скачать книгу бесплатно
Жiнка-змiя
Валерiй Шевчук
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Жiнка-змiя» Валерiя Шевчука – це фантастична повiсть, наповнена мiфологiчними образами***. В основi сюжету твору – взаемини мiж чоловiком i жiнкою-змiею, образ якоi походить з причорноморськоi легенди про змiеногу дiву. Найвiдомiшими творами автора е «Дiм на горi», «Три листки за вiкном», «Тiнi зникомi», «Набережна 12», «Середохрестя», «Вечiр святоi осенi», «Крик пiвня на свiтанку», «Долина джерел», «Тепла осiнь», «Двое на березi» тощо. Валерiй Шевчук – украiнський письменник-шiстдесятник, майстер iсторичноi, психологiчноi та химерноi прози.
Валерiй Шевчук
Жiнка-змiя
Горбунка Зоя
І
Ця iсторiя вiдбувалася рокiв десять тому, коли я був ще юний, як весняна трава, коли в головi гуляли вiльнi вiтри i коли ми, вулична компанiя – Олег, Юрко, Геннадiй та я – мали головний iнтерес: дiвчат, тобто вiдчували особливу спраглiсть до того племенi й дурманилися через те, як березневi коти. Сходилися на вулицi чи в когось удома, щоб пограти в карти, часом у шахи, а в основному, щоб розказати один одному про своi любаснi подвиги, бо кожен iз нас, за винятком Юрка, вiдривався вряди-годи вiд гурту i поринав у захоплюючi пригоди. Зрештою, нiхто з нас сталоi дiвчини спершу не мав та трохи й остерiгався мати. Наблизилися до нашого хлоп’ячого гурту трое дiвчат iз нашоi- таки вулицi: Лена, Марта i Оксана, кожен iз нас перефлiртував iз кожною з них, але глибших стосункiв мiж нами поки що не виникало. Отож ми залишалися друзями, а хвилюючих любовних пригод шукали поза межами рiдноi вулицi: в центрi, й у парку з його танцмайданчиком, i де тiльки можна. Школу ми вже закiнчили, при чому одночасно i в одному класi – це також було крiпильним каменем нашоi дружби. З нас чотирьох тiльки я вступив до педагогiчного iнституту. Олег навчався в автодорожному технiкумi, Геннадiй iздив на старiй, що ледве дихала, вантажiвцi, яку ми залюбки використовували для «викидiв», як казав Юрко, за мiсто, тобто колективних гулянок iз дiвчатами.
І ось тодi з’явилася на нашiй вулицi горбунка Зоя. Вона з матiр’ю чомусь обмiняла мiську квартиру на околичну й поселилась у Бiлому домi – единiй двоповерховiй спорудi нашого закапелку, в тому-таки будинку жив, до речi, i Геннадiй, i саме вiн звiдомив нам про новину.
– Девка, я вам скажу, – мовив Геннадiй, – клас! Красивiшоi не бачив! Тiльки що з горбом, – i вiн заiржав, показуючи кiнськi зуби, за цi зуби й за iржання ми прозивали Геннадiя Конякою.
– Пiдбий до неi клинцi, коли така гарна, – сказав Юрко.
– До горбатоi? – вирячив очi Геннадiй. – Ну, це дiло не пройдьот. Але красiва, як сатана.
Геннадiй говорив суржиком, оскiльки був «робочий клас», ми ж iз Юрком говорили правильно, хоч Юрко нiби теж був «робочий клас», але хлопець вiн розвинений, я б сказав, iнтелiгентний; я ж був iнтелiгентом iз походження – мати моя вчителька. Олег же говорив жаргоном, який вiн вважав росiйською мовою i чомусь через це вiдчував над нами зверхнiсть. Але це бувало вряди-годи, мовну проблему ми помiж себе погоджували, в основному, безконфлiктно – кожен говорив, як йому хотiлося, хоч, можливо, завдяки «мовнiй проблемi» я з Юрком товаришував ближче, ми навiть мали сяку-таку нацiональну свiдомiсть, навiть цiкавилися украiнською лiтературою, що потiм Юрковi вилiзло боком.
Але хочу розказати не про те. Генчина оповiдь про горбунку-красуню мене чомусь зацiкавила, може, тому, що я особа трохи романтична, отже, це й викресало в мене iскру: менi уявилася поетична душа з трагiчним комплексом од своеi неповноцiнностi, яка любить книжки, поезiю й повна високих почуттiв та поривань – те, що вона горбата, може цiлком тому сприяти.
Признаюся, я не е ловеласом, схильним до невпорядкованих, як то кажуть, стосункiв iз особами жiночоi статi – просто шукав помiж них дiвчини «iз душею», але поки що такоi не зустрiв. Із трьох наших вуличних подружок менi найбiльше подобалася Оксана, може, через ii поетичне iм’я, а може, тому, що вона мала терпiння вислуховувати моi теревенi про «високi матерii», як висловилася Марта. Лена взагалi вважала, що я зануда, ii iнтереси далi вдягачки, танцiв i флiртiв не сягали, отож я з нею тiльки раз поцiлувався й потискався, але досить iй було заговорити[1 - Тодi в неi з рота починала сипатися у швидкому темпi нудна полова, та й говорила вона такою ж мовою, як Олег.], я втратив до неi будь-який сексуальний iнтерес; вона, до речi, це швидко завважила, i ми з нею бiльше не цiлувалися i не тискалися. Олеговi вона пiдходила найбiльше, отож коли вiн виходив iз черговоi своеi любовi, а новоi ще не мав, тiснiше сходився саме з нею, i вони займалися, як ми казали, «лiнивим коханням», тобто зустрiчалися, цiлувалися й тискалися, але без взаемних зобов’язань.
Марта була серед них найпростiша, говорила суржиком i найбiльше пiдходила Геннадiю, саме з нею вiн теж сходився в перервах мiж яскравiшими захопленнями. Юрко пари собi для «лiнивого кохання» не мав, та й до «гарячого» також, – отож коли ми вуличними подружками помiж собою обмiнювалися, тимчасово ходив iз котроюсь iз дiвчат, i це ми робили для того, щоб вiн не вiдчувався помiж нас ображеним; дiвчата ж залюбки на це йшли, очевидно, для рiзноманiтностi, та й прийнято таке було в нашiй компанii. Отак i трималося наше гармонiйне товариство, хоч бiльш рiзних людей, нiж ми, годi було б знайти, i вiд того всiм, здаеться, було добре. Але кожен iз нас, хлопцiв, мрiяв, що вiн незабаром знайде свою принцесу, отож i кидалися в найдурнiшi любовнi пригоди, але всi вони ставали скороминущими i згоряли, як солома, а ми в них.
Горбунку Зою я побачив досить швидко по тому, як вона переiхала на нашу вулицю, – саме тодi хворiв на сплiн. Тобто вiдчував меланхолiйну неприкаянiсть, зранку в менi починала грати печальна музика, чомусь почав прокидатись о сьомiй годинi ранку; гуло тiло, трава бiля рiчки покривалася блискотливою росою, що стрiляла в очi золотими i срiбними спалахами; iшов через кладку, переходив на острiв у мiжрiччi, де сидiли рибалки, i блукав там: велике негаряче сонце стояло на сходi й лило на мене потужне свiтло, в якому я потопав, нiби в жовтiй купелi, а потiм, коли приходив додому, апетиту в мене не було, i мати на мене сварилася, а музика в менi не вгавала i починала переростати iз сумноi у трагiчну. Я лягав на лiжко, вмикав програвана i слухав Моцарта, Сен-Санса, часом Бетговена чи хори Леонтовича, i в менi народжувалося щось на межi мiж силою та знесиллям, бажанням стрибати вище голови i ще бiльшим бажанням узагалi не рухатися.
Саме в такий момент я й побачив горбунку Зою. Наш дiм стоiть вiкнами на вулицю, вхiд до нас – iз двору, за яким сад iз альтанкою, отож я маю змогу пiдiйти до вiкна i дивитися, хто нею проходить, а коли проходить дiвчина, то до вiкна пiдскакую обов’язково, – це в мене стало звичкою. Отже, я побачив Зою i миттю опинився бiля шиб. Дiвчина невисока, але з мiцними, стрункими, бездоганними ногами, одягнута в простеньку спiдничку i чорний пiджак. Була вона й справдi горбата, але не так щоб дуже – горб був бiля шиi, близько до правого плеча. Дiвчина нiби вiдчула мiй погляд, бо миттю повернула голову, i я завмер уражено: обличчя в неi виявилося воiстину прекрасне. Тонке, нiжне, якесь осяйне, з великими очима, з класичним невеличким носиком, з у мiру повними губами. Зоя зирнула на мое вiкно, хоч i не могла мене бачити, хiба якусь тiнь, i мене облило темним рiзким вогнем. Це тривало тiльки мить, але я отетерiв. Стояв, мов бевзь, i дивився, як вона йде. А йшла особливо: гiнко, смiливо, при цьому вся постать ii виточувала якусь енергiю – не було в нiй скованостi, а якась виклична виказнiсть, нiби спецiально виставлялася: дивiться, мовляв, я отака! Признатися, сам я людина не вельми енергiйна, через що люди енергiйнi мене завжди вабили i викликали трохи заздрiсне захоплення – мимоволi згадалися Геннадiевi слова: «Девка, я вам скажу – клас! Красiвшоi не бачив! Тiки шо з горбом!» – i почув виразно Геннадiеве iржання, навiть його кiнськi зуби побачив. «Маеш рацiю, Генко, – подумав я. – Девка – клас, хоч i не без ущербу!»
Приблизно те саме враження справила вона на Юрка.
– Дивовижа. – сказав вiн. – Це ж треба, щоб так з’едналася краса i потворнiсть.
– Троянда й колючки, – додав я.
– А от меня ущербность не восхiщает! – сказав Олег i припалив сигарету. Випустив дим i вдав, що обличчя в нього холодне i непроникне. Всi ми чудово бачили, що вiн бреше, бо коли брехав, то бажав, щоб обличчя в нього ставало холодним i непроникним.
– Да, коли б не горб, – показав кiнськi зуби Геннадiй, – я б ii з удовольствiем трахнув!
– А з горбом не хатiш? – скривив губи Олег. – Без удовольствiя!
Ми, як завжди, засмiялися, а найголоснiше Генка Коняка, могутньо покриваючи iржанням нашi маснi хихоньки.
– Це ще треба подумать i звесiть, – сказав вiн.
Ми сидiли в Юрка, бо найчастiше збиралися таки в нього – мав власну кiмнату, та й батьки були не проти. Я теж мав власну кiмнату, але мати моя не переносила, коли друзяки збиралися в мене, при тому самi хлопцi, не кажу вже – разом iз дiвчатами, й дулася.
– Якiсь у тебе дивнi друзi, – казала вона менi. – Ще Юрко – куди не йшло, але тi два – що ти з ними можеш мати спiльного?
Можливо, мала рацiю: нi Олег, нi Геннадiй тим бiльше, розумом та й манерами похвалитися не могли, були це простуватi хлопцi, тобто були ми дорогами рiзними[2 - Як прочитав я в творi свого земляка, якому, до речi, й переиовiв оцю iсторiю, через що й записуе вiн ii не вiд свого, а вiд мого «я».], але так уже склалось, я не вельми з того журився, та й усi ми, – молодiсть поблажлива; нас, зрештою, з’еднувала в компанiю не спiльнiсть iнтересiв, а спiльнiсть вiкова, тобто насущна потреба в молодому товариствi, а що iнтереси в того товариства юнацькi, то це нас задовольняло.
Перед цим у мене трапилася не так любов, як катавасiя. Саме тодi моднi стали дискотеки. На одну iз них я потрапив разом iз гуртом своiх однокурсникiв. Одбувалося те дiйство в пiдвальчику, де стояли столики з коктейлями, тiстечками та бутербродами. Грала свiтлова музика, тобто мелодiя супроводжувалася рiзнобарвною мигачкою. Нам показували щось на зразок дiйства, яке мало бути смiшне, натомiсть виявилося дурне й примiтивне, верхом якого стало те, що якийсь прищавий молодик ударяв другого ножем i з нього лилася кров – якось вони те штучно чинили. Ясна рiч, були i танцюльки, бо для них дискотеки i влаштовувалися, також iз мигалкою. Ми стрибали як чорти, а найбiльше викаблучувалася одна дiвчина. Саме ii надзвичайна рухливiсть та невтомнiсть мене й привабила: я до неi почав пiдбивати клинцi, зрештою, ми вискочили в нiч i запоем, безтямно цiлувалися. Дiвчина спрагло горнулася до мене i готова була, здаеться, вiддатися тут-таки, на брудному дворi, на вечiрнiй, кажучи поетично, росi, але я з такими речами був обережний, щоб не влипнути, як говорила моя мати, «в iсторiю». Вiдтодi дiвчина не давала менi спокою, пiдстерiгала мене бiля iнституту, писала жагливi листи, i я вже не знав, як вiд неi вiдпекатися. Зрештою вчинила менi на вулицi прилюдний скандал, i я тiкав од неi, як пес, котрий нашкодив. У пiдсумку вона мене зненавидiла, i коли ми випадково здибалися[3 - Вчилась ж бо в нашому iнститутi.], то обличчя ii спотворювалося, i вона плювала менi вслiд чи в мiй бiк. Нi, дiвчина аж iз таким темпераментом менi не пiдходила, ба бiльше, ще переказувала через дiвчат: коли я до неi не повернуся, то вона мене отруiть або ж розiб’е менi голову – о, воiстину, мене вабили сильнi особистостi, але не до такоi мiри. Врятувало мене те, що вiдшукався iнший любитель сильних вражень, i дiвчина перенесла весь шал на нього, цiлком про мене забувши, – мiг полегшено зiтхнути.
І ось тепер, коли ми говорили про горбунку Зою, щось менi застережно зойкнуло в душi: увiч здалося, що вона мае щось спiльного iз тiею Клавою, так звали мое дискотекове тимчасове захоплення. «Будь обережний!» – сказав я сам собi.
Куди простiше з Оксаною, з моiм «лiнивим коханням» до неi. Вона була чудова тим, що сама говорила небагато, а вмiла, як я казав, вислухати iншого, ба бiльше, навiдними запитаннями, часто, признаюся, вельми наiвними, бо розвитку була навзагал невисокого, не лише вмiла пiдтримувати розмову, а нiби ii спонукала. Отже, в Оксанi я знайшов об’ект, перед яким мiг виговоритися. Через це ми блукали годинами по околичних завулках, по прирiччю, островi, ходили до скель: Чотирьох братiв чи Голови Чацького; коли ми зупинялися, я пробував ii цiлувати, але вмiла якось вправно мене розхолоджувати, бо коли запалювався, вона з обiймiв не виривалася, але обличчя вiдвертала i казала прозаiчно:
– Цiлуються i обнiмаються, коли люблять! – рiч у тiм, що я iй цього жодного разу не казав.
Миттю приходив до тями, випускав ii з обiймiв, i ми знову мирно гуляли, а язик мiй молов, а вона мовчазно йшла обiч, i тiльки вряди-годи ставила запитання чи з чогось наiвно чудувалася – одне слово, позитивно i пiдбадьорливо реагувала на моi теревенi. Інколи, правда, ставала поступливiша – тодi ми без особливоi пристрастi цiлувалися, – дозволяла менi мнути собi груди, але нижче рiшуче не допускала. А коли ми пiсля того прощалися, проказувала нiби байдужне:
– Ти сьогоднi був трохи смiливiший!
І мене трохи чорти не брали за оцю ii спокiйну розсудливiсть. Із появою ж горбунки Зоi на нашiй вулицi зi мною почали творитися досить дивнi речi. Ми у своему хлоп’ячому товариствi дiйшли цiлком одностайноi думки, яку примiтивно висловив Геннадiй: «Коли б не отой горб…», i так далi, i це зрозумiло: нам, цiлком нормальним фiзiологiчне хлопцям, була неприпустима думка мати до тiеi калiчки сексуальний потяг, яка б не була вона красуня. На цьому можна було би заспокоiтися, але справа, як виявилося, була складнiша: горбунка Зоя почала чомусь приходити в моi сни, правда, у змiненому виглядi, тобто без отiеi прикроi фiзiологiчноi вади, струнка i прегарна, i це почало повторюватися з дивною методичнiстю. Інколи вона входила в дверi моеi кiмнати (звiсно, у снi), де я сидiв чи лежав, iнколипроникала через стiну чи влазила у вiкно, i ii обличчя, коли дивилася на мене, дивно осявалося: я дивився на нього i не мiг надивитися, при цьому тiло мое сковувала нерухомiсть, особливо, коли починався сеанс стриптизу, що також вiдбувалося неодмiнно. Скидала спершу пiджака i Грацiйно прокручувалася, нiби була на сценi, тодi розстiбала блузку, повiльно звiльнялася вiд неi, так само чинила i зi спiдничкою, знову прокручувалася, а тодi ритмiчно звiльнялася i вiд решти одежi, аж доки не поставала передi мною, напiвзавмерлим, у всiй красi розкiшного, бездоганно збудованого тiла. Я вiдчував, що на мене починае накочуватися хвиля пiтьми, хоч тiло ii сяяло мов срiбне чи золотисте, воно наближалося разом iз отiею пiтьмою, i я аж починав хапати ротом повiтря, якого менi катастрофiчне бракувало. Тодi чув ii смiх, якийсь гострий, рипучий i неприемний, i ii рука простягалася до мене, дивно видовжуючись, i починала обмацувати менi тiло, i я прокидався злякано, чуючи, як голосно тахкоче в мене серце. Інколи наближалося саме ii обличчя, прекрасне, як у богинi, зi слiпучими магнетичними очима, i ii вуста починали жагливо мене цiлувати, а часом те обличчя починало здвоюватися: одне ii власне, а друге – Клавине, i знову страх мене проймав, водночас i якась неземна осолода.
Цi сни, вочевидь, були результатом того, що в мене – канiкули, я сиджу без дiла, а Зоя, здаеться, також була без дiла, а ще й узяла звичку регулярно дефiлювати попри мое вiкно, i я неодмiнно до того вiкна пiдскакував, а вона нiби те знала i неодмiнно повертала в мiй бiк прегарне, таемниче, ояснене обличчя, i, нiби окропом, обдавала поглядом темних чудових очей, а тодi спокiйнiсiнько iшла далi, поблискуючи витонченими у своiй бездоганнiй формi ногами i зовсiм не нiтячись зi своеi вади. І я потрапляв у якесь незбагненне очарування, забуваючи цiлком про ii ущербнiсть, а потiм те обличчя пливло передi мною, до речi, зовсiм не було воно схоже на Клавине, бо Клаву гарною не назвеш, скорiше навпаки, Клавою я нiколи не зачаровувався, а тiльки звабився ii енергiйною наступальнiстю, що хлопцевi може бути приемно тiльки короткочасно, а згодом i спротив викликае. Тут же все було iнакше, але й тут я не мiг позбутися дисгармонiйного розламу: красиве й потворне побiч, як сказав Юрко, вабило мене i вiдштовхувало, при тому очаровувавсь я тiльки гарним, вiдчуття ж потворного вiдганяло мене вiд вiкна вглиб кiмнати, де стояв на ослiнцi програвач i де крутилася платiвка з чудовою моцартiвською музикою, легкою i ясною, як найпрекраснiший ранок, у якому е тiльки краса i нiчого потворного.
Кiлька слiв про Юрка. Коли розповiв я йому про своi сни, вiн раптом почервонiв. Це була виняткова рiч, щоб Юрко почервонiв, i я вiдразу зметикував, чому.
– Що, Юрчику, – спитав лагiдно, а трохи i ехидно, – i до тебе приходить?
– Іди к чорту! – мовив Юрко.
– Та це просто цiкаво, – проказав, а власне вигукнув я, мов пiвник. – Розкажи!
Розповiв не вiдразу. Посидiв набурмосений, а тодi признався. Але приходить вона в його сни iнакше, сказав. Приходить у його сни, сказав, грiховно. І простiше. Тобто кидаеться до нього в лiжко, i вони починають таке вичворяти – не розкажеш. Але вiн нiколи з нею не кiнчае, бо в певний момент вона розчиняеться в руках, як димова, i зникае.
– Це так дивно, – завершив Юрко, i вже не був червоний, а радше блiдий.
Тодi я вiдчув у себе iнтерес слiдчого.
– Але реальну ти ii вдень бачиш?
– Звичайно, – сказав Юрко. – Лазить без кiнця перед моiми вiкнами.
– І дивиться у твiй бiк?
– Ну да, – мовив Юрко. – Ще й як!
– А в Геннадiя i Олега так само? – спитав я.
– Це менi невiдомо.
– Нiчого не казали?
Юрко смикнув плечима.
– Я iм теж нiчого не казав.
Я вже говорив, що в нас прийнято оповiдати один одному любаснi iсторii i сни, саме такi розмови нас найбiльше i еднали. За цей час, вiдколи все почалося, ми разом не сходилися, але поодинцi здибувалися, входили в балачки, але про горбунку Зою i в мене з ними розмови не виникало.
– Це все дуже цiкаво! – наголосив я. – Нам треба зустрiтися…
І ми зустрiлися. Геннадiй висловився, як завжди, просто й лапiдарно:
– Да, вона вiдьма! Ма’ать, i хвостяра е. І вопще вона вночi лiта.
– Як так лiта? – спитали ми з Юрком в один голос.
– Ну, так, як усi вiдьми. Через комина, на вiнику.
– Може, на мiтлi? – поправив я.
– Не, на вiнику, – сказав Геннадiй i заiржав по-конячому. Ми розсмiялися також, за винятком Олега, той залишався серйозний i вiдсторонений.
– А до тебе в сни вона приходить? – спитав я Геннадiя.
– Конешно, – мовив Геннадiй. – І я ii трахаю.
– Ну, а в тебе? – спитав я Олега.
Той спокiйно витяг пачку сигарет, взяв одну, всунув до рота i чиркнув сiрником. Випустив хмарку диму i забажав, щоб його обличчя стало холодне й непроникне.
– Я не такой iзвращенец, как ви, – сказав зарозумiло. – Ущербность мiня не восхiщает.
Отже, Олег брехав. Даю голову на вiдсiч, що й до нього приходила увi снi горбунка Зоя – це було написано на його роблено холодному й непроникному лицi.
– А пiд твоiми вiкнами вона ходить? – спитав я тоном слiдчого.
– Канешно, – сказав Олег. – Но чiхать я на нiйо хотел! І вопще, што ето ь нас за дурацкiй разговор?
Але розмова в нас не була «дурацька». Випадало, що ми всi якось дивно потрапили на гачки горбунки Зоi, усiх вона знепокоiла, i всi ми борсались у якiйсь сiтцi, сплетенiй iз обридження та захоплення.
– Та шо там казать, – як завжди просто пiдсумував Геннадiй. – Чаруе, зараза!
– Що значить чаруе? – наiвно спитав Юрко.
– Ну, це коли не хочеш, а тягне, – сказав Геннадiй i заiржав.
ІІ
Сходин, iгор у шахи та карти, балачок було замало, щоб пiдтримувати нашу компанiю, були ми народ рiзноякий, тож часом влаштовували гулянки, iнколи офiцiйно, коли святкували чийсь день народження – тодi збирались у винуватця подii, а часом виiжджали з магнiтофоном, дiвчатами i пляшками на природу, використовуючи для цього Геннадiеву вантажiвку, але й тут була незручнiсть: за кермом Геннадiй пити боявся, щоб не потрапити, як вiн казав, «у тюрму», а коли хтось п’е, а хтось нi, то й веселощiв добрих не бувае. Зрештою, ми жили на околицi, притиснутiй до рiчки, досить перебрести ii чи пострибати греблею бiля колишньоi водокачки, i ми опинялися на безлюддi, а видряпавшись на гору, в полi, можна було знайти захищене мiсце i вiддатися вiльно гульнi. Але й тут була своя незручнiсть, бо дiвчат було трое, а нас – четверо. Без дiвчини нiби залишився Юрко, до речi, найскромнiший серед нас i единий досi незайманець, бо всi iншi з компанii вже пройшли це перше коло пекла, як висловлювавсь я, а з дiвчат утримувала цноту тiльки Оксана; Марта з Леною цей бородатий закон давно порушили. Юрко, правда, часом з котроюсь iз них гуляв – це ми влаштовували, щоб не вiдчував себе обдiленим i вiдокремленим од компанii, але не взяв навiть Марти, через яку всi ми трое перейшли, бо вона з того проблем не робила. Лена ж найбiльше тяглася до Олега i, здаеться, його бажала скрутити, тобто з «лiнивоi любовi» переключити на чинну, активну, через що йому тiльки й вiддалася, але Олег так просто не здавався, заявляючи з холодною непроникнiстю:
– А для чiво мене нада одна, када можна папробовать много. Молодость нада прожить.
Отже, ми вирiшили органiзувати гулянку, а коли зiйшлися з дiвчатами, щоб обговорити це, Марта сказала:
– А що, коли вiзьмемо з собою горбунку Зою? Вона хоче в нашу компанiю. Юрка, ти согласний?
– А чому я? – обурився Юрко.
– Ну, сам знаiш, нас трох, а вас чотирох, – сказала, не моргнувши Марта.
Пропозицiя нас заскочила. Виявляеться, горбунка Зоя вже знала про нашу компанiю, познайомилася з усiма трьома дiвчатами, i через них почала до нас втиратися; принаймнi дiвчата нашi в один голос сказали, що вона непогана i що вони ii в компанiю взяти згоднi. Чому вони стали такi однодушнi, зрозумiло: кожна вже серед нас намiтила собi партнера, як саме, я вже сказав, отже, перекидатися вiд одного до другого, як це було в нас прийнято, вже не так i хотiли.
– Я – за! – сказав Геннадiй Коняка i заiржав. – Не женитися ж тобi, Юрка, з нею?
– Мне ето до лампочки, – озвався Олег. – Как хотiте!
Отже, вiн погоджувався також. Я ж вiдчув глухе хвилювання,якого до ладу не збагнув, бо чого менi хвилюватися, коли i дiвчина в мене для гулянки е – Оксана, та й Юрковi горбунка призначалася, принаймнi цього разу. Але я знав закони нашого товариства: ми хоча й крiпилися бiля котроiсь дiвчини, але для рiзноманiтностi дiвчатами не раз мiнялися, принаймнi я перекидався залюбки вiд Оксани до Марти, i то з резону простого – Марта була доступна, а з Леною, як казав, лишень раз пофлiр- тував – без погодженостi. Отже, згодом мав би ввiйти у якiсь стосунки iз горбункою Зоею, ах, це було якось… небезпечно чи що? У глибинi душi вже зараз я сумнiвався, що з Зоею можлива «лiнива любов» – надто вона всiх нас переколошматила. А ще я подумав, що Зоя, можливо, провiвши перший акт чарування, як висловився Геннадiй, i, по-моему, небезпiдставно, переходила до акту другого, тобто вправно знайшла через наших дiвчат лазiвку до компанii i настiйливо хоче до неi втиснутися – чого ж вона вiдтак хоче? Саме ця ii, як на мене, цiлеспрямована настирливiсть i насторожувала найбiльше.
– То що ти? – спитала Марта.
– Хай Юрко вирiшуе, – ухильно вiдповiв я, намагаючись через невеличку хитрiсть врятуватися. – Для нього ж вона призначаеться.
– А я не хочу! – мовив гостро Юрко, все ще червоний як иiон. – Хай менi буде Оксана, а Зоя – йому!
І вiн ткнув у мене пальцем, як ножем.
– А ти мене спитав, чи я хочу? – обурилася раптом Оксана, чим здивувала мене, i я подумав: чи не хоче i вона перейти зi мною вiд «лiнивого кохання» до активного?..
– А хiба нi? – здивувався Юрко; ранiше Оксана з'ним залюбки гуляла, i, по-моему, знаходила бiльше спiльноi мови, як зi мною.
– Нi! – рiзко вiдповiла Оксана.
Юрко неймовiрно знiтився, аж очi опустив. І я збагнув: треба втрутитися, iнакше ми розсваримося. Загалом, мое становище в компанii особливе, я був неоголошеним лiдером, i це всi мовчки визнавали. Тому я заплескав у долонi, обiрвав розмови i сказав:
– Стоп! Стоп! Подаю свiй голос: я за! А кому вона дiстанеться, кинемо жеребка. Хто не згоден?
Усi полегшено зiтхнули. Окрiм того, цiкаво стало: кому ж горбунка Зоя дiстанеться? Папiрцi виготовила Лена, бо дiвчата, звiсно, участi в жеребкуваннi не брали.
– Наша фiлософiя, шановнi, – трохи бундючне проголосив я, – фаталiзм. Отже, корiмося долi, котра знае лiпше, як нас спарувати.
– Зануда! – прошепотiла Лена.
– А що воно таке – що сказав? – спитала Марта.
– Фаталiзм? – перепитав я. – Ну, те, що пiдлягае вироку долi.
Оксана, як звичайно, промовчала, однак я помiтив, що вона почала хвилюватися. Це знову мене здивувало: а що це з тобою, Оксанко?
Смiливо взяв згорнутого в дудочку папiрця.
