скачать книгу бесплатно
– Оксана! – прочитав голосно. Оксана почервонiла, а всi радiсно загелготали.
– Тепер Олег, – наказав я. – Твоя черга.
– Нi, я хочу! – смикнувся Юрко. – Ато розберете дiвчат, а менi знову пiдкинете горбунку.
– Тодi за алфавiтом, – сказав я. – Мое на «А», то я перший. Геннадiй!
Геннадiй вибрав Лену. Та скривилася, але згодилася. Олег вибрав Марту. Вiн зробив вигляд, нiби скривився, але обое залишилися задоволенi, до речi, Олег Мартi подобався, хоч за негласним розподiлом вона належала таки Геннадiевi.
– Це нечесно! – сказав Юрко. – Перший мав тягти я!
– Все чесно, Юрку, – мовив я. – Згоджуйся, iнакше гулянка вiдмiняеться.
– Гаразд! – згодився Юрко. – Але все одно, це нечесно.
– Чесно! – гаркнули ми на всi горлянки, аж прибiгла з кухнi злякана Юркова мати: ми ж бо зiбралися в нього.
– Усе гаразд, мамо! – сказав Юрко, i мати причинила дверi.
Отже, час гулянки було визначено на суботу, тобто на завтра;дiвчата мали органiзувати харчi, а ми – випивку, все як звичайно. Незвичайне було iнше: горбунка Зоя таки зумiла впевнено i без перепон увiйти в нашу компанiю. Ми розiйшлися, а Юрко пiшов провести мене.
– Не журися, Юрику, – сказав я м’яко товаришевi. – Ну, що тратиш?
– Чому ти проти мене? – спитав гостро Юрко.
– Та не був я проти тебе, – мовив я. – Це ж виграшки! Що, боiшся ii?
– Не знаю, – тихо сказав Юрко. – Вона не така, як нашi дiвчата.
– Що значить – не така?
– Не знаю! Бачиш, коли признатися вiдверто, чомусь менi нудно стае вiд наших гулянок, вiд отого обмiну хлопцями та дiвчатами… Ти та Оксана ще нiчого, а тi… вони ж нам чужi!..
– Старий стаеш?
– Може, й так. А може, й нi! Хочеться чогось серйознiшого, а не все хi-хи-ха-ха! Балачки про бабiв, оцi iгри, розиграшi, гадання. Якесь воно несправжне…
– А що справжне, Юрку? – спитав я. – Ми молодi, отже, намагаемося зробити свое життя цiкавим. Хiба це зле? Бо що нас чекае далi: робота, родина, дiти – одне i те ж щодня, чи ж не нудота? Якесь болото, в яке опускатимешся, поки не ковтне. А тодi – гроб i духовий оркестр, – я замугикав траурного марша. – Не красота?
– Хто зна, – задумливо сказав Юрко. – А менi здаеться, що в життi е щось бiльше i цiкавiше.
– Гадаеш, е?
– Переконаний, – сказав Юрко. – Я тут познайомився з деякими людьми. І вони дали менi почитати книжки. Але такi книжки, що за них можуть у тюрму запроторити. Хочеш, дам почитати. Тiльки це мiж нами.
– Це як революцiонери? – спитав я. – Нi, Юрку, цього я не хочу i тобi не раджу. По-перше, мене зовсiм не вабить тюрма. А по-друге, я переконався, що жодна революцiя не приносила людству добра, а тiльки лихо, кров та руiну. Я хочу жити, Юрку! Дивитися на свiт, любити дiвчат, тобто робити життя цiкавим. А все iнше мене не обходить!
– Гаразд! – зiтхнув Юрко. – Може, маеш рацiю. Але колись тобi оце нiби цiкаве осточортiе. Що тодi?
– Ну, нi! – засмiявся я легковажно. – І тобi раджу його любити. Поки е дiвчата, i сонце, i смiх, i веселощi – доти людина щаслива.
Ми озирнулися. По вулицi йшло двое п’яних. Обiйнялися й мимрили якусь пiсню.
– Щасливi тi, що володiють, – сказав Юрко. – Як це ти кажеш латиною?
– ВеаП розiсiеiгiиз, – сказав я.
Ми розсмiялися.
ІІІ
Отже, ми зустрiлися наступного дня, i горбунка Зоя невимушено ввiйшла в наше товариство. Вона була весела i жартiвлива, що рiдко трапляеться серед дiвчат, бо смiхотливi та жартiвливi – це не одне i те ж. Смiхотливi люблять, щоб смiшили iх, самi ж не смiшать нiколи, а жартiвливi смiшать iнших.
Ми рушили юрмою, навантаженi, як вiслюки, iжею, пляшками, магнiтофоном, ковдрами, через острiв, iз великим смiхом перебралися через камiння, часом зiслизуючи в воду й мокнучи, або й обляпуючи зумисне одне одного. Найвправнiшою серед нас виявилася Зоя, вона стрибала з каменя на камень, нiби цiле життя цим i займалась, як пташка, i це було дивно, бо ми всi виросли на околицi, i цим камiнням i справдi все життя стрибали, а вона ж була прийда. Зрештою, нашi дiвчата зумисне вдавали iз себе незграбних i вимагали в нас допомоги – так було веселiше. Отже, я пiдтримував Оксану, Геннадiй – Лену, Олег – Марту, а Юрко тут i дiла не мав, бо його пара допомоги не потребувала i в незграбу гратися не бажала.
Потiм ми вибралися на гору, знайшли там гарну галявинку, дiвчата почали розставляти на ковдрах наiдки i напоi, а я з Олегом возилися бiля магнiтофона, – щось там заiдало. Геннадiй лежав, пiдмостивши пiд голову руки, заклав до рота травинку i, пожовуючи ii, блаженно дививсь у небо, Юрко проходжувався стежкою – якийсь був трохи не в собi.
Зрештою, iжу й напоi розставлено, Геннадiй розкупорював пляшки, магнiтофона налагоджено, й нашi молодi шлунки заволали – всi накинулися на напоi та iжу, проголошуючи дурноверхi тости, жартували, розповiдали анекдоти й реготали. Зоя не вiдставала, нiчим iз помiж iнших не видiляючись, обличчя ii палало i вiд того здавалося ще чудовiшим, я кiлька разiв зустрiвся з нею поглядом i щоразу мене нiби обпiкало, тобто вiдбувалося те саме, що й увi снi, – я на мить нiби дерев’янiв, а в головi наморочилося. Здаеться, це саме вiдчували iншi хлопцi, окрiм Юрка, який сидiв бiля Зоi, i перезиратися з нею йому було не з руки.
Ми горланили, кричали, дiвчата вискiтливо смiялися, вискiтливо смiялася i Зоя, i тут вона мала ще одну ваду: смiх ii був надмiрно голосний i трохи неприемний, вискучий. Зрештою, наситили шлунки, якраз настiльки, щоб не бути утяженими i щоб не бути п’яними, а тiльки пiдбадьореними. Олег вмикнув магнiтофона, i ми кинулися в танець, викручуючись, виламуючись, викаблучуючись кожен перед своею дамою, але з ними не з’еднуючись – такi були тодi танцi. Зоя танцювала розкiшно, темпераментно, приблизно десь так, як Клава на дискотецi, i я побачив задоволено, що Юрко перестав киснути – ритм та музика захопили i його, i вiн крутився довкола горбунки Зоi чортеням, а вона виразно напирала на нього, наставляючи лоно i груди. Отже, все було гаразд: потiм ми знову iли й пили i знову бацали, перемiшувалися мiж собою, а тодi поверталися до своеi пари, i так застали нас сутiнки, бо ми вибралися на гулянку, як звичайно, пiд кiнець дня.
По тому я взяв Оксану за руку, i ми пiшли геть вiд компанii, на цей знак i iншi розбилися попарно, як було кожному призначено, i розбрелися по кущах.
Ми лягли з Оксаною пiд осокора в густу траву, власне, отак упали на землю i дивились у небо, яке поступово загасало, але ще було ясне, бо на заходi малиново палало, i червонувате свiтло розливалося небом, запалюючи в ньому хмари. Я вiдшукав у травi Оксанину руку i стис ii, дiвчина на мiй потиск вiдповiла. Тодi я повернувся на бiк i схилився над ii й досi розпашiлим лицем – ми почали безпристрасно цiлуватися, тобто я шукав ii вуста, натрапляв на них, але Оксана iх прибирала, але вже пiсля поцiлунку.
– Цiлуються тодi, коли люблять! – сказала Оксана, коли вiдiрвалася вiд поцiлунку довшого.
– Перестань! – сказав я, i моя рука сковзнула iй на груди.
Вона цього разу не боронилася, отож я цiлував ii, одночаснопестячи перса. Вiд того осмiлiв, i рука моя натрапила iй на лоно, але тут зустрiлася з рукою ii – це був той випадок, коли Оксана моi домагання рiшуче перепиняла. Але був сьогоднi вечiр особливiший, я вiдчув, що сьогоднi ii рука опираеться не так рiшуче, та й не спиняла вона мене голосом, отож опiрна сила досить швидко зламалася, i я вiдчув ii оголене стегно. Але там далi все було мiцно перекрите купальником.
– Ти що, в купальнику? – спитав розчаровано я, сiдаючи.
– Ну да, думала, що купатимемося.
– Могли б купатися i без купальникiв, – сказав я.
– Я так не можу, – серйозно сказала Оксана пiсля паузи. – І взагалi, таке роблять тодi, коли люблять.
– Але хто сказав, що я тебе не люблю?
– Не сказав, що й любиш, – рiвно вiдрiзала Оксана.
Мiй пал пропав. Зрештою, сьогоднi в мене виходила з нею не «лiнива любов», а майже активна, але той чортовий купальник усе зiпсував. Окрiм того, вона вiдверто вимагала в мене освiдчення. Але я того чинити не бажав, щоб бути, зрештою, чесним перед нею, адже вона увiч непогана i незiпсована дiвчина. Принаймнi не така, як Марта, яку тiльки торкни, й вона лягае.
– Ще не готовий до цього, – мовив знiчено.
– То й не розпускай рук, – рiвно сказала Оксана i сiла. – Пiшли походимо.
Я був розчарований, але робити нiчого. Ми звелися i пiшли. Мiй язик молов якiсь мудроти, а вона слухала i, як завжди, пiдтримувала розмову короткими, часом цiлком наiвними запитаннями. Отже, ми стадiю «лiнивоi любовi» й цього разу не перейшли, хоч сьогоднi я був до того готовий. Але сягли у «лiнивому коханнi» далi – вперше я вiдчув ii лоно, хай через купальника – досi вона такого менi не дозволяла. Через це рука моя нiби щемiла, а в грудях не зникало хвилювання.
Зрештою, рушили до мiсця нашоi зупинки, небо вже догасло, але було трохи видно. Всi виявилися на мiсцi, за винятком Юрка з горбункою Зоею. Я глянув на своiх товаришiв: по них видно було, що вiдбулося. Щодо Олега й Марти – й так усе ясно, а Геннадiй цвiв. Вiн пiдморгнув менi, Лена дивилася кудись убiк, i ii обличчя стало зовсiм таке, як бувае в Олега: холодне й непроникне. Ми пожартували щодо Зоi та Юрка i почали чекати, запаливши вогнище i доiдаючи та допиваючи те, що залишилося. Зрештою, побачили i iх. Зоя йшла попереду по стежцi така, як завжди, iз гордо зведеним прекрасним обличчям, а ззаду плуганився якийсь знiчений, знищений i нiби розтерзаний Юрко. На вустах у Зоi цвiла таемнича усмiшка.
– Ша, хлопцi й дiвчата, – шепнув я, миттю збагнувши, що сталося. – 3 Юрка не смiятися!
– Ясне дело! – сказав Геннадiй, а Лена не стрималася i по- блазенському хихикнула. Марта залишилася цiлком байдужа, а Оксана, коли я на неi зирнув, вiдвела очi.
– Бистрей iдiте! – крикнув Зоi та Юрку Олег. – А то ми тут всьо без вас з’едiм!..
Ми поверталися юрбою вже в темрявi. Знову весело галакали i жартували – мовчав лише Юрко. Ішов позаду i нiби вже не належав до нашоi компанii.
Перебиратись через камiння у пiтьмi було незручно, через це вирiшили спуститися нижче по рiчцi, де був пляж, а отже, й пiдводного камiння менше, там пороздягатися i перепливти: дiвчата при цьому вручать свою одежу хлопцям для переправи.
– Я пiду через камiння, – сказала незворушно Зоя, до речi, на Юрка вона тепер не звертала жодноi уваги.
Ми не перечили, бо чому не хотiла роздягатися – рiч ясна. Гукнула нам на прощання i розчинилась у темрявi, хоч i темрява сьогоднi не була така густа. Тiльки тодi я пiдiйшов до Юрка i обiйняв його за плечi. Вiд iнших ми вiдстали – галасували попереду.
– Що, Юрку? – спитав я тепло.
– Буза вийшла, – мовив пригнiчено Юрко. – Сьогоднi я згубив невиннiсть.
– Моi тобi гратуляцii та спiвчуття, – мовив я.
– Менi не до жартiв, – сказав, скривившись Юрко. – Так нiби в калюцi викачаний. Скажи, чого цього всi прагнуть, коли опiсля так бридко?
– Перше коло пекла, – сказав я. – І тому це, що втратив невиннiсть… А що, вона легко пiддалася?
– По-моему, це пiддавсь я, – буркнув Юрко.
– Як це— ти? – здивувався.
– А так, – зло проказав Юрко, i я почув у його голосi плач. – Коли тобi цiкаво, знай: я був брутально, брутально згвалтований. Утяв?
– Щось не дуже. – мовив я. – Розкажи!
– Нi! – глухо вичавив Юрко. – Менi того досить. Розказувати – це ще раз те пережити… А я не можу! – вiн майже вигукнув останнi слова. – Але найгiрше, чого боюся… Боюся, що я ii заплiднив, не змiг стриматися. Оце мене найбiльше жахае.
– А вона не невинна? – обережно спитав я.
– Невинна такого не витворятиме! О Господи! – застогнав Юрко i раптом по-дитячому схлипнув.
Я знав, що вiн плаче, що густi сльози течуть йому обличчям, тому стис його рамено, i ми йшли отак обiйнявшись.
Юрковi спiвчував, хоч мене й цiкавiсть iла: як все вiдбувалося? Але розпитувати товариша в цiй ситуацii вже не було можна.
– Гаразд, Юрку, заспокойся. Зараз будемо перепливати рiчку, отже, ти – на очах!
– Тримаюся! – мужньо сказав Юрко i, як дитина, обтер обома руками обличчя. Дiвчата i хлопцi вже шумливо роздягалися, до речi, в купальнику виявилася одна тiльки Оксана, вона навiть устигла шепнути менi, що мала рацiю, одягши його: Лена з Мартою залишили на собi тiльки найнеобхiднiше, i всi трое рвонули у воду. Ми постягували одежу свою й дiвочу пасками i попливли слiдом, тримаючи ту одежу у пiднятих руках. Юрко плив ззаду, тримаючи одежу власну.
Оганьбився при цьому тiльки Олег, вiн наскочив на пiдводного каменя i занурив свою й Мартину одежу.
На пiску, просто бiля води, стояла якась постать. Ми думали, що то горбунка Зоя, але то виявивсь якийсь дядько. Дiвчата стали по горло у водi бiля берега i надчiкували нас. Дядько повiльно побрiв через пiсок на острiв, дiвчат добряче налякавши. Але ми про нього швидко забули. З реготом викручували Мартину й Олегову одежу. Марта сердилася й казала, що нiколи бiльше не буде Олеговою дiвчиною, а Олег вiдгризався. Реготали всi, крiм Юрка. Зрештою, коли отямилися, Юрка бiля нас не було.
– Шо случилося? – спитав у мене Геннадiй.
– Сам знаеш! – по-пiвнячому вiдповiв я. – Юрко втратив невиннiсть.
