Микола Леонтович

Лунали твори М. Леонтовича і у виступах хорів у таборах інтернованих осіб у Польщі, Чехословаччині, співочих товариствах, студіях української емігрантської громади, студентських громадах Австрії, Німеччини, Бельгії, Голландії, які масово виникали у 1920-х рр.

«Щедрик» Миколи Леонтовича так сподобався американцям, що 1936 р. Пітер Вільговський, українець за походженням, написав текст англійською мовою, і досі американські хори, професійні й непрофесійні, співають цей твір як коляду на Різдво. Ця маленька українська щедрівка стала справжнім музичним дивом, яке розійшлося по всіх континентах. Тільки у США «Щедрик» мав 600 редакцій та 50 видань на грамплатівках упродовж 1950–1974 рр. і донині використовується у різних народів Європи й Америки у святах новорічної обрядовості, в сучасних голлівудських фільмах, на концертах, телешоу, в рекламах відомих брендів. Мелодію українського «Щедрика» використовують у різних стилях: від джазу до року.

Carol of BellsHark how the bells,sweet silver bells,all seem to say,throw cares awayChristmas is here,bringing good cheer,to young and old,meek and the bold,Ding dong ding dongthat is their songwith joyful ringall carolingOne seems to hearwords of good cheerfrom everywherefilling the airOh how they pound,raising the sound,o’er hill and dale,telling their tale,Gaily they ringwhile people singsongs of good cheer,Christmas is here,Merry, merry, merry, merry Christmas,Merry, merry, merry, merry Christmas,On on they send,on without end,their joyful toneto every homeDing dong ding… dong!

«Щедрик» Миколи Леонтовича уже давно став світовим хітом, Різдвяною мелодією ХХ ст.

Розділ третій. Українське Поділля. Вінниччина

…Величезна територія в центрі Європи. В різні часи її називали по-різному. Та ось уже п’ять століть за нею закріпилася назва Україна, серцем якої є Вінниччина. Це багатющий і водночас мало відомий для пересічного громадянина край, де, попри всі суспільні зміни, мирно вживаються залишки патріархальних традицій та сучасний прогрес.

Вінниччина – це частина подільського краю, історія якого розпочинається ще в ХІІ столітті, коли північна частина сучасної Вінницької області входила до складу так званої Болохівської землі. В часи монголо-татарської навали вперше з’являється назва Поділля. Це земля сивих легенд і мелодійних пісень, земля споконвічних хліборобів – спадкоємців традицій працьовитих трипільців, войовничих скіфів і мужніх сарматів, мудрих слов’ян та поборників справедливості – козаків. Благословенний Богом вінницький край заворожує спокійною красою краєвидів, щедрим убранством родючої землі, джерельними водами, смарагдовими лісами, розлогими нивами. З Літина до Немирова подорожуючих супроводжують вікові липи, посаджені ще за часів Катерини II. Деякі вчені стверджують, що перші переселення народів, які несли елементарні знання землеробства, розпочалися саме з Поділля. Наче невеликі острівки минувшини – стародавні кургани та городища, палаци, церкви, костели, залишки колишніх оборонних споруд, пам’ятники видатним землякам, які звеличили цей край, місця славних перемог відважних синів українського народу, що дійшли до нас крізь віки, аби дивувати і захоплювати нащадків своєю величчю, красою та неповторністю витворів як самої природи, так і людського генія. У центральній частині Поділля збереглися прадавні ліси, серед яких – Чорний ліс, що у давнину тягнувся від Дніпра до Франції. Територія Вінниччини досить різноманітна. На північному рубежі є ознаки Полісся, потім воно плавно переходить у лісостеп, а поблизу Вінниці, у так званому «золотому трикутнику», вміст гумусу сягає п’яти відсотків. Південна частина області переходить у степ, який тягнеться аж до Чорного моря. Клімат краю – помірний. Але за останні тридцять років він почав помітно змінюватися. Найбільшу річку, Південний Буг, яка протікає через область, наші предки нарекли Богом.

Археологічні розкопки свідчать про те, що прадавні поселення на території краю існували ще за часів палеоліту, неоліту, трипільської культури, доби міді та бронзи, скіфських часів, зарубинецької та черняхівської культур. Віднайдено поселення древніх руських городищ. На Поділлі виявлено і доведено факт, що вже п’ять століть до нашої ери люди, які населяли цю територію, споруджували двоповерхові будинки, планували забудову, спільно господарювали, торгували зерном. Коли в центральну частину Європи посунули орди монголів, то вони, практично, не зачепили подільської житниці, пройшовши північними рубежами.

Згодом мирне і працелюбне населення Поділля перейшло під опіку галицько-волинських князів, з якими вело перманентну боротьбу, опираючись центральній владі. Проте подоляни досить приязно зустріли литовських князів, які не нав’язували своєї волі ні у вірі, ні у суспільно-політичному устрої. Згодом і самі литовці перейняли культурне надбання підкорених і розчинилися в місцевому населенні, залишивши по собі окремі вкраплення у прізвищах та назвах населених пунктів. Після розпаду Золотої орди і занепаду Великого князівства Литовського на подільський край починають набігати племена, які поселилися в північному Причорномор’ї та Криму. Це сприяло виникненню на тодішній Брацлавщині самооборони – прообразу подільського козацтва. Польська експансія Поділля відбилася на настроях населення, яке одночасно було змушене протистояти ординцям та панству. Подоляни брали участь у всіх козацьких війнах та у Хмельниччині.

Цей подільський край уславився не тільки козаками-звитяжцями, він ще й подарував Україні митців – творців, що з покоління у покоління передають як цінний спадок щирість своїх сердець, тих, хто без перебільшення стали духовними поводарями нації. Це письменники – Я. Івашкевич, С. Руданський, М. Коцюбинський, М. Трублаїні, М. Стельмах, поети – М. Некрасов, Я. Шпорта, композитори – П. Ніщинський та «Український Бах» М. Леонтович.

Розділ четвертий. Священницький рід

Родина Леонтовичів належала до однієї з найбільших серед священницьких родин Вінниччини, частини подільського краю. З кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. відомо про п’ять представників священницького стану цієї родини. Усі священницькі родини намагалися зберегти й продовжити церковні традиції, в яких вони виховувалися, незалежно від тих змін, що відбувалися в житті українського суспільства упродовж XIX ст. У Російській імперії, на початок ХІХ ст., духовенство значною мірою залишалося станово замкненою верствою. Священницькі посади закріплювалися архієрейськими резолюціями за доньками священників і переходили до їхніх чоловіків, молодих священників, вихідців зі священницьких родів. Ситуація дещо змінилася 1867 р., коли указом Олександра ІІ від 22 травня 1867 р. скасовувалась спадковість місць у приходах, а 1869 р. священницькі діти втратили право приналежності до духовного стану.

Священство у родині Леонтовичів, як свідчать архівні документи, бере свій початок з прапрадіда композитора – Матфія Григоровича Леонтовича, який народився у 1751 р. і був священником Свято-Богословської однопарафіяльної церкви с. Рогинці Вінницького повіту (тепер Хмільницького району Вінницької області). При цій же церкві дяком служив його син Адам (1783 р. н.). Отець Матфій був багатодітним батьком та мав ще трьох синів: Хому (Фому) (охрещений і святим миром помазаний 6 жовтня 1785 р.), Іоанна (Пафнутія) (охрещений і святим миром помазаний 19 квітня 1792 р.), Мафія (Матфія) (охрещений і святим миром помазаний 9 серпня 1795 р.), який з дев’ятирічного віку навчався руській грамоті. З родиною проживав племінник Іоанн Кізменський (1780 р. н.). Священник ієрей Іоанн, парох Кустовецький, який і охрестив усіх дітей, зазначав у клірових записах, що всі діти народжені від законовінчаних батьків – ієрея Матфія Леонтовича, пароха Рогинецького, протопресвітера і його дружини Анни. Церква, у якій служив Матфій Григорович Леонтович, побудована у 1751–54 рр., дерев’яна. При ній знаходилось 87 дворів, чоловіків було 348 осіб. Матфій Григорович навчався латинській і польській мовам, богослов’ю і російській грамоті, нотному співу й церковному уставу. Висвячений у священника в 1775 р. греко-католицьким митрополитом Леоном Шептицьким, від якого мав підтверджуючу грамоту, до православ’я був приєднаний протоієреєм Строцьким і мав про це відповідний ордер.

Син Матфія Григоровича – Хома Матвійович Леонтович – доводився прадідом Миколі Дмитровичу Леонтовичу. Він народився в 1787 р. у с. Рогинці та мешкав там до 1816 р. В селі його поважали за працьовитість, чинність, доброзичливість, вихованість. У 1815 р. Хома – студент Подільської семінарії. 9 листопада 1815 року, з дозволу Високопреосвященнійшого Іоаннікія, архієпископа Подільського і Брацлавського, кавалера ордена святої Анни першого ступеня, Хома одружується з Теклею Барановською, донькою покійного священника Іоанна Барановського (помер у 1812 р.), та отримує письмове схвалення, як архієпископа на парафію покійного тестя – о. Іоанна – у с. Бабин Літинського повіту в Свято-Михайлівській церкві (тепер Старосинявського району Хмельницької області), так і схвалення бабинських парафіян з чисельними підписами про їхнє бажання мати його за священника при цьому приході. Рукоположення Хоми Леонтовича у священники відбулося 16 лютого 1816 р. Хома Леонтович також зобов’язався завжди піклуватися про вдову попадю Барановську та її молодшу доньку Марфу до її одруження.

Дід композитора Феофан Хомич Леонтович, священницький син, народився 27 серпня 1818 р. у Літинському повіті в с. Бабин. У 1827 р. вступив до Кам’янець-Подільського духовного училища, а 1836 р. переведений у семінарію, яку закінчив у 1841 р. зі ступінню (розрядом) студента. 18 лютого 1842 р. архієпископом Арсенієм висвячений у Березнянську парафію у священники, про що 3 березня 1842 р. була видана ставленицька грамота. У 1852 р. за указом Подільської духовної Консисторії призначений наставником Березнянського сільсько-приходського училища. 10 жовтня 1858 р. за старанну службу нагороджений набедреником, а у 1862 р. синодальною скуфією. Феофан Хомич також був одружений на доньці священника – Олександрі Александровій (1829 р. н.). У подружжя було восьмеро дітей: Іоанн (1849 р. н.) навчається у вищому відділенні учбових училищ, Дмитро (1851 р. н.) у нижчому відділенні Подільської духовної семінарії, Сергій (1859 р. н.), Костянтин (1861 р. н.) і Олександр (1864 р. н.) вчаться читати і писати, а також Марія (1847 р. н.) і Єлизавета (1851 р. н.).

Дід композитора служив у Свято-Дмитріївської церкві с. Березна (тепер Хмільницького району Вінницької області). У кліровій книжці за 1867 р. зазначалось, що церква освячена на честь великомученика Дмитра Солунського, побудована у 1767 р. старанням парафіян. З цієї книги також відомо, що будівля церкви дерев’яна з трьома куполами, які вкриті чорнолистковим залізом і пофарбовані зеленою фарбою. Храм має кам’яний фундамент, кам’яну дзвіницю і таку ж огорожу. У церкві один престол. Є достатня кількість начиння і службових книг. Причт складається зі священника, диякона і паламаря. При церкві – три десятини присадибної землі, сорок п’ять орної, дев’ять десятин сінокісної. Будинок для священницької родини виділений державною скарбницею із землею, городом і садком, за які з 1856 р., за розпорядженням губернського управління державного майна, на користь державної скарбниці священником сплачується оброк. Службові приміщення біля будинку побудовані власне священником Ф. Леонтовичем із придбаних ним у різних поміщиків матеріалів за власні кошти. Кошти, що надходять до парафії, витрачаються на придбання свічок, освітлення церкви, вино, вугілля, єлей, ладан, борошно для проскурок та інші церковні потреби.

Феофан Хомич брав активну участь в облаштуванні та підтриманні в належному стані церковної будівлі. Завжди старанно повчав Слову Божому своїх парафіян. Тому й користувався парох Феофан повагою серед них за свою чинність, доброзичливість, вихованість.

Дмитро Феофанович Леонтович (1851 р. н.) – батько композитора, навчався у Подільській духовній семінарії і закінчив курс семінарських наук 31 травня 1875 р. у другому розряді. Його дружиною була Марія Йосипівна Ятвинська (1859 р. н.), яка мала м’який характер, вирізнялася душевною чуйністю і тонкістю. У подружжя було п’ятеро дітей – сини Микола (1877 р. н.) і Олександр (1879 р. н.) та доньки Марія (1885 р. н.), Вікторія (1886 р. н.) та Олена (?). Дмитро Феофанович був людиною освіченою і любив музику. Грав на кількох інструментах: віолончелі, скрипці, фісгармонії, гітарі. В роки навчання брав участь у семінарському оркестрі, деякий час керував хором семінаристів. 6 лютого 1877 р. Преосвященним Феогностом, єпископом Подільським і Брацлавським, був висвячений у священники Успенської церкви с. Селевинці Брацлавського повіту. 30 березня 1878 р., за власним бажанням, його було переведено у Немирівський жіночий монастир. 20 червня 1879 р., знову ж таки за своїм проханням, був переведений Преосвященним Маркелом на служіння у с. Шершні Тиврівської волості.

Церква у Шершнях, в якій служив батько композитора о. Дмитро, була однопрестольна, кам’яна, з такою ж дзвіницею, вкрита листовим залізом; побудовано її у 1825 р. зусиллями поміщика Ігнатія Собещанського і парафіян на честь Воздвиження Хреста Господнього. Храмовий іконостас був дерев’яний триярусний, простої столярної роботи з іконами простого письма, написаними місцевими іконописцями. У церкві було достатньо церковного начиння. Причт складався зі священника і псаломщика. Церкві належала присадибна земля у розмірі однієї десятини, орна в трьох змінах у кількості тридцяти десятин та сінокісна – чотири десятини. У 1880 р. о. Дмитро Леонтович збудував для родини новий будинок, дерев’яний, на кам’яному фундаменті, критий шалівкою (тесом). Будинок мав п’ять кімнат і кухню. При ньому був один сарай і погріб, решта господарських служб старі. Знаний дослідник, священник Євфимій Сецинський у своїй книзі про приходи й церкви Подільської єпархії зазначає, що у 1898 р. священницькі приміщення згоріли від пожежі, а псаломщицькі приміщення були старі, біля них не було й господарських служб. Інші будівлі, що належали б цій церкві, відсутні. Відстань до Духовної Консисторії становила 160 верст. Найближчі церкви в трьох верстах від Шершнів – Михайлівська, у с. Василівка, і Вознесенська м. Тиврова – в чотирьох верстах.

У 1866 р. при церкві було відкрите церковно-парафіяльне опікунство. З 1867 р. тут діяла церковно-парафіяльна школа. У 1870 р. граф Гейден подарував під школу будинок із садибою, а у 1898 р. на кошти парафіян і графа Гейдена побудоване нове приміщення для школи. Першими учителями у школі були місцеві псаломщики. Згодом граф Гейден прислав з Петербурга вчителя – Василя Петровича Зальотова. Також учителями були селянин Березовський, що закінчив міністерське однокласне народне училище, та Яків Пясецький. За час священства Дмитра Леонтовича в Шершнях учительствували: у 1879–80 навчальному році Данило Василевський, що закінчив духовну семінарію; Федір Пасічник, вихованець учительської семінарії, який залишив про себе добру пам’ять як старанний учитель і улаштовувач церковного хору (при ньому, у 1884 р., було побудовано нове приміщення для школи з поганого матеріалу, що стало причиною його швидкого руйнування і через що виникла потреба побудови нового приміщення); Павло Тарноградський, син бувшого священника с. Шершні Сильвестра Тарноградського; Павло Загайкевич, закінчив духовну семінарію; у 1887–88 навчальному р. Марія Сенчиневич, закінчила Каменецьке жіноче духовне училище, і була, за відгуками, дуже старанна і здібна вчителька. При ній у 1888 р. відбувся перший випуск трьох учнів, які закінчили школу з пільговими правами і отримали свідоцтва. У 1888–89 навчальному році у школі навчалося 32 хлопчики і 10 дівчаток, закінчили 4 учні. У 1889–90 навчальному році у школі – 40 учнів, закінчили – 3. Марія Сенчиневич отримувала від графа Гейдена щорічну грошову допомогу у розмірі 100 крб. З Шершнів вона була переведена в жіночу школу Браїлівського монастиря. У 1890–91 навчальному році, при випускнику семінарії учителю-псаломщику Діонісію Кричковському, сталася пожежа, від якої згорів дах школи (у школі навчалося 22 хлопчики і 5 дівчаток). Школа прийшла в занепад, випуск учнів став неможливим. Граф Гейден, у свою чергу, відмовив Д. Кричковському у виплаті грошової допомоги. Відомо, що 11 квітня 1896 р. на шкільній ділянці землі було висаджено сорок сім саджанців, грушок і яблунь, переважно зимових сортів. Частина посаджених трирічних рослин прислані без грошей з Уманського Царициного саду, а частина однорічних придбана за грошову допомогу Подільської єпархіальної училищної ради. У 1897 й 1898 рр. зроблені нові посадки на вільних місцях, і у 1898 р. деякі дерева дали перші плоди. 29 серпня 1897 р. селяни села Шершні асигнували на побудову нового шкільного приміщення 2000 крб, опікун школи граф Гейден пожертвував для будівництва всю необхідну цеглу, близько 80 000 штук. Навесні 1898 р. будівлю було закладено, а 29 жовтня того ж року цегляне приміщення, крите залізом, було освячене, і у ньому розпочалися заняття. Складалося воно з теплого передпокою, класної кімнати, бібліотеки, двох кімнат для учителя, сіней (чорного ходу), кухні і комори.

У 1882 р. о. Дмитро Леонтович за ревну старанність і переконання парафіян до пожертви 1500 крб. на ремонт парафіяльної церкви був удостоєний подяки єпархіального керівництва. У серпні 1888 р. його нагороджено Подільською духовною консисторією набедреником. Власні повчання о. Дмитро завжди промовляв зі старанням. Піклувався про церковно-парафіяльну школу, як законовчитель провів у навчальному 1888 р. до 80 уроків.

У с. Шершні, упродовж 1881–1888 рр., з родиною Леонтовичів також мешкали мама Марії Йосипівни – Юлія Іллівна Ятвинська (1832 р. н.) та брат Федір Йосипович (1870 р. н.), який навчався у Подільській духовній семінарії.

Географія служіння Дмитра Феофановича на духовній ниві у Подільській єпархії була досить широкою: с. Монастирок Брацлавського повіту, с. Шершні Тиврівської волості Вінницького повіту, села: Новоселиця Літинського (1891 р.), Білоусівка Брацлавського (1895 р.), Немичинці Проскурівського (тепер Хмельницький район Хмельницької області), (1917 р.), Носівці Гайсинського повітів (жовтень, 1917 р.), с. Марківка Кублицької волості. Відомо, що у похилому віці Дмитро Феофанович жив у с. Марківка Кублицької волості. Невідомими залишаються час, місце смерті та поховання о. Дмитра.

Наступним відомим продовжувачем священницького роду Леонтовичів став Олександр Дмитрович Леонтович (1879 р. н.), молодший брат всесвітньо відомого композитора. Олександр Леонтович закінчив Кам’янець-Подільську семінарію у 1901 р. 14 липня 1902 р. під час недільної літургії у церкві святих апостолів Петра і Павла його було висвячено у священники єпископом Подільським і Брацлавським Христофором. Під час служби, серед інших, був висвячений у диякона вихованець Кам’янець-Подільської семінарії, вчитель церковно-приходської школи с. Велика Мочулка Гайсинського повіту Олександр Леонтович, який був призначений на штатне дияконське місце у Проскурівський собор.

Долі людей, родин, як слушно зауважує директорка Вінницького обласного краєзнавчого музею Катерина Висоцька, є різними. Але є люди, цілі родини, які мають своє неповторне обличчя. Такою була родина Леонтовичів. І неважливо, був це священник чи геніальний композитор. Важливо інше, що за будь-яких обставин вони залишалися вірними своїй справі та мали виключні людські якості. Проходять роки, минають десятиліття, але пам’ять про цю родину назавжди залишається у серцях тисяч українців.

За родинною традицією духовну стезю мав обрати і син о. Дмитра Феофановича Леонтовича – Микола Дмитрович Леонтович…

Розділ п’ятий. Дитинство. Село Шершні, що біля Тиврова

Сонячне світло. Небесна блакить. Далеко у далечині блакитнооке хлоп’я. Вона наздоганяє. Та це ж її син. У нього в руках кришталеві дзвоники. А навколо лунає старовинна мелодія «Щедрика». Таке видіння побачила породілля Марія Йосипівна Леонтович, з роду Ятвинських, дружина священника Дмитра Феофановича Леонтовича, напередодні уродин свого первістка. Марія народила хлопчика по дорозі додому, тому його й назвали на честь захисника мандрівників – Миколою. Мабуть, тому й усе життя його пройшло в мандрах. А ще він прийшов у цей світ у заметільну зиму, коли безкінечно падав сріблястий сніг. Сніг здавався лагідним та пухким, втім поволі крихітні сніжинки огортали білим крижаним холодом селянські оселі і дерева, небо і землю. Цей зимовий безжалісний холод увійде і в долю Миколи Леонтовича, нещадно вистуджуючи його чутливу душу. І покинути цю землю композиторові судилося також під зимовими непривітними зорями. Смерть його прийде несподівано і настигне творця у творчому злеті.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Войтович Валерій Миколайович. Міфи та легенди давньої України. – Тернопіль: Навчальна книга. – Богдан. 2005. – 392 с.

2

«ЩЕДРИК» в опрацюванні Миколи Леонтовича: спроба полівекторного аналізу (до 100-річчя українського шедевру).

3

https://dt.ua/ART/leontovich-vidkritiy-arhiv-271009_.html

4

Остинато – прийом, заснований на багаторазовому повторенні в музичному творі будь-якої мелодичної або ритмічної фігури, гармонійного обороту, окремого звуку. Разом із вільним розвитком в інших голосах, виконує важливу формотворчу роль.