скачать книгу бесплатно
Вибранi новели
Василь Стефаник
«Вибранi новели» Василя Стефаника – збiрник, до якого увiйшли найвiдомiшi твори письменника***. Героями цих новел е простi селяни, письменник змальовуе iхнi психологiчнi портрети у найбiльш напруженi моменти життя. До найкращих творiв автора вiдносяться такi новели як «Камiнний хрест», «Новина», «Сини», «Марiя», «Кленовi листки», «Мое слово», «Сама-самiсiнька» та iн. Василь Стефаник – талановитий прозаiк, майстер украiнськоi експресiонiстичноi новели.
Василь Стефаник
ВИБРАНІ НОВЕЛИ
АМБІЦІЇ
Ти будь у мене тверда, як небо осiнне уночi. Будь чиста, як плуг, що оре. Будь мамою, що нiчков темнов дитину хитае та тихонько-тихонько приспiвуе до сну.
Вбирайся, як дiвчина раненько вбираеся; як виходить до милого, ще й так вбирайся. Шепчи до людей, як ярочок до берега свого. Грими, як грiм, що найбiльшого дуба коле i палить. Плач, як тi мiлiони плачуть, що тiнею ходять по свiтi. Всякай у невиннi душi, як краплина роси у чорну землю всякае. Бiжи, як нам’етностi моi, що iх бiльше батогiв жене, як сонце промiння мае, бiжи та лови чужi нам’етностi та сплiтайся з ними. Як знеможеш, то сядь на вербу та дивися на спокiйний став.
Така будь, моя бесiдо!
АНГЕЛ
Стара Тимчиха грiлася на приспi проти сонця. Поперед ворота проходили люди, i нiхто з бабою слова не заговорив. «Славайсу». – «Навiки слава», – лиш тiльки бесiди i розмови.
– Старого лиш озми та закопай! Шкода тоi лински страви, що з’iсть, та того кута печi, що залежить. Всiм великий у очах, нiхто слова не заговорить, ци бiсе, ци чорте. Таки не варт старому жити, та й решта!
Прийшли iй на гадку слова старого Тимка.
– То, стара, так е, що моя голова напередi, а твоя зараз за моев. А як моi не стане, то твоя нiц не вартуе. Лиш аби-с мене одного дня поховала, а другого ти вже не газдиня, меш сидiти, як у комiрне у своi хатi…
– Ей, старий, старий, тото-с нi лишив, як коли би-с утiк вiд слюбу. Був-ес плохий, куда-м тi потрутила, туда подавав-ес си, але все я iз-за твоi голови була газдиня. Була-м та й була-м.
Смутно бабi Тимчисi було, хоч сонце, як рiдна мама, розгрiвало старi костi.
– Та ти гадаеш, старий, що хтось за тебе нагадуе? Якби мене не було, та й би нiхто i не гавкнув за тобов. Ой, сегоднi дiти, такi дiти, що аж у п’етах постивае! Але-с дурний, бiгме-с, дурний! Було понабирати банкiв та векслiв, та добре поiдати та попивати, та жити попанцьки. А то запобiгали-м обое, яечка желували на яешницу, а сегоднi i обiду за тебе нiхто не зробить.
Баба Тимчиха закрила лице долонями та й шепотiла до старого Тимка:
– Коби-с, мамо, вiшолопала послiдний феник, то би обiдець був. А як не зможеш пiдвестиси, то здихай на барабулi! Нiби дiти купили би тобi яблучко або булочку? Тогди би-с iла!
Встала з приспи та пiшла подивитися до курей.
– То в старого, бiгме, такий розум, як у дитини. Таке-м понаплiтала, що встид перед сонцем свiтим! Вони, сараки, мають своi дiти та мусi за них дбати. А ти, стара, мовчи та дихай. Недурно якись вiгадав, що в старого дитинячий розум…
З оцим словом Тимчиха увiйшла до великоi хати. Розiмкнула свою скриню i вибирала одежу. Придивлялася, чи не сплiснiла, або чи мiль не наплодилася.
– Все ще нашого стараня, нитки дiточоi нема. Всего-м собi налагодила д’смертi. Як старий умер, то лиш дощок на деревище купили. Ей, де, коби i мене так файно ховали. Були люди, та було i для людий. Вже-м тi, старий, поховала, як газду? Нiхто не писнув, аби-м чогось жiлувала.
Виймала червонi чоботи.
– Лиш раз убуванi. Небiщик вже перед смертев був на ярмарку та й купив. На, каже, Насте, аби-с мала на смерть, хто знае, як тi дiти муть шiнувати? Все лiпше мати свое. Аби-с мала поредний чобiт на нозi, бо то бог знае, ци я вперед умру, ци ти!
Баба заплакала.
– Не журiтьси, дiтоньки, я вам кошту не нароблю, ще й вам лишу. Мене старий добре постарав. Коби так усiх. Лиш не дайте бабi без свiчки умерти. Я так коло старого страждувала ночами, що лиш один бог знае, але таки не вмер без свiчки.
На сподi скринi найшла баба вузлик iз грiшми. Взяла в руки i сiла на землi, аби рахувати.
– Ой дiти, дiти, тото-м си вас набавила та напiстувала! Бувало, бiжу з мiста на голову, а все менi на гадцi, що вони там дiють самi у хатi? Добiгаю до лiса, а вони йдуть протiв мене, ледве землев котеси. Пiдо мнов аж ноги дрожуть, аби борше додому, а вони зiпруть, та й мус сiдати та роздавати дарунки. Понабирають – та й далi! Лиш небiжка Доця зо мнов iшла, а бахурi полетiли, як вiтер…
Обличчя бабине подобрiло i прояснилося. Глянула на образи. Там був голий ангел, що тримав у товстих руках двi червонi рожi.
– Ой ти, гопаку, все ще смiешси з староi баби. А як, баба постарiласи, а ти все молоденький, все бабi хату звеселееш. Ой, дитинко божа, минув вiк, як у батiг траснув!
Баба сперлася обома руками на землю та й нагадала давнi часи.
– Ще Юрчика, вiдай, на свiтi не було, як я его купила. Якись панок поначiплював на пiдсiню таких образiв, що на фiру не забрав би. Людий таких обзираю богато, як на ярмарку. Якась там була така люта звiр змальована, що в казцi би не склав. А якiсь царi такi страшнi, московськi та турецькi, та всекого дива. Межи ними був ангелик, та й я его купила. То так вiн приязно дививси та так ружi кождому наставлез, лиш бери. Де, де, то вже вiк минув вiдтогди…
– Бувало, зимовими вечорами то понароблею з паперю голубiв. Головки позолотю, крильця посрiблю, та як приберу его у тi голубчики, то вiн як коли би з ними гравси.
Тимчиха забула грошi рахувати, розгадуючи. Тримала iх у жменi i далеко гадками лiтала.
– Ой, розумремоси, небоже, мене вже давно не буде, а ти все меш хату веселити. Хоть кiлько буде знаку по бабi, що жила…
БАСАРАБИ
I
Тома Басараб хотiв повiситися у кошницi в саме полудне…
Але Томиха наробила зойку, всi сусiди покидали цiпи з рук, всi сусiдки повилiтали з хорiм i прибiгли на Томине обiйстя. Вiдважний Антiн, той, що тягнув зуби по шустцi, залiз у кошницю, i бог знае, як вiн там собi порадив, але Тому витягнув, що ще дихав. За той час цiле подвiр’я заповнилося людьми i дiтьми. Вони стояли i дивилися з великим страхом.
– Та чого стоiте, як на заводинах, та поможiть менi его занести до хати. Оце раз дурний нарiд – гадаеш, що тi вкусить?!
Тому занесли до хати, а юрба вийшла за ворота i почала судити по-своему.
– Басараби знов зачинають вiшатися, не мають гаразду в головi.
– Та лиш тому три роки, як Лесь затягся; господи, яка тогди буря зiрвалася! Менi з хати цiлий причiлок урвало.
– Басараби мають вже до себе, що тратяться один за другим.
– Я пам’ятаю, як повiсився Николай Басараб, потiм за ним стратився Іван Басараб, а ще не минуло було рiк, а вже одного досвiтка на маленькiй вишенцi зачепився Василь. Отряс iз неi увесь цвiт, мав повне волосе того бiлого цвiту. То вже три, а я ще рахуюся молодий чоловiк – менi, може, е, а може, ще нема трийцять i п’ять рокiв.
– Ти пам’ятаеш це, а я тямлю, як на бантинi повис iх прадiд. Богатир був теменний, грошi сушив на веренi i пiшя нiколи не ходив. Мав такого чорного коня, що браму перескакував, i канчук все мав коло себе. То вповiдали люди, що вiн гонив людий на панщину i тим канчуком м’ясо рвав на людях. А одного ранку розiйшлася чутка, що старий атаман висить на бантинi. Я ще малий був, але так, як сегодня, виджу цару народа на его подвiр’ю. Як его вiдтяли i несли до хорiм, то такий був страшний, що жiнки зi страху плакали. А хлопи нiчо, лише казали: «О, вже не меш iз нас шкiру кавалками здоймати, вже тi тот висадив на бантину!» Потiм у день чи в два днi така звiялася буря, такi вiтри подули, що дерево з коренем виривало, а хатам здоймало верхи…
– Та показують люди ще на старiй могилi гроби Басарабiв. Вони були хованi за окопом, не на самiм цвинтарi. То е тотi гроби i за старим, i за новим цвинтарем, а все самi Басараби там хованi.
– А ви ж гадаете, що пiп мае право такого ховати на цвинтарi!? Аби давав цiлий маеток, то не можна. Вiдки такого проклятого пхати межи люди!?
– Но, но, тепер Басараби поспускають голови вдолину. Такi будуть ходити чорнi та невеселi.
– Коби цее не потягнув за собою бiльше, бо то iх всiх пазить. Дивися, один стратився, дивися, а то десять iх наставилося. Вони всi зчепленi докупи. Бiда iх всiх на однiм мотузку провадить…
– То до семого колiна буде iх так душити, а як семе колiно мине – та й нема моцi вже. Десь котрийсь добре заслужився перед богом. То кара, люди, сему кiстку аж карати! Бог не мае гiршоi кари на землi…
– То видко по них, що iх бог карае. Бо i маетки iм дае, вони богачi, i розум iм дае – а нараз все забирае та й висаджуе на бантину.
– Таже лише треба подивитися на iх очi. То не очi, то така чорна рана в чолi, що жие i гние. У одного таке око, як продасть, погляне та й нiчо не видить, бо то око не до видiня. А в другого воно одно лише жие, а решта коло него камiнь – чоло камiнь, лице камiнь, все. А цей Тома, нiби вiн дивився коли на чоловiка як варт? Око нiби на тебе справлене, а само дивиться десь у себе, десь у глибiнь безмiрну.
– Дивиться око на тот давний грiх, що за него iм кара йде. Вiн там у них усерединi покладений, аби всi дивилися на него i аби спокою не мали, аби була кара.
– Сесi Басараби то на покаянiе людське родяться, i богатiють, i душу гублять.
– Тяжкий грiх мають у своiй фамiлii i мусять его доносити, хоть би мали всi пiти марне!
– Грiх, люди, грiх не минае, вiн мае бути вiдкуплений! Вiн перейде на худобу, вiн пiдпалить обороги, градом спаде на зелену ниву, i вiн чоловiковi душу возьме i дасть на вiчнi муки. Жiнки слухали i мало не хрестилися, дiти посiдали помiж ними, а хлопи ще довго балакали за грiхи i поплелися вкiнцi до коршми.
II
Всi Басараби зiйшлися до Семенихи Басарабихи, бо вона була найстарша i найбогатша в iх родi. Тому також привели. Семениха налагодила iди й пиття i обсадила великий стiл кревними, а Тому поклала на чiльне мiсце.
– Тодоско, не плач вже, бо доста вже з тебе, бери та сiдай, та тiшмося, що-смо всi вкупцi. Сiдай, роде мiй, най з тобов все щасте сiдае. Коби був Семен, то би вiн вас знав просити i присилувати. Николаю, а чи пам’ятаете, як вам пляшку з горiвкою розбив на головi i пироги викинув псам, що-сте не хотiли з ним пити?
– То не було, бабо, жарту з дiдом: або гинь, або пий!
– Я до тебе, Томо, нап’юся, бо-с менi наймилiший! Най ся вп’ю! Бабi небогато треба, аби заспiвала дiвоцькоi…
– Ей, Томо, Томо, коби-м у твоiх роках учинилася! Гай, пий, не пускай очий пiд стiл. Коби ти очi не пускав удолину, але вгору, то легше би твоiй душi було. Пий до вуйка Миколая…
Вона стояла перед столом висока, сива i проста. Очi мала великi, сивi i розумнi. Дивилася ними так, як би на цiлiм свiтi не було такого кутика, аби вона його не знала i, закотивши довгi бiлi рукави, не зробила би в нiм того, що порядна господиня робить, аби вона не спрятала, не прихарила i не звела всього до порядку.
– Бабо, у вас добре: i iсти, й пити, бо хоть ви мовчите, але очi вашi просять.
– У мене таки так, я очi маю, аби смiялися, аби жартували. Я не маю iх, та й мама iх не змалювала, аби плакали. Коби ви iз своiх очий прiгнали тоту мраку чорну, що вам свiт затемнюе. У моiх очах е моi дiти, е мое поле, i моя худоба, i моi стодоли, та чого iм застелюватися журою? Як прийде жура, а я виплачуся, зарумаюся та й обiтруся.
– Не кожда натура однака, бабо. Є така, що хоть ти ii медом годуй, хоть ти ii у найкращу весну пусти на зелене поле, а вона плаче.
– Ей, Басараби, Басараби! У вас нема дiтий, у вас нема нивки анi худобинки! У вас е лишень хмара, i полуда, i довгий чорний чупер, що вам сонце закрив. А бог вас карае, бо ви маете на его сонце дивитися, ви маете дiтьми тiшитися i зеленим колосом по веселiм лицi гладитися. Томо, табо бери, не гнiвайся на бабу. Баба тебе до хресту носила, баба плакала, як тебе до войска виряджали, баба на твоiм весiлю кiсточками докупи дзоркала. Баба вам не ворiг. За то, що душу хотiв-есь загубити, за то я гнiваюся на тебе. Але вперед з’iжте, що-м вам понаварювала, бо я задурно не хочу робити, а потiм будем говорити.
– Роде мiй чесний та величний! Тiшуся тобою як не знати чим, що мене не забуваеш, що мене любиш i за моiм столом п’еш та файнi слова говориш!
По гостях мигнула яснiсть щастя, як часом сонце замиготить по чорнiм глибокiм ставi. Всi очi пiднеслися i справилися на бабу.
– Ай, Басараби, адi, адi, кiлько очий, сам-самiський сум i туск!
– Бабо, не кажiть так, бо ми всi такi контетнi вашими словами, як коли вино солодке пили. Ми би вас, бабо, брали по черзi до хати, аби нам з вами весело було.
– То я, стара, маю вам хати звеселювати? А вони вам сорочок не вiшивають, а вони дiтем вашим голов не миють? Ви не видите нiчо, не видите, бо-сте слiпi. Бог вас покарав слiпотою…
– Бабо, ану ж ми повстаемо та позакурюемо собi люльки, бо чого ми будемо сидiти за столом, як трунок нiчо не приймае?
– Вставайте, вставайте та курiть, а я сяду собi коло Томи та буду его питати, що таке тяжке пригнiтило его душу…
III
Тома чоловiчок маленький, сухий, з довгим чорним чупром, що спадав лагiдними, гладкими пасмами на широке чоло. Очi темно-карi блукали пiд чолом, як по безкраiх рiвнинах, i дороги по них найти собi не годнi. Лице смагляве, застрашене, як би дiточе. Вiн висунувся з-поза стола i сiв коло баби Семенихи.
– Розповiдай же нам, Томо, чого тобi так тяжко на свiтi жити, чому ти хочеш покидати своi дiти, свою жiнку та й рiд? Не встидайся, але викажи свою iдь, що тебе iсть, та, може, ми що тобi порадимо або поможемо?
Всi звернулися до Томи.
– Кажи, кажи, не затаюй нiчо, та тобi легше буде.
– То нема що таiти, – вiдрiк Тома, – я таiв, доки мiг, а тепер всi знаете.
– Та нiчо не знаемо, ти скажи, бо як не скажеш, то ми будемо гадати, що жiнка тобi зла, або дiти не вдалися, або ми тобi догорили. Та й обачiне май над нами. Ти знаеш, що як один у нашiй фамiлii стратиться, то зараз другого за собою тягне. А може, межи нами вже такий е, що як вчув за твою пригоду, та вже надумав i собi стратитися? – сказав сивий Лесь.
Басараби, як винуватi, поспускали очi вдолину.
– Тодоско, та будь же тихо, не плач, не плач…
– Я не знаю, вiдки i як, але то такi гадки приходять, що не дають спокою. Ти своi, а гадки своi, ти продираеш очi, аби нагнати iх, а вони, як пси, скавулять коло голови. З добра, люди, нiхто не закладае собi воловiд на шию!
– А як тобi подiеся така завороть у головi, та чому ти жiнцi не скажеш, чому до церкви не пiдеш?
– То пусте, бабо. Як вони обсядуть, то вони не пустять мене кроком вiд такого мiсця, де вони гадають мене прив’язати. Якби ви знали, якби ви знали! Вони мене так зв’яжуть, що на свiтi таких ланцiв нема, аби так глибоко заходили всередину. Та й чую, як дзоркотять коло мене… Дзорк, дзорк, дзiнь, дзiнь… Як зачнуть дзiнькати, то голова пукае начетверо й уха десь так утворяються, як рот, i так люблять слухати той бренькiт. Я вночi обернуся та затулю одно вухо, а друге зато розтвираеся, – i менi костi в головi тре. А я накриюся подушкою, а воно по подушцi тими ланцями лупить. Та й нiби каже, нiби лопатою легенькою в саму голову слово суне: «А йди ж, а йди ж за мнов, так тобi буде добре, добре». А я ймуся за постiль та так тримаюся, що м’ясо в руках трiщить, як би живе розтягав…
– Та чого ти таке кажеш, та чого ти таке нагадуеш? – крикнула на Тому його жiнка.
– Ти не страхайся, жiнко, бо тепер вони вiд мене вiдвернулися геть, менi тепер так легко, якби-м на свiт народився. Але я вам хочу уповiдати, яка то мука е у того, що тратиться. Такий чоловiк аж мае бути спасений! Бо ще за его житя з него нечисте душу викидуе, отаки отак, що викопуе. Рве тiло, костi розважуе, аби собi до душi такi дучки поробити, аби ii вiдти вибрати. Яка тото мука, який тото страх, яка тото бiль, що за такi страждування дав би собi ногу або руку вiдтяти!
– Та як воно тебе по ночах пазить, де воно тебе ловить?
– То чути наперед, що воно прийде, та й воно не питае нi дня нi ночi, нi сонця нi хмар. Отак встанете рано, помолитеся богу та iдете собi на подвiр’е. Станете на порозi та й закаменiете. Сонечко свiтить, люди вже коло хатiв викрикують, а ви стоiте. Чого стоiте? А стоiте того, що щось вас у голову дюгнуло, збоку, дуже легонько. А з голови йде до горла, а з горла в очi, в чоло. Та й вже знаете, що десь iз-за гiр, iз-за чистого неба, ще з-позаду сонця припливе чорна хмара. Ви не годнi сказати, вiдки ви знаете, що вона прийде, але зо три днi ви наслухаете ii шуму, як вона залопотить попiд небо. Та й пускаете увесь розум за нею, вiн бiжить вiд вас отак, як пастух вiвцi лишить, отак до знаку ви лишаетеся такi самi, а страх такий великий, що боiтеся одно слово сказати. Зацiпить вам зуби, та й чекаете.
– Я знаю, Томо, я розумiю, якурат воно так, – сказав Миколай Басараб.
– Миколаю, ти здурiв, чи що тебе напало?!
– Я лише так…
Басараби поглянули недовiрливо на Миколая i замовкли.
– Люди, ви не страхайтеся, що Тома вповiдае, бо як вiн вам розповiсть, то вже мете знати, як воно цукаеться до хрестянина. Бо то десь вам ще прапрадiд воював з турками та вбив семеро маленьких дiтий. Наткнув на спис так, як курят, та й его бог покарав, бо вiн зараз покинув воювати i ходив з тими дiтьми тринадцять рокiв. Нiби не ходив, бо то погнило, але все носив той спис, i все ему виглядало, що вiн тотi дiти носить. Та й вiдси пiшла кара на Басарабiв. То ще як я йшла за Семена, та моi мама менi повiстували за це та й не радили йти. Та той грiх за тотi дiти ви покутуете, але то межи вами десь-не-десь прокидаеться. Не кождий Басараб носить той грiх, лиш бог одному котромусь кладе его в сумлiне.
Та тому ви не напуджуйтеся, а що Тома каже, то ви собi затямте, як то грiх грасуе, доки не вiдкуплений. Бо тiло все перебуде, по нiм нiчо не пiзнати, але сумлiне точить. Та то видко на деревi на такiм великiм, що хмар досягае. Розколеш его, а там сама червоточина, черв’яка не видко, нiколи не вздрите, а сточене раз коло разу. То так сумлiне точить з рода в рiд.
– Сумлiне точить, а то кара над усiма карами.
– Та розказуй, Томо, як воно тебе точить? Не поможе нiчо, треба вислухати.
– Воно точить, але не каже, за що, бо якби я вбив або пiдпалив, то воно видить, але я неповинний, а воно карае. Та як така хмара злопотить по небi, та й тогди приходить сам час, аби тратитися. Йдете коло води, а вона вас тягне, як цiлюе, як обiймае, як по чолi гладить, а чоло таке, як грань, як грань. Таки би-сте у ту воду, як у небо, скочили. Але десь вiдкись виринае в головi слово: тiкай, тiкай, тiкай! І гонить вас стома кiньми вiд тоi води, забирае всю пару з грудий, а голова розскакуеться, бо дурiе. Аж тепер дурiе. Глипнете на вербу, та й вас знов зiпре. Руки такi чиняться веселi, аж скачуть та й без вас, без вашоi причини, самi-таки. Хапаються за галуззя, пробують, моцують, а ви от як на боцi стоiте, от як не робите ви, лише руки. Та й знов надбiжить слово: тiкай, тiкай! Руки обсипаються огнем, падуть як усушенi, та й знов тiкаете. Як кого на очi побачите, або жiнку, або дитину, а воно также кричить: тiкай! Але i говорить до них, i смiеться, а все то так, як би не я говорив, i тручае там, де нема людий. Приходить до такого, що вам нагадуеться така грушка, що ще як ви дитиною були та видiли ii. Де який клинок, де який гак, де яка бантина, – все вам нагадаеться. То гонить воно чоловiка у тисячу бокiв нараз, а не знати, куди йти. А потiм лишить, нараз лишить. Мине година, або й двi, або й день, та й знов приходить. Серце застигае, очi так плачуть, так плачуть, що викапують. Але анi слiз не видко, анi плачу не чути. Та й провадить вас знов, та й мордуе наново. Я не раз випивав цiлу кварту горiвки i пролигав одну перчицю за другою, аби перегризло, але нiчо не помагало…
