Максим Рильський

скачать книгу бесплатно

Максим Рильський
Юлiя Ігорiвна Коляда

Ігор Анатолiйович Коляда

Знаменитi украiнцi
Видатний украiнський поет, перекладач, публiцист, громадський дiяч, академiк АН Украiни понад 50 рокiв працював у лiтературi i залишив нам велику спадщину. «Поет – це людина, що палко любить слово, як найгострiшу зброю», – говорив Рильський, i вiн дiйсно був «володарем слiв ясних i мудрих». Його поезii сповненi щирiстю, вiдвертiстю, пронизанi мотивами любовi до усього сущого. «Читачу! Поглянь, усмiхнись: я твiй, я не вмер, я живий!» – цi слова спадають на думку, коли читаеш безсмертнi вiршi Максима Тадейовича Рильського.

Ігор Анатолiйович Коляда, Юлiя Ігорiвна Коляда

Максим Рильський

Присвячуемо вiрному учневi батька —

лейтенанту Олександру Мончаку,

патрiоту, бiйцю АТО, що вiдстоюе незалежнiсть Украiни, право украiнцiв на самостiйне та вiльне життя

Роздiл перший

Рiд

Про першоджерела роду iснуе кiлька версiй: легендарних та справжнiх. Так, свого часу Глiб Лазаревський, приписуючи Рильським князiвське походження, виводив iх iз лiтописного Рильська: рiд сполонiзувався «за часiв польськоi влади на Лiвобережжi й потiм, з вiдходом Єреми Вишневецького до Польщi», теж перейшов на Правобережжя. Однак родиннi документи Рильських свiдчать про iхне iнше минуле, хоча iстиною залишаеться фатальний вплив на рiд подiй пiсля Люблiнськоi унii. Грунтуючись на матерiалах справи про нобiлiтацiю Тадея Рильського, його брата Юзефа та сестри Магдалени, згадуемо життепис Рильських вiдомого середньовiчного польського генеалога Каспера Несецького: рiд Рильських «гербу Остоя» походить з мiстечка Старого Рильська бiля Рави на Привiслянщинi (Мазовецьке князiвство). Уже в ХVІ ст. був численним, подiлявся на гiлки, так що бiля прiзвищ стояли прiзвиська – «придомки». Характерно, що рiд аж до Люблiнськоi унii був украiнським i православним, як заселенi украiнцями були й тi землi, що належали до Равщини, – украiнська люднiсть на привiслянських землях була, за визначенням Михайла Грушевського, споконвiчною, а за iсторичними документами, – не пiзнiшою Х – ХІ ст. Імена та прiзвища Рильських Володимир Антонович виписав iз протоколiв сеймiв i сеймикiв волинськоi шляхти, де вони захищали iнтереси православноi церкви, а отже, не могли бути нiким iншим, як православними украiнцями.

Подii пiсля Люблiнськоi i Берестейськоi унiй змiнили становище Рильських. Пiд впливом могутнього польського тиску члени роду один за одним приймають католицьку вiру та спольщуються. Із Люблiнською унiею пов’язане й те, що вони опиняються на королiвськiй службi i, вiдповiдно, здобувають собi маетки на Волинi та Подiллi, а пiзнiше – й на Надднiпрянщинi. В iсторii роду всi трагiчнi злами епохи. Уже в 20-х рр. ХVІІ ст. розпочинаеться i майже чотири поколiння тягнеться судовий процес мiж Рильськими та Вiнницьким езуiтським колегiумом за маеток Рильських – село Юркiвцi на Подiллi, вiдписане езуiтам Петром Рильським, «канонiком куявським, любельським i вольборським», хоч вiн i не був единим i повноправним власником родинного майна. Рильським, очевидно, загрожувала повна втрата всiх статкiв: вони завзято борються за свою власнiсть; змiнюються iмена позивачiв (вiд прадiда до правнукiв), судова тяганина тривае (як виявиться, невтiшно для Рильських, маеток таки пропав). Документи нескiнченноi судовоi розправи мають цiннiсть лише для нащадкiв, дозволяючи встановити iмена цiлого ряду безпосереднiх пращурiв братiв Рильських (Войцеха, Івана, Юзефа, Семена та iн.).

Одним iз перших на теренах Киiвського воеводства ще до Хмельниччини з’явився Войцех (Ян або Іван) Рильський (? – не пiзнiше 1640) – киiвський гродський писар, що отримав 1639 р. вiд короля Владислава IV уряд житомирського войського. За сiмейною легендою, людина для свого часу непересiчна. Про характер, прикмети того визначного на свiй час урядовця можемо лише здогадуватися. Мабуть, вiн був людиною по-своему методичною i ретельною: дбайливо зiбранi ним i збереженi документи ХVІІ ст. були конфiскованi 1861 р. пiд час обшуку в маетку Рильських. 1882 р. Тадеевi Рильському вдалося дiстати (уже з архiву Унiверситету Св. Володимира, куди передали документи з полiцii) королiвську грамоту мешканцям Сквирщини на землю у Киiвському воеводствi: на ii основi селяни могли подати позов про безплатне повернення iм усiеi землi в цiлому Сквирському повiтi (нагадаемо, що позов закiнчився для селян утручанням полiцii, а для Тадея Рильського – слiдчою справою 1882 р.). Спадок по Войцеху був вiдписаний вiнницьким езуiтам, якi утримували колегiум. Вiдомо, що Войцех мав сина Яна й онукiв Юзефа та Олександра. Через долю сина Войцеха – Яна (Івана), онукiв Олександра та Юзефа, правнукiв Казимира та Семена пролягли подii Хмельниччини та доби Руiни. Вiдомо, що представники роду Рильських досягли значних успiхiв, а дехто обiймав навiть найвищi урядовi посади Речi Посполитоi. Наприклад, Самуель в 1654–1659 рр. був надвiрним коронним пiдскарбiем, а Мiхал 1684 року – гостинським каштеляном i сенатором.

Серед пращурiв Максима Рильського найцiкавiшою е постать правнука Войцеха, сина Юзефа – Шимона (Семена) Рильського (червоноградського стольника, власника села Зубарiв на Бiлоцеркiвщинi), який iз 1740-х рр. робив кар’еру в управлiннi Бiлоцеркiвського староства, а в 1760-х рр. уже був його головним управителем. Отримуючи 1100 злотих на рiк, Шимон мiг також користуватися широкими можливостями, що давала йому ця впливова посада (осадження сiл i законне отримання з них прибуткiв упродовж окресленого термiну тощо). Як заступник старости, яким iз початку 1750-х рр. був вiдомий магнат Єжи-Август Мнiшех, Ш. Рильський упроваджував на Бiлоцеркiвщинi полiтичнi настанови останнього. Тож Бiла Церква була одним iз центрiв Барськоi конфедерацii. Ш. Рильський також пiдтримував унiатiв в обстоюваннi парафiй, якi у другiй половинi 1760-х рр. за росiйськоi пiдтримки намагалися перевести на православ’я. Тодi ж, пiд час Колiiвщини, Бiлу Церкву, якою урядував Ш. Рильський, не змогли захопити повстанцi. Вони обмежилися кiлькаденним стоянням на передмiстi Зарiччя. Але подii Колiiвщини безпосередньо торкнулися одного з його синiв – Ромуальда Рильського (прадiда братiв Тадея та Юзефа Рильських, прапрадiда Максима Рильського). У часи Колiiвщини Ромуальд Рильський, тодi ще 14-лiтнiй хлопець, учень Уманського василiанського колегiуму, з iншими пiдлiтками-католиками випадково натрапив на загiн гайдамакiв, якi вирiшили iх стратити, але Ромуальд в останню мить, нiби натхнений якимись вищими таемними силами, почав спiвати вiдомий у народi чудовий псалом «Пречистая Дiво, мати руського краю». Гайдамацький отаман, зворушений псалмом, заплакав i вiдпустив усiх малолiтнiх католикiв, сказавши: «Нехай йому подякують, що своею пiснею врятував iх од смертi». Спомин про чудесне врятування нiколи не забувався в родинi: вiн нiби проклав невидиму нитку мiж Рильськими та iхнiми селянами-крiпаками. «Оповiдь…» Ромуальда Рильського про часи Колiiвщини була списана з його уст сином Теодором на прохання «осiб, що були на той час у маетку» (можливо, на прохання видатного польського поета Северина Гощинського, що певний час переховувався у Рильських), а опублiкував ii вже його правнук Тадей. В «Оповiдi…» дихае кров’ю i пожарищами грiзна стихiя Колiiвщини. Вiдчуваеться увесь трагiзм становища i хлопчика-панича, який навiть не усвiдомлюе, за що ж вiн мае гинути, i гайдамакiв – селян-лицарiв iз чутливою душею, благородними нахилами, примушених убивати тих, хто непосильним ярмом, нелюдським знущанням довiв iх до вiдчаю. «Та й хто вони були, цi правобережнi панове?» – запитував у своiх спогадах товариш студентських лiт Тадея Рильського, член киiвськоi «Староi Громади» Борис Познанський. І вiдповiдав: у бiльшостi за походженням такi ж самi украiнцi, тiльки вивищенi примхами долi, спритнiстю чи лукавством над своiми ж единокровними братами. Колiiвщина хоч на хвилю стерла цю гадану вищiсть, i панство нарештi побачило в своiх крiпаках людей, i саме стало схожим на них. Так i Ромуальд Рильський природно почувае себе в народнiй стихii: його не дивуе, що вiн знае украiнську псальму, говорить по-украiнськи, простi люди переховують i годують його, молодицi й баби рятують на дорозi вiд розправи; натягнувши лахмiття, вiн мимоволi стае схожим на тих хлопчакiв, що iх жене на панщину його тiтка (дiя вiдбуваеться в Соколiвцi пiд Уманню). Повагу i любов до простих людей колишнiй гайдамацький в’язень зумiв прищепити не тiльки своему синовi i дочкам, а й онукам.

У родинi Шимона й Антонiни з Арциховських, крiм Ромуальда, народилися також Юзеф, Антонiй, Анна, Гелена й Софiя (двi останнi були згодом за Скальмировським та Олендзьким вiдповiдно). Усi вони були хрещенi в Бiлоцеркiвському костелi.

Вiд синiв Шимона йдуть три гiлки Рильських. Пiсля подiлу його спадщини 1778 р. Юзеф i Ромуальд купили в Любомирського с. Почуйки на Сквирщинi. Невдовзi в Почуйках мав свою частину й Антонiй. Їхнi нащадки купували маетки переважно в цiй частинi Киiвщини. Зокрема, Рильським належали мiстечко Романiвка й села Бровки, Дунайка, Ставище та Ярешки.

Дружина Теодора Рильського принесла йому в посаг землi в мiстечку Ставищах (пiвденна Житомирщина), де i народилися всi його внуки. І, нарештi, 1844 р. Теодор Рильський купив землю (у Юзефа Пшибишевського) в селi Романiвцi, якiй судилося стати мiсцем понад 30-лiтньоi працi його онука Тадея Рильського та колискою вже його синiв та онукiв. Дiд Тадея Рильського Теодор (? – приблизно 1859) той, хто списував оповiдь про Колiiвщину з уст батька, був неабиякою людиною на теренах Сквирщини. У спогадах сучасникiв вiн – «вольтер’янець i лiберал, яких було багато в давнiший час на Украiнi» (І. Нечуй-Левицький), повiтовий маршалок, «чоловiк шляхетноi постави», «опiкун шляхти убогоi» (Є. Івановський). Про громадянську мужнiсть Теодора Рильського можемо судити хоча б з того, що вiн дав у себе притулок Севериновi Гощинському. Твiр Ю.-Б. Залеського «Do braci wygnancow», переписаний рукою Теодора Рильського, фiгурував серед речових доказiв звинувачення у справi його онукiв (сiчень 1861 р.). Тодi ж, 12 сiчня 1861 р., була конфiскована i велика бiблiотека Рильських, зiбрана Теодором Рильським (на належнiсть книг саме йому вказував штамп «Teodor Rylski», витиснений на кожнiй книзi). У слiдчiй справi зберiгся опис десяткiв книг французькою та польською мовами (iснувала ще й нiмецька частина, обiйдена увагою слiдчих). Любов до красного письменства Теодор Рильський передав своiм дiтям – синовi Розеславу, дочкам Елодii та Пелагii.

Добре й щире почуття викликае постать Розеслава Рильського, батька Тадея та Юзефа Рильських (дiда Максима Рильського), людини надзвичайно лагiдноi й гуманноi. Його портрет iз документальною точнiстю залишив нам Іван Нечуй-Левицький, зобразивши батька свого товариша у повiстi «Хмари» пiд iменем старого Дунiна-Левченка (молодi украiнофiли збиралися саме в помешканнi Рильських): «…пристаркуватий чоловiк (дiя вiдбуваеться у травнi 1861 р.)… високий на зрiст… дуже добрий, тихий, довгобразий (…). Чорне довге волосся i довгi вуса вже нiби припали снiжком. Карi яснi, але тихi очi свiтилися розумом (…). До панщанних крiпакiв вiн був ласкавий, а до двiрських слуг такий добрий, що на старостi лiт визволив iх на волю, навiть видавав пенсii грiшми та харчами». Такий вiн i в доносах слiдчоi справи 1861 р.: Рильському iнкримiнуеться те, що вiн знав про украiнофiльськi симпатii своiх синiв i пiдтримував iх. Бачачи, як сини разом iз селянами громадять сiно, хвалив iхню роботу («Нехай паничi роблять i помагають»); рятував матерiально iхнiх товаришiв (дав Володимиру Антоновичу двi тисячi карбованцiв срiблом на подорож за кордон), захищав народницьку дiяльнiсть синiв перед сусiдами-помiщиками. Є в повiстi «Хмари» i портрет дружини Розеслава Рильського Дарii (Дороти), уродженоi Трубецькоi (бабцi Максима Рильського). Панi Дарiя дуже любила своiх дiтей, щиро й сердечно ставилася до молодих товаришiв своiх синiв («вона була привiтна до всiх i ласкава. Добрiсть i тихiсть вдачi свiтилась в ii ясних оченятах (…). Здалеки вона здавалась молоденькою блiдою утлою панянкою. Було знать по ii делiкатному блiдому й наче прозорому обличчю», що вона хвора i слаба. Очевидно, що Івановi Нечуевi-Левицькому, як i iншим товаришам Тадея Рильського, дуже подобалася ласкавiсть i привiтнiсть «доброi старенькоi». Вже аж через сорок три роки пiсля вечiрки у Рильських, у листi до Бориса Грiнченка, вiн просив зняти з чернетки «Хмар» несвiдому замiтку «покiйницi Дунiна-Левченкова». Очевидно, на час закiнчення чернетки (1871) Дарiя Рильська уже не жила. «Утла» i делiкатна вiд народження, вона стала жертвою родинноi хвороби Рильських – сухот. У матерiалах слiдчоi справи 1861 р. не раз промайне й силует ii бабунi – Пелагii Росцiшевськоi (саме iй iнкримiнуеться негативний революцiонiзуючий вплив на своiх пра внукiв Тадея та Юзефа). Виявляеться, родина Росцiшевських уже була вiдома полiцii: ще з 20-х рр. ХІХ ст. Росцiшевськi вiдкрито пiдтримували взаемини iз Сергiем Волконським, Трубецькими, Муравйовим-Апостолом (тими, хто пiзнiше опинився на чолi повстання декабристiв). Донька Пелагii була одружена з князем Олександром Трубецьким, рiдним братом декабриста. Ідеi братньоi любовi, рiвностi й братерства були тут давнiми.

Не можемо полишити осторонь i свiтлу постать молодшого брата Тадея Рильського – Юзефа (1842–1862). Все свое коротке життя вiн iшов слiд у слiд за старшим братом. Визначальний вплив на його життя, як i на життя його старшого брата, вiдiграла зустрiч iз Володимиром Антоновичем (репетитором братiв Рильських пiд час iхнього навчання у Другiй киiвськiй гiмназii). Саме завдяки Юзефовi, що, завчасно дiзнавшись про обшук у киiвському помешканнi Рильських, за нiч устиг повернутися до родинного маетку в селi Маковищах на Макарiвщинi й спалити братовi папери, вдалося уникнути арешту i самим Рильським, i iхнiм товаришам. Видно, що Юзефа любили: вранцi, коли наiхала полiцiя, прислуга всiляко вигороджувала «панича», присягаючись, що вiн нiкуди не iздив i нiчого не палив. Полiцiя згодом жорстоко помстилася Юзефовi, зволiкаючи з видачею йому закордонного паспорта для виiзду на лiкування (лiкувати хворi на туберкульоз легенi). 1862 р. Юзефа не стало.

Так уже склалася доля украiнськоi елiти, що вона в Киiвськiй Русi мусила постiйно комусь служити. Спершу – татарським ханам, згодом литовським воеводам, далi – польському королевi та росiйському царевi… Вiдповiдно, вироблявся i стереотип поведiнки – догiдництва i зневаги до власного народу. Але в добу Просвiтництва XVIII ст. та Украiнського нацiонального вiдродження XIX ст. з’явилися роди, що повернулися обличчям до народу, який iх годував. Серед таких родiв видiляеться рiд Рильських з Киiвськоi губернii, що подарував Украiнi нескорених хворобами, поневiряннями, зневагою землякiв та переслiдуваннями з боку влади вiрних синiв-патрiотiв, безкорисливих борцiв за волю i благополуччя украiнського народу, якi на вiвтар цiеi боротьби жертвували свое життя.

Роздiл другий

Тато

Правнук згаданого Ромуальда i Магдалини з Пашковських, онук сквирського повiтового маршалка Теодора й Теклi з Борковських i син Розеслава-Кароля-Теодора-Яна i Дороти з князiв Трубецьких (донька мальтiйського кавалера, князя Олександра i Людвiки з Росцiшевських) Тадеуш-Томаш-Збiгнев Рильський народився 21 грудня 1840 р. i був невдовзi хрещений у мiсцевому костелi.

Навчався Тадей спочатку у Другiй киiвськiй чоловiчiй гiмназii, потiм – у Киiвському унiверситетi на iсторико-фiлологiчному факультетi, де разом з братом Йосипом та Володимиром Антоновичем, вийшовши з польського студентського земляцтва, восени 1860 р. заснував гурток, членiв якого польськi шляхтичi глузливо пiддражнювали «хлопоманами», бо вони вивчали життя селян, iхнiй побут, звичаi. Тому з неабиякою мужнiстю юний шляхтич, студент Киiвського унiверситету Тадей Рильський дiйшов висновку: «Ми не можемо лишатись колонiстами, якщо хочемо бути корисними народовi». Пiд час вакацiй «хлопомани» пiшки, в селянському одязi обiйшли не одну губернiю. Хлопомани вважали, за словами Тадея Рильського, що «украiнський народ може добре вирiшити свою долю, тiльки будучи освiченим». Бачачи безпросвiтну темноту народу, вони гаряче обстоювали його права на освiту, на що чули цинiчне й погордливе: «Нащо хлопiв учити? А хто ж буде орати?».

На iм’я киiвського генерал-губернатора князя Васильчикова надiйшли десятки доносiв, у яких озлобленi помiщики скаржилися, що цi студенти намагаються зблизитися з простим людом, прищеплюють йому шкiдливi поняття й думки, проповiдують iдеi рiвностi, спiльного володiння майном.

У травнi 1860 р. Т. Рильський з товаришами постали перед шляхетським судом, який звинуватив iх, польських студентiв-шляхтичiв, в антипатрiотизмi та поширеннi атеiзму i вiльнодумства серед «голоти». А пiсля того, як хлопомани на чолi з Тадеем Рильським i Володимиром Антоновичем восени 1860 р. вийшли з польського студентського земляцтва, вже киiвський земський справник Подгурський подав «по iнстанцii» рапорт про «таемне товариство комунiстiв». І вiдкрили справу «О предосудительных сношениях студентов Киевского университета с крестьянами».

«По польських панських дворах iм’я Антоновича i Рильського називано як майбутнiх органiзаторiв новоi Колiiвщини, як майбутнiх Гонту i Залiзняка», – писав iхнiй товариш по «Громадi» Михайло Драгоманов.

Пiсля вiдкриття справи обох братiв було вiддано пiд суворий таемний нагляд полiцii. «Следить за Рыльским в корчмах», «следить за его разговорами с крестьянами», «установить, какие стихи и сочинения читает он крепостным крестьянам, а полученные сведения представлять мне через исправника каждые пять дней» – з настанови таемноi iнструкцii генерал-губернатора князя Васильчикова вiд 15 грудня 1860 року.

У помешканнi братiв Тадея та Йосипа Рильських та в маетку iхнього батька провели обшуки, пiд час яких знайшли виписки iз статтi «Права русского народа», вмiщеноi в «Колоколе», а в iхнiх товаришiв – портрети Герцена i польського революцiонера Канарського в кайданах. Як зазначено в пiдписаному начальником III вiддiлу Імператорськоi канцелярii князем Долгоруковим документi, головним доказом вини пiдозрюваних стали «несколько листов тетради, написанной Фаддеем Рыльским на малороссийском языке, в которой рассказывалась история Украины, наполненная местами, могущими возмущать крестьянские умы; так, например, об угнетениях народа, о восстании его под предвод. Хмельницкого, об успехе этого восстания и т. п.». Слiдство встановило, що Тадей Рильський «посещал крестьянские избы и шинки», «читал дворовой прислуге поэму „Наймычка”» i спiвав iз селянами народних пiсень.

Справа розглядалася в «комиссии по политическим делам» i доповiдалася самому царевi. 18 сiчня 1861 р. слiдча комiсiя при генерал-губернаторi в полiтичних справах допитала братiв Тадея i Йосипа Рильських. Тадея звинуватили в стосунках iз селянами, пропагандi комунiстичних iдей про рiвнiсть, у читаннi написаноi Рильським «Історii Украiни», де були такi фрази: «Статут Литовський укладали великi пани, i тому вiн тiльки для панiв годиться…», «Як настала Хмельниччина, всi горнулись до козацтва, бо щезли пани i подiлки на вищi й нижчi стани, всi пiднялися на одне дiло – визволятися з панського ярма».

Тадей Рильський вiдкинув усi звинувачення, окрiм того, що справдi працював iз селянами в полi, спiвав пiснi, але пропаганди не вiв, своеi «Історii» не читав. Брат Йосип сказав, що нiчого не може додати до братових показань.

У листi начальника III вiддiлу В. Долгорукова до мiнiстра народноi освiти вiд 16 лютого 1861 року вказувалося: за «возмутительные действия» Тадея i Йосипа Рильських, на пропозицiю киiвського вiйськового губернатора князя Васильчикова, мали вислати з Украiни, щоб студенти Рильськi «по легкомысленной молодости и по дурно направленному воспитанию в доме родителей» не стали жертвою «злочинних» переконань, «высочайше повелено» направити iх у «Великороссию, где неблагонамеренные их стремления не могли быть столь вредными, как там, и где они в обществе с русскими могли би исправить свой образ мыслей». Начальник III вiддiлу повiдомляв мiнiстра народноi освiти, що по «всеподданнейшему» його поданнi «высочайше повелено исполнить согласно предложения генерал-адъют. кн. Васильчикова». Водночас iз цим листом III вiддiл зобов’язував казанського губернатора взяти пiд нагляд Рильських, яких мали перевести до Казанського унiверситету.

Ця iсторiя набула широкого розголосу в передових суспiльних колах. Олександр Герцен у «Колоколе» запитував: «Чи правда те, що брати Рильськi, студенти Киiвського унiверситету, засланi до Казанi за доносом Васильчикова, що вони по-братньому ставляться до своiх селян? Чи правда те?» Ймовiрно, це стало причиною скасування «высочайшего повеления», опальних братiв залишили довчатись у Киевi. Справу «Об обществе хлопоманов и членов оного Антоновиче, Рыльском и Чубинском» офiцiйно закрили лише 15 квiтня 1876 року.

1862 року молодший брат Тадея – Йосип помер.

Пiсля закiнчення унiверситету, по смертi батька, вiдмовившись вiд вигiдноi пропозицii кар’ери, Тадей Рильський, успадкувавши землi мiстечка Романiвка у Сквирському повiтi, в якiй господарював сорок рокiв, збудував невеличкий дiм, а колишнi будiвлi дозволив розiбрати селянам для iхнiх потреб.

Досконало вивчивши цивiльнi закони, давав безкоштовнi юридичнi консультацii романiвцям i жителям навколишнiх сiл. Не обмежувався порадами, а складав селянам потрiбнi папери i виступав у судах як iхнiй адвокат. Будучи католиком, пустив до свого будинку православну церковно-парафiяльну школу, а потiм збудував для неi окреме примiщення, оплачував учителя i майже 20 рокiв був ii куратором i викладачем. «У школi було близько сотнi учнiв, – згадував ii випускник Іван Чуприна. – Тадей Розеславович був завжди привiтний, лагiдний. Купив прилади для фiзичного i хiмiчного кабiнетiв. Згодом завiв вечiрнi навчання для дорослих. Заснував чималу бiблiотеку. Закiнчували уроки украiнською пiснею». Про стан школи i роль педагога Тадей Рильський розмiрковував у листi до Бориса Познанського (березень 1897 р.), засуджував «суху», часто «злiсну офiцiйнiсть» учительського персоналу, бiльшiсть якого не виробляе в собi тип «живого, свiдомiшого, старшого приятеля шкiльноi молодi», а уподiбнюеться автоматовi для ставлення оцiнок. А в одному з листiв до Павла Житецького Т. Рильський скаржився на те, що Сквирська повiтова шкiльна рада надiслала до Романiвки вчительку, яка «мае скромну ваду – не вмiе навчати, а про iскру захоплення шкiльною справою не може бути й мови». Тому «порядок витiснив там i знання, i жвавiсть», – писав вiн i просив товариша сприяти тому, щоб у школу призначили вчителя, рекомендованого киiвськими знайомими. Старання католика Тадея Рильського про освiту православного люду були навiть вiдзначенi подякою i благословенням… митрополита Киiвського Платона.

Ця добра справа забрала в ii запровадника чимало сил i здоров’я.

Т. Рильський зажив слави доброго агронома та економiста. Селяни разом з ним постачали хлiб аж до Кенiгсберга. Це свiдчить про те, що в Романiвцi вирощували добiрне зерно. Тадей Розеславович допомiг сiльськiй громадi дешево купити землю в сiльського помiщика, а мiсцевим чиновникам – закрiпити за собою чиншовi грунти (орендованi землi).

Вiн пильно вивчав життя народу i писав про тяжке становище пореформеного села, виступав проти таких «людинолюбцiв», для яких село – лиш екзотика з жайворонками над плугом i солов’ями в садку, обстоював право народу на освiту.

1861 р. Т. Рильський почав друкувати своi працi з етнографii та економiки в часописi «Основа», який виходив у Санкт-Петербурзi. Далi розвинув економiко-правову тему в «Киевской старине» i найбiльшому за обсягом творi «Студii над основами розкладу багатства». Т. Рильський розглядае теорiю вартостi, спiввiдношення мiж капiталом i працею. За його дослiдженнями, вiдносини у промисловостi характеризуються свободою економiчних чинникiв, iндивiдуальною власнiстю на всi матерiальнi блага; праця – едина основа i джерело власностi. Згiдно з Тадеем Рильським, мае бути як суспiльне капiталiстичне, так i приватне капiталiстичне господарство. Селянство повинне орендувати землю в держави. Класову боротьбу Рильський не вважав рецептом для вирiшення суспiльних проблем. З теоретичних посилань випливають практичнi висновки. Давши яскраву та об’ективну оцiнку становищу робiтникiв у помiщицьких економiях, Т. Рильський закликае заробiтчан до органiзованого (але ненасильницького) опору кабальницьким намаганням помiщикiв. Серед iнших вимог мае бути скорочення робочого дня до десяти годин, дотримання безпечних умов працi (наприклад, наявнiсть загороджених пасiв у молотарок), у степу – облаштування просторих куренiв для вiдпочинку, налагодження харчування та лiкарськоi допомоги тощо.

Тадей Розеславович пише украiнською мовою популярнi книжечки для селян: «Сiльськi пригоди» – з практичними порадами про право випасу селянськоi худоби в помiщицьких лiсах, вигiднiшого ведення сiльського господарства; «Херсонськi заробiтки» – про те, як селяни Киiвськоi, Полтавськоi, Чернiгiвськоi та Подiльськоi губернiй ходять улiтку на заробiтки до Херсонськоi губернii, якi там грошi платять, скiльки коштуе проiзд i як доiхати – своерiдне керiвництво для заробiтчан.

Своi спостереження як за часiв молодостi, так i зрiлого вiку Тадей Рильський викладае у працях: «До вивчення украiнського народного свiтогляду» i «Нариси про правовi норми економiчного життя». Так, праця «До вивчення украiнського народного свiтогляду» (друкувалася в журналi «Киевская старина» кiлькома частинами з 1888 по 1903 рiк) насичена рiзноманiтними фактами, самобутня, бо автор свiдомо покладався на спогади i спостереження: «бажаю обмежитися баченим i почутим мною». Вiн iз симпатiею писав про працелюбнiсть народу, про зародження в його середовищi «попиту на бiльш широке розумове життя», вiрив у його творчi здiбностi. «…Людям, котрим, хтiвши не хтiвши, приходиться раз у раз покликатися на сiльський люд, – зауважував Т. Рильський, – годиться дещо бiльше знати про головну пiдставу його економiчного iснування, анiж тiльки про «садок вишневий коло хати» та про порчу пiснi i костюма».

Неопублiкована творча спадщина Тадея Рильського також значна. Це «Заметки о внутренней жизни Гетманщины», «2-й семестр, у 3-х зошитах», 1863 рiк, очевидно, це – курс лекцiй, який Т. Рильський читав у недiльних школах: «Заметки, выписки по всеобщей и русской истории», «Замiтки по iсторii англiйських селян», «Історичний перегляд репортицiйних стосункiв у селян», «Історiя Англii до 60 рр. ХІХ столiття», «Статистично-економiчнi вiдомостi по краiнах Захiдноi Європи».

На початку 1870-х рр. пожвавилася робота киiвськоi «Громади» – просвiтницька, видавнича. Тадей Рильський – активний ii член. Серед його друзiв були композитор Миколи Лисенко, професор унiверситету, iсторик Володимир Антонович, перший ректор Киiвського унiверситету, видатний учений Михайло Максимович, письменник Михайло Старицький, мовознавцi Павло Житецький i Кость Михальчук.

Тадей Рильський записував у Романiвцi й навколишнiх селах народнi пiснi й найкраще з цього «улову» надсилав до Киева Миколi Лисенку, пишаючись тим, що романiвськi парубки й дiвчата найспiвучiшi в Украiнi. Саме вiд романiвцiв записанi такi перлини, як «За Сибiром сонце сходить», «Ой ти зiронько та вечiрняя», «Ой хмариться – дощ буде» – всi вони опублiкованi в обробцi Миколи Лисенка.

В архiвi композитора зберiгся зошит, в якому рукою Тадея Рильського записано 31 пiсню (там же Микола Вiталiйович зробив до них записи мелодiй).

Т. Рильський також доклав рук, зокрема, збираючи матерiали для «Словника украiнськоi мови».

Часто iм’я Т. Рильського з’являлося на сторiнках польських видань: вiн писав трьома мовами – украiнською, росiйською i польською. Так, 1875 р. в Киевi вийшла праця Т. Рильського «Дiм заробiтковий i сучасний економiчний порядок» (польською мовою).

Із середини 1890-х рокiв Т. Рильський разом з М. Лисенком, М. Старицьким та Лесею Украiнкою був серед членiв правлiння Лiтературно-артистичного товариства в Киевi (закрите царським урядом 1905 року).

Пiдпис Тадея Розеславовича бачимо на адресi Івановi Франку з нагоди його 25-лiтньоi «невтомноi працi… на нивi науки, лiтератури i суспiльностi» поруч з iменами Миколи Лисенка, Володимира Антоновича, Івана Нечуя-Левицького, Олени Пчiлки, Лесi Украiнки, Миколи Вороного, Євгена Тимченка.

Перший шлюб Тадея Рильського iз троюрiдною тiткою, онучкою Антонiя та правнучкою Шимона Рильських, закiнчився ii передчасною смертю. Удруге, 1878 р., Рильський одружився з Меланiею Федорiвною Чуприною, що походила з украiнських селян, предки якоi були звiльненi з крiпацтва ще Теодором Рильським.

Нащадок князiвського роду Рильських, Тадей Розеславович з дружиною Меланiею Федорiвною привели у свiт трьох синiв: старшого Івана 1879 р. народження, середульшого Богдана – 1882-го i молодшого Максима – 1895 р. Дiти, народженi Меланiею, без урахування думки батькiв, мусили бути православними, бо такими були вимоги чинного тодi законодавства Росiйськоi iмперii до народжених у двообрядових родинах. Сини Тадея успадкували батькiвський маеток i були визнанi у спадковому дворянствi (так, майбутнiй класик украiнськоi лiтератури Максим Рильський Киiвським дворянським депутатським зiбранням був визнаний у росiйському дворянствi. Це рiшення було затверджено 1915 р. в Петербурзi указом Урядуючого Сенату).

Іван Рильський закiнчив юридичний факультет Киiвського унiверситету. В iнститутi рукопису НБУ iм. В. Вернадського у фондi 114 зберiгаються рецензii Івана Рильського на книжку Бикова «Англiя та англичане. Боротьба iх за волю i парламент» та брошуру Одарки Романовоi «Індiя та iндуси» (обидвi рецензii датованi початком ХХ столiття); також на книжку Кульжинського «Канада» i брошуру В. Корольова «Дотепне харчування подвiрноi худоби». Пiсля революцii Іван Тадейович учителював у Романiвцi, в школi, яку органiзував разом з братами Богданом та Максимом. Перекладав украiнською твори Мопассана i Мерiме з французькоi, Джека Лондона – з англiйськоi, книжку «Костка Неперський» – з польськоi. Помер у Голодомор 1933 року.

Богдан Рильський жив головним чином при молодшому братовi. Вiдомий його переклад з росiйськоi твору Олександра Грiна «Скарби африканських гiр». Помер 1939 року.

Двое синiв Івана Тадейовича Рильського – професiйний вiйськовий Максим (1923–1944) та автодорожник Павло (1917 р. народження – пропав безвiсти) загинули в Другiй свiтовiй вiйнi. Дочка Марiя (1910–1968) жила в селi Романiвцi, працювала на машинно-тракторнiй станцii. Третiй син Петро (1911–1988) працював iнженером-харчовиком. Друга дочка Любов свого часу працювала друкаркою в газетi. Вона мае дочку Тамару Остапенко, художницю-дизайнера, а та – двое дiтей: доньку Оксану, яка працюе закрiйницею, i сина Петра, який закiнчив школу.

У Петра Івановича е син Анатолiй – електрик, його дочка Оксана – педагог (мае i собi донечку-школярку Ірину); дочка Валентина – медична сестра, мае сина Андрiя.

Максим Тадейович, побравшись iз Катериною Миколаiвною Паткевич, усиновив ii дитину вiд першого шлюбу – Жоржика. Георгiй Іванович (за кревним батьком Іваном Очкуренком), але вже Рильський (1919–1980), вдало пройшов вiйну, будучи ii учасником, працював кiнорежисером i журналiстом по вiйнi. Його син Максим Георгiйович Рильський – журналiст, мае доньку Катерину, фiлолога, i онуку Дарину – школярку.

Спiльний син Катерини Миколаiвни i Максима Тадейовича – Богдан Максимович Рильський (1930–1991), юрист за фахом, очолював лiтературно-меморiальний музей батька вiд дня заснування, з 1966 по 1991 рiк. Помер на директорському посту – по дорозi до музею. Опублiкував спогади про Максима Тадейовича. По Богдановi Максимовичу лишилося двое синiв: Андрiй, фiлолог-арабiст, працюе i мешкае в Москвi, мае сина Максима, школяра; другий син Тарас, фiлолог-славiст i журналiст, лишився працювати в Киевi, мае також сина Назара, студента Киiвського унiверситету, який вивчае китайську мову.

Найдовший вiк i слава судилися Максиму Рильському – вiдомому поетовi, перекладачевi, громадському дiячевi, директоровi Інституту фольклору й етнографii Академii наук УРСР. Зрозумiла глибина тих почуттiв, якi будила в серцi Максима Рильського згадка про батька. «Гордiсть наповнюе серце при думцi, що я син того Тадея», – писав вiн до дядька Івана Чуприни.

Тадея Розеславовича Рильського не стало 7 жовтня 1902 року, коли йому йшов усього 62-й, власне, в тому вiцi, що вважаеться розквiтом людськоi особистостi, збагаченоi досвiдом i опромiненоi мудрiстю набуткiв i втрат. Максиму ж було сiм рокiв. Миколу Лисенка, одного з найближчих друзiв небiжчика, вразило те, що селяни два днi не вiдходили вiд домовини, прощаючись iз дорогою iм людиною. У листi до iхнього спiльного товариша Бориса Познанського вiн оповiдав: «4 пари волiв хазяйських запрягли чотири погоничi-парубки у воза, труну, вкриту червоною китайкою, заслугою козацькою, несли всi ми й народ до самого цвинтаря мужицького, на якому покiйний бажав бути й похований». Микола Вiталiйович промовляв над могилою друга. На жаль, це його слово нiде не зафiксоване, але непогамований бiль вчуваеться в рядках листа: «Померла квiтка юнацтва 1860-х рокiв, славних рокiв обчеськоi свiдомостi й вiдродження украiнського нацiонального почуття».

У посмертнiй згадцi про Тадея Рильського Іван Франко зазначав: «Не як учений економiст, а як високо iдеальний чоловiк i чесний характер, як один з небагатьох полякiв, що своiм життям доказали серйознiсть своеi любовi до рiдноi Украiни й ii народу, лишиться Т. Рильський у нашiй пам’ятi…»

Михайло Коцюбинський у листi до Володимира Гнатюка зазначав: «То була незвичайно талановита й симпатична людина».

Дiяльнiсть Тадея Рильського (21.ХІІ.1840 або 2.І.1841 за н. ст. – 25.ІХ або 7.Х за н. ст. 1902) Сергiй Єфремов назвав «цiлою епохою в нашому життi». «Рильський вирiс у значнiй шляхецькiй сiм’i i вже молодим парубком замислився над тими стосунками нацiональними й соцiальними, якi бачив вiн у рiдному краi. Разом з Антоновичем виступив вiн зi смiливим протестом проти шляхецьких утискiв над украiнським народом, разом з ним витерпiв усi тi iнсинуацii, доноси, наклепи, що сипались з роздроченого шляхецького гнiзда на iх голови, разом кинув у лице вельможному панству обвинувачення в нелюдському поводженнi з народом, разом виступив на суд з своiм кругом – i вийшов виправданим на суд iсторii».

Тадей Рильський до кiнця життя був досить значним помiщиком (1900 року йому належало понад 500 десятин землi) i залишався римо-католиком. Виголошення молитов польською мовою не завадило йому бути украiнським патрiотом i не викликало ксенофобськоi реакцii в середовищi його побратимiв-творцiв украiнськоi нацiональноi iдеi. Це й не дивно, адже були вони людьми добре вихованими й високоосвiченими.

Роздiл третiй

Мама

У доносах сусiднiх помiщикiв на Тадея Рильського виставлялося за «неблагонадiйнiсть» одруження його, дворянина, з романiвською селянкою. У слiдчiй справi 1882 р. серед iнших звинувачень Тадеевi Рильському iнкримiнуеться одруження 1880 р. з простою романiвською селянкою Меланiею Федорiвною Чуприною i те, що весiлля гулялося по-народному. Існуе реальний переказ чи анекдот, що Тадей Рильський, викликаний до губернатора Дрентельна, вiдповiв йому, що нiде не записано, що не можна одружуватися з колишнiми крiпачками, а весiлля вiн святкував так, як вважав за потрiбне.

Пiсля смертi першоi дружини Тадей Розеславович побрався, до речi, з молодшою майже вдвiчi Меланiею Федорiвною Чуприною (1861–1926). При цьому Меланiя наполягла, щоб вiнчання вiдбулося не в католицькому костелi, а в православному храмi. За це святотатство його вiдлучили вiд католицькоi церкви. З простоi селянськоi родини Чуприн, приязна й щира, Меланiя стала йому вiрною подругою, доброю господинею, а дiтям – дбайливою матiр’ю. Чоловiк увiв ii в коло своiх друзiв i зацiкавлень, сам навчив грамоти, прищепив палку любов до книги. Меланiя Федорiвна настiльки органiчно вжилася в роль панi, що освiченi друзi-iнтелiгенти чоловiка навiть не пiдозрювали про ii просте походження.

Євген Маланюк, посилаючись на свiдчення Михайла Мухiна, шкiльного товариша М. Рильського, писав: «Мати Рильського була взором тактовностi, натуральноi шляхетностi й товариськоi культури, вона частувала чаем, як справжня панi дому, i нiхто не вiдгадав би в ii вихованнi ii селянського походження».

Вирiсши в селянськiй родинi, з дитинства пiзнавши нелегку долю i душевну красу хлiборобiв, Меланiя Федорiвна i в своiх дiтей виховувала повагу до трударiв, плекала в них чисте сумлiння. «Коли хочеш зробити зле, помiркуй як слiд, а тодi не роби. Коли ж задумав добре, не вагайся. Нiколи не чини вдень такого, що заважало б спати вночi», – часто повторювала вона синам.

«Мати Максима Тадейовича була дуже приемна людина, великого природного розуму. Вона багато читала, знала художню лiтературу i в розмовi, бувало, згадувала улюбленi мiсця або персонажiв рiзних творiв. Вона дбала про те, щоб ii родина мала все необхiдне. Весь уклад життя, одяг – все було скромне», – тепло вiдгукувалася про Меланiю Федорiвну Вiра Шпилевич, яка з юних лiт знала ii.

Тому сини iй вiдповiдали нiжною любов’ю. Бувало, втрьох заведуть ii улюблену «Ой мати ж наша, мати, та не журись нами…» Та журитись ви падало, але встигла Меланiя Федорiвна i втiшитись – успiхами Максима, його щасливою поетичною зорею.

На долю цiеi жiнки випало багато втрат: у 41 рiк лишилася вдовою з трьома дiтьми, старшого з яких iй судилося оплакувати: Іван несподiвано помер 1933 р. (хвороба серця). Богдан хворiв на сухоти i пережив матiр лише на три роки.

Роздiл четвертий

Брати. Дитинство

«Рильський багато чим завдячуе в своему розвитковi i враженням дитинства, i впливовi оточення, i впливовi прочитаних книг», – зауважив академiк Олександр Бiлецький. І все це випливало з чистих батькiвських джерел.

Максим народився, коли його батьковi було вже 54 роки. Сталося це 19 березня (н. ст.) 1895 р. у Киевi, в зимовiй квартирi Рильських на вулицi Тарасiвськiй. Через кiлька мiсяцiв родина переiхала до Романiвки, де й минало дитинство майбутнього поета.

«Названо мене Максимом – на честь одного iз героiв нашоi минувшини, Максима Залiзняка, – пояснював поет. – Ім’я прибрав менi батько з своiми друзями – Лисенком, Антоновичем». До речi, мати майбутнього поета дуже хотiла назвати свого мiзинчика Володимиром на честь приятеля батька iсторика Антоновича, але батько наполiг на iменi Максим на честь Залiзняка. Пiсню про «Максима козака Залiзняка» Тадей Розеславович любив особливо.

Максим рiс жвавим i непосидючим, устигав на рiчку, i став, i до лiсу, що пiдступав пiд саму хату, i до босоногих ровесникiв, i до iхнiх батькiв.

«Ось поiздки з батьком у вiзку, запряженому старим конем Попом (вiд iменi його колишнього власника). Тадей Розеславович править без батога, тiльки iнколи нокае, йому вторить голосок Максима, кiнь повагом прямуе i без спонуки зупиняеться, стрiвши когось iз селян чи постерiгши, як хазяiн скручуе цигарку. Кiнь-фiлософ, бувало, сам завертав до мiсцевоi пивницi… – пригадуе в нарисi «Із давнiх лiт» миготливу мозаiку дитячих вражень поет. – А верби придорожнi тихо шумлять, а хати бiлiють, а польова далечiнь мрiе – i люди всi здаються щасливi».

«…письма й читання першим учив мене батько, – i дивина у нас за тих часiв – украiнською мовою», – через багато лiт вiн згадае про це й у вiдомому автобiографiчному нарисi.

Тадей Розеславович часто читав дiтям уголос твори Т. Шевченка, О. Пушкiна, А. Мiцкевича. І чи не тодi вже заронив вiн у серце малого Максима зерна любовi i до книги, i до творiнь цих генiiв слов’янства, якi стануть його супутниками на все життя.

Початковi лекцii писання та читання давав йому ще батько. Проводились вони украiнською мовою й по украiнських книжках. «І до недавнього часу в родинi зберiгся примiрник Грiнченковоi переробки «Робiнзона», що ii Максим Рильський читав зi своiм батьком», – це уривок з автобiографii поета, писаноi 1924 року.

«Пахощi сiна взимку… І пригадуеться: вечiр перед Рiздвом, кутя, Свят-вечiр. На Свят-вечiр, чи то кутю, нiхто – принаймнi у нас на Киiвщинi – не ходив, насупереч Гоголевi, в гостi. Це було свято родини. Мороз, ряснi зорi, снiпок невмолоченого збiжжя на покуттi, горщик з узваром i кутя перед ним на сiнi. Чарiвне язичество, якому нiхто не вiрить, а яке пiдносить душу на хвилях урочистого спокою… – i вечеря: пiсний борщ, риба – солона, смажена на олii, вареники з капустою, чомусь доконче пирiжки з сливами, кутя з маком, узвар iз сушенi. Саксаганський чи Садовський – не пам’ятаю, хто з них – розповiдав, що пiд Рiздво з’iздилася до iхнього батька вся сiм’я, де хто б не був, сiдали до столу.

– Ну, дiтки, чи видно мене з-за пирогiв? – питав щороку Карпо Адамович.

– Не видно, тату!

– Ну, дай же Боже, щоб i на той рiк не було вид но, – казав хазяiн i благословляв трапезу», – згадував згодом Максим Тадейович.

Саме в батькiвськiй оселi Максим був зачарований «грацiозною ласкавiстю та елегантною простотою Миколи Лисенка», «вперше побачив свiдомим, хоча ще й дитячим оком славного «возлюбленика муз i грацiй», – i, звiсно, подiляв зi старшими, сам ще гаразд не знаючи, що й до чого, захоплення його особою». Про один з таких приiздiв до Романiвки оповiдае у спогадах про композитора його син Остап: «У пахучому квiтнику, серед пишних троянд, нiжних чорнобривцiв – невеликий чепурний будиночок, що немов прилiпився до старого лiсу. Столiтнi дуби, мов велетнi-вартовi, стоять близько будинку. А ось i господар, Тадей Розеславович, високий, худорлявий, з густою борiдкою i бакенбардами на привiтному обличчi, аж свiтиться, що побачив батька.

– Нарештi заiхали до мене, старий друже. Радий вiтати вас у своiй господi. А що Остапа взяли з собою – то добре, моi орли не дадуть йому скучати.

З неприхованою гордiстю знайомив нас Тадей Розеславович зi своiми «орлами»:

– Найстарший – Іван – то моя права рука в господарствi. Знае i любить землю. Богдан – той у пiснях кохаеться. Чи яке весiлля на селi, чи просто парубки збираються, там i шукай його. А оце, – показав Тадей Розеславович на малого хлопчика, такого ж худорлявого, як i батько, що так i блискав на нас своiми чорними оченятами, – найменше мое хлоп’я – Максим. Мале, та, як кажуть, бiдове. Занадто розумне на своi малi роки, та й шибеник, яких мало.

…Незабутнi днi провели ми у Рильських. Яка це була проста, трудова та дружня сiм’я. Я не пам’ятаю, щоб десь ми вiдчували себе так добре, так невимушено».

Як то й ведеться в родинi, мати, Меланiя Федорiвна, особливо нiжно ставилась до найменшого сина. Розчулившись, бувало, говорила: «Мiй Максим буде великою людиною».

Крiм батькiвськоi та материнськоi любовi, дитинство Максима було сповите ласкою братерськоi турботи. Пiд опiкою старших братiв, дбайливих i добро зичливих, i зростав найменший. На одному з сiмейних фото бачимо п’ятирiчного Максима у родинному колi, разом з вiсiмнадцятирiчним Богданом, гiмназистом, i двадцятирiчним Іваном чи, як звали його домашнi, Ясем, студентом. Хлопчик лагiдно прихилився до найстаршого брата, який нiжно його при тримуе, ще не вiдаючи, що саме йому невдовзi доведеться бути Максимовi за батька, пiклуватися про нього i продовжити те незамiнне чоловiче начало у вихованнi, без якого важко гартувати характер i плекати в собi цiлеспрямованiсть i наполегливiсть у досягненнi мети. На фото бачимо iх з ясними замрiяними поглядами, з привабливою зо внiшнiстю i властивою юностi безжурнiстю.

«Красень з тонкими рисами обличчя, схожий на легендарних запорожцiв, Хвеська Андибера чи когось iншого, як малювали iх кращi художники мого народу», – писав Терень Масенко про портрет Івана Рильського. «Характер мав Іван – мов скойка та перлова, що розкриваеться лише вряди-годи», – згодом напише Максим про спокiйну, врiвноважену вдачу брата, мовчазного, зосередженого, що мав добру пам’ять «на речi й iмена i спогади берiг, немов дрiбний овоч». Саме з його спогадiв Максим довiдався чимало про батька i його друзiв, про iхнi мандри селами Украiни ще за студентських лiт, про захоплення народною пiснею, рiзнi пригоди… «Чимало тих речей Іван розповiдав, як човен запливав мiж довголистi трави», – цi оповiдi Максим слухав найчастiше на лонi природи, над плесом романiвського ставка, бо змалку призвичаiвся разом з братами до риболовлi, i «здавалось – цiлий свiт у водах мiж купав тремтiв i майорiв, одбившися яскраво, i всьому дивувавсь у простотi малюк, переливаючи у барви кожен звук».

Братовi Івановi присвячено «Рибальське посланiе», в якому, крiм замилованих описiв природи, згадуеться i спiльна плавба «по озерi розмов», i простi книжковi по лицi з поетами «знаними i незнаними» та Аксаковим, Черкасовим i Сибiльовим, близькими всiм рибалкам.

«Весною ми iздили в поле вiзком однокiнним старим», – це з iншого вiрша, з посвятою «Івановi Рильському». «Ми iхали мовчки з тобою, для щастя не знаючи слiв», – оживають утiшнi хвилини дитинства, та невловна й неповторна мить, коли i зеленi вруна, i срiблястi води, i голос щиглика сповнюють усе ество всеохопним вiдчуттям радостi й нескiнченностi земного буття. Братовi звiряв Максим найпотаемнiшi своi думки i мрii, мужнiв i набирався сил, постiйно вiдчуваючи його плече.

Старший брат Івана навчив молодшого польськоi мови, перейнявши ii вiд батька Тадея.

Іван Рильський закiнчив юридичний факультет Киiвського унiверситету, але служити не став, лишився з матiр’ю вести скромне господарство, присвятив себе хлiборобству. Пiзнiше, разом iз Максимом, учителював у Романiвцi й працював у сусiдньому селi Кошляки, де завiдував господарством Киiвського ветеринарно-зоотехнiчного iнституту, згодом перебрався до Киева на посаду дiловода школи i завiдувача бiблiотеки. Родина ж, дружина i п’ятеро дiтей, тим часом мешкали в Романiвцi. Вiдтодi зберiгся лист Івана Тадейовича до родини, з якого вiн постае нiжним i турботливим батьком. У цьому ж листi – згадка про можливу роботу над сiльськогосподарським словником. З другоi половини 1920-х рр. М. Рильський прилучив старшого брата до перекладацькоi роботи – з англiйськоi, французькоi, польськоi мов. Так, у перекладах І. Рильського видано роман К. Ане «Кiнець однiеi епохи» (редакцiя М. Рильського), повiсть Владислава Оркана «Костка Наперський». Та найбiльше перекладав вiн Гi де Мопассана. Шостий том його творiв («Книгоспiлка», 1929) – це оповiдання, перекладенi братами Рильськими – Іваном та Максимом. І в сучасних виданнях Мопассана знаходимо переклади І. Рильського, якi вiдзначаються точнiстю й лiризмом, вдало передають психологiчний стан героiв французького класика. З раптовою смертю І. Рильського наша культура втратила талановитого перекладача, творчi можливостi якого тiльки почали розкриватися.