скачать книгу бесплатно
Панi Ка
Арман Цыбульский
До вiдомого екстрасенса на прийом приходить жiнка, яка стверджуе, що в ii будинку живе зла сутнiсть. Головний герой, який добре знае психологiю, налаштований скептично, але не вiдмовляеться заробити грошей. Вiн виiжджае для «чистки» замiського будинку, розраховуючи влаштувати виставу для одного глядача, за допомогою якого доб’еться ефекту навiювання. Але, опинившись на мiсцi, дiзнаеться, що вiн вже не перший екстрасенс в цьому будинку, а всi попереднi зникали при загадкових обставинах…
1
Дверi кабiнету вiдчинилися. У отворi з’явилася жiнка, пригнiчена, але з проблисками надii в очах. За нею iшов хтось, до кого вона старалася звертатись виключно в обличчя, тому постiйно оберталася. Говорила жалiбно, пiвголосом, з несмiливою надiею i з таким виглядом, нiби щойно iй на плечi поклали непомiрний тягар, але вона з цього ще й радiе. Так бувае: людина шукае новi проблеми, сподiваючись у такий спосiб позбутися старих. Хоча б на певний час.
Слiдом за жiнкою з’явився невисокий чоловiк, до якого вона зверталася. Втiм, тримався вiн так упевнено, що здавався високим. Ба бiльше – тi, хто прийшов до нього просити допомоги, мимоволi згинали плечi й колiна, мовби навмисно, щоби вiн пiдносився над ними. І голос його, насправдi глухий i гортанний, лунав гучно i яскраво. Дзвiнким вiн був мовби зсередини, але його стримувала фiзична оболонка – iнакше заповнив би все примiщення та поглинув усiх присутнiх. Той чоловiк мав такий поважний вигляд, нiби вiн – вiдомий хiрург або депутат. Ось тiльки погляд у нього був особливий – добрий i проникливий. І цi пронизливi очi становили рiзкий контраст iз зовнiшнiстю й поведiнкою. Але така невiдповiднiсть не викликала недовiри – навпаки, приваблювала клiентiв. Однак далеко не всi в суспiльствi вважають його професiю важливою. Радше таких меншiсть.
Його волосся вже почало рiдшати, над чолом позначилися залисини. Рештки хвилястого волосся, пересипаного сивиною, були зачесанi назад, нiс iз горбочком та наполовину сива борiдка доповнювали образ сильного й щиросердного чоловiка. Йому це пасувало, адже його клiентами були здебiльшого жiнки. І всi сподiвалися, що вiн, мов рiдний батько, вирiшить якi завгодно iхнi проблеми. Схiдне походження додавало йому загадкового вигляду. Культура та звичаi його народу невiдомi слов’янам. А крiзь незнання й нерозумiння сама по собi проростае мiстика.
Зi слабко освiтленого кабiнету в приймальню попливли екзотичнi, але приемнi пахощi.
У найдальшому кутку за столом сидiла повновида жiнка-адмiнiстратор. Вона ж – i помiчниця, права рука господаря кабiнету. Помiчниця говорила по телефону манiрно, але холодним тоном, постiйно зазираючи в записник.
– Я ж вам сказала, що найближчий час – лише за два тижнi. Нi, ранiше нiчого нема. Всiм термiново! – не приховуючи роздратування, вигукувала в слухавку адмiнiстратор. Менi шкода…
Господар кабiнету тим часом провiв клiентку до виходу. Жiнка, користуючись останньою можливiстю доторкнутися до нього, взяла його руку.
– Ну ви ж допоможете? Все спрацюе, правда? – тремтячим голосом промовила вона, дивлячись йому просто у вiчi.
– Ти в менi сумнiваешся? – з легким докором запитав вiн.
– У жодному разi! Якби сумнiвалася, не пiшла би до вас! Я вам як Богу вiрю, Рустеме Ібрагiмовичу! – вiдвiдувачка намагалася поцiлувати йому руку.
– Ну-ну, ти що… – поблажливо посмiхнувся вiн, висмикуючи долоню з ii руки. – Навiть говорити такого не смiй! Я – Його слуга, iнструмент! Без нього я – прах! Вiн дав менi силу для допомоги людям. Вiр у Господа, вiр менi – й отримаеш те, чого бажаеш. Іди! – Рустем м’яко розвернув клiентку до дверей. – Збери все, що потрiбно, i приходь завтра, почнемо працювати.
– У Рустема Ібрагiмовича все розписано, вiн приймае по п’ять осiб за день. Немае куди вставити вас! – тим часом i далi комусь по телефону вичитувала адмiнiстратор.
Коли вiдвiдувачка вийшла й Рустем причинив за нею дверi, адмiнiстраторка, якiй вочевидь набридло вислуховувати благання настирливоi спiврозмовницi, затулила слухавку долонею i звернулася до нього:
– Рустеме Ібрагiмовичу, не знаю, що робити! У жiнки тут щось дуже серйозне, – вона скорчила гримаску, – мовляв, до прийому не доживе. Нi! – Вона знову суворо перебила чиесь розпачливе голосiння в слухавцi. – Я не покличу його до телефону!
Рустем не любив спiлкуватися з потенцiйними клiентами по телефону. Це могло вiдiбрати багато часу, який не оплачуеться. Але зараз чомусь вирiшив вiдповiсти.
– Нiчого, Нiно, я поговорю.
Адмiнiстраторка простягнула йому слухавку з таким винуватим виглядом, нiби через неi бос втрапив у халепу.
– Слухаю! – Рустем довго мовчки вислуховував розповiдь. Його обличчя поступово набувало бiльш зосередженого виразу, в очах блиснула iскорка зацiкавлення. Пiсля низки стриманих «угу» вiн нарештi вiдповiв:
– Гаразд, я прийму вас завтра, якщо вже ви прибули аж зi Львова, але зможу лише вранцi, до початку робочого дня. Адмiнiстратор запише вас на десяту. – Вiн повернув слухавку Нiнi й пошепки запитав, кинувши на дверi швидкий погляд: – То була остання?
Нiна кивнула й знову заговорила в слухавку:
– Записуйте адресу…
Рустем сховався у своему кабiнетi. Ввiмкнув свiтло, загасив свiчки, подмухав на ароматичнi палички. Обстановка його робочого мiсця могла би вразити навiть людину, яка не вiрить у магiю i не цiкавиться мiстикою. А про потенцiйних клiентiв – що й казати! Кожна деталь iнтер’еру була пiдiбрана так, щоб це могло справляти психологiчний вплив. Усi речi в кабiнетi мали переконувати клiента: «Ця людина займаеться магiею давно i дуже серйозно! Їй можна вiрити!».
Праворуч вiд входу було вiкно, завiшене не надто щiльними темно-зеленими шторами. Бiля вiкна стояв робочий стiл мага, виконаний у формi пугача, готового злетiти. З одного боку вiн впирався в пiдлогу ногами, з iншого – ледь опущеними кiнцями крил. Пласка спина птаха, власне, й була столом. Щоправда, голова та хвiст займали певну частину його поверхнi, але цi незручностi Рустем не вважав критичними. Радше навпаки – такий незвичайний стiл був головною прикрасою кабiнету. Щоб його не заступали масивнi стiльцi, Рустем ставив для вiдвiдувачiв легенький табурет, нiчим не примiтний, але цiлком доречний у цьому iнтер’ерi. Другий, такий само, стояв у протилежному кутку на той випадок, якщо потрiбно буде прийняти не одного клiента. Однак таке траплялося нечасто.
Праворуч вiд вiкна, на тахтi, Рустем завше проводив очищення енергетики. Цей единий предмет iнтер’еру, що займав праву стiну, був колись придбаний у iндiйськiй меблевiй крамницi. А на стiнi над ним висiло написане олiйними фарбами полотно, що вражало уяву вiдвiдувачiв зображенням жiночого обличчя з виразом неймовiрного жаху. В ногах тахти, на пiдставцi, було встановлено чаклунський жезл Вуду, обтягнутий мавпячою шкiрою. На його верхньому кiнцi красувався пофарбований у чорне череп козулi з перукою iз ii хвоста, заплетеною в дреди. Одного разу Рустем побачив цю рiч пiд час закордонноi поiздки в салонi магiчних предметiв i не пожалiв грошей, аби заволодiти ним. Надто вже сильне враження справляв жезл буквально з першого погляду. Але Рустем вiд початку знав, що за призначенням його не використовуватиме, тому що магiею Вуду нiколи не займався. Та, власне, взагалi не займався магiею.
Уздовж лiвоi стiни тягнулися стелажi з книжками. Книги для них зумисне добиралися старi. Якщо й видно було назви на корiнцях, то вони свiдчили про езотеричний змiст видань. Окрiм цього на стелажах вишикувалися колби, ступки, бутлi з заспиртованими змiями та ящiрками, свiчки й фiгурки пугачiв. З поличок звисали ляльки-мотанки.
Стiна навпроти столу була декорована так, що сама по собi могла називатися витвором мистецтва. Їi оздобили у виглядi кам’яноi арки, обплетеноi в’юнкими рослинами. Всерединi арки за допомогою дзеркал i особливого освiтлення створювалась iлюзiя пiдземного коридору, в кiнцi якого виднiлося щось подiбне до порталу в iнший вимiр. Деяких вiдвiдувачiв настiльки вражало це видовище, що вони намагалися простромити руку в дивовижний коридор, але торкалися лише до холодного невидимого скла. Це засмучувало Рустема чи не бiльше, нiж клiента. Наприкiнцi свого робочого дня господар кабiнету вмикав свiтло, гасив свiчки та натирав скло спецiальним засобом для чищення, щоб на ньому не залишалося вiдбиткiв чужих пальцiв.
Але цього вечора чистити скло не довелося – його нiхто не чiпав. Рустем загасив останню свiчку на своему столi, теж виконану у виглядi чорного пугача. Вiн любив експлуатувати образ нiчного птаха, хоча холодно ставився не лише до цього виду, але й до будь-яких представникiв царства Фауни. Вiн не шукав собi зайвого клопоту й не мав потреби дбати про слабших. Цей чоловiк був надто стриманий i практичний, рiдко виказував емоцii (що не властиво бiльшостi його колег). Якщо й купував дорогi речi для свого кабiнету, то лише тому, що розумiв: це необхiдно для роботи. Звiсно, йому подобалася створена тут обстановка. Всi предмети в кабiнетi свiдчили про його пристрасть до колекцiонування. Проте в самому цьому заняттi Рустем не бачив жодного сенсу. Вiн збирав рiдкiснi речi з огляду на те, що в майбутньому вони допоможуть отримати певний прибуток.
І справдi, саме завдяки своему кабiнету вiн з якогось моменту почав шлях до популярностi. Телевiзiйники часом потребують яскравих, харизматичних експертiв для рiзноманiтних передач та документальних фiльмiв на мiстичну тематику. І взагалi чудово, якщо експерт iз таких питань уже мае належно оформлене мiсце для знiмання сюжету. Якось наткнувшись на рекламу мага Рустема, представники одного невеличкого телеканалу запропонували йому прокоментувати язичницьке свято, що саме наближалося. Вiн, певна рiч, не вiдмовився, тому що потай мрiяв про подiбний виступ i сподiвався на спiвпрацю з телевiзiйниками. Журналiсти дуже вподобали й самого Рустема, i його кабiнет. Сюжет вийшов ефектним, хоча помiтного припливу клiентiв пiсля його показу екстрасенс не помiтив. Але вiн вiдчував, що це лише перший крок, початок його кар’ери. Вiдчув раптом: «Ось воно! Прийшло!». Його бажання почали втiлюватися в життя. А значить, невдовзi з’явиться бiльше клiентiв, а з ними й грошей.
Так i сталося. Вiн потрапив до внутрiшнiх журналiстських баз як людина, з котрою можна працювати. По тому до нього по експертнi висновки почали звертатися й iншi телеканали. Приiздили знiмати в його в кабiнет, згодом почали запрошувати на знiмання в студii, тож врештi-решт один iз рейтингових державних каналiв запропонував Рустему участь у постiйному проектi. Це принесло йому популярнiсть i черги клiентiв. Бiзнес почав активно розвиватися.
Але Рустем розумiв, що рано чи пiзно на телебаченнi захочуть бачити новi обличчя, тому прагнув якомога швидше реалiзувати своi задуми. Працював без вихiдних, правив високу цiну за своi консультацii та проведення обрядiв i не розумiв тих, хто намагався висловлювати докiр. Що за дурницi? Не можна брати грошi, якщо дар тобi даний Богом? А як же лiкарi, вчителi дiячi мистецтв? Чому за iхнiй Богом даний дар не соромно брати грошi? Для нього це була робота. Така, як i в усiх. І попри те, що в нiй залишалося бiльше мiсця для обману, нiж у iнших професiях, Рустем вважав ii потрiбною людям i вельми корисною. Втiм, саме так i думали бiльшiсть його клiентiв, адже навiть обман може бути на користь.
Шахраем вiн себе не вважав. Адже попри те, що йому доводилося просто вдавати з себе мага, почувався й справдi бiльш розвиненим у планi iнтуiцii, духовностi. Вiдчував, що володiе здiбностями, якими не володiли iншi люди. Саме «не володiли», тому, що не розвинули iх. Але нинi таких людей з’являеться дедалi бiльше. Суспiльство змiнилося, вiдкрилися новi можливостi: бачити минуле та частково i майбутне iнших людей, що переживають тi самi вiдчуття, читати думки, керувати власними тiлом i мозком, контактувати з духами померлих та iншими розумними iстотами у Всесвiтi, астрально та ментально дослiджувати новi свiти. Усi люди рiвнi вiд природи й усiм даеться порiвну, просто одному трохи ранiше, iншому – пiзнiше. Крiм того, навчитися застосовувати власнi здiбностi непросто. І Рустем, користуючись тим, що пiд час божественного розподiлу здiбностей виявився одним iз перших, надiлених ними, поспiшав заробити на цьому статки, поки ще може здивувати когось своею здатнiстю передбачати майбутне.
Рустем вважав себе одним iз перших екстрасенсiв нового поколiння, людей новоi доби. Вiн вiрив у це й не лукавив, називаючи себе екстрасенсом. А ще вiн знав, що не е магом i вважав магiю найсправжнiсiньким шахрайством. Цей чоловiк був упевнений: людина не здатна впливати на iншу людину в будь-який спосiб, крiм фiзичного. В iншому разi всi люди були б однаковими. Така фiлософiя допомагала Рустему дотримуватися золотоi середини. Адже в його ремеслi важлива впевненiсть у власних силах, i водночас не можна дозволити собi втонути у власних iлюзiях, потрiбно залишатися незворушним i зберiгати тверезий розум.
Рустем розсунув штори й опустився у крiсло перед панорамним вiкном. Цiлий день стояла ясна погода, але тепер на Киiв насунули хмари. Краевид, що вiдкривався з висоти 23-го поверху, сприяв розслабленню. Маленькi автомобiлi сновигали площею. Де-не-де засвiтилися рекламнi щити, ще бляклi в пригаслих променях вечiрнього сонця. Рустем узяв келих i хлюпнув собi грамiв зi сто коньяку. Пахощi шоколаду лоскотали нiздрi, м’яке тепло терпко обпекло горлянку.
Нiна вже, напевне, одяглася й зараз мае зазирнути в кабiнет, аби попрощатися. Екстрасенс замислився про те, як з волi випадку записав на завтра настирливу клiентку. Те, що вона розповiла по телефону, звучало тривожно, навiть трохи лякало. Жiнка говорила доволi розумно, тому складно було запiдозрити ii в божевiллi, але й у розповiдь важко було повiрити. Рустем з одного боку зацiкавився, адже за роки його практики ще не пiдтвердився жоден випадок iз такими паранормальними явищами. З iншого боку – вiн iнтуiтивно вловив, що вiд цього випадку можна очiкувати чогось суттевого. У фiнансовому планi, певна рiч. Можливо, ця панi зробить значний внесок у реалiзацiю його задумiв. «Залишилося 15 тисяч…» – думав Рустем про свою майбутню квартиру, на яку збирав грошi протягом усього минулого року. Тодi вони зможуть жити разом iз дорослим сином. За мiсяць забудовник мае здати будинок, i потрiбно доплатити решту суми, обумовленоi угодою.
Важкi краплi дощу вдарили в шибки. Потрiбно було збиратись i iхати додому. Але пiдводитися з крiсла не хотiлося. Удома нiхто не чекав. Пiсля смертi дружини минуло вже сiм рокiв. Син вирiс i перебрався в гуртожиток унiверситету, вдома залишилися самi спогади про колишне щасливе сiмейне життя. Порожня квартира не вабила.
– Рустеме, ну я пiшла… – у кабiнет зазирнула Нiна.
Вiн озирнувся.
– Гаразд. Завтра прийди ранiше. Пам’ятаеш, що панi Катерина буде о 10-й?
– Авжеж, пам’ятаю! – поквапливо вiдповiла вона. – Бувай, до завтра.
– До завтра.
Рустем замислено, повiльно розвернувся до вiкна й вiд несподiванки пiдстрибнув у крiслi. Замiсть крапель дощу, шибками котилися великi краплi кровi.
– Нiно! Нiно! – загукав вiн, але нiхто не вiдгукнувся. Рустем пiдбiг до дверей i визирнув у приймальню. Адмiнiстраторка вже пiшла. Екстрасенс глянув у вiкно приймальнi, але там на склi побачив звичайнi дощовi краплi. Тодi вiн повернувся в кабiнет, але й там уже було те саме. Волосся, що вiд переляку заворушилося на потилицi, повiльно вляглося. Рустем наблизився до вiкна й зусiбiч оглянув шибки, намагаючись розгледiти слiди кривавих крапель, але не знайшов iх. Страх розчинився у венах, серце знову застукотiло рiвно. Голова трохи паморочилась, усе в очах взялося темними плямами, свiдомiсть потроху поринала в цю темiнь. Але Рустем упорався зi слабкiстю. Вiн завжди боявся кровi й зараз вiдчував, як потужно вона пульсуе у венах. Чоловiк сiв на краечок крiсла, глибоко вдихнув, видихнув, розгублено провiв рукою по волоссю.
2
Сонячне свiтло крiзь зсунутi штори м’яко огортало постать Рустема. Вiн сидiв за своiм робочим столом, спираючись на нього лiктями, бездумно бавився ручкою. По iнший бiк столу сидiла жiнка. Вiк ii встановити було складно – шкiра обличчя ще здавалася молодою, але густа сивина у волоссi збивала з пантелику. Можна було подумати, що жiнка середнього вiку надто рано посивiла. А може, вiк у неi вже не маленький, просто гарно збереглася. Вона зовсiм не старалася суто по-жiночому здаватися гарнiшою: волосся не фарбувала, не користувалася макiяжем, не носила прикрас, та й убрана була не модно, хоча й не вирiзнялася нi несмаком, нi аскетичною суворiстю. Вузька темно-зелена спiдниця, не надто довга й не закоротка, якраз така, щоб закрити колiна. Плетена сiра кофта з пояском – не «бабусина», але все-таки значно вiдстала вiд моди. Словом, одяглася панi Катерина скромно й блякло, що й пасувало ii невиразнiй зовнiшностi.
Через це Рустему складно було визначити ii фiнансовi можливостi. Але вiн мусив це зробити. Складнiсть полягала в тому, щоб вiд початку чiтко визначити золоту середину й запросити саме ту суму, яку клiентка здатна заплатити. Але й продешевити не хотiлося. Дотримуватися золотоi середини завжди проблематично, адже людина схильна до крайнощiв. Це вимагае досвiду. Втiм, Рустемовi його не бракувало. Ось i зараз, вислуховуючи розповiдь Катерини про сутнiсть, що оселилась у ii домi та намагаеться ii вбити, вiн силкувався розв’язати цю непросту задачу: «Скiльки з неi взяти?». Перше, що можна почути у вiдповiдь: «Грошей нема». Та екстрасенсовi було вiдомо й те, що перше враження може виявитися оманливим.
Тонкi губи, нiс, насупленi брови, метушливий погляд – усе в обличчi цiеi жiнки свiдчило про ii вразливiсть. У поведiнцi клiентки Рустем вловив схильнiсть до психiчних вiдхилень: неврозiв, манiй i навiть до шизофренii, але таке було йому лише на руку. З подiбними людьми легше працювати. Катерина не стала винятком i вiдразу полегшила завдання. Не вимагала доказiв його здiбностей, як до цього часом робили хитрiшi клiенти, змушуючи розповiдати про iхне минуле й мету вiзиту. Жiнка розповiла все сама. Було помiтно, що вона вже впала у вiдчай i панiчно шукала порятунку.
– Розумiете, я вiдчуваю, що висихаю… Але воно поки що не зачiпае мене по-справжньому, воно чогось вичiкуе… Мiй чоловiк сiм рокiв тому просто зник у пiдвалi… Вiн займався там чимось недобрим, теж був магом! Я викликала полiцiю, вони все оглянули, та чоловiка не знайшли… – вона вимушено посмiхнулась, а очi заблищали, наповнюючись слiзьми. – Вони пiшли, а потiм нi з якого дива зовсiм перестали шукати… Зникла людина – i все! Нiкого це не обходить! – Жiнка затулила обличчя долонями, ii тiло здригнулося вiд тихого схлипування.
Рустем подумки вiдзначив, що чоловiк ii зник того ж року, коли вмерла його дружина. «Дивний збiг!» – подумав вiн. Дрiбниця, але чомусь вона вiдклалася в думках. Якiсь незрозумiлi, безглуздi випадковостi.
– Панi Катерино, заспокойтеся! Що в домi вiдбуваеться зараз? – вiн спробував вiдволiкти жiнку вiд дивного зникнення ii благовiрного. Незручно було спостерiгати за ii переживаннями. Вiн ще не встиг зрозумiти цю людину, пiдiбрати ключа до ii душевного свiту. Попри свою депресивну поведiнку, Катерина все-таки не нагадувала психiчно хвороi. Хоча й виключати щось подiбне було не варто.
Вона недбало витерла сльози долонями й пiдняла обличчя. Воно було все в дивних плямах. Тiнь, що падала вiд Рустема в хисткому полум’i свiчки, змусила його подумати, що то в жiнки потiк макiяж. Але… На ii обличчi не було макiяжу! Рустем придивився пильнiше, й волосся знову заворушилось у нього на потилицi, так само, як i вчора, пiд час дощу. Обличчям Катерини була розмазана кров. Рустем вдивлявся знову й знову, намагаючись з’ясувати, чи не примарилося йому, та щоки жiнки, яка розповiдала далi, справдi були забрудненi кров’ю. Холодок пробiг його шкiрою, а власна кров мовби застигла в жилах. Подих перехопило, думки неначе захиталися на хвилях. Та попри свою фобiю, Рустем був таки сильним чоловiком i мiг приховати свое самопочуття. Вiн змалечку звик це приховувати, адже чоловiк, який боiться кровi, може здаватися iншим слабким. Не можна виказувати власну слабкiсть i в його роботi, адже клiенти шукають пiдтримки, яку може надати лише сильна людина. Сильний у всьому – значить, сильний екстрасенс.
– Що у вас на обличчi? – насилу вичавив вiн iз себе. – Це кров?
Катерина стрепенулася, дiстала iз сумочки люстерко й глянула в нього.
– Ну ось! – пiдтвердила вона. – Кров! Ось до чого Воно мене доводить! Так часто бувае! Раптом з носа кров потече, а то ще бувае запаморочення, навiть свiдомiсть iнодi втрачаю. Вiдчуваю, нiби з мене енергiю щось забирае. – Катерина дiстала носовичок i заходилася вiдтирати кров з обличчя. – До лiкарiв зверталася, дiагнозу жодного поставити не можуть, кажуть, що я здорова. Та я й сама знаю, що здорова! Якби ж на голову хвора – так теж перевiрялася: здорова! Хочете, довiдку покажу? – гiрко посмiхнулася Катерина. Рустем проiгнорував запитання, i вона, не замовкаючи, виклала на стiл папiрець iз печатками. – У мене ж ранiше багато друзiв було, вони всi хотiли допомогти менi, знали мою ситуацiю, але всi зникали у мене в пiдвалi. Знають, що дiм у мене великий, зупинитися е де… Приiдуть, спробують щось з’ясувати, зрозумiти, що вiдбуваеться, а сутнiсть усiх поглинае. Тепер нiкого не лишилося, допомогти нема кому, едина надiя на вас.
«Нi, все-таки хвора, – подумав Рустем. – Таку маячню меле… Звiдки в неi друзi? Що значить «зникають»? У них що, родичiв нема? Полiцiя б там уже все догори дном перевернула… – погляд його звернувся до розкладеноi на столi довiдки. – Якщо хвора, то це тодi що? Як таке можливе? Не розумiю…».
– Я бачу, вiдчуваю, що вже виснажена… Воно скоро мене вб’е… – жiнка знову затулила обличчя долонями й заплакала. Рустем напружився, знову очiкуючи кривавих слiз, та коли Катерина пiдняла до нього обличчя, воно було чисте. – Допоможiть менi, Рустеме Ібрагiмовичу! Ви сильний екстрасенс! Я навiть i не думала нi про кого iншого, коли зважилася просити допомоги, зрозумiла, що лише до вас варто звертатися! Вiрю, що ви мене врятуете! Мене ваша помiчниця не хотiла записувати, а я б не дочекалася! Померла би! Довелося б до когось iншого йти, але щойно я вас побачила по телевiзору, вiдразу зрозумiла: менi тiльки до вас треба! Шлях не близький, поки зiбралася, воно вже ночами почало потрошку вилазити… І знаете, лежу в лiжку, а воно пливе попiд стелею, мов чорна хмара, чи навiть як щiльний рiй мух, а потiм надi мною нiби восьминiг мацаки випускае, i вони мов п’явки, присмоктуються до шиi, до вен на руках, до нiг i викачують щось iз мене. І так аж до ранку, просто як паразит якийсь! – Рустем дедалi бiльше переконувався, що в жiнки шизофренiя, але пiсля останнiх слiв вона показала своi зап’ястя з червоно-синiми плямами, справдi схожими на слiди вiд присосок. Катерина вiдгорнула комiр блузки пiд кофтою та показала подiбнi знаки й на шиi. Це стурбувало Рустема, але вiн знову повернувся до думки про те, скiльки можна просити з неi.
Катерина замовкла на мить, мовби прочитавши його думки, й почала знову:
– Ви знаете, грошi з собою на той свiт не забереш! У мене бiльше нiкого немае. Просто хочу спокiйно вiка дожити. Все, що лишилося, за це вiддати готова! Ось я принесла… – вона заметушилася, полiзла в сумочку. – Тут п’ятнадцять тисяч доларiв, – жiнка виклала пачку стягнутих гумкою купюр i накрила iх долонею. Їi погляд був уже цiлком притомним, вона примружилась i глянула Рустемовi просто у вiчi. – Але… Ви тiльки не ображайтеся, ми всi люди, нас усiх нечистий спокушае… Я не суддя, менi головне, щоб результат був! Я не все принесла… Ще десять тисяч вiддам, коли допоможете! – голос у неi затремтiв, i Рустем збагнув: якщо натиснути, вона принесе й решту, аби лишень узявся.
Але ii рiшучiсть i надмiрна зацiкавленiсть змусили його стриматися. Насправдi Рустем узявся б до справи, навiть якби жiнка пропонувала тiльки п’ять тисяч. Але сума, названа Катериною, змусила його радiсно затримати подих. Саме стiльки йому потрiбно! Оце-то збiг! Та Катерина не вмовкала:
– Та якщо знадобиться, я й дiм продати можу, аби лишень живою зостатися!
Приплив жадiбного захвату опанував Рустема. «Зупинися! Потiм! Усе потiм! Пiзнiше подумаю!» – зусиллям волi вiн припинив потiк радостi, аби не припуститися помилки. Грошi майже у нього в руках, але жiнка вочевидь не сповна розуму, в неi можуть виявитися родичi, якi потiм напишуть заяву в полiцiю, мовляв, шахрай обдурив психiчно хвору людину. Тут слiд дiяти обачно. «Є п’ять тисяч, з цього й будемо виходити! – думав Рустем. – Доведеться iхати до неi, дивитися пiдвал, чистити будинок. Ще десять штук зароблю, а це все, що менi потрiбно…. Ну, а щодо будинку… Побачимо».
– Добре, Катю, я тобi допоможу, – екстрасенс заговорив поблажливо-батькiвським тоном. – Бачу, що людина ти серйозна. Звiсно, гонорари в мене чималi, скажу вiдверто, за тi грошi, якi ти пропонуеш, не до кожного поiхав би. Але тобi допоможу. Бачу, що ти потребуеш моеi допомоги, й нiхто, крiм мене, не знайде ради на твое лихо. Але доведеться зачекати! У мене е й iншi клiенти, з якими маю скiнчити роботу! Зможу виiхати до тебе тижнiв за три…
– Та що ви таке кажете, Рустеме Ібрагiмовичу… – стримано, нiби готуючись заплакати, перебила Катерина. – Не буде мене вже за три тижнi… Помру я! Гаразд, давайте я вам ще тисячу шiстсот доларiв додам, щоб ви взялись якомога швидше! – вона жалiбно глянула на Рустема. – Але це все, що в мене зараз е… Хотiла на життя собi залишити хоча б щось…
Рустем тяжко зiтхнув.
– Та про що ти, Катрусю? Хiба ж iдеться про грошi? Не потрiбнi менi твоi тисяча шiстсот. Гаразд… Я всi зустрiчi з клiентами перенесу, продовжу з ними пiзнiше. Може, й справдi, тебе потрiбно рятувати в першу чергу! Завтра ще виiхати не зможу, а пiслязавтра точно виiду. Зранку. Дочекаешся? – посмiхнувся вiн.
Катерина посмiхнулась у вiдповiдь:
– Постараюся…
– Що значить «постараюся»? Ти вже зустрiнь мене, будь ласка! Шiстсот кiлометрiв iхати! Ти запиши мiй особистий телефон, якщо виникнуть серйознi проблеми, набереш мене! Я попрацюю дистанцiйно, щоб хоч трохи тебе пiдтримати.
3
«Бог виявляе себе у випадковостях, – мiркував Рустем за кермом свого автомобiля. – Де ж iще е в нашому життi е можливiсть для виявлення Божоi волi, як не у випадкових подiях? Це ми, нерозумнi iстоти, вважаемо Його волю випадковими збiгами, хоча при цьому iнодi й розумiемо, що iх чомусь забагато. І всi вони ведуть до единоi мети, до того, що було нам найнеобхiднiше. Саме до тiеi единоi правильноi мети, що змiнюе наше життя на краще. Їi можна досягти легко, а можна пройти через страждання, але остаточний результат у будь-якому разi полiпшить наше життя. Ось вона, батькiвська любов Бога, та любов, з якою батько робить для своеi дитини те, що краще для неi, навiть якщо вдячностi чекати не варто. Мiй шлях був складним, але тепер Бог що не день допомагае менi зрозумiти: я не марно здолав той шлях. І скидаеться на те, що цей випадок е ще одним його нагадуванням. Я випадково вийшов разом iз клiенткою в той момент, коли Нiна розмовляла з Катериною, й лише за цим збiгом обставин жiнка потрапила до мене вчора. Інакше Нiна не записала б ii й вона могла б звернутися до iншого екстрасенса. А грошi?.. І саме п’ятнадцять тисяч запропонувала! Сама! Те, чого я просив у Бога, не бiльше й не менше. Рiвно стiльки, скiльки потрiбно для придбання квартири! Ну хiба можливi такi збiги? Ой, тiльки б у мене все вийшло! Мае все вийти! Син з унiверситетського гуртожитку переiде до мене, одружиться, бо е куди привести дружину. І в нас знову буде щаслива родина…».
Рустем згадав про небiжчицю дружину й знову засумував: «Шкода, Ферiда не побачить цього… Гаразд, годi мрiяти. Спочатку слiд завершити справу!».
Сонце, блискуча золота монетка в небi, й воно ж – безперервний космiчний вибух. Не камiнь, не повiтря, не земля, не вода… Але все-таки ще щось матерiальне – чиста енергiя. Майже 150 мiльйонiв кiлометрiв вiд нас, але настiльки потужна сила криеться в ньому! Навiть з такоi вiдстанi воно настiльки близьке нам фiзично. А з вигляду – маленька блискуча монетка в небi. І нiбито ми звикли й не замислюемося про його потужнiсть, але виставиш долоню, й воно пригрiе, сядеш у авто, проiдеш кiлька сотень кiлометрiв i побачиш, як воно впливае на нашу планету. Їдеш у один бiк – навколо снiг, iдеш в iнший – нестерпна спека. І навiть не вiриться, що все це вплив тiеi малоi монетки в небi, настiльки далекоi i настiльки могутньоi, що весь цей величезний свiт iснуе завдяки iй, мiльйони рокiв зiгрiваючись ii теплом. Це невеличке коло над нашими головами ганяе потоки повiтря всiею планетою, а разом iз ними перемiщуе i потоки води. Саме воно пробуджуе природу й присипляе ii, огортаючи в запинало снiгу та вкриваючи шкоринкою криги. Воно щодня заливае свiтлом i теплом цi мiста з iхнiми проспектами, вулицями й будинками-мурашниками. За його покликом потоки людей i машин вирушають до мiсць виконання своеi роботи. Кожен з нас звик до такого порядку, звик до Сонця й не замислюеться про його могутнiсть, вважаючи, що саме вiн i е найважливiшою складовою цього свiту. І все навколо здаеться лише другорядними складовими. Звiдки це в людинi? Цiлий свiт волае про те, що кожен з нас лише нiкчемна комаха, а ми все одно почуваемося важливими й незамiнними. Абсурд? Чи нi? Може, цi вiдчуття передаються нам вiд Того, чиiми частинками е ми всi? Вiд iстоти, значно бiльшоi та важливiшоi за цю нiкчемну вогненну сферу в космосi? Сферу, створену лише для того, щоб грiти й освiтлювати оцей проспект, квiтучi каштани, вишикуванi обабiч, автомобiль, що мчить геть iз мiста, i шлях до единоi правильноi мети сина Божого, який цим автомобiлем керуе.
Рустем нiколи не встигав усе зробити вчасно. Сьогоднiшнiй день не став винятком. Вiн зiбрався виiхати рано вранцi, але вибрався з Киева лише о 16-й, коли сонце вже набувало вечiрнього, червонясто-золотавого вiдтiнку. Рустема це трохи засмучувало, тому що порушувало плани цiлого дня, адже через пiзне прибуття на мiсце вiн не зможе провести перший сьогоднiшнiй обряд.
– Нiно, ти нiчого не забула? – звернувся вiн до адмiнiстраторки, яка сидiла ззаду.
– Та начебто нi. Свiчки взяла, скатертину з пентаграмою взяла, маятники для тебе й для мене, жезли, двi штуки, свою мантiю, трави всi зiбрала, ритуальний пiсок, дзеркала, волосся для спалювання… Так, нiбито все взяла…
– Молодець! Що б я без тебе робив? – бос спробував похвалити помiчницю.
– Авжеж! Не знайшла кращоi роботи, то тiльки й лишилося, що чаклувати… – несподiвано з сумом вiдповiла адмiнiстраторка, не вiдвертаючи погляду вiд вiкна.
– Якесь невдоволення в голосi, чи менi причулося? – напружився Рустем. – Тебе щось не влаштовуе, Нiно?
– Ну, як сказати… Загалом, нi… Тут рiч не в тобi, Рустеме… Просто це, звiсно, не робота моеi мрii… Нi, платиш ти добре, скаржитися не можу, але не почуваюся на своему мiсцi. Навчалася п’ять рокiв в унiверситетi, стiльки рокiв працювала бухгалтером, важливою справою займалась, а тут ось доводиться… – Рустем мовчки слухав. – Я ж краща за багатьох, освiчена, розумна, на всьому знаюся, маю дiлову жилку… І не маю того, на що заслуговую. Скiльки я отак у тебе працюватиму? Все життя? А я ж розумiю, що йти менi вiд тебе нема куди – нiкому не потрiбна…
Рустем хвильку помовчав, перш нiж вiдповiсти й нарештi озвався:
– Нiно… Твоя проблема в тому, що ти хочеш поставити себе вище за iнших! Це дуже шкодить людям у життi! Ось я чiтко розумiю, що всi люди вiд початку рiвнi, нам усiм Бог дав порiвну, та поки людина силкуеться пiднестися над iншими, вона лише провалюеться щораз глибше! Не вважай себе вищою за iнших, вони теж не завжди задоволенi тим, що мають, i люди, гiднi набагато бiльшого, займаються часом справами ще менш достойними, нiж твоя. Але поглянь на iнших. Вiдчуття вищостi над людьми таке саме грiховне, як i гордощi, злiсть, злопам’ятнiсть тощо. Але цi почуття передовсiм шкодять тим, кому належать. Крiм того, хiба ж твоя робота така вже погана? Ти добре заробляеш, i я знаю, що ти не зможеш змiнити свое життя лише з цiеi причини, але серед iншого, ти допомагаеш людям! Можливо, ти не завжди чесна, як i я, та бувае неправда для блага, так само, як i бувае правда на шкоду! Ми з тобою граемо спектакль, аби розкрити в людинi ii власнi здiбностi. І це допомагае iй упоратися з проблемами. З усiма! Будь-яка людина здатна вирiшити будь-яке завдання! Тому що кожен Божий син як його дитя володiе частинкою Його могутностi! Ось ти, якщо почуваешся невдоволеною своiм життям, – Рустем лукаво посмiхнувся, – можеш змiнити його та знайти iншу роботу, яка припала б тобi до смаку. А я, звiсно, жалкуватиму, але все-таки знайду тобi замiну.
– Ну, що ти, Рустеме, – грайливо посмiхнулася Нiна, – ти ж мене знаеш! Накотило – й вiдкотило! Недоспала просто! Не так уже все й погано. До того ж, як я можу тебе iншiй довiрити?
– Оце вже правильний настрiй!
Обое замовкли, поринувши у власнi думки. Авто виiхало за межi Киева та попрямувало на захiд, на Львiвщину, до родового гнiзда Катерини.
4
Смеркало. Мiстечко, в яке в’iхав Рустем, було невеличке, як i бiльшiсть таких мiстечок. Власне, воно й складався з центральноi вулицi, вздовж якоi вишикувалися триповерховi будинки з яскраво освiтленою рекламою на вивiсках крамниць. Обабiч цiеi вулицi вогнiв майже не було видно. Звiсно, вони були, але, розкиданi то тут, то там, майже розчинялися в пiтьмi. Вогники з вiкон, вiд лiхтарiв i лампочок у дворах, над якими панував найбiльший, але бляклий лiхтар мiсяця, затягнутий бiлястою пеленою. Цi розрiзненi вогники на околицi часом вихоплювали з пiтьми приватнi будинки, сади й городи. Будинки, до речi, не здавалися нi бiдними, нi сiльськими – найчастiше то були красивi сучаснi котеджi.
– Цiкаво, звiдки у людей тут грошi, щоб зводити такi будинки? – вголос поцiкавився Рустем.
– Ну, зрозумiло, звiдки! – вiдгукнулася Нiна. – Працюють у Європi, в Польщу iздять, у Словаччину, там платять добре, ось вони, повернувшись, i будують тут котеджi.
Навiгатор штучним жiночим голосом скомандував: «Повернiть праворуч!». Рустем послухався. Вулиця, на яку в’iхало авто, не освiтлювалася, будiвель на нiй не було. На дорозi промайнуло щось темне. Спрацювала реакцiя досвiдченого водiя, Рустем ударив по гальмах i одночасно вивернув праворуч. Авто зупинилося, щось темне на дорозi потрапило пiд розсiяне свiтло фар. Те, що постало перед екстрасенсом, вразило його: на шляху лежала кицька, мабуть, недавно збита автомобiлем, а iнший кiт користувався нею як самицею, не зважаючи на те, що тварина мертва.
– Що сталося? – гукнула Нiна з заднього сидiння. Вона ще не розгледiла картини на дорозi.
– Ледь не вбив кота. – Рустем повiльно зрушив з мiсця, виiжджаючи з узбiччя. Нiна роздивилася нарештi те, що вiдбувалося на дорозi.
– Фе, яка гидота! Ти ж ледь у кювет через них не з’iхав! Краще б зачавив!
– Не краще… Машину можна полагодити. Проблеми вирiшуються. А життя не повернеш. Ти бачиш це, й воно здаеться тобi мерзенним. А ми самi дуже вiдрiзняемося вiд них?
– Не помiчала досi в тебе такоi любовi до тварин, – трохи напружено вiдповiла Нiна.
– Я й не люблю iх. Взагалi вважаю, що тварини – це чисте зло. Тiло, наповнене iнстинктами, з цiлковитою вiдсутнiстю любовi. Тi, хто любить тварин, схильнi приписувати iм людськi риси, але це помилка.
– Отакоi!
– А що? Я зi своiм ставленням завдаю iм меншоi шкоди, нiж бiльшiсть iхнiх прихильникiв. Тварини мають жити в своему свiтi, а ми в своему. Але насправдi наша основа абсолютно iдентична твариннiй. Тобто ми такi самi, як i вони, просто в нас додано дещо сторонне. Ми його вважаемо душею, розумом, чи ще чимось. І тому й зашкодити тваринам не маемо права, але i з добром своiм до них краще не лiзти. Своi серед чужих, чужi серед своiх.
– Зачекай! Ось ти кажеш: «У них немае любовi»!. Але ж вiд них мерзоти бачиш менше, нiж чогось доброго. Менi здаеться, ти не маеш рацii. В них любовi бiльше, нiж у нас. Ти не чув, як собаки тужать без своiх господарiв, а часом i життя свое вiддають за них, або тi ж таки кицьки, жертвуючи собою, витягають кошенят iз вогню?
