скачать книгу бесплатно
Марiя Антуанетта з чоловiком чекала в невеличкому покоi. Нараз усе ближче й ближче вони почули таемничий шемрiт, по кiмнатах до них пiдкочувавсь дивний гомiн. Аж ось, мов од вiтру, розчахнулися дверi, ввiйшла панi Ноай i перша привiтала королеву. За нею тиснулася решта, все бiльше й бiльше, цiлiсiнький двiр, кожен квапився скласти шану, щоб серед вiтальникiв його запримiтили першим. Трiскотять барабани, офiцери вимахують шаблями, лунае стовустий крик: «Король помер, хай живе король!»
З покою, куди зайшла дофiною, Марiя Антуанетта вийшла вже королевою. Й поки в покинутому домi, полегшено зiтхнувши, чимшвидше вкладали в давно наготовану труну зчорнiле, невпiзнанне тiло Людовiка XV, щоб якомога непримiтнiше зарити його в землю, з роззолоченоi брами Версальського парку викотилась карета з новим королем i новою королевою. А на вулицях вiтав iх i тiшився народ, немов iз старим королем пощезли всi давнi злиднi, а з новим володарем уже нiби переродиться свiт.
У своiх то солодких, як мед, то мокрих вiд слiз мемуарах стара базiка панi Кампань оповiдае, нiбито Людовiк XVI i Марiя Антуанетта, почувши про смерть Людовiка XV, впали навколiшки, заридали й заволали: «Господи, спаси й оборони, ми ще дуже молодi, занадто молодi, аби правити». Це дуже зворушливий анекдот i, iй-богу, годиться для дитячих читанок, тiльки, на жаль, цей, як i бiльшiсть анекдотiв про Марiю Антуанетту мав невеличкий гандж: був украй незграбний i психологiчно неправдивий. Бо така святенницька розчуленiсть зовсiм не пасуе Людовiку XVI з його холодною, мов у риби, кров’ю, та й не було в нього нiяких пiдстав так тяжко переживати подiю, яку з годинником у руцi вже вiсiм днiв щомитi чекав цiлий двiр, – а ще менше було iх у Марii Антуанетти, котра з безжурним серцем прийняла цю вiстку, як i будь-який iнший дарунок долi. Нi, не жадала вона влади й не палала нетерпiнням ухопитись за вiжки; Марiя Антуанетта нiколи не мрiяла стати Єлизаветою, Катериною чи Марiею Терезiею, для цього iй бракувало душевноi снаги, дух був занадто мiзерний, а натура ледача. Як завжди в пересiчних натур, ii бажання майже не сягали далi власного «я»; в молодоi жiнки нема жодних полiтичних iдей, щоб накинути свiтовi, нема нiякоi схильностi гнiтити й упокорювати iнших, – з юних лiт iй притаманний тiльки непогамовний, затятий, а часто й дитинний iнстинкт незалежностi; панувати вона не прагне, але й не хоче, щоб хтось iй наказував чи радив. Бути владаркою – для неi це просто мати особисту свободу. Аж тепер, пiсля бiльш нiж трирiчноi опiки та нагляду, вона вперше почула себе без пута, адже нема вже нiкого, хто б мiг ii стримати (сувора мати живе за тисячi миль, а на несмiлi протести свого покiрного чоловiка вона лише зневажливо регоче). Подолавши цей вирiшальний щабель вiд спадкоемицi трону до королеви, вона нарештi стоiть над усiма й нiкому не пiдвладна, крiм своеi власноi примхливоi вдачi. Тепер уже не будуть сiкатися тiтоньки, в короля не треба питати дозволу, можна iхати на бал в Оперу чи нi, настав кiнець зазiханням ненависноi супротивницi – Дюбаррi, – завтра ту «crеature»[34 - Особу (франц.).] навiки попхнуть у вигнання, на вечерях уже не горiтимуть ii дiаманти, королi й князi вже не будуть тиснутись у ii будуарi, аби цiлувати iй руку. Гордо й не соромлячись тих гордощiв, Марiя Антуанетта взяла призначену iй корону. «Хоч завдяки пiклуванню Господа я й, народившись, уже мала таке ж високе становище, як i нинi, та все ж не можу не чудуватися ласцi провидiння, що мене, Ваше найменше дитя, обрало для найкращого королiвства Європи». Хто не чуе, як у цiй декларацii буяе радiсть, той просто глухий. Марiя Антуанетта сходить на трон iз безтурботним i веселим чолом якраз через те, що вiдчула тiльки велич свого становища i не бачить вiдповiдальностi.
Щойно вона ступила на трон, як iз глибин долинув до неi радiсний гомiн. Ще нiчого вони не зробили, й не обiцяли, нi за що й не бралися – й усе ж народний захват огорнув обох молодих володарiв. Чи не почалась тепер золота доба, – марить одвiчно спраглий за чудесами народ, – адже коханку, що приссалася, мов п’явка, потурили з краiни, Людовiк XV, старий збайдужiлий ласун, пiшов у землю, а Францiею правитимуть молодий, простий, ощадливий, скромний та побожний король i чарiвлива, свiжа, як роса, молода й ласкава королева? Портрети нових монархiв виставлено в усiх вiтринах, кожне серце сповнюють любов’ю незiв’ялi надii; всяку монаршу дiю зустрiчають захватом, почав усмiхатись навiть зацiпенiлий вiд страху двiр: таж тепер знову даватимуть бали й паради, прийдуть новi втiхи й веселощi, запануе юнiсть i свобода. По смертi старого короля всiм легко зiтхнулося i подзвiн у всiй краiнi лунав так жваво й весело, мов до свята.
У цiлiй Європi лиш однiсiнька людина справдi була вражена i налякана смертю Людовiка XV – iмператриця Марiя Терезiя. Їi гнiтять лихi передчуття, за тридцять утомливих рокiв урядування вона вже знае тягар корони, а як мати знае вади i слабостi своеi доньки. Їй щиро хотiлось, щоб це легкодумне й нестримне створiння ще й далi не сходило на трон, щоб хоч трохи дозрiло, поки вже зможе опиратися спокусам марнотратства. Важко та тяжко на серцi в староi жiнки, ii пригнiчують лихi передчуття. «Я цим страшенно вражена, – отримавши вiстку, пише вона до свого вiрного посла, – i ще дужче непокоюся за долю своеi дочки, яка може бути або дуже доброю, або ж украй нещасливою. Знаючи короля, мiнiстрiв i становище держави, я не можу бути спокiйна, а вона така ще молода! Вона нiколи не тяглася до чогось поважного i не буде цього робити або ж навряд чи буде». Дочцi на ii сповнене гордiстю послання вона теж вiдповiдае сумом: «Не хочу тебе вiтати з твоiм новим достоiнством, воно задорого куплене i буде ще дорожчим, якщо ти надалi зречешся вести те саме спокiйне i невинне життя, яким жила три роки завдяки добростi й ласцi милостивого батька i яке привернуло до вас народну любов i схвалення. У вашiм теперiшнiм становищi це вже значна перевага, але намагайтеся ii зберегти й умiло вжити на добро королю та державi. Ви обое ще надто молодi, а тягар величезний – через те я стривожена, тому так непокоюсь… Єдине, що я можу тепер вам порадити, це не кваптеся, на все дивiться власними очима, нiчого не мiняйте, хай усе розвиваеться саме, iнакше постануть нескiнченнi iнтриги та хаос i ви, моi любi дiти, вскочите в таку халепу, що навряд чи вам удасться з неi вибратись». Здалеку, з височiнi набутих за довгi роки спостережень i знань досвiдчена володарка набагато яснiше провидiла непевне становище Францii, нiж ii дiти зблизька; насамперед вона всiм святим закликае обох жити в мирi iз Австрiею, отже, зберегти мир у цiлому свiтi. «Щоб обидвi нашi держави зробили в себе лад, iм потрiбен самий тiльки мир. Якщо ми й далi житимем у злагодi, то нашим дiтям нiхто не перешкодить i Європа втiшиться спокоем i щастям. Щасливi будуть не тiльки нашi народи, а й решта». Та найсуворiше вона застерiгае доньку вiд легковажностi й потягу до втiх: «За це я боюся найдужче. Тобi вкрай потрiбно пройнятися чимось поважним i насамперед стерегтися марнотратства. Найважливiше, щоб пiсля втiшного початку, який перевершив усi нашi сподiвання, й далi пiшло все гаразд i ви були щасливi, давши щастя й народовi».
Перейнявшись тривогою матерi, Марiя Антуанетта знай роздае обiцянки. Визнае свою нехiть до серйозного дiла i присягае виправитись. Але серце староi жiнки й далi вiщувало недобре, не вщухала тривога. Вона не вiрила, що корона принесе iм щастя, не вiрила в щасливу долю своеi дочки. Й поки заздрiсний свiт вiтав Марiю Антуанетту, стара мати гiрко зiтхае в листi до свого вiрного посла: «Гадаю, що ii найкраща пора вже минулась».
Портрет королiвського подружжя
У першi тижнi пiсля сходження на трон нового короля гравери, художники, рiзьбярi й карбувальники скрiзь i завжди мають повнi руки роботи. Тож i у Францii мерщiй поприбирали зображення давно вже не «найлюбiшого» короля Людовiка XV, замiнивши iх портретами нових володарiв у пишних коронах: Le roi est mort, vive le roi. Щоб добропорядне обивательське обличчя Людовiка XVI скидалося на цезарське, вправному карбувальнику не було нiякоi потреби вдаватися до надмiрних мистецьких лестощiв, бо, якщо не брати до уваги коротку i грубу шию, голову нового короля аж нiяк не назвеш нешляхетною: пропорцiйний спадистий лоб, круто, майже смiливо згорблений нiс, повнi чуттевi губи, м’ясисте, але правильне пiдборiддя – вкупi все це давало статечний i досить симпатичний профiль. Милостиво пiдмалювати годилося б, напевне, очi, бо без лорнета надзвичайно пiдслiпий чоловiк за три метри вже нiчого не бачив; рiзцевi майстра слiд було чимало врiзати й прибирати, щоб надати хоч якоiсь владностi погляду каламутних банькатих очей пiд важкими повiками. В такого тюхтiя, як Людовiк, кепсько також iз поставою; змалювати його випростаним i величним у найпишнiшiм убраннi – чистий клопiт усiм двiрським живописцям, бо вже замолоду гладкий, неповороткий i до смiшного незграбний пiдслiпа, дарма що майже сягав шести футiв i не горбився, на кожнiй офiцiйнiй церемонii виробляв якiсь прикрi недоречностi (la plus mauvaise tournure qu’on p?t voir)[35 - (Мав) найгiршi манери, якi лише можна уявити (франц.).]. Важко похитуючи плечима, вiн ступае гладеньким версальським паркетом, «мов селянин за плугом», на балах не танцюе i не грае, а коли хоч трохи наддасть ходи, зашпортуеться за власну шпагу. Бiдолаха цiлком усвiдомлюе свою фiзичну незграбнiсть, бентежиться цим, вiд збентеження стае iще вайлуватiший, отож, уздрiвши короля Францii вперше, кожен бачив перед собою лише жалюгiдного бурмила.
Людовiк XVI, одначе, аж нiяк не дурний i не обмежений; проте якщо його рухи спутуе пiдслiпiсть, то думки й почуття не менш прикро сковуе боязливiсть (яка породжена, зрештою, його сексуальною немужнiстю). Вести розмову – повсякчасна душевна мука для цього хворобливо несмiливого владаря, адже знаючи, що мислить повiльно й важко, Людовiк XVI несказанно боiться людей розумних, метких i кмiтливих, у котрих слово саме рветься з уст, – поряд iз ними цей нелукавий чоловiк соромиться власноi безпорадностi. Та якщо в нього е час дати лад думкам, якщо не силувати його до хапливих рiшень i вiдповiдей, то навiть таких доскiпливих спiврозмовникiв, як Йосиф II i Петiон, вiн може вразити своiм, щоправда, нiтрохи не видатним, а все ж прямим, чесним i здоровим глуздом; скоро лиш йому вдасться щасливо побороти свiй нервовий страх, як стае вiн цiлком нормальний. Загалом, замiсть говорити, йому лiпше читати й писати, адже книжки спокiйнi й нiкуди не пiдганяють. Людовiк XVI (мабуть, не повiрять цьому) залюбки й багато читае, добре знае iсторiю й географiю, невпинно вдосконалюе свою англiйську й латину – тут йому у великiй пригодi цупка i надiйна пам’ять. У його паперах i записниках бездоганний лад; щовечора своiм охайним, круглим, ясним, майже калiграфiчним почерком вiн занотовуе в щоденнику всю жалюгiдну пiсняву свого життя («забив шiсть оленiв», «мене пронесло») – i ви до краю враженi тiею простодушнiстю, з якою вiн недобачив усi важливi iсторичнi подii. Загалом це типовий образ пересiчного, несамостiйного розуму, призначеного природою якомусь ревному митниковi чи канцеляристу, розрахованого на чисто механiчну, пiдпорядковану роботу подалi вiд виру подiй, – розуму, що годився б усiм i скрiзь, але тiльки не володарю.
Але справжне нещастя Людовiка XVI в тому, що в нього мовби свинцева кров. Щось липке й важке замулюе йому жили, його все обтяжуе, щиро чим-небудь перейнявшись, вiн, аби щось зробити, подумати чи навiть просто вiдчути, незмiнно мусить долати невидимий опiр, якусь дивну оспалiсть. Його нерви, мов зiжмакана гумова стрiчка, не тужавiють, не напружуються й не бринять, у них нема iскряноi електрики. Ця вроджена нервова нечутливiсть позбавила Людовiка XVI будь-яких сильних поривiв чуття: любовi (в духовному й у фiзiологiчному розумiннi), радощiв, утiхи, боязнi, болю, страху – всi цi чуттевi елементи не проходять крiзь слонову шкуру його незворушливостi, i нiколи нiяка смертельна небезпека не розбуркала його летаргii. Коли революцiонери штурмували Тюiльрi, його серце нiтрiшки не забилося частiше, навiть у нiч перед гiльйотиною не впали двi пiдпори його гаразду – апетит i сон. Навiть коли йому до грудей приставляли пiстолета, цей чоловiк не блiд, у його бляклих очах нiколи не спалахував гнiв, вiн нiчого не боявся, зате й не переймався нiчим. Тiльки найгрубшi зусилля – бiля ковадла й на ловах – принаймнi зовнi розворушують його тiло; все нiжне, витончене, грацiйне, отже, мистецтво, музика й танець, узагалi недоступнi його душевному свiтовi; жодна муза i жоден бог, навiть сам Ерос не збурюють йому почуттiв. За двадцять рокiв Людовiк XVI не пожадав нiякоi iншоi жiнки, крiм тiеi, що йому дав за дружину дiдусь, iз нею вiн щасливий i вдоволений, як удоволений, зрештою, всiм, маючи просто дратливу вiдсутнiсть усяких потреб. А доля ж пiдступна, мов диявол, i саме вiд такоi тупоi i млявоi тваринноi натури вимагае найважливiших iсторичних рiшень усього сторiччя, i вона турнула цього чистого споглядальника в найжахливiшу всесвiтню катастрофу. Бо саме там, де слiд братися до дiла й напружити волю для оборони чи нападу, цей фiзично дужий чоловiк ставав жалюгiдним i недолугим: для Людовiка XVI кожне рiшення обертаеться найстрахiтнiшим збентеженням. Вiн може лише подаватися, робити тiльки те, чого прагнуть iншi, а сам же волiв би мати спокiйнющий спокiй. Коли його притиснуть i заскочать, вiн кожному обiцяе все те, що той вимагае вiд нього, а наступному з такою ж млявою готовнiстю обiцяе геть протилежне. Через цю несказанну слабiсть Людовiк XVI був завжди без вини винуватий; маючи в душi найчеснiшi намiри, був м’ячем, яким шпортали його дружина й мiнiстри, бобовим королем без веселощiв i показностi; був щасливий, коли йому давали спокiй, i до вiдчаю розпачливий у тi хвилини, коли справдi мав урядувати. Якби революцiя замiсть пiдкласти пiд сокиру оцупкувату шию цього незлобливого й тупого чоловiка дала йому де-небудь селянську хату й садок i якусь незначну посаду, то зробила б його щасливiшим, нiж архiепископ Реймський, коли одягнув на нього французьку корону, яку вiн без гордостi, гiдностi й утiхи байдуже проносив двадцять рокiв.
Такого м’якосердого й немужнього чоловiка навiть найоблеснiшi двiрськi барди не зважились прославляти як великого iмператора. Натомiсть королеву славили всяким словом i способом, зображали в глинi й мармурi, порцелянi й пастелi, в гарненьких мiнiатюрах iз слоновоi костi i грацiйних вiршиках; митцi нiби змагалися мiж собою, бо ii обличчя й манери просто довершено вiдбивали тогочасний iдеал. Тендiтна, гнучка, приваблива й чарiвна, пустотлива й зальотна, дев’ятнадцятирiчна дiвчина з першоi ж митi стала богинею рококо, взiрцевим прототипом моди й панiвного смаку. Якщо хтось iз жiнок прагнув уважатися вродливою й принадною, то намагався хоч трохи скидатись на неi. Й при цьому обличчя Марii Антуанетти було, власне, незначним i нiчим не примiтним; гладенький i рiвний овал з невеличкими пiкантними неправильностями, як-от габсбурзька вiдкопилена нижня губа й пласкувате чоло, не чарував нi прикметами духу, нi якимись виразними неповторними рисами. Вiд цього несформованого обличчя, на якому ще виразно проступала цiкавiсть дiвчини до самоi себе, вiе чимось холодним i порожнiм, мов од гладенькоi барвистоi емалi; аж тiльки згодом, у зрiлi жiночi роки, ii лице стане вже нiби завершеним, рiшучим i величним. Лише лагiднi й дуже мiнливi очi (часто сльози на них забринять – й ураз променяться жартом i радiстю) виказують жвавiсть почуттiв, а короткозорiсть надае iхнiй прозорiй неглибокiй синявi невловноi принадностi. На цьому безвиразному овалi жодною твердою рисою не позначилась гартована воля, вiдчуваеться лише податлива й лагiдна примхлива вдача, що кориться тiльки глибинним пориванням почуттiв. Саме ця нiжна чарiвнiсть Марii Антуанетти насамперед прихиляе до неi. Насправдi в цiеi жiнки гарнi лише достоту жiночi, пишнi попелясто-бiлi з рудуватим полиском коси, бiла й гладенька, мов порцеляна, шкiра, досконалi округлi форми, довершенi, немов виточенi iз слоновоi костi, делiкатнi й доглянутi руки – всi пахощi й квiт напiврозпуклоi дiвочостi (знада все ж надто витончена й минуща, щоб ii до решти вгадати на портретах).
Бо навiть кiлька майстерних полотен не вiдбивають саму суть ii натури, ii найвластивiшi вияви. Картини майже завжди вiдтворюють лише вимушену й застиглу людську позу, а найбiльший чар Марii Антуанетти – про це в один голос усi казали – полягав у незрiвняннiй красi i зграбностi ii рухiв. Лиш у жвавому русi розкриваеться вроджена гармонiйнiсть ii тiла; коли, перебираючи гарненькими нiжками, струнка й пiднесена, вона простуе вуличкою з придворних у дзеркальнiй залi, коли з податливим кокетством вiдкинеться у фотелi для розмови, коли шаленим вистрибом немовби злiтае по сходах, коли природним i зграбним жестом подае для цiлунку бiлу аж слiпучу руку або нiжно пригорнеться до подруги, – то в ii вiльних i невимушених рухах вiдчуваеться досконала iнтуiцiя жiночого тiла. «Коли вона стоiть, – пише геть сп’янiлий, хоча звичайно холодний, англiець Горас Уолпол, – це нiби статуя вроди, а коли йде – сама Грацiя». І справдi, вона iздить верхи i грае в м’яча, немов амазонка. Де лиш береться до гри ii звинне й обдароване тiло, там не тiльки спритнiстю, але й чуттевою звабою вона перевершуе найвродливiших жiнок свого двору, – i зачарований Уолпол таким милим словом завзято спростовуе закид, нiби вона порушила ритм у танцi: тут просто музики схибили. І тому свiдомим iнстинктом – адже секрети своеi краси знае кожна жiнка – Марiя Антуанетта полюбляе рух. Неспокiй – ось ii правдивий елемент, натомiсть сидiти, слухати, дивитися, читати, думати i навiть, в певному розумiннi, спати стае для неi нестерпним випробуванням. Тiльки б туди-сюди, так i сяк, щось починати i зразу кидати, мерщiй братися за нове, щось робити, за щось хапатись – аби не перейматися поважним, аби лиш вiдчувати, що час не стоiть, аби лиш за ним наздогiн, догнати i перегнати його! Довго не iсти, а нашвидку ласувати тiстечком, довго не спати, довго не думати, лише далi й далi в мiнливому неробствi! Отож двадцять рокiв королювання Марii Антуанетти – це ненастанне крутiння навколо власного «я», вiдсутнiсть будь-якоi зовнiшньоi чи внутрiшньоi мети, цiлковита iзда впорожнi i в людському, i в полiтичному розумiннi.
Ця невпиннiсть – аби не стати й не озирнутися, – марнування великоi, проте хибно повернутоi сили – саме те, на що так гiрко нарiкае мати Марii Антуанетти. Давно навчившись розпiзнавати людей, вона достеменно знае, що це обдароване вiд природи й натхненне дiвча може здобутись на незмiрно гiднiшi вчинки. Марii Антуанеттi було б досить тiльки захотiти бути такою, якою, по сутi, вона е, i була б iз неi велична й могутня королева, та, на лихо, заради спокою i зручностi, вона повсякчас живе нижче свого власного духовного рiвня. Як у правдивоi австрiйки, в неi чимало рiзних здiбностей, але, на жаль, нема й щонайменшого прагнення серйозно використати чи навiть просто поглибити цi природнi обдарування: щоб самiй розвiятись, вона легкодумно розпорошуе власнi таланти. «Їi перший порух, – розважае Йосиф II, – завжди слушний, i якби вона затрималась на ньому, трохи помiркувала, то було б просто чудово». Та для ii крученоi вдачi навiть трохи помiркувати – вже тягар; думка, що не знялася, як вихор, – уже зусилля, а ii примхлива й безтурботна натура ненавидить будь-якi душевнi зусилля. Вона прагне самоi гри, тiльки легкостi в усьому й у кожнiм i цураеться всякого клопоту, всякоi справдешньоi роботи. В Марii Антуанетти говорять самi вуста, голова нiма й бездiяльна. Коли ж iй що кажуть, вона слухае недбало й неуважно; пiд час розмови, пiдкуплена витонченою люб’язнiстю i блискучою легкiстю, вона, ледь розпочавши, враз полишае будь-яку думку; до кiнця нiчого не каже, не думае й не читае; нiде не зачепиться й не всотуе живлющого нектару правдивоi мудростi. Через те й не любить нiяких книжок, нiяких державних паперiв, усього серйозного, що вимагае терпiння й уваги, – тiльки знехотя, нетерплячим i нерозбiрливим почерком пише вона найнеобхiднiшi листи: навiть у ii листах до матерi часто доволi помiтно проступае бажання чимшвидше iх спекатись. Аби лиш не обтяжити життя, щоб у головi не було нiякоi нудьги, смутку й клопоту! Хто найбiльше пiдлеститься до ii ледачоi думки, той для неi вже найрозумнiший, а хто вимагае зусиль – той надокучливий педант; вона враз покидае всiх своiх мудрих радникiв, iде до кавалерiв i таких, як сама вона, подруг. Тiльки б тiшитись, не знати набридливих думок, обрахункiв, ощадностi – так гадае вона й уся решта, що в’еться бiля неi. Жити самими почуттями, нi над чим не замислюватись – це мораль цiлого поколiння, всього вiсiмнадцятого сторiччя, i доля немов символiчно наставила ii королевою над усiм сторiччям, щоб перед очима цiлого свiту вона жила з тим сторiччям i з ним загинула.
Жоден поет не вигадав би разючiшоi протилежностi, нiж та, яку творила ця вкрай неоднакова пара. Кожнiсiньким нервом тiла, ритмом кровi, найменшими виявами вдачi, всiма рисами i прикметами Марiя Антуанетта i Людовiк XVI подавали просто-таки учительний зразок антитези. Вiн важкий – вона легка, вiн незграбний – вона гнучка, вiн тягучий – вона пiниста, вiн тупий i нечулий – вона пломениста й нервова. Не менше вiдрiзнялися iхнi душевнi свiти: вiн нерiшучий – вона хаплива, вiн тугодум – у неi притьмом зриваеться «так» чи «нi», вiн правовiрний святенник – вона надто залюблена у свiт, вiн смиренник – вона горда кокетка, вiн педантичний – вона розвiяна, вiн ощадливий – вона марнотратна, вiн надто поважний – вона надмiру пустотлива, вiн нiби важка й глибока пiдводна течiя – вона шум i танок поверхневих хвиль. Йому найлiпше на самотi, iй – у бучному й гомiнкому товариствi, вiн iз тупим i чисто тваринним удоволенням любить багато iсти й пити мiцне вино, вона й не торкаеться до чарки, iсть мало й похапцем. Його стихiя – це сон, ii – танок, його свiт удень, ii – вночi; як мiсяць i сонце, так i стрiлки iхнiх живих годинникiв завше йдуть насупроти одна одноi. Об одинадцятiй, коли Людовiк XVI укладаеться спати, Марiя Антуанетта тiльки-но починае по-справжньому мигтiти: сьогоднi – в гральному залi, завтра – на балу, щоразу в iншому мiсцi; коли вiн уранцi вже чимало годин вiдганяе на ловах, вона щойно починае пiдводитись iз лiжка. Нiде, в жодному пунктi, не збiгаються iхнi звички й нахили, в кожного свiй розпорядок; власне Марiя Антуанетта й Людовiк XVI переважну бiльшiсть часу вели vie ? part[36 - Життя нарiзно (франц.).] i так само (на превеликий жаль Марii Терезii) майже завжди вкладалися lit ? part[37 - Спати порiзно (франц.).].
Отже, це поганий, незгiдливий i сварливий шлюб, що ледве тримаеться купи? Анiтрiшечки! Навпаки, цiлком мирне, задоволене подружжя, i якби не було на початку чоловiчоi неспроможностi та ii вже вiдомих прикрих наслiдкiв, то навiть цiлком щасливе. Для того щоб постали суперечки, обом доконечно мати хоч трохи сили, треба, щоб зiтнулися двi волi, зайшла коса на камiнь. Але вони обое – Людовiк XVI i Марiя Антуанетта – уникають будь-яких суперечок i незгоди, вiн – вiд тiлесних, а вона – вiд душевних лiнощiв. «Моi вподобання не такi, як у короля, – бездумно пише в одному з листiв Марiя Антуанетта, – вiн цiкавиться лише полюванням i механiчною роботою… Погодьтеся, що в кузнi я не мала б уже хоч якоiсь грацii, Вулканом я там не стала б, а якби стала Венерою, то це було б, певне, ще бiльше не до серця моему чоловiковi, нiж моi вiдмiннi смаки». Людовiку XVI й справдi не до вподоби ii галасливi й нестримнi втiхи, але в оспалого чоловiка нема нi волi, нi сили, замiсть показати владу й утрутитись, вiн лагiдно усмiхаеться на ii невгавучi веселощi i загалом пишаеться, що мае за дружину таку чарiвну й усiма люблену жiнку. Наскiльки його млявi почуття взагалi спроможнi ворушитися, цей прямодушний чоловiк по-своему – тобто незграбно й щиро – цiлком вiдданий своiй гарненькiй i куди розумнiшiй за нього дружинi; усвiдомлюючи свою неповноцiннiсть, вiн, щоб не застити iй свiтла, вiдступаеться вбiк. А вона трохи i зовсiм незлобиво пiдсмiюеться над таким зручним чоловiком, бо й собi вiдчувае до нього якусь жалiсливу любов – мов до великого кудлатого сенбернара, котрого можна як завгодно чухати й гладити, адже вiн нiколи не шкiриться й не гарчить i зворушливо кориться щонайменшому кивковi; та довго гнiватись на цю добру й тупу колоду вже не можна навiть з удячностi. Адже вiн дае заправляти, як iй заманеться; почувши себе небажаним, делiкатно виходить; не попередивши, не входить – iдеальний чоловiк, котрий попри свою ощадливiсть завжди сплачуе ii борги й дозволяе все, зрештою, навiть коханця. Чим довше Марiя Антуанетта живе з Людовiком XVI, тим бiльшу вiдчувае повагу до його, дарма що слабкого, а все ж вельми гiдного характеру. Зi стуленого дипломатами шлюбу мало-помалу витворилась iстинна приязнь, добре й сердечне спiвжиття i, безперечно, щирiше, нiж у бiльшостi тогочасних монарших подружжiв.
Лише любов, це святе i велике слово, говорячи про них, лiпше й не згадувати. Для справдешньоi любовi немужньому Людовiку бракуе сердечноi снаги, а, з другого боку, в прихильностi Марii Антуанетти до нього забагато спiвчуття, поблажливостi й ласкавостi, щоб усе це лiтепло ще можна було назвати любов’ю. З почуття обов’язку й державних мiркувань ця нiжна й витончена жiнка ще могла й мусила вiддаватися своему чоловiковi тiлом, але припустити, що цей гладкий, удоволений, заледачий для почуттiв чоловiк, цей фальстаф, мiг збудити у такiй ворушливiй жiнцi еротичнi струменi або хоч просто ii задовольнити, було б чистим безглуздям. «Вона нiтрохи не любить його», – ясно й твердо доповiв Йосиф II у Вiднi, повернувшись iз Парижа, а коли Марiя Антуанетта й собi писала матерi, що з трьох братiв Господь iй дав за чоловiка все ж найлiпшого, то це «все ж», яке так зрадливо заповзло в рядки, виявляе бiльше, нiж вона хотiла сказати, примiром: оскiльки кращого чоловiка я взяти не могла, то цей пристойний добряга «все ж» найкращий ерзац. Це слово виказало все мляве тепло iхнiх стосункiв. Тепер Марiя Терезiя нарештi могла б удовольнитись – вiд своеi дочки в Пармi вона чула куди гiршi речi – цим ухильним означенням шлюбу, якби лиш Марiя Антуанетта трохи вправнiше прикидалась i мала бiльше такту, тобто навчилася лiпше ховати вiд iнших, що як мужа вважае свого чоловiка короля за нуль, за quantitе nеgligeable![38 - Незначне абищо! (Франц.)] Але Марiя Антуанетта забула – цього iй мати не пробачить – зберiгати зовнiшню поштивiсть, а вкупi з нею честь свого чоловiка – Марiя Терезiя, на щастя, вчасно пiймала один ii легковажний вислiв. Їi приятель, граф Розенберг, подався вiдвiдати Версаль, Марiя Антуанетта вподобала вишуканого й галантного лiтнього добродiя й перейнялась до нього такою довiрою, що потiм надiслала йому до Вiдня щебетливого листа, оповiвши, як вона потай одурила свого чоловiка, коли герцог Шуазельський просив у неi аудiенцii: «Ви ж добре знаете, що я не могла з ним побачитись, не сказавши королевi. Але вам, мабуть, i невдогад, скiльки я мала докласти хитрощiв, щоб хоч якось не показати, що я прошу дозволу. Я сказала, нiби менi дуже кортить побачити добродiя Шуазеля, та от не знаю, котрого саме дня це можна зробити, – й була така спритна, що бiдолаха („le pauvre homme“) сам призначив менi найзручнiший час, коли б я могла його бачити. Гадаю, що тут я тiльки належне скористалась своiм жiночим правом». Слова «pauvre homme» зовсiм вiльно збiгають з пера Марii Антуанетти, вона безтурботно запечатуе листа, бо ж гадае, що розповiла лише утiшного анекдота й означення «pauvre homme» на мовi ii серця звучить добросердо i щиро: «бiдненький, добрий хлопчик». Та у Вiднi цю сумiш симпатii, спiвчуття i зневаги прочитали iнакше, Марiя Терезiя зразу вiдчула, яка згубна нетактовнiсть у тому, що французька королева в приватному листi, не криючись, називае «pauvre homme» короля Францii, найзначнiшого володаря християнського свiту, що в своему чоловiковi вона нiтрохи не шануе монарха. Як же тодi ця вiтрогонка глузуе з володаря Францii пiд час гулянь у саду й на балах, теревенячи зi своiми фрейлiнами Ламбаль i Полiньяк та молоденькими кавалерами! У Вiднi негайно було зiбрано немилосердну нараду й написано Марii Антуанеттi такого суворого листа, що iмперський архiв десятки рокiв не дозволяв його опублiкувати. «Я не можу приховати вiд тебе, – дорiкае стара iмператриця дочцi, котра забула про свiй обов’язок, – що твiй лист до графа Розенберга вкрай уразив мене. Що це за мова, яке ж легкодумство! Де подiлося добре, лагiдне й вiддане серце ерцгерцогинi Марii Антуанетти? Я бачу саму лише iнтригу, дрiбну ненависть, глум i пiдступнiсть, – iнтригу, гiдну якоiсь Помпадур чи Дюбаррi, але не високородного нащадка Габсбурзько-Лотарiнзького дому, доброi i чуйноi принцеси. Мене завжди тривожили твоi швидкi успiхи й усi тi лестощi, якими тебе обплiтають вiд самоi зими, вiдколи ти погналася за втiхами та смiховинними модами й уборами… Ця гонитва вiд утiхи до втiхи, та ще й без короля, хоч ти знаеш, що це його не тiшить i вiн через саму тiльки згiдливiсть iздить iз тобою й терпить усе те, що породжувало цiлком зрозумiлий неспокiй i в моiх попереднiх листах. Бачу, що тим своiм листом ти все тiльки потвердила. Що це за мова! „Le pauvre homme“! Де повага й удячнiсть за всю його поступливiсть? Сама помiркуй над цим, я вже мовчатиму, хоч багато ще годилося б казати… Та коли я й надалi примiчу такi неподобства, то мовчати вже не зможу, я занадто тебе люблю, та, на жаль, знаючи твою легковажнiсть, поривнiсть i повну бездумнiсть, я певнiше, нiж будь-коли, передчуваю лихе й у майбутнiм. Твое щастя може швидко урватися, i через власнi провини ти зазнаеш великого горя – й усе це буде лише наслiдком страхiтливоi гонитви за втiхами, що не лишае часу для чогось поважного. Якi книжки ти читаеш? І ти ще смiеш в усе втручатися, вирiшувати найважливiшi справи, призначати мiнiстрiв?.. Здаеться, що тобi вже осоружнi абат i Мерсi, бо ж вони не вдаються до ницих лестощiв i прагнуть принести тобi щастя, а не просто розважають i потурають, здобуваючи собi вигоду. Колись ти збагнеш усе, але буде пiзно. Сподiваюся, що я не доживу до того дня, i благаю Бога, щоб якнайшвидше забрав мене до себе, бо я вже тобi не зараджу i не зможу пережити твого нещастя й загибелi, адже я всiм серцем любитиму тебе до свого останнього подиху».
Може, ii неспокiй був надмiрний i вона зарано провiщала лихо через однiсiньке, пустотливо й недбало кинуте жартiвливе слово «pauvre homme»? Та Марiя Терезiя вбачае в цьому, здавалось би, випадковому словi небезпечний симптом. Воно блискавицею висвiтлило iй, як мало поважають Людовiка XVI у власнiй родинi i в якiй вiн непошанi в цiлого двору. Душа ii стривожилась. Якщо зневага до монарха пiдточила наймiцнiшi державнi пiдпори – його власну родину, то хiба ж iншi стовпи й опори вистоять у бурю? Якщо монархiя буде в небезпецi, хiба ж вистоiть вона без монархiв, хiба ж трон не схитнеться пiд статистами, що в жилах, головi i серцi не мають нiчого королiвського? Вiн недолугий тугодум, вона бездумна вiтрогонка – як же цi легкодухи вбережуть свою династiю вiд грiзного хмаровиння прийдешностi? Насправдi стара iмператриця на дочку нiтрохи не гнiваеться, вона лише тривожиться за неi.
І справдi, як же гнiватись на цих двох, як же iх судити? Навiть iхньому обвинувачевi – Конвентовi – вкрай було важко назвати цього «бiдолаху» тираном i злочинцем, адже, по сутi, в них обох не було анi крихти злостивостi i, як у бiльшостi пересiчних натур, нiякоi твердостi, нiякоi жорстокостi, ба навiть жодного честолюбства чи грубоi пихи. Проте, на жаль, iхнi лiпшi риси – добросерда поряднiсть, недбала поблажливiсть, млява доброзичливiсть – також були на рiвнi мiщанськоi пересiчностi. Якби iхня доба була такою ж пересiчною, як вони самi, то iх би шанували i вони б зосталися в iсторii цiлком пристойними постатями. Але нi Марiя Антуанетта, нi Людовiк не спромоглись у драматично здиблену добу пiднести на таку ж височiнь свое серце – вони, радше, вмiли пристойно вмерти, нiж жити героiчно i твердо.
Доля зла до того, хто не мiг ii опанувати, – в кожнiй поразцi е свiй сенс i провина. А Марii Антуанеттi й Людовiку XVI мудрий суддiвський вирок винiс Гете:
Нiби вiник в лихому нестямi
Короля вимiтае для скону, —
А були б королi королями,
То б i досi не рушали трону.
Королева рококо
Фрiдрiх Великий, споконвiчний ворог Австрii, одразу занепокоiвся, коли Марiя Антуанетта, донька його давньоi супротивницi Марii Терезii, ступила на французький трон. Прагнучи найдокладнiше дiзнатися про ii полiтичнi плани, вiн шле до прусського посла в Париж листа за листом. Справдi, вiн у значнiй небезпецi. Марii Антуанеттi досить лише захотiти, докласти хоч найменших зусиль – i всi нитки французькоi дипломатii бiгли б тiльки до неi, Європою правили б три жiнки: Марiя Терезiя, Марiя Антуанетта i Катерина Росiйська. Та Пруссii на щастя й на лихо для самоi королеви Марiю Антуанетту нiтрохи не вабить таке грандiозне iсторичне завдання; в неi й гадки нема зрозумiти час, а е лише бажання його бавити, i корону вона пiдбирае недбало, мов iграшку. Замiсть користатись своею владою вона просто тiшиться нею.
Вiд самого початку це було найзгубнiшою помилкою Марii Антуанетти: вона хотiла перемагати не як королева, а як жiнка, ii незначнi жiночi трiумфи важили для неi бiльше, нiж великi й далекосяжнi iсторичнi цiлi, – i через те, що вона зi своiм пустотливим серцем не вкладала в поняття «монархiя» нiякого духовного змiсту, розумiючи пiд ним тiльки довершену форму, величне завдання в ii руках обернулось на минущу гру, а високе служiння – на театральну роль. П’ятнадцять легкодумних рокiв бути королевою означае для Марii Антуанетти лиш одне: щоб нею милувались як найелегантнiшою, найкокетливiшою, найошатнiшою, найрозбещенiшою й передусiм найвеселiшою жiнкою цiлого двору, щоб вона була arbiter elegantiarum[39 - Законодавцем моди i мистецтв (лат.).], вела перед у тому надмiру витонченому шляхетному товариствi, яке мало себе за цiлий свiт. Двадцять рокiв самозакохано, досконало й чарiвно вона грала роль примадонни – довершеноi королеви рококо – на приватнiй версальськiй сценi, що, мов японський заквiтчаний мiсток, перекинулась над проваллям.
Але який же злиденний репертуар цього великосвiтського театру: трохи легкого кокетства, кiлька млявих iнтриг, замало духу й забагато танцю. На цих виставах i грищах поруч iз нею не було нiякого гiдного партнера, скажiмо, короля, не маячiло жодного правдивого героя, й нудилась незмiнна пересичена публiка – а за роззолоченою версальською брамою багатомiльйонний народ покладав щирi надii на свою володарку. Але заслiплена не кидае ролi, анiтрохи не змориться вiд неi, а тiльки новим нiкчемством усе дурить i дурить свое нерозумне серце; навiть коли з Парижа вже й до Версальського садка долетiли грiзнi громовицi, вона й далi робить те саме. Аж коли революцiя силою потягла ii з крихiтноi сцени рококо на великий i трагiчний кiн свiтовоi iсторii, Марiя Антуанетта збагнула свою страхiтливу помилку: вона двадцять рокiв грала дрiбненьку роль – субретки, салоновоi дами, – а доля ж дала iй силу й душевну мiць для ролi героiнi. Пiзно збагнула вона помилку, та все ж не запiзно. Адже саме тодi, коли iй зосталося дограти тiльки смерть королеви, у трагiчнiй розв’язцi пасторалi вона сягнула своеi справжньоi величi. Аж коли пiшла вже серйозна гра й у неi вiдiбрали корону, Марiя Антуанетта в душi й справдi вiдчула себе королевою.
Історичну провину Марii Антуанетти важко навiть збагнути – й полягае вона в тому, що внаслiдок похибок думки або, радше, цiлковитого недумства вона двадцять рокiв офiрувала конче потрiбним заради нiкчемного, обов’язком заради втiхи, важким заради легкого, Францiею заради мiзерного Версалю, свiтом справдешнiм заради свiту власних розваг. Щоб унаочнити собi ii безумство, найкраще вiзьмiть до рук карту Францii й позначте там оту крихiтну латку, на якiй пройшло двадцять рокiв урядування Марii Антуанетти. Побачене вас приголомшить. Бо це коло таке мале, що на звичайнiй картi буде майже цяткою. Золочена дзига ii дiяльноi нудьги невпинно крутилась мiж Версалем, Трiаноном, Марлi, Фонтебло, Сен-Клу й Рамбуйе – шiстьма замками, що лежать за кiлька годин iзди один вiд одного на смiховинно малiм клаптi землi. Жодного разу – чи географiчно, чи духовно – Марiя Антуанетта не вiдчула потреби переступити пентаграму, якою скував ii свободу найдурнiший помiж чортiв – демон утiхи. Жодного разу майже за п’яту частину столiття володарка Францii не вiдчула бажання вивчити свою власну державу: побачити провiнцii, над якими вона королюе, берег, омитий морем, гори, фортецi, мiста й собори – велику й розмаiту землю. У свого неробства вона нi разу не вкрала навiть годинки, щоб навiдати когось iз пiдданих або хоч подумати про них, вона нi разу не зайшла до мiщанського житла: увесь реальний свiт поза межами ii аристократичного кола фактично не iснував для неi. Марiя Антуанетта нiколи й гадки не мала, що довкола Паризькоi опери простяглося величезне мiсто, вщерть повне злиднiв i невдоволення, що за трiанонськими ставками, де жирують китайськi качки, розгодованi лебедi i павичi, за охайним i чистим парадним hameau[40 - Хутором (франц.).], який збудували двiрськi архiтектори, справжнi селянськi хати обертаються в пустку, а клунi стоять порожнi; що за роззолоченою огорожею ii парку працюе, голодуе i сподiваеться багатомiльйонний народ. Мабуть, тiльки це незнання й небажання знати про всю свiтову недолю й неспокiй надавало рококо чарiвливоi грацii i легкоi, безтурботноi вабливостi; тiльки той, хто не знае злигоднiв свiту, може тiшитись так блаженно. Але королева, котра забула про свiй народ, веде небезпечну гру. Якби ж Марiя Антуанетта хоч раз запитала у свiту, але питати вона не хотiла. Якби хоч раз придивилася до часу, вона б усе зрозумiла, але розумiти вона не хотiла. Вона прагла не вiдати, зоставатися молодою, веселою й незрячою. Живучи серед штучноi культури, марнуючи вкупi зi своiми двiрськими марiонетками вирiшальнi й безповоротнi роки життя, вона, як за блудним вогником, невпинно ходила по колу.
Їi незаперечна провина в тому, що вона нечувано легкодумно постала перед найтяжчим iсторичним випробуванням, iз лагiдним серцем – перед найгострiшим конфлiктом сторiччя. Провина хоча й незаперечна, а все ж ii можна простити, зваживши на той безмiр спокус, перед якими навряд чи втримався б i сильнiший характер. Потрапивши з дитячого лiжка на подружне ложе, а тодi вмить, нiби чарами, ступивши iз заднiх палацових покоiв на найвищий щабель влади, не готова й духовно не пробуджена, незлобива, не дуже сильна й не вельми пильна душа почула, що ii, мов сонечко, оточив планетний танок замилування, – i як промiтно тi людцi вiсiмнадцятого сторiччя вмiли дурити молоденьку жiнку! Як по-шахрайськи спритно тямили готувати солодку трутизну лестощiв, якi вони вдатнi й винахiдливi в чаруваннi дрiбницями, якi вправнi у високiй науцi галантностi й феацькому мистецтвi легкого ставлення до життя! Знаючи й задобре знаючи всi спокуси i слабостi душi, придворнi зразу затягли це недосвiдчене, ще цiкаве до самого себе дiвоче серце у свое вiдьомське коло. З перших днiв свого королювання Марiя Антуанетта нiби витае в дурманних випарах безмiрного обожнювання. Що вона скаже – вже розумне, що вона робить – уже закон, що забажае, те й виконують. У неi примха, а вже завтра – це мода. Вона коiть дурницi, а цiлий двiр натхненно наслiдуе ii. Вона пiдступить ближче – й, мов сонечко, осяе пихате й честолюбне збiговисько; ii погляд – уже дарунок, ii посмiшка – саме щастя, ii прихiд – свято; на ii прийомах усi дами – найстарiшi i наймолодшi, найродовитiшi i щойно допущенi до двору – роблять найсудомнiшi, найкумеднiшi, найсмiховиннiшi i найбезглуздiшi спроби, щоб, – господи поможи, – хоч на хвилинку привернути ii увагу, зловити похвалу чи привiтання, а якщо це не вдаеться, то принаймнi щоб iх побачили, хоч якось запримiтили. З радiсною вiрою на вулицях до неi знову пiдступають цiлi юрмиська, в театрi, як один, пiдводяться для вiтання глядачi. А коли вона проминае дзеркало, то бачить у ньому пишно вбрану й окрилену власним трiумфом молоду й гарну жiнку, безтурботну й щасливу, вродливiшу за двiрських красунь, а оскiльки двiр вона завжди вважала цiлим свiтом, то й найвродливiшу на землi. І хiба можна з дитячим серцем i невеликою силою боронитися проти такого оманливого й дурманного, замiшаного на всiх гострих i солодких есенцiях почуттiв трунку щастя, на чоловiчих поглядах, на жiночiй зачудованiй заздростi, на народнiй вiдданостi, на власнiй гордостi? Як же не стати легкодумною, коли все так легко? Коли пошлеш записку – й напливають грошi, нашвидку напишеш на клаптi паперу одне тiльки слово «payez»[41 - Заплатiть (франц.).] – i немов чарами прибувають тисячi дукатiв i самоцвiтiв, пiдводяться замки й садки? Коли лагiдний подих щастя так солодко й довiльно пестить кожного нерва? Хiба ж не станеш безжурна й легковажна, коли такi-от крила небеснi причепленi до молодих оголених плеч? Хiба не згубиш пiд ногами землю, коли улягаеш отаким спокусам?
З погляду iсторii таке легкодумне розумiння життя – ii незаперечна провина, а заразом провина й цiлого поколiння: саме через те, що Марiя Антуанетта цiлком вiдповiдала духовi тiеi доби, вона стала типовою представницею вiсiмнадцятого сторiччя. Рококо, цьому надмiру рафiнованому й витонченому вицвiту прадавньоi культури, сторiччю гарних i неробочих рук, вишуканого й пустотливого духу, заманулося, перш нiж загинути, втiлитись у единiй постатi. В iлюстрованiй книзi iсторii це сторiччя жiнок не мiг представити жоден король i нiякий чоловiк – лиш у жiночiй постатi, в королевi, воно могло виразно вiдбитись; i такою зразковою королевою рококо стала Марiя Антуанетта. Найбезжурнiша з безжурних, наймарнотратнiша з марнотратних, вишукано найгалантнiша й зумисне найзальотнiша з усiх галантних i кокетливих жiнок, вона незабутньо й майже з документальною докладнiстю вiдтворила в власнiй постатi штучнi звичаi й неприродне життя вiсiмнадцятого сторiччя. «Неможливо, – сказала про неi панi де Сталь, – укладати в люб’язнiсть бiльше грацii й доброти. Володiючи таким незвичайним даром спiлкування, вона й нiтрохи не забувае, що вона королева, а поводиться завжди так, нiби саме про це й забула». Марiя Антуанетта грае своiм життям, мов на вкрай делiкатному й ламкому iнструментi. Замiсть бути видатною постаттю навiки, вона зосталася характерним проявом своеi доби, i в безглуздiм марнуваннi ii внутрiшнiх сил один глузд усе-таки зберiгся: в ii постатi вiсiмнадцяте сторiччя сягнуло довершеностi, а ii смертю воно завершилось.
Який перший клопiт у королеви рококо, коли вона прокидаеться вранцi у Версальськiм замку? Вiстки з мiста, з краiни? Листи послiв, чи здобуло перемогу вiйсько, чи оголосили Англii вiйну? Аж нiяк. Своiм звичаем Марiя Антуанетта повертаеться додому лиш о четвертiй або п’ятiй годинi ранку, спить лише кiлька годин, ii невгомоннiсть не потребуе довгого спочинку – аж тодi вже важливою церемонiею розпочинаеться день. З кiлькома сорочками, хусточками й рушничками заходить старша покоiвка, що орудуе гардеробом, а з нею й камеристка. Та вклоняеться й простягае для перегляду фолiант, де шпильками закрiпленi невеличкi, виготовленi з тканини зразки всiх уборiв, що е в гардеробi. Марiя Антуанетта мае вирiшити, у якому вбраннi хоче сьогоднi бути – важезний, украй вiдповiдальний вибiр, бо на кожну пору року етикет звелiв мати дванадцять пишних убрань, дванадцять фантазiйних i дванадцять церемонiальних, вже й не рахуючи сотнi iнших, котрi шиються щороку (уявiть собi ганьбу, якби королева мод раз у раз одягала однi й тi самi сукнi!). А до цього ще пеньюари, корсети, мереживнi хустки й косинки, капелюшки, пальто, рукавички, панчохи й спiдне з потаемного арсеналу, де гаруе цiле вiйсько швачок i закрiйниць. Здебiльшого вибiр тривае довго; нарештi шпильками зазначили взiрцi вбрання, котре сьогоднi заманулося носити Марii Антуанеттi, – врочистий одяг для прийомiв, deshabillе[42 - Дезабiлье, легке домашне вбрання (франц.).] для пополудня, пишне вечiрне вбрання. Перший клопiт минувся, книгу iз зразками забирають i приносять вибраний одяг уже в оригiналi.
Не диво, що при такiй важливостi вбрання головна кравчиня божественна панi Берген здобула бiльшу владу над Марiею Антуанеттою, нiж усi державнi мiнiстри, – таж iх по кiлька разiв можна мiняти, а ця – едина й незрiвнянна. Щоправда, за походженням вона проста швачка з найнижчих суспiльних верств, але ця груба, гоноровита i пронозувата майстриня haute couture[43 - Артистичного шиття (франц.).], маючи радше простi, нiж витонченi манери, цiлком заволодiла королевою. Заради неi за вiсiмнадцять рокiв до справжньоi революцii у Версалi вiдбувся двiрський переворот: панi Берген зламала приписи етикету, котрий забороняв мiщанцi вступати в малi кабiнети королеви; ця художниця своiм ремеслом осягнула те, чого не вдалося Вольтеровi й усiм тогочасним поетам i живописцям: бути сам на сам на прийомi в королеви. Коли та двiчi на тиждень приходить зi своiми новими ескiзами, Марiя Антуанетта полишае своiх шляхетних придворних дам i зачиняеться з шановною майстринею в закритих покоях для потаемних нарад, аби посiяти з нею нову, ще безглуздiшу, нiж учорашня, моду. Що й казати, такий трiумф щедро набивае калитку заповзятливоi кравчинi. Спонукавши спершу саму Марiю Антуанетту до найдорожчих витрат, вона обдирае потiм цiлiсiнький двiр i все дворянство; над своею крамницею на вулицi Св. Гонорiя вона величезними лiтерами написала свiй титул королевиноi постачальницi й недбало та зверхньо пояснюе покупцям, коли тим доводиться чекати: «Зараз я маю працювати з Їi Величнiстю». Невдовзi в неi до послуг уже цiлий полк швачок i гаптувальниць, адже чим елегантнiше вбрана королева, тим iз дужчим шалом усi iншi дами прагнуть не зостатися позаду. Чимало iх великими грiшми пiдкуповуе невiрну чарiвницю, щоб вона викроiла iм модель, якоi ще й королева не мала, – всiх, мов пошесть, охопило прагнення до розкiшних нарядiв. Заворушення в краiнi, незгоди з парламентом, вiйна проти Англii значно менше хвилюють пихате двiрське товариство, нiж новий рудий блошиний колiр, уведений до моди панi Берген, або надто вже смiливий хвостатий турнюр кринолiнових суконь, або щойно витканий у Лiонi шовк новоi барви. Кожна дама з поваги до себе нiби й собi змушена крок за кроком вступати в цi мавпячi перегони заради химерного вбрання, – й один одружений бiдолаха гiрко плакався: «У Францii жiнки ще нiколи не марнували стiльки грошей, аби зробитися посмiховиськом».
Та Марiя Антуанетта вiдчувае, що ii найперший обов’язок – бути королевою в цiй царинi. Покоролювавши три мiсяцi, мала принцеса вже стала манекеном вишуканого свiту, моделлю всiх костюмiв i зачiсок – у кожнiм салонi, при кожнiм дворi обiзвався ii трiумф. Таки навiть у Вiднi, докотившись звiдти безрадiсним вiдлунням. Марiя Терезiя, прагнучи, щоб дочка бралася до гiднiших завдань, сердито повернула пословi портрет своеi надмiру розкiшно й по-модному вирядженоi дочки: це портрет актриси, а не королеви Францii. Вона гнiвно дорiкае дочцi, щоправда, як завше, намарне: «Ти ж бо знаеш, я завжди вважала, що, йдучи за модою, треба знати мiру й нiколи не химерувати. Такiй молоденькiй i гарнiй жiнцi, такiй чарiвливiй королевi непотрiбне оте безглуздя – навпаки, просте вбрання найдужче личить ii гiдностi. Оскiльки ти задаеш тон, то цiлий свiт кинеться наслiдувати навiть твоi найдрiбнiшi похибки. Та я ж люблю свою малу королеву, придивляюся до кожного ii кроку i тому поспiшаю застерегти вiд такоi нерозважностi».
Другий щоранiшнiй клопiт – зачiска. На щастя, й тут трапився пiд рукою великий митець, добродiй Леонар, видатний i невичерпний Фiгаро доби рококо. Мов великий вельможа, вiн щодня шестернею iде з Парижа до Версаля i з допомогою гребiнця, лосьйонiв i помад випробовуе на королевi свое шляхетне i щоразу нове мистецтво. Наче великий архiтектор Мансар, котрий зводив на будинках названi його iменем мистецькi надбудови, добродiй Леонар над чолом кожноi родовитоi дами, що хоч трохи поважае себе, споруджуе цiлу вежу з волосся, яка пнеться вгору й ряснiе символiчними оздобами. Велетенськими шпильками й незмiрною кiлькiстю густоi помади коси спершу вiд самого кореня випростують угору, мов свiчки, – так вони десь удвiчi вищi, нiж капелюхи прусських гренадерiв, – аж тодi в повiтрi на пiвметра вище очей, власне, й починаеться пластичне царство художника. Не тiльки цiлi ландшафти й панорами з фруктами, садками, будинками й кораблями, розбурханим морем – усiм розмаiтим свiтом зображали з допомогою гребiнця всi цi «poufs» чи «qu?sacos»[44 - Копицi… Казна-що (франц.).] (так iх названо в памфлетi Бомарше), але й, щоб моду робити мiнливущою, цi пластичнi споруди заразом символiчно вiдбивали подii дня. Все, що дiялось у дрiбному, як у колiбрi, мозочку, все, чим повнились цi здебiльшого пустi голови, мусило з’явитись на головi. Мала гучний успiх Глюкова опера – й одразу Леонар вигадав coiffure ? la Iphigеnie[45 - Зачiску Іфiгенii (франц.).] з чорними жалобними стрiчками й пiвмiсяцем Дiани. Королю зробили щеплення проти вiспи – ця цiкава подiя мерщiй вiдбилась у «poufs de l’inoculation»[46 - Копицi щеплення (франц.).]. Стало модним американське повстання – вмить усюди запанувала зачiска свободи; та були й геть дурнуватi та ницi: коли голодний люд пограбував у Парижi хлiбнi крамницi, то розбещене двiрське панство, не спромiгшись на щось розумне, лише вiдзначило подiю «bonnets de la rеvolte»[47 - Бунтiвничими капелюшками (франц.).]. Цi штучнi будiвлi на порожнiх головах усе безумнiше спинались угору. Мало-помалу завдяки численним пiдпоркам i чужим косам волосянi вежi стали такi високi, що дами з тими зачiсками не могли вже сидiти у своiх каретах, а лише, пiдiбравши сукнi, опускались навколiшки, бо iнакше коштовнi волосянi споруди впирались у дах; у замках прорiзали вище одвiрки, щоб пишно вбраним дамам не доводилося щоразу нахиляти голову; в театральних ложах зробили склепiнчастi дашки. А яких несвiтських мук завдавали цi понадземнi кучми коханцям тих дам – про це можна знайти чимало дотепного в тогочасних сатирах. Та звiсно, коли йдеться за моду, жiнки згоднi на будь-якi жертви; королева й собi щиро вважае, що не буде достеменною королевою, коли не робитиме або й не перевершуватиме всi цi дурощi.
І знову грiзне вiдлуння з Вiдня: «Я не можу не згадати того, про що тепер так часто плещуть у газетах, – тих твоiх зачiсок! Кажуть, що твоi коси вiд самого кореня здiймаються вгору на тридцять шiсть дюймiв, а серед них ще стрiчки та пiр’iни». Дочка ухильно вiдповiдае ch?re maman[48 - Дорогiй матусi (франц.).], нiби тут у Версалi очi вже так до цього призвичаiлись, що цiлий свiт – пiд свiтом Марiя Антуанетта завжди розумiе лише сотню вельможних придворних дам – нiчого кумедного в тiм не бачить. І майстер Леонар проворно будував собi далi й далi, аж поки цьому могутньому пановi заманулося змiнити моду й наступного року вже не носили веж, зате iх заступила ще дорожча мода – страусове пiр’я.
Третiй клопiт: хiба ж можна щоразу iнакше вбиратись, не маючи вiдповiдних прикрас? Нi, в королеви мають бути бiльшi дiаманти i грубшi перлини, нiж у решти. Їй треба бiльше обручок i перснiв, браслетiв i дiадем, ланцюжкiв для кiс i самоцвiтiв, пряжок для взуття й оправлених дiамантiв для мальованих Фрагонаром вiял, анiж дружинам молодших братiв короля та всiм iншим придворним дамам. Правда, вона ще з Вiдня привезла чимало самоцвiтiв, а на весiлля Людовiк XVI подарував iй цiлу скриньку родинних оздоб. Та навiщо й бути королевою, як не купувати щораз новiшi, гарнiшi й коштовнiшi каменi? Марiя Антуанетта – про це у Версалi знае кожен (а невдовзi з’ясуеться, як воно зле, коли всi про це говорять i плещуть) – нестямно залюблена в прикраси. Не може вона опиратись, коли спритнi, пронозуватi ювелiри – евреi Боме та Бассанж, двiйко приблуд iз Нiмеччини, – на оксамитних подушечках показують iй своi новiтнi мистецькi вироби, чарiвнi сережки й перснi, рiзнi застiбки. До того ж цi два добродii полегшують iй купiвлю. Вони вмiють шанувати королеву Францii, луплячи з неi подвiйнi цiни, щоправда, надаючи кредит i завжди беручи за пiвцiни ii старi прикраси. Навiть не помiтивши всiеi принизливостi цих лихварських гешефтiв, Марiя Антуанетта по вуха залiзла в борги, знаючи, що ощадливий чоловiк завжди витягне ii зi скрути.
Тепер iз Вiдня надiйшла вже гострiша засторога: «Всi вiстки з Парижа в одно кажуть, що ти знову купила собi наруччя за двiстi п’ятдесят тисяч лiврiв, пiдiрвавши власнi прибутки й залiзши в борги, та ще й, аби викрутитись, навiть вiддала за безцiнь своi дiаманти… Такi чутки крають менi серце, надто коли помислю про майбутне. Коли ти вже станеш собою?» – розпачливо вигукуе мати. «Виряджаючись так пишно, володарка принижуе себе, а ще дужче принижуе тим, що робить такi видатки саме тепер. Я занадто добре знаю цей дух марнотратностi i тому не можу мовчати. Я люблю тебе й хочу тобi добра, отож не збираюся лестити. Стережися, щоб через таку розбещенiсть ти не втратила поваги, якою тiшилась на початку свого врядування. Всюди ж бо знають, що король украй ощадливий, i тому вся провина впаде на тебе одну. Такого повороту, такоi вiдмiни лiпше моiм очам не бачити».
Дiаманти коштують грошi, туалети коштують грошi, i хоча, сiвши на трон, добросердий чоловiк одразу подвоiв виплати своiй дружинi, в тiй щедро набитiй скриньцi, певне, десь дiрка була, бо там завжди посвистував вiтер.
Як же здобути грошi? На щастя легкодумнiй жiнцi чорт вигадав своi райськi втiхи – гру. До Марii Антуанетти гра при королiвському дворi була невинною вечiрньою розвагою, мов бiльярд чи танцi, грали з невеликими ставками в сумирного картярського ландскнехта. Марiя Антуанетта вiдкрила для себе й для решти сумнозвiсного фараона, про котрий вiд Казанови ми знаемо, як про щонайлiпший мисливський терен для всiх шахраiв i дурисвiтiв. Хоч пiдновлений i гострiший королiвський наказ карав за всяку азартну гру, веселому товариству до нього байдужiсiнько: в салони королеви полiцiя доступу не мае. А що й сам король не терпить засипаних золотом картярських столiв, то розбещена зграя цим анiтрохи не журиться: поза його спиною грають собi й далi, а придверник, раптом король десь надiйде, повинен одразу подати знак. Тодi, мов чарами, карти зникають пiд столом, люди просто собi балакають, гуртом глузують iз того доброчесника, а потiм знову беруться до гри. Щоб полiпшити справи й пiдняти ставки, королева до свого зеленого столу допускае будь-кого, аби лиш грошi на кiн, – i тиснуться до неi шахраi й крутii, небагато й часу минуло, а вже по мiсту розтрубили ганьбу, нiбито в королевинiм товариствi нечесно грають. Лиш одна й гадки про це не мае, бо, заслiплена втiхами, знати нiчого не хоче, – Марiя Антуанетта. Коли вона в шаленствi займалась, мов полум’ям, ii вже нiхто не стримае, день у день вона грае до третьоi, четвертоi, до п’ятоi години ранку, а одного разу, оскандаливши двiр, програла цiлiсiньку нiч перед Днем Усiх Святих.
І знову вiдлуння з Вiдня: «Гра, безперечно, одна з найнебезпечнiших утiх, бо приваблюе лихе товариство й породжуе ганебнi чутки… Прагнення виграшу приковуе, мов кайдани, та коли розважити як слiд, ти однаково будеш обдурена, адже, граючи чесно, вигравати щоразу не можна. Отож, люба донечко, я благаю тебе: не потурай собi, вiдцурайся навiки цього шалу».
Але одяг, прикраси та гра забирають лише половину дня, половину ночi. Ще одного клопоту завдае другий оберт годинноi стрiлки: як же воно розважитись? Можна вдатися до прадавнiх шляхетських розваг – iздити верхи й полювати, щоправда, в товариствi власного, до смертi нудного чоловiка тiльки зрiдка, – лiпше обрати веселого швагра д’Артуа або й iншого кавалера. Часом, аби побавитись, iздять верхи й на вiслюках – воно, певне, показностi менше, зате коли той сiрий бахур упреться, можна найграцiйнiше впасти, показавши дворовi мереживнi штанцi i гарненькi королевинi нiжки. Взимку, закутавшись по вуха, iздять на прогулянки в санях, улiтку тiшаться вечiрнiми феерверками й гулянками просто неба, невеличкими нiчними концертами в парку. Ступивши кiлька крокiв вiд тераси, можна, цiлком заховавшись у пiтьмi, весело базiкати й жартувати у виборнiм товариствi – не втрачаючи честi, звичайно, та все ж гратися з небезпекою, як i з усiм iншим у життi. А як пiсля злостивий придворний опише вiршами в книжцi «Le lever de l’aurore»[49 - Вранiшня зоря (франц.).] нiчнi походеньки королеви, то й що з того? Адже поблажливий чоловiк, король, на такi шпильки зовсiм не буде гнiватись i можна буде добре потiшитись. Аби лиш не бути самiй, не зостатись увечерi вдома, не взяти книжку, не побути з чоловiком – тiльки весела й невпинна метушня й маячня. Де тiльки мода нова зiпнеться, Марiя Антуанетта iй уклониться перша; заледве граф д’Артуа привiз з Англii кiнськi перегони – едине, що вiн зробив для Францii, – й королеву вже бачать на трибунi в товариствi десяткiв молодих дженджуристих англофiлiв, там вона грае, б’еться об заклад i незмiрно тiшиться цим новiтнiм шаленством. Проте здебiльшого ii захват нетривкий, спалахуе, мов солома, i завтра вона вже нудиться своiм учорашнiм захопленням – ii нервовий неспокiй, породжений, безперечно, тiею альковною таемницею, може вгамувати лише постiйна перемiна втiх. Серед сотень мiнливих розваг е в неi едина й найулюбленiша, котра щоразу нестямно тiшить ii, а заразом уводить у щонайбiльшу неславу – це маскаради. Вони стали тривалим захопленням Марii Антуанетти, бо ж тут можна мати подвiйну насолоду – нiби й королевою бути, а водночас зоставатися невпiзнанною пiд чорним оксамитом маски i зухвало йти аж до краю нiжного залицяння, робити ставки не самими грошима, як у картах, а й заставляти себе як жiнку. Перебравшись на Артемiду або в кокетливiм домiно, можна зiйти з крижаних вершин етикету й зануритись у чуже й гаряче людське роiння, аж тремтячи цiлим еством вiд подиху пестощiв i близькоi спокуси, вiд того, що одною ногою вже стоiш на слизькiй дорозi; сховавшись пiд маску, можна взяти пiд руку молодого й елегантного англiйського джентльмена й пiвгодини з ним пробазiкати або ж кiлькома смiливими словами показати чарiвливому шведському кавалеровi Гансу Акселю Ферсену, як вiн подобаеться жiнцi, що, на жаль, – ах, який жаль! – як королева примушена силомiць берегти чесноту. А що потiм цi невеличкi жарти будуть грубо еротизованi версальськими плiткарями й про те плескатимуть у кожному салонi, – примiром, коли одного разу в дорозi поламалося колесо двiрськоi карети й Марiя Антуанетта, щоб доiхати яких двадцять крокiв до Опери, сiла в найманий фiакр, пiдпiльнi журнали оббрехали цей нерозумний учинок, перетворивши на фривольну пригоду, – про це Марiя Антуанетта не знае або й знати не хоче. Намарне дорiкае iй мати: «Якби це було в товариствi короля, то я б iще мовчала, але ти завжди без нього, та ще й укупi з найгiршою молоддю Парижа, i при цьому знадлива королева найстарша в цiлому гуртi. Газети й листки, що ранiше втiшали мене, славлячи великодушнiсть i добре серце моеi дочки, нараз одмiнилися. Тiльки й пишуть про перегони, азартну гру i прогулянi ночi, так що я вже й до рук iх не хочу брати; але однак я нiчого не вдiю, бо, знаючи мою любов i ласкавiсть до рiдноi дитини, цiлий свiт про це тiльки й говорить. Часто я навiть уже не йду в товариство, аби там нiчого не почути».
Але необачна не схаменеться вiд жодних казань, у своiм нерозумiннi вона зайшла вже так далеко, що ii саму не розумiють. Чом би не тiшитись життям, нема в нiм нiякого iншого сенсу. З разючою щирiстю вiдповiла вона пословi Мерсi на материнi докори: «Чого вона хоче? Я боюся знудитись».
«Я боюся знудитись» – цими словами Марiя Антуанетта висловила гасло часу й усього свого товариства. Доходить краю вiсiмнадцяте сторiччя, свое призначення воно вже виконало. Державу засновано, Версаль збудовано, етикет довершено – тепер дворовi, власне, нема що робити; оскiльки нема нiякоi вiйни, маршали перетворилися на вiшалки в мундирах, епископи – на галантних добродiiв у фiалкових сутанах (адже те поколiння в Бога не вiрить), королева – на веселу свiтську даму, бо нема в неi справжнього короля, нема й спадкоемця, щоб бавити. Всi вони знуджено й безтямно стоять перед могутньою рiчкою часу, часом устромлять туди руки, щоб витягти кiлька цiкавих блискучих камiнцiв, i смiються, мов дiти, коли iм трохи замочить руки, – просто собi граються зi страхiтливою стихiею. Та нiхто не вiдчувае, як усе швидше й швидше прибувае вода, i коли вони врештi усвiдомлюють небезпеку, тiкати вже даремно, гра програна, життя завершене.
Трiанон
Своiми легкими неробочими руками Марiя Антуанетта вхопила корону, мов несподiваний дарунок, – вона ще надто молода, щоб знати, що життя нiчого не дае задурно й усi дарунки долi наперед мають свою потаемну цiну. Та Марiя Антуанетта й гадки не мае платити. Вона взяла самi лише права королiвського сану й занедбала обов’язки. Вона хотiла поеднати двi речi, якi людина поеднати не може: владарювати i тiшитись, хотiла бути королевою, котрiй усi слугують i догоджають, а до того ж iще потурати своiй щонайменшiй примсi; отже, маючи всевладнiсть королеви i свободу жiнки, хотiла подвiйно втiшатися шаленством юностi.
Та у Версалi свобода неможлива. В тих яскравих дзеркальних галереях не втаiти жодного кроку. Кожен рух регламентуеться, кожне слово зрадливий вiтер вiдносить далi. Нема тут самотностi, не побудеш i сам на сам, нема нi спокою, нi спочинку, король у центрi величезних дзигарiв, що безжально вимiрюють час, перетворюючи вiд народження до смертi, вiд уставання до лягання кожнiсiнький прояв життя, навiть саму любов на державний акт. Володар, якому належало все, тут належав не собi, а всiм. А Марiя Антуанетта ненавидить будь-який нагляд, отож, тiльки-но ставши королевою, вимагае вiд свого незмiнно поступливого чоловiка тихого закутня, де б вона не мусила бути королевою. І наполовину слабкий, наполовину галантний Людовiк XVI на додачу до великоi французькоi держави дае iй, мов весiльний дарунок вiд нареченого, лiтнiй замочок Трiанон – друге крихiтне королiвство, де владарюе лише вона.
Подарований чоловiком Трiанон, власне, аж нiяк не був якимось значним дарунком, а лиш iграшкою, що понад десять рокiв була чаром i кайданами ii неробства. Будiвничий цього маленького замочка нiколи й на мислi не мав, що в ньому колись житиме королiвська родина, i зробив його як maison de plaisir[50 - Дiм утiх (франц.).], buen retiro[51 - Затишний притулок (iсп.).], такий собi заiзд, – i саме як затишним любовним кубельцем ним частенько послугувався Людовiк XV iз Дюбаррi або iншими принагiдними дамами. Для iнтимних вечерь кмiтливий механiк змайстрував пiдйомного стола, i той, уже накритий десь у пiдземнiй кухнi, щонайскромнiше з’являвсь у iдальнi, i нiякий слуга не мiг бачити, що ж коiлося за столом, – за таку турботу про любовний затишок вигадливий Лепорелло отримав осiбну винагороду в дванадцять тисяч лiврiв на додачу до тих сiмсот тридцяти шести тисяч, якi витяг будиночок розваг iз державноi скарбницi. Потрапивши в руки Марii Антуанетти, вiдлюдний замочок у Версальському парку ще пашiв вiд нiжних обiймiв. Тепер е в неi забавка, ще й, мабуть, найчарiвнiша, змислена французькою кебетою; будiвля мае лагiднi обриси, довершенi пропорцii – правдива шкатулка для молодоi елегантноi королеви. Збудований у простому, трохи схожому на античний, стилi, сяйливо бiлiючи в яскравiй садковiй зеленi, стоячи осторонь вiд усього i проте недалеко вiд Версалю, цей замок, що личив би не королевi, а фаворитцi, не бiльший за звичайне родинне житло сьогодення i навряд чи вигiднiший або розкiшнiший: усього сiм чи вiсiм кiмнат – передпокiй, iдальня, малий i великий салони, спальня, ванна, крихiтна бiблiотека (lucus a non lucendo[52 - Бiле тому, що чорне (лат.).], бо всi одностайно свiдчать, що за цiле життя Марiя Антуанетта й книжки не розкрила, хiба що нашвидку прогорнула кiлька романiв). У тому малому замочку королева за всi роки майже не змiнила обстави, з нехибним смаком не внесла в цi призначенi для нiжного затишку покоi нiякоi розкошi та грубоi й дорогоi пишноти, а навпаки, обставила у вишуканiм, осяйнiм i стриманiм новiтнiм стилi, названому стилем Людовiка XVI так само несправедливо, як Америка за iменем Амерiго Веспуччi. Їi iм’ям, iм’ям нiжноi, грацiйноi й елегантноi жiнки, стилем Марii Антуанетти слiд би назвати його, адже цi витонченi чарiвнi форми аж нiяк не нагадують огрядного, дебелого чоловiка, Людовiка XVI, i його грубi вподобання, а подiбнi до легких i принадних обрисiв жiнки, портрет якоi ще й досi оздоблюе там кiмнату; чисто всi речi – вiд лiжка до пуделка для пудри, вiд клавесина до вiяльця iз слоновоi костi, вiд канапи до мiнiатюри – зробленi з вишуканих матерiалiв i мають якнайвигiднiшi форми, на позiр ламкi, однак мiцнi, поеднуючи в собi античнi лiнii i французьку чарiвнiсть, – цей, ще й сьогоднi принадний стиль, як нiякий попереднiй, свiдчить про переможне владарювання у Францii дами, жiнки, обдарованоi витонченим смаком; на змiну врочистiй помпезностi Людовiка XV i Людовiка XIV прийшли гармонiя та iнтимнiсть, i через це замiсть лунких i пишних зал для прийнять осередком дому стали салони, де можна мило розважатись i теревенити; зимний мармур заступили рiзьбленi й золоченi дерев’янi панелi, а гнiтючий оксамит i важку парчу – ласкавий шовковий полиск. М’яко запанували легкi й лагiднi барви – нiжнокремова, персикова, весняна блакить, – це мистецтво живилося жiнками й весною, галантними святами й безтурботним марнуванням часу, – не спиналась у ньому нiяка велич, не виявлялась театральна показнiсть, панувала тiльки стишенiсть i приглушенiсть, не було й слiду могутностi королеви, але все навколишне мало делiкатно вiдбивати чарiвнiсть молодоi жiнки. Лиш у цих коштовних i кокетливих рамках набули своеi справжньоi вартостi гарненькi статуетки Клодiона, полотна Ватто й Патера, срiбна музика Боккерiнi й усi iншi вишуканi витвори вiсiмнадцятого сторiччя; це грайливе незрiвнянне мистецтво безжурного блаженства саме напередоднi найбiльшоi жури нiколи не було таким виправданим i доречним. Трiанон назавжди залишився найвитонченiшою, найделiкатнiшою i все ж неб’ючкою вазою для цього дбайливо виплеканого квiту: культура рафiнованих сластолюбцiв утiлилась досконалим мистецтвом в однiсiнькому домi, в единiй постатi. Зенiт i надир доби рококо, воднораз ii розквiт i занепад ще й сьогоднi можна найкраще вiдчитати на невеличких дзигарях на мармуровiй полицi камiну в покоях Марii Антуанетти.
Трiанон – крихiтний i ляльковий свiт; символiчно, що з його вiкон не видно нiякого життя – нi людськоi оселi, нi Парижа, нi краiни. За десять хвилин можна обiйти всi його нечисленнi саженi, а проте для Марii Антуанетти цей крихiтний свiт живiший i важливiший, нiж цiла Францiя й двадцять мiльйонiв пiдданих. Бо тут вона почувае себе вiльною вiд усяких обов’язкiв – вiд церемонiй, етикету, мабуть, i звичайностi. Аби всi затямили, що на цьому клаптi землi владарюе лише вона й нiхто iнший, Марiя Антуанетта на досаду дворовi, який суворо дотримувався салiчних законiв, видае всi накази не вiд iменi свого чоловiка, а вiд себе самоi, «de par la reine»[53 - Іменем королеви (франц.).]; служники вдягненi не в бiло-червоно-блакитнi лiвреi короля, а срiбно-червонi – ii. Навiть ii власний чоловiк приходить сюди тiльки гостем, зрештою, делiкатним i тихим, бо нiколи не з’явиться непроханий чи в непризначений час, а невiдступно визнае за дружиною право господинi. Але простосердий чоловiк навiдуеться радо – таж тут йому лiпше, нiж у великiм замку: «par ordre de la reine»[54 - З наказу королеви (франц.).] нема тут нiякого примусу й чванькуватостi, тут не виступають перед двором, а без капелюхiв у вiльному легкому вбраннi сидять на морiжку; iерархiчнi щаблi, будь-яка скутiсть, а часом навiть i гiднiсть щезають у веселiм гомонi. Тут королева почувае себе гаразд, а невдовзi вона настiльки звикла до такого привiльного життя, що iй завжди тяжко повертатись увечерi до Версалю. Скуштувавши цiеi свободи у природнiм затишку, вона дедалi бiльше цураеться двору, iй усе осоружнiший обов’язок виставлятися, ймовiрно, й подружнiй – так само; чимраз частiше вона на цiлiсiнький день вибираеться до свого втiшного кубелечка, найраднiше вона й перебралась би в Трiанон. А Марiя Антуанетта завжди робить те, що iй заманеться, i вона справдi таки перебралась у лiтнiй палац. Спочивальню проте обладнали з односпальним лiжком, у якому навряд би змiг притулитись опасистий король. Як i все iнше, подружня близькiсть уже не залежить вiд волi короля, Марiя Антуанетта, немов цариця Савська – Соломона, навiдуе свого добрягу чоловiка, коли iй заманеться (а мати гiрко нарiкае на те, що в них «lit ? part»[55 - Окремi лiжка (франц.).]). Жодного разу вiн не роздiлив ii ложа, бо Трiанон для Марii Антуанетти був щасливим i незайманим царством, присвяченим Афродiтi, самим лиш утiхам, а обов’язки, надто ще й подружнi, нiколи не тiшили ii. Тут вона хоче жити без пута, бути лише розбещеною, обожнюваною, крученою молодою жiнкою, яка за розмаiтим своiм неробством забувае про все – про державу, чоловiка, двiр, добу i свiт, а часом, – мабуть, це найщасливiшi хвилини, – навiть про себе.
Трiанон нарештi дав роботу цiй бездiяльнiй душi, став iграшкою, котрою вона бавилась повсякчас. Як замовляла наряд за нарядом у кравчинi, все новiшi прикраси – у двiрського ювелiра, так i для оздоблення свого царства Марiя Антуанетта все щось вигадуе; тепер укупi з кравчинею, ювелiром, балетмейстером, учителем музики й танцмейстером ii довге, страшенно довге дозвiлля заповнюють архiтектор, садiвник, художник, декоратор – усi новiтнi мiнiстри ii крихiтного королiвства, – й заразом найдужче випорожнюють державну скарбницю. Найбiльшого клопоту завдае Марii Антуанеттi садок, адже зрозумiло, що вiн нiчим не мае скидатися на славнозвiсний Версальський сад, а мае бути найсучаснiшим, наймоднiшим, найвигадливiшим i найкокетнiшим iз тих, що будь-коли iснували в свiтi, достеменним садком рококо. Цим своiм прагненням Марiя Антуанетта свiдомо чи несвiдомо вiдбивае змiну вподобань усiеi доби. Бо людностi вже набрид садковий генерал Ленотр, який своiми змiряними лiнiйкою морiжками, мов бритвою, пiдрiзаними живоплотами, обрахованими на креслярському столi вiзерунками хвальковито прагнув показати, що король-сонце Людовiк змiг убгати в бажанi форми не тiльки державу, дворянство, стани й цiлий народ, а й створенi Богом краевиди. Вже надивились тiеi зеленоi геометрii, втомилися вiд такого «розпинання природи», – як i для всiеi тогочасноi культурноi немочi, так i тут непричетний до «суспiльства» Жан Жак Руссо знайшов полегшувальне слово, вимагаючи в «Новiй Елоiзi» «природного парку».
Безперечно, Марiя Антуанетта й не читала «Новоi Елоiзи», Жана Жака Руссо вона принаймнi могла ще знати як композитора невеличкоi пасторалi «Сiльський чаклун». Та погляди Руссо тодi витали в повiтрi. В маркiзiв i герцогiв сльози наверталися на очi, коли iм розповiдали про цього шляхетного оборонця невинностi (хоч той у приватному життi був homo perversissimus[56 - Людина найрозбещенiша (лат.).]). Вони були вдячнi йому, бо на додачу до всiх численних збудливих засобiв вiн, на щастя, винайшов iще одну принадку: гру в наiвнiсть, у збочену невиннiсть, вигадав маскарад природностi. Й певне, Марii Антуанеттi тепер заманулося «природного» садка, лагiдних краевидiв – та ще й найприроднiшого з усiх новомодних природних садкiв. Отож вона скликала найкращих, найвитонченiших митцiв своеi доби, аби вони в щонайштучнiший спосiб вимудрували iй найприроднiший садок.
Бо – така тогочасна мода! – в цьому «англо-китайському садку» малося показати не просто природу, а всю природу, в мiкрокосмосi з двох квадратних кiлометрiв – увесь свiт, малий, нiби iграшка. На цiй латцi землi мали зiбрати все – французькi, iндiйськi, африканськi дерева, голландськi тюльпани, пiвденнi магнолii, струмочки i ставки, гори й печери, романтичну руiну й селянську хату, грецький храм та орiентальнi краевиди, голландський вiтряк – пiвнiч i пiвдень, захiд i схiд, найприроднiше i найдивовижнiше, все штучне i водночас якомога правдивiше; спершу на цiй п’ядi землi архiтектор навiть хотiв спорудити вулкан, який вивергав би полум’я, й китайську пагоду, та, на щастя, кошторис видався завеликим. Гнанi королевиним нетерпiнням, сотнi людей почали роботу за планами будiвничих i малярiв, похапцем, немовби чарами, створюючи зумисне невимушений, нiби цiлком природний i якнаймальовничiший ландшафт. Миттю простелився помiж лук тихий i мрiйний жебонливий струмок, неодмiнний складник будь-якоi справдешньоi пастушоi iдилii; щоправда, воду для нього гнали за двi тисячi футiв з Марлi – i в довгеньких трубах разом iз водою текло й чимало грошви, та ось головне: його мила для ока течiя мовби сама прорiзала звивисте рiчище. З лагiдним плюскотом ручай уливаеться у викопаний ставок iз насипаним островом, вода прегарно спадае з уступа пiд грацiйним мiсточком, на плесi гордовито ковзають бiлi осяйнi лебедi. Мов з анакреонтичних вiршiв, випинаеться скеля зi штучним мохом, умiло захованим гротом кохання й романтичним бельведером; i здогадатись не можна, що такий зворушливо простий ландшафт перед цим барвисто малювавсь на численних аркушах, що все вкупi двадцять разiв вiдтворювалось у гiпсових моделях, де ставок i ручай позначались уламками дзеркала, а луки й дерева, мов у рiздвянiй виставi, зiм’ятим, пофарбованим мохом. Але й цього замало! В королеви щороку нова забаганка, все бiльш вишуканi й природнi додатки мають оздобити ii царство, вона й чекати не хоче, коли будуть сплаченi старi рахунки, тепер е в неi власна забавка й вона прагне бавитися далi. Нiби знiчев’я, а все ж наперед докладно обчисленi ii романтичними архiтекторами, в садку, щоб вiн набув iще природнiшого вигляду, там i сям зводяться рiзнi коштовнi оздоби. На пагорбi зiп’явся невеличкий храм, присвячений тогочаснiй богинi, храм кохання, в його вiдкритiй античнiй ротондi виднiе одна з кращих скульптур Бушардона – Амур, що з Геракловоi довбнi вирiзае свого несхибного лука. А печера, грот кохання, так хитро вирубана в скелi, що, хто б не йшов, нiжнi закоханцi вчасно його помiтять, i нiхто iх не заскочить серед пестощiв. Через гай протоптали звивистi стежки, на луках посадили небаченi квiти, невдовзi крiзь зелену запону засяяв невеликий слiпучо-бiлий восьмикутник – музичний павiльйон, – й усе це одне з одним, одне в одному поеднувалось iз таким смаком, що в цiй чарiвностi вже й справдi не вiдчувалося нiякоi штучностi.
