Панi Ка

скачать книгу бесплатно


– Собаки схильнi до звикання. Вiдданiсть – це не любов. Зваж, люди також часом пiддають себе ризику (завжди сподiваючись вижити) заради своiх вождiв, але хiба це можна назвати любов’ю? Ти кажеш, кицька рятуе кошенят… Хоч би як цинiчно це звучало, та коли кицька витягае з вогню кошенят i коли кiт на дорозi трахае мертву кицьку – це вони роблять з одних i тих самих спонукань. І лише ми, люди, надiленi тим свiтлом, яке робить нас не схожими на тварин, здатнi роздiлити цi дii на цiлком протилежнi. Мерзеннiсть чи краса – це лише наша мораль, а ось тварини завше керуються одним-единим.

– Т-ак, Рустеме… Ти зараз просто стираеш у менi те, що робило з мене людину! – iронiчно озвалася Нiна. Рустем засмiявся.

– А ти в чомусь маеш рацiю! Тому iнодi нам не потрiбно багато думати, а слiд просто дотримуватися законiв! У жодному випадку – вбивати не можна, хоч би яких потворних форм набувало життя.

Асфальт був розбитий, тому Рустем iхав повiльно, об’iжджаючи кожну вибоiну. Хвилин iз п’ять вони мовчали, й екстрасенса опанувало дивне вiдчуття. Нiби вони дедалi бiльше вiдривалися вiд реального свiту. Обабiч тяглися рiвнi ряди молодих берiз. Свiтло фар вихоплювало iх iз темряви, мов iншопланетних магiв у бiлих плащах. Надзвичайно високi й тонкi, цi маги без жодних емоцiй стежили за автомобiлем, похитуючи своiми каптурами й перешiптуючись. Вони були нiби з iншого свiту. Цiлком байдужi до страждань живих iстот, виконуючи свое завдання, вони були готовi завдати смертельного удару. Та поки що вичiкували.

Рустем з внутрiшнiм острахом дивився на ряди берiз, не розумiючи, що його так лякае. За кiлька хвилин дорога скiнчилася невеличким майданчиком, на краю якого, мов сторожа, стояли кiлька старих кленiв. Екстрасенс розвернувся по колу i, освiтивши фарами ворота й садибу панi Катерини за ними, зупинився.

– Це ii дiм? – вигукнула Нiна в нього за спиною.

– Авжеж.

– Нiчогенький будиночок!

Будинок i справдi виявився непростим. Це була справжня дворянська садиба, що колись належала польському родовi. Можливо, i саме мiстечко утворилося з села, що свого часу було його власнiстю. Та Рустем цього не знав. Облуплений фасад сiроi будiвлi був з двох бокiв оздоблений вежами пiд гострокутними дахами. Двое вiкон на другому поверсi кволо свiтилися крiзь штори червонясто-жовтим свiтлом. Але в холi першого поверху горiло яскравiше свiтло й завдяки цьому можна було виразно бачити ганок. Бiльше нiде не свiтилося. Дiм оточувала груба кам’яна стiна, де-не-де вкрита мохом i в’юнкими рослинами.

«Вона що, сама там живе? – подумав Рустем. – Тут хто завгодно з глузду з’iде!».

І справдi, садиба мала страхiтливий, навiть мiстичний вигляд. Коли люди говорять про дiм з привидами, зазвичай вiн уявляеться саме таким – у ньому не те що жити страшно, а навiть i переночувати. Тим паче – в самотi.

Рустем припаркував свое авто бiля ворiт i вийшов, скомандувавши сторопiлiй Нiнi:

– Ходiмо!

Екстрасенс дiстав iз багажника спортивну сумку з реквiзитом для вистави й рушив до кутоi хвiртки, яку помiтив праворуч вiд таких само залiзних ворiт. У центрi на них ще був помiтний дворянський герб колишнiх власникiв. Нiна досi вовтузилася в машинi, щось неголосно бурмочучи. Бiля хвiртки не було видно жодних сигнальних пристроiв, щоб сповiстити господинi про прибуття. Рустем смикнув за ручку, та хвiртка виявилася замкненою. Зсередини видно було засувку, й екстрасенс простромив руку крiзь сталевi грати, щоб вiдкрити ii. Дотягнутися рукою було складно, тому Рустем припав щокою до холодних грат. Вiдчинивши засувку й повернувшись обличчям до хвiртки, вiн аж пiдскочив вiд несподiванки: просто навпроти в темрявi з’явилося обличчя Катерини.

– Рустеме Ібрагiмовичу! Чому ж ви не зателефонували? Я б вiдчинила вам! – з якоюсь дивною самовпевненiстю заговорила господиня.

– Та якось…– розгублено вiдповiв Рустем. – Вiн щосили намагався приховати збентеженiсть, адже його заскочили зненацька. Екстрасенс завше мае бути напоготовi. Вiн посмiхнувся й додав м’яко, але зверхньо: – Уже пiд’iхали, тому й не телефонував.

– Давайте, я вам ворота вiдчиню, i ви заiдете на територiю, – запропонувала Катерина.

– Давайте.

Нiна до того часу лише вийшла з машини.

– Сiдай назад! Пiд’iдемо до будинку.

– Та годi тобi! – Нiна посмiхнулася господинi. – Я з Катериною дiйду, довше бути сiдати знову. Ти заiжджай.

Рустем вiд’iхав трохи назад. Фари освiтили вiдчиненi ворота. Дивно, але вiн не побачив нi Катерини, анi своеi помiчницi. У темрявi оглядiвся навсiбiч i вирiшив, що жiнки десь за кущами. Не надаючи цьому значення, проiхав до будинку, зупинився й заглушив двигун. Коли фари погасли, крiзь шибку авто побачив господиню з Нiною, якi вже чекали на нього. Рустем вийшов iз машини, вiдчинив заднi дверцята й знову дiстав свою сумку, яку був закинув туди перед ворiтьми.

Обличчя Нiни здалося йому чи то стривоженим, чи ошелешеним. Катерина ж, навпаки, тепер мала бiльш упевнений вигляд, здавалася врiвноваженою – не те що пiд час прийому. Тодi вона справляла враження знервованоi особи, схильноi до рiзких змiн настрою вiд одних крайнощiв до iнших. Однак тепер жiнка поводилася спокiйно, не робила рiзких рухiв, говорила повiльнiше та була бiльш серйозною i стриманою. Ця метаморфоза викликала думки про пiдмiну. Нiби iх зустрiчав двiйник Катерини, а не вона сама.

– Як ви доiхали?

Рустем вiдповiв напружено:

– Дякую. Добре, – його мучили пiдозри, що тут щось негаразд.

З’явилося вiдчуття, що нiчого не вийде й не варто розраховувати на тi десять тисяч. «Добре, що хоч п’ять отримав! Утiкай звiдси мерщiй!» – нiби наказував йому хтось iнший, зсередини. Але ще один голос iронiчно вiдповiв: «Аякже! Розiгнався! Чого ти такий наляканий? П’ять штук поклала, значить, викладе й решту!».

5

Кiмната, в якiй господиня розташувала Рустема, була просторою i чистою. Тут вочевидь давно нiхто не жив, але, напевне, перед прибуттям гостей кiмнату прибирали, лiжко перестеляли. Висока стеля заважала почуватися затишно. Тут нiби бракувало тепла. Тепло наче й було в кiмнатi, але тiльки сушило подих, при цьому не зiгрiваючи пальцiв. Атмосфера здавалася важкою, нежитловою. Навiть сама обстановка нiби намагалася виштовхнути геть, але м’яко й непомiтно, невловимо для свiдомостi. Інтер’ер, розташування вiкон – кожна деталь i кожна рiч нiби вступала в протирiччя зi своiм призначенням i сперечалася з рештою обстановки. «Не по фен шуй!» – iронiчно визначив Рустем причини цього явища. Спробував щось змiнити, вiдчинивши вiкно, та за якийсь час стало по-справжньому холодно. Парадоксальним здавалося те, що якби вiн зараз вийшов надвiр, мiг би зiгрiтися в потоках теплого повiтря. Чим це пояснити – Рустэм не збагнув, та й не заглиблювався у цi думки, хоча варто було б прислухатися до власних вiдчуттiв i проаналiзувати iх. Адже навiть безневинна деталь может часом свiдчити про щось недобре.

Екстрасенс уже розiклав на диванi речi зi своеi сумки, коли почувся стукiт у дверi. Не чекаючи на вiдповiдь, увiйшла Нiна. Вiдразу сiла на стiлець i тихо заговорила, неспокiйно озираючись навсiбiч:

– Якось не вiриться, що Катерина випадково поселила нас подалi одне вiд одного… Поки дiйдеш коридором, стiльки дверей…

– Ти себе накручуеш. Я вже не вперше стикаюся з ненормальними… У них у головах багато чого намiшано. А ледь почнеш обряди, всi стають шовковими – страх потроху починае дiяти. Думаю, все буде добре. – І все-таки Рустэм не змiг приховати занепокоення.

– А тобi не здаеться… – Нiна затнулася, – начебто вона з нами якось пограти надумала?

Рустем скептично глянув на помiчницю й промовчав. Хвилини за двi, скiнчивши розбирати сумку, сiв на лiжко, повiльно видихнув i мовив:

– Якi там iгри? Грошi ж заплатила. Що за гра? Гадаеш, решту не заплатить?

– Ти знаеш, що вона молола, поки ти паркувався? – Нiна заговорила поквапливо, поступово перейшла на шепiт. – Щойно ти сiв у машину, вона раптом схопила мене за руку й каже: «А ти навiщо приiхала?». Я iй вiдповiдаю, мовляв, помiчниця, разом iз магом працюватимемо, сутнiсть виганятимемо з будинку. А вона менi: «Ти ж не екстрасенс!». Я кажу: «Чому це не екстрасенс? Я теж екстрасенс! Ми, кажу, з Рустемом Ібрагiмовичем працюемо разом, я теж досвiдчений маг!». А вона знову: «Краще б ти не iхала сюди! Рустем i сам упораеться! Лiпше збирайся та мерщiй додому iдь!». Мене це якось ошелешило. Думаю, чого це вона мене проганяе? Звiсно, тебе знають, але ж це не значить, що я теж не можу бути сильним магом? – на частку секунди Нiна замислилася, пригадуючи подробицi й додала: – У неi такий тон був погрозоливий, наче вона зi мною скоiть щось, якщо залишуся…

Рустем знизав плечима.

– Може, якась моя таемна божевiльна шанувальниця?.. – вiн iронiчно посмiхнувся i з жартiвливою погрозою в голосi додав: – Убити тебе намислила з ревнощiв! Ось i поселила подалi, щоб я нiчого не почув уночi!

– Що ти таке кажеш? Тьфу-тьфу-тьфу! – забобонно вiдмахнулася Нiна.

Екстрасенс посмiхнувся, заспокоюючи помiчницю. Вiн i справдi жартував над ii страхами.

– Та не турбуйся ти! Вона вочевидь не агресивна. Я людей знаю. Це жiнка iнтелiгентна. Радше сама боiться обману, тому й вигадуе рiзнi способи перевiрки. Намагаеться зрозумiти, як ми працюватимемо, не уявляючи при цьому, що iй може дати наша робота. Не турбуйся! З такими людьми слiд триматися обачно. Але не варто очiкувати пiдступу. Їi потрiбно вiдволiкти, змусити викласти певну iнформацiю, можливо, не вiдому нам, i це ii переконае, зробить довiрливiшою. Якщо не зробити цього, вона знайде привiд для сумнiву. І не побачимо ми тодi решти грошей. А, може, ще й через аванс будуть неприемностi. Тому маемо ii переграти – Рустем був задоволений своiми висновками. – Зробимо так: завтра ти залишайся з нею в будинку та готуйся до вечiрнього обряду, приглянь за нею. А iй скажи, що я поiхав готуватися. Медитувати, наприклад. Я ж поiду в мiсцеву полiцiю та постараюся дiзнатись якомога бiльше. Там точно щось мае бути, адже, як мiнiмум, у неi чоловiк зник. Вона говорила, що полiцiя була в домi й нiчого не знайшла. І якщо вiрити ii словам, то й не лише чоловiк, а ii друзi. Загалом, iди спати, нiчого не бiйся, поки що пiдiграемо iй.

6

– Нiчого собi! Рустам Корай! Так незвичайно бачити вас не по телевiзору!

– Рустем…

– Перепрошую?

– Мене звуть не Рустамом, а Рустемом!

– Ой, вибачте. Ім’я незвичне для украiнського вуха. – Доглянутий чолов’яга скинув посмiшку з обличчя, на мить скривджений тим, що його виправили. Це був начальник мiсцевого вiддiлку полiцii, до якого Рустема привiв черговий зi словами: «Глянь, Петровичу, хто зi мною!» – Що ж привело вас у нашi краi? Справу якусь розслiдуете?

Рустем посмiхнувся, намагаючись допомогти чоловiковi зрозумiти, що скривдити його не хотiв, тому вiдповiв приязно:

– У справi… Цього разу як приватна особа, без телебачення, але справа дуже серйозна. До вас по допомогу прийшов. Ви тут, напевне, все знаете?..

Мiстечко, в якому опинився Рустем, було тихе та спокiйне. Люди тут мешкали теж тихi й спокiйнi. Здебiльшого. Звiсно, траплялися iнциденти, що вимагали втручання полiцii, але, як правило, то були бiйки мiж п’яними сусiдами, молодiжне хулiганство, крадiжки. Кiлька рокiв тому сталося вбивство – чоловiк застав дружину з коханцем, застрелив обох iз рушницi. Але прибуття в мiстечко такого вiдомого екстрасенса, як Рустем Корай, викликало у Павла Петровича неабияке зацiкавлення. Вiн вiдразу вирiшив, що справа, якою займаеться Рустем, можливо, виявиться резонансною, i це надасть йому шанс засвiтитися десь у столицi. Чи хоча б у Львовi. А якщо навiть i нi, то й саме спiлкування з Рустемом, передачi з участю якого так любить дивитися по телевiзору його дружина, викликало у Павла Петровича вiдчуття, подiбнi до захвату. Допомогти вiн не вiдмовився, та коли Рустем запитав про дiм Катерини, ентузiазм начальника згас, натомiсть його опанувала тривога. Екстрасенс це вiдразу помiтив. Уже дорогою до дiльницi вiн обмiрковував варiанти розвитку подiй, аби мати можливiсть вчасно зреагувати, тому й зреагував цiлком правильно:

– Пане начальнику, Павле Петровичу… Як я вже сказав, прибув сюди за викликом приватноi особи. Розумiю, що, напевне, в будинку панi Катерини сталися певнi подii, якi ви не змогли пояснити. Я вам обiцяю, що не привертатиму уваги вашого керiвництва до цiеi справи, не звертатимуся до нього, але якщо з’ясуеться щось, варте заохочення, не приховуватиму вашоi неоцiненноi допомоги!

Начальник полiцii за вдачею був людиною вiдкритою i привiтною. Якщо його трохи розворушити, показати, що думки його вiдомi, вiн залюбки викладе карти на стiл. Та якщо виявиться, що Павло Петрович думае про iнше, вiн викладе своi карти ще швидше. Рустем цього не передбачив, але йому пощастило.

– А якщо… Вiд вас, Рустеме, нiчого не залежатиме? – запитав Павло Петрович i, не дочекавшись вiдповiдi, продовжив: – Вiд цiеi панi Катерини можна очiкувати чого завгодно! Я шiсть рокiв тому сiв у це крiсло, а попереднiй начальник написав рапорт за власним бажанням, але без власного бажання! Тому, що просто не змiг знайти труп. А далi ще один. І знову люди зникли у неi , а не знайшли нiчого! Я заступив на посаду, i ще п’ять рокiв за це вiдповiдав. На нервах постiйно. А раптом i мене витурять? Менi до пенсii три роки лишилося! Нiбито вже рiк усе спокiйно, аж тут ви! Як приватна особа! Добре, що хоч як приватна. Ви, Рустеме, знаете що? Сьогоднi ж iз ii будинку виiжджайте! Негайно! Я навiть мiсце в себе вам видiлю, – ця думка дуже сподобалася начальниковi. – От зрадiе моя жiнка! Так! Я зараз машину вам органiзую, поiхали по речi, – Павло Петрович скочив зi стiльця й рушив до виходу, вже готовий разом iз Рустемом iхати до будинку панi Катерини.

– Павле Петровичу, та що ви! Я так не можу!

– Як це «не можу»? – розгубився начальник полiцii.

– Не зможу виконувати свою роботу, якщо переiду з ii будинку! Я маю перебувати там!

Павло Петрович обурено пiдвищив голос:

– Та ви хоч розумiете… – вiн затнувся, але таки продовжив. – Ну, а якщо й ви зникнете? Ви! Та з мене ж тодi справдi три шкiри спустять! Де ж менi потiм ще й вас шукати? Що робити? Нi, не буде цього! Поiхали! Через три роки приiздiть, я вийду на пенсiю, й тодi робiть собi, що хочете!

– Стривайте! Павле Петровичу! Сядьте, будь ласка! – Рустем м’яко, але впевнено всадовив начальника назад за його робочий стiл, i той послухався, розумiючи, що силомiць нiчого з ним не вдiе, доведеться домовлятися. – Послухайте мене, – вiв вiн далi, – я вже тут i маю виконати свою роботу. Якщо ви менi розповiсте всю iсторiю, нiчого для вас не змiниться. І якщо я… – Рустем скептично посмiхнувся, хоча тривога полiцейського збудила в ньому приглушений страх, – якщо я маю зникнути, то це станеться в будь-якому випадку. Але! Якщо допоможете менi, то виявите себе як значно кращий начальник, нiж ваш попередник! Може, й на посадi вас пiдвищать, а там, гляди, й на пенсiю не потрiбно буде поспiшати, адже путi Господнi невiдомi! Попрацюете ще на гарнiй посадi. Та й пенсiя буде вища. – Рустем заговорив упевненiше, вiдчуваючи, що спiймав начальника полiцii на гачок. – Врештi-решт, i я не абихто! І не такi справи розплутував! Невже ви вважаете цю справу складнiшою за тi, що показують по телевiзору?