скачать книгу бесплатно
Iван Богун. Том 2
Юрiй Володимирович Сорока
Барви
Що нам вiдомо про сподвижникiв Богдана Хмельницького? Про людей, котрi пов'язали власну долю з боротьбою славного гетьмана? Ким вони були, як жили, що залишили по собi? Як не сумно це розумiти, але про Івана Богуна, Данила Нечая, Максима Кривоноса i багатьох iнших вiдомо значно менше, нiж заслуговують цi люди за своi життя, що вони iх поклали на олтар служiння Батькiвщинi. Герой твору Юрiя Сороки, полковник кальницький, вiнницький i подiльский, а пiзнiше й наказний гетьман Іван Богун е чи не найяскравiшою постаттю в плеядi полковникiв Хмельницького. Чи таким вiн був, яким дозволив собi зобразити його автор? Чи змiг вiн показати його так, як того заслуговуе славетний украiнський лицар? Залишимо це на суд читача, якого на сторiнках цiеi книжки чекають буревii i бойовища Украiни XVII сторiччя…
Юрий Сорока
Iван Богун. Роман у двох томах. Том 2
Частина друга
Було колись в Украiнi —
Ревiли гармати;
Було колись – запорожцi
Вмiли панувати.
Панували, добували
І славу, i волю;
Минулося – осталися
Могили на полi…
Тарас ШЕвченко. Іван Подкова
Роздiл І
І
Украiна стрiмко летiла до найвизначнiших подiй у своiй середньовiчнiй iсторii. Вже почали вiдлiк останнi мiсяцi польськоi «золотоi доби», а на обрii поставали буревii козацькоi звитяги. Королiвська влада, магнати, сенатори i сеймовi комiсари поки що не могли чiтко уявляти межi загрози, яка йшла для них з одвiчно проблемних земель Речi Посполитоi, але все ж вiдчували – бiда ходить поряд. Звiдусiль шляхами потяглися обози з порохом, оловом, зброею та провiантом. Для кого? У полках реестрового козацтва, нiбито вiрних коронi, з'явилися непевнi люди, якi проводили зустрiчi з козаками, ба, навiть зi старшиною! Та не у вiйськових канцелярiях, пiд наглядом панiв комiсарiв, не на майданах, а в темних гаях, очеретах, на пасiках. Чому? Про що мовлять бунтiвнi гультiпаки, якщо навiть у серцi Речi Посполитоi мiщани Гданська i Торуня постачають гармати i порох до них украiнським схизматикам, а хлопство спокiйних воеводств польських покидае маетки своiх панiв i масово зникае в невiдомому напрямку? Хто ж бунтуе всiх цих людей, вiддiлених одне вiд одного тисячами верст, мовою i вiросповiданням?
Вiдповiдь, як це часто-густо бувае перед великою вiйною, надiйшла вiд шпигiв, котрих щедро було розсiяно в реестровому вiйську, i як ще частiше трапляеться, вiдповiдi тiй не було надано потрiбноi уваги. А все сходилося на непокiрному чигиринському сотниковi, який обiймав цю посаду пiсля смертi свого батька в Цецорськiй битвi, а до повстань десятирiчноi давнини навiть був призначений генеральним вiйськовим писарем. У листах, що iх погано поки що розвинена контррозвiдка майбутнього гетьмана Украiни пропускала вiд шпигiв до iхнiх хазяiв у Варшаву, Кракiв, а також у ставку нового коронного гетьмана Миколая Потоцького в Кам'янцi на Подiллi, значилось: готуеться бунт, який за своiми масштабами затьмарить усi виступи, що вiдбулися вiд часiв Кшиштофа Косинського.
І написане в тих листах не перебiльшувало небезпеки нi на йоту. Залишаеться лише дивуватися, чому не вiдреагував вчасно сенат, чому залiзна Рiч Посполита не задушила виступ свавiльникiв ще до його початку, отримавши такi тривожнi вiдомостi. Утiм, доля iмперiй, як i доля окремих людей, iнодi вирiшуеться слiпим випадком. Посвяченi, до яких з лiта 1646 року належав i Богун, вiдчувши, що доля турецького походу (призначеного вiдправною точкою виступу) висить на волосинцi пiсля вального сейму, який запiдозрив короля у зрадi та намiрах знестися з козацтвом за спиною у шляхти, швидко змiнили своi плани. Тепер малося на метi скористатися походом коронного хорунжого Олександра Конецпольського на татарськi улуси.
У жовтнi 1647 року молодий пан Олександр мав намiр переправитись через Днiпро в пониззi й вступити до татарських земель. Але маючи у складi свого регiменту трохи менше трьох тисяч жовнiрiв, переважно з надвiрних хоругв кiлькох магнатiв, вiн вирiшив скористатися допомогою реестрового козацтва, тож дуже скоро старший реестру Яцек Шемберг отримав наказ виступити в район Лебедина. Вiн мав закрити кордон у мiсцях можливого прориву татарських чамбулiв. Недосвiдчений Конецпольський фактично роздiлив своi i без того досить невеликi сили, зробивши помилку, яка для нього цiлком могла закiнчитися крахом i загибеллю. Цим вирiшив на свою користь скористатися Богдан Хмельницький. І як за помахом чарiвноi палички, в полках Шемберга виринули люди, якi були в них i ранiше, але нiчим досi не притягували до себе уваги. Натомiсть тепер почали активну агiтацiю козакiв повстати проти влади. Вiйсько загудiло розтривоженим вуликом – козакiв закликали вдарити на жовнiрiв Олександра, якi й не думали очiкувати загрози з цього боку. Вдарити i враз заявити про себе, викинувши гасло повстання на Украiну, немов iскру в оберемок сухоi соломи. Простий та дiевий план. Але вiн не спрацював. Зламалося щось у чiтко вiдлагодженому механiзмi. Зараз, позираючи на тi подii крiзь призму минулих столiть, можна багато сказати про поспiшливiсть i недостатню пiдготовку того кроку, який ледь не призвiв до катастрофи. Але чи могло бути все гладким та шовковистим у таборi послiдовникiв майбутнього повстання? Не могло! Тому що готував Хмельницький свiй доленосний задум, справу всього життя, не серед рiвного, засiяного м'якою конюшиною поля, а лише серед густих тернiв, заростiв таволги та непрохiдних болiт непорозумiння, страху роздiлити участь Наливайка, Сулими, Павлюка i Остряницi, дiй розрiзнених отаманiв та проповiдникiв, якi подекуди тягли ковдру кожен на себе, iнодi зашкоджуючи загальнiй справi. Як би не було, задум розпочати повстання пiд час походу Олександра Конецпольського потерпiв цiлковите фiаско – осiнню 1647 року пiд Лебедином усi плани було сплутано нерiшучiстю деяких людей у станi повстанцiв i дiями очакiвськоi орди. Вона так жорстоко шарпала регiменти Шемберга, що годi було й думати про виступ супроти власних союзникiв у цiй битвi. Крiм того, чутки про повстання одразу ж дiйшли до вух польських рейментарiв. Так, як i дотепер часто-густо трапляеться серед нас, серед дiтей козацькоi нацii, знайшовся пацюк, чие iм'я повинно бути навiки проклято справжнiми патрiотами нацii. Сталася зрада, i до Конецпольського та Шемберга дiйшли напрочуд точнi данi про все задумане козаками.
І полетiли Украiною посланцi коронного гетьмана, несучи листи шляхтi, залогам фортець, мiським радцям та управителям фiльваркiв. Миттю затягли гайки дисциплiни командири великих та малих регiментiв, готуючись вiдвернути небезпеку нового повстання. Це й не дивно, десять лiт – надто малий термiн, аби забути рiки шляхетноi кровi, пущеноi козаками Павлюка, Гунi й Остряницi. Чорними змiями лягли кайдани на руки Богдана Хмельницького. Конав вiд зловтiшного реготу рудий пiдстароста чигиринський пан Чаплинський, коли за сотником з гуркотом зачинилися кованi залiзом дверi в'язницi. Тепер йому, Чаплинському, нiчого не завадить господарювати на землi Богдана, як i жити з його дружиною.
Могло б так статися, що пропав би квiт украiнського лицарства, майбутнiй гетьман, названий освiченими сучасниками «князем i самодержцем Украiни», загинув би серед вогких темних стiн i ворожоi зненавистi. Але йому була писана в небеснiй канцелярii iнша доля. Волею цiеi самоi долi наглядачем над Хмельницьким було призначено полковника Кричевського. Помiркований козацький старшина i представник католицькоi шляхти, як i бiльшiсть вiйськовоi верхiвки в той час, Кричевський усе ж симпатизував козацтву, як нiхто iнший розумiючи його стан i бiди, що iх несла йому польська влада. Крiм того, вiн доводився кумом Хмельницькому. Нiхто не знае, якi думки роiлися у свiтлiй головi пана полковника, коли вiн отримав унiверсал з наказом ув'язнити того, з ким поеднав його святий хрест, проте iсторiя донесла його безпрецедентне рiшення – усупереч наказовi охороняти заколотника як зiницю ока до суду над ним, Кричевський, коли до нього прийшли з проханням вiдпустити Богдана сотники чигиринського полку Бурляй, Вешняк i Токайчук, вiрнi Хмельницькому, випустив того. Випустив на поруку розбiйникам, таким, як сам Богдан-Зиновiй. Саме такою е розповсюджена думка багатьох польських iсторикiв. Звичайно, хiба борець за долю свого народу не е розбiйником в очах того, хто звик тримати цей самий народ за бидло. Бидло, яке до того ж приносить колосальнi статки доки його не бунтують люди, подiбнi до Хмельницького.
Тi ж сотники, до яких приедналися ще три сотнi найближчих сподвижникiв, не гаючись спорядили вози i тихцем виiхали з Чигирина, розпустивши неправдивi слухи, що iдуть на Трахтемирiв. Серед рипу возiв i стукоту копит по мерзлiй землi Чигиринщини Богдан вирушав на Сiч. Вирушав дорогою iсторii, яка вела його i три сотнi найближчих соратникiв майбутнього гетьмана повз Крилiв на Запорiжжя. Стояв морозний грудень 1647 року.
II
Напiвтемрява свiтлицi ховала в собi хатне начиння, зброю, вивiшену на перському килимi, кришталь, керамiку i срiбло на полицях пiд стелею вздовж стiн. Загадковий морок, здавалося, поглинув i всi звуки, мовчазним мереживом постаючи перед присутнiми в кiмнатi. Хоча нi, там, за прозорими блюдцями вiконниць, серед холодного сяйва мiсячноi ночi, чулися кроки, приглушенi голоси, вiддалений гавкiт сторожових собак. Нiчна варта хутора не спала.
Іван, закинувши руки за голову, лежав на м'якiй перинi, що нею була встелена постiль. Мовчки позирав на силует Ганни поряд iз собою. Вона безмовно сидiла, схиливши голову на плече i охопивши колiна витонченими своiми руками. Їi обличчя теж розтануло в мороцi. Іван не бачив, куди спрямовано погляд коханоi, але ясно вiдчував його.
– Ти не спиш? – долетiв до нього нарештi тихий ii голос.
– Нi.
– Я здогадалася.
Іван зiтхнув.
– Знову ти сидиш отак… Вже далеко, мабуть, за пiвнiч, чому не спиш, Ганнусю?
– Я не хочу.
У темрявi, розбиваючи нiчну тишу, ритмiчно та дзвiнко озвався годинник, який висiв у сусiднiй свiтлицi. Іван ще раз зiтхнув i знайшов ii руку.
– Третя година ночi. Ганно, ти не повинна так себе поводити. Це лише вихiд полку в степ, звичне явище.
– Я знаю.
– Але чому ж ти так хвилюешся?
– Я не хвилююсь. Заспокойся, коханий, усе добре. Я лишень не хочу спати. Зараз трiшки посиджу i ляжу бiля тебе. Так, це лише звичайний вихiд у степ, я все розумiю.
Іван пiднявся i обiйняв Ганну, мiцно притиснувши до грудей. Деякий час так i сидiли, боячись поворухнутися.
– Усе буде добре, ти ж знаеш: я не надовго.
І цiеi митi Ганна вперше не стрималася:
– Це вiйна, Іване, страшна вiйна! І ти завтра вранцi вирушаеш на неi. Будемо ж чесними мiж собою. Я багато чого не розумiю з того, що дiеться останнiм часом навколо нас. Але я не настiльки слiпа, щоб не зрозумiти – ти з Хмельницьким. Про нього мовлять багато поганого, хоча я знаю напевне: мiй чоловiк нiзащо в життi не тримав би руку нечесноi людини… І ось настала наша остання нiч перед довгою розлукою… Не сперечайся, Іване, я все вiдчуваю серцем. Я очiкувала на цю мить. Боялася ii. Проте розумiю: найчастiше наше життя протiкае не зовсiм так, як нам було б бажанiше побудувати його. Але я вдячна Боговi за той час, що ми з тобою були поряд, i буду молити його наблизити твое повернення з походу.
Іван вiдчув, як його плече стало мокрим вiд ii слiз.
– Не плач, ясочко, – якомога ласкавiше прошепотiв вiн.
– Я не плачу. Уже не плачу.
Повiльно спливають хвилини. Уже заховався за чорною смужкою дерев на обрii повний диск мiсяця, а край неба на сходi почав повiльно свiтлiти, наливаючи олов'яними кольорами зграi важких хмар, якi наближувались, поглинаючи собою мiзернi крапочки зiрок. Ганна зiтхнула i м'яко вивiльнилась з обiймiв. Нечутним кроком пiдiйшла до вiкна. На тлi близького свiтанку Богун роздивився ii прямий силует, важкi хвилi волосся i добре помiтнi вже ознаки обважнiлого стану крiзь легкi хвилi напiвпрозорого шовку.
– Ось i закiнчуеться нiч. Господи, як швидко, – шепотiла вона. – Пробач менi за те, що я вiдiбрала ii в тебе. Перед такою дорогою козак повинен добре спочити…
Іван не знав що вiдповiсти. Найважче заспокоiти того, хто все розумiе. Найважче казати речi, якi вiдомi наперед.
– Навпаки, Ганно, ти подарувала ii менi, – вiн пiднявся i наблизився до дружини. – Так, це твiй дарунок. Я вiдчував тепло твого тiла, пахощi волосся, чув твiй голос. Хiба це не справжне щастя? Повiр, таких ночей буде ще багато в нашому життi, нескiнченна кiлькiсть, цiлий океан. Однак цю ми запам'ятаемо назавжди.
– Так, любий, запам'ятаемо.
На подвiр'i знову почувся стукiт, кроки, бряжчання ланцюгiв, приглушенi голоси. Хутiр прокидався задовго до сходу сонця – пiвтора десятка козакiв пiд проводом хорунжого мали за кiлька годин бути у Вороновицi, де, об'еднавшись з рештою Вороновицькоi сотнi, вирушати до Брацлава, пiд полковi хоругви. Іван мовчки почав одягатися.
Тиша. Тиша у свiтлицi i буря у двох серцях, що линули одне до одного.
– Пора, – нарештi пролунав голос Богуна.
Ганна затамувала подих i перехрестила чоловiка.
– Бережи тебе, лицарю, Свята дiва Марiя, – тихо промовила вона, коли за Іваном зачинилися дверi свiтлицi.
* * *
У Вороновицю прибули задовго до обiдньоi пори. Коли битий шлях, який робив навколо мiстечка широку петлю, вiдкриваючи очам подорожнiх живописну долину, густо порослу деревами, що вже встигли вбратися в рясну свiжу зелень, сонце ледь виткнулось з-за обрiю. Невеличке сотенне мiстечко, яке визирало з тих самих заростiв серед долини, було надзвичайно людним та метушливим. Вочевидь, загальний збiр полку, наказ про який принiс напередоднi на Богунiв хутiр захеканий, укритий пилом джура, став i для мешканцiв Вороновицi надзвичайною подiею. Усе, що мало йти до вiйська, вирушало, щоб за день-два стати на вигонi перед Брацлавом, де зазвичай проводився збiр Брацлавського полку реестрового Запорiзького вiйська. В очах селян, якi подекуди траплялися назустрiч валцi верхiвцiв пiд час виходу з мiстечка, Іван читав похмуре невдоволення. І чомусь у такi хвилини йому здавалася неймовiрно важкою малиново-чорна оксамитова хоругва, яка гордовито трiпотiла у струменях ранiшнього вiтру над його головою. Придивившись, Іван змiг розрiзнити подiбне почуття й у очах сотника Охрiмця, з яким iхав поряд. Невже й вiн соромиться виходу, подii, яка завжди в минулi часи приносила лише пiднесенi емоцii? Напевне. Недоречними виглядали блакитнi сукна на козаках, недоречною була весела молодецька мелодiя, яка лилася з того боку, де виiздили сотеннi музики. У вухах досi чувся повний зневаги голос лiтнього селянина, якого зустрiли поблизу криницi, коли напували коней перед дорогою:
– А вже вирядилися! А знамена розпустили! Тьху! – i вiн смачно вилаявся в пожовклi вiд тютюну вуса.
– Бачу, чоловiче, не до вподоби тобi наша поява, не дуже жалуеш ти козацтво, – примружився на нього Богун.
– Чому не жалую? – спересерця вiдповiв селянин. – Козак завжди заступником був простому чоловiковi, тiльки якi ж ви козаки?
– Вiдомо якi, – спокiйно знизав плечима Богун. – Чи, може, ти вже своеi Вороновицькоi сотнi не признаеш?
– Вороновицькоi сотнi! – i селянин зi злiстю засмiявся. – І совiстi в тебе стачае таке говорити! Чого витрiщився?! Може, ще шаблею почастуеш?… Ех, люде, люде! Коли б на правдиве дiло йшли, ще й я самопала взяв би, з вами подався б. А так… Жовнiри ви, прихвоснi лядськi, а не козаки. Справжне козацтво тепер навколо Хмеля гуртуеться. На Томакiвцi тепер наше лицарство. А от ти, пане хорунжий, куди прямуеш?
Іван промовчав.
– А, мовчиш? Ну то я скажу! Ви, собачi дiти, iдете до Барабаша та Караiмовича, щоб з ними спiльно Шембергам та Потоцьким чоботи цiлувати. А коли зацiлуете донесхочу, вони вашими руками кровi Хмельницькому i з ним сущим пустять. От такi ви козаки, пане хорунжий!
У Брацлавi стало вiдомо, що полковник Крутiй несподiвано занедужав, тож Брацлавський полк очолив присланий для цiеi цiлi Шембергом шляхтич з Теребовлi. Не гаючись, ранком наступного ж дня вирушили, взявши напрямок на Богуслав, де ще з лютого мiсяця стояв табором коронний гетьман Миколай Потоцький. Уже в дорозi прийшли вiстi, що до гетьмана в Богуславi приеднався Шемберг, маючи пiд своею орудою Переяславський i Бiлоцеркiвський полки. Серед брацлавськоi старшини з'явилися досить достовiрнi чутки, що пiсля з'еднання з рештою реестровцiв Брацлавський полк пересадять на човни з метою сплавитися Днiпром до Запорiжжя. Таку iнформацiю, крiм iншого, доводили розповiдi очевидцiв, якi побували не так давно на Сiчi. Бурлило на Запорiжжi, страшнi заграви прийдешнiх битв поставали на обрii. Що ж дiялося там, у серцi козацьких земель?
III
Подолавши минулого грудня шлях вiд Чигирина до Микитиного Рогу, Богдан Хмельницький став табором на островi Томакiвка, де одразу ж почав будувати укрiплення, одночасно розвернувши роботу по залученню до своiх лав нових бiйцiв. Сумнiвнi, з точки зору влади, люди з'явилися на Сiчi, не на жарт турбуючи рейментарiв польськоi залоги, яка складалася з лояльних до влади черкаських реестровикiв i двох сотень драгунiв. Довгi обози, долаючи снiговi замети i зимову негоду Дикого Поля, потяглися десятками на Томакiвку з волостi. Сотнями почали з'являтися на Днiпровому островi «уходники», «бортники» та «лисичники», якi мешкали по бурдюгах i зимiвниках, що iх було розсiяно чималенькими територiями запорiзьких паланок, численними балками та байраками козацького краю. Одночасно з тими приготуваннями вирушило посольство Хмельницького до ханськоi столицi Бахчисараю – бунтiвний сотник добре розумiв, що без допомоги з-за меж Запорiжжя вiн не зможе подолати коронного вiйська i прирече долю повстання на смертельну небезпеку ще на самому початку. Так, вiн, пересиливши себе, йшов на союз iз бусурманами, яких бив не жалкуючи у великих та малих битвах протягом усього свого життя, захищаючи хрест святий вiд магометанськоi експансii Блискучоi Порти. Йшов на нього тому, що тепер повсталим за волю свого народу як повiтря потрiбна швидка татарська кiннота, поеднавши яку з досвiдченою запорiзькою пiхотою, можна було отримати армiю, здатну протистояти досить сильному супротивнику…
У Богуславi було вiдомо майже все з того, що дiялося на бунтiвному островi, однак така поiнформованiсть не могла заспокоiти коронного гетьмана, скорiше навпаки. З активного листування, що його вiв пан Миколай у той перiод з Мартином Калиновським, який перебував у Вiнницi, з Іеремiею Вишневецьким, коронним канцлером Єжи Оссолiнським i самим Володиславом IV, було помiтно: Потоцький вбачае в таборi, розташованому на Томакiвцi, не просто кiлька сотень озброеноi «ребелii», зовсiм нi! «Тож нехай ваших милостей не заведе в оману iхня мiзерна кiлькiсть, бо це не що iнше, як вершина айсберга. Вирубати слiд упень ту гiдру, позаяк бажають самостiйно панувати в Украiнi, укладати договори з iноземними володарями, а також вчиняти на цих наших землях так, як заманеться лише iхнiй волi та бажанню…»
І Потоцький мав рацiю – iз Сiчi долiтали все бiльш тривожнi вiстi. Тридцятого сiчня 1648 року Хмельницький атакував пiдроздiл черкаського полковника Станiслава Вадовського, який було розташовано в сiчовiй фортецi, а також кiлька комонних пiд'iздiв, що iх чигиринський полковник Кричевський за волею гетьмана послав на допомогу черкасцям. У короткiй сутичцi, пiд час якоi до козакiв Хмельницького приедналася значна частина реестровцiв, а Вадовський утратив убитими тридцять жовнiрiв, третина з котрих були шляхтичами, Вадовський i Кричевський порахували за доцiльне вiдiйти ближче до Крилова, а Богдан-Зиновiй Хмельницький в оточеннi перших трофеiв i своiх найближчих прихильникiв ступив на широкий майдан Микитинорозькоi Сiчi.
Тут, у присутностi кошового отамана Вiйська Запорiзького Низового Федора Лютая, колишнього переяславського сотника i давнього товариша Хмельницького, перед старшиною i козаками виголосив промову, якою навiк полонив серця суворих запорожцiв.
– Чи не бачите, панове-молодцi, наруги езуiтськоi над вiрою святою? – говорив Хмельницький, i очi його палали вогнем ненавистi до поневолювачiв Украiни, – над нашою благочестивою православною вiрою i тими, хто святому вiвтаревi служить? Знущання вельможного сейму над стародавнiми козацькими правами та вольностями? Насильство жовнiрства над населенням украiнських мiст та мiстечок, муки та здирство з боку проклятого Богом жидiвського племенi? До вас, лицарство, несу душу свою i тiло, тому що повстав проти сього i тим викликав невдоволення можновладних. Заховайте мене, старого товариша. Захищайте самих себе – бо й вам загрожуе!
Того ж дня вдарили гармати, загули тулумбаси, скликаючи козакiв на загальну Раду «для дiла великого». І полинула за цим гаслом до Сiчi багатотисячна хвиля лугарiв, степовикiв i гайдамак, якi жили по берегах Днiпра, Бугу, Самари i Конки. Стали на майданi, охопивши хвилями живого моря вкрите килимами пiдвищення, на якому розмiстився Хмельницький, сказали йому, вчорашньому утiкачевi i вигнанцю: «Приймаемо тебе, пане Хмельницький, хлiбом-сiллю i щирим серцем!» Палала заграва на сходi, провiщаючи ранок 19 квiтня 1648 року.
Тридцять тисяч козакiв прийшли на майдан, велетенська, досi небачена сила. Навiть великий сiчовий майдан зробився раптом затiсним, i коли це стало зрозумiлим, Хмельницький вийшов за межi сiчовоi фортецi i тут, на широкому полi над Днiпром, його й було проголошено гетьманом Вiйська Запорiзького Низового i Городового. З очеретiв вiйськовоi скарбницi винесли гетьманськi клейноди, i вiйськовий суддя Омелько Деривухо на чолi кiлькох курiнних отаманiв i значних товаришiв наблизився до Хмельницького пiд гучнi вiтання всього багатотисячного товариства. На вогненно-червоному оксамитi нiс вiн «срiбну з позолотою, особливо майстерно зроблену i чесним каменем прикрашену булаву, срiбну печатку i каламар». Трохи позаду восьмеро козакiв, натужившись, несли великi вiйськовi литаври, якi виблискували новою мiддю, i бунчук iз золоченим верхом на високому древку. А позаду Омелька i козакiв з литаврами, гордовито розкривши свое малинове полотнище променям ранiшнього сонця, пливла шита золотом хоругва, дарована колись запорожцям самим королем Володиславом. У хвостi урочистоi валки котилася запряжена четвiркою коней кантара, на якiй розмiстилися три середнi польовi гармати з достатнiм запасом пороху та ядер. Клейноди було урочисто даровано Богдану Хмельницькому, пiсля чого вiн з найближчими соратниками, серед яких був i Данило Нечай, сiчовою старшиною i значними запорожцями вирушив до церкви Святоi Покрови, яка здiймала своi золотi макiвки поряд з будинками сiчовоi старшини та вiйськовою канцелярiею, де вислухав лiтургiю. По ii закiнченнi знову загули гармати над Микитиним Рогом – п'ятдесят гарматних жерл вивергнули полум'я, славлячи Бога «вся благая строящему». До реву гармат приедналися тисячi мушкетних пострiлiв, утворюючи такий гуркiт, який рознiсся околишнiми степами не менш нiж на тридцять верст. Ожила, ожила Сiч того теплого квiтневого дня! Минулися недобрi часи, коли польський командир наказував запорожцям, радiсть горiла в очах низових братчикiв, передчуття нових битв – одвiчноi козацькоi роботи. Вiд часiв Сагайдачного, напевне, не переживали запорожцi такого небувалого емоцiйного пiднесення. А ще в очах козакiв, якi тiсним колом оточили пiдмостки, що на них знаходився Хмельницький, вiн читав таку гордiсть, таку вiру у власнi сили, що тепер упевнився цiлковито i остаточно – почата ним справа не може вмерти пiд залiзним ударом коронного вiйська. І цiеi митi починаеться вiйна, яка просто зобов'язана винести хоробру козацьку нацiю на вершину власноi багатовiковоi слави…
Сонце вже наближувалося до обрiю, пiдводячи пiдсумок того доленосного для Украiни дня, коли вкотре зарокотали гармати, i всiм присутнiм на майданi козакам, яких, здавалося, все побiльшувало, було оголошено: на волость, для вiйни з ляхами вирушае вiсiм тисяч козакiв. Рештi ж наказуеться розходитися по уходах, зимiвниках i бурдюгах, зберiгаючи готовнiсть виступити за першим же гаслом iз Сiчi. Вслiд за цим почалися традицiйнi для козацькоi фортецi гуляння. З дiжками горiлки, пива i меду, з музиками i мушкетними громами, з пiснями i молодецькими танцями, як то дiялося завжди, коли на Сiчi приймалися важливi рiшення або починалася пiдготовка до походу. Вже у вечiрнiх сутiнках до гетьмана Хмельницького прибув захеканий посланець, який доповiв: у чотирьох верстах вiд Переволочноi зупинився кошем перекопський мурза Тугай-бей, який за наказом хана i домовленiстю з Богданом-Зiновiем прийшов до Микитиного Рогу з трьома тисячами кiнноти на допомогу повсталим козакам. Довiдавшись про це, кошовий отаман Лютай одразу ж вiддав розпорядження спорядити в подарунок татарам десять возiв з хлiбом, м'ясом i вином, доводячи справою – вiйськовий союз одвiчних ворогiв дiе!
А вже ранком двадцять другого квiтня потяглися крiзь розчинену сiчову браму, слiдуючи за гетьманом, який виiздив пiд хоругвою i бунчуком, слiдом за новообраною старшиною украiнського вiйська, комоннi та пiшi сотнi, яким судилося стати осередком майбутньоi переможноi армii, сотень тисяч воякiв, котрi поставлять на колiна пихату Рiч Посполиту. І дарма, що тепер пiд орудою гетьмана були лише чотири полки – Максима Кривоноса, Данила Нечая, Пiвторакожуха i Криси. Вони були повнi вiдваги i готовi кинутися у бiй хоч би й з усiм кварцяним вiйськом. Повстання, яке згодом, розгорiвшись, отримало назву Хмельниччини i статус визвольноi вiйни, починалося.
IV
Миколай Потоцький перебував у станi глибокоi задуми, коли у дверi неголосно постукали, напевне, тому вiдповiв не одразу, лише коли стукiт повторився.
– Зайдiть, – коротко кинув нарештi.
Укритi рiзьбою i кованi мiдною чеканкою дверi розчинилися. На порозi стояв Стефан, двадцятишестирiчний красень у гусарському обладунку, улюблений молодший син коронного гетьмана. Пан Миколай мимоволi замилувався стрункою постаттю сина, його блакитними очима пiд бiлявою чуприною, широкими, затягнутими в хутро леопарда i срiбло кiраси грудьми, молодецьким дзвоном золотих острогiв.
– Бажаю тобi, ясновельможний пане, любий батьку, довгих рокiв життя i яскравоi лицарськоi слави на полях Марсових!
Потоцький у вiдповiдь лише лiниво змахнув рукою:
– Сiдай, Стефане. Я посилав по тебе тому, що маю важливу розмову.
Молодий шляхтич шанобливо схилив голову i сiв на краечок лави.
– Ось, – простягнув Потоцький синовi сувiй жовтуватого паперу зi зламаною сургучевою печаткою. – Перечитай.
Стефан кинув здивований погляд на аркуш, що його тримав у руках старий Потоцький:
– Але чи я можу, адже лист офiцiйний…
– Якщо я даю тобi його, ти, звичайно, можеш його читати. Це вiдповiдь Хмельницького на мiй лист, який йому доставили минулого тижня пани Хмелецький i Кричевський.
Стефан прийняв з рук батька лист i заходився уважно читати його, мимоволi рухаючи губами в такт написаному.
– Ти розумiеш, чому я покликав тебе? – поставив запитання гетьман, коли Стефан закiнчив читати.
– Не зовсiм.
– Не зовсiм… У тому-то й рiч, не зовсiм зрозумiло, що саме мае на увазi сей лотр. Однак, якщо трохи помислити, усе ясно, як бiлий день: вiн усього лише виграе час! Так, саме виграе час! Вiн пише, що був i залишаеться вiрним слугою Речi Посполитоi i одночасно вимагае вiд коронного вiйська залишити запорiзькi землi. Вiн пише, що втiк сюди вiд помсти особистих ворогiв, але одночасно замiряеться на скасування ординацiй i збiльшення козацького реестру. Збiльшення до розмiрiв, якi будуть небезпечними для ойчизни. Мало того, вiн мае нахабнiсть вимагати скасувати з полковництва у реестровому козацькому вiйську всiх призначених мною i покiйним паном Конецпольським полковникiв, взамiн чого хлопство само обере над собою старшину. Exquisitissime![1 - Exquisitissime (лат.) – вiдмiнно.] Але я, чорт забирай, добре пам'ятаю, що з того вийшло десять рокiв тому!.. Ще вiн вимагае видачi Чаплинського, Барабаша та Караiмовича, неймовiрно!
– Але це принизливо! Вiн смiеться з нас! – запально вигукнув Стефан.
– Вiрно, мiй любий сину. Але навiть не його смiх е найгiршим у цiй справi. Головне в тому, що Хмельницький уже не згоден лише на повернення йому триклятого Суботова i прощення минулих грiхiв. Тепер йому потрiбно дещо бiльше, i саме в цьому криеться для нас страшна загроза…
– Але, прошу пана, цю небезпеку я мiг би розiгнати по плавнях за допомогою одних лишень канчукiв! – не стримавшись, зашипiв Стефан.
Миколай сумно посмiхнувся i кiлька хвилин мовчав, щось обдумуючи.
– Якби все було так просто… – мовив вiн по хвилинi роздумiв, пiсля того як пiдiйшов до розчиненого вiкна i з насолодою вдихнув свiже квiтневе повiтря, що його доносив лагiдний, з пахощами зеленi, вiтерець. – На жаль, це не так. Стефане, я боюся, ти не усвiдомлюеш усiеi глибини небезпеки, яка перед нами постала. Вона надзвичайно велика. Крiм назрiлого хлопського бунту в Украiнi, ми стоiмо на крок вiд вiйни з Туреччиною. Вiйни, яка нам зараз зовсiм не потрiбна. Ти, напевне, не чув про документи, якi Хмельницький викрав перед втечею у Барабаша?
– Нiчого визначеного, так, чутки…
– Чутки! Старий п'яничка припустився страшноi помилки! Точнiше буде сказати: однiеi з цiлоi череди помилок, головною з яких була видача тих iродових документiв Барабашевi коронним канцлером i мала печатка Речi Посполитоi, що ii домудрувався поставити там король Володислав.
– Що ж це за листи, батьку?
– Не багато й не мало, це привiлеi, виданi козацькому вiйську на пiдготовку великого морського походу на Туреччину… Похiд, який спровокувала польська корона! Ти уявляеш, якi наслiдки можуть бути, якщо тi документи з'являться на столi в султана?!
– Пся крев!
– Саме так, мiй любий. Хмельницький цiлком може спровокувати велiце[2 - Велiце (заст.) – дуже, вельми, вкрай.] грандiозний дипломатичний скандал, навiть вiйну. Якою, безперечно, не упустить скористатися у власних цiлях. Але разом з тобою цiеi загрози не розумiють, i це вкрай прикро, у Варшавi. Я вже неодноразово писав його величностi i пану коронному канцлеру про необхiднiсть найрiшучiших заходiв як тут, на Поднiпрянщинi, так i на Низу. І серед цих заходiв повинна бути проведена потайна операцiя по знищенню тих вибухових паперiв. Хоча менi доповiдають про велику силу таемноi служби того здрайцi, я за допомогою декого в сеймi мiг би забезпечити iх знищення. Проте бачу лише байдужiсть до речей, над якими можливо i потрiбно замислитися. Крiм того, я маю пiд своею булавою лише шiстнадцять тисяч жовнiрiв, майже половина з яких схизмати, i я дуже сумнiваюся в iхнiй вiдданостi. Це на тлi того, що донесення наших людей з рiзних куточкiв Украiни не промовляють, кричать: триклята Русь ось-ось вибухне!
– Не хочу видатися неввiчливим, батьку, але ти згущуеш фарби. На Томакiвцi присутнi лише три тисячi погано озброеноi ребелii. Я волiв би iменувати iх скорiше ватагою розбiйникiв, анiж яким-не-яким вiйськом. До того ж козаки Барабаша i Караiмовича присягли на вiрнiсть коронi. У нашiй перемозi над Хмельницьким можна не сумнiватися! І якщо батько зболить надати менi таку можливiсть, я з радiстю доведу правильнiсть своiх слiв.
Миколай Потоцький зворушено подивився на сина й лагiдно поклав йому на плече руку.
