Жозеф Фуше

скачать книгу бесплатно

Жозеф Фуше
Стефан Цвейг

Стефан Цвейг (1881–1942), видатний австрiйський письменник, одного разу сказав: «…iсторiя Францii ХІХ столiття без розгадки таких особистостей, як Фуше, була б неповною». Бiдний церковний учитель, який починав разом з першими революцiонерами, став мiльйонером за буржуазноi Директорii, герцогом i могутнiм мiнiстром полiцii за Наполеона, сприяв вiдновленню монархii Бурбонiв. Вiн, за словами Бальзака, мав «бiльшу владу над людьми, нiж Наполеон», якого перемiг у психологiчному двобоi, як i Робесп’ера, зрадив обох, а також тисячу iнших. Секрет полiтичного довголiття (25 рокiв!) Фуше простий: вчасна замiна маски, абсолютна вiдсутнiсть совiстi й принципiв.

Стефан Цвейг

Жозеф Фуше

Портрет полiтичного дiяча

© П. В. Таращук, переклад украiнською, 2000

© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2017

Артуровi Шнiцлеру з повагою i любов’ю

Передмова

Жозеф Фуше, один з найвизначнiших дiячiв своеi доби, одна з найвидатнiших постатей свiтовоi iсторii, знаходив мало прихильностi серед сучасникiв, а ще менше – справедливостi у нащадкiв. У Наполеона на островi Святоi Гелени, в Робесп’ера серед якобiнцiв, у Карно, Барраса й Талейрана, що писали мемуари, в усiх французьких iсторикiв – роялiстiв, республiканцiв, бонапартистiв – одразу набiгала жовч на перо, тiльки-но вони згадували його iм’я. Природжений зрадник, жалюгiдний iнтриган, слизький плазун, професiйний перекинчик, гидкий полiцiйний нишпорка, ниций аморалiст – йому не шкодували жодного зневажливого назвиська. Об’ективно дослiдити його характер чи, радше, напрочуд сталу безхарактернiсть не пробували анi Ламартiн, анi Мiшле, анi Луi Блан. Уперше в правдивих життевих рисах постать Фуше з’являеться в монументальнiй бiографii Луi Мадлена (ця розвiдка, як i решта, значною мiрою саме iй завдячуе фактичним матерiалом): був собi в iсторii такий чоловiк, що пiд час перетворення свiту керував усiма партiями й тiльки сам безпечно прослизав далi, а перемiгши в психологiчному двобоi i Наполеона, й Робесп’ера, спокiйно ховався в задньому гуртi непомiтних статистiв. Униз i вгору кидало Фуше i в Наполеонових виставах, чи то драматичних, чи то опереткових, але тодi в схематичному шаржованому образi пронозуватого мiнiстра полiцii здебiльшого вже проступають риси Шерлока Холмса: адже в пiсному викладi матерiалу провiдну роль у затiнку завжди сплутують iз другорядною.

Тiльки одна людина побачила велич цього своерiдного типу з висоти свого власного зросту, i то немалого: Бальзак. Його високий, а водночас проникливий дух, що не ковзав поверхнею подiй, а завжди прозирав i за лаштунки, беззастережно визнав Фуше за психологiчно найцiкавiший характер свого сторiччя. Звикнувши всi пристрастi – так званi героiчнi й так званi ницi, – розглядати у своiй хiмii почуттiв як цiлком рiвновартiснi елементи, однаково захоплюючись послiдущим злочинцем Вотреном i генiем добропорядностi Луi Ламбером, не вбачаючи жодноi рiзницi мiж моральним i неморальним, завжди вимiрюючи тiльки силу волi та iнтенсивнiсть пристрастi, Бальзак саме цю, найзневаженiшу i найпроклятiшу постать часiв революцii та iмперii витягае з ii зумисного мороку. Вiн називае цього «singulier gеnie»[1 - «Незвичайного генiя» (франц.). (Тут i далi примiтки перекладача).] «единим мiнiстром, якого коли-небудь мав Наполеон», «la plus forte t?te que je connaisse»[2 - «Найрозумнiшою головою, яку я знаю» (франц.).]; a в iншому мiсцi – «однiею з тих постатей, якi пiд поверхнею ховають таку незвичайну глибiнь, що iх нiхто не розумiе, коли вони дiють, i тiльки згодом можна збагнути iх». Як вiдрiзняються цi слова вiд усiеi тiеi моралiзаторськоi зневаги! У своему романi «Une tеnеbreuse affaire»[3 - «Темна справа» (франц.).] Бальзак присвячуе цьому «похмурому, глибокому, незвичному й мало знаному духовi» особливу сторiнку: «Його своерiдний генiй, – пише вiн, – що iнодi наганяв страх i на самого Наполеона, не розкрився жодного разу. Цей невiдомий член Конвенту, один з найвидатнiших, а водночас i один з найхибнiше оцiнених дiячiв своеi доби, спершу завжди був ворогом того, що обстоював згодом. За Директорii вiн пiднявся на таку височiнь, з якоi, правильно оцiнивши минуле, глибокодумнi люди вмiють проглядати майбутне, й пiд час державного перевороту 18 брюмера зненацька дав докази своеi спритностi, перетворившись у раптовому осяяннi, як трапляеться з багатьма посереднiми виконавцями, на видатного актора. Цей вихований за монастирськими мурами блiдий чоловiк, що знав усi таемницi монтаньярiв, до яких спершу належав, i роялiстiв, до яких зрештою перейшов, довго й мовчки вивчав учинки та дii людей на полiтичнiй аренi; вiн прозирнув таемницi Бонапарта, дав йому кориснi поради й вартiсну iнформацiю… Нi його новi, нi колишнi колеги тодi й гадки не мали про велич цього генiя, що, по сутi, був генiем урядування: Фуше був непомильний в усiх своiх пророцтвах i мав зiр неймовiрноi гостроти».

Це слова Бальзака. Така його шана й спонукала мене вперше придивитися до Фуше, i протягом довгих рокiв я принагiдно озирався на постать, яку вславив Бальзак i яка мала «бiльшу владу над людьми, нiж сам Наполеон». Але, зрозумiло, й за свого життя, i в iсторii Фуше вважали за другорядну фiгуру, бо ж вiн украй неохоче давав зазирнути собi у вiчi й не розкривав своiх карт. Вiн завжди надiйно ховався за подiями, стаючи таким по-справжньому непомiтним усерединi партiй, захованим у безiменному гуртi ii членiв, як механiзм у годиннику, що тiльки вкрай рiдко у вирi подiй, на найкрутiших вiражах шляху вдаеться помiтити його мимобiжний профiль. Але ось де справжнi дива! Жоден з цих ухоплених оком профiлiв анiтрохи не схожий на iншi! Слiд докласти зусиль, щоб уявити собi, як той самий чоловiк, збудований з тiеi самоi плотi й кровi, 1790 року може бути монастирським наставником, а 1792-го – вже плюндрувати церкви; 1793 року бути комунiстом, а через п’ять рокiв – мультимiльйонером, а ще через десять рокiв – герцогом Отрантським. Але що зухвалiшими були перетворення Фуше, то цiкавiшим здавався менi його характер, чи, радше, безхарактернiсть цього довершеного мак’явеллiста новоi доби, то дужче кортiло довiдатися про пiдгрунтя й таемницi прихованого полiтичного життя, то незвичайнiшою, ба навiть демонiчною видавалася менi його постать. Отож зовсiм несподiвано, задля чистоi втiхи дослiджувати душi я задумав написати бiографiю Фуше, що стане моiм внеском до ще не створеноi, але конче потрiбноi бiологii дипломатiв – цiеi ще нiтрохи не дослiдженоi найнебезпечнiшоi духовноi касти людства.

Я знаю, що життепис такоi наскрiзь аморальноi, такоi своерiдноi i значущоi постатi, як Жозеф Фуше, суперечить очевидним потребам часу. Наш час полюбляе героiчнi бiографii й вимагае iх, тож за браком значних полiтичних вождiв сьогодення вишукуе високi приклади з минувшини. Я не заперечую впливу героiчних бiографiй, що збагачують душу, побiльшують силу й пiдносять дух. З часiв Плутарха вони доконечнi для кожного юного поколiння, для молодi будь-якоi доби. Але саме в полiтицi криеться небезпека фальшування iсторii, що якраз i полягае в тому, нiби в минулому фактичну долю свiту таки справдi завжди визначали вождi. Безперечно, героiчнi натури вже тiльки завдяки своему iснуванню запанували над десятилiттями й столiттями духовного життя, але тiльки духовного. В реальному, справжньому життi, в царинi полiтики здебiльшого вирiшують – нехай це буде пересторогою проти будь-якого полiтичного марновiрства – не переконанi дiячi, люди чистих iдей, а маловартiснi, зате спритнi другоряднi постатi. Ми бачили, що 1918 року, як i 1914-го, розв’язок вирiшальних для долi свiту питань миру й вiйни визначали не розум i вiдповiдальнiсть, а люди найсумнiвнiшого гатунку й невеликоi кебети, що ховалися десь позаду. Щодня ми знову пересвiдчуемось, що в сумнiвнiй, а часто й злочиннiй грi полiтикiв, яким люди, як завжди, вiддано доручають своiх дiтей i майбутне, переважають не добропоряднi й далекосяжнi розумом люди з несхитними переконаннями – нi; iх обiгрують професiйнi картярi, що називаються дипломатами, отi спритнорукi митцi з порожнiми словами й холодними нервами. Отож якщо правда те, що вже понад сто рокiв тому сказав Наполеон i полiтика стала «la fatalitе moderne», новiтнiм фатумом, то, аби боронитися, ми хочемо за цiею потугою розгледiти людей i викрити небезпечнi таемницi iхньоi сили. Саме таким внеском до типологii полiтичного дiяча й буде життепис Жозефа Фуше.

Зальцбург, осiнь 1929 р.

Роздiл I

Злет

1759–1793 рр

Жозеф Фуше – ох, i далеко ще до герцога Отрантського! – народився 31 травня 1759 року в портовому мiстi Нантi. В його родинi були моряки й торгiвцi, моряками були всi предки, тому й розумiлося, що старший син теж мав стати моряком – морським купцем чи капiтаном. Але досить рано виявилося, що цей хирлявий, нервовий, недокрiвний i негарний юнак анiтрохи не здатен до того важкого, а тiеi доби ще й справдi героiчного ремесла. Двi милi вiд берега – i вже в нього морська хвороба, чверть години побiгае чи пограеться з дiтьми – i вiн уже вимучений. «Ну що робити з таким хирним хлопцем?» – не без тривоги запитували себе батько-мати, бо у Францii 1770 року ще не було належного простору для духовно пробудженоi буржуазii, хоч як вона рвалась уперед. У судочинствi, в урядах, у кожнiй установi, на всiх посадах усi ласi шматки позабирала собi аристократiя; двiрська служба вимагала графського герба або родовитого баронства, i навiть у вiйську посивiлий мiщанський виходень рiдко коли досягав чину, вищого за капрала. В погано урядованому, роз’iденому нечестям королiвствi третiй стан нiкуди не допускали, тож i не дивно, що через чверть сторiччя вiн кулаками домагався того, чого так довго не давали в його сумирнi жебрущi руки.

Залишалася тiльки церква. На тисячу рокiв давнiша за династii, знаючи свiт незмiрно краще вiд них, ця потуга мiркувала розумнiше, демократичнiше й великодушнiше. Вона завжди знаходила мiсце обдарованим, навiть найменших пiдносячи до свого невидимого царства. А що малий Жозеф ще на скамницях ораторiанськоi школи вiдзначився в навчаннi, то згодом йому радо надали кафедру, i вiн був учителем математики й фiзики, шкiльним наглядачем, префектом школи. В ораторiанському орденi, що пiсля вигнання езуiтiв перебрав на себе католицьку освiту у Францii, Фуше двадцять рокiв мав посаду й притулок. Хоч вони були жалюгiднi, не даючи будь-яких великих перспектив на кар’еру, то була школа, до якоi ходив вiн сам i, навчаючи, вчився.

Фуше мiг пiднятися вище, стати пастором чи, може, навiть епископом, кардиналом, якби склав священицьку обiтницю. Але вже на перших, найнижчих щаблях кар’ери проступае одна з найвластивiших рис Жозефа Фуше, його справжня суть – небажання остаточно й без вороття прив’язуватись до когось чи до чогось. Протягом отих десяти рокiв в ораторiанському монастирi вiн ходить у священицькiй сутанi й мае на головi тонзуру, подiляе чернече життя решти духовних вiтцiв, зовнi i всерединi нiчим не вiдрiзняеться вiд них. Але не стае на вищi щаблi посвячення, не складае жодноi обiтницi. Як завжди, в будь-якiй ситуацii вiн залишае собi шлях до вiдступу, можливiсть змiни i перетворення. Отож i церквi Фуше вiддаеться тимчасово та й не цiлком, а згодом так само й революцii, Директорii, консульству, iмперii та королiвству: жодному боговi, вже не кажучи про людину, Жозеф Фуше нiколи не зобов’язувався бути вiрним довiку.

Цiлих десять лiт, вiд двадцятого до тридцятого року життя, ходить оцей блiдий i мовчазний напiвсвященик монастирськими хiдниками й затишними трапезнами. Вiн викладае в Нiорi, Сомюрi, Вандомi, Парижi, але навряд чи помiчае, що мешкае вже десь-iнде, бо всюди викладачевi семiнарii живеться однаково мирно, нужденно й непомiтно, вiн завжди за мовчущими мурами, вiдгороджений вiд життя. Двадцять, тридцять чи сорок учнiв, яким викладають латину, математику й фiзику; блiдi, повбиранi в чорне дiти, яких треба вести на вiдправу й наглядати за ними в дортуарi; вичитування наукових книжок на самотi, вбогий харч, мiзерна платня, чорне пошарпане вбрання, аскетичне монастирське животiння. Нiби в зацiпенiннi, нереальнi, поза часом i простором, безплiдно й без усякого честолюбства минають оцi десять тихих рокiв у затiнку.

Та все-таки за тi десять рокiв монастирськоi школи Жозеф Фуше засвоiв багато того, що згодом ще й як згодилося дипломатовi – насамперед умiння вiдмовчуватись i самомаскування як найголовнiшого з мистецтв; спостерiгаючи людей, вiн став тямущим психологом. Цей чоловiк усе життя, навiть охоплений пристрастю, володiв кожним нервом свого обличчя, в незворушних, немов скам’янiлих рисах якого нiхто не мiг угадати нi пориву гнiву, нi досади, нi зворушення; однаково рiвним i безбарвним голосом казав вiн найутiшнiшi й найжахливiшi слова, однаково нечутним кроком проходив покоями iмператора й серед виру Нацiональних зборiв. Такоi незрiвнянноi науки володiти собою вiн набув за тi роки в трапезнах; довго приборкував свою волю за Лойолиними приписами, а красномовство вдосконалював на полемiчних творах отцiв-проповiдникiв, що вправлялись уже не одну сотню рокiв, – i тiльки потiм вийшов на кiн свiтських подiй. Мабуть, це не просто збiг, що три найзначнiшi дипломати Французькоi революцii – Талейран, Сiес i Фуше – пройшли школу церкви, вже були знавцями душ, перше нiж ступити на трибуну. У вирiшальнi хвилини ота прадавня, всеохопна й далекосяжна традицiя надае iхнiм, загалом рiзним характерам певноi близькостi. З тiеi школи Фуше винiс i залiзну, майже спартанську самодисциплiну, внутрiшнiй опiр супроти багатства й розкошiв, умiння ховати приватне життя i власнi думки – нi, десять рокiв у сутiнi монастирських хiдникiв для Фуше не пропали, вiн неабичого навчився, поки сам був учителем.

За монастирськими мурами, в суворiй вiдлюдностi плекав i розвивав себе цей на диво гнучкий невпокiйний дух, набираючись психологiчноi майстерностi. Впродовж багатьох рокiв вiн зважуеться непомiтно дiяти тiльки в найвужчому церковному колi. Але вже 1788 року почалась у Францii ота соцiальна буря, що проникла й крiзь монастирськi мури. В келiях ораторiанцiв, як i в масонських клубах, обговорювано права людини, нова й свiжа цiкавiсть потягла молодих священикiв до буржуазii. А дивовижний тогочасний винахiд – монгольф’ер, перший повiтряний корабель, – i надзвичайнi вiдкриття в галузi електрики та медицини розбуркали цiкавiсть i вчителя математики та фiзики. Отцi духовнi шукали порозумiння з людьми духу, i в Арасi виник досить незвичайний приятельський гурток, що називався «Rosati», така собi казкова рукавичка, де в славному товариствi поедналися мiськi розумаки. Все там було тихо-мирно, дрiбнi й невиднi буржуа приносили вiршики або розводились про лiтературу, вiйськовi перемiшались iз цивiльними. Радо вiтали там i монастирського вчителя Жозефа Фуше, що мiг чимало повiдати про новiтнi досягнення фiзики. Частенько вiн сидiв там у дружньому колi i слухав, примiром, як Лазар Карно, капiтан iнженерного корпусу, читав своi власнi глузливi вiршики або як блiдий вузькогубий адвокат Максимiлiан де Робесп’ер (тодi вiн ще цiнував свое шляхетне походження) править поганеньку застiльну промову на честь «Rosati». Тодi провiнцiя ще тiшилась останнiми подихами фiлософiчного XVIII сторiччя, замiсть смертних вирокiв пан де Робесп’ер утiшено складав нiжнi вiршики, замiсть похмурих комунiстичних манiфестiв швейцарський лiкар Марат компонував солодкаво-сентиментальний роман, десь у провiнцii маленький лейтенант Бонапарт прiв над повiстю, наслiдуючи «Страждання молодого Вертера», – бурi за обрiем нiхто ще не бачив.

Та що за примха долi – саме з отим блiдим, нервовим, безмежно честолюбним адвокатом де Робесп’ером найтiснiше приятелюе тонзурований монастирський учитель, вони от-от уже й породичатися мали, бо Шарлотта Робесп’ер, Максимiлiанова сестра, збиралася вилiкувати вчителя-ораторiанця вiд святостi, про iхнi заручини говорили вже в кожному домi. Чому, зрештою, вони так i не побралися, зосталося таемницею, але, можливо, якраз тут i криеться корiння тiеi страхiтливоi i всесвiтньо значущоi ненавистi мiж двома чоловiками, що, бувши приятелями, згодом боролись один з одним на смерть i життя. Але тодi вони ще нiчого не знали нi про якобiнство, нi про ненависть. Навпаки, коли Робесп’ер, як депутат Генеральних штатiв, мав iхати до Версалю, щоб разом з рештою депутатiв виробляти нову французьку конституцiю, то саме тонзурований Жозеф Фуше позичае грошi недокрiвному адвокатовi Робесп’еру, щоб той пошив собi нове вбрання й оплатив дорогу. Символiчно, що вiн, як не раз i згодом, служить iншому пiднiжком до кар’ери в свiтовiй iсторii. І саме вiн вирiшальноi митi зрадить колишнього друга й повалить його ниць.

Невдовзi пiсля вiд’iзду Робесп’ера на збори Генеральних штатiв, що струснули всi пiдмурки Французького королiвства, маленьку революцiю зробили собi й араськi ораторiанцi. Полiтика вдерлась i до трапезних, i тодi тямущий зачуйвiтер Жозеф Фуше напинае власне вiтрило. З його подання до Нацiональних зборiв послано депутацiю для вислову едностi духiвництва з третiм станом. Але цього разу, звичайно вкрай обережний, Фуше виступив трохи зарано. Щоб хоч якось покарати, не маючи змоги справдi чимсь дошкулити йому, начальство перевело монастирського вчителя на ту ж посаду до такого самого закладу в Нантi, де дiти так само вбирали початки знань про людину i свiт.

Але тепер Фуше досвiдчений i зрiлий, його вже не вабить викладання лiчби, фiзики й геометрii недорослiй юнi. Зачуйвiтер унюшив, що над краiною нависла соцiальна буря, що в свiтi запанувала полiтика, – отож у полiтику! Одним рухом струшуе сутану, дае зарости тонзурi й замiсть незрiлих дiтей уже перед статечними нантськими городянами виголошуе полiтичнi промови. Був заснований клуб – кар’ера полiтика завжди починаеться з такого пробного кону вимовностi – i за кiлька тижнiв Фуше вже президент нантських «Amis de la Constitution»[4 - «Друзiв конституцii» (франц.).]. Вiн вихваляе поступ, але вкрай обережно, надто вже помiрковано, бо полiтичний барометр добропорядного торговельного мiста стоiть на «помiрно», i в Нантi, де кожен боiться за своi кредити й прагне передусiм мати добрий зиск, нiхто не хоче нiякого радикалiзму. Звiсно, маючи чималi прибутки з колонiй, нiхто й чути не хоче про такi фантастичнi проекти, як звiльнення рабiв, i тому Жозеф Фуше вiдразу складае патетичну вiдозву до Конвенту проти скасування работоргiвлi, негайно накликавши на себе гнiв Брiсо, – проте в тiсному колi городян думка про Фуше не погiршала. Для вчасного змiцнення своiх полiтичних позицiй серед городян (майбутнiх виборцiв!) вiн поквапно одружуеться з донькою заможного купця, негарною, але доброчесною дiвчиною, бо за мить хоче перекинутись у буржуа, вже вiдчуваючи, що невдовзi третiй стан буде панiвним i найвищим.

Усе це було вже готуванням до справжньоi мети. Ледве оголосили вибори до Конвенту, як колишнiй монастирський учитель висувае свою кандидатуру. А що робить будь-який кандидат? Одразу обiцяе своiм прихильним виборцям усе, що iм кортить почути. Отож i присягаеться Фуше боронити торгiвлю, захищати власнiсть, шанувати закони, велемовно виступае – бо вiтер у Нантi дме бiльше справа, нiж злiва – як проти баламутiв, так i проти старого режиму. І справдi, 1792 року його обрано депутатом Конвенту, трибарвна депутатська кокарда надовго заступила вже невидну тонзуру, з якою так супокiйно жилося.

Коли Жозефа Фуше обрали, йому виповнилось тридцять два роки. Вiн аж нiяк не був красенем. Немов справжня мара – худюще тiло, дрiбне, кощаве, загострене бридке обличчя. Гострий нiс, вузькi, завжди стуленi вуста, холоднi риб’ячi очi пiд важкими, майже заплющеними повiками, водявi, наче склянi кульки, зiницi. На обличчя Фуше i взагалi на все його тiло вiдпущено живоi речовини надзвичайно скупо; вiн завжди нiби пiд газовим лiхтарем – блiдий i зеленавий. В очах – анi iскорки, почуттiв – мов нема, голос нетвердий. Рiденькi пасемця волосся, брови рудi й ледь виднi, щоки землистi. Немов фарби забракло, щоб надати обличчю здорових барв: цей невсипущий, нечувано працездатний чоловiк завжди скидаеться на стражденного, на хворого, що одужуе.

Хто побачить Фуше, той думае: в його жилах нема гарячоi, червоноi, гомiнкоi кровi. Таки правда: духом вiн теж належить до породи холоднокровних. Йому не звiснi жоднi гвалтовнi й поривнi пристрастi, жiнки та азартнi iгри його не ваблять, вина вiн не п’е, не цвиндрить грошей, не виграе м’язами, його життя – лиш у кiмнатi серед паперiв i актiв. Нiколи не проступить очевидний гнiв, на обличчi не здригнеться жоден нерв. Тiльки для дрiбного – то чемного, то глузливого – смiху брижаться вузькi i безкровнi губи, пiд глинясто-сiрою, мовби сонною маскою не вiдчуваеться жодноi напруги, очi пiд важкими зачервонiлими повiками не зраджують нi думок, нi намiрiв.

Саме ця несхитна холоднокровнiсть е властивою силою Фуше. Його нерви завжди загнузданi, почуття не зводять на манiвцi, всi пристрастi займаються й дотлiвають за непроникним муром чола. Вiн нагулюе собi силу, чатуючи чужих помилок, дае розпалитися чужим пристрастям i терпляче чекае, поки все догорить або хтось розкриеться, втративши владу над собою: аж тодi вiн безжально б’е. Таке терпiння без нервiв мае страхiтливу силу: хто може отак вичiкувати й ховатись, той одурить i найспритнiшого. Фуше спокiйно служитиме, холодно всмiхнувшись, не клiпнувши й оком, стерпить найбрутальнiшi образи i найганебнiшi приниження, жодна погроза, нiчия лють не злякають цього рибокровного. Робесп’ер i Наполеон – обидва, наче вода об скелi, розбилися об його скам’янiлу незворушнiсть, три поколiння, цiлий народ збурився i розвiявся в пристрастях, а вiн, единий, хто iх не мав, стояв холодно й гордовито.

В оцiй холоднокровностi полягае властивий генiй Фуше. Тiло не обтяжуе й не поривае його, воно нiби й участi не бере в усiй тiй зухвалiй i запаморочливiй грi. Кров, почуття, душа – всi бентежнi чуттевi елементи справжньоi людини не дiють у цього потайного азартного гравця, чиi пристрастi цiлком перебралися до мозку. Адже цей висохлий каламар нестямно кохаеться в авантюрах, справдешня його пасiя – це iнтрига. Але тiльки духом задовольняеться й тiшиться Фуше, його страхiтливий потяг до плутанини й крутiйства найкраще й найгенiальнiше ховаеться за пiсною машкарою сумлiнного й вiдданого урядовця – i маскуеться вiн отак усе життя. Напинати з кабiнету павутиння, ховатися за актами та реестрами, вбивати несподiвано й непомiтно – ось його тактика. Треба глибоко прозирнути в iсторiю, щоб у вогнi революцii, в легендарному Наполеоновому сяйвi взагалi помiтити його iснування, зовнi залежне i скромне, хоч насправдi вiн докладав рук до всього, формуючи обличчя доби. Все життя Фуше ходить у пiтьмi, та пройшов крiзь три поколiння; давно вже загинув Патрокл, Ахiлл i Гектор, а на хитрощi вдатний Одiссей живе й далi. Його талант бере гору над генiальнiстю, а холоднокровнiсть тривкiша за будь-яку пристрасть.

Уранцi 21 вересня вiдбулися входини новообраного Конвенту до зали засiдань. А вiтання вже не такi святковi й пишнi, як три роки тому на перших Законодавчих зборах. Тодi ще стояв посерединi оббитий дамаським шовком i прикрашений бiлими лiлеями коштовний фотель – мiсце для короля. А коли той заходив, збори пiдводились у шанобливому захватi перед помазаником. Але нинi його фортецi – Бастiлiю й Тюiльрi – вже вiдiбрано, i нема короля у Францii, а лише гладкий добродiй, якого брутальнi охоронцi та суддi звуть Людовiком Капетом, марудиться, мов безправний громадянин, у Тамплi, чекаючи свого присуду. Замiсть нього в краiнi порядкують сiмсот п’ятдесят депутатiв, що засiдають у його власному домi. За столом голови величезними лiтерами здiймалась нова таблиця Мойсеевих законiв – текст конституцii, а стiни зали прикрашають – о лиховiсний символ! – лiкторськi пучки з убивчими сокирами.

На галереях зiбрався народ i з цiкавiстю споглядае своiх представникiв. Повiльним кроком до королiвського дому заходять сiмсот п’ятдесят членiв Конвенту – рiдкiсна мiшанина всiх станiв i професiй: безпосаднi адвокати й блискучi фiлософи, забiглi священики поряд з уславленими вояками, спритнi авантюрники вкупi зi славетними математиками й галантними поетами. Мов хто склянку струснув – так у Францii пiд час революцii все знизу попiднiмалося нагору. Тепер саме час розвiяти хаос.

Уже розподiл мiсць свiдчить про першi спроби впорядкування. У залi, збудованiй амфiтеатром i такiй вузькiй, що вороги говорять один одному у вiчi, вiдчуваючи суперникiв вiддих, у глибинi внизу сидять спокiйнi, навченi та обережнi – «marais» – «болото», як глузливо називають оцих безстороннiх у вирiшальнi митi. А запальнi й нетерплячi, всi радикали сiдають найвище – на «горi», що останнiми лавами вже поеднана з галереею, нiби символiзуючи тим, що за радикалами стоять маси, народ, пролетарiат.

Оцi двi сили й утримують терези, й мiж ними коливаються припливи та вiдпливи революцii. Здобувши конституцiю, вiдтрутивши короля й дворян, надавши прав третьому становi, буржуазiя й помiркованi вважають, що республiку вже збудовано: тепер вони, боронячи власну безпеку, найлюбiше хотiли б знову затамувати i стримати той потiк, що надимаеться знизу. iхнi проводирi – жирондисти Кондорсе й Ролан, представники духiвництва та буржуазii. Зате тi, що на «горi», хочуть, аби могутня революцiйна хвиля котилася й далi, потягши за собою все те, що й досi стоiть i не зрушилось; як вождi пролетарiату, Марат, Дантон i Робесп’ер прагнуть «1а rеvolution intеgrale», повноi, радикальноi революцii аж до атеiзму й комунiзму. Слiдом за королем вони намiряються скинути й решту старих державних потуг: золото й Бога. Без упину витанцьовують терези двох партiй. Переможуть помiркованi, жирондисти – i революцiя поступово поглинатиметься мулом спершу лiберальноi, а потiм консервативноi реакцii. Переможуть радикали – тодi сколихнуться всi глибиннi вихори анархii. Отож нiкого з присутнiх в iсторичнiй залi не стуманюе святкова одностайнiсть перших хвилин, кожен знае, що невдовзi тут спалахне боротьба на смерть i життя, за владу i верховенство. І вже те, де сiдав депутат, – чи внизу, чи вгорi – заздалегiдь провiщало, куди вiн хилить.

Разом iз сiмсот п’ятдесятьма, що врочисто вступили до зали поваленого короля, з трибарвною стрiчкою народного обранця на грудях мовчки ввiйшов i Жозеф Фуше, депутат з Нанта. Тонзура вже заросла, сутани давно немае, вiн, як i решта, зодягнений у звичайний, без жодних прикрас мiщанський костюм.

Ну, а де сяде Жозеф Фуше? З радикалами на «горi» чи з помiркованими внизу? Жозеф Фуше вагався недовго. Вiн знае тiльки одну партiю, вiрнiсть якiй зберiгав i зберiгатиме аж до скону. Це сильнiша партiя, партiя бiльшостi. Тож i цього разу, подумки зваживши й порахувавши голоси, вiн побачив: тепер сила ще на боцi жирондистiв, у помiркованих. Тому й сiдае на iхнi лави, до Кондорсе, Ролана та Сервана – людей, що тримали в руках мiнiстрiв, безпосередньо впливали на призначення i дiлили прибутки. Там, серед них, вiн почуватиметься в безпецi, там вiн i сяде.

Але, припадком звiвши очi догори, на мiсця, куди вибрались супротивники, Фуше зiткнувся з пильним i неприязним поглядом. Там, зiбравши навколо своiх прибiчникiв, отой Невблаганний, його приятель, адвокат з Араса Максимiлiан Робесп’ер, пишаючись власною впертiстю, не прощаючи нiкому нi слабкостi, нi вагань, крiзь лорнет холодно й глузливо дивився вниз на опортунiстiв. Тiеi митi остаточно урвалася iхня дружба. Вiдтодi, зробивши рух чи мовивши слово, Фуше вiдчувае позаду нещадно прискiпливий i пильний погляд одвiчного суддi, незворушного пуританина, i знае: вiн мусить стерегтися.

Навряд чи був хто обережнiшим за Фуше. В протоколах засiдань перших мiсяцiв iм’я Фуше не згадано жодного разу. Коли iншi, нетерпеливлячись, пишаючись, тиснуться до ораторськоi трибуни, висувають пропозицii, виголошують тиради, звинувачують один одного й ворогують, депутат з Нанта нiколи не пiдходить до пульта. Кволий голос не дозволяе йому говорити прилюдно, виправдовуеться вiн перед друзями й виборцями. І тодi, як у решти пожадливо й нетерпляче рветься слово з вуст, мовчанка цього вочевидь скромного чоловiка викликае тiльки симпатii.

Але насправдi його скромнiсть – обрахунок. Колишнiй фiзик передусiм вираховуе паралелограм сил, приглядаеться й нiяк не вибере собi мiсця, бо шальки терезiв хитаються й далi. Вiн завбачливо береже свiй вирiшальний голос для митi, коли шальки остаточно почнуть схилятись у той або той бiк. Тiльки б не дочасно скористатися ним, не визначитися заздалегiдь, тiльки б не зв’язати себе назавжди! Бо ще не з’ясувалось – пiде революцiя далi чи вiдступить; як справжнiй моряцький син, Фуше чекае сприятливого вiтру, щоб стрибнути на гребiнь хвилi, а поки що тримае свiй корабель у гаванi.

Та й потiм: ще в Арасi, з-поза монастирських мурiв вiн бачив, як хутко минае слава пiд час революцii, як швидко перекидаеться гук юрби вiд «Осанни!» до «Розiпнути!». Всi чи майже всi провiднi дiячi перiоду Генеральних штатiв i Законодавчих зборiв тепер забутi або зненавидженi. Останки Мiрабо вчора ще були в Пантеонi, а сьогоднi iх з ганьбою викидають звiдти; Лафает, що його кiлька тижнiв тому зустрiчали з трiумфом, немов батька Вiтчизни, сьогоднi вже зрадник. Кюстiн, Петiон, що iх кiльканадцять днiв тому з захватом вiтали, вже й на люди бояться показатись. Нi, тiльки б не вистромити передчасно носа, не так швидко визначитись, нехай спершу обiтруть i зужиють iнших! Революцiя – Фуше, спираючись на свiй раннiй досвiд, уже знае про це – нiколи не належить отим першим, що починали, а дiстаеться завжди тiльки останнiм, що завершують, гребучи до себе всю здобич.

Отож цей тямущий чоловiк усвiдомлено поринае в пiтьму. Вiн пiдступае до наймогутнiших, але сам уникае будь-якоi вiдкритоi, очевидноi влади. Замiсть галасувати з трибуни та в газетах нехай його краще обирають до комiсiй та комiтетiв, де, залишаючись у затiнку, не привертаючи уваги й ненавистi, можна бачити все i впливати на подii. І справдi, вперта й незабарна працездатнiсть Фуше забезпечуе йому прихильнiсть, а невиднiсть захищае його вiд будь-яких заздрощiв. У своему кабiнетi неквапно й без перешкод вiн може спостерiгати, як шматують одне одного монтаньярський тигр i жирондистська пантера, як провiднi й завзятi постатi – Верньйо, Кондорсе, Демулен, Дантон, Марат i Робесп’ер – завдають один одному смертельних ран. Вiн приглядаеться й вичiкуе, знаючи: аж коли шаленцi повинищують один одного, почнеться доба розумних, тих, хто чекав. І Фуше неодмiнно лише тодi остаточно вирiшить, аж коли все визначить боротьба.

Оця звичка триматись у сутiнi буде довiку притаманна Жозефовi Фуше: нiколи не бувши очевидним володарем, вiн усе ж утримуе всю владу, держить усi поворозочки, не сплативши нiкому будь-якою вiдповiдальнiстю. Завжди стояти за першими, ховатися за ними, пропихати iх наперед, а тiльки-но зайшовши досить далеко, цiлком зрiкатися iх вирiшальноi митi – ось його найлюбiша роль. У десятках костюмiв, у незлiченних епiзодах – з республiканцями, з королем, з iмператором – з однаковою вiртуознiстю грае цей найдовершенiший iнтриган полiтичноi сцени.

Часом траплялася нагода, а з нею й спокуса самому брати головну, провiдну роль на кону свiтовоi iсторii. Але Фуше надто розумний, щоб i справдi цього жадати. Вiн знае, що його негарне й неприемне обличчя аж нiяк не годиться для медалей та емблем, для слави й популярностi, жоден лавровий вiнець на чолi не надасть йому героiчностi. Вiн знае, що його кволий i млявий голос годиться для нашептiв, навiювань та пiдозр, що вiн нiколи не зможе надихнути маси вогнем красномовства. Знае, що вiн найсильнiший за письмовим столом, у закритiй кiмнатi, в пiтьмi. Звiдти ще й як можна пiдглядати i стежити, спостерiгати й намовляти, випрядати нитки i знову iх сплутувати, а самому залишатись невидним i непроникним.

Остання таемниця сили Жозефа Фуше криеться в тому, що, хоча вiн завжди прагне влади, ба навiть найвищоi влади, йому, на вiдмiну вiд бiльшостi, досить просто вiдчувати ii, йому непотрiбнi ii символи та оздоби. Фуше честолюбний у високому, щонайвищому ступенi, але слави не прагне, вiн амбiтний, але позбавлений пихи. Як справжнiй, достеменний гравець, вiн любить лише завзяття i шал владарювання, а не клейноди. Лiкторський пучок, королiвський скiпетр, iмператорську корону нехай спокiйно мае собi хтось iнший, справдi сильний або ж марiонетка в чужих руках, – Фуше байдуже, вiн залюбки вiддае iм блиск i сумнiвне щастя народноi любовi. Йому досить умiти прозирати в сутне, мати вплив на людей, справдi керувати видимими проводирями свiту i, не виставляючи власноi особи, братись до найазартнiшого – нелюдськоi полiтичноi гри. Коли iншi прив’язуються до власних переконань, до своiх прилюдних слiв та вчинкiв, вiн, закриваючись i сахаючись вiд свiтла, внутрiшньо вiльний i е нiби сталим полюсом в океанi подiй. Жирондисти впали – Фуше залишився, якобiнцiв розiгнано – Фуше залишився, Директорiя, консульство, iмперiя, королiвство i знов iмперiя загинули й зникли, тiльки один Фуше завжди залишався – завдяки своiй довершенiй витримцi, маючи мужню смiливiсть бути цiлком безхарактерним, виказуючи несхитну вiдсутнiсть переконань.

Але в плинi революцiйних подiй надходить день, той однiсiнький день, коли вагання не припущеннi, коли кожен мусив сказати «так» або «нi», вiддати свiй голос «за» або «проти». Той день – 16 сiчня 1793 року. Годинник революцii зупинився опiвднi, пройдено половину шляху, п’ядь за п’яддю втрачало свою силу королiвство. Та живий ще король Людовiк XVI, хоч ув’язнений у Тамплi, але ще живий. Або йому пощастить (як сподiваються помiркованi) втекти, або ж пощастить (як потай прагнуть радикали) вбити його, пiдбуривши народ на штурм палацу. Його вже повалено з трону, позбавлено iм’я й титулу, в нього вiдiбрано свободу, але вже тим, що вiн живе й дихае, що бiжить у ньому предкiвська кров, вiн – король, онук Людовiка XIV. Дарма що нинi його зневажливо звуть лише Луi Капетом, вiн усе-таки небезпечний для молодоi республiки. Отож 15 сiчня на обговорення Конвенту було поставлене питання про кару – питання про життя або смерть. Нерiшучi, боязкi та обережнi – люди тiеi ж породи, що й Фуше, – намарне сподiваються на таемне голосування, щоб не довелося на очах в усiх визначати свое мiсце в залi, до якого вже будуть прив’язанi: нещадний Робесп’ер наполiг, аби кожен представник французькоi нацii перед усiма зборами висловив свое «так» або «нi», життя або смерть, щоб знали ввесь народ i нащадки, до кого вiн належав: до правих чи до лiвих, до припливу чи вiдпливу революцii.

Ще 15 сiчня позицiя Фуше цiлком очевидна. Належнiсть до жирондистiв, побажання його наскрiзь помiркованих виборцiв зобов’язували його вимагати ласки для короля. Вiн розпитуе друзiв, передусiм Кондорсе, й бачить iхню одностайнiсть у тому, щоб не скоiти непоправного, не стратити короля. Оскiльки бiльшiсть принципово проти смертного вироку, зрозумiло, що й Фуше переходить на ii бiк, увечерi 15 сiчня вiн зачитуе приятелевi промову, яку намiряеться виголосити з цього приводу i якою обгрунтовуе свое бажання пощадити короля. Коли вже сiв на лави помiркованих, це й змушуе тебе до помiркованостi, i якщо бiльшiсть бореться проти будь-якого радикалiзму, то й Фуше неважко цiлком переконливо вiдчувати до нього огиду.

Та мiж вечором 15 сiчня i ранком 16-го пролягла неспокiйна й тривожна нiч. Радикали не сплять, iм треба зрушити потужну машину народного повстання, якою вони так успiшно навчилися керувати. В передмiстях гримають на сполох гармати, секцii скликають цiлi юрмиська, i за кiлька годин, мов за помахом пальця броварника Сантера, заворушилися, збираючись силою розв’язати полiтичнi питання, безладнi батальйони баламутiв, яких невгавно пiдбурювали невиднi терористи. Париж уже бачив цi батальйони перекупок i пройдисвiтiв, що iх збурили агiтатори в передмiстях пiд час славетного штурму Бастiлii i в прикру годину вересневих убивств. Завжди, коли йдеться про те, щоб прорвати греблю законiв, зненацька надимаеться потужна народна хвиля, неодмiнно тягнучи за собою все хистке, а наостанку й тих, хто виринув з ii власних глибин.

Тисячi, десятки тисяч уже опiвднi отаборилися навколо Манежу й Тюiльрi. Були там, грiзно вимахуючи пiками, чоловiки в самих сорочках, з оголеними грудьми, глузливi й галасливi жiнки у вогненно-червоних карманьйолках, мiська гвардiя та вулична потолоч. Помiж ними скрiзь устигають призвiдцi заколоту: Фур’е, американець, Гусман, iспанець, i Теруань де Мерiкур – ота iстерична карикатура на Жанну д’Арк. А коли проходять депутати, запiдозренi, що голосуватимуть за ласку, на них, нiби з помийного вiдра, ллеться лайка, здiймаються кулаки, вслiд народним представникам лунають погрози: ворохобники вдаються до всякого терору й брутальноi сили, аби тiльки голову короля покласти пiд сокиру.

І таке залякування вразило кожну слабку душу. Цього раннього сiрого зимового вечора жирондисти боязко збились докупи в мерехтливому сяйвi свiчок. Бiльшiсть тих, що вчора, аби уникнути боротьби на смерть i життя з усiею Європою, вирiшили голосувати проти королевоi смертi, сьогоднi пiд страхiтливим тиском ворохобникiв уже стривоженi й неодностайнi. Нарештi – i сталося це вже поночi – названо перше iм’я, за якоюсь iронiею долi, то був саме Верньйо, голова жирондистiв, колишнiй по-пiвденному запальний промовець, чий голос завжди, наче молотом, бухав у мовчазне дерево стiн. Але тепер вiн, голова республiки, боiться, що буде не досить республiканцем, залишивши королю життя. Тож i виходить, колись рвучкий i шалений, а тепер сповiльнений i важкий, з опущеною вiд сорому великою головою на трибуну й ледь чутно проказуе: «La mort», «Смерть».

Слова луною покотилися по залi. Перший жирондист зрiкся. Проте бiльша частина iх зосталася несхитною. Триста з семиста голосiв були за ласку, хоч i знали, що тепер полiтична помiркованiсть вимагае в тисячу разiв бiльшоi смiливостi, нiж очевидна рiшучiсть. Довго коливаються терези – все можуть вирiшити кiлька голосiв. Нарештi викликано депутата з Нанта, Жозефа Фуше, того самого, який ще вчора щиро запевняв приятелiв, нiби палкою промовою стане на захист королевого життя, десять годин тому вдавав найрiшучiшого з рiшучих. Але за той час колишнiй учитель математики, добрий рахiвник Фуше порахував голоси й побачив, що так вiн перейде до фальшивоi партii, единоi, якоi не визнавав нiколи: до меншостi. Поквапно, нечутним своiм кроком виходить вiн на трибуну, i з безкровних вуст тихесенько злiтають два слова: «La mort», «Смерть».

Згодом герцог Отрантський прокаже й напише тисячi слiв, аби видати за помилку отi два, що затаврували його «регiцидом», убивством короля. Але тi два слова пролунали прилюдно й були занотованi в «Монiторi», iх не викреслити з iсторii; багато заважили вони й в iсторii його власного життя. Це вперше Жозеф Фуше вiдкинувся на очах у свiдкiв. Вiн пiдступно вдарив у спину своiм друзям Кондорсе та Дону, обдуривши iх i поглумившися з них. Але iм не було чого червонiти перед iсторiею, бо й iнших, ще сильнiших – Карно, Лафаета, Барраса й Наполеона, наймогутнiших людей своеi доби, – теж спiткала однакова доля: скрутноi години iх так само переграв Фуше.

Зате тiеi митi вперше проступила ще одна, вкрай характерна риса вдачi Жозефа Фуше – зухвальство. Покидаючи як зрадник якусь партiю, вiн нiколи не робить цього повiльно та обережно, аж нiяк не потай вислизае з ii лав. А серед бiлого дня, холодно посмiхнувшись, цiлком усвiдомлено, приголомшивши всiх, а сам неначе обтрусившись, простiсiнько йде до своiх дотеперiшнiх ворогiв, переймаючи всi iхнi слова та аргументи. А що про нього подумають i скажуть колишнi партiйнi товаришi, що скаже юрба, народ – йому цiлковито байдуже. Аби тiльки бути з переможцями, не зостатись iз переможеними. В блискавичностi такого переходу, в безмiрному цинiзмi прибирання iнших думок виявляеться стiльки зухвалостi, що це несамохiть заворожуе, змушуе чудуватись. Фуше досить доби, часто тiльки години, а часом лише хвилини, щоб геть вiдкинути прапора своiх переконань i з шурхотом розгорнути нового. Вiн не йде за iдеею, а йде за часом, i що швидше той мчить, то прудкiше бiжить вiн навздогiн.

Фуше знае: його нантськi виборцi обуряться, коли дiзнаються завтра в «Монiторi», за що вiн голосував. Отже, замiсть переконати годилося б перегнати. І з блискавичною смiливiстю та зухвалiстю, що в такi хвилини майже надае йому блиску величi, аж нiяк не ждучи цього обурення, вiн першим кидаеться в атаку. Вже на другий день пiсля голосування Фуше видруковуе манiфест, у якому, видаючи за найглибшi своi переконання, ознаймуе те, що насправдi нагнав на нього страх парламентськоi не ласки: вiн не хоче дати своiм виборцям час на думки й розрахунки, а з навальною брутальнiстю залякуе й тероризуе iх.

Марат i найзатятiшi якобiнцi не написали б кровожернiше, нiж цей учорашнiй помiркований, звертаючись до своiх добропорядних виборцiв: «Злочини тирана стали очевидними, кожне серце сповнилось обурення. Якщо голова його не впаде негайно вiд меча, всi розбiйники i злочинцi задиратимуть кирпу, а нам загрожуе найжахiтнiший хаос. Час за нас i проти всiх королiв землi». Отак, як про доконечну потребу, писав про страту той, що за день перед цим тримав наготовi в кишенi сурдута ще один, здавалося б, не менш переконливий манiфест.

І справдi, тямущий рахiвник обчислив добре. Сам бувши опортунiстом, вiн знав невiдпорну, вбивчу силу страху, знав, що в тi полiтичнi митi, коли йдеться про маси, смiливiсть е вирiшальним знаменником будь-якого дробу. Так, усе гаразд: добрi консервативнi городяни сполохано сахнулись вiд зухвалого й несподiваного манiфесту, а потiм, збентеженi й приголомшенi, заквапились ухвалити ту постанову, з якою самi нiколи й нiзащо не погодилися б. Нiхто не зважився суперечити. Вiдтодi Жозеф Фуше мав у руках мiцного й бездушного важеля, з яким долав найскрутнiшi кризи, – зневагу до людей.

З того дня, вiд 16 сiчня (аж до дальших подiй) хамелеонiв характер Жозефа Фуше прибирае червоноi барви, помiркований умить перекинувся архiрадикалом i ультратерористом. Одним махом перескочив вiн до супротивникiв i серед колишнiх ворогiв обирае екстремiстське, найлiвiше, найрадикальнiше крило. Зi страхiтливою проворнiстю – аби тiльки заднiх не пасти – цей холодний розум, пiсний каламар опановуе кровожерний терористський жаргон. Пропонуе суворi заходи проти емiгрантiв та священикiв, цькуе, погрожуе, лютуе, вбивае словами i жестами. Власне, тепер вiн хоче знову приятелювати з Робесп’ером i перейти на його бiк. Але той Непiдкупний з сумлiнням протестантського гарту не любить ренегатiв i з подвiйною пiдозрою ставиться до перекинчика, чий галасливий радикалiзм, на його думку, ще пiдозрiлiший, нiж попередня нерiшучiсть.

Своiм загостреним чуттям полiтичноi погоди Фуше вiдчувае небезпеку такого нагляду, бачить, що надходить критичний день. Буря ще не дiйшла до Зборiв, а на полiтичному обрii вже зазначилась трагiчна боротьба мiж вождями революцii, мiж Дантоном i Робесп’ером, Ебером i Демуленом; треба знову визначитись усерединi самого радикалiзму, а Фуше не любить вибирати, не впевнившись у безпецi та вигiдностi. Вiн знае, що критичноi доби iснують такi ситуацii, коли для дипломата найрозумнiше – просто ухилитись вiд них. Отож на час боротьби йому лiпше зiйти з полiтичноi арени Конвенту i аж тодi вийти знову, коли з’ясуеться, чие зверху. Для такого вiдступу Фуше трапився, на щастя, цiлком почесний привiд: зi своiх лав Конвент обирав двiстi депутатiв для пiдтриму порядку в департаментах. Фуше, негаразд почуваючись у вулканiчнiй атмосферi зали засiдань, одразу заходився, щоб його вiдiслали, – i таки був обраний. Вiн виграв собi перепочинок. Нехай вони тим часом б’ються й жеруть одне одного, нехай тi шаленцi розчищають мiсце для честолюбних! Тепер тiльки б забратися звiдси, не пристати до жодноi партii! Кiлька мiсяцiв, та хоч кiлька тижнiв, i буде досить, хутко крутяться дзигарi iсторii. Повернеться вiн – i вже все буде вирiшене, небоязко i спокiйно вiн зможе стати на бiк переможцiв, своеi одвiчноi партii – бiльшостi.

У Французькiй революцii iсторiя провiнцii загалом дослiджена менше. Всi описи неодмiнно вклякали на паризькiм годиннику, бо тiльки там було видно, як бiжить час. Але маятник, що визначав хiд годинника, коливався в краiнi та армii. Париж – це слово, iнiцiатива, стимул, а величезна краiна – дiло й вирiшальна рушiйна сила.

Конвент вчасно помiтив, що темпи революцii в мiстi та краiнi не узгоджуються: люди по селах, на хуторах та в горах мiркують не так швидко, як у столицi, повiльно та обережно всмоктують iдеi й перетравлюють iх власним розумом. Те, що в Конвентi за годину стае законом, довго й по краплинi просочуеться вниз, здебiльшого вже сфальшоване й розбавлене провiнцiйними роялiстськими урядовцями й духiвництвом – людьми старого режиму. Тому й годинник у провiнцii на одну iсторичну годину завжди позаду паризького. Панують у Конвентi жирондисти – краiна й далi обирае людей, вiдданих королю; трiумфують якобiнцi – краiна вперше набираеться духу Жиронди. Й марнi всi патетичнi декрети, бо спроквола й поволi пробивало собi шлях в Овернь i Вандею друковане слово.

Для пожвавлення революцiйного ритму всiеi Францii, боротьби з пригальмованими й майже контрреволюцiйними темпами в провiнцii Конвент ухвалив послати туди живе слово на вустах живоi людини. Зi свого власного корпусу вiн обирае двiстi депутатiв, що репрезентуватимуть його волю, й надае iм майже необмеженоi влади. Той, на кому трибарвна стрiчка й червоний капелюх iз пером, мае диктаторськi повноваження. Вiн може стягувати податки, оголошувати вироки, набирати рекрутiв i посилати у вiдставку генералiв; жодна установа не наважиться суперечити йому, бо своею священною особою вiн утiлюе волю всього Нацiонального конвенту. Вiн мае необмежену владу, як колись римськi проконсули, що несли волю Сенату на всi пiдкоренi землi; кожен з них був диктатором, самовладним державцем, iхнi присуди не пiдлягали нi обговоренням, нi оскарженням.

Незмiрну владу мають цi обранi посланцi, але й вiдповiдальнiсть iхня страхiтлива. В межах наданих повноважень кожен з них виступае нiби королем, iмператором, необмеженим самодержцем. Але в кожного над карком зблискуе гiльйотина, Комiтет громадського порятунку пильнуе всякоi скарги й вiд кожного вимагае немилосердно докладного звiту про грошовi витрати. Хто виявивсь не досить суворим, з тим поведуться вже суворо, а хто скаженiв занадто, теж чекатиме на розплату. Коли повертае до терору, терористичнi заходи схвалюють, а коли терези схиляються до милосердя, вони стають уже злочином. На позiр господарi цiлого департаменту, всi вони слуги Комiтету громадського порятунку, залежнi вiд хвилинних панiвних настроiв, i тому цi обранцi без упину наставляють вухо й косують у бiк Парижа, щоб, порядкуючи життям i смертю, мати певнiсть за власне життя. Важка та робота, за яку вони взялися. Точнiсiнько як революцiйнi генерали: б’ючись iз ворогом, кожен знае, що одне тiльки вибачить i врятуе вiд блискучого леза – успiх.

Доба, коли Фуше вислали проконсулом, належала радикалам. І в своему департаментi Нижньоi Луари, в Нантi, Неверi та Муленi, Фуше вдае несамовитого радикала. Вiн бореться з помiркованими, збурюе землю шквальним вогнем рiзних оповiсток, щонайлютiше погрожуе багатiям, нерiшучим i половинчастим; чинячи прямий моральний примус, назбируе по селах i висилае проти ворогiв цiлий полк волонтерiв. Органiзацiйними здiбностями, блискавичним розумiнням ситуацii Фуше принаймнi дорiвнюе рештi своiх колег, а смiливим словом перевершуе геть усiх.

Бо – i це слiд добре затямити – Жозеф Фуше, на вiдмiну вiд уславлених провiдних борцiв революцii Робесп’ера та Дантона, вiдкидае обережнiсть щодо церкви й приватноi власностi: тi шанобливо ще й досi вважають iх за «недоторканнi», а вiн рiшуче висувае радикал-соцiалiстичну й бiльшовицьку програму. Першим виразним комунiстичним манiфестом новiтньоi доби був не той славнозвiсний Карла Маркса i не «Гесенський вiсник» Георга Бюхнера, а вкрай мало знана лiонська «Інструкцiя», яку зумисне недобачили соцiалiстичнi iсторiографи. Хоча Фуше й пiдписав ii разом з Коло д’Ербуа, текст належить безперечно йому. Цей полум’яний документ, один з найразючiших у революцii, на цiле сторiччя випереджав свiй час i цiлком вартий, аби його витягти з пiтьми. Може, iсторична вартiсть його пiдупала, бо згодом герцог Отрантський вiдчайдушно заперечував те, чого колись вимагав, бувши простим громадянином Жозефом Фуше, але, як брати все вiдповiдно до часу, його тодiшне визнання вiри назавжди поставило на нього печать першого вiдвертого соцiалiста й комунiста революцii. Не Марат, не Шомет, а Жозеф Фуше сформулював найсмiливiшi вимоги Французькоi революцii, i сам оригiнальний текст яскравiше й виразнiше за будь-який опис висвiтить його вдачу, що завжди немов ховалась у пiтьму.

«Інструкцiя» смiливо починаеться з утвердження непогрiшностi будь-якого зухвальства: «Хто дiе в iм’я революцii, тому дозволено все. Якщо республiканець не порушуе республiканських законiв, йому не загрожуе нiщо. А хто порушить, хто вочевидь не знатиме мiри, той не скiнчить добром. Поки на землi е бодай одна нещасна людина, свобода невпинно простуватиме далi».

Пiсля такого енергiйного i, певною мiрою, вже максималiстичного вступу Фуше визначае сутнiсть революцiйного духу: «Революцiю зроблено для народу, але пiд народом ми розумiемо не той упривiлейований багатством клас, що стягнув собi всi життевi втiхи та все суспiльне добро. Народ – це лише сукупнiсть французьких громадян, а передусiм той незлiченний клас голоти, що захищае кордони нашоi Вiтчизни й годуе своею працею суспiльство. Революцiя була б полiтичним i моральним злочином, якби переймалася тiльки добробутом кiлькох сотень iндивiдiв, покидаючи в злиднях двадцять чотири мiльйони. Революцiя була б жалюгiдним ошуканством, якби про рiвнiсть лише говорилося, а людей дiлила страшна рiзниця в добробутi». Пiсля цих вступних слiв Фуше подае свою улюблену теорiю, мовляв, багатii, «mauvais riche»[5 - «Паскуднi багатii» (франц.).], нiколи не зможуть бути нi справжнiми революцiонерами, нi iстинними республiканцями, отже, всяка суто буржуазна революцiя, що збереже будь-яку майнову нерiвнiсть, неодмiнно виродиться в нову тиранiю, багатii завжди вважатимуть себе немов за iншу людську породу. Тому Фуше й вимагае вiд народу надзвичайного завзяття й цiлковитоi, «intеgrale», революцii. «Не дурiть себе: щоб стати справжнiм республiканцем, кожен громадянин мае в собi самому здiйснити таку ж революцiю, як i та, що змiнила обличчя Францii; не повинно бути нiчого спiльного мiж пiдданими тирана й жителями вiльноi краiни. Через те всi вашi вчинки, почуття i звички треба цiлком оновити. Ви були пригнобленi, а тепер вам треба розчавити гнобителiв, ви були рабами церковних забобонiв, а тепер у вас один тiльки бог – свобода… Кожен, хто не перейметься цим завзяттям i матиме iнший клопiт i радощi, крiм народного щастя, кожен, хто живить душу холодними iнтересами, рахуе, що дадуть йому його честь, становище i талант, хоч на мить вiдкаснувшись думки про суспiльне добро, кожен, у кого не скипае кров, коли вiн чуе про гноблення та утиски, кожен, хто лле сльозу спiвчуття ворогам народу, а не береже всiеi сили почуттiв лише мученикам свободи, – бреше, коли часом насмiлиться назвати себе республiканцем. Нехай вони покинуть краiну, бо iнакше доберуться до них i iхньою нечистою кров’ю зросять землю свободи. В своiх кордонах Республiка хоче мати тiльки вiльних людей, усiх iнших вона ухвалила винищити i тiльки тих визнае власними дiтьми, хто задля неi хоче жити, боротись i померти». В третьому абзацi цiеi iнструкцii революцiйне кредо стае вiдвертим i неприхованим комунiстичним манiфестом (першим i недвозначним) 1793 року: «Кожного, хто мае бiльше, нiж йому треба, треба залучати до цiеi надзвичайноi допомоги, а розмiр податкiв мае вiдповiдати величезним потребам Вiтчизни; отже, негайно слiд всеохопним i справдi революцiйним способом встановити, скiльки кожна окрема особа мусить дати для народноi справи. Тут iдеться не про математичнi обрахунки i не про ту боязкiсть та нерiшучiсть, з якою колись брались оподатковувати загал; такий надзвичайний захiд мае вiдбивати на собi характер обставин. Отож виразно й смiливо йдеться про те, щоб вiдiбрати в кожного громадянина все, що не е життево необхiдним, бо будь-який надлишок („le superflu“) – це вiдвертий утиск прав народу. Коли бодай один матиме бiльше, нiж потребуе, единим застосуванням цiеi зайвини буде надужиття. Таким чином, залишаймо кожному лише безперечно потрiбне, все iнше пiд час вiйни належить Республiцi та ii армiям».

У цьому манiфестi Фуше виразно наголошуе, що не треба задовольнятися самими грiшми. «Батькiвщина, – веде вiн далi, – потребуе всього, чого е надмiру i що може згодитися захисникам Республiки. Є люди, що мають неймовiрну зайвину бiлизни, сорочок, сукна й чобiт. Усi цi речi мають бути складником революцiйних надходжень». Крiм того, вiн вимагае просто позабирати все золото й срiбло, «mеtaux vils et corrupteurs»[6 - «Мерзеннi й ганебнi метали» (франц.).], якi справжнiй республiканець зневажае, до нацiональноi скарбницi, щоб там на них «викарбували зображення Республiки, i, очищенi вогнем, вони служитимуть тiльки потребам усього загалу. Нам потрiбнi лише криця й залiзо, i тодi Республiка переможе». Всi вимоги завершуються страшним закликом до нещадностi: «Ми застосуемо всю повноту наданоi нам влади; як зловмиснiсть каратимемо все, що за iнших обставин, можливо, називали б недбальством, слабкiстю чи повiльнiстю. Час напiвзаходiв i милосердя вже минув. Допоможiть нам щосили вдарити, бо iнакше цей удар дiстанеться й вам. Вибирайте – свобода або смерть».

У цьому теоретичному дописi вже згадано проконсульську дiяльнiсть Фуше. В департаментi Нижньоi Луари – в Нантi, Неверi та Муленi – вiн зважуеться на боротьбу з наймогутнiшими силами Францii, перед якими з полохливою обережнiстю зупинилися навiть Робесп’ер i Дантон, – з приватною власнiстю та церквою. Фуше швидко й рiшуче дiе в дусi «еgalisation des fortunes»[7 - «Майнового зрiвняння» (франц.).], заснувавши так званi фiлантропiчнi комiтети, куди нiбито з власноi волi заможнi дають дарунки. Щоб цей захiд не видався чимсь незначущим, Фуше вiдразу делiкатно нагадуе: якщо нiяк не скористаеться «багатiй своiм правом полюбити режим свободи», то «Республiка мае право конфiскувати все його майно». Фуше не терпить жодноi зайвини, заповзятливо накладаючи руку на тi «superflu»: «Республiканцевi потрiбнi лише залiзо, хлiб i сорок екю ренти». Фуше забирае конi зi стаень, борошно з мiшкiв, i кожен орендар власним життям вiдповiдае за виконання його приписiв; проконсул наказуе випiкати тiльки хлiб боротьби з усiм свiтом, хлiб рiвностi, заборонивши будь-яку пишну бiлу випiчку. Щотижня таким самим робом виставляе п’ять тисяч рекрутiв, споряджених кiньми, взуттям, одягом i рушницями; силомiць запускае фабрики – все кориться його залiзному завзяттю. Течуть грошi й податки, збори й побори, постави й надходження, i через два мiсяцi дiяльностi Фуше гордо сповiщае Конвент: «On rougit ici d’?tre riche», «Тут соромляться бути багатим». Та насправдi годилося б казати: «Тут бояться бути багатим».

Жозеф Фуше, згодом мiльйонер i герцог Отрантський, що з ласки короля знову побожно навернувся до церкви, за тих часiв виявляе себе не тiльки радикалом i комунiстом, а й найлютiшим, найзапеклiшим борцем проти християнства. «Цей лицемiрний культ треба заступити вiрою в Республiку й добропоряднiстю», – гримить вiн у вiдозвах, i вже палючими блискавками впали першi заходи на церкви й собори. Закон за законом, декрет за декретом: «Жодному священиковi не вiльно ходити в сутанi за межами релiгiйних осередкiв»; священикiв позбавили всiх привiлеiв, бо «цьому зарозумiлому класовi, – аргументуе Фуше, – пора повернутися до чистоти первiсного християнства й стати громадянами». А невдовзi Фуше вже не досить очолювати армiю, заправляти правосуддям, урядувати, мов необмежений диктатор: усi церковнi повноваження вiн теж перебирае на себе. Скасовуе целiбат, звелiвши священикам за мiсяць або оженитись, або всиновити дитину; просто серед ринку шлюбуе i розлучае, сходить на кафедру (звiдки завбачливо прибрано всi хрести та iкони) й виголошуе атеiстичних казань, заперечуючи iснування Бога та безсмертя. Були скасованi християнськi погребовi церемонii, единим пiклуванням про небiжчикiв став напис, вирiзьблений на цвинтарi: «Смерть – це вiчний сон». У Неверi новiтнiй папа для своеi доньки вперше заводить громадянськi хрестини, назвавши ii Ньевр на честь свого департаменту. З барабанами й сурмами вишикувалась нацiональна гвардiя, i на майданi просто неба без нiякоi церкви охрещено й названо дитину. В Муленi на чолi загону Фуше з молотком у руках проiхав верхи всiм мiстом, розбиваючи хрести, розп’яття та iкони, отi «ганебнi» символи фанатизму. З пограбованих священицьких митр i вiвтарних покровiв палили вогнища, а коли полум’я яскраво бухало вгору, навколо цих атеiстичних аутодафе витанцьовувала потолоч. Але боротися з неживим, з беззахисними кам’яними фiгурами й потрощеними хрестами було лише половинним трiумфом для Фуше. Справжнiй настав тодi, коли, пройнявшись його красномовнiстю, архiепископ Франсуа Лоран зiрвав iз себе ризи й вiджбурнув червону шапку, а за ним натхненно пiшли ще тридцятеро священикiв – успiх, що вогненним спалахом облетiв усю Францiю. Тепер перед своiми не такими меткими колегами-атеiстами Фуше мiг чванькувато вихвалятися, що в пiдпорядкованiй йому окрузi розчавлено фанатизм, услiд за багатством викорiнено й християнство.

Можна було б подумати, нiби це витiвки одержимого, оскаженiлий шал фанатичного химерника! Та насправдi, навiть перебравшись в удавану пристрасть, Жозеф Фуше вираховуе й далi, завжди залишаючись реалiстом. Вiн знае, що мусить звiтувати Конвентовi, знае також, що разом з асигнацiями давно вже впав курс патрiотичних фраз та вiдозв, i, якщо прагнеш зачудування, треба вдатися до мови металу. Тому, коли полки, якi спорядив Фуше, йдуть маршем до кордонiв, усю здобич з пограбованих церков вiн надсилае до Парижа. Скринi за скринями довозять до Конвенту, повнi золотих ковчегiв, розбитих i розплавлених срiбних свiчникiв, важких щирозлотих розп’ять i виколупаних самоцвiтiв. Фуше знае, що Республiцi над усе потрiбнi живi грошi, i перший, сам-один посилае депутатам таку промовисту здобич iз провiнцii. Депутати спершу враженi таким свiжим завзяттям, а потiм вiтають його гучними оплесками. Вiдтодi в Конвентi знають i згадують Фуше як залiзного чоловiка, найбезстрашнiшого, найзавзятiшого республiканця Республiки.

Коли, виконавши мiсiю, Фуше повернувся до Конвенту, то вже не був незначним i незнаним депутатом 1792 року. Чоловiк, що виставив десять тисяч рекрутiв, вичавив з провiнцii сотню тисяч золотих екю, двiстi тисяч фунтiв щирого золота, тисячi зливкiв срiбла, жодного разу не вдаючись до «rasoir national»[8 - «Нацiональноi бритви» (франц.).], до гiльйотини, звичайно ж, «pour sa vigilance», своею ревнiстю, породив захват у Конвентi. Ультраякобiнець Шомет публiкуе гiмн про його звитяги. «Громадянин Фуше, – пише вiн, – доконав того дива, про яке я повiм. Вiн ушанував старiсть, пiклувався про немiчних, стерiгся лиха, розтоптав фанатизм, знищив федералiзм. Вiн знову почав виплавляти залiзо, арештував пiдозрiлих, показово карав кожен злочин, переслiдував та ув’язнював визискувачiв». Через рiк пiсля того як несмiливо, вагаючись, Фуше сiдав на лави помiркованих, його вважають за найрадикальнiшого радикала, i тепер, коли Лiонське повстання вимагало надто вже енергiйноi людини без докорiв i вагань, хто мiг видатись придатнiшою кандидатурою для запровадження найстрахiтливiшого едикту, який коли-небудь вигадувала ця чи якась iнша революцiя? «Твоi дотеперiшнi заслуги перед Революцiею, – декретуе пишномовним жаргоном Конвент, – громадяни прирiвнюють до завдання, що постае перед тобою. Ти маеш розпалити загаслий смолоскип громадянського духу у Ville Affranchie[9 - Вiльному мiстi (франц.).] (Лiонi). Завершуй Революцiю, доведи до кiнця вiйну з аристократами, i та руiна, яку вони готували, нехай упаде на них самих i розчавить iх!»

І в образi месника та руйнiвника, «Mitrailleur de Lyon»[10 - «Лiонського ката» (франц.).], Жозеф Фуше, майбутнiй мiльйонер, а згодом герцог Отрантський, уперше потрапляе на сторiнки свiтовоi iсторii.

Роздiл II

Mitrailleur de Lyon

1793 рiк

Книгу Французькоi революцii рiдко розгортають саме на однiй з найкривавiших ii сторiнок, присвяченiй Лiонському повстанню. Проте навряд чи ще десь, навiть у самому Парижi, так контрастно вимальовувались соцiальнi суперечностi, нiж у цьому осередку шовкоткацтва, першому промисловому мiстi тодiшньоi дрiбнобуржуазноi й селянськоi Францii. Ще пiд час суто буржуазноi революцii 1792 року робiтники там уперше згуртувались у значну пролетарську масу, гостро вiдмежувавшись вiд роялiстичних духом капiталiстiв-пiдприемцiв. Не дивно, що саме на цьому гарячому конфлiктному грунтi i реакцiя, i революцiя прибрали найкривавiших, найфанатичнiших форм.

Прихильники якобiнськоi партii, маси робiтникiв i безробiтних, згуртувались навколо незвичайного чоловiка, одного з тих, що раптом зринають угору при будь-якому перетвореннi свiту; це люди наскрiзь чистi, з iдеалiстичною вiрою, i вони завжди спричиняють бiльше лиха своею вiрою i проливають бiльше кровi своiм iдеалiзмом, нiж найцинiчнiшi реальнi полiтики й найнесамовитiшi зарiзяки. Завжди саме цi, зi святою вiрою, релiгiйнi, екстатичнi люди, мавши найкращi намiри змiнити i вдосконалити свiт, дають поштовх до вбивств i всякого лиха, хоч самi вiдчувають до них огиду. Той з Лiона звався Шалье, вiн був забiглим священиком i колишнiм крамарем, якому революцiя стала ще одним царством Ісусовим, справжнiм i праведним, i прихилився вiн до неi з самовiдданою, слiпою любов’ю. Для цього натхненного читача Жана Жака Руссо пiднесення людства до розуму й рiвностi знаменувало прихiд тисячолiтнього царства, його полум’яна й фанатична любов до людей вбачала вже просто над обрiем зорю новоi й неминущоi людськостi. Зворушливий дивак: коли впала Бастiлiя, пiшки, шiсть днiв i ночей несе вiн голiруч фортечний камiнь iз Парижа до Лiона i вмуровуе його там у вiвтар. Як самого Бога, новочасну пiфiю вшановуе вiн Марата, цього пристрасного, вогнекровного памфлетиста, напам’ять вивчае його промови й дописи i, як нiхто iнший, запалюе робiтництво своiми мiстичними та iнфантильними промовами. Народ iнстинктом вiдчувае в ньому палку, спiвчутливу любов до людини; лiонськi реакцiонери теж саме цього кристального, натхненного духом i майже до нестями одержимого любов’ю до людей чоловiка вважають ще небезпечнiшим за найгаласливiших якобiнських баламутiв. До нього горнеться всяка любов, проти нього купчиться вся ненависть. А коли в мiстi почалися першi заворушення, цього неврастенiчного i трохи кумедного фантаста запроторили, як заводiя, до в’язницi. З допомогою сфальшованих листiв насилу злiпили звинувачення й засудили його на смерть – щоб дати втямки рештi радикалiв i кинути виклик паризькому Конвентовi.

Марно гiнця за гiнцем, аби врятувати Шалье, посилае обурений Конвент до Лiона. Вiн наказуе, вимагае, погрожуе знахабнiлому магiстратовi. Але там уже твердо вирiшили цього разу нарештi вишкiритись на паризьких терористiв. Лiонська управа самовладно вiдкидае кожен протест. Свого часу там неохоче прийняли до себе жахiтний iнструмент – гiльйотину, i стояла вона без ужитку в якiйсь коморi. А тепер закортiло провчити тих поборникiв страхоробства i оцей нiбито гуманний винахiд революцii випробувати вперше на революцiонерi. Й саме тому, що машина ще не працювала, через невправнiсть катiв страта Шалье перетворилася на моторошнi й огиднi тортури. Тричi ковзала вниз тупа сокира, так i не перебивши засудженому шийних хребцiв. Нажахано дивився народ, як скуте, скривавлене тiло його вождя корчилось вiд несвiтських катувань, аж поки зрештою кат милосердним помахом шаблi вiдтяв бiдоласi голову.

Але та знiвечена, тричi скалiчена сокирою голова невдовзi стала для революцii Афiною-месницею, а для своiх убивць – головою Медузи.

Конвент злякався, почувши про злочин: себто цiле французьке мiсто вiдкрито повстало проти Нацiональних зборiв? Такий зухвалий виклик одразу слiд утопити в кровi. Але й лiонський уряд знае, чого тепер можна сподiватися. Вiд опору Нацiональним зборам вiн не криючись переходить до повстання. Стягуе вiйська, лагодить обороннi споруди – проти спiвгромадян, проти французiв, – вiдкрито чинить опiр республiканськiй армii. Тепер зброя все вирiшить мiж Парижем i Лiоном, мiж реакцiею i революцiею.

Мiркуючи логiчно, громадянська вiйна для молодоi республiки тiеi митi видавалася самогубством. Адже ii становище ще нiколи не було таким загрозливим, розпачливим i безнадiйним. Англiйцi захопили Тулон, пограбувавши флот i Арсенал, загрожували Дюнкерковi; водночас на Рейнi та в Арденнах насiдала Пруссiя з Австрiею, а вся Вандея палахкотiла повстанням. Битви й заворушення струшували Французьку республiку вiд кордону до кордону. Та цi днi були достоту героiчними для французького Конвенту. Дослухаючись до могутнього й непомильного iнстинкту, що небезпеку найкраще долати, йдучи iй назустрiч, вождi пiсля смертi Шалье вiдмовились вiд будь-якоi згоди з його катами. «Potius mori quam foedari», «краще загибель, нiж угода», лiпше до семи воен додати ще одну, нiж укласти мир, що засвiдчив би слабкiсть. І вiдчайдушний нездоланний порив, нелогiчне й шалене завзяття врятували Французьку революцiю, як згодом i росiйську (якiй одночасно на пiвночi й пiвднi, на заходi i сходi загрожували англiйцi та найманцi з усього свiту, легiони Врангеля, Денiкiна й Колчака), в мить найбiльшоi небезпеки. Й не зарадило, що наляканi лiонськi городяни вже не криючись набирали вiйсько з роялiстiв i доручили його королiвському генераловi, – з селянських садиб та з передмiсть виходили пролетарськi солдати, i 9 жовтня республiканська армiя штурмом узяла охоплену повстанням другу столицю Францii. Мабуть, цим днем Французька революцiя пишалася найдужче. Коли голова Конвенту врочисто пiдвiвся й повiдомив про остаточну капiтуляцiю Лiона, всi депутати зiрвалися на ноги, обiймалися, тiшились i радiли: на мить, здавалося, щезли всiлякi чвари. Республiку врятовано, краiна засвiдчила свiтовi непоборну силу, гнiв i могутнiсть народноi республiканськоi армii. Та, на лихо, гордiсть мужнiстю переможцiв перекинулась у вихваляння, в трагiчну забаганку заступити трiумф терором. Страхiтливим був порив до перемоги – тепер такою самою буде й помста переможеним: «Треба всiм показати, що Французька республiка, молода Революцiя найсуворiше покарала тих, хто пiдняв руку на трибарвний прапор». І Конвент, поборник гуманностi, зганьбив себе на ввесь свiт декретом, що спирався на першi приклади iсторичних безумств – Барбаросу, що, мов дикий гун, сплюндрував Мiлан, i на арабських калiфiв. 12 жовтня голова Конвенту розгортае той страшний сувiй, де запропоновано зруйнувати другу столицю Францii – i не менше. В цьому надто вже мало знаному декретi дослiвно проголошено:

«1. Нацiональний конвент за пропозицiею Комiтету громадського порятунку призначив Надзвичайну комiсiю з п’яти членiв, щоб збройною рукою негайно покарати лiонських контрреволюцiонерiв.

2. Усi жителi Лiона мають бути роззброенi, i ту зброю слiд передати захисникам Республiки.

3. Частину зброi слiд дати патрiотам, яких гнобили багатii й контрреволюцiонери.

4. Мiсто Лiон треба зруйнувати. Треба знищити все, що належало заможним, залишаться тiльки хатини злидарiв, житла замордованих або переслiдуваних патрiотiв, промисловi споруди i будинки, що служать виховним i доброчинним цiлям.

5. Назву Лiон слiд викреслити зi списку мiст Республiки. Вiднинi сукупнiсть будинкiв, якi залишаться, матиме назву Ville Affranchie.

6. Аби нащадки дiзналися про злочин i покарання роялiстського мiста, на руiнах Лiона слiд спорудити колону з написом: „Лiон воював проти свободи – нема вже Лiона“».

Нiхто не зважився суперечити божевiльнiй пропозицii обернути в руiну друге за розмiрами мiсто Францii. Давно вже немае мужностi у французькому Конвентi: вiдколи в кожного над головою загрозливо зблиснула гiльйотина, про милосердя i спiвчуття насмiлюються тiльки шепотiти. Сам себе залякавши, Конвент одностайно ухвалюе вандалiзм, а виконання доручае Кутоновi, Робесп’еровому приятелевi.

Кутон, попередник Фуше, вiдразу збагнув безглуздя i згубнiсть забаганки доброхiть зруйнувати найбiльше промислове мiсто Францii, та до того ж його архiтектурнi пам’ятки, i то тiльки на пострах. Першоi ж митi вiн собi вирiшив саботувати доручення. Але для цього необхiдне майстерне прикидання. Тому Кутон iде на хитрощi, ховаючи свiй потаемний намiр пощадити Лiон, i притьмом заходжуеться вихваляти божевiльний декрет про цiлковиту руiну. «Спiвгромадяни, – звертаеться вiн, – читаючи ваш декрет, ми сповнилися захвату. Так, мiсто неодмiнно буде зруйноване, i це стане великою наукою всiм, хто наважиться пiдняти руку на Вiтчизну. Серед усiх величних i могутнiх каральних заходiв Конвенту досi бракувало тiльки одного – повного руйнування… Але, спiвгромадяни, будьте спокiйнi, запевнiть Нацiональний конвент, що його принципи – нашi принципи, i його декрет буде виконаний буквально». Проте, мов гiмном привiтавши свое доручення, Кутон насправдi навiть не думав його виконувати, задовольнившись самими театралiзованими заходами. Скалiчений на обидвi ноги дитячим паралiчем, проте окрилений духом незламноi рiшучостi, вiн звелiв у Лiонi винести свiй паланкiн на ринковий майдан, символiчним ударом срiбного молоточка позначав будинки, якi пiдлягали руйнуванню, й доповiв трибуналовi про страшну помсту. Цим вiн угамував i найзапеклiших. Пославшись на нестачу робочих рук, поставив до роботи лише кiлькох жiнок та дiтей, що pro forma[11 - Для годиться (лат.).] з десяток разiв недбало копнули лопатою бiля будинкiв; страчено всього кiлька чоловiк.

Почувши про такi вiдраднi новини, мiсто вiдiтхнуло, вражене негаданим добром, дiставши несподiвану ласку. Але й терористи не спали, мало-помалу довiдались про Кутонове милосердя й намагалися присилувати Конвент до насильства. Скривавлений, знiвечений череп Шалье, мов релiквiю, привозять до Парижа, з бучною врочистiстю показують у Конвентi i пiд захват юрби виставляють у соборi Богородицi Паризькоi. Cunctator’a[12 - Загайного (лат.)] Кутона дедалi нетерплячiше осипають докорами: вiн млявий, повiльний, боягуз – одне слово, не йому здiйснювати таку показову помсту. Потрiбен справдi вiдважний i вiдповiдальний депутат, справжнiй революцiонер, що не сахатиметься кровi й пiде на крайнощi, чоловiк iз крицi. Конвент зрештою перейнявся iхнiм галасом i замiсть надто м’якосердого Кутона посилае в нещасне мiсто свого найвiдважнiшого трибуна – несамовитого Коло д’Ербуа (ходила чутка, нiби, ще як вiн був актором, його освистали в Лiонi, тож саме йому й годилося покарати лiонських городян); напарником Коло, а згодом i катом усього мiста став архiнайрадикальнiший проконсул – сумнозвiсний якобiнець та ультратерорист Жозеф Фуше.

А чи був Фуше, так зненацька покликаний убивати, справжнiм катом, «кровожерним», як називали тодi найзавзятiших терористiв? За його словами, так. Мабуть, жоден проконсул у своiй провiнцii не був дiяльнiшим i завзятiшим, революцiйнiшим i радикальнiшим за Фуше: вiн нещадно реквiзував, плюндрував церкви, обдирав заможних, душив усякий опiр. Але – його найпритаманнiша риса! – терор вiн запроваджував тiльки словами, наказами й погрозами, бо за всi тижнi свого врядування в Неверi i Кламсi не пролив анi крапелиночки кровi. Коли в Парижi, мов та швацька машинка, стукотiла гiльйотина, коли Кар’ер у Нантi топив сотнi пiдозрiлих у Луарi, коли всiею краiною розкочувалось вiдлуння розстрiлiв, убивств i цькувань, то Фуше в своiй окрузi не мав на сумлiннi жодноi, анi однiсiнькоi полiтичноi страти. Вiн знае – i це стрижень його психологii – полохливiсть загалу, знае, що дикий загрозливий жест зробить бiльше, нiж сам терор. І згодом, коли махровим цвiтом забуяла реакцiя i всi провiнцii стали звинувачувати своiх колишнiх управителiв, з округи Фуше закинули тiльки те, що вiн знай погрожував смертю, та звинуватити його в якiйсь реальнiй стратi не мiг нiхто. Отже, бачимо: Фуше, призначений катом Лiона, кровi аж нiяк не полюбляе. Цей холодний i нечутливий чоловiк, рахiвник i комбiнатор, за вдачею радше лис, а не тигр, i не потребуе парування кровi для збудження нервiв. Вiн шаленiе (навiть i не здригнувшись усерединi) на словах, у погрозах, проте насправдi нiколи не прагнув, запаморочившись владою, смертi задля втiхи вбивати. Інстинктом i розумом (а не з гуманностi) вiн шануе людське життя, якщо його власне в безпецi; аж тодi вiн замiряеться на життя й долю iнших людей, коли його життя чи прибутки пiд загрозою.

У цьому полягае одна з таемниць майже всiх революцiй i трагiчнiсть долi iхнiх вождiв: нiхто з них не любить кровi, проте всi вони змушенi проливати ii. Демулен за письмовим столом, аж запiнившись, вимагав трибуналу для жирондистiв, та коли вже сидiв у залi й почув, що отих двадцять двох, яких вiн сам притяг до суду, приречено на смерть, то, затремтiвши й зблiднувши, наче мрець, скочив i у вiдчаi вибiг: нi, не хотiв вiн цього! Робесп’ер, що пiдписав тисячi декретiв про арешт, два роки тому на дорадчих зборах протестував проти смертноi кари, а вiйну таврував як злочин. Дантон, хоч i був засновником убивчого трибуналу, згодом, роз’ятривши душу вiдчаем, вигукнув отакi слова: «Краще вмерти на гiльйотинi, нiж посилати на гiльйотину». Навiть Марат, що в своiй газетi не криючись вимагав триста тисяч голiв, намагався врятувати кожну поодинцi, тiльки-но та опинялася пiд лезом. Усi вони, зображенi згодом кривавою звiриною, одержимими вбивцями, що п’янiли вiд трупного смороду, – всi вони десь на сподi душi, як Ленiн i вождi росiйськоi революцii, вiдчували огиду до кожноi страти; погрожуючи смертю, вони спершу хотiли цими погрозами тiльки приструнчити своiх полiтичних опонентiв, але, погодившись убивати теоретично, неодмiнно засiвали драконовi зуби вбивств. Провина французьких революцiонерiв полягае не в тому, що вони п’янiли вiд кровi, а в ужитку кривавих слiв: аби лиш запалити народ i довести собi самим власний радикалiзм, вони вхопилися за безум, вигадавши кровожерний жаргон i без упину марячи зрадниками та ешафотами. Та коли одержимий i сп’янiлий народ, запаморочений цими несвiтськими пiдбуреннями, справдi почав вимагати проголошених доконечними «енергiйних заходiв», вождям забракло мужностi заперечити: вони були змушенi гiльйотинувати, щоб за балачки про гiльйотину не покарали як за брехню. Їхнi дii неминуче мусили наздоганяти слова, почалися нелюдськi перегони, коли кожен боявся пасти заднiх у гонитвi за народними симпатiями. Немов за невпинним законом тяжiння, одна страта тягла за собою iншi; якщо вже закрутилася гра в кривавi слова, то будуть дедалi дикiшi намагання облiчити свою запопадливiсть у людських головах; не задля втiхи, не з пристрастi i аж нiяк не внаслiдок рiшучостi вiддано на поталу тисячi люду, – а через нерiшучiсть полiтикiв та партiйцiв, що не мали мужностi опиратись народовi, зрештою, через страх. На жаль, свiтова iсторiя – це не тiльки, як гадае бiльшiсть, iсторiя людськоi мужностi, а ще й людського боягузтва; полiтика – не керування громадською думкою, хоч як намагаються утвердити таку вiру, а рабське схиляння вождiв перед тими силами, якi вони самi утворили й покликали до життя. Як вiйни, так i полiтичнi злочини завжди е наслiдком гри небезпечними словами, надмiрного розпалювання нацiональних пристрастей; жодне нечестя й жорстокiсть на землi не пролили стiльки кровi, як людське боягузтво. Отак i в Лiонi Жозеф Фуше став катом усього мiста: не з республiканського завзяття – таж йому жоднi пристрастi не вiдомi, – а лише зi страху накликати неласку, видатись помiркованим. Та в iсторii важать не думки, а дii, i хоча вiн тисячi разiв боронився словом, iм’я його назавжди стало iм’ям «Mitrailleur de Lyon». Згодом навiть герцогська мантiя не приховае кривавих плям на його руках.

7 листопада до Лiона добираеться Коло д’Ербуа, а 10-го – Жозеф Фуше, вiдразу беручись до роботи. Але перед справжньою трагедiею вiдставний комедiант i його помагач, що вже скинув костюм священика, ставлять коротенькi iгриська сатирiв – здаеться, найбезсоромнiшi й найзухвалiшi в усiй Французькiй революцii, – щось на кшталт чорноi меси серед бiлого дня. Приводом до цiеi оргii атеiстичного переситу стало погребове вогнище мучениковi свободи – Шалье. О восьмiй годинi ранку почалась увертюра: з усiх церков забирали останнi святощi, з вiвтарiв видирали розп’яття, тягли ризи й багряницi, потiм через усе мiсто до Земельного майдану спорядили гидомирну процесiю. Четверо прибулих з Парижа якобiнцiв несли на ношах, вистелених трибарвними килимками, ввесь заквiтчаний бюст Шалье, поряд стояла урна з його прахом, а також невелика клiтка нiби-то з тим голубом, що прилiтав до мученика у в’язницю. За марами врочисто й поважно виступало трiйко проконсулiв, iдучи на новiтне богослужiння, де малося з пишнотою продемонструвати лiонському людовi божественнiсть мученика свободи – Шалье, «Dieu sauveur mort pour eux»[13 - «Якому Господь дарував вiчне життя» (франц.).]. Але цю, вже й так прикру патетичну церемонiю зробив ще ганебнiшою вкрай дошкульний i дурнуватий несмак: трiумфально, стрибаючи, мов iндiанцi, галаслива юрба тягла пограбоване церковне начиння, чашi, ковчеги та iкони; позаду дрiботiв вiслюк, якому на голову хтось вправно настромив крiзь вуха вкрадену епископську митру. До хвоста бiдолашного вуханя прив’язали розп’яття й Бiблiю – отак серед бiлого дня, на радiсть ревучiй потолочi, у вуличному брудовi на вiслючому хвостi телiпалося Євангелiе.

Нарештi просурмили вiйськовi фанфари, всi спинилися. На широкому майданi на вiвтарi з лугового дерну врочисто встановили бюст Шалье та урну, а три народнi представники побожно схилились перед новiтнiм святим. Першим просторiкував досвiдчений актор Коло д’Ербуа, потiм говорив Фуше. Вмiвши так добре мовчати в Конвентi, вiн раптом вiднаходить голос, надмiру заходившись голосити над гiпсовим погруддям: «Шалье, Шалье, тебе вже нема! Мученику Свободи, ти став жертвою вбивць, але кров тих злочинцiв стане единою спасенною жертвою, що дасть полегкiсть твоiй згорьованiй душi. Шалье, Шалье! Перед твоiм образом ми присягаемо помститися за твое мучеництво, а замiсть курного фiмiаму паруватиме кров аристократiв». Третiй народний представник був не такий красномовний, як аристократ у прийдешньому майбутнiй герцог Отрантський. Вiн святобливо поцiлував бюст у чоло й кинув над майданом: «Смерть аристократам!»

Пiсля такого врочистого потрiйного вшанування запалили величезне багаття. Й оком не змигнувши разом з обома колегами дивився Жозеф Фуше, донедавна ще мавши на головi тонзуру, як вiд ослячого хвоста вiдрiзали Євангелiе i жбурнули у вогонь, де в яскравому полум’i з риз, требникiв, облаток i дерев’яних святих воно оберталось у дим. Потiм, немов винагороджуючи за блюзнiрську службу, того сiрого на копитах напоiли зi священноi чашi. Скiнчивши таку нестерпучу гидоту, четверо якобiнцiв знову взяли на плечi погруддя Шалье й занесли до церкви, де врочисто вмостили його на вiвтарi замiсть потрощених зображень Сина Господнього.

А щоб пам’ять про таку врочистiсть зоставалася неминущою, через кiлька днiв випустили медаль. Але сьогоднi ii не знайти, очевидно, згодом герцог Отрантський iх усi поскуповував i знищив, так само як i книжки, що докладно описували цю величну звитягу його ультраякобiнського й атеiстичного перiоду. Вiн i сам усе добре пам’ятав. Але згодом його свiтлостi, пановi сенатору, мiнiстровi найхристияннiшого короля надто було б уже прикро, якби хто iнший мiг пам’ятати чи пригадати лiонську вiдправу.

Хоч як огидно почав свiй перший день у Лiонi Жозеф Фуше, проте вдавався лише до театру й смiховинного маскараду, нiчиеi кровi ще не пролито. Та вже наступного дня консули невiдлучно замкнулись у вiддаленому будинку, а боронячись вiд непроханих, виставили навколо збройнi пости – немов символiчно взяли дверi на штаби перед усякою ласкою, проханням i милосердям. Створили революцiйний трибунал, а про те, яку моторошну Варфоломiiвську нiч готували народнi королi Фуше й Коло, писалося в iхньому страшному листi до Конвенту: «Ми виконуемо, – писали обидва, – нашу мiсiю з завзяттям, властивим справжнiм республiканцям, i з тiеi висоти, на яку пiднiс нас народ, ми не опустимось задля нiкчемних iнтересiв кiлькох людей, що мають бiльшу або меншу провину. Ми вiдгородилися вiд усiх, щоб не марнувати часу й нi на кого не зважати. Перед нашими очима тiльки Республiка, що звелiла дати науку, провчити так, щоб затямили скрiзь. Ми чуемо тiльки волання народу, який вимагае негайно i страхiтливо помститися за кров патрiотiв, аби не довелося знову побачити, як вона ллеться. Ми переконанi: в цьому мерзенному мiстi невиннi тiльки тi, кого гнобили та ув’язнювали кати народу, ми нiтрохи не вiримо сльозам каяття. Нашоi сили не ослабить нiщо. Громадяни, ми запевняемо вас, що вважатимемо милосердя за небезпечну слабкiсть, здатну за мить знову роздмухати злочиннi сподiвання, тодi як iх слiд загасити геть. Виявити бодай комусь милосердя – значить, дати попуску всiм злочинцям i зробити наше правосуддя нечинним. Руйнування надто вже забарне, республiканське нетерпiння вимагае швидких засобiв: тiльки вибухи та всепожерний вогонь виявлять усю силу народного гнiву. Воля народу – не те, що воля тиранiв, ii стримувати не слiд, нехай буде вона, мов буря».

І, за програмою, буря впала 4 грудня, невдовзi жахiтною луною прогримiвши над усiею Францiею. Рано-вранцi з тюрми вивели шiстдесят зв’язаних по двое молодих арештантiв. Але не потягли до гiльйотини, що, за словами Фуше, «працювала повiльно», а вивели на Бротiйськi луки по той бiк Рони. Про свою долю жертви здогадались, побачивши абияк викопанi одна бiля одноi двi канави, а гармати за десять крокiв вiд них вказали на метод масовоi бойнi. Безборонних збили докупи й позв’язували, обернувши на ревучу, тремтячу й стогнучу грудку людського вiдчаю, що марно боронилась i борсалась. Звучить команда – iз тiеi вбивчоi вiдстанi, з жерел, до яких, здавалося, й вiддих долинав, на людей, зацiпенiлих вiд жаху, вилiтае картеч. Щоправда, не всi жертви загинули вiд першого залпу, декому тiльки руку або ногу вiдiрвало, iншим вирвало нутрощi, а хто, припадком, навiть поранений не був. Та поки кров широким булькотливим струмком ще стiкала в могили, за другою командою на решту ще живих жертв помчали вершники з шаблями та пiстолетами, рубали кожного, хто стогнав i зойкав, стрiляли в людську отару, що, не мавши як утекти, здригалась i сiпалася, аж поки стихло останне харчання. Винагородою за вбивство катам став одяг i взуття, стягненi з шiстдесяти ще теплих трупiв, перше нiж iх, голих i посiчених, абияк поприкопувано.

То був перший зi славетних розстрiлiв Жозефа Фуше, згодом мiнiстра найхристияннiшого короля, i наступного дня про те з гордощами ознаймила полум’яна прокламацiя: «Виконуючи доручену мiсiю, народнi представники не знатимуть нiякого жалю; у iхнi руки народ дав громовицi своеi помсти, i вони тiльки тодi iх випустять, коли згинуть усi вороги свободи. Вони смiливо переступлять через довгi ряди могил зi змовниками, щоб на руiнах постало щастя нацii та оновився свiт». І таки того самого дня ота згубна «смiливiсть» знову була пiдтверджена вбивствами з гармат на Бротiйських луках, цього разу на показнiшому, численнiшому гуртi. На бойню пригнано вже двiстi десять голiв людськоi худоби, скрутивши iм ззаду руки й забивши за кiлька хвилин рубаним свинцем картечi й залпами пiхоти. Процедура була така сама, але цього разу рiзникам дали полегшу – вiдiбрали в них надокучливу роботу, й пiсля звитяжних убивств вони вже не мусили бути ще й грабарями своiх жертв. Навiщо тим паскудам грабарi? Ноги жертв ще шкрябали й рили землю, а кати вже здирали скривавленi черевики, а потiм жбурнули оголенi тiла, якi часто ще й сiпались, у текучу могилу Рони.

Та навiть на це моторошне жахiття, вiд якого здригнулася вся краiна й свiтова iсторiя, Жозеф Фуше накладае заспокiйливу вдяганку з урочистих фраз. Те, що Рону загиджено роздягненим трупом, вiн вихваляе як полiтичний здобуток, бо, пливучи аж до Тулона, забитi будуть вiдчутним знаком невблаганноi i страхiтливоi республiканськоi помсти. «Треба, – пише вiн, – щоб вкинутi до Рони закривавленi трупи пливли вздовж берегiв за течiею аж до гирла, до безчесного Тулона, щоб навiяти жах полохливим i жорстоким англiйцям, якi б навiч побачили всемогутнiсть народу». Справдi, в Лiонi така наочнiсть уже й непотрiбна, там iде страта за стратою, гекатомба за гекатомбою. Здобуття Тулона Фуше вiтае «сльозами радостi» й додае, що на честь свята «пiд рушничнi жерла поставив двiстi заколотникiв». Марний будь-який заклик до милосердя. Двох жiнок, що надто вже ревно благали кривавий трибунал про волю для своiх чоловiкiв, прив’язали бiля гiльйотини; нiхто й близько не мiг пiдступити до будинку народних депутатiв i просити пощади. Але що несамовитiше трiщать рушницi, то грiзнiшi слова проконсула. «Так, нам не бракне вiдваги визнати, що ми пролили чимало нечистоi кровi, проте тiльки з людяностi та обов’язку… Каральну громовицю, яку ви вклали нам до рук, триматимемо, поки воля ваша. І аж доти простуватимемо вперед, без спочину б’ючи ворогiв, поки цiлковито, страшно i швидко винищимо iх».