скачать книгу бесплатно
Перекручена реальнiсть
Ірина Солодченко
На телеекранах – мужнi озброенi героi у супроводi довгоногих бiлявок стрiляють один одного. Мiс Марпл та Шерлок Холмс розгойдують нудьгу пересiчного громадянина, схилившись над мертвим тiлом. Розпластаний небiжчик з кулею у лобi – це щось не iдентифiковане, чуже, абстрактне… Але на лавi пiдсудних той самий «герой» не виглядае так впевнено, а бiлявка насправдi виявляеться фарбованою пiдстаркуватою тiткою. І постають питання: звiдки взялася зброя у краiнi, де ii нема у вiльному продажу? якi космiчнi шляхи зiбрали таких рiзних людей на мiсце злочину? а жертва, виявляеться, – не кордубата купа на пiдлозi, а жива душа. Зi своiми планами, почуттями, свiтоглядом… Ця людина жила поруч з вами i ii кожен мiг добре знати. На фонi всього цього з одного боку – зграя тих, хто наживаеться на чужiй бiдi, а з другого – суддя, якому належить розiбратися у всiй цiй колотнечi. Та чи здатен украiнський суддя взагалi винести справедливий вирок?
Ірина Солодченко
Перекручена реальнiсть
Здесь все было словно перекрученная реальность
Изученного мира, – одновременно страшная, смешная и нелепая…
Станiслав Соловйов, «Grunedaal»
Усi персонажi та подii у романi – вигаданi, i будь-яка подiбнiсть до живих або померлих персонажiв або до теперiшнiх чи минулих подiй е винятково та цiлком випадковою.
Частина перша
Незримi ваги
1
Одного спекотного травневого дня на початку ХХІ сторiччя до залу засiдань районного суду великого мiста впевненою ходою увiйшла жiнка середнього зросту рокiв сорока восьми-п'ятдесяти. Одягнена в чорну мантiю, з пiд якоi кокетливо визирали елегантнi червонi туфлi, жiнка пройшла до жовтого обдряпаного столу, який стояв у глибинi кiмнати, повернулася, огледiла зал, поклала на стiл важкi томи i промовила напрочуд низьким та спiвучим голосом: «Прошу всiх сiдати». Вiдкинувши з чола пасмо каштанового виткого волосся, вона зажадала аби прочинили вiкно. Конвоiр, червонопикий i на диво аж нiяк не спiтнiлий дядько виконав ii прохання i обережно присiв на хиткий стiлець поруч з клiткою. Важко зiтхнувши, жiнка пiрнула у свое крiсло i знову огледiла зал. На лавах примостилися п'ятеро учасникiв засiдання, якi дивилися на неi напруженими та сумними очима. Пiдсудний, чорнявий, гнучкий, фiзично розвинутий хлопець з очами-буравчиками на смаглявому обличчi, нервово бiгав по клiтцi. В його ходi навiть по такiй мiзернiй площинi вiдчувався крок вiйськового: плечi рiвнi, а пiдборiддя – геть пiднесене вгору.
Суддя Ольга Дорош, так звали цю жiнку, вiдкрила товстий том кримiнальноi справи. Сьогоднi – звичайне судове засiдання в справi Забарова за частиною першою статтi 115 «Умисне вбивство»… Звичайне – та не звичайне. Вбивства суддi доручили розглядати нещодавно. Та про це учасники засiдання, якi наразi не зводили з неi очей, не здогадувалися. А всюдисущi адвокати знали та помовчували… Проте суддя вела справу досить впевнено. Пiсля формальних процедур вже почали допитувати свiдка Лисенка, коли раптом дверi розчинилися, й до зали влетiла груба, яскраво нафарбована дiвчина з довгим вибiленим волоссям. З-пiд ii куцого джинсового сарафану вилискували товстi литки. За дiвчиною ледве протиснувся оператор, приосадкуватий парубок у шкiряних штанях та кiнокамерою на плечах.
– Пробачте, що так запiзно… Алла Жинсовська, 21 канал, – рiшуче вiдрекомендувалася дiвиця та кинула операторовi. – Дмитре, постiй тут…
Голос в неi був занадто верескливим для такого дебелого тiла i через це разив слух. Допоки збитi з пантелику конвойнi дивилися на суддю, метикуючи чи не з ii дозволу в залi буде провадитися зйомка, новоприбула притулила мiкрофона до рота. Звикла до всього на свiтi, суддя на мить розгубилася. Вона навiть трохи почервонiла вiд такоi нахабностi, та потiм пiдвелася, i мiцно схопившись за спинку свого просидженого за 10 рокiв суддiвства крiсла, аж занадто чiтко вимовила:
– З якоi рацii? Я не надавала дозволу провадити зйомки. Прошу вас негайно залишити зал засiдань!
Конвой нарештi оговтався й зiскочив з мiсць. Журналiстка, розумiючи, що зараз ii виведуть, звернулася до суддi:
– Вибачте, в мене не було часу отримати дозвiл…
– Я нiчого не маю проти вашоi присутностi на судовому процесi як глядача… І для цього не потрiбно мати нiякого дозволу. Засiдання – вiдкрите, й будь-який громадянин мае право тут сидiти. Але я – проти зйомки в залi суду! Прошу оператора залишити зал.
Дiвчина напевно була готова й до такого розгортання подiй. Вона прожогом повернулася обличчям до камери й почала своiм пронизливим голосом квапливо наговорювати текст:
– Суддя забороняе нам знiмати судове засiдання! Ось така в Украiнi свобода слова! 21 канал мав намiр зробити репортаж про нашумiле, за бiлого дня, вбивство у спальному районi мiста…
Останнi слова Алла Жинсовська вимовляла вже в коридорi, куди ii вiдтiснив конвой. Суддя провела всiх iх поглядом, знову всiлася i спокiйно продовжила допит свiдка. Лише червонi плями на щоках виказували ii хвилювання.
Згодом, коли всi вже й забули про iнцидент, а плями зiйшли з обличчя суддi, журналiстка знову з’явилася у дверях залу засiдань. Вона скромно присiла скраечку на останню лаву, та просидiвши там хвилин з двадцять тихенько пiдвелася i непомiтною вислизнула геть.
… На вулицi на неi чекав вiдданий оператор.
– Посидимо тут, – видихнула Алла. – Там така задуха, що я ледве витримала. Не знаю, як вона там в мантii сидить…Цей вбивця – колишнiй мiлiцiонер, i напевно його будуть вiдмазувати…Шеф наказав стежити за процесом. Ти встиг його зняти?
– Нi… Клiтка була далеко в кутку, незручно… Так, майнув десь на задньому планi.
– Добре…Тодi я зараз наговорю стендап, а потiм пiду до суддi…
Висмаливши сигарету, Алла виструнчилась на фонi будiвлi районного суду i взяла до рук мiкрофона… Бiльшiсть перехожих бiгло по своiх невiдкладних справах, не звертаючи на телевiзiйникiв жодноi уваги. Та й будiвля не вабила стороннього погляду. У кожному украiнському мiстi е така непоказна споруда: порохнявi вiкна, свинцевi стiни… Людський потiк пливе й оком не затримуеться. Може тiльки хтось пильний помiтить iржаву, давно не фарбовану гойдалку у дворi, старий загратований фургон коло паркану… Зупиниться та й побiжить далi у своiх справах, зiтхнувши з полегшенням, що не мае до цiеi будiвлi жодного стосунку.
Алла швиденько наговорила стендап, а потiм знов побiгла до суду. Прослизнувши попри конвой, який зацiкавлено провiв ii поглядом, обережно присiла на лаву бiля кабiнету суддi Дорош i дочекалася, коли iз залу засiдання почали виходити. Виждавши секунд двадцять, вона рiшуче увiйшла до кабiнету та наштовхнулася на секретаря, сувору сухорляву високу дiвчину рокiв двадцяти п'яти, яка запропонувала настирливiй вiдвiдувачцi зачекати у коридорi. Нарештi секретар покликала Аллу… В дверях вона трохи пригальмувала, а потiм пiдкреслено чемно запитала:
– А я маю право довiдатися, скiльки часу триватиме цей процес? У мене е редакцiйне завдання його висвiтлювати.
І Алла витягла зi своеi брунатноi шкiряноi сумки якийсь папiрець.
– Не знаю… – стримано вiдповiла суддя, – там дуже багато питань, в яких потрiбно ретельно розбиратися… Може до пiвроку, а може й рiк… Приходьте на наступне засiдання, сидiть, слухайте… Вам цього нiхто не може заборонити.
– Ольго…
– Володимирiвна…Там було написано на дверях…
– Ольго Володимирiвна… І що менi робити? Менi потрiбна картинка процесу… Менi потрiбно зняти очi пiдсудного великим планом, коли прокурор його заганяе в кут своiми пiдступними питаннями … Менi потрiбна сенсацiя! Розумiете?
– Немае тут нiякоi сенсацii, Алло. Це дуже заплутана справа… Чому ви вирiшили висвiтлювати саме ii? Що в нiй особливого?
Дiвчина знизала плечима.
– Я ж казала…Редакцiйне завдання…
– Завдання-не завдання, мене це не стосуеться, – вимовила суддя. – Ви маете право бути присутньою на судовому засiданнi, i нiхто не може позбавити вас цього права, бо засiдання – вiдкрите…
… Оператора вона знайшла у найближчiй кав’ярнi. Замовивши i собi фiлiжанку кави з лiкером, Алла проiнформувала колегу про подальшi дii.
– Так… Чекаемо до кiнця дня… Знайдемо укриття у дворi… Там пiд деревом я вже придивилася зручне мiстечко… Звiдтiля знiмемо, як цього Забарова вантажитимуть до тюремноi машини.
Так i зробили. Сiли на напiвзруйновану заiржавiлу гойдалку i почали чекати.
…Повз них все ще бiгли люди у своiх щоденних справах… Ввечерi, вже вдома, декотрi з них вмикнули телевiзора, вмостилися з комфортом бiля екрану i побачили свiженький репортаж Алли Жинсовськоi… Потiм перемикнули – а там передача «Час суддi». Так ось що дiеться за тими сiрими мурами! Простора кiмната… Прокурор, адвокати… Яке захоплююче дiйство! А ось i пiдсудний…. В домашньому кремовому светрi. Красень та й годi… Не визнае, звичайно, що згвалтував шляхетну красуню. Та прокурор – молодця! Таки загнав негiдника в кут своiми каверзними питаннями. Суддя сидить – анi пари з вуст: уважно слухае пiкiрування адвокатiв з прокурором. А тут ще й тещу пiдсудного пiдвезли в якостi свiдка. Та розповiдае, що пiдсудний i до неi намагався залицятися, тож вiд такого нахаби усього можна очiкувати. Адвокат виголошуе промову у стилi Плевако. Нарештi мерзотник-пiдсудний дiстане свое. Катюзi по заслузi!.. Обиватель позiхае й лiзе у свое лiжко, яке дякувати Боговi, зовсiм не схоже на нари. Тепленьке i затишне, як i пристало чеснiй та поряднiй людини.
«А цiкаво та прокурор притисла пiдсудного, – щось i помислив чесний та порядний громадянин перед тим, як впасти у короткочасне забуття. «А адвокатка схожа на дiвицю, яку бачив сьогоднi бiля колишнього дитячого садка… Така сама вгодована…».
2
Журналiстка пiшла, а в головi засiло дурне слово «сенсацiя». Навiть дорогою додому суддя згадувала спритну телевiзiйницю… І треба ж… Алла Жинсовська… Мабуть псевдонiм… А насправдi якась Маня Булкiна. Вдома розкрила тлумачний словник. «Сенсацiя – сильне, приголомшливе враження, яке справляе на громадськiсть певна подiя, якесь повiдомлення.» А «враження – це вiдбиток, залишений у свiдомостi, у душi чимось пережитим, сприйнятим». І який вiдбиток у душi та свiдомостi телеглядача залишить повiдомлення про вбивство на автостоянцi? І вона уявила собi як ii сусiд, пересiчний водiй маршрутного таксi Вiтя, сидить перед телевiзором i пережовуе першi, другi й третi страви, що йому пiдкладае на тарелю дружина-домогосподарка. Та невже на Вiтю, якого нiчого в свiтi не турбуе, окрiм власноi персони та оцiеi тарелi, справить приголомшливе враження, що якийсь там Забаров когось вбив на околицi мiста? Нi. Вiтiна дрiбна душиця зазнае хвилюючого враження лише тодi, коли йому дружина десерт вчасно не подасть.
Та то таке… Ця Алла (а бiльш за все Маня) сказала, що задля сенсацii iй конче необхiдно зняти очi пiдсудного… Невже це примусить Вiтю на деякий час забути про свою тарелю? Нiсенiтниця якась…
Приготувавши на вечерю пельменi з супермаркету, суддя Дорош пiшла вечеряти в зал до телевiзора. Щойно поклала першого пельменя до рота, як зателенькав мобiльний. То дочка нагадала, що завтра вони iдуть на цвинтар поминати померлу минулого року бабусю… Домовилися, що донька зi своiм дворiчним сином Славком заiдуть за нею десь о десятiй ранку. Леся вже все напорала i наказала матерi нiчого з собою не брати… Поклавши телефон на канапу, суддя зробила спробу взяти до рота другого пельменя та раптом почула з телевiзору знайомий рiзкувато-зависокий голос.
– Репортаж мав бути з залу суду, де розглядаеться справа про вбивство середодня у спальному районi мiста. Однак суддя Дорош забороняе пресi бути присутнiми на судовому засiданнi й висвiтлювати це резонансне вбивство. Ось яка в Украiнi свобода слова! Ми вважаемо, що дорошi та iм подiбнi настiльки цинiчно виявляють неповагу до закону й прав громадян, що не мають права носити суддiвськi мантii! Нi в чому не винного хлопця вбито колишнiм мiлiцiонером, який останнього часу нiде не працював. Мiлiцiонер – вбивця…Що може бути жахливiше? Подейкують, йому довелося пiти з внутрiшнiх органiв через корупцiю. Також е версiя про кримiнальнi розбiрки. Ми будемо стежити за подiями…
Далi суддя нiчого не чула… Вона знов схопила мобiльного. Ігор напевно вже дома, та то нiчого: в його телефонi вона введена пiд кодовим iм'ям «Кузьмич»… Але вiн ii скинув… Хвилин за десять таки перетелефонував.
– Алло!.. Ігорю, ти ще не спиш?
– Нi… Сиджу у дворi…Так добре… Прохолодно й затишно…Щось трапилося?
Ігор жив у приватному будинку за мiстом i мав змогу повноцiнно вiдпочивати на свiжому повiтрi.
– Ти дивився телевiзор?
– Нi… з банi тiльки-но вийшов… А що?
– Сьогоднi до мене увiрвалася на засiдання журналiстка з кiнокамерою, шукала в справi Забарова якоiсь сенсацii…Я, звичайно, зажадала аби кiнокамеру винесли iз залу суду, а вона… Уявляеш, сказала в репортажi, що «дорошi та iм подiбнi не мають права носити суддiвськi мантii»… Що менi робити? Притягти до вiдповiдальностi за образу?
– От мерзотниця… Притягай, звичайно…
– Та коли менi цим займатися? У мене по три-чотири справи на день!..
– Не хвилюйся…. З якого вона каналу?
– З 21-го здаеться…
– Докладу всiх зусиль, щоб залагодити… Та не хвилюйся ти, заради Бога!.. Ти що, плачеш?
– Та як тут не хвилюватися? Публiчна образа суддi! Вона шукала в справi Забарова якоiсь сенсацii!.. Уявляеш?
– Якоi ще сенсацii?
– А може вона мае рацiю? Вбивство людини… Хiба то не сенсацiя?
– Взагалi-то сенсацiя.… Та, на жаль, не в цьому свiтi… Тi самi газетярi й телевiзiйники затягали це слово, бо намагаються видати за сенсацiю будь-що…
– Почекай, тут у мене тлумачний словник пiд рукою… «Скандал – це подiя, голосна сварка, що порушують порядок». Тепер зрозумiло… Вбивство – це подiя, тобто скандал… Але журналiсти ганяються за сенсацiею! Вважають, що салогуб на кшталт мого сусiди Вiтi обожнюе сенсацii. А щоб витягти iз скандалу сенсацiю потрiбно, виявляеться, показати великим планом очi «скандалiста»!
– Так, мила моя… Це тiльки ми з тобою знаемо, що судовий процес провадить приголомшливе враження лише на прямих учасникiв цiеi подii…
– Ігорю, а якщо великим планом показати очi скандалiста, – потроху заспокоюючись промовила суддя, – то може це й буде сенсацiею хоча б для частини населення? Може хоч когось цi очi схвилюють? Може я дарма не дозволила iй знiмати? А з другого боку, що вона хотiла побачити в тих очах? Скiльки я в них не заглядаю, та бачу лише страх за самих себе…
– Лягай спати… Я все владнаю… Вона вибачиться…
Суддя поклала мобiльного телефона на стiл i пiшла викидати захололi пельменi у смiтницю…
3
…Ольга Володимирiвна йшла на роботу як i звичайно пiшки. Дорогою згадувала сьогоднiшнi справи. Перше засiдання – наркоман, що нiбито вирiзав телефонний кабель. Напевно доведеться повернути справу на дослiдування. Явно опера навiсили на хлопця… Потiм два хулiганства й знову Забаров… Справа дiйсно заплутана. «От посидiла б на засiданнях та послухала», – продовжувала суддя подумки сперечатися з журналiсткою. – Для тебе вбивство – це роздмухана сенсацiя, а суддя подiбний до лiкаря, який не може звикнути до смертi своiх пацiентiв. Навiть дiтлахи, що колись грались у моему залi засiдань, знають, що переважна бiльшiсть убивств трапляеться на побутовому грунтi. І це теж…І це теж? А адвокати? Класика: зазвичай намагаються переквалiфiкувати на ненавмисне, необережне вбивство… Така вже iх робота… А якщо вбивство квалiфiковане, силуються витягти на просте. Для простого шукають пом'якшувальнi обставини….
Дiставшись роботи суддя наказала помiчниковi нi з ким ii не з'еднувати й нiкого не впускати. Вона буде готуватися до слухань.
Отже, допит свiдка Лисенка, вiтчима Забарова, нiчого не висвiтлив. Лисенко намагаеться змалювати самозахист. Пiдсудний якось пiдсвiдомо назвав вiтчима Мiшанею…. Що в них за стосунки? Кволий Лисенко набагато старший за Забарова. А той його так поблажливо: Мiшаня… Далi…Частина перша статтi 115 – це умисне вбивство, тобто умисне протиправне заподiяння смертi iншiй людинi, яке тягне за собою вiд семи до п'ятнадцяти рокiв. А умисел Забарова полягае в тому, що вiн усвiдомлював суспiльно небезпечний характер свого дiяння i передбачав його суспiльно небезпечнi наслiдки. Якого характеру е умисел Забарова: прямий чи непрямий? Прямим вважаеться умисел, якщо особа бажала настання небезпечних наслiдкiв. Та нi… Не схоже… По всьому Забаров не бажав смертi того хлопця… Тож напевно умисел був непрямим, тобто Забаров хоча й не бажав, але свiдомо припускав настання смертi. Вiн не бажав смертi хлопця… Звiсно не бажав… Але свiдомо припускав ii настання. Свiдомо… Тому що притомна людина розумiе, якi наслiдки може мати розмахування зарядженим пiстолетом.
Про квалiфiкацiю тут не ведеться, i прокурор ii не зажадае. А що може зм'якшити провину Забарова? Якi привiлеi дае йому Кримiнальний Кодекс? Стаття 116 «Умисне вбивство, вчинене в станi сильного душевного хвилювання», стаття 118 «Умисне вбивство при перевищеннi меж необхiдноi оборони або в разi перевищення заходiв, необхiдних для затримання злочинця», стаття 119 «Вбивство через необережнiсть». Ось i увесь арсенал адвокатiв… Чи знаходився Забаров у станi сильного душевного хвилювання? Можливо… Чи перевищив межi необхiдноi оборони? Навряд чи… Таким, що обороняеться, його допоки важко назвати. Хоча, подальший розгляд покаже…. А щодо необережностi, то ii два види: злочинна самовпевненiсть та злочинна недбалiсть. Якщо в дiях Забарова i була необережнiсть, то у виглядi злочинноi самовпевненостi… Забаров передбачав можливiсть настання суспiльно небезпечних наслiдкiв своiх дiй, але мiг легковажно розраховувати на iх вiдвернення. Словом, то справа адвокатiв вiдпрацьовувати свiй «пом’якшувальний» хлiб. На сьогоднi слiдчий визначив вбивство умисним, але без квалiфiкуючих ознак, передбачених частиною 2 статтi 115, а також без ознак, передбачених статтями 116–118, зокрема вбивства в обопiльнiй сварцi чи бiйцi або з помсти, ревнощiв, iнших мотивiв, викликаних особистими стосунками винного з потерпiлим.
І ось ii завдання – продертися крiзь накопичення фактiв, свiдчень, аргументiв, лжесвiдчень, натиску й об'ективноi реальностi з метою встановлення iстини.
А що за особистiсть цей Забаров? Колишнiй спецназiвець… Зi зброею на «ти». З цього й будемо виходити…
Потихеньку вiдчинилися дверi, й до кабiнету боязко зазирнула секретар Марина.
– Там якийсь письменник проситься на судове засiдання…
– Який ще до бiса письменник?
– Не знаю. Каже, що письменник.
– Вони що? Змовилися? Що ж… Нехай заходить.
У дверi протиснувся чоловiк середнiх рокiв. Охайно та добротно вдягнений: сiрi, сумлiнно випрасуванi штани, блискучi шкiрянi туфлi, бiла сорочка… Напевно, дружина пiклуеться про зовнiшнiй вигляд свого благовiрного… Сам – тiлистий, засмаглий, чисто виголений… Його можливо було б назвати навiть iмпозантним, якщо б не смiшнi, трохи вiдстовбурченi вуха. Напевно в Туреччинi засмагав…. З родиною. Все – як у людей…
– Здрастуйте, здрастуйте… – привiтався письменник, начебто знав суддю тисячу рокiв.
– Сiдайте, будь ласка…
– Дозвольте вiдрекомендуватися. Вiдомий письменник Андре Цоколько. Не читали? Пишу детективчики, трилери…
– Вибачте, я такого не читаю принципово.
– А я, вибачте, таке пописую… «Засмажений пес», «Кривавий хлопчик». Знаете, детективи та трилери – найзатребуванiшi лiтературнi жанри, – розглагольствував лiтератор, розкинувшись у крiслi й поклавши ногу на колiно на американський манер. – Люди полюбляють гострi сюжети. Особливо жахи з вбивствами. Ось можу запропонувати мiй останнiй твiр – «Живцем розрiзаний».
І Цоколько витяг з своеi блакитноi теки книжку з марудною обкладинкою, на якiй простягся перерiзаний навпiл небiжчик. Суддя розвела руками…
– Пробачте, не маю часу…
Трохи скривджений лiтератор похапцем запхнув свою книжку до теки…
– Та то я так… Просто щоб ви знали, хто я… Якщо можна – посиджу на вашому засiданнi… Знаю, що сьогоднi вбивство… А я тут якраз збираю матер’яльчик…
– Хм… Матер’яльчик… Хiба що матер’яльчик… Будь ласка, то – ваше право бути присутнiм на судовому засiданнi як глядач…
– А можна диктофончиком скористатися?
– Будь ласка…
– А то менi в Заводському районi заборонили…
– То – право суддi. Я не забороняю, але прошу попереджати.
«Детективчик, матер’яльчик, диктофончик… подумала Ольга Володимирiвна проводжаючи письменника поглядом. – Як каже ii зять-лiкар: зменшувальнi суфiкси – перша ознака шизофренii. Як це вiн ще не сказав «Заводський райончик»?
4
– Встати, суд iде!
