скачать книгу бесплатно
У черевi апокалiптичного звiра
Валерiй Шевчук
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«У черевi апокалiптичного звiра» Валерiя Шевчука – збiрка iсторичних повiстей та оповiдань, бiльшiсть з яких написана у жанрi iсторичноi фантастики***. Героями цих творiв е як реальнi постатi (Г. Сковорода, литовсько-руський князь Свидригайло), так i вигаданi персонажi (вiдьма). Найвiдомiшими творами автора е «Дiм на горi», «Три листки за вiкном», «Тiнi зникомi», «Набережна 12», «Середохрестя», «Вечiр святоi осенi», «Крик пiвня на свiтанку», «Долина джерел», «Тепла осiнь», «Двое на березi» тощо. Валерiй Шевчук – украiнський письменник-шiстдесятник, майстер iсторичноi, психологiчноi та химерноi прози.
Валерiй Шевчук
У черевi апокалiптичного звiра
Дерево пам'ятi
І
Восени 1395 року великий князь литовський Вiтовт iз Скиригайлом, своiм союзником, пiдiйшли до Киева. Було послано до мiста посланця непокiрному Володимировi Ольгердовичу, який усе ще вiдмовлявся визнати власну васальну залежнiсть од Вiтовта, а вiйсько почало неквапно готуватися до приступу: военноначальники розставляли загони, розводячи iх довкола киiвських стiн.
Ще було тепло, але листя побивалося першою iржею i лiси довкола Киева уже засвiтилися першими жовтяками – приземнi кущi й малi дерева вже палали на повну силу.
Але вiйськовi тiеi осенi змагатися з Володимиром не довелося: киiвський князь сам виiхав назустрiч Вiтовтовi з невеличкою свитою, впав на землю перед великим князем i пiдцанчо поклонився, згодившись тим самим вiдступити Киiв Скиригайлу i взяти собi Копил iз смугою землi вiд верхiв’я Нiману по рiцi Случ до Прип’ятi i по нiй.
Вiйсько розбило табiр тут-таки, пiд стiнами Киева, а Вiтовт, Скиригайло та Володимир зi свитами в’iхали до мiста – тут iх привiтав такий собi Хома Ізуфiв, намiсник од митрополита у Святiй Софii, було то на митрополичому дворi. Скиригайло вже тодi звернув увагу на цього нiби й непомiтного чоловiка: здалося йому, що на нього вiд ченця вiйнуло десь так, як вiяло вiд побитих першим осiннiм тлiном довколакиiвських лiсiв.
Вони на мент звели очi, зустрiвшись, i Скиригайло подумав, що з цим чоловiком, очевидно, треба буде, коли засяде на Киiвському столi, якщо не подружитися, то принаймнi не сваритися.
Потiм був банкет, коли всi пили й гуляли, смутний тiльки сидiв за столом Володимир. Скиригайло помiтив, що до нього пiдсiв був той-таки Хома-намiсник i вони про щось тихо перемовлялися; Хома Володимира втiшав. По тому намiсник пiдiйшов i до Скиригайла.
– Отже, князю, – мовив покiрливо, – Киiвський стiл уже твiй!
– Таж напевно, – згорда вiдказав Скиригайло.
Вiдбуду лишень похiд на Черкаси i Звенигород i знову буду тут.
Чернець дивився на нього вивiдчо, нiби хотiв щось сказати, але не зважувався на вiдверте слово.
– Сiдай, отче, бiля мене, випий меду! – добродушно мовив Скиригайло.
Намiсник запросини прийняв. Слуга налив iм меду, i вони неквапно почали його попивати.
– Не здивувало тебе, князю, що Володимир вiдмовився вiд змагання? – спитав намiсник.
– Я б на його мiсцi також вiдмовився, – пирхнув Скиригайло. – Вельми велике й могутне вiйсько пiдiйшло.
– Це так, – хитнув Хома. – Але взяти Киiв також непросто.
– Що хочеш цим сказати, отче? – блимнув на нього Скиригайло, якого аж нiяк не покидала засторога щодо спiвбесiдника.
– А те, – тихо мовив Хома, – що це я вмовив Володимира не заводити бою, а пiддатися.
Скиригайло подумав: «Цей чернець, напевне, жадiбна штучка – вже вiдразу випрошуе собi милостиню».
– Про твою послугу не забуду, отче, – трохи насупившись, вiдказав Скиригайло.
– О, сподiваюсь на те! – Сухi Хоминi вуста ледь роз’iхались в усмiшцi. – Але не про винагороду собi прошу.
– Що ж просиш?
– Ну, в нас ще буде час про це поговорити. За твое здоров’я, князю, i мир тобi!
І знову вони схрестилися поглядами – вдруге вiдчув князь, як од цього дивного чоловiка повiяло зимним протягом, нiби вiд осiннiх, побитих тлiном лiсiв.
– П’ю i за твое здоров’я, отче! – взяв собi в руки погара князь. – І зваж: недобре нам заводити якiсь розмови в присутностi великого князя. Годилося б тобi спершу його привiтати, бо це вiн одтепер наш спiльний володар.
– О так! – мовив Хома, встаючи. – Але вiн володар далекий, так само, як далекий король.
– Але це не значить, – усмiхнувся Скиригайло i зловив себе на думцi, що вони нiби з цим ченцем у зговiр якийсь увiходять, – що на володаря можна не зважати. Безпечнiше, отче, не зважати на короля.
– Це саме i я сказав Володимиру, – промовив загадково Хома й неквапно вiдiйшов.
Скиригайло провiв його поглядом. Нi, цей чернець веде себе не як покiрливий Божий слуга; вже навiть у цiй короткiй розмовi вiн нiби почав натискати на князя, чогось од нього загадково вимагаючи, а вiд милостинi гордо вiдмовляючись. Але Скиригайло за банкетним столом не мiг багато мiркувати – все бiльшу й бiльшу вiдчував згагу, все бiльше й бiльше наливався трунком, хоч добре знав, чим це все кiнчаеться. Так воно, зрештою, й сталося, як бувало завжди, тобто за кiлька годин по тiй розсудливiй розмовi князь почав верзти казна-що i до всiх чiплятися. Вдарив слугу, а тодi заревiв на все горло, нiби i спiваючи, а насправдi щось безтямно вигукуючи. Ще згодом почав трусити руками над головою й хтозна-кому загрожувати: королю, братовi Володимировi чи й самому Вiтовту, який сидiв на чолi столу й кисло всмiхався, бо добре вiдав: Скиригайло тiльки хмiльний так несамовитiв.
Коли ж йому це набридло, звiв руку й зробив непевний рух – кiлька дужих молодцiв iз його найближчоi охорони пiдiйшли неквапно до Скиригайла, раптово кинулись на нього, – очевидно, чинили так не раз, – звалили i справно зв’язали. Скиригайло рвався, шаленiв, червонiв, тужився i, переконавшись у своiй несилi, почав плакати, водячи головою, – на нього, однак, уже нiхто не зважав, усi продовжували бенкетувати, нiби нiчого особливого не сталося.
– Іван, – сказав про Скиригайла Вiтовт Володимировi, нiби той не був Скиригайловi братом i не знав його, – гiдна пошани людина i великий воiн, але не тодi, коли вп’еться.
– Все-таки я просив би залишити менi Житомир та Овруч, – сказав Володимир, для цього вiн до Вiтовта й присiв – розмова про Скиригайла не була йому цiкава.
– Житомир та Овруч, – спокiйно вiдказав Вiтовт, – належать Киiвському князiвству. Скиригайло б менi не вибачив цього умалення.
– Скиригайло учинить так, як скаже ваша милiсть, – похмуро мовив Володимир.
– О нi! – звiв брови Вiтовт, кидаючи оком, на зв’язаного Скиригайла – той уже заспокоiвся й мирно хропiв. – Скиригайло не такого тiста людина, щоб ним неважити. Це я можу зробити iз ним п’яним, – вiн знову безвольно махнув рукою, на що охоронцi миттю прискочили до Скиригайла й розв’язали його, – але з тверезим я мушу з ним рахуватися. Цей чернець, – звернув увагуВiтовт на Хому Ізуфова, – чому не сидить на мiсцi, а шаландаеться?
– Це митрополичий намiсник, – мовив Володимир. – Розумна й поважна голова…
– Розумних та поважних голiв, – сказав, ледь розтуляючи вуста, Вiтовт, – треба стерегтися тим бiльше, чим бiльший iхнiй розум.
– Може, й так, – буркнув Володимир. – Коли б не вiн, то я б, може, вашiй милостi без бою не пiддався.
– Аж так, – зацiкавлено повернувся Вiтовт. – Який же в нього iнтерес?
– Дурний iнтерес, – сказав Володимир, тужно дивлячись на сплячого Скиригайла. – Не пiддавати руiнi Киiв. Тобто те мiсто, яке давно вже руiна…
ІІ
Листя тiеi осенi майже зовсiм опало, коли Володимир Ольгердович покинув Киiв, спорядивши свого майна на тисячу возiв i повiвши за ними власну бойову дружину. До Хоми дiйшли чутки, коли випав снiг, що Скиригайло щасливо здобув Канiв, Звенигород та Черкаси i вже повертаеться до Киева.
Кияни зустрiчали князя як належить: з духовенством, на чолi якого стояв Хома Ізуфiв, з тимпанами й трубами, з хоругвами. Скиригайло поселивсь у князiвському замку, i звiдтiля цiлий тиждень долинали п’янi вигуки, спiви, ячання музики – анi киян, анi духовенство на той бенкет запрошено не було. По тому Скиригайло зi слугами вивалився iз замку i почав несамовито гасати на конях по мiсту, i, хоча мiщани завчасно поховалися в доми, було вихоплено кiльканадцятеро дiвчат i завезено в замок. Тi дiвчата згодом повернулися в домiвки iз запухлими вiд плачу обличчями, i iхнi розповiдi про те, що творилось у княжому теремi, повзли цiлим мiстом, обростаючи такими небилицями, яких оганьбленi мiщанки й придумати не могли.
Саме тому, коли закiнчився той бенкет, а може, бенкетники вирiшили тiльки перепочити; тобто тодi, коли князiвський палац замовк i нiби у сон великий поринув, Хома вдяг свитку, глибше насунув на лоба кукiль, схопив патерицю до руки й безстрашно пiшов туди, до князя, супроводжений цiкавими i спiвчутливими очима киян. Ішов повiльно, дивлячись у землю i вергаючи снiг чобiтьми бта палицею, а прийшовши, попросив воротного сказати князевi про себе. Кияни бачили, що ворота перед Хомою довго не вiдчинялися, i вiн, певне дошкулений холодом, тугщявся бiля них, ходячи туди й сюди. Зрештою, з’явився воротний i вiдчинив перед Хомою хвiртку, i хвiртка ота зачинилась за ним наглухо, а всi, хто бачив це, подумали мiмохiть: чи вийде Хома з цiеi хвiртки, чи його звiдтiля винесуть?
Скиригайло прийняв Хому похмуро. Взяв од нього благословення i всадив до столу, наказавши подати досить iстива та питва.
– Не знаю, княже, чи захочеш мене слухати, – сказав Хома, – але я прийшов до тебе, турбуючись про твою душу. Бо здалося менi, що з’iдае тебе апокалiптичний звiр.
– А це що за диво? – понуро блимнув Скиригайло.
– Те, що з’iдае тебе й робить навiсним. Отже, робить тебе хворим у дусi.
– Спасибi, отче, – вiдказав Скиригайло. – Це й справдi так. У мене на душi нiби помийниця.
За вiкном у цей час пiшов снiг: густий, лапатий, i вони обидва озирнулися на оболони. В покоi було холодно, Скиригайло сидiв у накинутiй на плечi шубi iз вовчих шкур, бiля очей у нього понабрякали важкi мiшки, обличчя було несвiже й зморене.
– Ми тодi, восени, почали розмову, – сказав Хома. – Чи ж не бажаеш, князю, ii продовжити?
– Я вже забув, про що ми говорили, – буркнув князь.
– Про те, що це я вмовив Володимира не заводити бою за Киiв.
– Чому так учинив?
– Бо не хотiв, щоб новий володар уходив у мiсто як завойовник.
– Але я ж у нього ввiйшов?
– Не як завойновник, а признаним киянами володарем.
Скиригайло пирснув.
– Чи мае це значення? Коли б кияни не захотiли мене пускати, я б увiйшов силою.
– Однак силою ти до нас не увiйшов. Чи не хотiв би, княже, пройтися вулицями города, якого ти став володарем?
– Але ж для чого? – знову здивувался Скиригайло.
– Бо всi ми, кияни, хочемо, – вперто й твердо повiв чернець, – щоб ти був у нас володарем, а не завойовником. Бо ти прийшов, княже, у велике мiсто, де росте могутне дерево пам’ятi, i кожен листок того дерева – списана слава його. Я хочу, княже, щоб ти цю пам’ять прочитав. Щоб забув: ти чужинець, а щоб полюбив i дерево те, i сущих у ньому. Щоб не мiг бiльше ганятися вулицями, як татарин, виловлюючи дiвчат, а щоб сам честь тих дiвчат захищав.
– То це б я захищав честь холопок? – засмiявся князь.
– Усiх нас, – сказав Хома. – Щоб ми були твоiми, а ти наш. Щоб не дивилися на тебе люди як на зайду, а як на милостивого й доброго володаря й господина.
– Нащо менi це, ченче? – згорда спитав князь. – Я прийшов сюди не для того, щоб про когось дбати, а щоб панувати. Щоб у цiй руцi, – вiн показав кулака, великого, порослого на затиллi жорстким волоссям, – тримати край у покорi й мати собi з того пожиток. І я чинитиму в цьому мiстi не те, що менi скажуть чи порадять, а що забажаю. Бо в мене е до того сила. А свое дерево пам’ятi сховай собi в матню, – Скиригайло зареготав. – Бо це вже давно не дерево, а протрухла колода чи пень. Чи ж не бачиш, скiльки у мiстi руiн?
– Не смiйся з руiн, княже, – спокiйно мовив Хома. – Бо в кожнiй руiнi дух предкiв усiх тих людей, яких зневажаеш.
– Дух предкiв, отче, – це теж руiна. Є сила подути – дмухни, й вивiеться.
– Вiтер дмухае, вiтер i вивiюеться, – тихо сказав чернець.
– Щось не доберу, про що вiстиш, – пiдхопився князь i пiшов покоем. – Може, з тими дiвчатами й негаразд вийшло; коли я п’яний, казна-що зi мною дiеться. Як це ти сказав? Про звiра?
– Тодi тебе з’iдае апокалiптичний звiр, – повторив Хома.
– Ну, так, – князь почухмарив голову. – Але що за невидаль: пан побавився з холопками. Сам мусиш знати: це у звичаi нашоi землi, отче.
– Якоi землi, княже?
– Землi, з якоi я прийшов, – гордо вiдказав Скиригайло.
– Але прийшов, княже, на землю, де iншi звичаi.
– Значить, хай цей край переймае звичаi свого господаря.
– А на дерево пам’ятi таки не хочеш подивитися? – спитав Хома.
– Це ти про руiни, яких стiльки тут е? Колись, може, й подивлюся. А як подивлюся, то що?
– Маю надiю, княже, що з тих руiн промовить до тебе дух наших предкiв, – сказав розважно Хома. – Не чужоземних, а тутешнiх.
– Предкiв я також шаную, отче, – набундючився князь. – Але не тих, котрi не зумiли втримати свого панування, а тих, нащадки яких можуть робити на своiй чи на завойованiй землi все, що iм заманеться.
Подивилися один на одного чiпко й пильно, i знову на Скиригайла повiяло холодом, але не осiннiх лiсiв, а тiеi зими, що повiльно спускала до землi мiрiади бiлих пушин.
ІІІ
Чернець пiшов, а Скиригайло задумався. Нi, вiн не був такий дурний, щоб не тямити, що хоче сказати й до чого веде митрополичий намiсник: йшлося справдi не про марницю. Адже недаремно й вiн, Скиригайло, домагавсь у Вiтовта саме Киiвського столу – добре знав, що це стiл великих князiв. Добре вiдав iсторiю з митрополитом Кипрiяном, отим болгарином, якого не хотiла визнати Московiя. Болгарин опинився в Киевi також недаремно, бо Киiв – давня столиця руськоi митрополii. Московський князь Дмитро Іванович не дав Кипрiяновi катедри митрополита всiеi Русi, але, коли помер вибранець Дмитровий Митяй, Кипрiян таки став митрополитом московським. Скиригайлiв батько Ольгерд був у спiлцi iз Кипрiяном, через що Дмитро Іванович повернув митрополита в Киiв, а замiсть нього поставив Пимена. Тодi Кипрiян поiхав у Константинополь на патрiарший суд, щоб таки добитися московськоi митрополii. Здаеться, такi люди, як цей Хома, хотiли затримати митрополита саме в Киевi – та й чи один вiн тут, цей Хома, котрим мариться минула велич iхнього краю. Володимира цi люди, здаеться, зумiли обкрутити, чи не тому вiн так довго не визнавав влади Вiтовта, а тiльки королiвську. Кипрiяна, правда, кияни в себе не втримали – його вабило на московський стiлець. Вiн його й посiв дев’ять рокiв тому, але кiлька разiв навiдувався до Киева – тут вiн мав досить прихильникiв. Володимировi, певне, було нелегко в цьому краевi, та й у Киевi, вони напевне прагли зробити його своiм – як шкода, що вiн, Скиригайло, не може вiдверто переговорити з братом; той не пiде на вiдвертiсть хоч би тому, що Скиригайло забрав у нього стiл. І все-таки чомусь Володимир пiддався без бою; Вiтовтовi вiн пояснив, що перед цим були в нього посланцi вiд Ягайла й наказали пiдкоритися, але хтозна, чи воно так. Може, вiдчував себе тут ненадiйно, може, зрештою, оте уперте небажання пiдкоритися Вiтовтовi було не його власне, а цих людей, вiд iменi яких промовляв щойно Хома.
– Дерево пам’ятi, – буркнув Скиригайло, – менi нема дiла до iхнього дерева, але е дiло до того, щоб повернути собi батькiвського стола, – ось моя велика мета!
Але Вiтовт надто потужний, щоб його подужав. А може, й справдi покликати того ченця: хай проведе його мiстом, хай розкаже славну iсторiю всiх тутешнiх руiн – чого хотiтимуть вони вiд нього далi? Перейняти собi його оружну мiць, щоб оживити власне дерево пам’ятi, так як того бажали? Перейняти для себе митрополита Кипрiяна? Але це полiтика безсилих, бо дерево iхньоi пам’ятi вже пiвтори сотнi рокiв стоiть без листя. Зрештою, в дечому намiсник мае рацiю: йому треба придивитися до тутешнiх звичаiв i довiдатися, що i як тут думають. Але на це буде час. Поки що вiн утомлений од вiйськових походiв, поки що в його душi й справдi помийниця – вiн ще не завершив бенкетування. Бiльше того, в нього саме той стан, коли зупинитися годi, але й бенкетування починае обридати.
Отож Скиригайло знову закликав своiх воевод, i вони знову пили й кричали, спiвали, знову грали музики, але було цього разу без дiвчат – Скиригайло захотiв iншоi розваги. Вони повилазили на сторожову вежу князiвського палацу й почали влучати з лукiв у перехожих мiщан, дико при цьому регочучи й горлаючи. Вулицi вiдразу ж спорожнiли, а Скиригайло, хоч який п’яний був, вiдчув, що до серця йому причепився камiнець, а може, гнiтить його якась тьма, що вiн, можливо, i справдi в черевi апокалiптичного звiра, – починав уже каятися. Так воно, зрештою, бувало завжди: витворяв казна-що, бiснувався, скаженiв пiд час бенкетiв, а потiм смиренно приходив до священикiв, щедро iх обдаровував, молився, каявся i навiть покуту приймав.
«Ти менi, Хомо, також вiдпустиш грiхи, коли насиплю тобi в торбу срiбла!» – подумав Скиригайло i раптом побачив у небi челiгу[1 - Челiга – ловчий сокiл-самець, символ киiвськоi князiвськоi влади.]. Великий птах не летiв, а пливнад головою; Скиригайло звiв лука й нацiлився.
– Не чiпай того птаха, княже, – шепнув його дорадник, ловчий Жигмунд, – то в них священний птах.
Але Скиригайло вже пустив стрiлу – голосно скрикнув челiга, змахнув кiлька разiв крильми i каменюкою впав на землю.
– Га-га-га! – смiявся Скиригайло, а з ним разом його воеводи. – Я, панове, прийшов сюди не для того, щоб шанувати iхнi святощi, а щоб вони шанували святощi моi.
Видихнув iз себе повiтря, червоний од випитого i з’iденого, i вiдчув: ось вiн, край його безуму, кiнець усiм його нерозумним збродням. Цього разу, зрештою, вiн не так уже й багато накоiв: пополював на дiвчат, його вояки пiдстрелили лише одного мiщанина, ну, i цей птах, – не раз бувало, що розтулювався вiн сильнiше.
– Все, – сказав, дивлячись на порожнi довкiльнi вулицi. – Завтра iдемо на полювання, а по тому пiдемо до попiв просити прощення.
Вони шумливо спустилися сходами, i в цей час у хвiртцi бiля ворiт з’явився слуга, недотямний Іванець, який волочив убитого челiгу.
– Для чого ти його сюди притяг? – нахмурився Скиригайло.
– Ге-ге! – показав зуби Іванець. – Ваша милiсть це вполювали. Це, ге-ге, здобич вашоi милостi, буде для бенкету!
