скачать книгу бесплатно
• безкоштовне надання всiм органам влади й посадовим особам за iх вимогою вiдомостей про мiсце проживання в мiстi Киевi осiб, якi перебувають у розшуку, а в разi вiдсутностi – про час iх вибуття з мiста;
• надання платних довiдок такого самого характеру всiм особам, якi iх потребували. Видача приватним особам довiдок з адресного столу вiдбувалася щодня в приймальнi години. На випадок виникнення екстреноi ситуацii в адресному столi працював черговий, який видавав потрiбнi довiдки. Довiдки не були безкоштовними – за видачу стягувалася плата 5 копiйок.
Мiськi голови
Особа мiського голови багато важила для ефективностi самоврядування. А надто в Киевi. Потрiбно було вмiти знайти баланс мiж мiською думою, цивiльним губернатором i генерал-губернатором. Нелегка справа. Тут потрiбна була людина авторитетна, досвiдчена, розумна. Киiвськi мери початку XX ст. по-рiзному справлялись, але всi вони вартi бодай побiжноi згадки.
Важливо розумiти, що на зламi XIX–XX ст. на посади мiських голiв i гласних почали обирати активних мiських дiячiв, iз вищою освiтою, було серед них багато таких, якi досягли поважного соцiального статусу не завдяки походженню, а завдяки власнiй працi. Їхня мета полягала в розвитку й покращеннi життя в Киевi, в цьому вони вбачали свою мiсiю, нехай як пафосно це звучить.
У дореволюцiйнiй частинi XX ст. Киiв очолювали всього двое: Василь Проценко – у 1900–1906 рр. та Іполит Дьяков – у 1906–1916 рр.
Василь Проценко (1844–1917?) – киiвський мiський голова у 1900–1906 рр. Походив з дворянського роду, оскiльки його батько був церковним настоятелем, отримав частково духовну освiту – закiнчив семiнарiю. Пiсля – медичний факультет Киiвського унiверситету (1870). Мав ступiнь доктора медицини i був успiшним приватним лiкарем-практиком. Вiд 1887 року обирався гласним мiськоi думи. Був обраний мiським головою у листопадi 1900 року, пiсля смертi Степана Сольського (про нього – трохи нижче). Пiд час його головування в мiськiй думi закономiрно утворилася група так званих «проценкiвцiв» – його прихильникiв. Пропрацювавши на посадi 5,5 року, вiдмовившись переобиратися як на посаду гласного, так i мiського голови, перейшов на iнший рiвень роботи – Василь Проценко обрався членом Державноi думи III скликання вiд мiста Киева (1907–1912). Пiсля завершення депутатськоi каденцii залишився жити в Петербурзi. Втiм, бував i в Киевi. Зокрема, щоб заснувати Киiвський клуб росiйських нацiоналiстiв. У 1913–1917 рр. був на службi у вiдомствi доброчинних закладiв iмператрицi Марii. Як склалася доля Василя Проценка пiсля повалення росiйськоi монархii – невiдомо. Був нагороджений кiлькома орденами та медалями.
Василь Проценко
Василь Проценко запам’ятався мiстянам не так своiм мерством, як корупцiйним скандалом. На зламi столiть було розпочато й закiнчено будiвництво мiськоi гаванi, яка мiстилася в гирлi рiчок Прип’ятi, Сож, Десни й Тетерева, де вони впадали в Днiпро. Мiсто витратило 300 тис. рублiв на цей проект, але могли й заощадити. Кошторис був значно завищений через нiбито привласненi майбутнiм головою думи В. М. Проценком 100 тис. рублiв, тому будiвництво гаванi журналiсти через вiдому свiтову аферу прозвали «Киево-Подiльською Панамою». Ревiзiя пiдтвердила нецiльове використання коштiв – штучно збiльшувалася площа робiт, некоректно проводилися розрахунки пiдвезення каменю та вивезення землi. Однак висновок ревiзiйноi комiсii переглядали 1910 року, i юридична комiсiя визнала тiльки, що проект будiвництва гаванi та контракт з Округом шляхiв сполучення було укладено непрофесiйно та не вигiдно для мiста. В будь-якому разi чутки не спричинили жодних втрат для Василя Проценка.
Пiсля обрання Василя Проценка мiським головою в управлiннi почали наростати проблеми, комунiкацiя мiж групами впливу в мiстi погiршилася. Мiський голова виявився конфлiктним, негнучким, йому бракувало лiдерських якостей i стратегiчного бачення перспектив розвитку мiста.
На замiну недалекоглядному корупцiонеру з дипломом лiкаря мiським головою Киева було обрано голову групи «прогресистiв» у Киiвськiй мiськiй думi – Іполита Дьякова (1865–1934). Вiн був мiським головою десять рокiв – вiд 1906-го до 1916 року.
Народився майбутнiй киiвський очiльник у Черкасах в родинi чиновника. Навчався в Першiй киiвськiй гiмназii, далi – на фiзико-математичному факультетi Киiвського унiверситету Святого Володимира. Служив чиновником при рiзних вiдомствах (зокрема, при Управлiннi кiннозаводства).
Іполит Дьяков
У 1895 роцi був уповноваженим Головного управлiння державного конярства з органiзацii росiйськоi етнографiчноi виставки в Парижi, 1900 року працював над пiдготовкою iмперськоi експозицii на Свiтовiй виставцi, за що французький уряд нагородив його кавалерським хрестом ордена Почесного Легiону. Вiд 1900 року Дьяков оселився в Киевi. Вiд 1902-го обирався гласним Киiвськоi мiськоi думи.
За переконаннями Іполит Дьяков був центристом. Його стиль керування був однозначно ефективнiшим за стиль попередника – i це було видно не тiльки по мiських справах. За його iнiцiативи вiдкрився Комерцiйний iнститут, успiшно пройшла Всеросiйська промислова виставка, Перша спортивна олiмпiада в iмперii та Перший всеросiйський з’iзд представникiв мiст iз питань покращення мiських фiнансiв.
Мiський голова був також спортсмен-аматор, автомобiлiст. Дьяков був заможною людиною, в родиннiй власностi було кiлька будинкiв у центрi мiста й один розкiшний «Гранд-Готель» на Хрещатику.
Знову очолив мiську управу Іполит Дьяков за часiв правлiння гетьмана Павла Скоропадського в жовтнi-груднi 1918 року. Емiгрував з Украiни, не сприйнявши революцiйних хаотичних змiн. Помер 1934 року в Берлiнi.
Стратегii киiвськоi лояльностi: почесне громадянство
Звання почесного громадянина мiста в Росiйськiй iмперii належало до не надто поширених, але вельми почесних нагород. Також це був iнструмент для мiськоi влади – кому вiддячити, а перед ким запобiгти й зайвий раз продемонструвати лояльнiсть. Найчастiше серед нагороджених були губернатори, генерал-губернатори, члени родини Романових й iн. Однак були також i вiдомi благодiйники, заслуженi мiськi голови.
Звання почесного громадянина мiста надавалося за результатами клопотання мiськоi думи й символiзувало «виняткову форму вираження вдячностi й подяки громади за дiяльнiсть на користь мiста, а також данина поваги до людей, якi мають особливi заслуги перед Батькiвщиною». Отримати звання мiг як пiдданий iмператора, так й iноземець, особа з будь-якого соцiального стану, якщо ii заслуги перед мiстом визнавались достатнiми для цього. Поодинокiсть випадкiв надання статусу почесного громадянина призводила до того, що унiфiкованоi термiнологii, термiнiв i критерiiв надання так i не виробили.
Право подавати кандидатури на звання почесного громадянина мiста мали гласнi (депутати) мiських дум. На засiданнi думи кандидатуру обговорювали представники власне думи, громадськостi, мiг виступити й губернатор. Далi голосування визначало, чи пiдтримуе мiсто кандидата на шляху до отримання почесного громадянства. Проте мiська дума та позитивний результат ii голосування були тiльки першим колом бюрократii, яке мало пройти рiшення про присвоення комусь звання почесного громадянина мiста. Далi папери через руки мiського голови потрапляли в канцелярiю губернатора, який доповiдав про подання мiськоi думи особисто мiнiстру внутрiшнiх справ, долучаючи до сутi справи свiй висновок. Останнiй додавав цю iнформацiю в доповiдь для iмператора, який мав особисто погодити надання звання почесного громадянина мiста. Тiльки тодi обраний кандидат мiг отримати документ про присвоення звання. Чiтких строкiв тривалостi бюрократичноi процедури не було, бо занадто багато кiлометрiв i кабiнетiв мали пройти вiдповiднi папери.
Ми не знаемо, яким чином дiяла мiська дума у разi негативного результату для справи, але позитивне завершення давало привiд для урочистого засiдання, де оголошували рiшення iмператора та вручали винуватцю подii вiдповiднi атрибути звання почесного громадянина мiста. Немае також даних, якими були цi атрибути в рiзних мiстах, проте вiдомо, що один iз перших почесних громадян Киева, мiський голова Павло Демiдов князь Сан-Донато, 1874 року отримав диплом, за який управа сплатила 150 рублiв срiблом.
У Киевi статус почесного громадянина мiста за перiод iз 1863-го по 1917 роки отримали чотирнадцять осiб. З них на початку XX ст. нагороджених було всього двое – Степан Сольський i Петро Столипiн. Перший був мiським головою, другий – прем’ер-мiнiстром iмперii. Всi вони вписувалися в загальну модель – продемонструвати лояльнiсть та/або вiддячити.
Степан Сольський
Степан Сольський, киiвський мiський голова, став почесним громадянином у перший рiк XX ст. й останнi мiсяцi свого життя. Степан Сольський – безумовний виняток у списку нагороджених званням почесного громадянина Киева. Богослов, заслужений професор Киiвськоi духовноi академii, людина небагата й надзвичайно скромна, а водночас – киiвський мiський голова з 1887-го по 1900 рiк, який загалом пропрацював у мiському самоврядуваннi довгi 30 рокiв i завжди мав довiру киян i незаперечний авторитет. М’який Степан Сольський зажив слави чесного, толерантного, працелюбного та лiберального очiльника мiста. Навiть прiзвисько «Уважай Уважаiч», яке Сольському дали мiськi газетярi, було геть необразливим. Навпаки – воно наголошувало на його незмiннiй ввiчливостi та спокiйностi. Вiдомий вiн був як людина прогресивних поглядiв, завжди бачив можливостi для впровадження тих чи iнших технiчних iнновацiй у справi облаштування мiста, не шкодував часу й сил на доброустрiй Киева.
За його каденцiю в мiстi збудували першу електростанцiю (1890), розпочали будiвництво Полiтехнiчного iнституту та новоi Опери, спорудили знаменитий театр «Соловцов» (нинi – Нацiональний академiчний драматичний театр iменi Івана Франка), також закiнчили опорядження Володимирського собору (1896), вiдкрили пам’ятники Богдану Хмельницькому (1888) й iмператору Миколi І (1896). Степан Сольський сприяв створенню можливостей для реалiзацii таких потужних iнфраструктурних проектiв, як мiська каналiзацiя, гавань, телефонний зв’язок (1886) i трамвайне сполучення (1892). Науково-промисловий i художнiй музей також був збудований за часiв перебування професора на посадi мiського голови (1897–1899).
Показово, що професор Сольський намагався тримати баланс мiж забудовою мiста багатоповерховими прибутковими будинками та створенням зон вiдпочинку – скверiв i паркiв, прикрашених фонтанами. У 1889–1895 рр. спецiальна садова комiсiя мiськоi думи розробила проект озеленення Киева, згiдно з яким на вулицях висадили каштани. З часом iм судилося стати символом мiста, тож виходить, що професора Киiвськоi духовноi академii Степана Сольського можна вважати одним з авторiв мiськоi символiки нинiшньоi столицi Украiни. На посадi мiського голови Степан Сольський опiкувався проблемами функцiонування лiкарень, притулкiв й iнших об’ектiв соцiальноi iнфраструктури мiста. Як викладач Киiвськоi духовноi академii вiн розумiв важливiсть розвитку освiти. Можливо, саме тому за його головування мiська влада значну частину бюджету витрачала на пiдтримання освiтнiх i культурних закладiв. Наприклад, у 1900 роцi фiнансування вiд мiста отримували 49 училищ, вечiрнi курси грамотностi для дорослих, безкоштовна читальня, Товариство грамотностi й навiть кiлька дитячих садочкiв.
У лютому 1900 року мiська дума ухвалила рiшення подати його кандидатуру на отримання звання почесного громадянина Киева. Тут слiд зазначити, що багаторiчний мер, за характеристикою киiвського журналiста Сергiя Ярона, був «Дуже доброi душi людина i один з найчеснiших громадських дiячiв: про кожну непродуктивно витрачену мiську копiйку вiн тужив бiльше, нiж про власну» i колись мав необережнiсть, звертаючись до депутатiв, сказати: «Ви, гласнi, хочете вигод лише для багатих, треба ж подумати i про бiдних!» Цiею фразою вiн зажив собi досить багато ворогiв, проте подання про присвоення йому почесного громадянства з формулюванням «…в продовження багаторiчноi, безперервноi та благотворноi його дiяльностi в мiському громадському управлiннi» пiдтримали 60 гласних»[15 - Ярон С. Г. Киiв у 80-х роках. спогади старожила. Статтi, коментарi та добiр iлюстрацiй О. М. Друг. – К., 2017. – С. 128–129.].
Помер професор Сольський раптово, вiд серцевого нападу, 7 листопада 1900 року. За два роки по смертi професора за проектом архiтектора Едуарда Братмана над похованням було зведено склеп у виглядi кам’яноi башти в три поверхи з написом: «Киевскому городскому голове – Степану Михайловичу Сольскому от Киевского городского общественного управления. 27.ХІІ.1835–7.ХІ.1900». Нинi останнiй притулок Степана Сольського, його дружини та сина слугуе каплицею, це пам’ятка iсторii «Родинний склеп Сольських», яка охороняеться законом Украiни.
Останнiм нагородженим званням почесного громадянина Киева став прем’ер-мiнiстр Росiйськоi iмперii, одна з найсуперечливiших постатей европейськоi iсторii початку XX ст. – Петро Столипiн. Звання фактично посмертно було надане людинi, яка за життя не мала до мiста жодного вiдношення, а повна процедура нагородження тривала буквально тиждень. І це до того, що багато хто чекав на рiшення роками. За цей тиждень повсякденний ритм життя мiста був збитий, топновина не сходила анi з вуст перехожих, анi зi шпальт газет.
Цiлком очевидно, що iнтереси Киева як украiнського мiста не були прiоритетом дiяльностi Столипiна, натомiсть у фокусi опинились iнтереси iмперського центру. Так, у березнi 1911 року уряд, який вiн очолював, заборонив вiдзначення 50-i рiчницi вiд дня смертi Тараса Шевченка. А у вереснi пiд час фатального вiзиту до Киева прем’ер заявив, що допоки вiн живий, пам’ятника поету в «матери городов русских» не буде, тодi й одночасно ще й надав словесну пiдтримку киiвським чорносотенним органiзацiям
Вiзит до Киева Миколи ІІ з родиною та свитою, серед якоi був Столипiн, розпочався наприкiнцi серпня 1911 року. Приводи були цiлком гiднi – святкування рiчницi звiльнення селянства та вiдкриття пам’ятника Олександру ІІ на Царськiй площi. Ймовiрно, очiльники мiста, губернii та генерал-губернаторства прагнули провести аналогiю мiж фундаментальними зрушеннями на селi початку 1860-х рокiв i початку 1910-х, якi стали результатом аграрноi реформи, проведеноi Петром Столипiним.
Увечерi 1 вересня 1911 року iмператор Микола ІІ iз почтом i кiлькома мiнiстрами, зокрема й Петром Столипiним, був присутнiм на виставi «Казка про царя Салтана» М. Римського-Корсакова у киiвському оперному театрi (нинi – Нацiональна опера Украiни iменi Т. Г. Шевченка). В антрактi до прем’ера наблизився анархiст, член бойовоi органiзацii партii соцiалiстiв-революцiонерiв i секретний спiвробiтник Киiвського охоронного вiддiлення, син киiвського мiльйонера Дмитро Богров, i двiчi вистрiлив iз браунiнга. Перша куля влучила Столипiну в руку, друга, вiдскочивши вiд орденського хреста св. Володимира, – у живiт. Поранений Столипiн перехрестив iмператора, присiв у крiсло i промовив: «Счастлив умереть за царя». Прем’ера доправили до Хiрургiчноi лiкарнi доктора медицини І. С. Маковського на Маловолодимирськiй вулицi (нинi – вулиця Олеся Гончара, 33б) – одну з найпрестижнiших лiкарень Киева.
Стрiлянина в театрi сколихнула мiсто. У Володимирському соборi вiдслужили урочистий молебень за одужання пораненого, стан здоров’я Столипiна не сходив з iнформацiйного порядку денного, двiчi на день газети публiкували вiдповiднi бюлетенi. Проте анi найсучаснiшi досягнення медицини, анi молитви не змогли врятувати полiтика – його рани виявилися несумiсними з життям. За п’ять днiв, увечерi 5 вересня, поранений Петро Столипiн помер.
Згодом убивцю судили та стратили. Швидкiсть слiдства й поспiшнiсть у виконаннi вироку вже тодi навела декого на думку про причетнiсть влади до гучного полiтичного вбивства, суперечки щодо цього не вщухають навiть тепер.
План киiвського мiського театру. Хрестиком позначено мiсце, де стояв П. А. Столипiн у момент пострiлу (Весь Киев. – 1911. – С. 947)
Пiд впливом замаху, коли (поки) прем’ер був ще живий, у депутатiв Киiвськоi мiськоi думи виникла iдея нагородити голову Ради мiнiстрiв, гофмейстера (керуючого монаршим двором) Петра Столипiна званням почесного громадянина Киева. Наступного пiсля трагедii в оперi дня вiдбулось екстрене засiдання думи, на якому, вочевидь, й було ухвалено вiдповiдне рiшення. Вже 3 вересня мiський голова Іполит Дьяков за процедурою направив киiвському губернатору Олексiю Гiрсу прохання клопотатися про подальше просування справи.
Вочевидь, тут вiдбувся прояв звичаю надавати звання почесного громадянина представнику вищих урядових кiл як вияв лояльностi, до того ж мiськiй думi нi до чого був негативний iмiдж Киева як мiста, де можуть ставати такi прикрi випадки, як полiтичнi вбивства. Тим доречнiшим виявився поспiх в ухваленнi рiшення, коли прем’ер помер – тут уже був мотив вшанування та визнання заслуг високопосадовця, якого вбили з полiтичних мотивiв. На додачу до надання звання почесного громадянина вулиця, на якiй розташовувалася клiнiка, де прем’ер пiшов iз життя, була перейменована на Столипiнську.
Дев’ятого вересня Столипiна поховали, тексти жалобних телеграм заповнили телеграфнi стрiчки та приймальнi високих кабiнетiв, у скорботних адресах Петро Столипiн серед iнших його титулiв i чинiв уже йменувався почесним громадянином мiста Киева. Вочевидь, на швидкiсть ухвалення рiшення вплинула i сама трагедiя, i контекст загальноi скорботи, байдуже – вдаваноi чи щироi, яка охопила Киiв та iмперiю.
Згiдно з побажанням, висловленим у заповiтi: «Я хочу быть погребенным там, где меня убьют» – Петра Столипiна було поховано в Киевi, бiля стiн Трапезноi церкви на територii Киево-Печерськоi лаври. На панахидi були присутнi члени уряду та парламенту, представники армii та флоту, всiх цивiльних вiдомств, а також пересiчнi кияни. Надгробок iснуе в Лаврi й нинi, часом його навiть прикрашають квiти.
Дуже швидко по смертi полiтика, вочевидь, пiд час органiзацii похорону та в процесi клопотань про надання звання почесного громадянина мiста Киева, виникла iдея спорудити йому пам’ятник. Тогочасний процес збирання коштiв був повiльнiший за сучасний, але, попри це, потрiбну суму зiбрали швидко. До другоi рiчницi смертi Петра Столипiна, 6 вересня 1913 року, монумент було вiдкрито перед Киiвською мiською думою на Хрещатику. Щоправда, простояв вiн усього три з половиною роки: 16 березня 1917 року учасники украiнськоi демонстрацii органiзували iмпровiзований судовий процес, у результатi якого проголосили вирок Петру Столипiну, i на очах багатотисячноi юрби скинули пам’ятник, а згодом його було переплавлено.
Мiський бюджет
Одна з ключових можливостей, створених реформою мiського самоврядування, була можливiсть заробляти й самостiйно укладати бюджет. Це давало мiстам у руки iнструменти фiнансовоi незалежностi. Мiська влада формувала бюджет мiста щорiчно. Фiнансова комiсiя мiськоi управи складала розпис – проект витрат i потенцiйних надходжень, а на засiданнi думи вже схвалювався остаточний бюджет. Головною вимогою було дотримання балансу й уникнення дефiциту. Основнi статтi прибуткiв складалися зi зборiв, мит, податкiв й орендноi плати, а витрати – з обов’язкових державних, на утримання мiськоi нерухомостi та власностi, доброустрою, санiтарii та освiтньо-культурноi сфери. Пiсля кожного року дiяльностi думи управа готувала фiнансовий звiт, у якому вiдбивався реальний стан речей й окреслювалося позитивне чи негативне сальдо – рiзниця мiж прибутками та витратами. Тепер трохи детальнiше про мiськi фiнанси на початку XX ст.
Прибутки мiста. Закон про мiське самоврядування встановлював стiйке джерело наповнення – оцiнювальний збiр не бiльше за 10 % чистого прибутку з нерухомостi. Іншi надходження з’явилися в процесi дiяльностi мiськоi управи. Скарбницю мiста наповнювали кошти з надання в оренду або продажiв мiського майна (землi та примiщень) i вiд зборiв iз документiв на право торгiвлi й заняття промислами. Окремо йшлося про збiр iз власникiв трактирiв, постоялих дворiв, квартиронаймачiв, з утримувачiв коней, екiпажiв i т. п. Будь-який мiсцевий збiр чи мито дума могла запровадити за умови схвалення його мiнiстром внутрiшнiх справ.
