скачать книгу бесплатно
Iсторiя повсякдення. Киiв. Початок ХХ столiття
Тетяна Водотика
Ця книжка охоплюе трохи бiльше нiж пiвтора десятка рокiв на зламi ХІХ – ХХ столiть. Це час надзвичайних змiн у Киевi – територiальних, iнфраструктурних, економiчних, соцiальних. У цей час Киiв був iмперським мiстом, але все ж зберiгав символiчне значення як iсторичний центр i для украiнцiв, якi саме почали усвiдомлювати себе нацiею, i для iмперii, яка примiряла на себе шати наступницi Русi.
Описанi в книжцi невидимi процеси показують, як змiнювалася видима киiвська реальнiсть – вiд топографii до зовнiшнього виду вулиць. Як розросталося мiсто й формувалися новi його райони. Як засновувались i працювали знаковi пiдприемства мiста, такi як машинобудiвний завод «Гретер i Криванек» на Шулявцi (колишнiй завод «Бiльшовик»), кондитерська фабрика «Валентин Єфiмов» (нинi – фабрика концерну «Рошен»), витворювалися новi галузi мiськоi економiки. Як приiздили в Киiв i навiщо – на роботу, розважитися чи вiдвiдати церкви. Хто i як керував мiстом i забудовував його прибутковими будинками та чи не була ця забудова хижацькою, чи ефективним було урядування.
У цiй книжцi показано мiсто i людей на його тлi, якi користувалися з його принад, вигод i водночас творили iх своею працею, талантом, самою своею присутнiстю. Врештi, показано Киiв напередоднi не так Першоi свiтовоi вiйни, як революцii 1917–1921 рр., нацiонально-визвольних змагань за украiнську державнiсть.
В формате PDF A4 сохранен издательский макет.
Тетяна Водотика
Iсторiя повсякдення
Киiв. Початок ХХ столiття
Серiя «Справжня iсторiя» заснована 2018 року
Художник-оформлювач Тетяна Калюжна
© Т. С. Водотика, 2020
© Т. О. Калюжна, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018
* * *
Інтро
Початок XX ст. – час потужних i помiтних змiн у життi багатьох мiст на територii Украiни, до того ж як тих, що були пiд владою цiсаря в Австро-Угорськiй iмперii, так i тих, що були пiд владою царя в Росiйськiй iмперii. Всi цi мiста переживали схожi назагал процеси – економiчний бум (або, навпаки, стагнацiю, якщо залiзниця та новi логiстичнi маршрути оминали мiсто), приплив населення iз сiл, розширення мiських кордонiв, бурхливi будiвництва, появу нових промислових об’ектiв.
Технологii iндустрiальноi доби руйнували звичний свiт. Однак на змiну йому приходив новий – зручнiший i навiть безпечнiший, з освiтленими та брукованими вулицями, мiськими комунiкацiями – трамваем i каналiзацiею, розвагами – сiнематографом, цирком i ролердромом.
Проте таке прекрасне життя було доступне не всiм. Були також селяни, якi приiхали на заробiтки й не могли скористатися принадами новоi епохи. Вони не знали про користь щеплень, вартiсть життя в мiстi й особливостi вiдносин iз роботодавцями. Конфлiкти – звичний супутник прогресу та розвитку. І вiд iх (не) вирiшення врештi й залежить – чи цей прогрес i розвиток iде на користь.
Формальнi часовi межi цiеi книжки – 1900–1914 рр. Це останнi пiвтора десятилiття «довгого XIX ст.». Цей евфемiзм покликаний позначити тривалiсть процесiв iндустрiалiзацii, урбанiзацii, становлення нацiй та модерноi iнфраструктури, якими характерне XIX ст. Умовний старт XIX ст. – у 1789 роцi, разом iз початком Французькоi революцii, а закiнчилось у 1914-му, з початком Першоi свiтовоi вiйни.
Тож зрозумiло, аби пояснити та проiлюструвати повсякденне життя в 1900–1914 рр. так чи iнакше доведеться виступати за цi окресленi часовi рамки.
Киiв у цi роки столицею не був. Хоча не був вiн i пересiчним мiстом величезноi Росiйськоi iмперii. Киiв був адмiнiстративним центром Киiвськоi губернii та Киiвського, Волинського й Подiльського генерал-губернаторства. Також це був економiчний i фiнансовий центр («цукрова столиця»), потужний транспортний вузол, осередок освiти (тут був Киiвський унiверситет, Киiвський полiтехнiчний iнститут, низка училищ) i культурного життя.
Також Киiв зберiгав символiчне значення як iсторичний центр i для украiнцiв (якi саме почали усвiдомлювати себе нацiею), i для iмперii (яка примiряла на себе шати наступницi Русi).
Киiв переживав потужнi змiни. І кияни – теж. У повсякденних iсторiях киiвського життя початку XX ст. можна знайти безлiч цiкавинок, аналогiй, рiшень, може, навiть джерел натхнення.
У цiй книжцi ми торкнемося найрiзноманiтнiших аспектiв киiвського щоденного життя, спробуемо показати як фасад, так i «заднiй двiр». Спершу опишемо контекст: якi глобальнi тренди, що визначали щоденне життя киян; невидимi процеси, що змiнювали видиму реальнiсть. Далi пiде мова про межi мiста та еволюцiю його забудови i з’ясуеться, що руйнування iсторичного спадку та хижацькi девелопери – це ознака не тiльки ХХІ ст. Яким чином частини мiста були пов’язанi мiж собою – поговоримо в сюжетах, присвячених транспорту та комунiкацiям. Одяг, iжа, заробiтки – це також важливi структурнi елементи книги, як i насолоди та дозвiлля, соцiальнi проблеми. Поговоримо й про конфлiкти та iх наслiдки. Врештi, ми показуемо Киiв напередоднi не так Першоi свiтовоi вiйни, як революцii 1917–1921 рр., нацiонально-визвольних змагань за украiнську державнiсть.
Киiв i кияни на початку XX ст.:
мiсто, iмперiя, люди, змiни
На початку XX ст. центральнi вулицi Киева були так само заповненi людьми та рухом, як i сьогоднi. Достоту, як i сьогоднi, Киiв був мiстом можливостей, центром тяжiння, магнiтом для сотень i тисяч людей, якi шукали кращоi долi, комфорту й заробiткiв.
Важливо розумiти, чим i яким був Киiв на початку XX ст. Тут уже стояв пам’ятник Богдану Хмельницькому, сяяли банi Софii, Михайлiвського Золотоверхого та Володимирського соборiв, працювали Киiвський унiверситет i Киiвський полiтехнiчний iнститут, була споруджена будiвля Педагогiчного iнституту, де в майбутньому, в 1917–1918 рр., засiдатиме Украiнська Центральна Рада, та будiвля Театру опери та балету, де проходитиме Трудовий конгрес Украiни наприкiнцi сiчня 1919 року. Однак це все буде згодом.
До 1917 року Киiв насамперед був iмперським мiстом. В епоху Росiйськоi iмперii не було украiнцiв чи росiян чи полякiв – були пiдданi iмператора, царя-батюшки. Не було Киева – столицi Украiни. А був Киiв – центр Киiвськоi губернii, однiеi з 50 iнших губернiй. Був Киiв – центр Пiвденно-Захiдного краю (якщо дивитися з Петербурга). Був Киiв – центр Киiвського, Подiльського й Волинського генерал-губернаторства[1 - Киiвське, Подiльське й Волинське генерал-губернаторство – адмiнiстративно-територiальна та полiтична одиниця Росiйськоi iмперii в 1832–1914 рр., до якоi входили територii трьох губернiй Правобережноi Украiни – Киiвськоi, Подiльськоi та Волинськоi.]. Одного з десятка iнших генерал-губернаторств.
Той факт, що Киiв був центром двох адмiнiстративно-територiальних одиниць суттево впливало на повсякдення мiста. Десятки чиновникiв потребували квартир, харчування, зв’язку, розваг. Не в останню чергу завдяки стратегiчнiй важливостi мiсто отримало залiзничне сполучення. З iншого боку, та сама стратегiчна важливiсть Киева зумовила будiвництво та реконструкцiю Киiвськоi фортецi. Їi вiйськова цiннiсть була доволi сумнiвна – фортеця нiколи не знала битв. Зате цiлком очевидною була ii «зайвiсть» для нормального просторового розвитку мiста.
Розвиток Киева на зламi столiть – гармонiйне поеднання iсторичного спадку й динамiчноi вiдкритостi модерного iндустрiального мiста.
Демографiчне зростання
Слiд сказати, що далi в текстi нам часто траплятиметься дата 1897 рiк: 28 сiчня 1897 року в Росiйськiй iмперii було проведено перший (i останнiй) загальний перепис населення. Це така своерiдна точка вiдлiку, моментальна свiтлина iмперii та Киева як його частини – для десяткiв iсторикiв, i для нас також. Звернення до даних перепису – щодо етнiчноi та соцiальноi структури, кiлькостi населення, рiвня мiграцiй – дасть змогу оцiнити змiни, якi вiдбувались у Киевi на початку XX ст.
За переписом 1897 року населення Киева становило 247,7 тис., вiн був другим мiстом пiдросiйськоi Украiни. Першiсть тримала Одеса – 403 тис. Перед Першою свiтовою вiйною мiста помiнялися мiсцями: тепер Киiв був найбiльшим мiстом Украiни з населенням 595 тис. Зростання становило 140 % (динамiку зростання наведено на рис. 1).
Рис. 1. Зростання населення Киева (з передмiстями), 1863–1914 рр.
Перепис 1897 року також показав, звiдки приiздили в Киiв: 12–15 % були мiгрантами iз самоi Киiвськоi губернii, а близько третини – з найближчих iнших губернiй.
Зростання кiлькостi киян зумовило фiзичне розростання мiста – всiм цим людям десь потрiбно було жити й заробляти на життя. Вони приiздили працювати, i це створювало кумулятивний ефект – працiвники потребували iжi, одягу, житла, хатнього начиння тощо. Тобто постiйно розширювався ринок споживання та ринок робочих рук. Усi приiжджi були водночас i продавцями (своеi працi та знань), i покупцями (товарiв i послуг, якi пропонувало мiсто). Цi потреби й торгiвля хлiбом, лiсом, цукром створювали економiчну нiшу середнього та дрiбного бiзнесу.
Зважаючи на iнтенсивнiсть, форму й розмiри, мiграцiя мала довготривалий i короткотривалий вплив на потенцiал мiст. Довготривалi наслiдки пов’язано з поширенням модерного соцiального простору – новi (кiлькiсно та якiсно) можливостi й потреби, якiсть життя, тип родини i вiдтворення населення, зростання пiдприемницького потенцiалу тощо.
Короткотермiновi впливи мiграцii та швидкi наслiдки урбанiзацii були бiльш неоднозначними. До позитивних результатiв слiд зарахувати пришвидшення розвитку передових галузей, пiдвищення рентабельностi виробництва, зростання мiсцевих бюджетiв i попиту на житло, послуги тощо. Негативнi наслiдки також були i не менш очевиднi – стрiмке накопичення соцiальних проблем (бiднiсть, хвороби, злочиннiсть) i зростання напруги, збiльшення нерiвностi та незадоволеностi, загострення мiжетнiчних й iнших суперечностей. Киiв зiткнувся з усiма цими наслiдками – з позитивних отримував зиск, наслiдки негативних впливiв мав нiвелювати шляхом продуманоi соцiальноi полiтики на локальному рiвнi.
Однак що ж змушувало людей покидати звичнi мiсця? Вiдповiдь буде звична й вiчна для всiх часiв – пошуки кращоi долi та можливостей для самореалiзацii (хоч тодi, можливо, й не мислили такими категорiями).
Пiдприемницький центр
Киiв став центром тяжiння пiдприемництва та трудових ресурсiв усього правобережного регiону. У 1870 роцi тут з’явився перший залiзничний вокзал (у стилi стриманоi англiйськоi готики) i будiвля мiськоi думи (у стилi бароко). Це значно спростило логiстику i на персональному рiвнi, i на рiвнi фiрм. До того ж традицiйнi «битi шляхи» теж нiкуди не подiлися. Таким чином, сформувався потужний транспортний вузол, перевалочний пункт цукру й iншоi сировини, що стало перевагою для бiзнесу та економiки мiста. Додавали бонусiв Киеву як бажаному мiсцю проживання й розвинута мiська iнфраструктура (яка – ми побачимо далi – постiйно розвивалася), наявнiсть працiвникiв (якi приiздили тiею самою залiзницею або приходили пiшки), мiсткий мiський ринок (сформований тими самими мiгрантами).
Будiвля мiськоi думи. З фондiв ДНАББ iменi В. Г. Заболотного
Не останню роль зiграла й фiнансова сфера, що формувалася буквально на очах. Киiв посiв перше мiсце у фiнансовому свiтi Правобережжя та Украiни. У 1912–1913 рр. киiвськi банки проводили 30 % операцiй усiх банкiв пiдросiйськоi Украiни, випередивши одеськi (15–16 %), харкiвськi (12–15 %) i катеринославськi (11 %).
Інтенсивна мiграцiя до мiста пiдприемцiв Правобережжя й iноземцiв вела не лише до появи нових форм бiзнесу, а й виникнення перших в iмперii монополiй. Так, Киiв протягом останньоi чвертi XIX ст. став «цукровою столицею iмперii», що пiдсилило його надрегiональне значення. Врештi, в Киевi сформувалася соцiальна група пiдприемцiв, яких, безсумнiвно, можна вважати елiтою.
Однак не все було райдужно в старовинному Киевi, який шукав i знаходив свое нове модернове обличчя. Економiчне лiдерство тягло за собою наростання соцiальноi напруги та конфлiктiв – мiж роботодавцями та робiтниками, мiж рiзними етнiчними групами.
Соцiальнi конфлiкти мiж пiдприемцями та робiтниками були звичним явищем. Мiж ними панували вiдносини залежностi й патерналiзму, спричиненi та посиленi низькими заробiтками, поганою (чи взагалi вiдсутньою) освiтою, незнанням i неготовнiстю робiтникiв захищати своi права. Хоча спроби знайти баланс iнтересiв часом були успiшними, але тривалого соцiального й етнiчного миру це не приносило. А втiм, навряд це було можливим у той час, коли вся iмперiя потерпала вiд тих самих хвороб зростання – соцiальноi несправедливостi, ксенофобii, правового нiгiлiзму та патерналiзму.
Киiв як поле битви
Слiд також пам’ятати, що на початку XX ст. незалежноi украiнськоi держави не iснувало, а украiнська нацiя тiльки вiднаходила себе. А от iншi нацii вже мали свою державнiсть – у минулому чи в теперiшньому (для початку XX ст. звiсно). І для них Киiв також був важливий. Ідеться про полякiв i росiян. Лiдерами в маркуваннi Киева як «свого» мiста вела звiсно титульна iмперська нацiя – росiяни. Киiв став полем позначення iсторичноi спадщини та героiв Киiвськоi Русi – мова йде про хрещення та князя Володимира Великого. Стверджувалося виключне право росiян на це минуле. Спорудження пам’ятника Володимиру та Володимирського собору – яскравi симптоми хвороби «Русь – росiйська», якою, втiм, радi були захворiти бiльшiсть киян.
На зламi ХІХ – ХХ ст. Киiв був також найбiльшим на украiнськiй територii центром польського iнтелектуального життя та культурно-просвiтницького руху. Наприклад, 1906 року було офiцiйно зареестровано Польське товариство просвiти Oswiata («Освята»), метою якого проголошувалося пiднесення культури всiх верств польського населення шляхом поширення освiти рiдною мовою на теренах Киева та Киiвськоi губернii. На вулицi Фундуклеiвськiй, 26 панi Олецька утримувала приватну бiблiотеку-читальню, де час вiд часу вiдбувалися публiчнi лекцii польською мовою. Функцiонували Киiвський польський жiночий гурток, Польське гiмнастичне товариство м. Киева (вул. Лютеранська, 32) Киiвське польське товариство любителiв мистецтва, в мiсто приiздили на гастролi польськi трупи, з 1912 року при Киiвському польському громадському зiбраннi «Огниво», розташованому по вулицi Хрещатик, 1, дiяла постiйна польська трупа, утримання якоi коштувало до 2000 руб. щомiсяця…[2 - Іваненко О. Культурно-освiтне життя полякiв на теренах Киiвського, Подiльського i Волинського генерал-губернаторства (остання третина ХІХ – початок ХХ ст.) // Мiжнароднi зв’язки Украiни: науковi пошуки i знахiдки. – 2015. – Вип. 24. – С. 26–44.] Активна й небiдна польська громада вiднаходила та вбудовувала свiй голос у киiвський багатоетнiчний хор.
Здавалося б, у полякiв й украiнцiв – спiльний ворог, але… Зрозумiле бажання полякiв вiдновити державнiсть наштовхувалося на зростання украiнського руху, адже украiнцi бiльше не хотiли бути ii частиною. Гасло польського повстання 1863 року «За нашу i вашу свободу» пiдзабулося. На цих протирiччях iмперiя час вiд часу намагалася грати, копiюючи римське «подiляй i володарюй». Вiчна тактика на початку XX ст. попри перiодичнi успiхи не врятувала Росiйську iмперiю.
Імперiя послiдовно й натхненно протистояла польському й украiнському нацiональним рухам. Полiцейське переслiдування за участь у нацiональних рухах стало нормою життя Киева та ресурсом для мiсцевих новин.
Украiнське мало буквально виборювати свое право на iснування. Валуевський циркуляр i Емський указ стали чи не найзнаменитiшими нормативно-правовими актами тiеi доби. Однак були ще й iншi: 1892 року було заборонено переклади з росiйськоi на украiнську, а 1895-го – видання украiнськомовних дитячих книжок.
Утiм, саме початок XX ст. принiс у цьому питаннi певнi змiни. Стало зрозумiло, що обмеження сфер функцiонування украiнськоi мови суперечить загальному курсу лiбералiзацii в iмперii. У 1905 роцi було очевидним, що забороннi рiшення мають геть протилежний ефект. Освiченi украiнцi свое право на мову й культуру реалiзували на теренах iншоi держави, ще й суперницi, конституцiйноi Австро-Угорщини, що завдало шкоди мiжнародному авторитетовi Росii. Того самого року iмперська Академiя наук визнала, що держава в посяганнi на елементарне громадянське право – розмовляти рiдною мовою, мати власну лiтературу – викликае неповагу до себе[3 - Шандра В. Мова як засiб формування нацiональноi iдентичностi // Украiнська iдентичнiсть i мовне питання в Росiйськiй iмперii: спроба державного регулювання (1847–1914). Збiрник документiв i матерiалiв / Вiдп. ред. Г. Боряк; упоряд. Г. Боряк, В. Баран, Л. Гiсцова, Л. Демченко, О. Музичук, П. Найденко, В. Шандра; НАН Украiни, Ін-т iсторii Украiни; Укрдержархiв, ЦДІАК Украiни. – К.: Ін-т iсторii Украiни НАН Украiни, 2013. – C. X–XXXII.]. Отже, украiнська мова та украiнська справа отримали «послаблений режим» i шанс на бiльш повноцiнний розвиток. Утiм, це тривало недовго. Адже – ми пам’ятаемо – Киiв був важливим мiсцем для росiйського iмперського проекту, «матiр’ю мiст руських». Тож тут не бракувало росiйських нацiоналiстичних органiзацiй i вiдповiдно налаштованих осiб.
Тисячу дев’ятсот дев’ятого року киiвський окремий цензор з iноземноi цензури С. Н. Щоголев за полiтичноi пiдтримки дiячiв «Киевского клуба русских националистов»[4 - Киiвський клуб росiйських нацiоналiстiв – антиукраiнська органiзацiя, яка дiяла у Киевi протягом 1908–1917 рокiв. Належала до «Росiйського нацiонального союзу». Їi члени вважали украiнську мову жаргоном, а украiнську iсторiю – вигадкою. До клубу входило чимало представникiв киiвськоi iнтелектуальноi та культурноi елiти.] склав доповiдну записку «О польских и малорусских просветительных обществах». На початку сiчня 1910 року киiвський цивiльний губернатор О. Гiрс вiдправив ii до Петербурга. На пiдставi доповiдноi записки 20 сiчня 1910 року тодiшнiй прем’ер Петро Столипiн пiдписав циркуляр, згiдно з яким мала бути припинена реестрацiя «iнородчеських», зокрема й украiнських нацiональних, культурно-просвiтницьких товариств. Вони нiбито становили загрозу для громадськоi стабiльностi та державноi безпеки. Згiдно з циркуляром, дiяльнiсть уже чинних товариств була припинена. Тож украiнський рух (як i решта iнших) знов було заборонено[5 - Шандра В. Мова як засiб формування нацiональноi iдентичностi // Украiнська iдентичнiсть i мовне питання в Росiйськiй iмперii: спроба державного регулювання (1847–1914). Збiрник документiв i матерiалiв / Вiдп. ред. Г. Боряк; упоряд. Г. Боряк, В. Баран, Л. Гiсцова, Л. Демченко, О. Музичук, П. Найденко, В. Шандра; НАН Украiни, Ін-т iсторii Украiни; Укрдержархiв, ЦДІАК Украiни. – К.: Ін-т iсторii Украiни НАН Украiни, 2013. – C. X–XXXII.].
Наростання iмперського тиску та поширення шовiнiстичних настроiв у Киевi, звiсно, не зупинило рух украiнського народу до власноi держави, хоча й сповiльнило його. Проте це застерiгае нас – Киiв аж нiяк не був монолiтним у своiх полiтичних переконаннях. І на початку XX ст. проукраiнськи налаштованих киян було не так i багато як для iсторичноi столицi Украiни. І хоча в той час соцiологiчних опитувань не проводили, було б цiкаво знати, кого серед киян було бiльше – росiйських чи украiнських нацiоналiстiв?
А втiм, 100-тисячна демонстрацiя пiд синьо-жовтими прапорами в Киевi на Софiйськiй площi 19 березня 1917 року продемонструе, чий Киiв насправдi
Образи Киева
Як кияни та гостi мiста сприймали Киiв щодня? Яким було для них iхне звичне оточення?
Вiдповiдi на цi запитання – змiни. Нехай не такi стрiмкi, як нинi, але все ж помiтнi та часом навiть травматичнi.
Кияни пам’ятали, як нещодавно замiсть номерiв були знаки на будинках. Багато хто не втомлювався дивуватися «реалiстичностi» панорами «Голгофа» бiля костелу святого Олександра (або ж, як його називали мiсцевi, «Ослячих вух Бернiнi»), коли привезли перший сiнематограф.
Хтось пригадував, як мiсцевi босяки навеснi рили нори в схилах Днiпра, а тепер цим «троглодитам» у парк було зась – тут вiдкрито для всiх охочих частину Царського саду, створено майданчик для дитячих iгор, Петровську алею для катання в екiпажах, Сад мiнеральних вод, що в просторiччi кияни називають «мiнерашкою». Поряд iз приватними бiблiотеками й безплатними читальнями на зразок «Кабiнету для читання», або «Аптеки для душi» (на Хрещатику, 31), з’являеться перша публiчна бiблiотека. Мiсто змiнювалось на очах. І – як завжди бувае в усi часи – змiни подобалися не всiм.
Для киян межi XIX–XX ст. сприйняття таких подiй поеднувалося з огляданням на «старi часи», якi вiд теперiшнього вiдокремлювало тiльки кiлька десятилiть. Так, кияни нарiкали на нову «висотну» забудову мiста (достоту, як i нинi), з радiстю приймали те, що робило iхне життя комфортнiшим – наприклад фунiкулер: «диво сучасноi технiки, втiлення вигадливого задуму чарiвника»[6 - Сарапiна Є. Вернакулярний Киiв: мiсто мого уявного // Мiсто й оновлення. Урбанiстичнi студii / Представництво Фонду iм. Гайнрiха Бьолля в Украiнi; Редкол.: С. Шлiпченко, В. Тимiнський, А. Макаренко, Л. Малес, І. Тищенко. – К.: ФОП Москаленко О. М., 2013. – С. 51–60.]. Проте нова забудова Хрещатика зазнавала нищiвноi критики: «Вiд неi вiе фабричним холодом, чого не можна сказати про бароковi тони Лаври чи Софiйського собору з iхньою печаттю особистого смаку, з iхньою цiкавою зовнiшньою фiзiономiею або про квартири 2-i половини минулого сторiччя з iх складами всiлякого „застарiлого романтичного непотребу”»[7 - Шероцкий К. В. Киев: путеводитель. – К.: тип. С. В. Кульженко, 1918 г. – С. 317.].
Імперський Киiв осмислювали в межах мiфологем «Іерусалима землi руськоi» та «матерi мiст руських». За радянських часiв iх було трансформовано у формулу «колиски трьох братнiх народiв». Хай у якому виконаннi, цi мiфологеми робили акцент на киеворуському перiодi iсторii мiста. Проте фiзичне обличчя Киева не вкладалося у цi формули навiть на початку XX ст. Втiм, алогiчнiсть таких формул не запуняла вiд повторення мантр про «матiр мiст» чи «Іерусалим»[8 - Сарапiна Є. Киiвськi перехрестя полiтик пам’ятi // https://ideopol.org/wp-content/uploads/2014/02/3.2.-Sarapina-Memory-UKR.pdf (https://ideopol.org/wp-content/uploads/2014/02/3.2.-Sarapina-Memory-UKR.pdf).].
Синкретизм цих мiфологем iлюстрував вiдкритий у 1888 роцi пам’ятник Богдану Хмельницькому з двома написами: «Волимо пiд царя схiдного, православного» та «Богдану Хмельницькому – едина неподiльна Росiя». Хоча, здавалося б, пам’ятник украiнському гетьману мав би символiзувати геть iнше.
Мiфологема Киева як «Іерусалима землi руськоi» е його найдавнiшою самопрезентацiею. Йдеться про тезу, що протягом iсторii Украiни «все нацiональне життя зосереджувалось довкола церкви». Ця символiчна модель перетворюе Киiв на сакральний простiр iз незмiнною сутнiстю. Так, на початку XX ст. «охайнi “европейськi” вулицi з трамваями, автомобiлями та святково вбраними будинками» часом сприймались як анахронiзм для мiста, що мало б завмерти у «вiчному теперiшньому» Киiвськоi Русi з ii сакральними пам’ятками[9 - Там само.].
Для офiцiйноi iмперськоi риторики Киiв постае як мiсце, де «…виникла наша вiтчизняна вiра, державна органiзацiя i росiйська народнiсть, тобто народилась i змужнiла нинiшня велич Росii». І хоч iнтерес до Киева як до найстаршого росiйського мiста iснував з початку XIX ст., сам цей наратив здаеться вiчно живим. Тим паче живим вiн був на початку XX ст. – в часи сплеску iмперських геополiтичних амбiцiй. Пам’ятi про Киiв було вiдведено роль мiфiчного часу становлення, де держава поеднана з релiгiею. Таким чином, вiдбувалася легiтимацiя i самоi Росiйськоi iмперii, i колонiального статусу Украiни загалом i Киева зокрема.
Нове стае зручним, якщо його розглядати як таке, що розвинулося з форм минулого. У Киевi зламу столiть це помiтно на прикладi архiтектури. Архiтектура псевдовiзантiйського стилю Киева, що перебувае в колонiальному статусi, презентуеться як продовження традицiй Киiвськоi Русi, коли мiсто е самостiйним полiтичним центром.
* * *
Друга половина XIX ст. означала для Киева структурнi змiни й старт зростання. Початок XX ст. принiс пришвидшення цих процесiв у геометричнiй прогресii. Водночас варто пам’ятати: зростання – це завжди i виклик. Приiжджi – це i робоча сила, i навантаження на соцiальну iнфраструктуру, i розширення внутрiшнього ринку, i наростання конфлiктного потенцiалу. Полiетнiчнiсть – це i капiтал розмаiтостi, i еврейськi погроми (про це – далi). Не з усiм мiсто могло дати собi раду.
Образ мiста, його економiчний, культурний i полiтичний функцiонал, мiська та соцiальна iнфраструктури, закладенi в цей час, визначили роль Киева в iсторii Украiни на наступне столiття.
Карта Пiвденно-Захiдного краю Росiйськоi iмперii
Водночас слiд пам’ятати – не було бажання влади розвивати й iнвестувати в Киiв, бо це прекрасне перспективне мiсто. А була мета забезпечити та пiдтримувати росiйське iмперське панування, але фокус iсторii в тому, що вона мае свiй власний темп i напрям руху. Імперське в результатi стало просто киiвським, водночас нагадуючи нам – iмперiя все ще поряд. І вона все ще мае в Киевi ресурси для впливу, закладенi понад сто рокiв тому.
Керування мiстом
Невидимий, але життево важливий елемент мiського повсякдення – система керування мiстом. Якi повноваження мав мiський голова? На що впливала мiська управа? Що могла рекомендувати й що вчинити мiська дума? Яким був рiвень корупцii? Яким чином розв’язували стратегiчнi для мiста завдання – як-от прокладення каналiзацii чи вибiр пiдрядника на будiвництво мiськоi електростанцii? В цьому роздiлi ми спробуемо прояснити хоч би деякi з цих питань.
Система мiського самоврядування
Лiберальнi реформи Олександра ІІ принесли змiни i в систему мiського самоврядування. Тепер найбагатшi та привiлейованi жителi мiськоi громади обирали гласних (депутатiв), а тi вже обирали мiського голову. В мiстах завирувало полiтичне життя.
Згiдно з мiською реформою 1870 року було сформовано систему мiського самоврядування (рис. 2)[10 - Глизь Ю. І. Киiвська мiська дума: структура, склад гласних, дiяльнiсть (1871–1914 рр.): дис. … канд. iст. наук / Інститут iсторii Украiни НАН Украiни. – К., 2016. – С. 71.].
Рис. 2. Система мiського самоврядування за мiською реформою 1870 року
Починати, як ми бачимо, варто з виборiв. Їх процедура до мiськоi думи гласних (депутатiв) регламентувалася положеннями 1870-го й 1892 рокiв. Вона передбачала укладання спискiв виборцiв, розподiлення iх на категорii, визначення часу та мiсць виборчих зiбрань. Слiд зазначити, що право голосу мала абсолютна меншiсть жителiв мiста – зареестрованi власники майна, вартiсть якого мала сягати певноi суми. Ну й, звiсно, права голосу не мали жiнки. Обмежена версiя мiського самоврядування, а втiм, i це було для iмперськоi влади величезною поступкою.
У виборчу скриньку вкидали кульки за чи проти, пiсля чого пiдраховували голоси. Наступним етапом було схвалення осiб у званнi гласних на основi бiльшостi поданих кульок. Пiсля остаточного схвалення губернатором перелiку обраних депутатiв, на урочистому першому засiданнi Киiвськоi мiськоi думи новообранi гласнi складали присягу на вiрнiсть iмператоровi. Вибори до мiськоi думи ставали механiзмом формування команди мiських управлiнцiв.
Мiська влада Киева складалась iз двох гiлок – розпорядчоi (що видае розпорядження – вiддалений аналог законодавчоi гiлки) та виконавчоi. Розпорядчий орган – мiська дума, ii обирали, i виконавчий – управу. Киiвська мiська дума була створена 23 лютого 1871 року. І думу, i управу очолював мiський голова, а в разi його вiдсутностi – його заступник, «товариш» мiського голови. В залi засiдань думи брали участь ii гласнi, а iх хiд протоколював мiський секретар. Виконавчий орган думи, управа, складалася з постiйних ii членiв, а також постiйних i виконавчих (тимчасових) комiсiй, у якi наймалися фахiвцi й робочi. Крiм них до ii складу входили мiськi землемiр й архiтектор.
Були також кiлька загальнодержавних органiв, якi контролювали та регламентували рiшення й частково дiяльнiсть мiськоi думи та управи. Насамперед – це губернське в земських i мiських справах присутствiе, яке розглядало всi скарги й правопорушення. Губернатор i генерал-губернатор були вищими iнстанцiями, якi могли запросити у мiськоi влади звiти, ревiзувати ii дiяльнiсть або ж змусити виконати державнi потреби, пов’язанi, наприклад, iз забезпеченням вiйськ, що дислокувалися у Киевi. Понад те, губернатор мав право iнiцiювати засiдання думи та виносити на розгляд гласних власнi пропозицii. Подекуди контроль за дiяльнiстю киiвського мiського самоврядування здiйснював мiнiстр внутрiшнiх справ. Утiм, дума не боялась i доволi часто оскаржувала невигiднi iй рiшення, сперечалася з губернатором i посилала своi постанови на розгляд у вищi iнстанцii (Сенат), а iнодi навiть вигравала спори.
Загальна схема киiвського самоврядування протягом другоi половини XIX ст. лишалася незмiнною. Проте у XX ст. мiсто ввiйшло з новою версiею мiського положення – закону, що регулював самоврядування мiст. Нова версiя вiд 1892 року мала на метi лiквiдувати недолiки попереднього шляхом полiпшення складу виборцiв. Утiм, полiпшення з боку Петербурга було доволi своерiдним. Доступ до влади змогли отримати квартиронаймачi, а не тiльки власники нерухомостi. І в цьому нiби був позитив, але водночас було також пiдвищено розмiр майнового цензу (не менше як 1500 рублiв для Киева). Запроваджувались обмеження щодо нехристиян – тепер iх могла бути всього п’ята частина вiд кiлькостi обраних гласних (замiсть третини). Тобто полiпшення означало насправдi звуження кола тих, хто мав доступ до права обирати й бути обраним до складу мiськоi влади. Тож якщо до 1892 року 3 % киян мали право голосу, то виборцiв на початку XX ст. у Киевi стало менше за 1 %[11 - Шандра В., Глизь Ю. Пiсляреформений перiод: 1870–1914 рр. Формування мiського самоврядування // Вiд мурiв до бульварiв: творення модерного мiста в Украiнi (кiнець XVIII – початок XX ст.). – К., 2019. – С. 99.].
Загальна iдея ж новоi версii мiського самоврядування полягала в посиленнi державного регулювання виборчого права та ролi держави в мiському самоврядуваннi, посиленнi контролю державних органiв за використанням мiських коштiв. Натомiсть посилювалася вiдповiдальнiсть мiськоi влади за соцiальну полiтику в мiстi[12 - Глизь Ю. І. Киiвська мiська дума: структура, склад гласних, дiяльнiсть (1871–1914 рр.): дис. … канд. iст. наук / Інститут iсторii Украiни НАН Украiни. – К., 2016. – С. 51.].
Кiлькiсть гласних у думi визначалася пропорцiйно до кiлькостi виборцiв у кожнiй дiльницi (адмiнiстративно-територiальному районi) мiста. А оскiльки виборцi були фактично найбагатшими киянами, то логiчно, що найбiльше гласних могли обрати вiд Старокиiвськоi дiльницi – 20, 15 – вiд Либiдськоi, 12 – Лук’янiвськоi, Подiльськоi – 9, Плоськоi – 8, Палацовоi та Бульварноi – по 6, Печерськоi – 4 (станом на 1902 рiк). Слiд також зазначити, що активнiсть цих найбагатших киян у справi вибору мiськоi влади не вражала – на 1910 рiк становила 58,5 %[13 - Глизь Ю. І. Киiвська мiська дума: структура, склад гласних, дiяльнiсть (1871–1914 рр.): дис. … канд. iст. наук / Інститут iсторii Украiни НАН Украiни. – К., 2016. – С. 65.].
Киiвська мiська дума умiла мобiлiзовувати iнтелектуальнi та фiнансовi ресурси для вирiшення потреб мiста. Їi метою було сприяти перетворенню Киева з провiнцiйного губернського в модерне мiсто з розвинутою iнфраструктурою та соцiальними послугами. Одночасно самоврядуванню доводилося долати цiлу купу вiчних проблем – брак професiйних управлiнцiв, корупцiю, надмiрну опiку держави.
Утiм, брак кадрiв киiвська мiська влада навчилася долати шляхом аутсорсу та використання iнституту комiсiй. У цi комiсii, створюванi за потреби, запрошували фахiвцiв, експертiв у галузi мiстобудування, охорони здоров’я, транспорту, до яких особисто звертався мiський голова i якi вивчали доручене питання й пропонували найкращi шляхи його реалiзацii. Їх роботу зазвичай очолювали члени управи. При Киiвськiй думi дiяло по кiльканадцять комiсiй одночасно. Водогiнна комiсiя працювала над упорядкуванням водопостачання киян, будiвельна – пропонувала, яким чином ураховувати ландшафт, забудовуючи його прибутковими будинками, правова – забезпечувала дотримання мiського законодавства, цiнова – контролювала цiни на продукти, фiнансова – вишукувала кошти для мiських заходiв i проектiв т. д., i т. д.
Важливо, що з часом кияни ставали все активнiшими в мiському самоврядуваннi. З’являлося розумiння того, як функцiонуе мiська влада та яким чином на неi можна впливати. Наприклад, жителi кварталу чи вулицi обирали вуличних уповноважених, i тi вже скаржилися до органiв мiськоi влади, губернатора, а то й до генерал-губернатора. Наприклад, домовласники Кожум’яцькоi вулицi Киева 1902 року клопоталися про запровадження другого полiцейського поста, бо iх район переповнений був чорноробами, а тi пiсля роботи й пиятик улаштовували бiйки.
Мiська дума
Киiвська мiська дума була вiддаленим аналогом сучасноi киiвськоi мiськоi ради. На початку XX ст. дума скликалася на засiдання до семи разiв на мiсяць. Слiд зазначити, що гласнi не отримували за свою роботу винагороди, тому не завжди мали час i натхнення вiдвiдувати засiдання мiськоi думи, якi тим бiльше не були обов’язковими. Вони тривали по кiлька годин, i, почавшись о 19:00, могли затягнутись до 23:00 години. Тож часто мiський голова змушений був розшукувати гласних i запрошувати iх на засiдання, аби зiбрати бодай кворум – третину обраних депутатiв (тобто 24 з 72). У разi вiдсутностi потрiбноi кiлькостi гласних засiдання переносили й наступного разу вiдкривали за будь-якоi наявноi кiлькостi[14 - Глизь Ю. І. Киiвська мiська дума: структура, склад гласних, дiяльнiсть (1871–1914 рр.): дис. … канд. iст. наук / Інститут iсторii Украiни НАН Украiни. – К., 2016. – С. 77–79.].
Мiська управа
Мiська управа мала п’ять постiйних вiддiлiв – фiнансовий, земельний, розпорядчий, будiвельний i военно-квартирний. Була також цiла низка тимчасових вiддiлiв.
Вiддiли мiськоi управи можна роздiлити за такими критерiями:
• забезпечення життедiяльностi мiста Киева (садiвничий, базарний, освiтлювальний, житловий, водопровiдний та iн. вiддiли);
• органiзацiя працi службовцiв Киiвськоi мiськоi Думи та Управи (розпорядчий, фiнансовий, секретарiат, вiддiл охорони працi, рахунковий, концесiйний вiддiли);
• ведення загального дiловодства органiв мiського самоврядування (секретарський вiддiл).
Усi члени управи, канцеляристи, секретарi й найманi технiки були прямо пiдпорядкованi мiському головi. Розпорядчий, розрахунковий i секретарський вiддiли складали звiти думi та губернатору. Взаемодiя мiського самоврядування i губернатора здiйснювалася саме через управу, а тому ii роль суттево зросла.
З 1889 року в Киевi iснував навiть аналог сучасного довiдкового бюро. Це адресний стiл. До його функцiй входило:
• ведення спискiв жителiв мiста Киева старших за 14 рокiв;
