Іван Франко

скачать книгу бесплатно

Іван Франко
Тетяна Панасенко

Знаменитi украiнцi
Усебiчно обдарований, енциклопедично освiчений Іван Франко (1856—1916) вiдомий не тiльки як поет, прозаiк, драматург, але i як лiтературознавець, перекладач, публiцист, iсторик. Сюжети для своiх творiв вiн черпав iз життя i боротьби рiдного народу, з першоджерел свiтовоi культури. Франка називають титаном працi. Протягом свого життя вiн видав сiм збiрок поезiй та цiлу низку поем, написав близько 15 драм, перекладав з 14 мов твори свiтових класикiв. Його проза охоплюе понад 100 оповiдань, новел, 10 романiв i повiстей. Іван Франко першим з украiнських письменникiв номiнований на Нобелiвську премiю з лiтератури (1916).

У форматi PDF A4 збережений видавничий макет.

Тетяна Панасенко

Іван Франко

© Т. М. Панасенко, 2009

© Є. В. Вдовиченко, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2009

* * *

Вступ

Та прийде час, i ти огнистим видом

Засяеш у народiв вольних колi,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомiн волi

І глянеш, як хазяiн домовитий,

По своiй хатi i по своiм полi.

    Іван Франко. Поема «Мойсей»

Його дух обiймав цiлий народ, i вiн бажав працювати для цiлого народу. Його iдеею, його устремлiнням стала найвища мета: визволити народ вiд гнобителiв, i щоб Украiна стала вiльною i рiвноправною з iншими народами, а партii мають з’еднатися в працi для цiеi остаточноi цiлi.

    Ганна Франко-Ключко

Якщо викласти деякi факти з життя та творчостi Івана Яковича Франка в цифрах, то отримаемо вражаючу картину.

Упродовж своеi бiльш нiж 40-рiчноi творчоi дiяльностi Іван Франко надзвичайно плiдно працював як оригiнальний письменник (поет, прозаiк, драматург) i перекладач, лiтературний критик i публiцист, багатогранний учений – лiтературо-, мово-, перекладо- й мистецтвознавець, етнолог i фольклорист, iсторик, соцiолог, економiст i фiлософ. Його творчий доробок, писаний украiнською (бiльшiсть текстiв), нiмецькою, польською, росiйською, болгарською мовами, за приблизними оцiнками, налiчуе кiлька тисяч творiв загальним обсягом понад 100 томiв. Усього за життя І. Франка окремими книгами i брошурами з’явилося понад 220 видань, у тому числi бiльш нiж 60 збiрок його оригiнальних i перекладних творiв рiзних жанрiв. Вiн був одним iз перших професiйних украiнських письменникiв, який заробляв на життя лiтературною працею. Франко-поет – автор 10 прижиттевих книг вiршiв, до складу яких увiйшло понад пiвтисячi окремих творiв. Прозова творчiсть Франка – це насамперед понад 100 оповiдань, новел i казок, якi склали 18 збiрок малоi прози; крiм того, Франко – автор 10 творiв великих прозових жанрiв – повiстей та романiв. Перекладацький доробок Франка охоплюе величезний дiапазон свiтового письменства та усноi народноi творчостi вiд найдавнiших часiв до початку XX столiття. Письменник переклав украiнською твори близько 200 авторiв iз 14 мов та 37 нацiональних лiтератур. У 50-томному виданнi творiв письменника 6 томiв займають поетичнi i один том прозовi переклади.

Франкова смерть викликала вiдгомiн у всьому свiтi. Тодi з’явилося 230 статей про письменника. З них 120 нiмецькою, росiйською, польською, угорською, французькою, бiлоруською та хорватською мовами. В украiнськiй пресi про Івана Франка було надруковано 90 статей.

Наприкiнцi XIX столiття Іван Франко говорив про те, що головний пiдсумок усього минулого столiття – емансипацiя особистостi. А втримати рiвновагу особистiсноi й iндивiдуальноi самосвiдомостi, не скотитися в iндивiдуалiзм допомагало вiдчуття родовоi, загальнолюдськоi, духовноi спiльностi. Такий iдеал сформулював Іван Франко на прикладi власного життя: «І сам я в усiй своiй дiяльностi бажав бути не поетом, не вченим, не публiцистом, а поперед усього чоловiком. Менi закидували, що я розстрiлюю свою дiяльнiсть, перескакую вiд одного заняття до iншого. Се було власне випливом мого бажання – бути чоловiком, освiченим чоловiком, не лишатися чужим у жаднiм такiм питаннi, що складаеться на змiст людського життя. А пiзнавши що-небудь, я бажав i всiх сил докладав довести й iнших до того, щоб зацiкавилися тим i розумiли се».

Життя такоi людини дослiджувалося й описувалося вже не один раз. На сьогоднi iснуе також велика кiлькiсть легенд, пов’язаних з бiографiею І. Франка, а деякi дослiдники стверджують, що найбiльшим мiфотворцем своеi бiографii був сам письменник. Один з критикiв Івана Франка Михайло Рудницький писав, що «…единий твiр, бiльший понад усi iншi, цiкавiший, нiж багато першорядних мистецьких творiв нашоi лiтератури, яким І. Франко не мав часу чи змоги дорiвняти, твiр нескiнченний, над яким можна думати i сперечатися в гiпотезах i тезах, це – вiн сам».

Ким же був Іван Франко? Якому виду дiяльностi цiеi надзвичайноi людини вiддати перевагу, розповiдаючи про неi? Поет? Прозаiк? Драматург? Або просто – письменник? Але ж до того ще й фольклорист, науковець, перекладач, театрознавець, iсторик, економiст, фiлософ. А може, пророк у своiй вiтчизнi, нацiональний проповiдник? Урештi-решт (по-радянськи) – Каменяр, революцiонер-демократ? Ми спробуемо охопити всi iпостасi І. Франка, спробуемо показати його як людину, не позбавлену якихось звичайних проблем, переживань, розчарувань. Урахувавши все вищезазначене, ми будемо вiдштовхуватися вiд простоi, на перший погляд, i водночас доволi складноi, але беззаперечноi думки: Іван Франко – ГЕНІЙ.

За тлумачними словниками, генiй – це людина, яка мае вищу творчу здатнiсть. Але ж необхiдно враховувати, що ця людина мае потрапити в сприятливi для розвитку своеi iндивiдуальностi обставини. І тут величезне значення мають батькiвщина, родина, освiта, коло спiлкування, навiть полiтична ситуацiя в краiнi. За яких же умов розвивався генiй І. Франка, що сприяло його розвитковi, що гальмувало й дошкуляло великiй людинi? Чим довелося заплатити за свою генiальнiсть? Що турбувало, хвилювало, не давало спокою? Що примушувало i вдень i вночi брати в руки перо й невтомно працювати, забуваючи про здоров’я i вiдпочинок?

Родина

Іван Франко (псевдонiми та криптонiми: Джеджалик, Мирон, Мирон Сторож, Мирон Ковалишин, Руслан, Іван Живий, Невiдомий, Не-Давид, Не-Теофраст, Non severus, Vivus, Марко В-а, Один з молодiжи, Один з русинiв мiста Львова, І. Ф., Ів. Фр., І. F., Iw. Fr., Ккк та iн. – усього близько сотнi) народився 27 серпня 1856 року в прикарпатському селi Нагуевичах Самбiрського округу (тепер Дрогобицького району Львiвськоi областi) на Галичинi, у присiлку Вiйтова Гора (Слобода). У метричнiй книзi було зроблено запис латиною: «Року Божого тисяча вiсiмсот п’ятдесят шостого (1856), мiсяця серпня, дня двадцять сьомого (27) в селi Нагуевичах, № будинку 7, народився хлопчик, греко-католицькоi вiри, правого ложа, на iм’я Іван, син Якова Франка, землероба з села Нагуевичi, i Марii, доньки Миколи Кульчицького». І. Франко пiзнiше казав, що насправдi вiн народився на два днi ранiше, а 27-го його хрестили й саме цю дату записали в метричну книгу. Батько, Якiв Франко (1802–1865), був заможним сiльським ковалем; мати, Марiя з роду Кульчицьких (1835–1872), походила зi збiднiлоi шляхти.

Нагуевичi – тепер село Івана Франка – пiдгiрське поселення, розташоване за 14 кiлометрiв вiд Дрогобича i за 12 – вiд Борислава. Знаходиться в долинi мiж вiдрогами Карпатських гiр уздовж невеличкоi рiчки Збiр, яка впадае в Днiстер. Багато творiв І. Франка написанi за подiями, якi сталися в його рiдному селi («Великий шум», «Гутак», «Украдене щастя», «У кузнi», «Лесишина челядь», «Грицева шкiльна наука»). Першi згадки про Нагуевичi датуються 1424 роком. Спочатку поселення називалося Сольним, бо тут були запаси соляноi ропи. Пiд час монголо-татарськоi навали бiльшiсть мешканцiв загинуло, а вцiлiлi покинули згарища. Тi, що повернулися згодом, назвали нове село Башiв. У XIV столiттi король подарував село пановi С. Нагуевському. Пан вiдразу ж перейменував село на свою честь, але недовго жив тут, бо його звели зi свiту опришки, а панське майно розкупили в держави чи в нащадкiв пана багатшi селяни. Побутуе легенда, що дiд Івана Франка купив велику частку панського майна, в тому числi кузню.

Син І. Франка, Тарас Іванович, за архiвними записами встановив, що до кiнця XVIII столiття в Нагуевичах ще не було прiзвища Франко, i висловив здогад, що рiд батька мiг поселитися в Нагуевичах, прийшовши iз села Озимини на Дрогобиччинi.

На початку 80-х рокiв XIX столiття в Нагуевичах виявили запаси нафти й поклади земляного воску. У сорока селян пани Федорович i Щепанський хитрiстю виманили майже задарма орну землю. Проте покладiв корисних копалин виявилося небагато, пани розорилися, але й селян це не врятувало, адже колишнi iхнi городи були вже забрудненi нафтою й не могли давати гарних врожаiв. Багато розорених хлiборобiв емiгрували за океан i опинилися в Канадi, Америцi, Аргентинi.

Хоча мiж батьком, у якого це був другий шлюб, i досить молодою матiр’ю Мирона (так у дитинствi називали в сiм’i Івана) була велика вiкова рiзниця (33 роки: батьковi було 53, а матерi – 20 рокiв), подружжя жило у злагодi. Перша дружина Якова Франка померла вiд холери. Син Іван був його первiстком, а тому Якiв покладав на нього всi надii. Звичайно, не ковалем хотiв вiн бачити свою розумну дитину i не хлiборобом, а вченим паном, шанованою людиною. Про освiту для найстаршого сина коваль дбав досить старанно. Якiв Франко був людиною неписьменною, але обдарованою природним гумором, вмiнням чудово оповiдати. Вiн знав багато притч, казок, легенд, його мова була дотепною, барвистою. Якiв був доброю людиною й не шкодував для сина душевного тепла, не кажучи вже про матерiальне забезпечення. Батькова кузня залишилась у пам’ятi Івана на все життя: вiн сидiв, приглядаючись до ковальськоi працi i слухаючи розповiдi подорожнiх людей. Батько дбав, щоб сина не зачепили анi iскри вiд розжареного залiза, анi непристойнi розмови. У батькiвськiй кузнi завжди було людно – «йшлося до коваля, як у гостi, як до сусiди, а не як до ремiсника». Це й була перша школа людського спiлкування, краси та величностi людськоi працi, ворота в широкий свiт, що розкривався перед здивованими очима дитини, охочоi сидiти десь у куточку кузнi та слухати розмови й оповiдi старших. Величнiсть, могутнiсть i статечнiсть ковальськоi справи, цього стародавнього ремесла, безпосередньо пов’язаного з кориснiстю самоi працi («Батько був славний коваль, на всi околишнi села, особливо його сокири мали велику славу», – наголошував І. Франко в оповiданнi «У кузнi»), були спорiдненi з патрiархальною традицiею селянського побуту.

Іван Франко присвятив батьковi поему «Панськi жарти», у передмовi до якоi написав:

О батьку мiй! Коли сьогоднi
Хоч iскра тих огнiв горить
У моiх грудях, щоб народнi
Злi днi в добро перетворить,

Коли нещастям, горем битий
Не засклепивсь, не знидiв я,
А встав, щоби братам служити,
То все те – спадщина твоя.

У шлюбi з Марiею Кульчицькою у Якова Франка, крiм Івана, народилося ще четверо дiтей: дочки Тетяна (1858) i Юлiана (1863) та сини Захар (1859) i Онуфрiй (1861). На жаль, дочки померли малими.

Про матiр Івана Франка вiдомостей мало. Вона походила зi старого й великого шляхетського роду Кульчицьких. (З цього роду походив Юрiй Кульчицький, герой Вiденськоi облоги 1683 року.) Батько Марii Кульчицькоi помер ще до народження онука Івана, а мати – Людвiка Кульчицька – була овдовiлою, заможною шляхтянкою з Ясеницi-Сiльноi, у неi було шестеро дiтей.

Мабуть, Марiя була дуже вродливою жiнкою, бо Якiв Франко вирiшив одружитися з нею одразу ж пiсля першоi випадковоi зустрiчi. Мати дуже любила спiвати, знала багато пiсень, переймаючи iх вiд односельцiв i заiжджих жiнок. Вона багато спiвала Івасевi, а син володiв унiкальною пам’яттю, то й запам’ятовував пiснi. Так само як уособленням духовного шляху для І. Франка став батько, образ матерi нерозривно пов’язаний у його художньому свiтi з пiснею, поезiею, творчiстю. Сердечними словами згадав поет у вiршi «Пiсня i праця» матiр та ii спiванки, якi заронили в його душу першi зерна поезii, що проросли художнiми шедеврами:

Пiсне, моя ти сердечна дружино,
Серця вiдрадо в днi горя i слiз,
З хати вiтця, як единее вiно,
К тобi любов у життi я принiс.

Тямлю, як нинi: малим ще хлопчиною
В маминi пiснi заслухувавсь я;
Пiснi тi стали красою единою
Бiдного мого, тяжкого життя…

Пiзнiше саме завдяки материнським пiсням i спогадам про матiр Іван почне цiкавитися фольклором, збирати, записувати, видавати фольклорнi збiрники. М. Возняк стверджував, що Іван Франко «почав i закiнчив фольклором». Сучасники розповiдали, що І. Франко був добрим виконавцем i щедрим носiем украiнськоi народноi пiснi. Голос у спiвця не був сильний (баритон), трохи сипкуватий, але сповнений яскравоi виразностi, почуття й тонких нюансiв. Вiн спiвав, як спiвають селяни: без афектацii, концертноi манери, але спiв його глибоко зворушував слухачiв. Вiд І. Франка записував пiснi М. Павлик, а мелодii – М. Лисенко. Окремi мелодii перейшли з його голосу до репертуару Лесi Украiнки, коли вони вiдпочивали разом у карпатському селi Буркутi; тодi чоловiк Лесi Украiнки Климент Квiтка записав iх за допомогою нот.

Чому й звiдки з’явилося в Івана друге (домашне) iм’я Мирон, досi залишаеться загадкою. Але частково пролити свiтло на це питання може родинний переказ. Івана назвали вдома Мироном, щоб уберегти дитину вiд ранньоi смертi. Дитяча смертнiсть у той час була дуже високою, батьки боялися втратити первiстка, тому в сiм’i вирiшили зробити спробу ошукати смерть. Цей трюк був поширений у схiдних християн. Дитину вдома називали не так, як було записано в церковнiй метрицi, щоб смерть, коли прийде по дитину, не могла ii знайти. Вiдомо, що Іванового брата Захара вдома називали Михайлом. Як бачимо, традицiя давати дiтям друге iм’я iснувала в родинi Франкiв.

Іван був единою дитиною в сiм’i, яка отримала повну вищу освiту. Односельцi Якова Франка розповiдали, що всi сини коваля були кмiтливими й здiбними хлопцями, однак батько дбав про серйозну освiту саме свого старшого сина. Мабуть, така його доля була запланована батьком з перших днiв життя сина. Первiсток у сiм’i, улюбленик батька й бабусi Людвiки Кульчицькоi, дитина трохи дивна (на думку односельцiв), – вiн був приречений на навчання та iнше, краще й цiкавiше життя вiд того, яке знали його рiднi й близькi. Вiдомо, що брат Івана Онуфрiй також був дуже здiбною дитиною. Як казали близькi до родини люди, вiн мало чим поступався братовi, але… про серйозну освiту Онуфрiя не дбав нi батько, нi пiзнiше вiтчим. Хлопець залишився працювати в селi. Його доля, як i доля Івана, була передбачена, заздалегiдь спланована. А якби Іван не був першою довгоочiкуваною дитиною коваля Якова? Якби вiн опинився на мiсцi Онуфрiя? Чи знайшов би його талант, чи допомогла б йому неймовiрна жага пiзнання знайти вихiд з майже безвихiдного становища? Чи пишалися б ми сьогоднi генiем Івана Франка?

Навчання

«Школу Франко перейшов довгу i хорошу», – зазначав Микола Зеров. Спочатку шестирiчного Івана вiддали вчитися до початковоi (так званоi тривiальноi) школи в Ясеницю-Сiльну, звiдки родом була мати Франка. В Нагуевичах також була двокласна школа, але знаходилась вона далеко вiд хати Франкiв, аж на другому кiнцi села, до того ж вважалася гiршою. Напередоднi дядько Івана, Павло Кульчицький, трохи бiльше нiж за тиждень навчив племiнника всього, що сам умiв: розпiзнавати букви й читати, отже, хлопець уже з перших днiв знав i вмiв значно бiльше за iнших учнiв. Мiж однокласниками малий І. Франко вiдрiзнявся кмiтливiстю, рухливiстю й любов’ю до походеньок. Хлоп’ячий гурт пiд орудою найменшого на зрiст, але найавторитетнiшого з-помiж усiх рудоволосого Івася бачили то на горi Магурi, де хлопчиська обривали достиглу черешню, то на рiчцi, де вони голiруч ловили рибу, то в лiсi, де водилися гриби, то в кузнi коваля Якова, куди Ясь приводив iх на своерiдну екскурсiю.

Початкова школа давала неабиякi знання, i вже за два роки Іван бездоганно читав украiнською, польською й нiмецькою, добре рахував, розв’язував задачi. В автобiографii 1890 року І. Франко зазначав про початкову школу: «Там я пробув два роки i вивчив читати по-руськи (пiд проводом вуйка, через 10 днiв), по-польськи i по-нiмецьки (се ще були часи германiзацii), писати, рахувати (чотири операцii) i спiвати до служби Божоi». У школi в Ясеницi-Сiльнiй, на вiдмiну вiд нагуевицькоi, навчання вiддавна було поставлено краще (в Нагуевичах у школi тодi «вчили тiльки руського та потрохи церковнослов’янського язика й церковного спiву»). Священик Йосип Левицький запрошував здiбного й зацiкавленого в навчаннi І. Франка до себе в гостi, давав йому додому читати книги, а потiм у заповiтi й вiдписав Івановi всю власну бiблiотеку.

Дуже пишалася своiм онуком бабуся Людвiка Кульчицька, яку Іван завжди навiдував аж до ii смертi в 1871 роцi. Вiн був ii улюбленцем, вона не залучала його до важкоi роботи в полi чи по господарству, вчила того, що знала сама. Іншi онуки чомусь не отримували стiльки уваги й прихильностi бабусi. І, як кажуть сучасники І. Франка, саме Людвiка Кульчицька надiлила Івана тим духовним аристократизмом, який вiдзначали у вдачi поета всi, хто його знав. Отже, як бачимо, рiднi люди робили все для розвитку талантiв i здiбностей малого Івана. Батько, дядько, бабуся дiлилися усiма своiми знаннями з хлопчиком, пiдтримували всi його зацiкавлення й робили все, щоб дати йому гарну освiту, вiдкрити йому новий свiт.

Якiв Франко прекрасно усвiдомлював, що його старшенькому мало початковоi сiльськоi школи, тому по ii закiнченнi (1864) вiддав сина вчитись у Дрогобич, у так звану нормальну Головну мiську школу отцiв-василiан. Вступний iспит для малого Івана закiнчився тим, що його як особливо здiбну дитину зарахували вiдразу до 2-го класу. Проте в класi треба було спочатку довести своi iнтелектуальнi переваги над паничами й заслужити авторитет в учителiв, а І. Франко прийшов у селянському одязi, через що йому як мужицькому синовi негайно вiдвели «ослячу» задню лавку. Проте на кiнець навчального року І. Франко виявився учнем з найкращою успiшнiстю, за що був нагороджений книгою. Батько плакав вiд радостi за успiхи свого сина. Мабуть, це була остання втiха, яку доля подарувала старому: незабаром вiн помер.

За день, крiм своiх урокiв, майбутнiй письменник мiг виконати ще до п’яти завдань на одну тему, i були вони такi вiдмiннi одне вiд одного, що вчитель не здогадувався, що це робота однiеi руки. В нагороду вiд однолiткiв Іван брав тiльки книжки. Ще школярем вiн зiбрав собi невелику бiблiотеку в 500 томiв. Пристрасть до книжок залишилась у нього на все життя. Хоча спочатку, мабуть як i бiльшiсть дiтей, Іван читав усе поспiль, без будь-якоi системи.

Книги – морська глибина:
Хто в них пiрне аж до дна,
Той, хоч i труду мав досить,
Дивнii перли виносить.

Часто iсторики лiтератури, пишучи про роки навчання І. Франка в школi, ототожнюють письменника з героями його оповiдань iз шкiльних лiт, вважаючи, що цi оповiдання мають автобiографiчний характер («Олiвець», «Sch?nschreiben», «Отець-гуморист» тощо). Сам І. Франко, вiдповiдаючи одному iз своiх бiографiв, зазначав, що його оповiдання зi шкiльних лiт мають значення психологiчне й лiтературне, а не iсторичне. «Тi лiта, – писав І. Франко, – поминаючи деякi неприемнi епiзоди, все-таки були радiсними лiтами моеi молодостi, а мiж моiми вчителями василiанськоi школи я з приемнiстю можу згадати молодого монаха Крушельницького, що учив нас у ІІ-й класi, о. кат. Красицького, о. iгумена Борусевича й пiзнiшого iгумена о. Немиловича, а також старенького вчителя т. зв. «штуби», то е І класи, русина Чарничевича, одинокого свiтського вчителя, що дослужив у тiй школi до своеi смертi i який для непослушних i галасливих дiтей у своiй класi не мав тяжчоi кари, як поколоти iх по чолi своею неголеною бородою».

Без батькiв

Коли Івановi було лише 9 рокiв (1865), помер його 63-рiчний батько. Це велике горе стало для малого Івана поштовхом до написання вiршiв. На смерть батька син створив перший вiрш «Великдень», який, на жаль, не зберiгся. Якiв Франко помер уночi з Великодньоi суботи на недiлю (з 15 на 16 квiтня), а згiдно з вiруваннями, це означало, що його душа йшла просто до раю.

Закономiрно, що без батька матерiальнi статки й добробут сiм’i почали занепадати. Сам Іван уже давав собi сяку-таку раду: пiдробляв серед ровесникiв написанням творiв. Проте мати не могла впоратися з великим господарством i з ще малими дiтьми. Щоб у господарствi вiдчувалася чоловiча рука, Марiя Миколаiвна вийшла замiж за Григорiя Гаврилика, який був на шiсть рокiв молодшим вiд неi. Вибiр жiнка зробила дуже вдало. Григорiй був практичною людиною, чоловiком сильноi волi й енергii. Вiн одразу твердо взявся за господарство, що вже почало руйнуватися, й залiзною рукою повiв його вперед. Іван дуже поважав вiтчима. Той заробив трохи грошей, працюючи в Бориславi, вмiв читати й писати, кiлька рокiв був сiльським вiйтом. «Це натура наскрiзь практична та реальна, – писав пiзнiше про нього І. Франко. – Без iскри поезii, а зате з значною дозою скептицизму i вiльнодумства, чоловiк сильноi волi й енергii. Я й досi дуже високо поважаю його, як звичайно поважаемо того чоловiка, що вiдзначуеться прикметами, яких у нас самих мало».

Григорiй був непоганим вiтчимом, вiн дбав про Івана, Захара, Онуфрiя та свою дочку Юлiю при життi дружини, а пiсля ii смертi в 1872 роцi i свого наступного одруження ставився до всiх дiтей як до рiдних, нiкого з них не обдiлив i не скривдив, а Івановi допомагав навiть тодi, коли той одружився i вже мав своiх дiтей. Дочка Івана Франка Ганна згадувала: «Першi поiздки, якi ще, мов крiзь сон, пам’ятаю, – це були поiздки до родинного татового села Нагуевичi. Ми приiжджали до татовоi родинноi хати, спершу до татового вiтчима Гаврилика, потiм до брата Онуфрiя. Нам, дiтям, було повне дозвiлля. Ми зараз же попадали в товариство стриечних братiв i сестер i разом з ними жили iхнiм життям».

У 1867 роцi вiтчим вiддав Івана до польськоi Дрогобицькоi реальноi гiмназii iменi Франца Йосифа. «Значно приемнiше i свобiднiше, – писав І. Франко, – було гiмназiальне життя, в якому я, завдяки особливо деяким талановитим учителям, здобув основну, як на тi часи, освiту, а йдучи постiйно щодо поступу в науках помiж першими у класi (на матурiальнiм свiдоцтвi я мав iз усiх шкiльних предметiв ноту «вiдлично»), того неприемного почуття, що називають школярським тремом i не раз доводить школярiв аж до самовбийства, я не зазнавав майже нiколи… Дуже часто вiдносини мiж учителями i учнями бували дуже приятельськi, майже товариськi». Тут з’являються першi Франковi твори. Тут Іван Франко почав збирати фольклор, комплектувати власну бiблiотеку та писати вiршi i прозу. З десяти рокiв почав записувати iх i в 1868 роцi мав уже цiлий зошит. Тодi ж почав збирати не тiльки народнi пiснi, а й казки, приповiдки, образнi висловлювання, прокляття, заклинання тощо, поширивши коло свого дослiдження з Нагуевичiв на сусiднi села й дрогобицьких мiщан. Тут вiдкрився й був пiдтриманий ще один талант Івана – вiн добре спiвав. Навчаючись у 5-му класi гiмназii, І. Франко спiвав партiю першого баса в квартетi пiд керiвництвом К. Бандрiвського. У 1873 роцi вiн запросив учнiвський хор до свого села, де учнi спiвали i по дорозi, i в церквi. Цим же роком датуються першi збереженi поезii («Пiснi народнii», «Моя пiсня», «Котляревський» та iн.) й драматичнi спроби лiтератора-початкiвця («Югурта», «Ромул i Рем»). У подальших збiрках вiрш «Пiснi народнii» з’явився у вдосконаленому виглядi, з дещо змiненою назвою – «Народна пiсня»:

Глянь на криницю, що iз стiп могили
В степу слезою чистою журчить;
В iй оцi личко мiсяця блищить
І сонця промiнь грае в чистiй хвилi.

З грудей землi б’ють водянii жили.
Струi живоi рух не кiнчиться й не спить,
Вода ж погожа тисячi живить
Весни дiтей, що вкруг ii обсiли.

Криниця та з чудовими струями —
То люду мого дух, що, хоч у сiм повитий,
Спiва до серця серцем i словами.

Як початок тих струй усiм закритий,
Так з темних джерел тi слова повстали,
Щоб чистим жаром серце запалити.

Коли Івановi було 16 рокiв (1872) i вiн закiнчував 5-й клас гiмназii, померла мати. Вона захворiла пiсля останнiх пологiв у 1870 роцi. Хвороба поклала ii в лiжко, а потiм i в могилу. Марii Миколаiвнi було лише 38 рокiв.

В одному зi своiх пiзнiших вiршiв Іван Франко написав:

Мамо, голубко! Зараня в могилi
Праця й недуга зложили тебе,
Пiсня ж твоя в невмираючiй силi
В мойому серцi яснiе, живе.
Ох, i не раз тая пiсня сумненька
В хвилях великих невгодин життя
Тихий привiт менi слала, мов ненька,
Сил додала до важкого пуття.

Чи то з народних пiсень, чи зi спогадiв про рано втрачену матiр, чи з класичноi лiтератури – в художнiй свiт І. Франка входить iдеальний образ жiнки, а материнський мотив звучить часто й бажано. Муза, мати, богиня поезii – це добрий ангел, який часто супроводжуе героiв І. Франка на життевому шляху. Мати-природа – така ще одна iпостась материнського образу у творчостi І. Франка. До неi звертаеться, як Антей, лiричний герой ранньоi Франковоi поезii: «Земле, моя всеплодющая мати», заклинаючи вiдкрити йому божественну життедайну силу:

Земле, моя всеплодющая мати,
Сили, що в твоiй живе глибинi,
Краплю, щоб в бою сильнiше стояти,
Дай i менi!

Дай теплоти, що розширюе груди,
Чистить чуття i вiдновлюе кров,
Що до людей безграничную будить
Чисту любов!

Ще зi шкiльних часiв Іван Франко захоплювався театром. Так, у 1873–1879 роках, навчаючись у Дрогобицькiй гiмназii, вiн почав спiвпрацювати з трупою О. Бачинського, переклав для неi «Марнотратника» Реймунда, переробив мелодраму «Прекрасна Олена» Ж. Офенбаха, оперу «Моряки на пристанi» Й. Зайца на оперету, повиправляв давнiшi саморобнi переклади, переклав оперу «Пенсiонерка» Г. Сутье. Потiм упродовж усього життя Іван Франко цiкавився театром, ставши iсториком украiнського театру й театральним критиком, а також одним iз найвидатнiших украiнських драматургiв. І. Франко – автор грунтовних мистецтвознавчих студiй iз теорii та iсторii украiнського i свiтового театру («Руський театр у Галичинi», 1885; «Руський театр», 1893; «Русько-украiнський театр (Історичнi обриси)», 1894, та iн.), рецензiй i вiдгукiв на театральнi вистави, низки статей на музикознавчi теми.

Перше кохання

Завдяки репетиторським заняттям у юнацькому вiцi вiдбулося знайомство Івана з його першим коханням – Ольгою Рошкевич (у замiжжi Озаркевич). За лiто треба було «пiдтягнути» в навчаннi священикового сина, якому загрожувало виключення. І. Франко погодився займатися з Ярославом Рошкевичем у нього вдома в Лолинi, а там побачив Ольгу – i закохався на багато рокiв свого життя…

Сiм’я Рошкевича, в гостi до якоi прийшов Іван Франко, мало чим вiдрiзнялась вiд сiмей iнших священикiв. Дочкам змалку втлумачували, що найбiльшим i найсвятiшим обов’язком жiнки е кухня, дiти й церква, а тому iх привчали варити смачнi страви, давали трохи грамоти, щоб тi могли читати молитовник i готуватись стати «порядною» дружиною та доброю матiр’ю. Модним на той час стало виховання дiтей пiд пильним оком гувернантки – нiмкенi чи француженки. Отець Рошкевич не мiг собi дозволити такоi розкошi, але знайшов вихiд у тому, що дочку Ольгу з шести рокiв вiддав на виховання в село Усте над Прутом до Йосифа Проскурницького, жiнчиного родича, де таку гувернантку тримали.

Сини ж мали успадкувати родинну професiю – закiнчити гiмназiю та семiнарiю, вигiдно одружитися й дiстати приход. З цiею метою сина Михайла Рошкевича Ярослава й було послано на навчання до Дрогобицькоi гiмназii, де вчився Іван Франко. Наука молодому Рошкевичу давалась важко, i вчителi порадили батьковi найняти для допомоги репетитора. Самi ж i нарадили І. Франка, хлопця здiбного та розумного. Як репетитора свого сина Михайло Рошкевич запросив Івана в гостi. Так усюди водилося…

Зовнiшнiй вигляд гостя, його одяг, манера поводитись за столом не сподобались Рошкевичам, хоча начитанiсть, розум, людська гiднiсть, простота гiмназиста справили належне враження. А Іван полюбив Ольгу. Полюбив уперше в життi. Того ж року в Лолин попливуть його першi несмiливi листи, повнi юнацькоi щиростi та сором’язливостi. Вiд того часу Лолин перестав бути для нього звичайним селом…

Наступного року Іван Франко знову був у Лолинi на запрошення Михайла Рошкевича: успiхи Ярослава в навчаннi очевиднi. Тепер гiсть у новому костюмi, вперше пошитому спецiально для нього. Це був дарунок за безплатне навчання Ярослава Рошкевича та його товариша Іполита Погорецького. Того року в селi проходила так звана епископська вiзитацiя, тобто перевiрка консисторiею церковних справ у Михайла Рошкевича. Наiхало багато священикiв з навколишнiх сiл. Молодий І. Франко вразив iх розумом, розсудливiстю, пристраснiстю, й вони в один голос вирiшили, що бути йому «щонайменше унiверситетським професором». Така думка авторитетних колег пiднесла Івана Франка в очах Михайла Рошкевича. Отця Рошкевича вже поздоровляли iз вдалою партiею. Ольга ж мовчала.

Студентськi роки. Ідеi Михайла Драгоманова

Закiнчивши Дрогобицьку гiмназiю з похвальним свiдоцтвом зрiлостi, Франко вступив до фiлософського факультету Львiвського унiверситету, де вивчав насамперед класичну фiлологiю та украiнську мову й лiтературу. Майбутнiй поет мав надii здобути добру освiту, але його сподiвання не справджувались. В автобiографii вiн писав: «Я пристрасно прагнув знання, але одержав тiльки мертвий крам, а його треба було проковтнути, якщо бажалося дiстати цiсарсько-королiвську посаду. Студiювання ради хлiба, а не науки – це було гасло тодiшнього Львiвського унiверситету, може, крiм единого винятку, – iсторика проф. Лiске, але я не ходив на його лекцii. <…> Лекцii на унiверситетi мене зовсiм не зайняли i не дали менi нiчогiсiнько – анi методи, анi здобуткiв». Можливо, це були суб’ективнi враження, можливо, думка І. Франка змiнилась пiд впливом якихось обставин, але щось схоже про унiверситетську освiту розповiдав i М. Павлик.

Іван Франко мрiяв стати «руським лiтератором», тому брав активну участь у дiяльностi студентського громадсько-культурного товариства москвофiльськоi орiентацii «Академический кружок», був його бiблiотекарем та друкував своi першi твори у виданнi «кружка» – журналi «Друг» (з 1874 року), до складу редакцiйного комiтету якого увiйшов 1876 року. І. Франко почав друкуватися пiд псевдонiмом Джеджалик. Вiн дуже багато писав. Серед усiх авторiв «Друга» І. Франко посiдав перше мiсце за кiлькiстю надрукованих творiв. Спочатку молодий автор звертався до iсторичноi тематики: «Три князi на один престол» (1874), пробував перекладати «Фауста» Гете й «Пiсню про Нiбелунгiв». Написав повiсть про опришкiвськi рухи «Петрii i Довбущуки», за розповiдями вiтчима скомпонував чудове оповiдання «Вугляр», уже зовсiм вправно створив повiсть «Лесишина челядь». Не все було вдало, й не все виходило добре. Наприклад, прем’ера п’еси «Три князi на один престол» у 1876 роцi скiнчилася невдачею, що межувала з провалом. Але молодий письменник не полишав роботи, не падав духом, учився на помилках. Бажання працювати й непереборна воля – ось що завжди допомагало Франку йти далi, не зупинятися, долати iнколи дуже тяжкi й болiснi перепони.

Великий вплив на Івана Франка зробили три листи Михайла Драгоманова до редакцii «Друга» (1875–1876). Саме вони стали причиною переходу письменника на радикально зорiентованi свiтогляднi позицii. Листи Драгоманова призвели до революцii в «Академическом кружке». Звичайно Франкове «переродження» сталося не одразу, вiн повiльно переходив на свiтогляднi позицii, проголошенi М. Драгомановим. Однак вiршi «Наймит» i «Поступовець», як вважав М. Павлик, засвiдчили остаточне прийняття нового. Іван Франко написав iх на народнi теми i пiдписав новим псевдонiмом – Мирон. На цьому Франкове переродження не завершилось. Вiн змiнився в усьому: модний одяг був замiнений вишиваною сорочкою, з листiв до коханоi зникла нiмецька мова, вiн вiдмовився вiд iдеi писати лише для iнтелiгенцii. Франко повернувся до своеi селянськоi iдентичностi.

У 1876 роцi Іван Франко робить першу спробу скомпонувати збiрку поезiй. Вiн готуе до друку збiрку «Баляди i розкази». У збiрочцi було 14 вiршiв, здебiльшого переспiви з росiйських i нiмецьких поетiв. Не ставши ще набутком читача, початкiвська збiрка втратила свое лiтературне значення. Понад десять рокiв по тому Іван Франко досить активно публiкував у перiодичнiй пресi своi поетичнi твори, але з окремою книжкою все ще не виступав.

Навеснi того ж року Ольга Рошкевич разом з батьком приiхала до Львова на бал, влаштований у Народному домi студентським товариством «Академический кружок». Пiсля цього балу в листуваннi юнака i дiвчини з’являються слова про кохання. Іван просить у батька Ольги руки його дочки. Батько вiдповiдае згодою, однак радить трохи почекати. «До офiцiйних заручин не дiйшло», – сказав пiзнiше І. Франко.

Іван Франко перекладав для Ольги Шеллi, Байрона, Гете, фактично започатковуючи в украiнськiй лiтературi високохудожнiй адекватний переклад з чужих мов. З допомогою І. Франка Ольга вперше знайомиться з кращими творами украiнськоi, росiйськоi й зарубiжноi лiтератури та за його ж наполяганням робить з них переклади для друку. Письменник вважав, що його кохана мае хист i може займатися лiтературною творчiстю. В альманаху «Днiстрянка», що вийшов у Львовi 1876 року, пiд псевдонiмом Надежда Ольга Рошкевич дебютувала як перекладачка оповiдання шведськоi письменницi Марii Софii Шварц «Сiмнадцятi i двадцять першi уродини»; в 1879 роцi для «Дрiбноi бiблiотеки», яку видавав Іван Франко, вона переклала й надрукувала вже пiд власним прiзвищем повiсть Е. Золя «Довбня».