скачать книгу бесплатно
І тисяча шiстсот страт за кiлька тижнiв показали, що цього разу, як виняток, Фуше казав правду.
Заходившись коло тiеi бойнi й натхненно звiтуючи про неi, Жозеф Фуше i його колега не забули й про друге згубне доручення Конвенту, яке мали виконати в Лiонi. Вже першого дня вони поскаржились до Парижа, що за iхнього попередника визначене декретом руйнування мiста вiдбувалося «дуже повiльно», – «а тепер мiни прискорять руйнiвну роботу, вже взялися до дiла сапери, й за два днi Белькуровi будiвлi будуть висадженi в повiтря». Як найгарнiшi, тi уславленi фасади, що iх за Людовiка XIV збудував учень Мансара, були приреченi першими. Мешканцiв тих будинкiв брутально вигнано на вулицю, i за кiлька тижнiв сотнi безробiтних чоловiкiв та жiнок безглуздо й дощенту зруйнували пишнi архiтектурнi витвори. В нещасному мiстi тiльки й чулися стогони та зiтхання, гарматнi пострiли й гуркiт обвалених стiн. Комiтет «de justice» винищував людей, комiтет «de dеmolition» – будинки, а комiтет «des substances»[14 - «Справедливостi»… «руйнування»… «постачання» (франц.).] нещадно реквiзував життевi засоби, матерiали й цiнностi. Вiд пiдвалу до горища обнишпорювано кожен будинок, шукаючи причаених людей i схованi скарби; двое чоловiкiв, Фуше та Коло, повсюди насаджували терор, а самi, невиднi й невсипущi, ховались у своiй кам’яницi пiд охороною варти. Вже найкращi палаци зруйновано, в’язницi, хоч у них без упину напихали нових арештантiв, наполовину спорожнiли, крамницi виметено, тисячi людей зросили кров’ю Бротiйськi луки – аж нарештi двое смiливих громадян зважились (а тут i головою можна було накласти!) мерщiй податися до Парижа й благати Конвент, щоб той не дав стерти з лиця землi все мiсто. Зрозумiло, текст iхньоi суплiки був дуже обережний, ба навiть запобiгливий, i починався з похвали та уславлення геростратiвського декрету, «написаного немов самим генiем Римського сенату». Але далi посланцi благали про «ласку до покаянних грiшникiв, до слабких, що схибнулися, i – наберiмося смiливостi сказати – до тих, що й зовсiм невиннi».
Але проконсули вчасно дiзналися про таемне звинувачення, i з кур’ерською поштою до Парижа помчав красномовнiший Коло д’Ербуа, щоб негайно вiдбити удар. Наступного дня вiн набрався зухвальства i в Конвентi та серед якобiнцiв, замiсть виправдовуватись, нахвалявся масовими стратами як новою формою «гуманностi». «Ми хотiли, – казав вiн, – щоб народ не потерпав вiд жахливого видовиська багатьох послiдовних страт; через те комiсари ухвалили вбивати всiх зрадникiв i засуджених в один день, породивши цим прагненням справжне розчулення (vеritable sensibilitе)»; у якобiнцiв Коло ще палкiше вихваляе нову «гуманну» систему: «Авжеж, нам закидають, що ми одним залпом покiнчили з двома сотнями засуджених, а хiба ви не знаете, що це робилося з жалю? Коли гiльйотинують двадцятьох, то останнiй з них умирае двадцять разiв, а тут двадцятеро зрадникiв гине воднораз». І справдi, цi зужитi фрази, похапцем витягненi з кривавого каламаря революцiйного жаргону, справили враження. Конвент i якобiнцi схвально приймають пояснення Коло, цим самим даючи проконсулам патент на дальшi екзекуцii. Того ж дня Париж святкуе похорон Шалье в Пантеонi – честь, виявлена доти тiльки Жановi Жаковi Руссо та Маратовi, – а його полюбовницi, як i Маратовiй, призначають пенсiю. Мученика привселюдно проголошено нацiональним святим, а всi насильства Фуше й Коло визнано за праведну помсту.
І все-таки вiдтодi обидва почуваються вже незатишно, загрозливе становище в Конвентi, його хитання мiж Дантоном i Робесп’ером, помiркованiстю й терором вимагали щонайбiльшоi обережностi. Отож вони вирiшили подiлити ролi: Коло д’Ербуа залишався в Парижi, щоб приглядатися до настроiв у комiтетах i в Конвентi, щоб гарячим i грубим словом першому вiдбити будь-який можливий закид, а дальшi страти припали на долю «завзяття» Фуше. Для нас багато важить, що протягом певного часу Жозеф Фуше був необмеженим самовладцею, бо згодом вiн спритно намагався зiпхнути всi насильства на свого щиросердого колегу. Та факти засвiдчують: i тодi, коли вiн урядував сам-один, покоси смертi були не меншими. За день розстрiлювано п’ятдесят чотири, шiстдесят, сто чоловiк – хоч Коло й не було, – обвалено мiськi мури, пiдпалено будинки, спорожнено стратами в’язницi, а Жозеф Фуше й далi аж реве, приправляючи власнi дii хвальковитими кривавими словами: «Народ схвалюе i вiтае вироки трибуналу, що дбають про його спокiй, наганяючи страх самим злочинцям. Помиляеться, хто гадае, нiби ми колись хоч когось ушанували помилуванням: такого ми не зробили нi разу!»
Аж раптом – що сталося? – Фуше змiнюе тон. Тонким нюхом вiн здалеку зачувае, що вiтер у Конвентi от-от повернеться, до нього вже не докочуеться вiдлуння дзвiнких екзекуцiйних фанфар. Його друзi-якобiнцi, такi ж атеiсти, як i вiн, – Ебер, Шомет, Ронсен, – чомусь раптом, i то назавжди, замовкли, iх усiх зненацька вхопила за горлянку безжальна Робесп’ерова рука. Завжди спритно маневруючи мiж нещаднiстю й жалiсливiстю, всiма засобами пробиваючи шлях то влiво, то вправо, цей тигр-моралiст несподiвано накидаеться з засiдки на ультрарадикалiв. Вiн виманив Кар’ера, що в Нантi не менш радикально топив, нiж Фуше в Лiонi розстрiлював, до Парижа – звiтувати перед Нацiональними зборами. У Страсбурзi через свого поплiчника Сен-Жюста затяг на гiльйотину несамовитого Євлогiя Шнайдера, прилюдно назвав дурницями i скасував у Парижi атеiстичнi народнi вистави, що iх запровадив Фуше в провiнцii та Лiонi. Як i завжди, стривоженi й переляканi депутати роблять усе, досить Робесп’еровi кивнути.
Давнiй страх опановуе Фуше: опинитися не з бiльшiстю. Терористiв повалено – навiщо й далi бути терористом? Лiпше негайно перекинутись до помiркованих, до Дантона й Демулена, що вимагали тепер «трибуналу милосердя»; слiд негайно розгорнути плаща для свiжого вiтру. 6 лютого Фуше раптом наказуе припинити розстрiли, i тiльки гiльйотина (на яку вiн колись нарiкав у памфлетах, що вона повiльно працюе) ледь-ледь пораеться далi: двi, щонайбiльше три голови за день – сута дрiбниця, як порiвняти з давнiшими нацiональними святами на Бротiйських луках. Миттю звертае вiн тепер усе свое завзяття супроти радикалiв, проти упорядникiв своiх свят i виконавцiв своiх наказiв, революцiйний Савл перекидаеться раптом у гуманного Павла. Фуше простiсiнько переходить на протилежний бiк, друзiв Шалье називае «збориськом анархiстiв i заколотникiв», швидесенько розпускае десяток-другий революцiйних комiтетiв. І тут сталося щось вельми незвичайне: зацькована, до смертi перелякана лiонська люднiсть у героi розстрiлiв Фуше зненацька побачила свого рятiвника. А лiонськi революцiонери знов один за одним посилали гнiвнi листи, звинувачуючи Фуше в млявостi, зрадах i «утисках патрiотiв».
Саме в таких смiливих змiнах, у зухвалих переходах серед бiлого дня до iншого табору, у втечах до переможця й полягають военнi хитрощi Фуше. Тiльки завдяки цьому вирятовуе вiн власне життя. Вiн грав на обидва боки. Якби в Парижi його звинуватили в надмiрному милосердi, вiн мiг би показати тисячi могил i зруйнованi лiонськi фасади. Якби ж його звинуватили в убивствах, мiг би послатися на скарги якобiнцiв, що закидали йому «модерантизм» – завелику помiркованiсть. Вiн мiг – це вже звiдки вiтер повiе – з правоi кишенi витягти посвiдку про нещаднiсть, а з лiвоi – про людянiсть, мiг однаково виступати i катом, i рятiвником мiста Лiона. І справдi, отакими хитрими шулерськими фокусами йому пощастило згодом усю вiдповiдальнiсть за вбивства почепити на шию своему щиросердому й простакуватому приятелевi Коло д’Ербуа. Але йому вдалось одурити тiльки нащадкiв: у Парижi невблаганно чатуе Робесп’ер, ворог, який не може подарувати Фуше, що той випхав з Лiона його власну людину – Кутона. Двоязикого Фуше вiн знае ще з Конвенту i з неослабною пильнiстю стежить за всiма його переходами й перетвореннями, коли той тепер квапливо ховаеться вiд бурi. Робесп’ерова недовiра мае залiзнi пазурi: з них не видираеться нiхто. 12 жермiналя Робесп’ер примусив Комiтет громадського порятунку вiдправити Фуше погрозливий декрет з наказом негайно прибути до Парижа i звiтувати про лiонськi подii. Той, хто три мiсяцi очолював невблаганний суд, тепер сам iде до трибуналу.
До трибуналу, а за що? За те, що вiн за три мiсяцi вбив двi тисячi французiв? Здавалося, за те, що й Кар’ер та решта катiв народу. Та аж тепер усi дiзналися про полiтичну генiальнiсть останнього приголомшливого перетворення Фуше: нi, вiн мае вiдповiдати за утиски радикальноi «Sociеtе populaire»[15 - «Народноi громади» (франц.).], за переслiдування якобiнських патрiотiв. «Mitrailleur de Lyon», того, що стратив двi тисячi жертв, звинувачують – незабутнiй iсторичний фарс! – у найшляхетнiшому злочинi, який тiльки знае людство: в надмiрнiй людяностi.
Роздiл III
Боротьба з Робесп’ером
1794 рiк
3 квiтня Фуше дiзнаеться, що його для звiту вимагае в Париж Комiтет громадського порятунку, 5-го сiдае в подорожню карету. Його вiд’iзд супроводять шiстнадцять глухих ударiв, шiстнадцять ударiв гiльйотини, востанне виконавши при ньому рiзницький обов’язок. І ще два найостаннiшi вироки доконано поспiхом того дня, два вже аж надто дивнi, бо хто ж був запiзнiлою жертвою масових убивств, чиi голови (як цинiчно казали в тi часи) треба сплюнути в кошик? Не хто, як лiонський кат i його помiчник. Навiть до тих, хто з однаковою байдужiстю з наказу реакцii гiльйотинував Шалье та його друзiв, а потiм з наказу революцii – цiлi сотнi реакцiонерiв, теж дiйшла черга ставати пiд нiж. Хоч як би хотiлося, з судових актiв важко второпати, якi злочини iм приписували; iх, очевидно, просто вiддали на пожертву, щоб не розповiли наступникам Фуше й нащадкам про Лiон. Найкраще вмiють мовчати мертвi.
Аж пiсля цього покотилася карета. Навсiбiч розкидався думкою Фуше, iдучи до Парижа. Звичайно, мiг вiн себе втiшати, ще не все втрачене; в нього в Конвентi ще чимало впливових друзiв, передусiм великий Робесп’ерiв суперник Дантон; можливо, йому все-таки пощастить зупинити того Страхiтливого? Де вже було знати Фуше, що в цi вирiшальнi хвилини революцiйнi подii котяться швидше, нiж колеса поштовоi карети з Лiона до Парижа! Що вже два днi у в’язницi близький його приятель Шомет, що вчора з наказу Робесп’ера запхано пiд гiльйотину величезну лев’ячу голову Дантона, що сьогоднi Кондорсе, духовний проводир правих, не iвши й не пивши, блукае околицями Парижа, а завтра, уникаючи суду, ковтне отруту? Їх усiх повалив один чоловiк – Робесп’ер, його найзапеклiший полiтичний супротивник. Тiльки ввечерi 8 квiтня добувшись до Парижа, дiзнаеться Фуше про все те лихо, до якого вiн сам полiз у пащу. Господь лише знае, спав чи не спав проконсул Жозеф Фуше цiеi першоi ночi в Парижi.
Уже наступного дня Фуше подався в Конвент, нетерпляче ждучи початку засiдання. Та дивна рiч, велика зала аж нiяк не повна, половина, ба навiть бiльше половини мiсць iще вiльнi. Звичайно, частина депутатiв могла виконувати доручення або десь-iнде загаятись, але ж яка зяюча порожнеча на мiсцях правих, де колись сидiли вождi, жирондисти, блискучi оратори революцii! Де вони? Двадцять два найсмiливiшi – Верньйо, Брiсо, Петiон тощо – або загинули на ешафотi, або наклали руки на себе, або з ними розправились пiд час утечi. Шiстдесят трьох чоловiк, що насмiлились боронити своiх друзiв, бiльшiсть запроторила у вигнання – Робесп’ер одним страхiтливим ударом розбив сотню своiх правих супротивникiв. Та не менш завзято потрощив Робесп’ерiв кулак власнi лави – «гору»: Дантона, Демулена, Шабо, Ебера, Фабра д’Еглантена, Шомета й ще зо два десятки. Всi вони ставали проти його волi, проти його пихатого деспотизму – всiх вiн потрутив у могилу.
Нiхто не звертав уваги на цього дрiбного й сухого невидного чоловiчка з жовтим, блiдим обличчям, низьким похилим чолом, малими й водявими пiдслiпими очицями, що довгий час був затулений велетенськими постатями попередникiв. Але час, мов косою, прорiзав йому дорогу: пiсля загибелi Мiрабо, Марата, Дантона, Демулена, Верньйо, Кондорсе – трибуна, агiтатора, вождя, письменника, оратора i мислителя молодоi республiки – вiн тепер став усiм в однiй особi, pontifex maximus[16 - Верховним жерцем (лат.).], диктатором i трiумфатором. Із тривогою дивиться Фуше, як коло його супротивника запопадливо метушаться догiдливi депутати, а той з несхитною байдужiстю сприймае такий пошанiвок; закутий у «чесноту», мов у панцер, недоступний i непроникний, Непiдкупний чванькувато й пiдслiпо позирае на кiн, упевнений, що супроти його волi не зважиться повстати вже нiхто. Але один таки наважився – той, що вже не мав чого втрачати: Жозеф Фуше попросив слова для виправдання своiх дiй у Лiонi.
Вимога, щоб Фуше виправдовувався перед Конвентом, належала Комiтетовi громадського порятунку, бо не Конвент, а Комiтет вимагав вiд нього пояснень. Проте Фуше звернувся до найвищого й найавторитетнiшого органа – Нацiональних зборiв. Такий учинок потребував неабиякоi смiливостi. І все ж голова надае йому слово. Адже Фуше – не перший-лiпший депутат, у цiй залi його згадували не раз, його заслуги, рапорти i дii не забутi. Фуше виходить на трибуну й читае докладну доповiдь. Збори слухають не уриваючи, без будь-яких ознак спiвчуття чи неприхильностi. Але й пiсля промови жодна рука не ворухнулась. Конвент уже заляканий. Усiх цих чоловiкiв за рiк звалашила духовно гiльйотина. Колись вiльно й пристрасно висловлюючи переконання, смiливо, гучно й вiдкрито беручи участь у боротьбi слiв i думок, нинi вони вже не люблять виказувати себе. Вiдколи кат, мов Полiфем, почав то справа, то злiва хапати людей з iхнiх лав, вiдколи над кожним iхнiм словом примарною тiнню нависла гiльйотина, депутати волiють не говорити, а мовчати. Кожен ховаеться за рештою, зиркне вправо i влiво, перше нiж наважиться ворухнутись, важким сiрим туманом на кожному обличчi залягае страх. Нiщо так не принижуе людину, надто вже людську масу, як страх перед Невидним.
Цього разу депутати теж нi на що не зважились. Тiльки б хоч якось не зачепити комiтети – той невидимий трибунал! Виправдань Фуше вони i не прийняли, i не вiдхилили, а просто дали iх на розгляд Комiтетовi; одне слово, висадили на той самий берег, вiд якого так ревно вiдгрiбав Фуше. Першу свою битву вiн програв.
Тепер Фуше пройняло циганським потом. Надто далеко вiн заплив, не знаючи берега, – нинi лiпше мерщiй вiдступити. Краще капiтулювати, нiж одинцем боротися з наймогутнiшим. Отож Фуше покаянно стае навколiшки, схиляе голову. Цього ж таки вечора вiн подався до Робесп’ера додому, щоб поговорити з ним, або, правду кажучи, виблагати ласку.
Не було при тiй розмовi жодного свiдка. Знаемо тiльки, чим вона скiнчилась, а уявити ii можна, спираючись на страхiтливо разючий опис таких вiдвiдин у мемуарах Барраса. Певне, що й Фуше мусив, ще не ставши на дощаний порiг невеликого мiщанського будинку на вулицi Сент-Оноре, де Робесп’ер, мов на вiтринi, виставляв свою чесноту i злиднi, вiдповiдати господарям, що, наче святощi, берегли свого бога й пожильця. Певне, й Фуше, як i Барраса, Робесп’ер прийняв у малiй, тiснiй кiмнатi, марнославно оздобленiй самими Робесп’еровими портретами, мабуть, i сiсти не запросив, а трактував з одвертою неприязню й зумисною чванькуватою зневагою, мов послiдущого злочинця. Бо цей чоловiк, що несамовито кохався на чеснотi й не менш нестямно i слiпо був залюблений у власну чесноту, не мае милосердя й прощення для тих, хто бодай раз мав думки не такi, як у нього. Нетерпимий i фанатичний, Савонарола розуму й «чесноти», вiн вiдкидае будь-якi спроби домовитись – ба навiть ворожу капiтуляцiю; саме там, де полiтика владно вимагае порозумiння, вiн насаджуе скам’янiлу ненависть i догматичну зарозумiлiсть. А з того, що все-таки казав тодi Фуше Робесп’еровi i що йому вiдповiв той суддя, знаемо тiльки одне: то було не ласкаве прийняття, а нищiвна й нещадна проповiдь з амвона, холодна й неприхована погроза, смертний вирок во плотi. Тремтячи з лютi, переступаючи порiг уже на вулицю Сент-Оноре, вiдкинутий, принижений i загрожений, Фуше знае, що вiднинi тiльки одне врятуе йому голову: коли друга голова – Робесп’ерова – впаде першою в кошик. Вiйну на смерть i життя оголошено. Розпочався поединок Фуше з Робесп’ером.
Поединок Робесп’ера з Фуше належить до найнапруженiших, психологiчно найгострiших епiзодiв iсторii революцii. Обидва розумнi, обидва полiтики, але обидва й досi – i зачепа, i той, хто боронився, – помилялися в одному: надто довго недооцiнювали один одного, хоча кожен гадав, нiби вiддавна знае супротивника. Робесп’ер для Фуше – й досi сухий i виморений адвокат, що разом з ним у провiнцiйному араському клубi ставив жартiвливi сценки, фабрикував солоденькi вiршики в Грекуровiй манерi, а потiм нескiнченними фразами знуджував Збори 1789 року. Фуше не помiтив, а якщо й помiтив, то запiзно, що внаслiдок упертоi наполегливоi роботи над собою разом iз зростанням завдань демагог Робесп’ер зробився державним дiячем, спритний iнтриган став тверезим полiтиком, а ритор – справжнiм оратором. Вiдповiдальнiсть майже завжди пiдносить людину до величi – i так зрiс Робесп’ер, вiдчуваючи власну обранiсть, вважаючи, що з-помiж усiх тих неситих заробiтчан i нестримних галасунiв доля йому одному доручила порятунок Республiки. Мов святу й доконечну мiсiю в iнтересах людства, вiн береться втiлювати саме свою концепцiю республiки, революцii, доброзвичайностi й навiть божественностi. В оцiй Робесп’еровiй незламностi полягають водночас увесь чар i слабкiсть його характеру. Бо, сп’янiлий вiд власноi несхитностi, зчарований своею догматичною мiццю, кожну думку, вiдмiнну вiд власноi, вiн вважае не просто iншою, а зрадою, i тому крижаним кулачком iнквiзитора штовхае кожного iнакодумця, мов еретика, на новiтне вогнище – гiльйотину. Безперечно, в Робесп’ерi 1794 року жила велика й чиста iдея. Та лiпше сказати – не жила, а заклякла в ньому. Як вона вiд нього, так i вiн вiд неi не могли вiдокремитись (доля всiх догматичних натур), i цей брак душевного тепла, поривного гуманiзму позбавив його дii справдi значущоi сили. Його мiць – тiльки в несхитностi, сила – тiльки в твердостi; диктаторство стало для нього змiстом i формою життя. Отже, лише тавро власного «я» вiн мiг поставити на революцii – або мусив зламатися.
Такий чоловiк не терпить нiяких заперечень, жодного iнакодумства в царинi духу, жодних супутникiв, а ще менше супротивникiв. Людей вiн може терпiти тiльки тодi, коли вони вiддзеркалюють його власнi погляди, i доти, доки будуть у духовному рабствi, як-от Сен-Жюст i Кутон; усi iншi неминуче осiдають на дно в пересиченому розчинi його жовчного темпераменту. Та лихо тим, хто не тiльки вiдхиливсь од його думки (вiн i цих переслiдував), а й зухвало суперечив його волi, не шанував його непомильностi. І нинi це вчинив Фуше. Вiн нiколи не звертався до Робесп’ера за порадою, не схилявся перед колишнiм приятелем, а сидiв на лавах його ворогiв, зухвало вийшов за встановленi волею Робесп’ера межi помiркованого та обережного соцiалiзму, проповiдуючи комунiзм i атеiзм. Але досi Робесп’ер не дуже й приглядався до Фуше – такий-бо вiн незначущий. Для Робесп’ера цей депутат – лише малий монастирський учитель, що був нареченим його сестри й ходив у сутанi, дрiбний, задрипаний честолюбець, що зрадив Бога, наречену й усi своi переконання. Робесп’ер зневажав Фуше всiею гуртовою ненавистю несхитностi до гнучкостi, безмежностi жадань до низькопоклонства; ставився до нього з недовiрою релiгiйних натур до профанiв. Але досi ця ненависть оберталася не проти Фуше, а проти породи, до якоi той належав. Робесп’ер iз властивою йому зарозумiлiстю досi його не помiчав: навiщо перейматись iнтриганом, якого можна розтоптати коли завгодно? Вiддавна зневажавши Фуше, Робесп’ер лише пильнував його, але по-справжньому з ним не боровся.
