Марія Антуанетта

скачать книгу бесплатно

Марiя Антуанетта
Стефан Цвейг

Ця книга – художня бiографiя французькоi королеви Марii Антуанетти, яка написана вiдомим австрiйським письменником Стефаном Цвейгом (1881–1942). П’ятнадцятирiчною дiвчинкою донька iмператрицi Марii Терезii покинула Вiдень, щоб вийти замiж за майбутнього французького короля Людовiка XVI. Безтурботна, жiночна, примхлива Марiя Антуанетта мислила свое життя як низку задоволень, навiть не пiдозрюючи, що через двадцять рокiв пiсля урочистого в’iзду в Париж вона буде змушена все свое – корону, дiтей, життя – боронити вiд подiй Французькоi революцii, пройти шлях вiд трону до гiльйотини й померти, не втрачаючи вiдваги та величi перед свiтом.

Стефан Цвейг

Марiя Антуанетта

© П. В. Таращук, переклад украiнською, 1991

© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2017

* * *

Передмова

Написати iсторiю Марii Антуанетти – це поновити понад сторiчну суперечку, в якiй i обвинувачi, i оборонцi затято обстоюють свое. Нещадного тону суперечцi надали обвинувачi. Щоб повалити монархiю, революцiя мусила вразити королеву, а в королевi – жiнку. Бо правда й полiтика рiдко вживаються в однiй хатi, i годi сподiватися правдивостi там, де догiдливi служники громадськоi думки прагнуть зобразити ту чи iншу постать так, щоб ii вподобала бiльшiсть. Щоб доправити Марiю Антуанетту до гiльйотини, ii не проминули жодним поговором i не гребували будь-яким засобом; газети, брошури та книжки без вагань приписували «австрiйськiй вовчицi» всi нечестя, будь-яку моральну зiпсутiсть i найнеможливiшi збочення; навiть у самiм осередку правосуддя, в трибуналi, генеральний прокурор патетично порiвняв «удову Капет» iз найрозбещенiшими жiнками свiтовоi iсторii – з Мессалiною, Агриппiною та Фредегундою. Але 1815 року, коли на трон знову зiйшли Бурбони, все перемiнилось: щоб улестити династiю, образ дияволицi замальовували найяснiшими барвами; в усiх тогочасних писаннях Марii Антуанеттi незмiнно кадили фiмiам i пiдсували нiмба. Далi пiшли панегiрики: несамовито боронили безперечну чесноту Марii Антуанетти; вiршем i прозою вихваляли ii жертовнiсть, доброту i справжнiй героiзм; а щедро зрошений сльозами серпанок вигадок i байок, який здебiльшого виплiтавсь аристократичними ручками, дооздобив прояснiлий образ «reine martyre», королеви-мученицi.

Психологiчна правда, як воно здебiльшого й бувае, лежить посерединi. Марiя Антуанетта не була нi великою святою роялiзму, нi хвойдою, «grue» революцii, а лише пересiчнiстю, звичайною, врештi, жiнкою, не дуже розумною i не дуже дурною, була, як то кажуть, нi те нi се i не мала нiякоi схильностi до добра й щонайменшого потягу до зла; була пересiчною жiнкою минулого, сьогодення й прийдешностi, не виказуючи демонiчних нахилiв i жадоби геройства, – отже, пiдстав для трагедii вкрай мало. Проте iсторiя – незрiвнянний демiург: щоб поставити дiткливу драму, iй зовсiм непотрiбен героiчний характер для центральноi ролi. Адже трагiчне породжують не тiльки демонiчнi риси людськоi вдачi, а, здебiльшого, лише несумiрнiсть людини з ii долею. І в драматичних шатах така несумiрнiсть постае тодi, коли надлюдина, герой, генiй вступае в конфлiкт iз навколишнiм свiтом, занадто вузьким i ворожим для завдань, якi йому визначила доля, – як-от Наполеон, що задихався на мiзернiм островi Св. Гелени, або в’язень своеi глухоти Бетховен, – постае завжди i всюди, коли видатна особа не знаходить своеi мiри, виходу власнiй силi. Але трагiчне постае ще й там, де людинi пересiчноi, а то й просто слабкоi вдачi дiстаеться нелюдська доля, де на неi лягае вiдповiдальнiсть, яка ii згнiчуе i розчавлюе, – i, дивлячись чисто по-людськи, такий трагiзм видаеться менi ще разючiшим. Бо ж незвичайна людина пiдсвiдомо завжди шукае незвичайноi долi; прагнення героiчного або, як казав Нiцше, «небезпечного» життя притаманне вже самiй ii несвiтськiй натурi – i вона стае на герць з усiм свiтом, адже цього вимагае ii вiдважна вдача. Отже, генiй, зрештою, почасти сам завинив у своiх стражданнях, бо вiн нiби покликаний пройти випробування вогнем, щоб знайти вiдповiдну мiру своiй нелюдськiй силi; як буря пiдхоплюе чайку, так i його могутня доля штовхае його все далi й вище. Натомiсть люди звичайнi вже за самою своею суттю прагнуть супокiйного животiння; вони не прагнуть трагiчного й не мають у ньому потреби; вони волiють жити затишно в пiтьмi, затулившись вiд вiтру, обравши помiрний життевий клiмат; ось чому вони лякаються, опираються й утiкають, коли невидима рука штовхае iх у неспокiй. Вони не хочуть нести iсторичноi вiдповiдальностi, навпаки – бояться ii; вони не шукають страждань – усi муки iм просто накидають; перевершити власну мiру iх спонукае не душа, а примушують ззовнi. Оцi страждання негероiв, людей пересiчних, дарма що iхнiм мукам бракуе очевидного сенсу, видаються менi не менш величними, нiж несамовитi страждання справжнiх героiв, а може, iще зворушливiшими, бо людина пересiчна змушена терпiти iх сама i не мае, як-от митцi, щасливоi змоги перелити свою муку в незабутнi витвори.

Але доля часом умiе збурити посереднi натури i твердим кулаком розбивае iхню шкаралущу пересiчностi – життя Марii Антуанетти е, мабуть, найразючiшим прикладом цього в iсторii. З тридцяти восьми прожитих рокiв першi тридцять ця жiнка простувала звичайним шляхом, щоправда, серед найвищих верств, i нiколи не перевершила загальноi для всiх мiри добра i зла: в неi млява душа, звичайнiсiнька вдача, i з iсторичного погляду вона спершу була тiльки статистом. Якби в ii безумний свiт утiх не вдерлася революцiя, ця незначна принцеса Габсбурзького дому спокiйно жила б собi й далi, як живуть мiльйони жiнок за будь-яких часiв: танцювала б, базiкала б, кохала б i смiялася, наряджалась, ходила б iз вiзитами й подавала старцям, народжувала б дiтей i зрештою спокiйно лягла б у лiжко й померла, власне, й не живши насправдi духом своеi доби.

Оскiльки вона була королева, ii б урочисто поклали в труну i двiр носив би жалобу, але потiм вона б зникла з людськоi пам’ятi, як i безлiч iнших принцес – Марiя Аделаiда та Аделаiда Марiя, Анна Катерина i Катерина Анна, чиi байдужi й безмовнi нагробки з написами, якi нiхто не читае, ще й досi бовванiють у Готi. Нiхто нiколи не мав нiякого бажання витягти з небуття iхнi образи, iхнi погаслi душi, нiхто не питатиме, якi ж вони були насправдi, i, – це найважливiше, – якби не було ii безмiрних страждань, нiхто б не знав i не згадував навiть саму Марiю Антуанетту, королеву Францii. Адже щастя чи, може, нещастя пересiчних людей полягае в тому, що вони не вiдчувають нiякоi потреби знайти свою мiру i не ставлять перед собою нiяких жадливих питань, аж поки iх поставить доля: вони присипляють у собi нерозкритi можливостi, згнiчують здiбностi, ослаблюють силу; таке робиться й з м’язами, яких зовсiм не вправляють i якi напружуються лише тодi, коли виникае потреба боронитись. Щоб пересiчнiй натурi стати всiм, чим вона здатна бути, а може, навiть ще бiльшим, нiж вона гадала й передчувала, ii доконечне випхати поза ii власнi межi – а доля не мае для цього нiякого iншого батога, крiм нещастя. Як iнодi митець, прагнучи довести свою творчу силу, вишукуе нiбито нiкудишнiй сюжет замiсть значущих i всеохопних, так часом i доля обирае незначного героя, щоб показати, що можна напружити до краю i найслабшу матерiю, зi слабкоi i ледачоi душi створити незмiрно трагiчний образ. Марiя Антуанетта – один iз кращих прикладiв цього героiзму несамохiть.

Як по-мистецькому вправно, з якою вигадливiстю в епiзодах, на якiй широчезнiй сценi збудувала свою драму iсторiя круг цiеi звичайноi натури, як промiтно згромадила конфлiкти навколо центральноi героiнi, що спочатку аж нiяк не сподiвалася iх! І з якими ж диявольськими хитрощами вона почала розбещувати жiнку! Дитинi подарувала дiм – iмператорський палац, пiдлiтку – корону, дiвчинi – всю щедрiсть i пишноту краси й багатства, а крiм того – безжурне серце, що й не питало про цiну i вартiсть усiх тих дарункiв. Вона довгi роки в усьому потурала цiй жiнцi й розбещувала ii бездумне серце, аж поки геть запаморочила iй розум i зробила вкрай безтурботною. Але надмiру швидко й легко звiвши жiнку на недосяжнi щасливi високостi, доля з витонченою жорстокiстю i повiльнiстю дала iй звiдти впасти. В цiй виставi з мелодраматичною смiлiстю постали вiч у вiч найразючiшi контрасти: з iмператорського палацу, де були сотнi покоiв, ii попхнули в жалюгiдну тюремну комiрчину, з королiвського трону – на ешафот, зi скляно-золотоi карети – на драбинчак для падла, з розкошi – в злиднi; замiсть народноi любовi ii обступила ненависть, замiсть вiтань – поговори; доля безжально спихала ii раз у раз нижче аж до самiсiнького дна. Й ця дрiбна, пересiчна людина, яку раптом заскочили серед ii примх i розваг, ця нерозумна душа навiть не розумiла, чого вимагають вiд неi тi ворожi сили, вона тiльки вiдчувала, як дошкульний кулак та розпеченi пазурi мордують ii тiло; ця незвикла до страждань, простодушна жiнка опиралась i боронилася, стогнала й утiкала, прагнучи врятуватись. Але з безжальнiстю митця, який не полишае свого матерiалу, аж поки до останку його напружить i вирве з нього всi можливостi, мудра рука нещастя не вiдпускала Марiю Антуанетту, аж доки викувала з м’якоi i недолугоi душi мiць i гiднiсть, аж доки проступила в нiй уся успадкована вiд батькiв i предкiв душевна велич, якоi доти не було навiть слiду. Приголомшена стражданнями, змучена жiнка, яка нiколи не цiкавилась своею душею, зауважила в собi перемiну: саме тодi, коли скiнчилася ii монарша влада, вона вiдчула, як у нiй росте щось нове й велике, яке б не виросло без отих страждань. «Тiльки в нещастi починаеш розумiти, хто ти насправдi» – цi напiвгордi, напiвзворушливi слова раптом зiрвались у неi з уст разом iз подивом: вона передчула, що саме завдяки стражданням ii незначне й пересiчне життя стане прикладом для прийдешнього. Усвiдомлюючи це високе зобов’язання, вона немов пiдносилась, i ii характер перерiс сам себе. Незадовго до того, як розбилася смертна оболонка, витворився шедевр, який уже не загине: в останнi, найостаннiшi хвилини життя Марiя Антуанетта, пересiчна людина, нарештi досягла трагедiйноi мiри i стала такою ж великою, як ii доля.

Марiя Антуанетта

Дитину одружують

Сотнi рокiв на численних нiмецьких, iталiйських i фландрських бойовищах змагалися за провiд у Європi Габсбурги i Бурбони – аж поки зрештою втомились i тi й тi. Коли вже доходило до краю, побачили давнi вороги, що iхнi невситимi ревнощi лиш прокладають дорогу iншим монаршим домам: еретичний народ з англiйського острова вже тягнеться до влади над свiтом, протестантський Бранденбург уже вирiс у могутне королiвство, напiвпоганська Росiя вже ладна до безмежжя розтягувати своi кордони. «Чи не лiпше, – почали (як завжди, запiзно) питати себе владарi та iхнi дипломати, – укласти мир мiж собою, нiж знов i знов собi на шкоду, а невiрним вискочням на добро починати военнi грища?» Шуазель з двору Людовiка XV i Каунiц, дорадник Марii Терезii, уклали союз i, щоб вiн був тривким, а не простим собi перепочинком мiж двома вiйнами, запропонували обом династiям, Габсбургам i Бурбонам, поеднатися кровними узами. В Габсбурзькому домi нiколи не бракувало принцес на порi, тож i цього разу було з кого вибрати, та й iще якого завгодно вiку. Мiнiстри спершу гадали одружити з котроюсь габсбурзькою принцесою Людовiка XV, незважаючи на його бiльш нiж сумнiвнi звичаi i на те, що вiн уже дiдусь; та найхристияннiший король миттю перескочив з лiжка Помпадур до лiжка iншоi фаворитки, Дюбаррi. Імператор Йосиф, овдовiвши вдруге, теж не виказував нiякого бажання побратися з однiею з трьох пiдстаркуватих дочок Людовiка XV – отож залишалася третя i найприроднiша комбiнацiя: заручити юного дофiна, онука Людовiка XV й майбутнього наступника французькоi корони, з котроюсь донькою Марii Терезii. 1766 року одинадцятирiчнiй Марii Антуанеттi вже можна було робити поважнi пропозицii, i 24 травня австрiйський посол ясно пише iмператрицi: «Король дав зрозумiти, що Ваша величнiсть може вважати проект певним i вирiшеним». Але дипломати не були б дипломатами, якби не пишалися тим, що роблять просте складним, а передусiм спритно зволiкають iз кожною важливою справою. Почались мiждвiрськi iнтриги, минае рiк, другий i третiй, i Марiя Терезiя, маючи пiдстави для сумнiвiв, уже непокоiться, що ii лихий сусiда, Фрiдрiх прусський, «le monstre»[1 - Потвора (франц.). (Тут i далi примiтки перекладача.)], як вона називае його, розгнiвавшись, зрештою своiми макiавеллiвськими викрутнями зруйнуе i цей, такий важливий для австрiйськоi могутностi, план. Отож вона докладае всiеi ласкавостi, пристрастi й хитрощiв, аби французький двiр не вiдмовився вiд своеi напiвобiцянки. З невтомнiстю свахи-професiоналки, з упертим i невiдступним терпiнням, властивим ii дипломатii, вона знов i знов вихваляе принцесу в Парижi; послiв засипала люб’язнiстю й подарунками, щоб вони зрештою здобули у Версалi тверду шлюбну пропозицiю. Бiльш iмператриця, нiж мати, бiльше дбаючи про могутнiсть Австрiйського дому, нiж про щастя своiх дiтей, вона не зважае на застороги послiв, що природа нiчим не обдарувала дофiна: розум у нього пересiчний, вiн вайлуватий i зовсiм нечутливий. Та навiщо ерцгерцогинi бути щасливою, коли вона стане королевою? Чим палкiше домагаеться контракту Марiя Терезiя, тим розважнiшим i стриманiшим, добре знаючи свiт, стае Людовiк XV. Три роки надсилають йому портрети й описи малоi ерцгерцогинi, а король лиш каже, що вiн, власне, прихильний до шлюбного плану. Але вирiшального слова не говорить, нiчим не зв’язуе себе.

А тим часом запорука цих важливих державних справ, одинадцяти-, дванадцяти-, тринадцятирiчна Туанетта, нiжна, зграбна, струнка й безперечно гарненька, нi про що й гадки не мае: вона пустуе i граеться з братами, сестрами й подругами в покоях i садку Шенбрунна, виказуючи всю свою вдачу, – навчанням, книжками, освiтою вона переймаеться мало. Вiд природи ласкава i жвава, як ртуть, вона так добре тямить обкрутити круг пальця своiх виховательок – гувернанток i абатису, що спекуеться всiх урокiв. Марiя Терезiя через численнi державнi справи не може серйозно подбати про жодну дитину зi свого численного виводка – отож якогось дня вона, жахнувшись, зауважуе, що в тринадцять рокiв майбутня королева Францii не вмiе до ладу писати нi нiмецькою, нi французькою, не мае хоч якихось знань з iсторii i взагалi неосвiчена; не краще було й з музикою, хоч ii вчив грати на фортепiано не будь-хто, а сам Глюк. Тепер в останню мить слiд надолужити згаяне, зробити з пустотливоi й ледачкуватоi Туанетти освiчену даму. Найважливiше, щоб майбутня королева Францii гаразд танцювала й мала добру французьку вимову. Для цього Марiя Терезiя похапцем наймае видатного танцмейстера Новерра та двох акторiв iз французькоi трупи, що саме гастролювала у Вiднi: одного – для вимови, другого – для спiву. Та ледь французький посол повiдомив про це Бурбонiв двiр, як у Версалi обурились: не годиться доручати фiглярам освiту майбутньоi французькоi королеви. Поквапно провели новi дипломатичнi переговори, бо виховання названоi нареченоi дофiна Версаль уважав уже власною справою. Крутили i так i сяк, аж нарештi з наказу епископа Орлеанського послали вихователем до Вiдня абата Вермона – йому ми завдячуемо першi надiйнi вiстки про тринадцятирiчну ерцгерцогиню. Вона видалась йому привабною й симпатичною: «В неi чарiвне личко i на додачу найзвичайнiше поводження, i коли вона, як можна сподiватися, трохи пiдросте, то набуде тiеi принадностi, якоi можна лишень бажати високiй принцесi. Вдача в неi дуже добра». Та значно обережнiше висловлювався добряга абат про фактичнi знання й стараннiсть своеi ученицi. Пустотлива, неуважна, метка, жвава, як ртуть, мала Марiя Антуанетта, дарма що була кмiтлива, не виказувала нi найменшоi схильностi братись за щось поважне. «В неi бiльше розуму, нiж гадалося досi, та, на жаль, до дванадцяти рокiв вiн зовсiм не був привчений зосереджуватись. Трохи лiнощiв i чимало легковажностi ще бiльш обтяжують менi викладання. Вже шiсть тижнiв, як я почав з основ красного письменства; вона добре розумiе, слушно мiркуе, але я не можу примусити ii глибше опановувати матерiал, хоч i вiдчуваю, що здiбностi до цього в неi е. Зрештою я переконався, що виховувати ii можна лиш тодi, якщо водночас i розважати».

Майже дослiвно те саме через десять i через двадцять рокiв казали всi державнi дiячi, нарiкаючи на знехiть Марii Антуанетти до мiркувань при ii великому розумi; на те, що, знудившись, вона втiкае вiд будь-якоi поважноi бесiди; вже в тринадцятирiчнiй цiлком проступила вся згубнiсть ii вдачi – вона все може i нiчого насправдi не хоче. Та вiдколи на французькому дворi королюють коханки, там бiльше цiнують, як жiнка поводиться, а не те, чого вона справдi варта. Марiя Антуанетта гарненька, показна й доброзвичайна – цього досить, i зрештою 1769 року Людовiк XV пише листа, якого з таким нетерпiнням чекала Марiя Терезiя; в тому листi король урочисто просить руки юноi принцеси для свого онука, майбутнього Людовiка XVI, i пропонуе справити весiлля на Великдень наступного року. Зрадiла Марiя Терезiя погоджуеться: пiсля багаторiчного клопоту засмученiй жiнцi, що вже й не сподiвалася на успiх, ще раз усмiхнулося щастя. Мир для iмперii, а з тим i в Європi видаеться iй забезпеченим; вiсники й посланцi вмить урочисто оповiстили всi европейськi двори, що Габсбурги i Бурбони вже не вороги, а навiки зробилися кревними. «Bella gerant alii, tu, felix Austria, nube»[2 - Хай iншi воюють, ти, щаслива Австрiе, справляй весiлля (лат.).] – знову справдився давнiй габсбурзький девiз.

Робота дипломатiв щасливо завершилась. Та аж тепер стало ясно: це було найлегшим. Бо то iграшка – намовити Габсбургiв i Бурбонiв до порозумiння, замирити Людовiка XV i Марiю Терезiю, – порiвнюючи з несподiваними труднощами в погодженнi французьких i австрiйських двiрських та палацових церемонiй для такоi показноi врочистостi. Щоправда, обидва головнi гофмейстери та решта фанатикiв порядку мали цiлiсiнький рiк на розробку кожного параграфа страшенно важливого протоколу весiльного свята, але що важить рiк, у якому лише дванадцять мiсяцiв, для такого складного китайського етикету! Наступник французького трону одружуеться з австрiйською ерцгерцогинею – це ж скiльки делiкатних питань, що мають вагу для всього свiту, зачiпаеться при цьому, як глибоко треба обмислити кожну дрiбницю, яких непоправних хиб можна уникнути, вивчаючи сторiчнi документи! День i нiч грiють собi чуба священнi охоронцi звичаiв i порядкiв у Версалi й Шенбруннi; день i нiч обговорюють посли кожне окреме запрошення, сновигають гiнцi з пропозицiями i контрпропозицiями, бо ж усi розумiють, яка жахiтна може статись катастрофа (гiрша нiж сiм воен), коли з такого небуденного приводу буде вражено дворянський гонор одного з високих домiв! У незлiченних працях по той i по цей бiк Рейну обмiрковуються й обговорюються гачкуватi докторальнi питання, як-от: чие iм’я мае першим стояти на шлюбному контрактi, австрiйськоi iмператрицi чи французького короля, хто першим мае пiдписуватись, якi дарунки давати, який мае бути посаг, хто проводжатиме, хто зустрiчатиме молоду, скiльки кавалерiв, фрейлiн, воякiв i охоронцiв, старших i молодших камеристок, перукарiв, сповiдникiв, лiкарiв, канцеляристiв, писарiв i праль мають супроводжувати весiльний поiзд австрiйськоi ерцгерцогинi до кордону, i скiльки потiм – спадкоемицю французького трону вiд кордону до Версаля. Поки вченi перуки по обидва боки Рейну навiть у загальних рисах не дiйшли ще згоди в основних питаннях, дами й кавалери обох дворiв почали й собi, немовби йшлося про ключi вiд раю, – одне поперед одного, одне проти одного, одне поза одним – змагатися за честь чи то проводжати, чи то зустрiчати весiльний поiзд, i кожне боронило свое право цiлими зшитками пергаментiв. Хоча церемонiймейстери працювали, мов тi галерники, все ж за цiлий рiк не дiйшли вони краю у найзначущих для свiту питаннях – кого допускати до двору i хто бiльше мае привiлеiв. В останню мить, наприклад, викреслили з програми представництво ельзаських дворян, бо «не було вже часу розв’язувати складнi питання етикету». І якби королiвський наказ не визначив цiлком певну дату, французькi й австрiйськi охоронцi ритуалiв i досi б не дiйшли згоди про «належну» форму весiлля, не було б нiякоi королеви Марii Антуанетти i, мабуть, нiякоi Французькоi революцii.

Хоч i Австрii, i Францii вкрай потрiбна була ощадливiсть, та весiлля влаштували з якнайбiльшою розкiшшю та пишнотою. Пасти заднiх не хотiли нi Габсбурги, нi Бурбони. Палац французького посольства у Вiднi виявився замалим для пiвтори тисячi гостей – сотнi робiтникiв поквапно спорудили прибудови, а тим часом у Версалi для весiльних урочистостей збудували цiлий театр. Тут i там для двiрських постачальникiв, кравцiв, ювелiрiв, каретникiв настали благословеннi часи. Щоб везти лише саму принцесу, Людовiк XV замовив Франсьеновi, двiрському постачальнику в Парижi, двi дорожнi карети ще не баченоi пишноти: були вони з дорогого дерева й блискучого скла, всерединi оббитi оксамитом, зверху щедро оздобленi малюванням, ще й увiнчанi коронами, – до того ж мали чудовi ресори i рушали з мiсця, тiльки-но iх потягнути. Для дофiна й королiвського двору пошили нове святкове вбрання, засiявши самоцвiтами, великий «Пiтт», найдорожчий тогочасний дiамант, прикрашав весiльного капелюха Людовiка XV. Не менш пишний посаг готувала дочцi Марiя Терезiя: мережива, виплетенi для цього в Мехеленi, найтонша бiлизна, шовки й самоцвiти. І нарештi сват, посол Дюрфор, прибув до Вiдня, давши чудовий спектакль вiденцям, що безтямно кохались на видовиськах: сорок вiсiм карет шестернею, серед них двi склянi дивовижi, повiльно й велично котилися заквiтчаними вулицями до Гофбургу, самi лиш новi лiвреi ста сiмнадцяти слуг i охоронцiв, що супроводили свата, коштували сто сiм тисяч дукатiв, а ввесь виiзд не менш нiж триста п’ятдесят тисяч. А далi пiшло свято за святом: офiцiйне сватання, врочисте зречення Марiею Антуанеттою перед Євангелiем, розп’яттям i в сяйвi пломiнких свiчок своiх австрiйських прав, вiтання двору й унiверситету, вiйськовий парад, святкова вистава в театрi, прийом i бал у Бельведерi для трьох тисяч осiб, ще один прийом i вечеря для пiвтори тисячi гостей у Лiхтенштейнському палацi, нарештi 19 квiтня укладення шлюбу per procurationem[3 - За дорученням (лат.).] у церквi Святого Августiна: дофiна заступав ерцгерцог Фердинанд. Потiм iще одна затишна родинна вечеря i 21-го врочистий вiд’iзд, останнi обiйми. Живою вуличкою з шанобливо застиглого люду в каретi французького короля колишня австрiйська ерцгерцогиня Марiя Антуанетта поiхала назустрiч своiй долi.

Тяжко засумувала Марiя Терезiя, розлучившись iз дочкою. Довгi роки пристаркувата змучена жiнка, дбаючи про могутнiсть Габсбурзького дому, прагла цього шлюбу, як найбiльшого щастя, та все ж в останню мить занепокоiлась долею, яку сама ж призначила дочцi. Якщо глибше зазирнути в ii листи i життя, то побачимо: для цiеi трагiчноi владарки, единого великого монарха Австрiйського дому, корона давно вже стала тягарем. Незмiрним клопотом i нескiнченними вiйнами супроти Пруссii й Турцii, Сходу й Заходу боронила вона цiлiснiсть цiеi збудованоi на шлюбах i в певному розумiннi штучноi iмперii, але саме тепер, коли держава здавалася наймiцнiшою, ii дух занепав. Дивнi передчуття опосiли шановну жiнку, нiбито iмперiя, якiй вона вiддала всю свою силу й пристрасть, за ii наступникiв зруйнуеться й упаде; прозiрливий, майже видющий полiтик, вона знае, як немiцно пов’язана ця мiшанина випадково поеднаних народiв, скiльки треба стриманостi та обачностi, розумного невтручання, аби лише пiдтримати ii iснування. Та хто далi робитиме те, що вона дбайливо розпочала? Глибоке розчарування в дiтях пробудило в нiй дух Кассандри, бо ж iм бракуе всього, що було найвластивiшою силою ii натури незмiрного терпiння, неквапних обмiркованих планiв i наполегливостi, вмiння зрiкатися й мудро обмежувати себе. Зате лотарiнзька кров ii чоловiка гарячою невпокiйною хвилею струмувала в жилах ii дiтей, кожне з них заради миттевоi втiхи ладне було зруйнувати нечуванi можливостi – дрiбнi людцi, легкодумнi, невiрнi, перейнятi лиш минущими успiхами. Їi син i спiвправитель, Йосиф II, виявляючи нестримне нетерпiння наступника трону, пiдлещуеться до Фрiдрiха Великого, який усе життя переслiдував i зневажав ii. Ще вiн обожнюе Вольтера, хоч вона, правовiрна католичка, ненавидить його, мов антихриста. Ще одна ii дитина, яку вона теж призначила для трону, ерцгерцогиня Марiя Амалiя, щойно вийшовши замiж у Парму, була така легковажна, що цiлiй Європi запирало дух. За два мiсяцi вона розшарпала фiнанси, призвела краiну до безладу i тiшилася коханцями. Вiд другоi дочки в Неаполi теж було мало честi. В жодноi з дочок не було нi розважностi, нi моральноi сили – i та велетенська самовiддана й сумлiнна будiвнича робота, якiй велика iмператриця безжально вiддала в жертву свое особисте життя, кожну радiсть i дешеву втiху, видалась iй марною. Найраднiше вона б утекла в монастир, та лише боячись, вiдчуваючи непомильно, що ii нестримний син нерозважними дiями миттю зруйнуе все, що вона збудувала, стара войовниця цупко тримае скiпетр, вiд якого давно втомилися ii руки.

Добре знаючись на людях, вона не мала також нiяких iлюзiй щодо меншенькоi, Марii Антуанетти. Вона знае про переваги – доброту i звичайнiсть, свiжий меткий розум i щиру людянiсть – своеi найменшоi дочки, але бачить i небезпеки – ii незрiлiсть, легковажнiсть, пустотливiсть i розвiянiсть. Щоб бути до неi ближче, хоча б в останню мить вилiпити королеву з того норовливого лiсового звiряти, Марiя Терезiя за два мiсяцi до вiд’iзду звелiла дочцi спати разом iз нею в однiй кiмнатi, намагаючись довгими бесiдами пiдготувати ii до високого становища; а щоб прихилити небеса, вона бере дитину з собою на прощу в Марiацель. Чим ближче пiдходить час розлуки, тим бiльший неспокiй проймае iмператрицю. Якiсь непевнi передчуття точать iй серце – передчуття близького нещастя, – i вона докладае всiх зусиль, аби вiдiгнати тi лихi привиддя. Перед вiд’iздом вона дае Марii Антуанеттi докладнi приписи поведiнки й бере з безтурботноi дитини клятву щомiсяця пильно перечитувати iх. Крiм офiцiйного, надсилае Людовiку XV ще й приватного листа, в якому пристаркувата жiнка благае старого вже чоловiка бути поблажливим до ще дитячоi нестатечностi чотирнадцятирiчноi дiвчинки. Але внутрiшнiй неспокiй не згасае. Марiя Антуанетта ще й не доiхала до Версаля, а мати знову ii просить звертатися за порадою до тiеi пам’ятки. «Люба донечко, нагадую тобi, щоб ти двадцять першого числа кожного мiсяця перечитувала той аркуш. Благаю тебе, не забудь про це мое прохання. Мене непокоiть лише твое недбальство щодо молитви й читання, а воно вже потягне за собою розвiянiсть i лiнощi. Борися з цим… i не забувай своеi матерi, котра хоч i далеко, проте до останнього свого подиху дбатиме про тебе». І поки свiт навколо святкуе трiумф ii дочки, стара жiнка йде до церкви благати Бога, аби вiдвернув те лихо, яке нiхто, крiм неi, не вiдчувае.

Поки велетенська кавалькада – триста сорок коней, яких мали перепрягати на кожнiй поштовiй станцii, – повiльно сунула Верхньою Австрiею та Баварiею i пiсля численних свят та прийомiв пiдступала до кордону, на островi серед Рейну мiж Келем i Страсбургом теслi й шпалерники зладжували незвичайну будiвлю. Тут версальський i шенбруннський головнi гофмейстери виклали свого найбiльшого козиря; пiсля нескiнченних нарад, де мае вiдбутись урочиста передача нареченоi – ще на австрiйських чи вже на французьких теренах, – хтось найкмiтливiший iз них знайшов соломонове рiшення; на одному з невеличких безлюдних пiщаних острiвцiв на Рейнi, мiж Францiею i Австрiею, отож на нiчиiй землi, збудувати дерев’яний павiльйон для врочистоi передачi, диво нейтралiтету: два передпокоi з боку правого берега, в якi Марiя Антуанетта ввiйде ще ерцгерцогинею, два передпокоi з боку лiвого берега, з яких по церемонii вона вийде дофiною Францii, а посерединi велика зала врочистоi передачi, де ерцгерцогиня перетне останню межу i стане наступницею французького трону. Коштовнi гобелени з архiепископського палацу вкрили нашвидкуруч спорудженi стiни, Страсбурзький унiверситет позичив балдахiн, заможнi страсбурзькi городяни – своi найкращi меблi. Звiсно, мiщанському оковi нема як позирнути на це святилище царськоi пишноти, та все ж кiлька срiбнякiв повсюди додають охоронцям поблажливостi, – i за кiлька днiв до прибуття Марii Антуанетти гурток молодих нiмецьких студентiв, щоб угамувати цiкавiсть, прокрався до напiвготових покоiв. Надто вже один серед них – гiнкий, з палким незалежним поглядом, з нiмбом генiя над мужнiм чолом – усе не мiг надивитися на розкiшнi гобелени, витканi за ескiзами Рафаеля, вони розбудили в юнаковi, який щойно в Страсбурзькому соборi вперше вiдкрив для себе дух готики, поривне бажання з не меншим запалом збагнути й класичне мистецтво. Вiн натхненно пояснюе не таким красномовним приятелям несподiвано посталий перед ними свiт краси iталiйського майстра, але раптом затнувся, його схопило невдоволення, чорнi густi брови майже гнiвною хмарою наповзли на ще полум’янi очi. Бо вiн аж тепер збагнув, що зображено на тих килимах; а то й справдi була найбiльш негодяща для весiлля легенда: iсторiя Язона, Медеi та Креуси, архiприклад лиховiсного шлюбу. «Як можна, – гучно викрикнув генiальний юнак, навiть не помiтивши подиву навколишнiх, – так бездумно подавати на очi молодiй королевi, яка вперше в’iздить у краiну, образ чи не найогиднiшого шлюбу, що будь-коли укладався. Хiба нiхто з французьких будiвничих, декораторiв i шпалерникiв не тямить, що образи промовляють, дiють на почуття i розум, вражають, розбуркують передчуття? Хiба ж не правда, що цю гарненьку i, як ми чули, веселу панну вже на кордонi зустрiчають гидким привиддям?»

Друзi ледь змогли вгамувати шаленця, вони майже силомiць вивели Гете – той юний студент був саме вiн – з дерев’яного палацику. А невдовзi пiдкотився той «могутнiй потiк двiрських пишнот» весiльного поiзда, виповнивши радощами й веселим гомоном розцяцькованi покоi, – нiхто й не здогадувався, що кiлька годин тому видюще око поета вже примiтило чорнi нитки недолi в тому строкатому тканнi.

Церемонiя передачi Марii Антуанетти мае означати розлуку з усiма та з усiм, що пов’язуе ii з Австрiйським домом, – i навiть для цього церемонiймейстери вигадали особливий символ: не тiльки нiхто з ii вiтчизняного почту не мiг переступити невидного кордону, етикет ще й вимагав, аби в неi на тiлi не зосталося й нитки вiтчизняного виробництва, нi черевикiв, нi панчiх, нi сорочки, нi стрiчки. З тiеi митi, коли Марiя Антуанетта стане дофiною Францii, ii можуть укривати лише французькi тканини. Отож в австрiйському передпокоi перед цiлим австрiйським почтом чотирнадцятирiчна дiвчинка мусить роздягнутися до нитки: голе-голiсiньке, ще не розквiтле дiвоче тiло на мить осяяло тьмяний покiй, i вже вдягають його в сорочку з французького шовку, в паризькi спiдницi, лiонськi панчохи, черевики, пошитi придворним шевцем, у плетива й мережива. Не можна зоставити жодноi милоi пам’ятки, нi хрестика, нi перстеника – невже б завалився свiт етикету, якби зберегла вона однiсiньку шпильку або дорогу для неi стрiчечку? – вже не можна бачити жодне вiддавна знайоме обличчя. Чого ж тодi дивуватися, що, так гостро вiдчувши себе закинутою на чужину, налякавшись усiеi тiеi пишноти й метушнi, мале дiвча, як i годиться дитинi, зайшлося плачем? Але воно миттю опановуе себе, в полiтичному шлюбi немае мiсця поривам почуттiв; он там у другiй кiмнатi вже чекае французький почет, i було б сором з’явитися перед новими «супровiдниками» з мокрими очима, зарюманою й переляканою. Весiльний боярин, граф Штаргемберг, подав iй руку для вирiшального переходу – перебрана у французьке, востанне з австрiйським почтом позаду, ще хвилину австрiйка, ввiйшла вона до зали, де в щонайпишнiшому вбраннi вже стояли бурбонськi посланцi. Сват Людовiка XV виголосив урочисту промову, перечитали протокол, потiм настала – всi затамували подих – велика церемонiя. Мов у менуетi, був обрахований кожен крок, наперед випробуваний i завчений. Стiл посеред покою символiчно позначав кордон. Перед ним стояли австрiйцi, позаду – французи. Спершу австрiйський боярин граф Штаргемберг пустив руку Марii Антуанетти, замiсть нього пiдступив французький весiльний боярин i неквапно врочистим кроком повiв пройняту дрожем дiвчину навкiл столу. Поки тяглась ця точно вiдмiряна хвилина, французький почет поволi виступав назустрiч майбутнiй королевi, а австрiйський нечутно вiдступав до виходу, так що в ту мить, коли Марiя Антуанетта опинилась серед своiх нових французьких придворних, австрiйськi вже вийшли з покою. Безгучно й бездоганно, маестатично, немов у снi, вiдбулась ця оргiя етикету; тiльки в останню мить мале перестрашене дiвча не витримало цiеi скрижанiлоi врочистостi. Замiсть холодно й незворушно прийняти вiдданий уклiн своеi новоi фрейлiни, графинi Ноай, вона заридала й, нiби шукаючи пiдтримки, впала в ii обiйми – прегарний i зворушливий жест безпорадностi, який забули вписати всi тутешнi й тамтешнi мудрагелi ритуалiв. Але почуття не враховуються логарифмами двiрських правил, надворi вже чекае скляна карета, вже калатають дзвони Страсбурзького собору, гримлять гарматнi салюти – i серед вiтальних гукiв Марiя Антуанетта назавжди покидае безтурботнi терени дитинства, починаеться ii жiноча доля.

Приiзд Марii Антуанетти став незабутнiм святом для давно вже вiдвиклого вiд свят французького народу. Десятки рокiв у Страсбурзi не було жодноi майбутньоi королеви, та ще й такоi чарiвливоi, як це юне дiвча. Зграбне дитя з попелясто-бiлявими косами i блакитними пустотливими очима, сидячи у склянiй каретi, смiялося й усмiхалось до незлiченних юрмиськ у гарнiм ельзаськiм народнiм убраннi, що стеклися з усiх сiл i мiстечок привiтати пишний весiльний поiзд. Сотнi вбраних у бiле дiтей iдуть попереду екiпажа, встелюючи шлях квiтами; споруджено трiумфальну арку, заквiтчано брами, на мiському майданi водограем дзюркоче вино, на рожнах смажаться цiлi воли, з величезних кошiв роздають хлiб злидарям. Увечерi святково засвiтились усi будинки, вогненнi вервечки змiiлися на вежах собору, зачервонивши й просвiтивши наскрiзь його готичне плетиво. Рейном ковзають з лiхтарями, мов розжаренi помаранчi, й рiзнокольоровими смолоскипами незлiченнi суденця й човни; серед гiлля, вiдбиваючи свiтло, зблискують барвистi склянi кулi; i так, щоб видно було всiм, немовби завершуючи грандiозний феерверк, на островi помiж мiфологiчних фiгур палахкотять переплетенi монограми дофiна й дофiни. До пiзньоi ночi тинявся охочий до видовиськ люд узбережжям i вулицями, гучала й деренчала музика, хлопцi й дiвчата крутились у жвавiм танцi: здавалося, що бiлява австрiйка провiстила безжурну золоту добу, гноблений i озлоблений французький народ iще раз розкрив свое серце для ясноi надii.

Але й ця чудова картина приховувала невеличкий i невидний гандж, тут, як i на гобеленах приймальноi зали, доля теж символiчно вплела лихi призвiстки. Коли наступного дня перед вiд’iздом Марiя Антуанетта ще хотiла послухати вiдправу, то в соборному порталi замiсть превелебного епископа на чолi духiвництва ii привiтав його небiж i коад’ютор. У просторих фiалкових шатах, трохи скидаючись на жiнку, свiтський священик виголосив галантно-патетичну промову – недарма Академiя обрала його своiм членом, – завершивши ii люб’язними фразами: «Для нас ви живий образ вельмишановноi iмператрицi, що давно вже зачудувала Європу, – й не менше ii шануватимуть нащадки. Душа Марii Терезii нинi поедналась iз душею Бурбонiв». Пiсля вiтання процесiя побожно ввiйшла в сутiнь собору, молодий священик пiдвiв юну принцесу до вiвтаря i пещеною, унизаною перснями рукою джигуна пiднiс Святi Дари. То був Луi, принц Роганський, що перший вiтав ii у Францii, – згодом трагiкомiчний герой iсторii з колье, найнебезпечнiший ii супротивник, найзапеклiший ворог. Ота рука над головою, що нинi благословить ii, згодом пожбурить ii корону й честь у бруд i зневагу.

Марii Антуанеттi не можна вже далi зоставатись у Страсбурзi, в майже рiдному iй Ельзасi: коли король Францii чекае, неприпустимi жоднi зволiкання. Нiби пливучи понад берегами вiтань i зичень, проминувши трiумфальнi арки й заквiтчанi брами, весiльний поiзд нарештi добувся до властивоi мети, до Комп’енського лiсу, де, немов у мiстечку з карет, королiвська сiм’я чекала новоi родички. Придворнi кавалери i дами, офiцери i гвардiя, барабанщики, сурмачi й музики – всi в новiсiнькому лискучому вбраннi – поставали строкатим розмаiттям, прозорий весняний лiс заяскрiв увесь миготливими барвами. Ледь фанфари кожного почту сповiстили про прибуття весiльного поiзда, як Людовiк XV вийшов з карети, щоб зустрiти онукову дружину. Та Марiя Антуанетта вже заквапилась йому назустрiч своею дивовижною легкою ходою i щонайзграбнiше (недарма ж вона учениця видатного танцмейстера Новерра) опустилась навколiшки перед дiдом свого майбутнього чоловiка. Король, завдяки своему Оленячому парковi добрий знавець свiженькоi дiвочоi плотi, надто вже чутливий до краси i зграбностi, лагiдно й задоволено нахилився до молоденькоi бiленькоi ласоi ляльки, пiдвiв онукову наречену й поцiлував у обидвi щоки. І аж потiм представив iй майбутнього чоловiка. Той, зростом п’ять футiв i десять дюймiв, застигло й збентежено, мов бовдур, стояв обiч, аж нарештi звiвши оспалi пiдслiпi очi, – i, не дуже чуло, а лиш офiцiйно, як годилося за етикетом, поцiлував наречену в щоку. В каретi Марiя Антуанетта сидiла мiж дiдом i онуком, Людовiком XV i майбутнiм Людовiком XVI. Здавалося, що роль нареченого перебрав на себе старий володар, вiн жваво теревенив i навiть почав залицятись, а майбутнiй чоловiк мовчки i знуджено скулився в кутку. До вечора, коли зарученi, ба навiть уже одруженi per procurationem мали йти спати до окремих покоiв, сумний наречений так i не зронив жодного слова до того чарiвного недолiтка, а в своiм щоденнику, пiдсумувавши цей знаменний день, записав такi-от сухi рядки: Entrevue avec Madame la Dauphine[4 - Побачення з панi дофiною (франц.).].

Через тридцять шiсть рокiв у тому ж таки Комп’енському лiсi iнший володар Францii, Наполеон, чекав свою наречену – ще одну австрiйську ерцгерцогиню, Марiю Луiзу. Опецькувата й лагiдна, аж нудна Марiя Луiза зовсiм не була така свiжа i гарненька, як Марiя Антуанетта. Та все ж енергiйний чоловiк i коханець одразу нiжно й навально заволодiв призначеною йому нареченою. Того ж таки вечора запитав епископа, чи надае йому подружнiх прав укладений у Вiднi шлюб, i, навiть не чекавши вiдповiдi, робив усе наступне: другого дня вранцi вони вже разом снiдали в лiжку. Зате Марiя Антуанетта в Комп’енському лiсi зустрiлась не з чоловiком i не з коханцем, а лише iз державним нареченим.

Друге, справжне вiнчання вiдбулось 16 травня у Версалi в каплицi Людовiка XIV. Такий двiрський i державний акт найхристияннiшого королiвського дому – справа надто вже родинна й iнтимна, а водночас велична й державна, щоб на те мiг дивитися або хоча б утворити живу вуличку до церкви народ. Тiльки шляхетна кров – з могутнiми розлогими родоводами – мае право ввiйти до церкви – i променисте весняне сонце, сiючись крiзь барвисте скло, падае на гаптовану парчу й лискучi шовки, на небачену розкiш тих обранцiв – так, немов востанне яскраво спалахнув маяк приреченого свiту. Вiнчав архiепископ Реймський. Вiн благословив тринадцять золотих монет i шлюбну обручку; дофiн надiв обручку на пiдмiзинний палець Марii Антуанетти, дав iй монети, потiм обое поставали навколiшки для благословення. Загучав орган, почалась вiдправа, при читаннi «Отче наш» над головами молодого подружжя тримали срiбний балдахiн; аж тодi вже король, а за ним, ретельно дотримуючись iерархii, всi кревнi пiдписали шлюбний контракт. Це був страшенно довгий i докладний документ, ще й сьогоднi на пожовклому пергаментi можна побачити чотири нерiвно й невправно написаних слова: Марiя Антуанетта Жозефа Жанна, з мукою, нашкрябанi дитячою рукою п’ятнадцятирiчноi дiвчинки, а поряд – знов усi бурмотiли про лихий знак – величезну чорнильну ляпку, що лиш у неi з усiх, хто пiдписався, впала з непокiрного пера.

Тепер, коли скiнчилась церемонiя, народовi теж милостиво дозволили потiшитись на монаршому святi. Незлiченнi юрмиська – мабуть, пiв-Парижа зiйшлося – заполонили версальськi садки, сьогоднi й простолюдовi можна милуватися iхнiми водограями та водоспадами, тiнистими алеями i ясними морiжками; а головною втiхою мав бути вечiрнiй феерверк, найпишнiший з будь-коли бачених на королiвському дворi. Проте небеса влаштували феерверк по-своему. Пополуднi згромадилися чорнi лиховiснi хмари, впала буря, вперiщила люта злива, люд, позбувшись видовиська, диким збезумiлим потоком ринув до Парижа. Поки гнанi бурею i мокрi, мов хлющ, десятки тисяч люду, тремтячи вiд холодноi купелi, безладно втiкали вулицями, i зiгнулись, прибитi дощем, парковi дерева, за вiкнами новозбудованоi, освiтленоi тисячами свiчок salle de spectacle[5 - Зали для вистав (франц.).], почався показний, нiяким ураганом i землетрусом не захитаний церемонiал весiльного обiду. Людовiк XV уперше й востанне спробував перевершити пишноту свого великого попередника, Людовiка XIV. Тяжко вибороли собi запрошення шiсть тисяч обраних шляхетних гостей – правда, не для того, щоб iсти, а щоб шанобливо дивитися з галереi, як двадцять два члени королiвськоi родини пiдносять до рота ножi й виделки. Всi шiсть тисяч затамували дух, аби не порушити врочистостi цiеi величноi вистави. Лиш оркестр iз вiсiмдесяти музик, заховавшись пiд мармуровi аркади, лагiдно й тихо награвав протягом цiеi царськоi учти. Потiм пiд салюти французькоi гвардii вся королiвська родина пройшла живою вуличкою догiдливо зiгнутих дворян – офiцiйне свято скiнчилося, королiвському нареченому зосталось виконати тiльки те, що й будь-кому iншому пiсля весiлля. Взявши правою рукою дофiну, лiвою – дофiна, король повiв дитячу пару (вдвох iм заледве було тридцять рокiв) до спального покою. Етикет удерся навiть до шлюбноi кiмнати, бо хто, крiм короля Францii, власною персоною мiг надягнути нiчну сорочку наступниковi трону, а льолю дофiнi – хто, крiм замiжньоi дами з найвищих кiл, що найменше ходила в замiжжi, в даному разi герцогинi Шартрськоi? Але до самого ложа, крiм наречених, мiг пiдiйти лиш архiепископ Реймський, який поблагословив його i покропив святою водичкою.

Нарештi придворнi повиходили з iнтимного покою; вперше подружжя – Людовiк i Марiя Антуанетта зосталось на самотi, з шурхотом опустився балдахiн небесного ложа, закривши парчевим запиналом невидну трагедiю.

Альковна таемниця

А таки одразу нiчого в тiм лiжку не сталося. І в тому, що наступного дня молодий чоловiк записав у щоденнику, чаiвся найлихiший подвiйний змiст: «Rien»[6 - Нiчого (франц.).]. Нi двiрськi церемонii, нi архiепископське благословення шлюбного ложа не мали влади над прикрим ганджем у дофiновiм органiзмi, matrimonium non consummatum est[7 - Шлюбу не доконано (лат.).], шлюбу y властивому розумiннi не вiдбулося нi сьогоднi, нi завтра, нi в найближчi роки. Марii Антуанеттi дiстався «nonchalant mari», байдужий чоловiк, i спершу гадалося, що лиш боязкiсть, недосвiдченiсть або «nature tardive»[8 - Сповiльнений розвиток (франц.).] (сьогоднi ми б сказали iнфантилiзм) робить цього шiстнадцятилiтнього парубiйка неспроможним бiля звабного молодого дiвчати. Тiльки не тиснути й не стривожити душевно враженого, – нагадуе досвiдчена мати й радить Антуанеттi не брати до серця подружнiх розчарувань. «Point d’humeur l? – dessus»[9 - Стався передусiм iз гумором (франц.).], – пише вона в травнi 1771 року i радить дочцi вдаватись до «caresses, cajolis», нiжностi й пестощiв, але й застерiгае, щоб не було iх занадто: «Trop d’empressement g?terait le tout»[10 - Завелика поквапнiсть усе зiпсуе (франц.).]. Ta коли цей стан тривав рiк i другий, iмператриця вже занепокоiлась «conduite si еtrange»[11 - Такою дивною поведiнкою (франц.).] молодого чоловiка. В його зичливостi не можна було сумнiватись, бо з кожним мiсяцем вiн ставав дедалi нiжнiший зi своею чарiвною дружиною, невпинно ходив до неi вночi, щораз удаючись до марних спроб, – але останнiх вирiшальних пестощiв не дають йому доконати якiсь «maudit charme»[12 - Клятi чари (франц.).], таемничий фатальний гандж. Необiзнана Антуанетта гадае, що це лиш «maladresse et jeunesse», незграбнiсть i молодiсть, завдяки недосвiдченостi вона, бiдненька, навiть намагаеться спростувати «лихi чутки про його неспроможнiсть, що ходять по краiнi». Та тепер за дiло вже взялася мати. Вона запрошуе придворного лiкаря ван Свiтена i радиться з ним про «froideur extraordinaire du Dauphin»[13 - Надзвичайну дофiнову холоднiсть (франц.).]. Той стенае плечима. Якщо молоденькiй i такiй звабнiй дiвчинi не вдаеться запалити дофiна, то марнi всякi медичнi засоби. Листа за листом надсилае Марiя Терезiя до Парижа; аж нарештi король Людовiк XV, украй досвiдчений i надто вже вправний у цiй царинi, добираеться до онука; втаемничують французького придворного лiкаря Лассона i обстежують печального героя цiеi любовноi пригоди – i тут виявляеться, що дофiнова iмпотенцiя зовсiм не душевноi природи, а спричинена незначною органiчною вадою (фiмозом): «Quien dice que el frenillo sujeta tanto el prepucio que no cede a la introduccion y causa un dolor vivo en el, por el quai se retrahe S. M. del impulso que conviniera. Quien supone que el dicho prepucio esta tan cerrado que no puede explayarse para la dilatacion de la punta ? cabeza de la parte, en virtud de lo que no llegua la ereccion al punto de elasticidad necessaria» (Таемне повiдомлення iспанського посла)[14 - Однi кажуть, що вуздечка так затискае крайню плоть, що та не вiдходить при введеннi, спричиняючи гострий бiль, який змушуе Його Величнiсть тамувати пориви завершити акт. Іншi вважають, нiби та крайня плоть настiльки звужена, що не дае вийти голiвцi члена, i тому ерекцiя не досягае належного ступеня (iсп.).]. Тепер уже йде консiлiум за консiлiумом, можна чи нi втручатись хiрургiчному скальпелю, – «pour lui rendre la voix»[15 - Щоб у нього прорiзався голос (франц.).], як цинiчно шепотiли в передпокоях. Тим часом Марiя Антуанетта, вже навчена досвiдченими подругами, теж робить усе можливе, аби спонукати свого чоловiка до хiрургiчного лiкування. «Je travaille ? le dеterminer ? la petite opеration, dont a dеj? parlе et que je crois nеcessaire»[16 - Я намагаюсь намовити його до незначноi операцii, про яку вже йшлося i яку я вважаю доконечною (франц.).], – пише вона 1775 року до матерi. Та Людовiк XVI – дофiн тим часом хоч i став королем, але вже п’ять рокiв усе ще не був шлюбним чоловiком, – з його хисткою вдачею нiяк не зважиться на рiшучий учинок. Вiн зволiкае й вагаеться, пробуе й перепробуе – i цей страхiтливий, огидний i смiховинний стан безнастанних спроб i невдач тягнувся, – зганьбивши Марiю Антуанетту, породивши кпини цiлого двору, розлютивши Марiю Терезiю, принизивши Людовiка XVI, – ще два роки. Отже, сiм огидних рокiв, аж поки iмператор Йосиф сам прибув до Парижа, щоб намовити до операцii свого несмiливого швагра. Аж тодi цьому печальному цезаревi кохання вдалося щасливо перейти Рубiкон. Але душевне царство, яке вiн, урештi, здобув, було вже спустошене сiмома роками смiховинноi боротьби, двома тисячами ночей, коли Марiя Антуанетта страждала вiд найгiрших принижень як жiнка i як дружина.

Хiба не можна було (мабуть, спитае чимало чутливих душ) не зачiпати цiеi тяжкоi i найсвятiшоi альковноi таемницi? Хiба не можна було заховати, щоб i не знайшли, справжню причину неспроможностi короля, полохливо обминувши трагедiю шлюбного ложа, принаймнi прикривши й промимривши, що «бракувало щастя материнства»? Чи справдi в дослiдженнi людського характеру доконче наголошувати на таких iнтимних подробицях? Так, доконче, бо всяка незгода, залежнiсть, пiдлеглiсть i ворожiсть, що поступово склалась у взаеминах мiж королем i королевою, мiж двором i претендентами на трон i сягнула ген-ген у свiтову iсторiю, зосталася б незрозумiлою, якби ми не вказали щиросердо на ii справжню причину. Бiльшiсть iсторичних подiй – набагато бiльше, нiж загалом хотiлося б уважати, – е лише наслiдком того, що зароджуеться в альковах i пiд балдахiнами королiвських лiжок, проте навряд чи в будь-якому iншому випадку так чiтко проступав логiчний зв’язок мiж найiнтимнiшою приключкою i полiтичними наслiдками, що вiдбились на долi свiту, як у цiй родиннiй трагiкомедii, – i будь-яке дослiдження характеру було б неправдивим, якби вiдсувало в тiнь оте, що сама Марiя Антуанетта називала «article essentiel», головним пунктом свого клопоту й сподiвань.

Та й потiм: чи справдi розкриваеться таемниця, коли вiльно й правдиво говорити про довголiтню подружню неспроможнiсть Людовiка XVI? Аж нiяк нi. Тiльки дев’ятнадцяте столiття з його хворобливим моралiзмом i сексуальною сором’язливiстю зробило «Nolimetangere»[17 - Не займай мене (лат.).] з кожного вiдвертого обговорення фiзiологiчних стосункiв. Зате у вiсiмнадцятому сторiччi i в усiх попереднiх подружня спроможнiсть чи неспроможнiсть короля, плiднiсть чи неплiднiсть королеви були не приватною, а полiтичною i державною справою, бо цим визначалось, хто посяде трон, а з тим i долю цiлих краiн; лiжко було таким самим вiдкритим складником людського iснування, як хрещальна купiль i домовина. З листування Марii Терезii i Марii Антуанетти, яке, безперечно, не минало рук державних архiварiусiв i копiiстiв, видно, що в тi часи австрiйська iмператриця i французька королева цiлком вiльно обговорюють кожну подробицю i невдачу того незвичайного шлюбу. Марiя Терезiя проречисто змальовуе дочцi переваги спiльного ложа й навчае невеличких жiночих хитрощiв, щоб умiло скористатися кожною нагодою iнтимного поеднання; дочка й собi повiдомляе про те, була в неi чи затрималась менструацiя, про чоловiковi невдачi, кожне «un petit mieux»[18 - Трохи краще (франц.).], i нарештi з трiумфом – про вагiтнiсть. Одного разу навiть композиторовi «Іфiгенii», навiть Глюковi – бо вiн iхав ранiше вiд посланця, – довiрили, щоб вiн передав такi iнтимнi новини: у вiсiмнадцятому сторiччi до природних речей ставилися цiлком природно.

Та якби сама лиш мати знала тодi про тi потаемнi невдачi! Насправдi про те плескали всi покоiвки, придворнi дами, кавалери й офiцери; знали про це служники й пралi Версальського двору, навiть за власним столом король мусив терпiти чимало зухвалих кпин. До того ж розумiючи, що плiднiсть одного з Бурбонiв е вельми важливою полiтичною справою з огляду на порядок успадкування трону, всi iноземнi двори найретельнiше перейнялись цим питанням. У повiдомленнях прусських, саксонських, сардинських послiв докладно обговорюеться ця неясна справа; найревнiший iз них, iспанський посол граф Аранда, пiдкупивши служникiв, навiть обстежуе простирадла з королiвського ложа, щоб найточнiше знати про перебiг фiзiологiчних подiй. Королi й князi цiлоi Європи в листах i балачках смiються й глузують зi свого невправного брата. Не тiльки у Версалi, а в цiлому Парижi i Францii подружня ганьба короля стала таемницею полiшинеля. Про це говорилося на кожному розi, по руках ходили листiвки, а коли Морепа призначили мiнiстром, то всiм на втiху з’явились веселi вiршики:

Maurepas еtait impuissant
Le Roi l’a rendu plus puissant,
Le Ministre reconnaissant
Dit: «Pour vous, Sire,
Ce que je dеsire,
D’en faire autant»[19 - Морепа був неможним,Король зробив його вельможним,І вiн, удячнiстю заможний,Казав: «А вам-бо, Сiр,Бажаю вище усiх мiрЗробитися спроможним»(франц.).].

Але те, що смiшно звучало, насправдi було вкрай значущим i небезпечним. Бо цi сiм рокiв неспроможностi сформували вдачу i душу короля й королеви i привели до полiтичних наслiдкiв, якi без знання цих фактiв були б незрозумiлi: доля подружжя тут сплелась iз всесвiтньою iсторiею.

Якби ми не знали про цей потаемний гандж, зосталися б незбагненними насамперед душевнi прикмети Людовiка XVI. Бо вся його людська поведiнка достоту з клiнiчною виразнiстю виказуе всi типовi ознаки комплексу неповноцiнностi, породженого чоловiчим безсиллям. Як у приватному, так i в громадському життi цьому враженому чоловiковi бракуе будь-якоi дiяльноi сили. Вiн не тямить обстояти себе, не вмiе висловити свою волю, а ще менше – наполягти на нiй; потай соромлячись, вiн безпорадно й боязко втiкае вiд усякого двiрського товариства, а надто – вiд спiлкування з жiнками. Цей загалом прямий i чесний чоловiк знае, що про його нещастя вiдомо кожному при дворi, й iронiчнi посмiшки втаемничених сповнюють його ляком. Часом вiн силкуеться вдавати з себе владного, прибирае позiрноi мужностi, але завжди перебирае мiру, стае грубим, поривним i брутальним – типове боягузливе намагання видаватися сильним, – i йому нiхто не вiрить. Зате йому нiколи не вдаеться бути природним, вiльним i впевненим, а найменше – величним. Якщо вiн у спальнi не чоловiк, то й перед iншими не може вдавати короля.

Те, що при цьому його особистi вподобання надто вже чоловiчi – полювання та важка фiзична праця (вiн обладнав для себе власну кузню, ще й сьогоднi можна подивитися на токарний верстат iз неi), – аж нiяк не суперечить цiй клiнiчнiй картинi, а лиш потверджуе ii. Хто неспроможний як чоловiк, той несвiдомо любить удавати з себе чоловiка, саме потаемна слабiсть радо козириться силою перед людьми. Коли на запареному конi вiн годинами жене лiсом вепра, коли до знемоги працюе м’язами бiля ковадла, то вiдчуття простоi тiлесноi сили надолужуе потаемну слабiсть. Той гаразд почувае себе Гефестом, хто погано дбае про Венерину службу. Та тiльки-но Людовiк одягне пишне вбрання i вийде до придворних, як вiдчувае, що то сила самих лише м’язiв, не душi, й одразу бентежиться. Рiдко бачать його усмiхненим, рiдко – справдi щасливим i вдоволеним.

Але найзгубнiше в розумiннi розвитку характеру це потаемне вiдчуття слабостi виявляе себе в його душевних стосунках iз дружиною. Чимало в ii поведiнцi суперечить його особистим смакам. Вiн не терпить тих, що в’ються бiля неi, його дратуе невпинна галаслива круговерть утiх, ii марнотратнiсть, некоролiвська фривольнiсть. Справжнiй чоловiк зумiв би вмить дати всьому раду. Та хiба перед жiнкою, яка щоночi присоромлюе його смiховинною й безпорадною неспроможнiстю, чоловiк удень може вдавати пана? Немiчний як чоловiк, Людовiк XVI стае цiлком беззахисним перед своею дружиною; навпаки, чим довше тривае цей ганебний стан, тим жалюгiднiшою стае його цiлковита залежнiсть, ба навiть пiдлеглiсть. Вона вимагае вiд нього, що лиш заманеться, а вiн кожного разу цiлком безмежною поступливiстю оплачуе свою потайну провину. Владно втрутитись у ii життя, заборонити очевиднi дурощi – для цього йому бракуе волi, яка, зрештою, е лиш душевним проявом тiлесноi потенцii. Розпачливо дивляться мiнiстри, мати-iмператриця, цiлий двiр, як через це трагiчне безсилля вся влада потрапляе до рук молодоi крученоi жiнки й легковажно тринькаеться. Але з досвiду вiдомо, що паралелограм сил, який склався в шлюбi, зостаеться незмiнним душевним сузiр’ям. Навiть коли Людовiк XVI став справжнiм чоловiком i батьком, то вiн, хоч мав бути володарем Францii, i далi зоставався безрадним слугою Марii Антуанетти, i тiльки через те, що вчасно не став ii чоловiком.

Не менш згубно вплинула сексуальна неспроможнiсть Людовiка XVI на душевний розвиток Марii Антуанетти. Через протилежнiсть статей той самий негаразд дае протилежнi вияви в чоловiчiй i в жiночiй вдачах. В чоловiка з незадовiльною сексуальною спроможнiстю постае загальмованiсть i непевнiсть; в жiнки, коли iй не зараджуе пасивна готовнiсть вiддатися, неодмiнно мае проступити надмiрна збудженiсть i нестримнiсть, гарячкова жвавiсть. Самою природою Марiя Антуанетта, власне, цiлком нормальна, дуже жiночна й лагiдна жiнка, призначена не на одне материнство i, мабуть, тiльки й чекала, щоб скоритися справжньому чоловiковi. Звичайно, коли укладали шлюб, iй було всього п’ятнадцять рокiв i прикра чоловiкова неспроможнiсть не могла ще душевно гнiтити ii, бо хто наважиться назвати фiзiологiчно неприродним те, що дiвчина до двадцяти двох рокiв зостаеться незайманкою! До розладу й небезпечноi перезбудженостi ii нервовоi системи в цьому осiбному випадку призвело те, що накинутий iй державою чоловiк за цi сiм нiбито шлюбних рокiв порушив i затьмарив ii цноту, двi тисячi ночей загальмований недоумок невгавно товкся коло ii юного тiла. Ганебним i принизливим способом цiлi роки марно розпалювалась ii сексуальнiсть, жодного разу не мавши природного полегшення. Тож не треба бути невропатологом, аби встановити, що ii згубна гарячкова жвавiсть, постiйна метушливiсть i невдоволенiсть, шалена гонитва за втiхами е просто типовими клiнiчними наслiдками сталого сексуального подразнення i сексуальноi невдоволеностi. Не зворушуючись i не заспокоюючись у глибинах свого ества, пiсля семи шлюбних рокiв ця все ще не здобута жiнка потребуе навколо себе невпинного руху й неспокою, i те, що спочатку було чисто дитячою втiшною пустотливiстю, поступово стае судомним, хворобливим i соромiцьким в очах двору потягом до втiх, з яким марно намагалися боротись Марiя Терезiя i всi друзi. Коли скута мужнiсть короля переходила в грубу роботу бiля ковадла й мисливський шал, у тупi й виснажливi зусилля м’язiв, то ii штучно роздмухана i невдоволена чуттевiсть виливалась у нiжну жiночу дружбу, в кокетування з молодими кавалерами, в гонитву за розкiшшю та iншi втiхи, недостатнi, щоб вона могла ними задовольнитись. Нiч за нiччю уникае вона подружнього ложа, сумного мiсця своiх принижень як жiнки, i поки ii нiбито чоловiк, а насправдi зовсiм не чоловiк, спить, як мертвий, пiсля втомного полювання, вона до четвертоi, до п’ятоi години ранку бувае на балах в Оперi, в гральних залах, на вечерях у сумнiвному товариствi – грiючись бiля чужого вогню, ставши негiдною королевою, бо дiсталась негодящому чоловiковi. Але яка, по сутi, ця фривольнiсть безрадiсна, що це просто намагання танцями й розвагами приспати глибшi розчарування, виказують iнодi хвилини гiркого суму, а найвиразнiше – отой крик, коли в ii родички, герцогинi Шартрськоi, перше дитя народилося мертве. Тодi вона писала до матерi: «Хоч як це, певне, жахливо, та я б хотiла принаймнi хоч такого». Лiпше мертва дитина, але дитина! Тiльки б урештi вирватися з оцього руйнiвного й негiдного стану, нарештi стати справжньою нормальною жiнкою свого чоловiка, а не залишатись незайманкою пiсля семи рокiв шлюбу. Хто за тим виром утiх не бачить у цiй жiнцi й розпачу, той не може нi пояснити, нi збагнути тiеi разючоi змiни, що вiдбулась, коли Марiя Антуанетта врештi стала жiнкою i матiр’ю. Нараз помiтно заспокоiлися нерви, виступила iнша, друга Марiя Антуанетта, та владна, наполеглива й смiлива, якою вона була в другiй половинi свого життя. Та ця змiна прийшла вже запiзно. Як у дитинствi, так i в шлюбi першi враження вирiшальнi. Десятки рокiв не можуть залатати одного крихiтного розриву найтоншоi i найчутливiшоi душевноi матерii. Саме цi найглибшi й невиднi рани на почуттях не гояться нiколи.

Усе це було б лиш особистою трагедiею, нещастям, що й сьогоднi день у день чаiться за причиненими дверима. Проте саме в цьому випадку згубнi наслiдки такого подружнього нещастя вийшли далеко за межi приватного життя. Бо цi чоловiк i жiнка були король i королева, iм не втекти вiд кривого збiльшувального дзеркала громадськоi уваги; те, що в iнших залишаеться потаемним, тут породжуе балачки та осуд. Звичайно, що такий злостивий двiр, як французький, не вдовольнився сталим потвердженням нещастя, а ненастанно винюхував, як Марiя Антуанетта надолужуе собi чоловiкову неспроможнiсть. Всi бачать грайливу й упевнену звабну жiнку, метке i проворне створiння, в якому шумуе юна кров, i знають, який жалюгiдний очiпок дiстався цiй небеснiй паннi. Тепер усi тi лакизи й нероби переймаються лиш одним: з ким вона зраджуе чоловiка? Саме тодi, коли насправдi нiчого й не було, королевину честь ганьбили поговором. Досить прогулятися верхи з якимось кавалером, чи то Лозеном, чи Куаньi, i нероби-плiткарi вже звуть iх коханцями; вранцi з придворними дамами й кавалерами погуляе королева в парку, i враз оповiдають про нечуванi оргii. Думки цiлого двору в’ються навколо любовних пригод розчарованоi королеви; з плiток розпукуються пiсеньки й листiвки, памфлети й соромiцькi вiршики. Спершу тi отруйнi рими ховаються за вiялами придворних дам, потiм зухвало випурхують з палацу, друкуються i йдуть мiж люди. І коли зродилась революцiйна пропаганда, якобiнським газетярам не треба було вишукувати аргументи, щоб зробити Марiю Антуанетту образом усiлякоi розпусти, безсоромного злочину, – громадському обвинувачевi досить було тiльки одного разу сягнути рукою до тiеi пандориноi скриньки галантних обмов, аби запхати королевину голiвку пiд нiж.

Перескочивши власну долю, недолю й безталання, наслiдки подружнього нещастя тут уже сягнули свiтовоi iсторii: падiння королiвськоi влади почалось не з Бастилii, а у Версалi. Бо вiстка про неспроможнiсть короля i злiснi брехнi про сексуальну невситимiсть королеви аж нiяк не припадком так швидко й широко розлетiлися з Версаля по краiнi, було там таемне родинно-полiтичне пiдгрунтя. Власне, в тому ж палацi жило четверо чи п’ятеро осiб, до того ж найближчих родичiв, що мали кожне свiй iнтерес у подружнiх розчаруваннях Марii Антуанетти. Насамперед це два брати короля, яким надто вже було на руку, що через той смiховинний фiзiологiчний гандж i страх Людовiка XVI перед хiрургом порушиться не тiльки нормальне подружне життя, а й нормальне успадкування корони, бо вони побачили в цьому несподiваний шанс самим дiстатись до трону. Середульший брат, граф Прованський, згодом справдi Людовiк XVIII, – добувся своеi мети, й один Господь знае, якими кривими стежками – не може стерпiти, що доведеться все життя стояти другим за троном замiсть самому вхопитися за скiпетр. Вiдсутнiсть наступника трону зробить його регентом, якщо не спадкоемцем короля, i йому ледь удаеться загнуздати свое нетерпiння. Оскiльки вiн теж сумнiвний, бо бездiтний, чоловiк, то неплiднiсть старших братiв надае переваги меншому, графовi д’Артуа, бо його син стае законним спадкоемцем трону. Як щасливою нагодою, тiшаться обидва брати нещастям Марii Антуанетти, i чим довше тривае це жахливе становище, тим певнiшi стають iхнi передчаснi сподiвання. Звiдси ця безмiрна, нестримна ненависть, коли врештi на сьомий рiк стан Марii Антуанетти раптом засвiдчив те диво, що ii чоловiк зробився мужем i подружне життя короля з королевою стало цiлком нормальним. Граф Прованський нiколи не пробачив Марii Антуанеттi цього страхiтливого удару, що розбив усi його сподiвання, те, що не дiсталося йому прямим шляхом, вiн спробував здобути кривими стежками – тож вiдколи Людовiк XVI став батьком, брат i його родичi зробилися йому найлютiшими ворогами. Революцiя мала добрих помiчникiв при дворi, руки державцiв i принцiв розчахнули iй дверi, та ще й упхали до рук найкращу зброю; один цей альковний епiзод дужче, нiж будь-якi зовнiшнi подii, розхитав зсередини i зрештою повалив королiвську владу. Майже завжди якась незбагненна доля керуе очевидним i явним, майже кожна свiтова подiя вiдображае глибшi особистi конфлiкти. Повсякчас це було одним iз найбiльших творчих секретiв iсторii: з мiкроскопiчноi приключки виснувати неосяжнi наслiдки – i тут не востанне через минущу сексуальну неспроможнiсть однiсiнького чоловiка мав збуритись увесь свiт. Імпотенцiя Олександра Сербського, його еротичне впокорення Дразi Машин, що визволила його вiд тiеi напастi, вбивство iх обох, королювання Карагеоргiевичiв, ворожнеча з Австрiею i свiтова вiйна – теж насувалось iз логiчною безжальнiстю лавини. Історiя виплiтае з павутиння невiдчепнi тенета долi, в тiм дивовижно пов’язанiм механiзмi найменше рушiйне колесо визволя найстрахiтнiшi сили. Так i в життi Марii Антуанетти нiкчемне стало потужним, здавалось би, смiховиннi переживання перших ночей i перших шлюбних рокiв не тiльки вилiпили ii вдачу, а й сформували свiт.

Та в якiй невиднiй далечiнi купчаться отi грiзнi хмари! Що за вiддаль мiж усiма тими наслiдками й ускладненнями i дитячим розумом п’ятнадцятирiчноi дiвчинки, яка невинно бавиться зi своiм невправним товаришем, яка з малим стукотливим серденятком i ясними цiкавими очима, смiючись, гадае зiйти на пiднiжки трону – а в кiнцi стоiть ешафот. Але кому вiд початку чорна недоля судилась, боги про те не кивнуть i не скажуть. Вони дали iм бездогадно й вiльно простувати своею дорогою, а вже з глибин ества тих людей по тiй самiй дорозi iм назустрiч насуваеться доля.

Дебют у Версалi

Версаль ще й сьогоднi вражае як найвеличнiший i найвизивнiший жест автократii. Без якоiсь видимоi причини просто серед поля поодаль вiд столицi на штучному пагорбi звiвся величезний замок, i тисячами своiх вiкон понад штучними каналами й штучно пiдстриженими садками дивився в порожнечу. Не тече поряд нiякоi рiчки, де б роiлося життя, не сходяться шляхи; цiлком випадковий, скам’янiвши примхою великого пана, палац виставляе свою безглузду розкiш зачудованим поглядам.

Але саме цього прагнула цезарська воля Людовiка XIV: спорудити блискучий вiвтар своему гоноровi, своему самообожнюванню. Викiнчений автократ, деспот удачею, вiн переможно накинув подiленiй краiнi свою волю до об’еднання, державi – лад, громадi – звичаi, дворовi – етикет, вiрi – еднiсть, мовi – чистоту. Вiд нього походило прагнення все зiбрати i об’еднати, отже, й уся слава мусить дiстатися йому. «Держава – це я», де я, там центр Францii, пуп землi, i, щоб вiдчули його цiлковиту самовладнiсть, король-сонце навмисне вiдсувае свiй палац вiд Парижа. І те, що резиденцiя стоiть серед пустки, так само наголошуе, що королевi Францii не потрiбнi нi мiсто, нi городяни, маси, як пiдтримка або ж унаочнення його влади. Йому досить простягти руку й наказати – i вже з болота й пiску пiдводяться лiс i садки, гроти й водоспади, найгарнiший, найвеличнiший палац; тепер у цiй астрономiчнiй точцi, вибранiй його владною самоволею, буде сходити i сiдати сонце його держави. Версаль збудували, щоб у Францii затямили: народ – це нiщо, а король – усе.

Але творчу снагу мають тiльки тi, хто нею надiлений; успадкувати можна корону, а не велич i несхитну силу. Вже не обдарованим творчою могуттю, а немiчним, дрiбним i ласолюбним душам – Людовiковi XV й Людовiковi XVI – дiставсь у спадок просторий палац i мiцно заснована держава. Зовнi й при них усе зостаеться незмiнним: кордони, мова, звичаi, вiра, вiйсько; рiшуча рука витесала заглибокi форми, щоб вони могли стертися за сотню рокiв, але невдовзi вже нема чого заливати в тi форми, бракуе розжареноi матерii творчих поривiв. Версаль за Людовiка XV не змiнився зовнi, але змiст був уже не той: в проходах i двориках i далi роiлось три, чотири тисячi служникiв у пишних лiвреях, а в стайнях було двi тисячi коней; на кожному балу, прийомi, виставi чи маскарадi на добре змащених завiсах i далi схилялась i випростувалась машинерiя етикету, а дзеркальними залами й роззолоченими покоями бундючно походжали кавалери й дами в пишнiм парчевiм i шовковiм убраннi, всiянiм самоцвiтами; двiр i далi був найславетнiшим, найбiльш вишуканим i витонченим у тодiшнiй Європi. Але те, що буяло колись у розповнi сили, давно вже обернулось на безцiльний рух, бездушне й безглузде снування. Король знову Людовiк, але вiн нiякий уже не владар, а байдужий дамський попихач; вiн теж збирае до двору архiепископiв, мiнiстрiв, полководцiв, архiтекторiв, поетiв i музик, але так само, як вiн уже не Людовiк XIV, так i серед тих немае нi Боссюе, нi Тюренна, немае Рiшелье, Мансара, Кольбера, Расiна й Корнеля – а самi тiльки пронозливi й зажерливi iнтригани; замiсть будувати, вони видирають посади, прагнучи лише споживати, ссати, мов паразити, вже готове, а не своею волею й духом улити свiжоi кровi. В тiй мармуровiй теплицi не зрiють уже вiдважнi плани й рiшучi реформи, не буяють поетичнi твори, зате пишно вигналось болотне зiлля iнтриги й галантностi. Визначальним е не дiяння, а крутня, не заслуги, а протекцiя; хто на ранковiм прийомi найлiпше зiгнеться в дугу перед панi Помпадур чи Дюбаррi, той скочить найвище; замiсть дiла цiнуеться слово, замiсть справжнього – вдаване. Цi людцi тiльки самi для себе у своiм незмiннiм найтiснiшiм колi з досконалою вправнiстю i без нiякоi мети грають ролi короля й урядовцiв, священикiв i полководцiв; всi вони забули про Францiю i реальний свiт, дбають лише про себе, про своi кар’ери й утiхи. Задуманий Людовiком XIV як европейський Forum Maximum[20 - Великий форум (лат.).], Версаль за Людовiка XV звiвся на свiтський театр шляхетних аматорiв, найштучнiший i найдорожчий з усiх знаних у свiтi.

І от на цю пишну сцену нерiшучою ходою дебютантки вперше ступила п’ятнадцятирiчна дiвчинка. Спершу вона грае лиш невеличку пробну роль дофiни, наступницi трону. Але вельможнi шляхетнi глядачi знають, що цiй малiй бiлявiй австрiйськiй ерцгерцогинi судилося згодом грати у Версалi головну роль, роль королеви, – отож як тiльки вона приiхала, всi погляди з цiкавiстю повернулись до неi. Перше враження було чудове: тут давно вже не бачили такого чарiвливого дiвчати, звабного й витонченого, немов севрська мальована порцелянова лялька зi жвавими блакитними очима, з гарним i зухвалим ротом, що мiг i смiятися дитинно, i скривитись у наймилiшу гримаску. Трималася вона бездоганно: легенька й грацiйна хода, просто чарiвна в танцi, та все ж – недарма вона донька iмператрицi – виступае впевнено, гордовито й прямо, йдучи дзеркальними галереями й невимушено приймаючи вiтання з усiх бокiв. Дами, якi, коли ще не було примадонни, могли братися й за першi ролi, з погано тамованим гнiвом бачать, що це вузькоплече, недоросле дiвча прийшло переможною суперницею. Проте едину похибку в ii поведiнцi суворе двiрське товариство таки однодушно зауважуе: в цiеi п’ятнадцятирiчноi дитини дивне прагнення поводитися в тих священних покоях не стримано, а по-дитячому нескуто: за вдачею жвава, мов звiрятко з пущi, мала Марiя Антуанетта в легкому одязi граеться й гасае з меншими братами свого чоловiка; вона ще не може звикнути до нудноi розважностi, скрижанiлоi стриманостi, якоi там невiдступно вимагають вiд дружини принца королiвськоi кровi. При всяких значних приключках вона вмiе повестися бездоганно, бо й сама зросла в отакому ж не менш помпезному iспансько-габсбурзькому етикетi. Але в Гофбурзi та в Шенбруннi поводилися поважно тiльки з урочистих нагод; мов святковий одяг, чiпляли на себе церемонiал i полегшено скидали, як тiльки гайдуки зачинять за гостями дверi. Тодi можна було вiдiтхнути, стати невимушеним i товариським, дiтям дозволяли бавитись i пустувати; про етикет у Шенбруннi хоч i дбають, але не слугують йому по-рабськи, немов божеству. Проте тут, на цьому манiрному й застарiлому дворi, живуть не для того, щоб жити, а щоб виставлятись, i чим вищий у когось щабель, тим бiльше приписiв. Отож ради Бога святого нiяких довiльних рухiв, за всяку цiну не бути природним, бо це було б непоправною зневагою звичаiв. З ранку до вечора, з вечора до ранку самi лиш манери й манери, iнакше одразу забурчить немилосердне збiговисько лакиз, що, власне, iснують лише на те, щоб жити в цьому театрi i для цього театру.

Цiеi страхiтливо поважноi врочистостi, версальських святощiв церемонiалу Марiя Антуанетта не могла зрозумiти нi дiвчинкою, нi королевою; вона не збагнула тiеi безмiрноi важливостi, що тут приписують усi кожному кивковi й кроковi, – i не збагне нiколи. Вiд природи свавiльна, вперта, а над усе справедлива, вона ненавидить усяке самообмеження; правдива австрiйка, вона хоче жити й ходити, а не страждати повсякчас вiд тiеi нестерпноi i нiкчемноi показностi й поважностi. Як удома вона тiкала вiд осоружного iй навчання, так i тут рада кожнiй нагодi вимкнутись вiд своеi неласкавоi придворноi дами, панi де Ноай, глузливо називаючи ii «панi Етикет». Це зарано й задорого продане полiтиками дитя несвiдомо прагне единого, чого насамперед бракуе серед пишноти ii становища: кiлькох рокiв справдешнього дитинства.

Та дофiнова дружина уже не може й не повинна далi бути дитям, усi згуртувались, щоб нагадувати iй про обов’язок не втрачати непохитноi гiдностi. Крiм чеснотливоi старшоi придворноi дами, головний труд виховання припав трьом тiточкам, донькам Людовiка XV, трьом аж надто побожним пащекухам, що засидiлись у дiвках; iхню цноту не наважився б заперечити i найлихiший писок. Панi Аделаiда, панi Вiкторiя, панi Софiя, цi три парки, поставилися до занедбаноi чоловiком Марii Антуанетти нiбито по-дружньому; затамувавши лють на ввесь свiт, вони почали ii втаемничувати в стратегiю дрiб’язковоi придворноi вiйни, бо ж iй слiд опанувати мистецтво обмов i поговорiв, засвоiти пiдступну озлобленiсть, хитрощi потаемних iнтриг, навчитись пускати шпильки. Попервах ця нова наука тiшить малу й недосвiдчену Марiю Антуанетту, вона невинно белькоче перченi кпини, але, загалом, ii вроджена щирiсть повстае проти такоi злостивостi. Прикидатися, ховати ненависть чи прихильнiсть Марiя Антуанетта, собi на шкоду, не навчилась нiколи i, керуючись правдивим iнстинктом, вона скоро позбулася опiки тiточок: ii прямiй i нестримнiй натурi огидна всяка несправедливiсть. Не бiльший вплив мала на ученицю й графиня Ноай; волелюбна вдача п’ятнадцяти-, шiстнадцятирiчноi дiвчинки невпинно повстае проти «mesure»[21 - Мiри (франц.).], проти визначеного, незмiнно розбитого на параграфи розпорядку дня. Але про змiни годi було й думати. Вона сама так змальовуе свiй день: «Я прокидаюсь о десятiй або о пiв на десяту, вдягаюсь i проказую ранiшню молитву. Потiм снiдаю i йду до тiточок, де звичайно бачуся з королем. Там сиджу до половини одинадцятоi, об одинадцятiй iду зачiсуватись. Опiвднi влаштовують мiй прийом, i може прийти будь-хто, крiм простолюду. Я перед усiма накладаю рум’яна й мию руки, потiм чоловiки виходять, дами залишаються, i я перед ними вдягаюсь. О дванадцятiй iдемо до церкви. Якщо король у Версалi, то я йду на вiдправу разом iз ним, чоловiком i тiтоньками. Якщо його нема, я йду вдвох iз паном дофiном, але завжди в той самий час. Пiсля вiдправи ми прилюдно обiдаем, але встигаем до пiв на другу, бо обое iмо дуже швидко. Потiм я iду до пана дофiна, проте, якщо в нього справи, вертаюсь до своеi кiмнати, читаю, пишу або працюю, бо я гаптую для пана дофiна жилетку, робота посуваеться дуже поволi, та з Божою помiччю за кiлька рокiв сподiваюсь ii завершити. О третiй годинi знов iду до тiточок, з ними в той час i король; о четвертiй до мене приходить абат, о п’ятiй – учитель музики або спiву, i так до шостоi. О пiв на сьому, якщо не йду гуляти, майже завжди йду до тiточок. Щоб ти знала, мiй чоловiк теж майже завжди йде зi мною до них. Вiд сьомоi до дев’ятоi години граемо, та коли надворi погiдно, йду гуляти, i тодi грають не в мене, а в тiточок.

О дев’ятiй вечеряемо, i коли короля немае, тiтоньки iдять iз нами. Та коли е король, ми йдемо на вечерю до них. Ми чекаемо короля, що звичайно приходить за чверть до одинадцятоi. Але я тим часом лягаю на велику канапу й сплю, аж поки прийде король, та коли його нема, об одинадцятiй ми вже вкладаемося в лiжко. Ось так минае мiй день».

У тому розпорядку зостаеться небагато часу на розваги, проте саме iх жадае ii нетерпляче серце. Їi молода кров шумуе i прагне пустощiв, гри, смiху й бешкетiв, але «панi Етикет» ураз пiднiмае пальця й суворо нагадуе, що те або те, а властиво все, чого хоче Марiя Антуанетта, аж нiяк не личить робити дофiнi. Ще гiрше з нею абатовi Вермону, ii колишньому вчителевi, який тепер сповiдуе ii i читае iй книги. Марii Антуанеттi слiд би засвоiти страшенно багато, ii освiченiсть куди гiрша вiд пересiчноi, в п’ятнадцять рокiв вона вже добряче забула рiдну нiмецьку й ледь опанувала французьку; ii письмо жалюгiдно невправне, стиль ряснiе неможливими зворотами й орфографiчними помилками; листи за неi i далi складае догiдливий абат. Крiм того, щодня одну годину вiн мусить читати iй, ще й саму спонукати до читання, бо майже в кожнiм листi Марiя Терезiя запитуе про це. Навряд чи вона вiрить, що ii Туанетта щодня пополуднi й справдi читае або пише. «Все ж намагайся набратись розуму вiд хороших книжок, – нагадуе вона, – тобi це потрiбнiше, нiж будь-кому. Вже два мiсяцi я чекаю на абатiв список i боюсь, що ти не проймаешся цим, а марнуеш час, призначений для книжок, на коней i вiслюкiв. Не нехтуй цим дiлом узимку, бо ж однак ти нiчого не знаеш до ладу – нi музики, нi малюнку, нi танцiв, нi живопису чи iнших красних мистецтв». На жаль, побоювання Марii Терезii були слушнi, бо простуватим i водночас промiтним способом мала Туанетта так добре вмiе улестити абата Вермона – хiба ж можна силувати або карати дофiну! – що година читання завжди зводиться до теревенiв; вона мало або й зовсiм не вчиться, i нiякi материнi наполягання не змушують ii взятись за щось поважне. Силуваний i надто вже раннiй шлюб урвав ii звичайний здоровий розвиток. Титулована жiнкою, насправдi ще дитина, Марiя Антуанетта мусить набирати величноi гiдностi свого високого становища, а водночас, немов школярка, вбирати ази початковоi освiти; то ii трактують як знатну даму, то вичитують iй, мов недолiтку; придворнi дами вимагають вiд неi показностi, тiтоньки – iнтриг, мати – освiти, а юне серце хоче лиш жити й зоставатися юним – i цi суперечностi мiж вiком i становищем, власними бажаннями i волею iнших породжують у ii цiлком прямодушному характерi той невтримний неспокiй i пориви до свободи, що згодом занапастили ii долю.

Марiя Терезiя добре знала про небезпеки й загрози, що чатують на ii доньку при чужому дворi, знала також, що це надто юне, несерйозне й непосидюще створiння неспроможне, керуючись власним iнстинктом, уникнути всiх пасток i засiдок двiрськоi полiтичноi iнтриги. Тому, наче вiдданого слугу, приставила до неi найкращу людину зi своiх дипломатiв, графа Мерсi. «Я боюся, – незвичайно вiдверто писала вона йому, – що донька надто ще молода, що круг неi забагато лестощiв, що вона ледача й нездатна до якоiсь поважноi роботи, тому, оскiльки я щиро вiрю Вам, й доручаю пильнувати, щоб вона не потрапила в лихi руки». Лiпшого вибору Марiя Терезiя зробити б не могла. Бельгiець родом, але цiлком вiрний iмператрицi, чоловiк при дворi, але не придворний, з холодною, але не байдужою думкою, ясним, якщо й не генiальним розумом, цей заможний i нечестолюбний усе ще парубок, що й не прагнув чогось iншого в життi, крiм бездоганно служити iмператрицi, з усiм iмовiрним тактом i зворушливою вiдданiстю береться до цього опiкунства. Посол iмператрицi при Версальському дворi, вiн насправдi лиш око, вухо й догiдлива рука матерi. Завдяки його докладним вiсткам Марiя Терезiя, мов у пiдзорну трубу, спостерiгае з Шенбрунна за донькою. Вона чуе кожне ii слово, бачить кожну читану або, радше, нечитану книжку, знае всi ii сукнi, дiзнаеться, як пройшов день, що Марiя Антуанетта робила, з ким розмовляла, яких помилок припустилась, бо Мерсi неабияк вправно нап’яв тенета круг своеi пiдопiчноi. «Серед прислуги ерцгерцогинi я вже маю трьох менi вiдданих осiб, день у день спостерiгаю за нею з допомогою Вермона, а вiд маркiзи Дюрфор до останнього слова знаю все, про що вона говорить з тiтоньками. Маю ще бiльше шляхiв i засобiв, аби довiдатись, що робиться в короля, коли дофiна бiля нього. До цього додаю ще й власнi спостереження, так що за день нема такоi години, про яку я б не знав усе, – що дофiна робила, що казала i чула. У своiх розвiдках я зайшов так далеко лиш тому, що знаю: це необхiдне для спокою Вашоi Величностi». Цей ревний слуга переказуе все, що почув i пiдглянув, анiтрохи не згладивши. Осiбнi кур’ери – бо взаемне викрадання пошти було тодi головним мистецтвом дипломатii – перевозять цi iнтимнi, лиш однiй Марii Терезii призначенi повiдомлення, що завдяки закритим конвертам iз написом «tibi soli»[22 - Тiльки тобi (лат.).] нiколи не потрапляють до рук державного секретаря й iмператора Йосифа. Часом простосерда Марiя Антуанетта все ж дивуеться, як швидко й докладно дiзнаються в Шенбруннi про кожну дрiбницю ii життя, та вона нi разу не здогадалася, що той сивий, по-батькiвському приязний пан – таемний шпигун ii матерi, а сповненi докорiв листи вiд матерi, яка незбагненним чином знае геть усе, натхненнi й пiдказанi самим Мерсi. Бо Мерсi не мае iншого засобу вплинути на свавiльне дiвчисько, як тiльки авторитетом матерi. Як пословi чужого, хоч i дружнього двору, йому не дозволяють наставляти на добрий розум наступницю трону, йому не можна замiрятися на те, щоб повчати або напучувати майбутню французьку королеву. Отож коли вiн хоче чогось досягнути, то завжди замовляе один iз тих сповнених любовi й догани листiв – i в Марii Антуанетти трохи не вискакуе серце, коли вона отримуе й розпечатуе iх. Хоч нiкому на землi й не пiдвладне, але це грайливе дiвча проймалося святобливим страхом, коли до нього – хай лиш на паперi – долинав материн голос; Марiя Антуанетта шанобливо схиляла голову перед найгострiшими докорами.

Завдяки цьому ненастанному пильнуванню в першi роки Марiя Антуанетта була вбережена вiд найбiльшого лиха – вiд власноi невтримностi. Інший, потужнiший дух, великий i прозiрливий розум ii матерi думав за неi, непохитна розважнiсть пильнувала над ii легковажнiстю. Імператриця, занадто рано вiддавши юнiсть Марii Антуанетти в жертву державним iнтересам, уже як мати тисячами турбот намагалася спокутувати свою провину.

Добросерда, лагiдна й занадто ледача, щоб мислити, Марiя Антуанетта, властиво, ще дитя, до всiх навколишнiх ставиться прихильно. Вона любить свого набутого шлюбом дiдуся, Людовiка XV, що пестливо поляскуе ii, бiльш-менш порозумiлась iз старими паннами й «панi Етикет», щиро вiрить своему доброму сповiдниковi Вермону, по-дитячому шануе й прихиляеться до розважливого й дружнього до неi приятеля своеi матерi, посла Мерсi. Але ж, але ж усе це дорослi люди, всi серйознi й розважнi, врочистi й поважнi, а iй, п’ятнадцятирiчнiй, дуже б хотiлося простосердоi приязнi, щирих веселощiв; вона хоче мати товариство для гри, а не самих учителiв, наглядачiв та порадникiв – молодiсть прагне молодостi. Але з ким розважатись у цiм нелюдськiм i пишнiм домi з холодного мармуру? За вiком найкращим товаришем для гри мiг бути, звичайно, ii власний чоловiк, на якийсь там рiк старший за неi. Але насуплений, засоромлений, а вiд сорому навiть брутальний, цей безпорадний хлопчак уникае будь-якоi близькостi зi своею молодою дружиною; до того ж у нього найменшого бажання не було одружуватись так рано, i чимало минуло часу, перш нiж вiн узагалi став хоч трохи люб’язний iз цим чужим дiвчиськом. Отож залишалися тiльки меншi чоловiковi брати, граф Прованський i граф д’Артуа: першому було чотирнадцять, другому – тринадцять рокiв. З ними Марiя Антуанетта часом граеться й пустуе, вони поназбирували костюмiв i влаштовують потайний театр, та все миттю ховають, як надiйде «панi Етикет»: не годиться, щоб дофiну хапали за руку пiд час гри! Цiй грайливiй дитинi тiльки б тiшитись, аби мати хоч якусь розвагу; то вона просить посла, щоб iй прислали з Вiдня собачку, «un chien Mops»[23 - Песика мопса (франц.).], то безжальна гувернантка виявляе, що спадкоемиця французького трону – який жах! – привела в покоi двох малих дiтей якоiсь прислужницi i, не дбаючи про своi гарнi сукнi, повзае й вовтузиться з ними на пiдлозi. Вiд першоi до останньоi години повстае волелюбна натура Марii Антуанетти проти неприродностi цього здобутого шлюбом свiту, проти манiрноi патетичностi корсетiв i кринолiнiв. Легка й нескута вiденка завжди почувала себе чужинкою в пишнiм тисячовiконнiм Версальськiм палацi.

Боротьба за слово

«Не втручайся в полiтику, не берися до чужого дiла», – вже вiд самого початку весь час нагадуе доньцi Марiя Терезiя – непотрiбнi, зрештою, застороги, бо для юноi Марii Антуанетти щось важать на землi тiльки власнi втiхи. Все, що потребуе грунтовного вивчення чи тривалих роздумiв, невимовно знуджуе молоду, самозакохану жiнку – i в дрiб’язкову, жалюгiдну вiйну iнтриг, яка при дворi Людовiка XV заступила високу державну полiтику його попередникiв, вже в першi роки по приiздi Марiю Антуанетту втягнули цiлком усупереч ii волi. Версаль був подiлений на двi партii ще тодi, як вона приiхала. Королева давно вже померла, i перша жiноча роль i вiдповiдна влада належала по праву трьом королевим донькам. Але незграбнi, вузьколобi й дрiб’язковi iнтриганки й святенницi не вмiють нiяк iнакше скористатися своiм становищем, як тiльки сiдати на переднi лави в церквi i першими виступати на прийомах. Засидiвшись у дiвках, нуднi й озлобленi, вони не мають жодного впливу на свого батечка-короля, а той лише дбае про грубi, ба навiть щонайгрубшi плотськi втiхи. Оскiльки в них нема нiякоi влади, нiякого впливу i нiяких посад для роздачi, то нiхто, навiть найменшi двiрськi лакузи не запобiгають iхньоi ласки, а ввесь блиск, уся честь припадае саме тiй, що нiякоi честi й не мае: останнiй королевiй коханцi панi Дюбаррi. Пiднявшись iз суспiльного дна, живши бозна-як i де, i, якщо вiрити чуткам, по дорозi до королiвськоi спальнi, давши гак у публiчний дiм, вона, щоб хоч про людське око мати право доступитися до двору, змушуе свого легкодухого любка купити iй шляхетного нареченого, графа Дюбаррi, надто вже зручного шлюбного чоловiка, котрий одразу ж пiсля паперового весiлля щез навiки. Та все ж його iм’я дало колишнiй шльондрi доступ до двору. Перед очима цiлоi Європи вдруге вiдбувся смiховинний i ганебний фарс: найхристияннiший король офiцiйно, немов незнайому шляхетну даму, показав i представив дворовi свою всiм добре знану фаворитку. Узаконена цим прийомом, коханка живе у великому палацi за три кiмнати вiд покоiв обурених доньок, а для цього й зробленi сходи ведуть вiд неi в покоi короля. Своiм власним, надто вже досвiдченим тiлом i ще незайманою плоттю гарненьких поступливих дiвчат, даючи iх на втiху давньому ласуновi, вона тримае в цiлковитiй покорi Людовiка XV, що пiд старiсть зробився вельми хтивий. Тiльки в ii салонi можна здобути ласку короля. І, зрозумiло, тиснуться туди всi придворнi, бо ж там надiляють владою; в ii передпокоi шанобливо товпляться посли всiх земних володарiв, князi й королi шлють iй дарунки. Вона може усунути мiнiстра, надати посаду, звелiти збудувати замок, запустити руку в королiвську скарбницю; на ii розгодованiй шиi полискують важкi дiаманти, на руках iскряться величезнi перснi, а до них шанобливо припадають усi кардинали, герцоги й лакузи – поверх ii пишних буруватих кiс сяе невидимий обручик корони.

На цю незаконну альковну владарку ллеться щедре промiння королiвськоi ласки, всi лестощi й шана в’ються бiля зухвалоi коханки, що приндиться у Версалi так, що й королева не здужала б. Десь позаду в далеких кiмнатах озлобленi королевi доньки стогнуть i нарiкають на зухвалу хвойду, що зганьбила ввесь двiр, поглумилася з тата, ослабила уряд, унеможливила будь-яке християнське родинне життя. Всiею ненавистю своеi вимушеноi чесноти – цим единим своiм достатком, бо ж нема в них чарiвностi, розуму й гiдностi, – три доньки ненавидять вавилонську блудницю, котрiй тут замiсть iхньоi матерi догоджають, мов королевi, i зранку до вечора в них одне лиш на думцi: як би поглузувати з неi, чим би зневажити i зашкодити.

Аж ось, на щастя, прибилася до двору з чужини мала ерцгерцогиня, Марiя Антуанетта; iй, щоправда, тiльки п’ятнадцять рокiв, але завдяки своiй визначенiй ролi майбутньоi королеви вона вiднинi по праву стае першою дамою двору. З першоi ж митi трое старих панн утiшено заходилися нацьковувати нерозважне й невинне дiвча, втягувати у вiйну з Дюбаррi. Поки вони пiдпиратимуть iз пiтьми, воно йтиме попереду й допоможе iм забити нечисту твар. Отож нiби й нiжно вони залучають недорослу принцесу до своеi спiлки. Нi про що й не здогадавшись, Марiя Антуанетта вже через кiлька тижнiв опинилась у вирi лютоi боротьби.

Щойно прибувши, Марiя Антуанетта не знала нi про iснування, нi про незвичайне становище якоiсь там панi Дюбаррi: при дворi Марii Терезii панували суворi звичаi, про коханок i не чув нiхто. Лиш на першiй вечерi серед iнших придворних дам вона бачить обвiшану прикрасами повногруду панi в яскравому й пишному уборi, яка з цiкавiстю роздивляеться ii i яку називають «графинею» – графинею Дюбаррi. Але, плекаючи своi замiри, тiтоньки вiдразу ж любесенько напосiлись на недосвiдчене дiвча, все йому докладно з’ясували, – i за кiлька тижнiв Марiя Антуанетта вже пише своiй матерi про «sotte et impertinente crеature»[24 - Дурну й нестерпну особу (франц.).]. Голосно й нi над чим не замислюючись, вона розносить лихi й глузливi зауваження, вкладенi в ii жебонливi вуста любими тiтоньками, i знуджений, завжди пожадливий до подiбних сенсацiй двiр раптом здобув собi неабияку розвагу; Марiя Антуанетта вбила собi в голову чи, радше, тiтоньки вбили iй у голову, що iй треба якнайдошкульнiше обскубати цю зухвалу приблуду, що, мов павич, розпускае пера на королiвському дворi. По залiзним законам Версальського етикету жодна нижча рангом дама не могла заговорити до вищоi рангом, а мусила шанобливо чекати, аж поки до неi звернуться. Й певне, коли нема королеви, то найвище стоiть дофiна – й вона вволю користаеться цим правом. Холодно, глузливо й зачiпливо вона змушуе цю графиню Дюбаррi все чекати й чекати на розмову, i та тижнями й мiсяцями зголоднiло прагне однiсiнького слова. Це притьмом помiтили донощики й лакузи, поединок iм став за диявольську розвагу, цiлий двiр утiшено грiвся коло вогню, дбайливо роздмуханого тiтоньками. Всi жадiбно стежили за Дюбаррi, що з погано тамованим гнiвом сидiла серед iнших придворних дам i мусила дивитись, як мала й зухвала п’ятнадцятирiчна бiлявка весело, ба навiть зловтiшно щебече з усiма жiнками i, тiльки глянувши на лискучу вiд дiамантiв графиню, мов на прозоре скло, не забувала суворо зацiпити трохи вiдкопилену габсбурзьку губу й затято мовчала.

Дюбаррi, власне, була аж нiяк не лиха. Достеменна жiнка з народу, вона мала всi переваги нижчих верств i певну ласкавiсть вискочня, була приязна й панiбратська з усiма, хто був добрий до неi. Через пиху iй швидко припадав до серця кожен облесник, недбало й великодушно вона радо надае кожному, хто просить, – ця жiнка нiтрохи не була лиха або заздрiсна. Але для Дюбаррi, що так запаморочливо видерлась угору, не досить просто вiдчувати владу, вона хоче ii бачити й чути, прагне марнославно тiшитися щедрим промiнням неправедноi шани, а над усе жадае потвердження своiх прав. Вона хоче сидiти попереду всiх придворних дам, хоче носити найкоштовнiшi дiаманти, найпишнiшi вбори, мати найкращi повози й найбаскiших коней. Все це вона без клопоту отримуе вiд легкодухого, сексуально цiлком iй пiдвладного чоловiка, iй нi в чому не вiдмовляють. Але трагiкомiчнiсть усiх незаконних володарiв (не втiк вiд цього навiть Наполеон!) саме в тому, що наостанок iхне несите честолюбство прагне визнання вiд законних. Отож i графинi Дюбаррi, хоч бiля неi увиваеться все дворянство i iй потурае в усьому двiр, пiсля всiх уволених бажань кортить домогтись iще одного: щоб ii становище визнала перша дама двору, щоб ерцгерцогиня Габсбурзького дому радо й приязно поставилась до неi. Бо ж мало, що ця «petite rousse»[25 - Мала рудуля (франц.).] (так у безсилiй лютi вона зве Марiю Антуанетту), це мале й дурне шiстнадцятирiчне курча, що по-французьки до ладу й говорити не вмiе, що не може доконати такоi смiховинноi дрiбницi – зробити мужем власного чоловiка, – мало, що ця не по волi незайманка все копилить губи i без ножа ii рiже перед очима цiлого двору, вона навiть насмiлилась цiлком вiдкрито й безсоромно глузувати з неi, глузувати з наймогутнiшоi жiнки при дворi – нi, так воно не минеться!

В цьому майже гомерiвському двобоi право безперечно й непохитно стоiть на боцi Марii Антуанетти. В неi вище становище, iй зовсiм нема потреби щось казати тiй «дамi», бо ж попри всi полиски семимiльйонних дiамантiв на грудях графиня стоiть набагато нижче спадкоемицi трону. Але Дюбаррi пiдпирае реальна влада, вона цупко тримае короля в руках. Уже скотившись на найнижчi щаблi морального падiння, цiлком збайдужiвши до держави, родини, пiдданих i свiту, бундючний цинiк – apr?s moi le dеluge[26 - По менi хоч потоп (франц.).], – Людовiк XV прагне лише спокою й утiх. Занедбавши все, вiн анiтрохи не журиться звичайнiстю на своему дворi, добре знаючи, що мусив би тодi починати з себе. Вiн уже й так довго правив, у цi останнi роки вiн хоче жити, жити тiльки для себе, а по ньому все довколишне нехай хоч западеться. І як же збаламутив його спокiй цей раптовий i прикрий спалах жiночоi вiйни! Дотримуючись епiкурейських засад, вiн волiв би нiкуди не втручатись. Та Дюбаррi щодня йому туркае, що не дасть себе так ганьбити отiй недорослiй штучцi, не дасть глузувати з себе перед цiлим двором, що вiн мусить оборонити ii, пiдняти ii честь, а заразом i власну. Зрештою королю набридли цi крики i плачi, вiн викликае панi де Ноай, старшу фрейлiну Марii Антуанетти, щоб таки дiзнатися, звiдки той вiтер вiе. Спершу вiн тiльки вихваляе i славить онукову дружину. Але мало-помалу вплiтае всiлякi зауваження: на його думку, дофiна дозволяе собi трохи вiльно розводитись про те, що бачить, i годилося б звернути на це ii увагу, бо у вузькому родинному колi така поведiнка може мати вкрай прикрi наслiдки. Цю засторогу фрейлiна враз переказала (чого й сподiвалися вiд неi) Марii Антуанеттi, та розповiла тiтонькам i Вермоновi, вiн, зрештою, австрiйському пословi Мерсi, а той, звичайно, на смерть перелякавшись, – що ж буде з альянсом! – мерщiй вiдсилае посланця до Вiдня, написавши про все iмператрицi.

Ну й прикра ситуацiя для побожноi, надмiру правовiрноi Марii Терезii! У Вiднi ii славетний комiтет звичайностi таких-от дам безжально шмагае батогами й запроторюе до виправних закладiв – i невже вона звелить своiй дочцi виявляти люб’язнiсть тiй особi? З другого боку, хiба ж можна iй ставати проти короля? У змученiй материнiй душi затято засперечалися сувора католичка й полiтик. Зрештою давня i вправна дипломатка ухилилась вiд рiшення, зiпхнувши всю справу на державну канцелярiю. Доньцi сама нiчого не пише, а своему мiнiстровi Каунiцу звелiла скласти рескрипт для Мерсi, доручивши тому залагодити цей полiтичний вибрик Марii Антуанетти. Отак вона зберегла доброзвичайнiсть i все ж сказала дитинi, як слiд поводитись, адже Каунiц розтлумачуе: «Бути нелюб’язним iз тими, кого король наблизив до себе, значить зневажати його самого; якщо король уважае когось гiдним своеi довiри, то нiкому не дозволено гадати, е в цьому слушнiсть чи нi, всi мають бути такоi ж думки; вже самий монарший вибiр слiд шанувати без усяких заперечень».

Сказано ясно i навiть занадто ясно. Але ж Марiю Антуанетту, мов чортицi, пiд’юджують тiтоньки. Коли iй прочитали листа, вона своiм звичаем спокiйно й недбало проказала «так, так, гаразд», а собi гадае, що нехай старе луб’я Каунiц базiкае про все, що заманеться, а в ii приватнi справи нема чого втручатися жодному канцлеровi. Бо вiдколи вона примiтила, як страшенно злоститься та дурна особа, «sotte crеature», все це для малоi гордовитоi дiвчинки набуло подвiйноi принади, вона, нiби й не сталося нiчого, затинаеться й далi у своiй упертiй мовчанцi. Щодня зустрiчае фаворитку на балах i бенкетах, за гральним столом i навiть на обiдах у короля й бачить, як та чекае, косуе i тремтить вiд збудження, коли вона десь поблизу. Але чекай, чекай собi до Страшного суду: дофiна так само презирливо пiдбирае губи, якщо раптом гляне в ii бiк, i зимно проходить повз неi – слово, якого нетерпляче жадали Дюбаррi, король, Каунiц, Мерсi, а потай i Марiя Терезiя, так i не промовилось.

Тепер вiйну оголосили вже вiдкрито. Придворнi, мов навколо задерикуватих пiвнiв, згуртувалися бiля двох жiнок, що затято мовчали, одна – зi сльозами безсилоi лютi в очах, друга – зi зверхнiм, зневажливим усмiхом на вустах. Усi хочуть бачити, знати й б’ються об заклад, законна чи незаконна володарка Францii поставить на своему. Такого втiшного видовиська у Версалi не було вже вiддавна.

Тепер король уже розгнiвався. Навиклий у своему палацi до вiзантiйськоi догiдливостi, до того, що, навiть не сказавши до пуття, вiн клiпне ледь повiкою i вже кожен запопадливо хапаеться виконувати його волю, найхристияннiший король Францii вперше вiдчув, що йому чинять опiр: якесь дiвчисько насмiлилось вiдкрито знехтувати його велiння. Найпростiше було б, звичайно, закликати цю зухвалу упертючку до себе й добре потягати за коси, але навiть у цьому розпусному й наскрiзь цинiчному чоловiковi зосталося трохи сорому: все ж якось незручно казати вже майже дорослiй онуковiй дружинi, щоб вона перекинулась словом iз коханкою добродiя дiдуся. Потрапивши в скруту, Людовiк XV робить точнiсiнько те саме, що й Марiя Терезiя: родинну справу перетворюе на державний захiд. На превеликий подив австрiйського посла Мерсi французький мiнiстр зовнiшнiх справ запросив його на бесiду не в залу аудiенцiй, а в покоi графинi Дюбаррi. Вiн одразу починае снувати рiзнi здогади щодо надто вже дивного мiсця зустрiчi – i сталося так, як вiн гадав: скоро лиш почалася розмова з мiнiстром, увiйшла графиня Дюбаррi, приязно привiталася з ним i почала докладно повiдати, як не по правдi наговорюють на неi, кажуть, що вона лиха до дофiни, насправдi ж усе не так, ii обмовляють, вона жертва ницого поговору. З представника iмператрицi зненацька перекинувшись у довiрника Дюбаррi, сердега Мерсi вкрай збентежився й починае сяк i так дипломатично викручуватись. Аж тут безгучно прочинилися потайнi дверi пiд килимом, власною персоною з’явився Людовiк XV i втрутився у важку розмову: «Досi ви, – каже вiн Мерсi, – були послом iмператрицi, а тепер, будь ласка, побудьте трохи й моiм послом». А потiм дуже щиро заговорив про Марiю Антуанетту. Вона чарiвна, але молода й неврiвноважена, i до того ж мае чоловiка, що не годен iй слова сказати, через те вона стае знаряддям усiляких iнтриг i дослухаеться до лихих порад усяких чужих людей (тут мались на увазi тiтоньки, його власнi дiти). Тому вiн просить Мерсi вжити ввесь свiй вплив, аби дофiна змiнила поведiнку. Мерсi миттю збагнув, що справа вже стала полiтичною, перед ним ясне i пряме доручення, яке треба виконати: король вимагае повноi капiтуляцii. Про перебiг подiй Мерсi, звичайно, притьмом повiдомив до Вiдня i, щоби пом’якшити свое прикре послання, наклав на портрет Дюбаррi трохи ласкавоi барви: не така вона вже, зрештою, лиха, та й хоче зовсiм небагато, аби дофiна хоч однiсiнький раз прилюдно заговорила до неi. Водночас навiдуе Марiю Антуанетту i, не гребуючи найдошкульнiшими засобами, тисне й тисне на неi. Вiн ii залякуе, згадуе про отруту, вiд якоi при французькому дворi загинуло вже чимало високих осiб, i надзвичайно проречисто змальовуе розбрат, котрий можна посiяти мiж Габсбургами i Бурбонами. Це його найбiльший козир: усю провину вiн скидае на саму Марiю Антуанетту, якщо внаслiдок ii поведiнки розiб’еться альянс, якому ii мати у Вiднi вiддала все життя.

І справдi, важкi гармати проломили мур: Марiя Антуанетта злякалася. Заплакавши вiд гнiву, обiцяе пословi у визначений день пiд час гри заговорити до Дюбаррi. Мерсi вiдiтхнув. Слава богу, альянс урятований.

Усi, хто крутився бiля двору, тепер чекають на розкiшну й нечувану виставу. З уст в уста летить таемнича вiстка: нарештi сьогоднi ввечерi дофiна вперше заговорить до Дюбаррi! Дбайливо розставили лаштунки, наперед повивчали реплiки. Посол i Марiя Антуанетта домовилися, що ввечерi, коли збереться товариство, Мерсi наприкiнцi гри пiдступить до графинi Дюбаррi й почне з нею мову. А потiм, теж нiби ненароком, повз них iтиме дофiна, пiдiйде до посла, привiтаеться з ним i при цiй нагодi скаже кiлька слiв i фаворитцi. Замисел був чудовий. Та, на жаль, вечiрня вистава провалилась, тiтоньки нiяк не могли подарувати ненависнiй суперницi такого прилюдного успiху; вони й собi ухвалили опустити залiзну завiсу перш нiж дiйде до замирливого дуету. Марiя Антуанетта подалась увечерi в товариство з найкращими намiрами, сцену вже поставили, й Мерсi, за згодою, береться до вступу. Нiби знiчев’я пiдступае до панi Дюбаррi й заговорюе з нею. Тим часом, точнiсiнько, як домовились, починае свою партiю й Марiя Антуанетта. Перемовляеться з однiею дамою, потiм – другою, переходить до наступноi i, мабуть, вiд страху, збудження й злостi трохи зволiкае при цiй останнiй розмовi; ще одна, лиш однiсiнька дама мiж нею i Дюбаррi, ще кiлька, нi, ще одна хвилина – й вона вже пiдiйде до Мерсi й фаворитки. Але цiеi вирiшальноi митi нищiвно й пiдступно вдарила панi Аделаiда, найклятуща баба з-помiж трьох тiтоньок; вона пiдскочила до Марii Антуанетти i сказала, немовби звелiвши: «Ходiмо, вже час iти! Ми маемо чекати короля в моеi сестри Вiкторii». Заскочена i сполохана Марiя Антуанетта втрачае звагу, вiд переляку не смiе вiдмовити, в неi забракло духу, щоб хоч зараз мерщiй зронити кiлька байдужих слiв застиглiй у чеканнi Дюбаррi. Вона спломенiла, збентежилась i, радше, вибiгла, а не вийшла, – i жадане, вказане, дипломатично виборене й усiм пообiцяне слово зосталося невимовленим. Усi аж рота роззявили. Надаремне готували сцену, замiсть замирення стався новий глум. Усi, хто тiшиться чужим лихом, потирали руки вiд радощiв, при дворi повсюди, аж до комiрчинок челядi, хихикали й шепотiли про те, як марно чекала Дюбаррi. Фаворитка зганьблена, але страшнiше те, що Людовiка XV охопив правдивий гнiв. «Пане Мерсi, я бачу, – каже вiн люто пословi, – що вашi напучення, на жаль, не зоставили слiду. Треба, щоб я сам узявся до дiла».

Король Францii розгнiвався й погрожуе, панi Дюбаррi шаленiе у своiх покоях, захитався весь австро-французький альянс, над миром у Європi нависла небезпека. Посол одразу ж повiдомив у Вiдень про такий лихий поворот. Тепер мусить виступити iмператриця, «семисвiчник незгасний». Тепер сама Марiя Терезiя мусить братися до дiла, бо з людей лише вона мала владу над упертим i нерозважним дитям. Марiя Терезiя вкрай стривожилась тим, що сталося. Висилаючи доньку до Францii, вона щиро сподiвалась уберегти свою дитину вiд брудного полiтичного ремесла i тодi вже писала пословi: «Кажу вам одверто, що не хочу, щоб моя дочка здобувала хоч абиякий вплив на державнi справи. Я сама пересвiдчилась, який це страшний тягар – правити великою краiною, а крiм того, знаю, що моя донька молода й легкодумна, цураеться всякоi поважноi роботи й мае мiзернi знання, – через те я й не сподiваюся добра, якщо вона вiзьметься врядувати таким занедбаним королiвством, як Францiя. Коли моiй донi не пощастить пiдняти державу або ж вона дiйде до ще бiльшого занепаду, то лiпше нехай у цьому звинувачують якогось мiнiстра, а не мою дитину. Тому я нiколи й не наважилась говорити з нею про полiтику й державнi справи». Але цього разу – невблаганна доля! – стара й зажурена жiнка змушена вiдступитись вiд своiх думок, бо вiднедавна в Марii Терезii з’явився важкий полiтичний клопiт. Щось непевне, ба навiть нечисте коiться у Вiднi. Вже кiлька мiсяцiв, як Фрiдрiх Великий, ненависний, мов земне втiлення сатани, i Катерина Росiйська, котрiй Марiя Терезiя теж анiтрохи не вiрила, надiслали iй прикру пропозицiю подiлити Польщу, а Каунiц i ii спiвправитель Йосиф II радо схвалили цю думку, – i вiдтодi душа ii збурилась. «Усякий подiл несправедливий по своiй сутi i шкiдливий для нас. Ця пропозицiя завдае менi безмiрного жалю, мушу визнати, що соромлюсь показатися на люди». Вона одразу назвала цей полiтичний задум тим, чим вiн насправдi й був, – моральним злочином, хижацьким походом супроти безборонного й невинного народу. «Хто дав нам право обкрадати невинних, котрих ми завжди нахвалялися боронити?» Правдиво й щиро обурившись, вона вiдхиляе пропозицiю, iй байдуже, що ii праведнi мiркування можуть уважати слабiстю. «Нехай мають i за слабких, це лiпше, нiж бути несправедливими», – благородно й розумно проголошуе вона. Але Марiя Терезiя давно вже владарюе не сама. Йосиф II, ii син i теж iмператор, марить лиш вiйнами, загарбанням земель i реформами, а вона, добре знаючи хисткiсть i штучнiсть австрiйськоi держави, прагне тiльки ii пiдтримки й збереження; i син, аби пiдiрвати вплив матерi, починае несмiливо впадати коло зброелюбця, ii найлютiшого ворога Фрiдрiха Великого, а Каунiц – найвiрнiший служник, якого вона ж i пiднесла, – в самiсiньке серце вразивши пристаркувату жiнку, схилився перед новiтньою зорею ii сина. Виснажена, втомлена, як мати i як владарка розчарована в усiх своiх сподiваннях, вона найраднiше скинула б iз себе тягар державноi влади. Але ii втримуе вiдповiдальнiсть, вона з пророчою певнiстю вгадуе, – в такiй же напрочуд подiбнiй ситуацii був i Франц Йосиф, котрий, так само втомившись, не зважувався випустити владу, – що вiд квапливих i нерозважних реформ миттю збуриться вся краiна, яку й тепер ледь удаеться тримати в руках. Через те ця побожна й надзвичайно прямодушна жiнка до останку боронить те, що цiнувала найвище: свою честь. «Мушу визнати, – пише вона, – що такого неспокою я ще нiколи не мала. Якби зазiхали на всi моi землi, то зi мною було б мое повне право i Господня помiч. Та в теперешнiй ситуацii право не тiльки не пiдпирае мене, – навпаки, зобов’язання, закон i справедливiсть обернулися проти мене, я втратила спокiй, тривога й докори ятрять менi серце, адже я не звикла дурити чужих i себе й видавати дволикiсть за справедливiсть. Я назавжди втратила честь i совiсть, але саме вони – найдорожчий клейнод, iстинна сила, що звеличуе монарха».

Фрiдрiха Великого совiсть не дiймала, й вiн жартував собi у Берлiнi: «Імператриця Катерина i я – давнi розбишаки, а як ота святенниця залагодить усе зi своiм сповiдником?» Вiн тисне, Йосиф II погрожуе, без упину кленучись, що неодмiнно спалахне вiйна, якщо Австрiя не поступиться. Зрештою зi сльозами, болючим сумлiнням i роз’ятреним серцем iмператриця Марiя Терезiя пiддалася: «В мене не досить сили, аби самiй вести державнi справи, через те й полишаю, на свiй превеликий жаль, щоб усе йшло, як iдеться». І пiдписуе, додавши, аби вберегтися вiд можливих докорiв, що «так нарадили всi розумнi й досвiдченi люди». Але в душi теж вiдчувае себе винною й боiться того дня, коли свiт дiзнаеться про таемну угоду та ii наслiдки. Що скаже Францiя? Чи з огляду на альянс буде байдужа до хижацького нападу на Польщу, чи повстане проти зазiхань, якi й сама Марiя Терезiя вважае незаконними (з декрету про окупацiю вона власноруч викреслила слово «законна»)? Все залежить лише вiд ласки або неласки Людовiка XV.

Аж тут серед цього клопоту на додачу до пекельних мук совiстi влiтае тривожне послання Мерсi: король розгнiвався на Марiю Антуанетту й вiдкрито висловив пословi свое невдоволення, – i це якраз тодi, коли у Вiднi й далi так чудово дурили французького посла герцога Роганського, що той за гульнею i ловами нiякоi Польщi й не бачив. Поки Марiя Антуанетта не заговорить до Дюбаррi, через подiл Польщi може виникнути мiждержавний конфлiкт, зрештою навiть вiйна, – Марiя Терезiя вжахнулась. Нi, якщо заради державних мiркувань вона сама, п’ятдесятип’ятирiчна жiнка, з такою мукою вiддала на пожертву власне сумлiння, то ii рiдне з вiтром у головi шiстнадцятирiчне дитя також не може бути святiшим, нiж римський папа, бути поряднiшим за матiр, отже, щоб навiки зламати опiр недолiтка, вона пише гострiшого, нiж будь-коли, листа. Звичайно, жодного слова про Польщу, нiяких державних мiркувань, а писала (ох i тяжко було старiй iмператрицi!), мов про яку дрiбничку: «Ах, який воно справдi страх i сором мовити слово королевi, найкращому з батькiв! Або ще комусь, коли тобi радять це зробити! Ото вже страху – сказати людинi добридень! Ото треба стiльки кривлятися, щоб сказати слово про сукню, про казна-що, – чи тобi ще й цього замало? Ти дала себе втягнути в таке рабство, що, здаеться, нi розум, нi твiй обов’язок не можуть тебе нi в чому переконати. Я вже не можу мовчати. Пiсля того як Мерсi сказав, чого хоче король i чого вимагае твiй обов’язок, ти ще насмiлилась не слухати його! І яку ж розумну причину ти знайшла? Нiякоi. Ти повинна ставитися до Дюбаррi так, як i до решти жiнок, допущених до двору. Як перша пiддана короля, ти мусила показати всьому дворовi, що велiння твого володаря виконуються незаперечно. Звiсно, якби тебе силували до ницих учинкiв або вимагали якоiсь дружби, то нi я, нi iншi тобi цього б не радили, – але ж можна промовити кiлька байдужих слiв, i не заради самоi дами, а задля дiдуся, твого володаря й благодiйника!»

Така гарматна стрiлянина (аргументи не зовсiм чеснi) зломила волю Марii Антуанетти; хоч яка нестримна, свавiльна й уперта, вона нiколи не зважувалась повстати проти матерi. Як i завжди, знову перемогла дисциплiна Габсбурзького дому. Для годиться Марiя Антуанетта ще трохи норовилася. «Я не вiдмовляюсь, не кажу, що не заговорю до неi. Але я вже не згодна говорити з нею о певнiй годинi вказаного дня, не хочу, щоб вона наперед знала й радiла». А насправдi ii душевний опiр зламано, цi слова – лиш остання сутичка перед вiдступом, капiтуляцiю вже пiдписано.

Першого сiчня 1772 року нарештi вiдбулася розв’язка цiеi героiко-комiчноi жiночоi вiйни, панi Дюбаррi трiумфуе, Марiя Антуанетта зазнала поразки. Знову, нiби в у театрi, поставили сцену, а за свiдкiв i глядачiв зiбрали святково прибраний двiр. Почалась велика вiтальна церемонiя, одна по однiй, пильно стежачи, хто вищий, хто нижчий, пiдходять до дофiни придворнi дами, й серед них пiд руку з панi Дюбаррi герцогиня Агiльйонська, мiнiстрова дружина. Дофiна мовила кiлька слiв герцогинi Агiльйонськiй, потiм повернула голову нiбито до панi Дюбаррi й проказала, начебто й не до неi, але так, що тим, хто мав певну зичливiсть, здалося, що таки до неi, – всi затамували подих, аби чути найменший звук, – такi жаданi, так важко виборенi, ще не чутi й вельми значущi фатальнi слова: «А сьогоднi чимало людей у Версалi». Шiсть слiв, шiсть, анiтрохи бiльше витиснула з себе Марiя Антуанетта, але це надзвичайна подiя для двору, важливiша, нiж загарбання провiнцii, цiкавiша, нiж усi вiддавна потрiбнi реформи, – нарештi, нарештi дофiна заговорила до фаворитки. Марiя Антуанетта здалася, панi Дюбаррi перемогла. Тепер уже знов усе гаразд, у версальськiм небi заяснiло втiшене сонечко. Король простирае руки й нiжно, нiби вiднайдене дитя, пригортае дофiну, Мерсi iй розчулено дякуе, Дюбаррi, мов павич, походжае залою, тiтоньки не тямляться вiд лютi, ввесь двiр заворушився, палац вiд пiдвалу до комина аж гуде вiд розмов – а все лише через те, що Марiя Антуанетта сказала Дюбаррi: «А сьогоднi чимало людей у Версалi».

Але цi шiсть звичайних слiв мали куди глибший сенс. Цими шiстьма словами потверджено полiтичний злочин, за них купили мовчазну згоду Францii на подiл Польщi. Цими шiстьма словами не тiльки Дюбаррi, а й Фрiдрiх Великий та Катерина домоглися свого. Принизили не саму Марiю Антуанетту, а цiлу краiну.

Марiя Антуанетта знае, що переможена, ii молодий i по-дитячому непокiрний гонор уразили на смерть. Вона вперше схилила голову, але вдруге це станеться лише на гiльйотинi. При цiй оказii раптом з’ясувалося, що в добросердого й легковажного створiння, в «bonne et tendre Antoinette»[27 - Лагiдноi й нiжноi Антуанетти (франц.).] душа, ледве зачепити ii честь, стае горда й незламна. Вона гiрко каже Мерсi: «Один раз я до неi заговорила, але присягаюсь, що на цьому воно й скiнчиться. Ця жiнка вже й голосу мого не почуе». Цiлком твердо сказала й матерi, що вiд неi годi сподiватися дальших жертв, досить, що пiддалась одного разу: «Повiрте, що я завжди зрiкатимусь своiх упереджень i нехотi, та лиш доти, поки вiд мене не вимагають чогось непристойного або противного моiй честi». Й надаремне пiсля цього на неi мокрим рядном нападаеться геть обурена цим першим самостiйним порухом свого пуцьверiнка мати: «Менi смiшно, що ти можеш уявляти, нiби я або мiй посол хоч колись тобi радили щось противне твоiй честi чи навiть найменшому приписовi доброзвичайностi. Менi стае лячно за тебе, якщо через кiлька слiв ти знiмаеш отакенну бучу. Почувши вiд тебе, що надалi ти мовчатимеш, я вже аж тiпаюсь вiд страху». Надаремне знов i знов пише до неi Марiя Терезiя: «Ти мусиш розмовляти з нею, як i з будь-якою iншою дамою при королiвському дворi. Ти це маеш робити заради мене й короля». Надаремне Мерсi та решта без упину вмовляють ii, що все ж iй треба бути приязною з Дюбаррi i цим забезпечити собi прихильнiсть короля, – усе розбиваеться об скелю ii зрослого гонору; одного разу розкрившись не по волi, маленькi габсбурзькi вуста Марii Антуанетти зацiпленi, мов закутi, iх уже не розтулить жодна погроза й лестощi. Шiсть слiв сказала вона Дюбаррi, а сьомого та ненависна жiнка не почуе нiколи.

Цього единого разу, першого сiчня 1772 року, панi Дюбаррi подолала австрiйську ерцгерцогиню, дофiну Францii, i, здавалося, маючи таких могутнiх спiльникiв, як король Людовiк та iмператриця Марiя Терезiя, двiрська куртизанка могла й далi змагатись iз майбутньою королевою. Та е битви, по яких переможець, дiзнавши супротивникову силу, сам лякаеться власноi перемоги й мiркуе, чи не лiпше було б доброхiть полишити бойовисько й замиритися. Здобувши перемогу, панi Дюбаррi почулася неспокiйно. В душi ця незлобива й нiкчемна iстота навiть спочатку не збиралася ворогувати з Марiею Антуанеттою, тiею дрiбного втiхою вона лише хотiла вдовольнити свою на смерть уражену пиху. Тепер вона задоволена, ба навiть бiльше: Дюбаррi засоромилась i злякалася своеi надто вже очевидноi перемоги. В неi все ж вистачае глузду збагнути, що вся ii влада стоiть на непевних пiдпорах, на кволих, подагричних ногах уже немiчного стариганя. Раптом шляк трафить шiстдесятидворiчного дiда, – й уже завтра ця «petite rousse» може бути королевою Францii, a «lettre de cachet»[28 - Королiвський указ про ув’язнення без суду i слiдства (франц.).], страхiтливий папiр до Бастилii написати недовго. Через те, заледве перемiгши Марiю Антуанетту, панi Дюбаррi з найчеснiших i найщирiших мiркувань вiдчайдушно пробуе замиритися з нею. Вона пiдсолоджуе свою жовч, припинае свiй гонор, ходить i ходить на вечiрнi зiбрання в дофiни i, хоч iй навiть слова не скажуть, анiтрохи й не дметься, тiльки через нашiптувачiв i принагiдних вiсникiв незмiнно сповiщае Марiю Антуанетту про свою прихильнiсть. Усiляко вихваляе колишню суперницю перед своiм королiвським коханцем, зрештою береться навiть до найвiдчайдушнiшого засобу: не здобувши Марiю Антуанетту люб’язнiстю, вона намагаеться купити ii ласкавiсть. Бо ж знають при дворi й, на жаль, знають занадто добре, – згодом це покаже сумнозвiсна iсторiя з колье, – що Марiя Антуанетта до нестями залюблена в коштовнi оздоби. Тож задумала Дюбаррi, – примiтно, що через шiсть рокiв це саме спало на гадку й кардиналовi Рогану, – чи не можна часом ii пiдманити дарунками? У вiдомого ювелiра, того ж Боме з iсторii з колье, були дiамантовi сережки вартiстю сiмсот тисяч лiврiв. Мабуть, Марiя Антуанетта десь потай чи вiдкрито захоплювалась тими прикрасами, i Дюбаррi дiзналася, що iй надто кортить iх придбати. Бо якогось дня через придворну даму нашiптуе Марii Антуанеттi, що коли iй справдi хочеться мати дiамантовi сережки, то вона радо намовить Людовiка XV, аби той зробив iй дарунок. Але на цю безсоромну пропозицiю Марiя Антуанетта не вiдповiла жодним словом i далi зневажливо вiдверталась i холодно проминала суперницю: нi, за всi скарби цього свiту та панi Дюбаррi, що вже раз прилюдно принизила ii, не почуе з ii вуст ще хоч одного слова. У сiмнадцятирiчноi дiвчини зродилась нова гордiсть i певнiсть: з чужоi ласки i волi iй уже непотрiбнi нiякi самоцвiти, вона вже вiдчувае на лобi майбутню дiадему королеви.

Здобуття Парижа

Версаль розташований так близько вiд Парижа, що темного вечора з його пагорбiв можна добре бачити, як здимаеться в небо сяйна корона мiських вогнiв, – ресорна бричка подолала б шлях за двi години, пiшоходець – за п’ять годин iз гаком; хiба ж не було б найприроднiше, якби нова наступниця трону вже на другий, третiй, четвертий день по весiллi вiдвiдала столицю свого майбутнього королiвства? Але правдивий глузд або, радше, безглуздя церемонiалу полягае саме в тому, щоб згнiтити або спотворити всi природнi життевi прояви. Для Марii Антуанетти мiж Парижем i Версалем постало невидне забороло – етикет. Наступник французького трону i його дружина могли вперше врочисто вступити до столицi тiльки пiсля оголошення про це в Парижi й маючи дозвiл короля. Але саме цей урочистий вступ, «joyeuse entrеe» Марii Антуанетти любi родичi намагаються вiдсунути якнайдалi. Хоч усi – старi надмiру побожнi тiтоньки, Дюбаррi й честолюбне двiйко братiв – граф Прованський i граф д’Артуа – люто ворогують мiж собою, але тут вони чимборше збилися докупи, щоб заступити Марii Антуанеттi дорогу до Парижа: вони не хочуть дарувати iй трiумфу, який занадто ясно викаже ii майбутне становище. Щотижня, щомiсяця камарiлья вигадуе якусь нову затримку, ще один привiд – i так минае пiвроку, рiк, потiм другий i третiй, а Марiя Антуанетта й далi замкнена в золотiй версальськiй клiтцi. Нарештi в травнi 1773 року Марii Антуанеттi урвався терпець, i вона перейшла до вiдкритого нападу. Оскiльки на ii запитання церемонiймейстери й далi лиш непевно похитували напудреними перуками, вона звернулася просто до Людовiка XV. М’який до всякоi гарненькоi жiнки, той не побачив у цiм проханнi нiчого надзвичайного й на досаду всiй клiцi зразу погодився й напутив чарiвну онукову дружину. Вiн навiть дозволив iй самiй вибрати день урочистого вступу.

Марiя Антуанетта обрала восьме червня. Але тепер, коли король уже дав остаточний дозвiл, вона викидае зухвалого фортеля, прагнучи потай поглумитись iз ненависних палацових порядкiв. Як часом закоханi молодята, аби до втiхи додати ще й солодку спокусу забороненого плоду, вiддаються пестощам, не чекаючи на священицьке благословення, а батьки нi про що й гадки не мають, так i Марiя Антуанетта намовила свого чоловiка i швагра потаемцi навiдатись до Парижа перед самiсiньким офiцiйним вступом. Пiзнього вечора за кiлька тижнiв до «joyeuse entrеe» вони звелiли запрягти карети, перебралися, позатуляли обличчя масками й подались, мов у Мекку, в заборонене мiсто Париж на бал в Оперу. А що вранцi наступного дня вони нiтрохи не спiзнилися до церкви, то нiхто й не викрив iхньоi недозволеноi пригоди. Нiби й сутички нiякоi не було, а все ж Марiя Антуанетта вперше щасливо помстилася ненависному етикетовi.

Потай вона вже скуштувала райського овочу Парижа, – тим дужче ii веселив i тiшив офiцiйний урочистий вступ. Пiсля французького короля цар небесний теж дав свою милостиву згоду: восьмого червня був безхмарний, ясний та гарячий день i, аби хоч оком поглянути, стеклись неозорi юрмиська. Обабiч дороги вiд Версаля до Парижа немов вирiс густий, шумливий вiд радощiв i переплетений прапорами й вiнками пiстрявий людський живоплiт, а над ним витало хмаровиння капелюхiв. Комендант мiста маршал де Брiссак, котрий чекав пишну карету бiля мiськоi брами, на срiбнiй тарелi шанобливо подав мирнiй завойовницi ключi вiд мiста. Потiм пiдiйшли святково повбиранi перекупки (згодом вони геть iнакше зустрiчатимуть Марiю Антуанетту) й пiднесли, побажавши многii лiта, цьогорiчнi первинки – ягоди i квiти. Тодi ж загримотiли гармати Палацу iнвалiдiв, мунiципалiтету, Бастилii. Через усе мiсто двiрська карета повiльно iхала далi й по набережнiй Тюiльрi дiсталася до собору Матерi Божоi Паризькоi; всюди – в соборi, в монастирях, в унiверситетi – виголошували вiтальнi промови; потiм карета серед маева знамен проiхала крiзь навмисне споруджену для вступу трiумфальну арку – але найпишнiше дофiна й дофiну привiтав народ. Щоб поглянути на молоде подружжя, десятки, сотнi тисяч люду заполонили всi вулицi величезного мiста, – й побачивши цю несподiвано чарiвну й зачаровану жiнку, кожен повнився несказанним захватом. Ляскали в долонi, радiсно гомонiли, вимахували хустками й капелюхами, дотискалися дiти й жiнки, – i коли з балкону Тюiльрi Марiя Антуанетта побачила неосяжнi хвилi захопленоi людностi, то майже злякалася: «Господи, скiльки людей!» Але збоку до неi схилився маршал де Брiссак i вiдповiв iз суто французькою галантнiстю: «Мадам, хай не гнiваеться його високiсть дофiн, але перед вами двiстi тисяч закоханих у вас чоловiкiв».

Ця перша зустрiч iз народом справила на Марiю Антуанетту величезне враження. По натурi нерозважна, зате маючи швидкий розум, вона судить про подii лише за своiм безпосереднiм враженням, за тим, що бачить i чуе. Тiльки тодi, коли гомiнкий i неосяжний, безбережний рухливий лiс, над яким майорiли корогви й злiтали капелюхи, пiдгорнувся до неi радiсною, теплою безiменною хвилею, вона вперше вiдчула блиск i велич становища, до якого пiднесла ii доля. Досi ii звали у Версалi «панi дофiна», але що там якийсь титул помiж тисячi iнших титулiв, один верхнiй непорушний щабель нескiнченноi дворянськоi драбини, пустий звук i холодне поняття. Тепер же всiма чуттями Марiя Антуанетта вперше зрозумiла вогненний сенс i гордi обiтницi слiв «наступниця французького трону». Геть уражена, вона пише до матерi: «Минулого четверга я була на святi, якого не забуду довiку: нашому вступi в Париж. Нас ушановували так, як лиш можна собi уявити, але все це нiщо, найглибше мене вразило зворушення й шал бiдного народу, котрий, дарма що пригнiчений податками, не тямився з радощiв, коли бачив нас. У садку Тюiльрi було таке величезне стовпище, що три чвертi години ми не могли рушити нi вперед, нi назад, а вертаючи з цiеi прогулянки, змушенi були ще пiвгодини стояти на вiдкритiй терасi. Дорога мамочко, я не можу змалювати Вам всi тi пориви любовi й радощiв, що огорнули нас. Перш нiж поiхали назад, ми ще руками повiтали народ, i вiн дуже тiшився з того. Яке щастя, що в нашому становищi можна так легко здобути приязнь. І все ж у свiтi немае нiчого дорожчого, я це добре вiдчула й уже повiк не забуду».

Це першi справдi власнi слова, якi можна знайти в листах Марii Антуанетти до матерi. Сильнi враження зразу вiдбиваються на ii рухливiй натурi, i шалена радiсть вiд цiеi зовсiм не заслуженоi, однак такоi несамовитоi народноi любовi збудила в нiй почуття вдячностi й великодушностi. Але швидко проймаючись, Марiя Антуанетта так само швидко й забувае. Навiдавшись до Парижа ще кiлька разiв, вона вже сприймае тi радощi як належну ii становищу цiлком зрозумiлу шану й по-дитячому бездумно нею тiшиться, приймаючи, як i решту подарункiв долi. Як чудово, коли тебе огортае тепла хмара вiтань, як чудово, коли тебе любить той незнаний народ – i немов своiм правом, вона й надалi тiшиться любов’ю двадцяти мiльйонiв люду, навiть не здогадуючись, що право мае ще й обов’язки i що, зрештою, без взаемностi загасае навiть найчистiша любов.

Уже першим своiм приiздом Марiя Антуанетта завоювала Париж, але водночас мiсто теж пiдкорило ii. Вiдтодi вона закохалась у Париж. Часто, невдовзi й занадто часто, iздить вона у знадливе, таке невичерпне на втiхи мiсто: то з царською пишнотою з усiма своiми фрейлiнами вдень, то з нечисленним iнтимним почтом уночi, аби встигнути в театри й на бали i, надiвши маску, тiшитись непевними або й невинними забавами. Аж тiльки вимкнувшись з-пiд одноманiтного денного розпорядку двiрського календаря, це напiвдитя, незборкане дiвчисько усвiдомило всю нестерпну нудьгу тисячовiконноi камiнно-мармуровоi версальськоi озii з ii реверансами, iнтригами й зимними врочистостями, вiдчуло бридкiсть злостивих заплiснявiлих тiтоньок, iз котрими вранцi мусила йти на вiдправу, а ввечерi – братися за плетиво. Порiвняно з невимушеним i буйним життям Парижа все те двiрське животiння без радощiв i свободи з огидними штучними манерами, той одвiчний менует iз незмiнними фiгурами, однаковими гладенькими рухами i неодмiнним обуренням, коли щось робиш не так, видалось iй примарним, безживним i штучним. Їй здалося, немов вона раптом вибiгла надвiр iз душноi теплицi. Тут, у безладдi великого мiста, можна ховатись i зникати, втiкати вiд безжальних дзигарiв розпорядку i щодень сподiватися нового, тут можна жити й тiшитися для самоi себе, а там живуть тiльки для дзеркала. Отож тепер завжди, двiчi, тричi на тиждень, котиться до Парижа карета з розрядженими жiнками i лиш на свiтаннi повертаеться додому.

Але що робить Марiя Антуанетта в Парижi? В першi днi вона з цiкавостi ходить по всiляких визначних мiсцях, по музеях i великих крамницях, вiдвiдуе народне гуляння, а одного разу навiть виставку картин. Та на цьому на всi подальшi двадцять рокiв ii потреба знати щось про Париж ущерть задовольнилась. Далi ввесь час вона присвячуе лише мiсцям розваг, ненастанно iздить до Опери, в театри французькоi Comеdie та iталiйськоi Commedia[29 - Комедii (франц. та iтал.).], на свята й бали, навiдуе гральнi доми, – отож для неi, як i для багатих американок сьогодення, «Paris at night, Paris city of pleasure»[30 - Париж уночi, Париж мiсто розваг (англ.).]. Найдужче ii ваблять бали в Оперi, свобода пiд маскою – едина, доступна тiй, що в полонi у власного становища. З машкарою на очах жiнка може собi дозволити певнi жарти, а панi дофiна цього б не змогла. Можна на кiлька хвилин зайти у жваву розмову з чужими кавалерами – осоружний i неспроможний чоловiк спить удома, – можна смiло заговорити до Ферсена, молодого й чарiвливого шведського графа, i теревенити, сховавшись пiд маскою, аж поки тебе заберуть фрейлiни; можна до знемоги танцювати, вихиляючись розпашiлим i зграбним тiлом; можна безжурно смiятися, – ах, як чудово можна тiшитись життям у Парижi! За всi тi роки вона нi разу не зайшла в обивательський дiм, не сидiла на засiданнi парламенту чи академii, не навiдала шпиталю чи базару, нiколи не намагалася пiзнати щоденне життя свого народу. Пiд час оцих паризьких стрибкiв через плiт Марiя Антуанетта завжди зоставалась у тiсному лискучому колi свiтських утiх i гадала, що добрий народ, «bon peuple», цiлком удовольняеться тим, коли вона смiючись i недбало вiдповiсть на його захопленi вiтання. І справдi, знов i знов стоять живоплотом зачудованi юрмиська, а коли вона ввечерi пiдiйде до театральноi рампи, шаленiе вiд захвату дворянство й заможнi мiщани. Молода жiнка вiдчувае, що ii веселе неробство та галасливi розваги схвалюють усюди i завжди, – ввечерi, коли вона iде в мiсто, а потомленi люди саме вертають з роботи, й о шостiй ранку, коли народ знов iде на роботу. Яке там ще лихо в цiй пустотливостi, коли людина просто собi тiшиться життям? У шаленствi своеi нерозумноi юностi Марiя Антуанетта цiлий свiт уважае безтурботним i вдоволеним, бо ж сама безтурботна й щаслива. Та невинно гадаючи, нiби, вiдцуравшись двору й розважаючись у Парижi, вона наблизилась до народу, Марiя Антуанетта насправдi двадцять рокiв у своiй склянiй i дзенькотливiй, розкiшнiй ресорнiй каретi проминала правдивий народ i справдешнiй Париж.

Величне прийняття, яке влаштували iй у Парижi, вiдмiнило Марiю Антуанетту. Чужий захват неодмiнно змiцнюе людську певнiсть: молода жiнка, якiй тисячi потвердять ii вроду, зразу стае вродливiша, дiзнавши про свою красу, – i таке сталось iз заляканим дiвчам, котре досi почувало себе у Версалi непотрiбною чужинкою. Тепер нова й несподiвана для неi самоi гордiсть цiлком стерла з ii натури всiляку непевнiсть i страх, зникла п’ятнадцятирiчна дiвчинка, котру напучували й опiкали посол i сповiдник, тiтоньки i кревнi, котра несмiло ходила покоями й уклонялась кожнiй придворнiй дамi. Марiя Антуанетта тепер умить засвоiла ту величнiсть, якоi так довго вимагали вiд неi, ii душа випросталась; своею грацiйною, окриленою ходою вона вже, немов пiдлеглих, гордо проминае всiх придворних дам. У нiй усе перемiнилось. Почала прокльовуватись жiнка, особистiсть, навiть письмо враз змiнилося: досi невправне, з великими дитячими лiтерами, воно стислося, стало жiночним, нервовим i гарненьким. Звичайно, нетерпiння, розвiянiсть, поривнiсть i нерозважнiсть ii натури й далi вiдбивались у почерку, але сам вiн набув певноi самостiйностi. Тепер палка й нестримна, цiлком уже доросла дiвчина дозрiла, щоб жити особистим життям, щоб когось покохати. Оскiльки вона прикута полiтиками до тупого шлюбного чоловiка, який аж нiяк не чоловiк, а серце в неi ще не прокинулось i не знае вона нiкого, щоб любити, то вiсiмнадцятирiчна дiвчина закохуеться в себе. В ii жилах гарячою хвилею струмуе солодка трутизна лестощiв. Чим бiльше милуються нею, тим дужче прагнення, щоб милувались нею, – й по закону ще не володарка, вона вже хоче впокорити двiр, мiсто й державу своiм жiночим чаром. Сила, щойно усвiдомивши себе, прагне випробувань.

Для першоi проби, чи решта, чи двiр i мiсто визнають ii волю, молодiй жiнцi трапилась, на щастя, – можна навiть сказати напрочуд, – добра нагода. Метр Глюк завершив свою «Іфiгенiю» i хотiв, щоб ii поставили в Парижi. Для залюбленого в музику вiденського двору Глюкiв успiх був нiби справою честi, i Марiя Терезiя, Каунiц, Йосиф II сподiвалися вiд дофiни, що вона проб’е йому путi. А на мистецтвi – хай то музика, малярство чи письменство – Марiя Антуанетта розумiлась поганенько. Вона мала певний природний смак, але самостiйно й критично оцiнити мистецький твiр вона не могла, а лише з недбалою цiкавiстю покiрно пленталась за всякою новiтньою модою i, мов солом’яний вiхоть, займалась нетривким iнтересом до всього визнаного суспiльством. Марii Антуанеттi, що нiколи не дочитала до кiнця жодноi книжки й умiла вiдкрутитись вiд будь-якоi поважноi розмови, бракуе вкрай потрiбних для глибшоi оцiнки i справжнього розумiння рис характеру: серйозностi, пильностi, ревностi й розважностi. Мистецтво для неi лиш оздоблюе життя, така ж утiха серед iнших утiх, iй до вподоби мистецтво просте й легке, отже, неправдиве. Музикою, як i всiм iншим, вона переймалась мало, далi фортепiанних урокiв метра Глюка у Вiднi вона не пiшла, лиш у тiсному колi часом награвала на клавесинi, як знiчев’я бралася ще й до спiвiв i акторського ремесла. Й певне, Марiя Антуанетта, що навiть не помiтила в Парижi свого земляка Моцарта, була цiлком нездатна вiдчути i зрозумiти новаторство i велич «Іфiгенii». Але Марiя Терезiя навернула ii серце до Глюка, i вона справдi вiдчувала дивну прихильнiсть до цього нiбито похмурого, щирого й грубуватого чоловiка; до того ж саме тодi, коли в Парижi iталiйська i французька опери пiдступом i крутiйством воювали з «варваром», iй закортiло скористатися нагодою, щоб хоч раз показати свою владу. Хоч панове двiрськi музики оголосили оперу такою, що «й поставити не можна», вона змусила негайно ii прийняти i, не зволiкаючи, перейти до проб. Щоправда, протегувати цьому незгiдливому, сварливому чоловiковi, одержимому фанатичною непоступливiстю великих митцiв, було не так уже й легко. На пробах вiн так грiзно напускався на розбещених спiвачок, що тi, плачучи, бiгли за розрадою до своiх високородних коханцiв; вiн безжально тиснув на незвиклих до такоi точностi музик i, мов тиран, заправляв усiею оперою; крiзь зачиненi дверi долинала його грiмка лайка, не раз i не два вiн погрожуе все закинути й повернутись до Вiдня – i тiльки страх перед королiвською заступницею вберiгае вiд ще одного скандалу. Нарештi на 13 квiтня 1774 року призначили прем’еру, двiр уже замовив собi ложi й карети. Аж тут захворiв один спiвак i його мерщiй треба було замiнити. Нi, затявся Глюк, i прем’еру вiдсунули. Йому страшенно докоряли – що на нього найшло, таж двiр уже пiдготувався, як це насмiлився композитор, та ще й простого роду, а до того ж чужинець, урвати високi двiрськi готування, порушити збори найяснiшого панства через якогось бiльш або менш годящого спiвака. А менi це байдуже, – лютуе той, упертий, мов селюк, – лiпше вкинути партитуру в огонь, нiж грати абияк оперу, i, обурившись, подаеться до своеi заступницi Марii Антуанетти, яка потiшалась цим шаленцем. Вона зразу стала на бiк «bon Gluck»[31 - Доброго Глюка (франц.).], i на досаду великому панству двiрськi карети було розпряжено й прем’еру вiдсунули на дев’ятнадцяте число. Крiм того, через мiнiстра полiцii Марiя Антуанетта вжила заходiв, щоб не дати вельможному панству вилляти свистом свою злiсть на нелюб’язного музику; вона владно й прилюдно, немов iдеться про власнi iнтереси, боронить справу свого спiввiтчизника.

І справдi, прем’ера «Іфiгенii» була трiумфом, але швидше Марii Антуанетти, нiж Глюка. Газети й публiка сприйняли ii радше холодно, знайшли, що в оперi «поряд iз дуже добрими мiсцями е й вельми плиткi», – адже нетямуща публiка рiдко з першого погляду збагне генiальну смiлiсть у мистецтвi. Все ж Марiя Антуанетта притягла на прем’еру цiлий двiр, навiть ii чоловiк, що нiколи не жертвував ловами заради музики сфер i бiльше цiнував забитого оленя, нiж дев’ятерицю муз, мусив цього разу поступитися. Оскiльки належний настрiй запанував не зразу, Марiя Антуанетта у своiй ложi демонстративно ляскала в долонi пiсля кожноi арii, з чемностi дiвери та ятрiвки, а за ними вже цiлий двiр теж заходжувались ревно ляскати, – й усупереч усяким iнтригам цей вечiр став видатною подiею в iсторii музики. Глюк завоював Париж, Марiя Антуанетта вперше прилюдно накинула дворовi й мiсту свою волю, ii особистiсть здобула першу перемогу, молода жiнка нарештi об’явилася всiй Францii. Ще кiлька тижнiв – i титул королеви змiцнить ту владу, яку вона гордо здобула самотужки.

Le roi est mort, vive le roi![32 - Король помер, хай живе король! (Франц.)]

27 квiтня 1774 року на ловах несподiвано занедужав король Людовiк XV, голова йому аж репалась вiд болю, i вiн повернув до Трiанону, свого улюбленого замку. Вночi лiкар виявив гарячку й закликав до його ложа панi Дюбаррi. Наступного ранку, вже перейнявшись неспокоем, звелiли переiхати до Версалю. Навiть невблаганна смерть мусить вiдступити перед iще невблаганнiшим етикетом: король Францii не може слабувати чи вмирати десь-iнде, крiм свого пишного королiвського лiжка. «C’est ? Versailles, Sire, qu’il faut ?tre malade»[33 - Величносте, хворiти треба у Версалi (франц.).]. A там лiжко хворого вмить обстали шiсть лiкарiв, п’ять хiрургiв i три аптекарi – цiлих чотирнадцять осiб – i шiсть разiв на годину вони всi вкупi мацали пульс. Та лише випадок допомiг установити дiагноз: коли ввечерi служник пiдняв догори свiчку, то хтось iз гурту помiтив на обличчi короля лиховiснi червонi плями – й цiлий двiр i вiд порога до комина замок умить довiдались про страшну вiспу. Жах, мов буря, вiйнув величезним будинком – при дворi боялися зарази (i справдi, в подальшi днi кiлька чоловiк ii пiдхопило), але, мабуть, ще дужче потерпали за своi посади в разi королевоi смертi. Доньки виказали вiдвагу, притаманну справдi побожним душам: вони цiлiсiнький день сидять iз королем, а вночi бiля постелi недужого жертовно чатуе панi Дюбаррi. Натомiсть дофiновi й дофiнi, спадкоемцям трону, закон, аби вберегти iх вiд зарази, забороняе заходити до кiмнати: вже три днi як iхне життя враз подорожчало. Немовби ножем розiтнули – так тепер подiлився двiр: бiля постелi недужого Людовiка XV чатуе й тремтить старе поколiння, вчорашня могуть, тiтоньки й Дюбаррi – вони достеменно знають, що вся iхня влада урветься з останнiм подихом цих укритих осугою вуст. В iншiм покоi зiбралося наступне поколiння – майбутнiй король Людовiк XVI, майбутня королева Марiя Антуанетта i граф Прованський, котрий, оскiльки його брат Людовiк ще не зважився завести дiтей, потай теж вiдчувае себе майбутнiм претендентом на трон. А мiж цими двома покоями занiмiла доля. Нiхто не смiе зайти до кiмнати недужого, де заходить старе державне сонце, не смiе зайти й до другого покою, де сходить нове сонечко влади. А мiж ними в Cil de BCuf, у великiм передпокоi з одним круглим вiкном, чекае хисткий i переляканий гурт придворних, котрi не знають, на кого сподiватись – на вмирущого чи на майбутнього короля, котрi не знають, куди iм дивитися – на захiд чи на схiд.

Тим часом убивча сила недуги глибоко зорала зужите, спрацьоване i виснажене тiло короля. Потворно набрякле i засiяне гнояками моторошне тiло починае розпадатися живцем, а свiдомiсть не покидае його й на хвилину. Щоб усе це терпiти, донькам i панi Дюбаррi потрiбно чимало духу, бо хоч вiкна й вiдчинено, та королiв покiй сповнився заразливого смороду. Лiкарi невдовзi вiдступилися, вони вже втратили тiло, почалась тепер iнша боротьба, змагання за грiшну душу. Але ж який жах: до лiжка хворого вiдмовляеться пiдiйти священик, не сповiдае його й не дае останнього причастя; вмирущий король, що давно вiдцурався Бога й жив у нечестi, мусить спершу довести свое каяття дiлом. Спершу треба прибрати камiнь спотикання, коханку, що розпачливо вартуе бiля ложа, котре вона так довго не по-християнськи дiлила з умирущим. З важким серцем, якраз у мить останньоi страхiтливоi самотностi, король звелiв вiдiслати геть едину людину, до якоi мав душевну прихильнiсть. Але йому дедалi лютiше стискае горлянку страх перед пекельним вогнем. Здушеним голосом вiн прощаеться з панi Дюбаррi, ii тихо й непомiтно чимшвидше вiдправили в каретi до сусiднього замочку Руей; якби раптом король одужав, вона б повернулася звiдти.

Аж тепер, пiсля такоi очевидноi покути, можна сповiдати й причащати. Аж тепер порiг спального покою короля переступив чоловiк, котрий тридцять вiсiм рокiв мав при дворi найменше роботи: сповiдник його величностi. Дверi за ним зачинились, i, на свiй превеликий жаль, жадливi придворнi в передпокоi не чули реестру грiхiв короля Оленячого парку (а як би було цiкаво!). Не можучи зайти, зате взявши годинники, вони ретельно рахують хвилини, щоб, удоволяючи потяг до всiляких скандалiв, принаймнi довiдатися, скiльки часу потрiбно Людовiку XV на перелiк його сукупних грiхiв i переступiв. Минае рiвно шiстнадцять хвилин, i нарештi знов одчиняються дверi, виходить сповiдник. Але чимало ознак указуе на те, що Людовiк XV ще не отримав остаточного розгрiшення, вiд монарха, котрий за тридцять вiсiм рокiв нi разу не полегшив грiшну душу i перед очима власних дiтей жив у розпустi й похотi тiлеснiй, церква вимагае ревнiшоi покути, нiж така потаемна сповiдь. Саме через те, що у свiтi вiн стояв найвище, безтурботно гадаючи, що пiднявся над Божим законом, церква вимагае вiд нього розпростертись ниць перед Всевишнiм. За свое нечестиве життя грiшний король мусить покаятися прилюдно, перед усiма й для всiх. Аж тодi йому дадуть причастя.

Наступного ранку вiдбулась нечувана вистава: наймогутнiший автократ християнського свiту каявсь у грiхах перед цiлим тлумом своiх власних пiдданих. На сходах замку поставили збройну варту, вiд каплицi до кiмнати вмирущого живоплотом поставали швейцарцi, а коли, несучи ковчег пiд балдахiном, урочисто йшло високе духiвництво, глухо загримiли барабани. За архiепископом i його почтом, несучи в руках запаленi свiчки, виступали дофiн iз братами, герцоги й герцогинi i довели найсвятiшого до дверей. Спинившись на порозi, поставали навколiшки. З високим клiром до покою вмирущого ввiйшли лиш королевi доньки i принци, котрi не могли посiдати трон.

Здавалося, нiхто й не дихав, чулась тиха кардиналова мова, крiзь прочиненi дверi бачили, як подав вiн Святi Дари. Потiм ступив на порiг передпокою – всi побожно затрепетали, не знаючи, що почують, – i гучно звернувся до цiлого двору: «Панове, король доручив менi переказати, що просить у Бога прощення за всю йому заподiяну зневагу i за негiдний приклад, який давав своему народовi. Якщо Господь поверне йому здоров’я, вiн обiцяе нести покуту, пiдтримувати вiру й полегшити долю народу». З лiжка долинув ледь чутний стогiн. Тiльки тi, хто стояв найближче, розiбрали те бурмотiння: «Якби ж була в мене сила сказати це самому».

Те, що вiдбувалося потiм, було просто жахiттям. Не людина вмирала – розпадавсь i гнив чорний набряклий труп. Але тiло Людовiка XV вiдчайдушно, немов зiбралась у ньому сила предкiв усього Бурбонського роду, опиралося невпинному нищенню. Цi днi були страшними для всiх. Служники непритомнiли вiд жахливущого смороду, доньки докладали останнiх зусиль, безпораднi лiкарi вже давно вiдступилися, двiр що далi, то нетерплячiше чекав на швидкий кiнець моторошноi трагедii. На подвiр’i вже кiлька днiв стояли готовi запряженi карети, в яких, щоб уникнути зарази, новий Людовiк з усiм своiм почтом мав одразу перебратись у Шуазi, як тiльки старий король спустить дух. Кавалери вже окульбачили коней, усi спакували валiзи, внизу день i нiч нудилися служники й вiзники, всi погляди прикутi до свiчечки, що ледь блимае на вiкнi вмирущого, – це умовний сигнал для всiх, – у певну мить ii згасять. Але велетенське тiло старого Бурбона борониться ще один день. Нарештi у вiвторок 10 травня о пiв на четверту пополуднi загасили свiчку. Бурмотiння перейшло в гомiн, з кiмнати в кiмнату, мов за вiтром, пружною хвилею полетiла вiстка, залунали крики: «Король помер, хай живе король!»