обман необхiдним для обох. Я нiколи не знаю, де моя дружина, а вона i гадки не мае, чим я займаюся. Коли ж ми зустрiчаемося, а це доводиться робити час вiд часу, щоб разом пообiдати чи вiдвiдати герцога, ми розповiдаемо одне-одному цiлковитi нiсенiтницi з незворушними обличчями. У моеi дружини це виходить просто чудово, чесно кажучи, навiть краще, нiж у мене. Вона нiколи не плутаеться у своiх розповiдях, а от зi мною таке трапляеться завжди. Проте, коли вона виводить мене на чисту воду, то не влаштовуе сварок. Інодi менi навiть хотiлось би цього, але вона просто кепкуе з мене.

– Я не люблю, коли ти так говориш про подружне життя, Гарi, – сказав Безiл Голуорд, прямуючи до дверей в сад. – Я вважаю, що ти чудовий чоловiк, але ти чомусь вперто соромишся власних чеснот. Ти незвичайна людина. Вiд тебе не почути моральних слiв, але i не дочекатись аморальних вчинкiв. Весь твiй цинiзм – це просто гра на публiку.

– Бути природним це найбiльш бездарна гра на публiку, – зi сльозами смiху на очах сказав лорд Генрi, коли молодики вийшли в сад i присiли на бамбукову лаву, що стояла в тiнi високого лавра. Сонячнi променi пробивались крiзь гладеньке листя. В травi тремтiли бiлi маргаритки.

Через якийсь час, лорд Генрi дiстав годинник.

– Боюся, менi пора йти, Безiле, – пробурмотiв вiн, – але перед тим як я пiду ти повинен вiдповiсти на мое запитання.

– Яке саме? – запитав художник, не пiдводячи погляд з землi.

– Ти чудово знаеш, про що я.

– Та нi, Гаррi.

– Що ж, я поясню. Я хочу, щоб ти пояснив, чому ти не збираешся виставляти портрет Дорiана Грея. Я хочу дiзнатися справжню причину.

– Я вже розповiв тобi справжню причину.

– Нi, ти сказав, що вклав завелику частинку себе в портрет. Не будь дитиною.

– Гаррi, – сказав Безiл Голуорд, дивлячись йому прямо в очi, – будь-який портрет, написаний з душею – це портрет художника, а не натурщика. Натурщик це лише випадковiсть. Це не його художник вiдображае на полотнi, а скорiше самого себе. Причина з якоi я не буду виставляти цю картину полягае в тому, що я боюсь, що показав на нiй таемницю власноi душi.

– І що ж це за таемниця така? – з посмiшкою запитав лорд Генрi.

– Я розповiм, – нiяково вiдповiв Голуорд.

– Я вже нiяк не можу дочекатись, Безiл, – продовжив його компаньйон, не зводячи з нього очей.

– Насправдi, тут немае чого довго розповiдати, – вiдповiв художник, – боюсь, ти наврядче зрозумiеш мене. Цiлком можливо, навiть не повiриш.

Лорд Генрi посмiхнувся, нахилився щоб зiрвати маргаритку з рожевими пелюстками i почав розглядати ii.

– Я впевнений, що зможу це зрозумiти, – вiдповiв вiн, уважно дивлячись на маленький золотавий диск. – А щодо вiри, то я можу повiрити у бдь-що за умови, що це досить неймовiрно.

Вiтерець заворушив цвiт дерев, i зiрочки цвiту бузини нарештi стривожили застигле повiтря. В травi поблизу стiни сюркотiв стрибунець, а повз них, нiби голуба нитка, на своiх серпанкових крилах пролiтала бабка. Здавалося, лорд Генрi чув як калатае серце Безiла Голуорда. Його цiкавило, що ж буде далi.

– Справа ось у чому, – сказав художник через кiлька хвилин. – Два мiсяцi тому я завiтав на прийом до ледi Брендон. Ти ж знаеш, нам, бiдним митцям, доводиться час вiд часу з’являтися на людях, щоб не складалося враження, нiби ми дикуни якiсь. Я був у вечiрньому пальто i бiлiй краватцi, якi, як ти колись казав менi, можуть навiть бiржовому брокеру надати вигляду пристойноi людини. Пiсля десяти хвилин розмов з багато одягненими вдовами та нудними академiками, я вiдчув на собi чийсь погляд. Я озирнувся i вперше побачив Дорiана Грея. Коли ми зустрiлися поглядами, я вiдчув, як блiднiю. Мене охопило дивне вiдчуття страху. Я зрозумiв, що зустрiв того, чия особистiсть настiльки захоплююча, що якщо я дозволю цьому статися, вона може поглинути всю мою природу, мою душу i саме мое мистецтво. Ти ж знаеш, Гаррi, наскiльки в мене незалежний характер. Я завжди був сам собi господар, принаймнi, доки не зустрiв Дорiана Грея. Потiм, не знаю, як це пояснити. Щось пiдказувало менi, що я на порозi страшноi кризи в моему життi. Я вiдчував, що доля приготувала для мене дивовижнi радощi й нестерпний бiль. Я злякався i вiдвернувся, щоб пiти з кiмнати. Я це зробив не через здоровий глузд, а скорiше через боягузтво. Я вважаю, що спроба втекти не робить менi честi.

– Здоровий глузд це те ж саме, що й боягузтво, Безiл. «Здоровий глузд» просто краще звучить. От i все.

– Я в це не вiрю, Гаррi. Я не думаю, що ти i сам вiриш в це. Зрештою, якi б мотиви не керували мною тiеi митi, а це могла бути i пиха, адже я дуже пихатий, я вирушив до виходу. А там я, звiсна рiч, натрапив на ледi Брендон. Вона одразу заверещала: «мiстер Голуорд, Ви ж не збираетеся покинути нас так рано?» Ти ж знаеш, який у неi надиво рiзкий голос?

– Так, вона справжня пава у всьому, окрiм краси, зауважив лорд Генрi нервово шматуючи маргаритку своiми довгими пальцями.

– Я не мiг ii спекатися. Вона знайомила мене з королiвськими особами, людьми з зiрками й нагородами та пiдстаркуватими панi, що носять велетенськi тiари i мають носи нiби в папуги. Вона розповiдала про мене як про свого найкращого друга. До того ми зустрiчалися лише одного разу, але вона вирiшила зробити з мене знаменитiсть. Мабуть, якраз в той час якась моя картина мала значний успiх, принаймнi, про неi писали у дешевих газетах, що для ХІХ столiття е взiрцем безсмертя. Раптом, я опинився прямiсiнько перед юнаком, чия особистiсть викликала в менi таке дивне хвилювання. Ми стояли дуже щiльно, практично торкались одне одного. Нашi погляди знову зустрiлися. З мого боку це було бездумно, проте я все ж таки попросив ледi Брендон вiдрекомендувати мене йому. Зрештою, можливо це було не так вже й бездумно. Це було просто неминуче. Ми поговорили б i без офiцiйного знайомства. Я в цьому впевнений. Потiм Дорiан говорив менi те ж саме. Вiн також вiдчув, що нам судилося познайомитись.

– А як же ледi Брендон описала цього прекрасного юнака? – запитав його компаньйон. Я знаю що вона любить розповiдати про своiх гостей якомога докладнiше. Я пригадую, як одного разу вона пiдвела мене до чоловiка в лiтах з лютим червоним обличчям, вiн був весь у стрiчках i орденах, i почала в трагiчнiй манерi нашiптувати менi на вухо найбiльш шокуючi деталi про нього. Скорiше за все, кожен у кiмнатi чудово чув, що вона розповiдала. Я просто втiк. Я люблю вiдкривати для себе людей самотужки. Та ледi Брендон ставиться до своiх гостей як аукцiонiст ставиться до своiх лотiв. Вона або розповiдае про них абсолютно все, або розповiдае все крiм того, що справдi хотiлося б почути.

– Ти занадто суворо ставишся до бiдолашноi ледi Брендон, Гаррi! – сказав Голуорд з байдужiстю в голосi.

– Любий друже, вона хотiла влаштувати у себе салон, а спромоглася зробити лише ресторан. І як менi пiсля цього нею захоплюватись? Розкажи краще, що вона говорила про Дорiана Грея?

– Та щось на кшталт «Чарiвний хлопчина – ми з його матусею найкращi подруги. Вилетiло з голови, чим вiн займаеться, боюся, нiчим, стривайте, вiн грае на пiанiно, чи на скрипцi, любий мiстере Грей?» Жоден з нас не мiг стримати смiх, тож ми одразу стали друзями.

– Смiх – це далеко не найгiрший початок дружби i точно найкраще ii закiнчення, – зауважив юний лорд, зiрвавши ще одну маргаритку.

Голуорд похитав головою.

– Ти не розумiеш, що таке дружба, Гаррi – пробурмотiв вiн, – чи що таке ворожнеча, а це ж важливо. Ти такий як усi, тобто тобi щодо всiх байдуже.

– Це страшенно несправедливо з твого боку! – обурився лорд Генрi, посунувши капелюха на потилицю й поглянувши на дрiбненькi хмарки, що, нiби клаптики шовку, пливли в бiрюзовий порожнечi лiтнього неба. – Так, страшенно несправедливо. Я чiтко розрiзняю людей. Я обираю друзiв за iхню красу, знайомих – за хороший характер, а ворогiв – за розум. Не можна бути занадто обережним вибираючи ворогiв. Серед моiх немае жодного дурня. Усi вони досить розумнi, щоб гiдно мене оцiнити. Мабуть, це занадто зарозумiло з мого боку. Я зарозумiлий, правда?

– Я мусив би погодитись, Гаррi. Проте, згiдно з твоею класифiкацiею, я повинен бути просто знаючим.

– Мiй любий Безiле, ти для мене набагато бiльше, анiж просто знайомий.

– І набагато менше, нiж друг. Хтось на кшталт брата, я правий?

– Брати! Менi немае дiла до братiв. Мiй старший брат не помре, а молодшi тiльки те й роблять.

– Гаррi! – вигукнув Голуорд, насупивши брови.

– Я жартую, друже. Але менi огиднi оточуючi. Я нiчого не можу з цим вдiяти. Думаю, це тому, що ми не можемо терпiти людей з тими ж недолiками, що i в нас. Я цiлком розумiю гнiв англiйцiв щодо того, що вони називають грiхами вищих верств. Широкий загал вiдчувае, що пиятика, тупiсть i аморальнiсть повиннi належати лише йому, i коли хтось iз нас потрапляе в неприемну iсторiю, вони розцiнюють це як посягання на iхнi права. Було просто дивовижно спостерiгати iхне обурення, коли бiдолаха Саузварк розлучався з дружиною в судi. І все ж, я не думаю, що хоча б десята частина робiтникiв живе безгрiшно.

– Я не вiрю з жодному слову з того, що ти щойно сказав. Крiм того, Гаррi, я вiдчуваю, що ти й сам у все це не вiриш.

Лорд Генрi погладив свою гостру борiдку i постукав своею тростиною з чорного дерева по пiдошвi шкiряного черевика.

– Як же це по-англiйськи, Безiле! Ти вже вдруге звертаеш на це увагу. Якщо хтось висловить iдею перед справжнiм англiйцем, а це завжди необачний вчинок, тому i на думку не спаде помiркувати, чи правильна ця iдея, чи, можливо, хибна. Єдине, що мае для нього значення, чи вiрить цей хтось у те, що вiн говорить. Дивись, значимiсть iдеi жодним чином не пов’язана зi щирiстю того, хто ii висловлюе. Насправдi, е велика ймовiрнiсть того, що чим менш ця особа щира, тим бiльш iнтелектуальною буде ця iдея, оскiльки на неi не вплинуть потреби, бажання чи упередження цiеi особи. Зрештою, я не хочу обговорювати з тобою полiтику, соцiологiю чи метафiзику. Я люблю особистостi бiльше, анiж принципи, а найбiльше я люблю особистостi без принципiв. Розкажи менi ще про Дорiана Грея. Як часто ви бачитеся?

– Щодня. Якби я не бачив його щодня, в моему життi не було б щастя. Вiн менi необхiдний.

– Це неймовiрно! Я думав, що крiм твого мистецтва, тебе нiщо не цiкавить.

– Тепер вiн став для мене моiм мистецтвом, – похмуро сказав художник. – Інодi я думаю, Гаррi, що в iсторii свiту бувае лише двi важливi подii. Перша – це поява нового засобу мистецтва, а друга – поява новоi особистостi в мистецтвi. Одного дня Дорiан Грей стане для мене тим, чим для Венецii став живопис масляними фарбами, або чим обличчя Антiноя стало для скульптури античноi Грецii. Я не просто змальовую його, чи роблю ескiзи. Без сумнiву, я цим займаюсь. Та для мене вiн набагато бiльше, анiж просто модель чи натурщик. Я не можу сказати, що я не задоволений своею роботою, чи що живопис не може передати його красу. Немае нiчого, що не мiг би вiдтворити живопис. І я знаю, що картини, якi я написав вiдтодi, як зустрiв Дорiана Грея, хорошi, найкращi за все мое життя. Але якимось дивним чином, навiть не знаю, чи зрозумiеш ти мене, його особистiсть вiдкрила передi мною абсолютно нову модель мистецтва. Я бачу речi iнакше, я осмислюю iх iнакше. Я тепер можу вiдтворити свiт у спосiб, про який ранiше i не здогадувався. «Омрiяна форма у царствi думки» – хто це сказав? Немае значення, це саме те, чим став для мене Дорiан Грей. Сама лише присутнiсть цього хлопчини, для мене вiн вже бiльше нiж хлопчина, хоча йому й лише трiшки за двадцять, сама лише його присутнiсть, ех! Не знаю чи зможеш ти осягнути всю значимiсть цього. Десь на пiдсвiдомому рiвнi вiн вказуе менi напрямок новоi школи – школи, яка поеднае в собi пристрасть романтизму i досконалiсть грецького стилю. Гармонiя душi та тiла – ось що це значить! Ми роздiлили iх у поривi безумства i, як наслiдок, створили вульгарний реалiзм та порожнiй iдеалiзм. Гаррi! Якби ж ти тiльки знав, що для мене значить Дорiан Грей! Пам’ятаеш мiй пейзаж, за який Агню пропонував менi доволi таки кругленьку суму, але я вирiшив не розлучатися з ним? Це одна з моiх найкращих картин. А знаеш, чому? Тому що коли я писав ii, поруч сидiв Дорiан Грей. Вiн передавав менi незриму силу, завдяки якiй я нарештi побачив у звичайному лiсi дивовижну красу, котру завжди шукав, але вона уникала мого погляду.

– Безiле, це неймовiрно! Я мушу зустрiтися з Дорiаном Греем.

Голуорд встав i пройшовся садом. Через деякий час вiн повернувся. Вiн сказав:

– Гаррi, для мене Дорiан Грей це просто джерело натхнення. Ти можеш i не знайти в ньому нiчого вартого уваги. Для мене ж вiн особливий. Вiн найбiльш присутнiй у тих моiх картинах, на яких немае його зображення. Як я вже говорив, вiн вказуе менi новий напрямок. Я бачу його у певному вигинi лiнiй, у красi та нiжностi певних кольорiв. От i все.

– То чому ж тодi ти не хочеш виставляти його портрет? – запитав лорд Генрi.

– Тому що, не маючи такого намiру, я виразив у ньому це свое дивне iдолопоклонство, про яке я, звiсно, нiколи не розповiдав Дорiану Грею. Вiн не знае про це. І повинен нiколи не дiзнатися. Але люди можуть здогадатись, а я не хочу вiдкривати свою душу перед iхнiми допитливими очима. Я не дозволю розглядати власне серце пiд мiкроскопом. В портретi забагато мене, Гаррi, забагато мене!

– Навiть поети не такi педантичнi як ти. Вони знають, що iсторii розбитих сердець добре пiдходять для публiкацii. Нинi iх видають аж забагато.

– Я зневажаю iх за це, – вибухнув Голуорд. – Митець повинен створювати прекраснi речi, але не вкладати у них власне життя. У наш час люди ставляться до мистецтва, нiби воно призначене бути рiзновидом автобiографii. Ми втратили вiдчуття абстрактноi краси. Колись я покажу свiтовi, що це таке, i саме з цiеi причини свiт не повинен побачити мiй портрет Дорiана Грея.

– Я думаю ти не правий, Безiле, та я не стану з тобою сперечатись. Лише люди несповна розуму вдаються до суперечок. Краще скажи, Дорiан Грей захоплений тобою?

Художник задумався на кiльки миттевостей. – Я подобаюсь йому, вiдповiв вiн пiсля паузи. Я це знаю. Звiсно, я говорю йому величезну кiлькiсть комплiментiв. Якимось незрозумiлим чином менi подобаеться говорити йому речi, якi, я знаю, не слiд було б говорити. Вiн, як правило, привiтний зi мною, ми сидимо в майстернi i розмовляемо про все на свiтi. Проте, час вiд часу вiн поводиться бездумно i, здаеться, йому навiть подобаеться завдавати менi болю. У такi митi я вiдчуваю, що вiддав свою душу людинi, яка поводиться з нею нiби з квiткою, яку можна причепити на пiджак, нiби з прикрасою, якою вiн тiшить свою пиху лiтнього дня.

– Лiтнi днi повiльно минають, Безiле, – пробурмотiв лорд Генрi. – Можливо, тобi це набридне ранiше, нiж йому. Це сумна думка, але генiй, без сумнiву, живе довше, нiж краса. Про це свiдчить той факт, що ми докладаемо зусиль аби отримати якомога ширшу освiту. У шаленiй боротьбi за iснування ми хочемо володiти чимось, що залишатиметься незмiнним, тому ми забиваемо своi голови рiзним смiттям i фактами в вiдчайдушнiй надii зберегти мiсце пiд сонцем. Сучасний iдеал – всебiчно обiзнана людина. А свiдомiсть всебiчно обiзнаноi людини це жахлива рiч. Це нiби антикварна крамничка, де повно пилу та чудовиськ, а цiни на все зависокi. Не зважаючи нi на що, я думаю, тобi першому набридне. Одного дня ти поглянеш на свого друга, i вiн здаватиметься тобi дещо непiдходящим, щоб писати з нього картину, чи тобi не сподобаеться колiр його шкiри, чи щось таке. Ти з гiркотою переглянеш ставлення свого серця до нього, i зрозумiеш, що вiн поводився погано по вiдношенню до тебе. Наступного разу, коли вiн з’явиться, ти будеш сухим i байдужим до нього. Шкода, що це станеться, адже це тебе змiнить. Твоя розповiдь овiяна романтикою, я б назвав ii романтикою мистецтва, але найгiрше те, що коли вона покидае людину, то вiд неi не залишаеться навiть найменшого слiду.

– Гаррi, не треба так говорити. Доки я живий, особистiсть Дорiана Грея пануватиме надi мною. Ти не зможеш вiдчути те, що вiдчуваю я. Ти занадто мiнливий для цього.

– Ех, мiй любий Безiле, саме тому я i зможу вiдчути це. Вiдданi люди бачать лише банальну сторону любовi, а от зрадники здатнi пiзнати ii трагедiю.

Лорд Генрi закурив з таким самовпевненим та задоволеним виглядом, нiби розповiв про увесь свiт одним реченням. У вербовому листi метушилися горобцi, а тiнi вiд хмар пролiтали над травою, нiби ластiвки. Як же добре було в саду! І як же приемно було вiдчувати емоцii людей. Емоцii здавались йому набагато приемнiшими, анiж iдеi. Найбiльш захоплюючими речами в життi вiн вважав власну душу i пристрастi друзiв. Вiн з тихим захватом уявляв нудний обiд, який вiн пропустив, через те що так затримався у Безiла Голуорда. Якби вiн пiшов до своеi тiтки, то неодмiнно зустрiв би там лорда Гудбоя, i вони говорили б лише про те, що потрiбно допомагати бiдним та важливiсть оренди житла. Багатii б розмовляли про необхiднiсть економити i змагалися б у красномовствi на тему гiдностi працi. Уникнути всього цього було справжнiм щастям! Доки вiн думав про свою тiтку, до нього прийшла одна думка. вiн повернувся до Голуорда й сказав:

– Любий друже, я щойно пригадав.

– Що ти пригадав, Гаррi?

– Де я чув iм’я Дорiана Грея.

– І де ж це? – запитав Голуорд, дещо насупившись.

– Не треба сердитись, Безiле. Це було у моеi тiтки, ледi Агати. Вона розповiла менi, що познайомилася з чудовим юнаком, котрий погодився допомагати iй в Іст-Ендi, i що його звуть Дорiан Грей. Мушу сказати, вона нiчого не говорила про його красу. Жiнки не розумiються в красi, принаймнi, хорошi жiнки. Вона говорила, що вiн дуже щирий i мае прекрасний характер. Я одразу уявив створiння в окулярах, з рiдким волоссям, вкрите ластовинням, яке страшенно тупае своiми довгими ногами. Менi варто було б знати, що це твiй друг.

– Я радий, що ти не знав, Гаррi.

– Чому?

– Я не хочу, щоб ти його зустрiв.

– Ти не хочеш, щоб я його зустрiв?

– Нi.

– Мiстер Грей у майстернi, – сказав дворецький, увiйшовши до саду.

– Тепер тобi доведеться мене вiдрекомендувати, – крiзь смiх сказав лорд Генрi.

Художник повернувся до свого слуги, котрий стояв i жмурився вiд сонця.