Вибрані новели

скачать книгу бесплатно


А вчера то мене вже так придушило, що-м стратив геть розум, i очi, i руки. В саме полудне прийшло. Як прийшло, та й показало бантину в кошницi. Кожду крiшку на нiй показало, кождий сучок. Та й таки-м не спирався, бо не було куда лише вiдмотав воловiд вiд ясел та й залiз у кошницю. То так спокiйна менi було, так легко! Я замотував той мотуз i пробував, ци добре держить, i все знав, як треба зашнурок зробити, як зависоко пiдтягнути. Я сегодня дивуюся сам, як я так спокiйно i весело тратився. Але тепер менi, богу дякувати, вiдiйшло, i такий я рад, рад…

Басараби як би поснули у дубовiм снi.

– Грiхи, люди, грiхи, треба бога просити.

– Докторi кажуть, що то така нерва е, що вона так хоруе, як би й чоловiк. Вона десь е в чоловiцi, то вона розум вiдбирае, як заслабне.

– Ей, що докторi знають!..

IV

– Мой, а вийдiть за Миколаем, де вiн пiшов? – сказала Семениха.

Басараби здригнулися, жаден не рушився з мiсця. Покаменiли.

– Та вийдiть за Миколаем, кажу… Де вiн пiшов? Жiнки заголосили. Басараби позривалися i гурмою вийшли надвiр.

– Тихо, тихо, хто знае ще, не робiть крику…

ВЕЧІРНЯ ГОДИНА

Не мiг сiсти, так його щось гнало вiд стiни до стiни. Ходив та ходив по хатi. Обстановка хатня i кути замазувалися i пропадали в вечiрнiм сутiнку, а в головi зарисовувалися давнi образи щораз виразнiше.

– Оце такий час, коли малi дiти вибiгають iз хати на толоку i граються дуже весело, нервово. В таку пору дiвчата не ходять гонити череду додому, бо кажуть, що як зоря вечiрня на небо виходить, то голос по росi стелиться, – i спiвають, аби голос стелився. А взимку – то мами прядуть кужiль та й спiвають своi дiвоцькi спiванки, але так сумно, як би жалкували за молодим вiком. Дiти сходяться разом докупи i шепочуть на печi та й засинають без вечерi. Чудна якась вечiрня година.

Ходив та гладив себе рукою по чолi, як би хотiв усi своi думки замкнути в головi, аби не повилiтали, бо щиро хотiв iх передумати.

– Ба, не знати, що вiн дiе? Такий був добрий товариш. Добре пам’ятаю, як ми раз сидiли у нього в садку. Здаеться, тодi вiн говорив за тi бiлi хмарки. Бiла хмарка, – казав, – з золотими берегами сунеться по небi та лишае поза собою бiлi лiлii, а сама йде далi та сiе, сiе того цвiту по синiм небi – та й за годину нема нi хмаринки, нi лiлiй. Лиш голубе небо морщиться, як голубе море. Правда, вiн тодi чогось сумував.

Ходив, а очi його ставали такi добрi, як у дитини.

– От, я вже забув кiнець. Приходиться вже маминi спiванки забувати! А ще недавно знав. Зараз. Я вигнав з Марiйкою вiвцi в поле, у сiножатi. Марiйка вишивала собi рукави, такi в квасольку. Квасольку вишивала на червоно, хвостики синьо, а межi помiж квасолькою обкидала чорною заполоччю. Я мусив завертати вiвцi, бо Марiйка була старша. Але була одна бiлоголова вiвця, та така шкодлива, що в кожний посiв ускакувала. Та й я скинув поясок, i ми ii спутали. Був спокiй. Я бiгав розперезаний попiд верби та свистав, та галасував на все поле. А потiм Марiйка мене закликала iсти. Їли ми хлiб i сир iз листка…

Вже сидiв на м’якiм крiслi, i хлоп’ячi спомини гонили його, як сон, на якiсь барвистi поля, що квiтiв на них дуже багато i можна iх рвати, рвати.

Потiм вийшли до нас мама. Верталися з поля, бо iсти носили робiтникам. Дали нам iсти молока i оглядали Марiiнi рукави. Та й наказували Марiйцi, аби нiколи не брала три нитки, лишень двi поза iглу, бо квасольки будуть череватi. А менi казали, аби не качатися з гори, бо сорочку подеру або собi черево покалiчу. «Ти, парубче, не брикай, як кiнь по полю, розперезаний, але сиди собi коло Марii, та овець пильнуйте». А я лежав собi коло мами та лупив ногами в траву, а мама казали: «Ти не можеш анi годинки ти хо посидiти?» Та й тодi чорногуз на млаку[1 - Млака – сiножать.] таки коло нас. Мама взяли мене, посадили на колiна та й почали спiвати:

Ой не коси, бузьку[2 - Бузьок – чорногуз.], сiна,
Бо ся зросиш по колiна.
Та най тота чайка косить,
Що набакир шапку носить.

Збирав усi сили пам’ятi, аби нагадати спiванки, i не мiг… Очi посумнiли.

– Зараз, зараз. Мама пiшли додому, а я бiгав до вечора за чорногузом та приспiвував: «Ой не коси, бузьку, сiна…»

– Розбiгався, як той хлопець, що хоче яр перескочити i над самим яром все стримуеться. Говорив голосно першi вiршi спiванки i не мiг далi нагадати. Зiтхнув, i чорний обвiд бiля очей ще бiльше почорнiв.

– Боже милий, вже не можу я надточити тоi нитки, що урвалася! Вона вже тодi рвалася, як менi мили ноги i чистi онучi видирали з староi сорочки, а тато чобiтки обтирали. Всi ми тодi плакали, бо мене пускали у свiт на науку. І ходив я по тiм свiтi, i гнувся, як лоза, для кавалка хлiба, i чув на собi сотки гордих очей.

Махнув рукою, як би хотiв вiдiгнати тi гордi очi.

– По довгих роках я поiхав до мами… Тата вже не було. Згорблена, стара, с костуром у руках сидiла на призьбi i грiлася на сонцi. Не пiзнала. А потiм мене привiтала. «Наша, синку, Марiя вмерла. Я тобi не писала, аби не сумував. Та як ще умирала, то все за тебе допитувала. Ми ii дурили, що ти над’iдеш. А таки того дня, що вмерла, то казала, що коли б тебе хоч крiзь вiкно, хоч через порiг уздрiла. Та й умерла». Отак рвалася та нитка…

Несвiдомо говорив мамину спiванку: «Ой не коси, бузьку, сiна…»

– Пiшли ми з мамою на могилу. Ледве мама добилися. «Адi, синку, оце Марiiн грiб. Я вже насадила i рути, i барвiнку i хрест дала змалювати, але ще вишеньку не посадила, аж восени посаджу». Сiли ми коло гробу, i мама оповiдали менi за бiду Марiйчину. Чоловiк злий, дiти малi, бiда в хатi. Вiтер здував iз вишень бiлий цвiт. Цвiт падав на грiб i на нас. Здавалося, що той цвiт зростаеться з маминим бiлим волоссям i що роса з цвiту спадала на мамине лице. А я, нагадував собi, як ми з Марiйкою вiвцi пасли…

Гарячi сльози впали на стiл.

– А потiм мама вмерли. Грiб мамин недалеко вiд Марiiного. Цвiт iз маминоi вишеньки падае на грiб Марii, а з Марiiного – на мамин грiб. Був я там раз. Сидiв межи тими гробами, i нагадалася менi мамина спiванка. Коли не знаю вже кiнця. Посидiв я там та й пiшов з могили. Лиш вишневий цвiт з гробiв летiв за мною, як коли б тим цвiтом сестра i мама просили, аби я не йшов.

Ще довго ходив по хатi та несвiдомо шептав:

Ой не коси, бузьку, сiна,
Бо ся зросиш по колiна.
Та най тота чайка косить,
Що набакир шапку носить…

ВИВОДИЛИ З СЕЛА

Над заходом червона хмара закаменiла. Довкола неi заря обкинула своi бiлявi пасма, i подобала та хмара на закервавлену голову якогось святого. Із-за тоi голови промикалися промiнi сонця.

На подвiр’i стояла гурма людей. Вiд заходу било на них свiтло, як вiд червоного каменя, – тверде i стале. З хорiм iще сипалося багато народу. Як вiд умерлого – такi смутнi виходили.

За людьми вийшов молоденький парубок iз обстриженою головою. Всi на нього дивилися. Здавалося iм, що та голова, що тепер буяла у кервавiм свiтлi, та мае впасти з плiч – десь далеко на цiсарську дорогу. В чужих краях, десь аж пiд сонцем, впаде на дорогу та буде валятися. Мама стояла на порозi.

– Ти вже йдеш, синку?

– Йду, мамо.

– А ти ж на кого нас покидаеш? Жiнки заплакали, сестри руки заломали, а мама била головою до одвiрка. Пiдiйшов до сина тато.

– Сiдаймо, синку, на фiру, бо колiю спiзнимо.

– Ще цу нiч переначуй у мене, синку. Я тебе так гiрко пiстувала, дула-м на тi, як на рану… Я тебе разом з сонцем вiрiдю i плакати не буду. Переначуй, переначуй, дитинко!

Взяла сина за рукави та повела до хати. Мир подався д’воротям. Незабавки вийшла мама з сином. Твар мала блiду як крейда.

– Синку, – питався тато, – а менi хто, небоже, кукурудзки вiсапае?

Хлопи заревiли. Тато впав головою на вiз i трясся, як лист.

– Гай, ходiм. Мама не пускала.

– Миколайку, та не йди-бо! Та заки ти обернешси, то пороги в хатi поскривлюютьси, то вугли погниють. Мене не застанеш уже i, вiдай, сам не прийдеш.

Ймила сина за ноги.

– Волiла бих тi на лаву лагодити!

Пiшли.

Хто стояв коло ворiт, то йшов рекрута вiдводити.

Переходили лiс.

Листя встелило дорогу. Позагиналося у мiдянi човенця, аби з водою осiнньою поплисти у ту дорогу за рекрутом. Лiс переймав голос мамин, нiс його у поле, клав на межi, аби знало, що як весна утвориться, то Миколай на нiм вже не буде орати.

За лiсом стали в полi. Рекрут взявся прощати з селом:

– Бувайте здоровi i своi i чужi. Як чим докорив-ем, то забудьте, але благословiть у далеку дорогу. Всi поскидали капелюхи.

– Повертайси здоровий назад та не забавлейси. Син з татом сiли на фiру. Мама ймилася руками за колесо.

– Синку, озми мене з собов. А нi, то буду полем бiчи направцi та й тебе здогоню.

– Люди добрi, озмiть-ко жiнку, бо руки собi поломить.

Люди силомiць вiдтягли вiд воза i держали. Фiра рушила.

– Йди здоров, Миколаю! – кричала громада. Тоi ночi сидiла на подвiр’i стара мама та захриплим голосом заводила:

– Вiдки тебе вiзирати, де тебе шукати?! Доньки, як зазулi, до неi говорили. Над ними розстелилося осiнне склепiння небесне. Звiзди мерехтiли, як золотi чiчки на гладкiм залiзнiм тоцi.

ВІСТУНИ

То будуть старi, бiднi вдови, або iх внуки, або старi дiди, що коло своiх дiтей туляться i чують щодня, який вони тягар у хатi, або то будуть молодi жiнки з малими дiтьми, що iх чоловiки покинули i десь у великiм мiстi за них забули. Вони будуть iти чередою в поле, минатимуть хрести, що тепер iх нiяка зелень не закривае, лишатимуть за собою блискучi, гладкi, сталевi дороги i будуть розходитися по сивих монотонних стернях, дiти будуть шукати колосся, а старi тамтогорiчних ковiньок[3 - Ковiньки – тут: сухе бадилля.].

І дiд Михайло буде iти зi своiми внуками, з двома хлопчиками i з Оксаною, найстаршою мiж ними. Хлопцi будуть, як лошачки, то перебiгати дiда, то лишатися далеко позаду, а Оксана буде йти все разом. Дiд буде нести дрантливу чорну верiтку[4 - Дрантлива верiтка – дране ряденце.] на плечах i буде покашлювати. Оксана буде мати в руцi хлiб для хлопцiв i для себе. То буде саме полудне, а дiд буде все казати Оксанi:

– Це сонце, синку, вже з морозом. Будуть вони iти, iти i зiпруться на однiй нивi. Дiд стане бiля межi, Оксана пiде серединою ниви, а хлопцi почнуть шукати дуч[5 - Дуча – яма.] по полю, криничок ясних i батiжкiв та ножикiв, загублених пастухами.

Оксана здiйматиме кожний колосок, що надибле, i буде всi складати в лiву руку, а як жмут згрубiе, то вона його буде складати понад ярок, аби потiм легко найти. Вишукувати буде долини, рови, бо там найбiльше колосся. Сто разiв на минуту буде схилятися i буде виглядати, як найпильнiша робiтниця.

Згодом зачнуть iй поперед очi бiгати або синi плями, або одна половина ниви буде така, як мае бути, а друга половина буде вся зелена. Вона пристане, затулить долонею очi i буде хвилинку стояти, потiм нагло вiзьме з-перед очей руки, i вся полуда пропаде. Або вона заспiвае спiванку, заспiвае ii собi лишень потихеньку з великим стидом i з ясною радiстю, що вона вже може спiвати. Класти буде ноту до ноти i слово до слова з дрижачою непевнiстю, як мала дитина, що вчиться перший раз ходити i кладе бiлi ноги з радiстю по землi. А що колос пiдiйме, то спiванку свою урве i наново ii зачне з новим дрижанням тоненького голосу; як ото павутиння, що трясеться по стернях. А як прийде до краю, то сяде собi на пiльнiй дорiжцi i пiдiпре голову таким дуже маленьким кулачком, як головка будяка, що буде над нею шумiти тихеньке пророцтво ii цiлого життя…

Зате дiд не буде спiвати, але зiгнеться дугою i почне кашляти.

– І не знати, що там не дае дихнути, аби розрiзав груди та аби ту запеклу кров вiдти викинув, то, може би, ще пожив трохи…

І буде далi витягати ковiньки, i буде кашляти, i сiдати. А попри роботу будуть налiтати на нього думки i за осiнь, i за зиму, i за весну. Десь в головi зароiться таке, що вiн забуде за ковiньки i за кашель…

– Як е чим пропалити взимi, то менше iсти хочеться. Рано собi встань, вiдмети снiг вiд порога, набери в шiпцi[6 - Шопа, шiпка – сарай, повiтка.] ковiньок, насип пiд пiч, та й зараз у хатi веселiше. Катерина зварить кулешу, дiти повстають, та й вже е для них гаряча ложка борщу, та й тепла пiч, та й тобi, дiду, межи ними тепло. А як не мож лiпше, то й так добре. Ковiнька, як суха, то вона дуже добра…

І вiн буде випорпувати далi з охотою i з бiльшою силою. Але гадка гадку буде здоганяти, i вiн iх не вiджене.

– Коби не вмер ще доти, доки хлопцi пiдростуть, то мала би щастя, бо я би тото усе межи люди розтрутив, аби робило само на себе, а дурна жiнка – що вона знае? – лише плакати! Я би то справив на дорогу лiпше вiд неi…

Тепер вiн закличе хлопцiв. Вони прибiжать до нього з видовбаним гарбузом.

– Мой-ня, а ви чому Оксанi не помагаете, а iсти хочете? Ідiть трошки коло неi грайтеся, бо iй скучно.

Хлопцi пiдуть до Оксани, а дiд буде далi сотати своi думки.

– Хлопцi здоровi, рослi, аби лиш дочекатися! Менший – то штуцерний[7 - Штудерний – хитрий, кмiтливий.] такий, як старий. Узимi то допоминаеться чобiт, бо каже, що на печi йому недобре. Кiлько смiху е з нього, що якби вмер, то й ми б осиротiли…

Вiн буде глядiти на сонце, чи низько спустилося, i на ковiньки, чи досить iх назбирав. Потiм закличе Оксану, аби йшла помагати йому зносити ковiньки i оббивати iх вiд глини. Вони знесуть iх в одну купу i зачнуть оббивати бучками. Стовп куряви пiдiйметься над ними, дiд буде кашляти. Оксана буде прижмурювати очi, а хлопцi будуть iсти хлiб. В цей час буде сонце над заходом. З довколишнiх сiл припливуть на ниву звуки дзвонiв i будуть стелитися разом iз росою по стернях, по дорогах заблеють вiвцi i загукають пастухи, по полю будуть орачi викидати плуги з борозен i збиратися додому. По долинах здiйметься сива мряка, ворони будуть летiти до садiв у село, i пси будуть тiкати додому, бо вже не будуть могти ловити перепелицю по полю.

Дiд Михайло буде хреститися i збивати пил iз сорочки i дуже кашляти. Потiм напакуе повну верiтку ковiньок, внуки йому поможуть ii завдати на плечi i зiйдуть на дорогу. Оксана буде нести своi снiпки колосся, а хлопцi ховатимуть тi ковiньки, що впали з верiтки, у пазуху. Заки дiйдуть додому, то пазухи мiцно iм повiддуваються, а черева iх стануть чорнiсiнькi вiд пилу.

В селi вони всi зустрiнуться: i бiднi вдови, i iх внуки, i дiди, i молодi жiнки, що iх чоловiки покинули, – всi з ковiньками i зi снiпками колосся. Вони вiстують, що осiнь приходить.

ВОВЧИЦЯ

(Фейлетон)

Оце я вернув з похорону моеi приятельки а дитинячих лiт. Ледве витягав ноги з русiвського густого болота, а таки довiв вовчицю до ii ямки. В тонкi дошки ii деревища груди землi дуже брутально гримали. Небогато нас було, i всi дивувалися, що я мiж ними був. Та вони не знали, хто була вовчиця.

Як я почав ходити до школи, то вона у своiй наiвностi кликала мене до своеi бiдноi хати i просила перечитати ii збиток з бляшаноi труби, аби вона знала, що там е. Крiм «Кнiгiнiцьких» латинкою, я не мiг нiчого бiльше второпати. Аж геть пiзнiше, як я був в гiмназii, той збиток показався шляхоцьким дипломом для родини Кнiгiнiцьких.

* * *

До ii убогоi хати всi богачi, всi попи, всi жиди посилали на нiчлiг всiх бiдних i заблуканих.

Знидiлим i брудним шляхтичам вона казала:

– Не блукайте по свiтi, а приставайте до людий, бо люди не люблять шляхти. Панщина навчила iх, хто ми е, i тому я лишилася з голою шляхоцькою трубою. Ночуйте, я вас погодую, а рано йдiть мiж люди i приставайте до них.

А злодiевi говорила:

– Ти, небоже, не кради, краденим не погодуешся, але йди просто, i вбивай, ставай чоло до чола. Як твое чоло розсиплеться, то нема утрати, а як богачеве впаде пiд твоi ноги, то з гонором пiдеш покутувати. Я тебе переховаю, я тобi сорочку виперу i нагодую, але не наскакуй потайки на дурнi маетки.

А покритку з тяжких наймiв у великих чоботах i засохлими сльозами на молодiм лицi потiшувала:

– Ти, небого, не журися, бо як уродиш файного байстрючка, то маеш силу, тебе, бiдну, i так нiхто не возьме, а вiн виросте дужий на твоiх грiшних руках. Ти посивiеш, проклята мiж людьми, а вiн доросте i обiтре своiми кучерями грiх iз тебе. Я викупаю твою дитинку, а ти подужаеш, ти молода i заробиш на него. Не цокай чолом у мiй порiг, а сiдай на постiль i проси бога за свою дитинку.

Всiх блукаючих, всiх бiдних, всiх нещасливих вона зодягала i кормила зi своеi бiдноi долонi.

Перед вiйною вона розпустила всiх своiх доньок по роботах у свiт. А було iх богато, а сама дальше приймала всiх грiшних людей, дезертирiв, злодiiв, калiк i дiвчат з грубими черевами, шугала помiж сусiди, як вовчиця, щоби нагодувати своiх безталанних гостей. А як вiйна кiнчилася, то ii доньки з дiтьми почали сходитися до неi. Зятi були пруссаки, москалi, поляки, iтальяни з неволi i украiнцi з нiмецьких таборiв. Старiй вовчицi дуже тяжко було iм годити в малiй хатi. Пiд чорною матiр’ю божою вони забирали мiсце для своеi нацii. Вiльгельм, Франц-Йосиф, Николай, Шевченко, Ленiн i Гарiбальдi допоминалися в тiй хатинi домiнуючого мiсця. І серед шаленого крику i бiйки не раз попадав на землю Вiльгельм, або Микола, або Ленiн. Тодi моя приятелька злiзала з печi, ховала портрети в пазуху i вночi прибивала цвяшками назад до стiни, щоби жаден зять не бив доньки.