скачать книгу бесплатно
—Викинь на смiтника! – буркнув Скиригайло i важкою ходою рушив у покоi, супроводжений покойовим, чашником та конюшим.
ІV
Наступного ранку вiн почувався зле. Дивувався з того, адже перебував у помiрному розгулi. А може, той настрiй витворив у нього сон, що один i той-таки снився йому цiлу нiч. А снився йому митрополичий намiсник Хома в образi челiги, тобто голова в нього була Хомина, а тiло пташине, хiба що крила на кiнцях завершувалися людськими п’ятiрнями. Отож, коли птах промовляв до нього Хоминим голосом, махав крильми-п’ястями, а iнколи навiть тi п’ястi стискав у кулаки. Вони ж простували безлюдними киiвськими вулицями, чи, як називав iх Хома, стогнами, обходячи руiни, пiвруiни, вцiлiлi церкви; Хома йому при тому безперебiйно розказував; здаеться, оповiдавiсторiю кожноi будiвлi; здаеться, сипав iменами князiв, заводився довгими промовами, а вiн, Скиригайло, слухав i не слухав, бо все це було для нього не бiльше патякання, та ще й увi снi. Потiм вони спустилися у пiдземелля, де лежали нетлiннi тiла святих, i про кожного з них його супровiдник-челiга докладно розказав. І все, що розповiдав Хома, було, на ченцеву думку, славне, велике, незабутне – мало яка земля могла подiбним похвалитися, адже тут, у цьому мiстi, жили величавi й могутнi володарi, адже тримали у владi безмежнi простори й численнi князiвства; тодi це було, коли ятвяги, жмудь та литва ще напiвдикi були й тремтiли перед могутнiстю киiвських каганiв.
Скиригайло йшов побiч Хоми-челiги й поблажливо всмiхався, бо все, про що розповiдав йому завзятий чернець, всього лише мара, давно-колишне, та й хтозна, чи й справдi все вiдбувалося, як розповiдав. Так, руiни цього мiста величавi, але це всього-таки руiни; хай справдi литва i жмудь були колись дикi й пiдвладнi Киеву, але тепер усе навпаки, тепер вони, кияни, як щури, поховалися по своiх домiвках, а вiн ступае по iхнiх стогнах кроком володаря – ось що мае значення! Може зробити з ними i з iхнiм мiстом що захоче, а коли б вони йому не пiддалися, то вчинив би з ними так, як Батий, – схилив би силою собi до нiг. Через це вiн сказав у тому снi:
– Може, воно й так, отче. Може, були ви колись дужi i славнi, але все вимiрюеться не колишньою славою, а сущою. Ви ж тепер – земля без голови й оружноi сили, отже, ви тепер – не рiка, котра несе своi нестримнi води, а застояне болото, чи не так?
– Тим-то я тобi i розказую, княже, про наше дерево пам’ятi, бо хочу, щоб ти вивiв болотяну воду у стрiмку рiку: великi рiки з малих болiт починаються. Ми тебе захотiли добровiльно, ми примусили Володимира вийти з мiста без бою, бо Володимир хоч i мае достатнiй князiвський гонор, але замалий силою. Прийми ж наше дерево пам’ятi, княже, як свое i стань у його оборонi. Колись i Великий Новгород запросив до себе князя-чужинця Рюрика, i той став на захист дерева пам’ятi Новгорода; колись i Киiв прийняв Олега, також чужинця, i Киiв став матiр’ю городiв руських. Вчини й ти так – побачиш, якоi величi досягнеш.
– А може, в мене е свое дерево пам’ятi? – згорда всмiхнувсь у тому чудному снi Скиригайло.
– Тодi не треба було приходити княжити до нас, – жорстко сказав Хома-челiга. – Тодi було залишатися там, де твое дерево пам’ятi росте. Скажу тобi словом Бояновим: важко тiловi без голови, але нелегко й головi без тiла. Стань головою нашого дерева пам’ятi, прирости до нього – живий сiк тебе напоiть, велику вiдтак i силу вiдчуеш.
– Не стане болото рiкою, – згорда сказав Скиригайло.
– Але болото тих, хто не вiдае стежок по ньому, ковтае.
– Загрожуеш менi, ченче? – скрикнув сердито Скиригайло.
– Не загрожую, а попереджаю. Взиваю до розуму та обачностi твоеi. Ходiмо ж далi!
І вони знову пiшли порожнiми киiвськими вулицями, а потiм спинилися на крутому березi Днiпра. Саме сходило сонце, стояло великою кулею на пласкому лiвому березi й розсипало червоно-жовте промiння. І те промiння якось дивно проливалося над землею, кладучи позверх прозорi свiтлянi стовпи, й прориваючи ними, й просвiчуючи рiдкий ранковий туманець. Чернець-челiга стиснув п’ятiрнею княжу руку вище лiктя, прихилився до нього й прошепотiв, важко дихаючи:
– Зараз ти його побачиш! Зараз воно з’явиться!
– Хто? – здивовано спитав Скиригайло.
– Воно, дерево пам’ятi цiеi землi.
І вiн його побачив. Несподiвано витворилося з туману, з промiння, повiтря, пари, що здiймалася вiд Днiпра, проростало могутнiм блакитним стовбуром, виносило його вгору вище Киiвських гiр i вже тут почало розгортатися короною, i та корона, так само блакитна, як i стовбур, розкинулася над головою дивною зав’яззю крилатих хмар, котрi творили несамовитi горорiзьби: кинутi в поривi тiла, розверстi роти на величезних блакитних обличчях, пiднятi руки з ощепами, шаблями, булавами, киями, копiями, розмотанi хвости бунчукiв, сколихнутi прапори, кiнськi тiла, сплетенi в боротьбi богатирi: напруженi м’язистi спини, жилавi ноги, кольчуги, щити, шоломи, князiвськi знаки, тридент, бiла й червона одежа, вуса, чуби, бороди дiдiв, кобзи, золототканi парчi-поволоки, кованi труби, гудки, свирiлi, псалтирi й гуслi, органи срiбнi, бiлi теремнi будiвлi, храми з рiзьбленими плитами iз червоного шиферу, iдоли зi стрiбними головами та золотими вусами, дерева, жито, пшениця, овес, просо, дикi кабани, тури, лосi, сайгаки, ведмедi, вовки, чорногузи й лебедi з розкинутими крильми, соколи-челiги, орли, крилатi змii – все це було сплетено, зв’язано, перемiшано, з’еднано; все це виростало з того могутнього блакитного стовбура, що тримав коренi своi у великiй рiцi Славутичi. Хома закинув голову й дивився на те чудо розверстими очима, обличчя його було щасливе, натхненне, радiсне, захоплене.
– Дивися, княже, дивись! Дивися пильно, бо все зараз зникне!
Скиригайло все те бачив. Але iдка, чорна рука, а може, й лапа апокалiптичного звiра, зчавила йому серце, i вiн засмiявся саркастично, бо йому вельми захотiлося погасити оце натхненне обличчя божевiльного ченця, та й не захоплення вiдчув, а легкий страх.
– Нi! – мовив зимно. – Все це, ченче, твоi дурнi й нiкому не потрiбнi вигадки. Байки все це, отче!
– Байки? – вигукнув з розпачем Хома.
– Таки байки, – холодно вiдповiв князь. – Бо насправдi нiчого того нема. Є тiльки моя воля i моя сила. І не я улягатиму твоему мiсту, а воно менi…
– То будь же ти проклятий! – крикнув люто Хома, i його обличчя стало чорне, страшне, а очi блиснули криваво, як в упиря. – Не дiждеш ти на Киiвському столi княжити!..
Князь Скиригайло прокинувся. Прокинувся й вiдчув, що йому щемить у грудях; вiн з присвистом удихнув повiтря i захлинувся чи вiд страху, чи вiд лихого сновидного навадження, чи, може, й вiд зненавистi. Плеснув у долонi, а коли на порозi з’явився покойовий, владно сказав:
– Готуйте все до полювання. Пiсля снiданку виiжджаемо!
V
У цей час i прийшов до нього посланець од Хоми Ізуфова, митрополичого намiсника. Хома кликав його на снiдання.
– Я на полювання зiбрався, – сказав Скиригайло.
– Отець намiсник про те вiдае,– вклонився посланець. – Вiн хоче вказати вашiй милостi найпригiднiшi для полювання мiсця.
– Гаразд, я заiду до нього перед полюванням, – мовив Скиригайло, подумавши, що це може стати початком його каяття: одарить принагiдно намiсника й попросить вибачити йому негречностi, якi допустив, бенкетуючи.
Слуги готували в князiвському дворi ловчi сiтi й iнше мисливське спорядження, змащували вози, якi мали iх везти, – у двiр уже стiкалися воеводи i воiни, якi мали йти разом iз князем. Вiн же захопив капшука зi срiблом, скочив на коня i в супроводi десяти молодих воiнiв помчав у Софiю Киiвську.
Хома стояв на воротах, блiдий, нiби невиспаний, вiн схиливсь у поклонi, а князь зiскочив iз коня й пiдiйшов узяти благословення.
– Зле чиниш, князю, – сказав Хома, коли вони йшли до митрополичих покоiв. – Ти вбив священного птаха, i кияни з цього вельми ураженi й стурбованi. Чи ж вiдав, що соколiв убивати не можна?
– Вiдав, – сказав князь, – i вчинив це навмисне. Кияни повиннi з того зрозумiти, що вони у владi могутнього князя.
– Вони так i зрозумiли, – тихо сказав Хома. – І не тiльки могутнього, але й немилосердного.
Зайшли в покiй. Тут же було розставлено м’ясива й глечики з питним медом, хлiби й коржi з маком i всiляке iнше iство.
– Незле живеш, отче, – засмiявся князь.
– Великого гостя приймаю. iжа ця для тебе, для мене ж – вода й проскура.
– Е, нi, отче, коли вже iсти й пити, то разом. А то, може, ти мене за того челiгу й отруiти захочеш, – засмiявся Скиригайло.
– Воля твоя, – вклонився Хома й сiв насупроти князя.
– Отак i гаразд, – мовив князь i розламав печеного гусака – келейник у цей час наливав у пугари меду.
Вони випили й почали iсти. І Хома подивився на князя чорним та гарячково розпаленим поглядом.
– Скажу тобi словом на слово твое, – мовив. – Про того ж таки челiгу. Кияни й так знають, що ти великий i могутнiй, княже. Але, вбивши священного птаха, хоч, на наш, християнський, погляд, це простi забобони, бо людина може бути свята, а не птах, мав би вiдати, що чиниш iм бiльшу зневагу, як то чинив, хапаючи дiвчат, що iх твоi люди ловили в мiстi, наче полон, i з мiщанином, якого ви пiдстрелили. Чи не забагато на початок?
– Може, й забагато, – сказав князь, обгризаючи гусине стегно. – Лиху маю вдачу, отче, коли бенкетую – несамовитий чинюся. Прийшов скласти тобi мзду, отче, i вiдпусти менi грiхи перед полюванням. Накажу понести мзду iншим священикам та монастирям у мiстi, а передусiм Святiй Богородицi Печерськiй. – Вiн витяг з череса калиту i жбурнув ii на стола. – Цього хотiв вiд мене, отче?
Калитка з брязкотом упала на стола – Хома й не рухнувся.
– Легше, княже, не чинити грiхiв, нiж потiм каятися.
– Ця правда для тебе й пiдвладних моiх, а не для володаря. Володарева воля чинити як йому заманеться, а ваша – вiддавати йому пошанування.
– Чи ж думка про нього пiдлеглих володаревi байдужа? – спитав Хома.
– Це знову-таки в його волi, – вiдпив меду князь.
– Чи думав, княже, про те, про що говорили ми ранiше? Про дерево пам’ятi цього краю й мiста, про яке тобi казав? Чи й досi не видiлося воно тобi i чи й досi вiдмовляешся його пiзнавати?
Скиригайло згадав свiй сон, але вирiшив нiчого не казати про нього Хомi – забагато для нього честi.
– Вже казав, отче: не дерево пам’ятi мае цiну, а моя воля. Бо в мене е свое дерево пам’ятi.
Тодi якось дивно позирнув на нього Хома, аж мороз пробiг князевi по шкiрi, а може, це вiд того зморозило князя, що чернець повторив раптом слово в слово те, що казав йому увi снi, коли в образi птаха-челiги його супроводжував:
– Тодi не треба було приходити княжити до нас. Тодi треба було залишатися там, де твое дерево пам’ятi, княже, росте й плодоносить. Коли ж ступив на стогни та вулицi нашi, хай твоя голова прироста до цього дерева пам’ятi – живий сiк тебе наповнить.
– Не твое дiло мене вчити, отче, – гостро сказав князь. – Замалий ти i замiзерний для цього чоловiк.
Хома спустив очi.
– Правду сказав, княже, – замалий i замiзерний. Але добра тобi бажати можу й прагну.
– Що менi з твого добра, ченче, – мовив, усмiхаючись, князь, – коли в мене при боцi е оце, – вiн торкнувся шаблi. – Тiльки цим можу навчати шанувати себе й навiть любити. А ще тим, – показав на калитку. – За це попи вашi менi честь вiддадуть, а всi моi грiхи й переступи вiдпустять. Все iнше – багно, отче!
І знову дивно зирнув на Скиригайла Хома. Знову повторив те, що й увi снi вiстив:
– Бiйся, княже, своеi сили, не тiльки хвалися нею – Бог так заповiв. Багно легко того, хто не вiдае стежок по ньому, навiки топить.
– Загрожуеш менi, ченче? – спитав, насупившись, Скиригайло.
– Чи можу я, мiзерний, тобi загрожувати, – спитав Хома. – Тiльки добра тобi бажаю.
– Сам про власне добро поклопочуся, – мовив князь. – Розкажи менi лiпше те, що посланець твiй заповiдав: де тут найлiпшi ловчi мiсця? І поiду я: мене полювання чекае.
Хома опустив очi й почав оповiдати. Про всi найкращi ловчi мiсця на лiвому березi, бо Скиригайло туди вибирався, – тi, що на них Володимир любив полювати.
– Ну, це вже iнша мова, отче, – сказав князь, зводячись. – Грiхи ж менi вiдпустиш, коли з полювання повернуся.
– Стривай, княже, – мовив Хома, беручи не початий ще глек. – Вгощу ще тебе травником, вiд якого сили прибувае. А щоб не подумав, що чимось недобрим тебе гощу, вип’ю його перший сам.
Налив трунку в пугар i випив. Тодi налив в обидва пугарi.
—Хай тобi щастить у твоему мисливському заходi, – сказав.
Вони випили, i князь аж зацмакав:
– Добрий травник, – мовив благодушно. – Звели доставити його менi бочечку, отче.
– Гаразд, – вiдказав намiсник i звiвся з-за столу й собi. – Сьогоднi чи завтра його тобi доставлю.
VІ
Скиригайло поiхав. Хома випив ще кiлька пугарiв травника й пiшов у Святу Софiю. Обiйшов храм, вдивляючись у мальовила, часто приклякав i молився. Зирнув на образи князiвськоi родини й пiшов до гробу Ярослава.
– Великий садiвнику дерева пам’ятi землi нашоi, – прошепотiв вiн, стоячи навколiшках бiля мармуровоi труни. – Чи знав ти, що пiсля тебе прийдуть малi люди, якi не матимуть сили й умiння доглянути твiй сад. Вибач iм i найменшому серед них – менi. Всi ми в черевi апокалiптичного звiра, i я серед усiх.
Довго шепотiв та бив поклони, аж доки не втомився. Тодi повернувсь у митрополичий дiм i вiдчинив ключем, з яким не розлучався, важкi кованi дверi. В клiтi стояли вздовж стiн полицi, а на них важкi шкiрянi книги Ярославовi. Провiв очима по корiнцях, вийняв «Ізборник»Святослава i якийсь час поринув у читання. Потiм узяв «Праксос» Мстислава Великого й також його полистав. Тодi вихопив з полицi збiрник «Слiв» i так заглибивсь у читання, що тiльки церковний дзвiн його отямив – дзвонили на обiдню. Але в церкву вiн сьогоднi не пiшов. Рушив iз монастиря й неквапно обiйшов усi святi руiни княжого мiста. Пiдходили до нього люди, вiн iх благословляв. Йому щось говорили – все бiльш про нового князя i про те, як негречно почав той княжити.
– Грiхи його осудить Бог, – сказав Хома, – а ти, чоловiче, молися за грiхи власнi.
Постояв бiля зруйнованоi Десятинноi церкви i довго дивився з гори на Подiл та Днiпро. Десь там, на тому березi, шалено ганяе по снiгу звiра Скиригайло зi своiми ловчими. День був сонячний тiльки зранку, зараз найшли хмари й затрусило снiжком: лiвий берег ховався за непрозорою, сiрою, а власне, бiло-сiрою стiною мряки. Хома пiшов до Михайлiвського Золотоверхого собору й побалакав з iгуменом Михайлiвського монастиря. Ігумен був ветхий деньми, незвiдь-чому вiн почав згадувати минулi лiта своi, звiстивши, що не сподiваеться добра вiд правлiння нового князя. Тобто навряд чи той захоче дати монастиревi належну мзду.
– Це не так, отче, – сказав м’яко Хома Ізуфiв. – Я мав iз князем балачку, вiн пообiцяв, що, повернувшись iз ловiв, надiлить церкви й монастирi доброю мздою.
– Слава Боговi! – радiсно перехрестився iгумен. – То, може, вiн не такий лихий?
По тому Хома спустивсь у Хрещатий яр, перейшов через потiк i рушив до Угорського. Там зупинився бiля церкви Спаса на Берестовi, зайшов досередини й знову помолився. І тiльки тодi подався до Печерського монастиря, де був iгуменом сам. Зайшов туди вже в час вечiрньоi трапези й смиренно повечеряв iз братiею. По вечерi вирiшив кiлька господарчих оборудок i сховавсь у своiй iгуменськiй келii, вiдiславши келаря та келейника.
На столi лежав «Патерик Печерський», i вiн прочитав при свiчi кiлька його роздiлiв, аж доки не заболiли очi. Тодi помолився гаряче, просячи вiдпустити йому грiхи важкi, й лiг на чернечому ложi.
Вранцi до нього знову прийшов отець келар, бо мав до нього господарчi справи; зрештою, його трохи стурбувало те, що iгумен не вийшов до ранковоi служби. Але застав вiн на ложi тiльки холодний труп зi спокiйним мармуровим обличчям.
Князевi ж Скиригайловi щасливо пополювати не вдалося. Вiн поiхав до Милославичiв i там розболiвся. Його привезли до Киева, князь прохворiв, тяжко мучаючись, до вечора, а вже пiд вечiр помер, перед цим заповiвши киiвським монастирям та церквам немалу мзду. В безпам’ятствi, кажуть, вiн кричав i згадував якесь дерево пам’ятi, яке йому привиджувалося. Просив переказати своiм наступникам на Киiвському столi, щоб не забували про те дерево; тi, що слухали його, скрушно похитували головами, бо гадали, що вiн тяжко марить.
Було то в середу, а в недiлю ховали Скиригайла. Весь Киiв зiйшовся на тi похорони, попереду йшли всi киiвськi священики, якi дiстали вiд князя мзду, i найчiльнiше чернецтво. Вони щиро спiвали вiдхiдних пiсень, а всi церкви дзвонили у дзвони. Із запаленими свiчками, пiд дружний спiв прах Скиригайла понесли з Киевого города в город Печерський, до Святоi Печерськоi Богородицi. Його поховали бiля гробу Феодосiя, а Хому Ізуфова, митрополичого намiсника й печерського iгумена, оскiльки його запiдозрили в отруйництвi, зарили в землi без почестей та вiдхiдних спiвiв.
Великий же князь Вiтовт, зачувши, що Скиригайло преставився, послав до Киева Івана Ологимонтовича, який, прибувши в мiсто, справив великий банкет, а в час його, в самий розпал, його люди гасали кiнно киiвськими вулицями i ловили для забави дiвчат.
Диявол, який е
Сота вiдьма
І
Мандрiвний iнквiзитор, чи, як його ще називали, гексен- комiсар[2 - «Комiсар вiдьом».] Йоаган Шггiнглер приiхав до мiстечка Мокмугл у чорнiй закритiй код ясi, його супроводжував вiз пiд шкiрою iз катом та секретарем i кiлька озброених кiннотникiв. Поганяв коней у возi маленький карапет iз рiдким зарослям на обличчi та каправими оченятами. Вiзник же комiсарiв, навпаки, був величезний та грубий, його червоне обличчя здалеку було видно й уселяло в людей той жах, якому нема пояснення; зрештою, саме для такого ефекту гексенкомiсар i тримав бiля себе це одоробло. Очi заросли густими бровами, з-пiд яких прозирав гострий полиск очей, волосся на головi розкудлане й сiре, як попiл, а вiдслоненi частини лиця – нiби два вiдбитi шматки м’яса, лоба ж у цього чоловiка майже не було. Коли Йоаган Шпiнглер приiжджав до мiста, пiдкочувався до ратушi й посилав одного iз своiх спiдручних до бургомистра, сам при цьому й не подумавши виходити з коляси. Бургомистр виходив до нього сам, при цьому низько кланявся й приступав пiд благословення. Тодi гексенкомiсар звiдомляв про свiй приiзд i видавав розпорядження негайно вивiсити на ратушi й найближчих церквах на дверях оголошення, з якого кожен поселець мiста зобов’язувався пiд страхом вiдлучення вiд церкви й судовоi кари проздовж дванадцяти днiв доносити на всiх, хто викликав пiдозри в чарiвництвi, про кого ходять лихi чутки чи в кого було щось пiдозрiле в поведiнцi. Доносителевi обiцялося благословення неба й грошова винагорода iз майна чарiвника або чарiвницi i гарантувалася тайна доносу.
Інквiзитор сидiв у колясi, аж доки не виготовили того указного листа, доки не прибили його на дверях ратушi й не пiшли зробити те саме й до церков, – таке вже в нього було дивацтво, що мало виказувати його особливу вiдданiсть дiловi, до якого iнквiзитора було приставлено. Бiльше того, коляса iхала за людиною, котра повелiння виконувала, при тому вiзниця, помахуючи пужалном, голосно кричав. Уже цей крик та й увесь урочистий акт миттю розганяв iз майдану цiкавий люд – iнквiзитор iз задоволенням дивився на пустку, що так швидко виникала довкола нього: заплеснутi вiкна, навiть позачинюванi вiконницi, порожнi вулицi та майдан, по якому тепер вiльно гуляв вiтер; навiть цей вiтер починав дути по-особливому, нiби й сам набирався запаху того страху чи й жаху, що падав на мiстечко, а може, й сам ставав посланцем того страху; вiтер пах, як любив у своему оточеннi часом жартувати гексенкомiсар, передчуттям кровi та смертей.
По тому актi коляса рушала до заiжджого двору iз шинком: Йоаган Шпiнглер у кожному мiстi чи й селi заiжджав до одних i тих-таки людей, отож у Могмуглi подався до свого знайомця Максимiлiана Шпее; зрештою, той уже давно був звiдомлений про приiзд страшних гостей i стояв бiля розчинених ворiт, а коли патер Йоаган, чи, як його ще звали, патер Йоганес, зволив вилiзти з коляси[3 - Вiн був огрядний, iз круглим лицем, посеред якого стирчав маленький кирпатий носик, а вже пiд ним, призирливо зломанi, спочивали пухкi вуста.], господар двору згинався навпiл i припадав до патеровоi руки – чудово знав, що до нього на постiй прибули гостi, якi за постiй, харчi та вино не платять, але вiд яких матиме не меншу користь, як вiд тих, котрi за все це платять.
– Багато в тебезараз постояльцiв? – спитав Шпiнглер, благословляючи господаря.
– Трохи е, ваша милосте, – запобiгливо сказав шинкар.
– Зголоси iм про мiй приiзд, – сказав Шпiнглер, задираючи при цьому лице, нiби пишаючись, – а коли хто iз них захоче зi мною розмовитися, я до його послуг.
Ця фраза була майже ритуальна. Означала, що двiр вiд цiеi хвилини стае мiсцем перебування iнквiзицii i що сюди можна приходити тiльки для того, щоб доносити. З досвiду патер Йоаган знав, що зараз до нього нiхто не прийде, отож спокiйно зможе пообiдати, а по тому завдати пообiднього хропака, бо тiльки з ночi й почнеться у нього справжня робота – саме тодi в двiр почнуть скрадатися доносителi, а тут уже не до сну. Навiть знав, про що тi говоритимуть, бо майже скрiзь виказували одне й те ж: на когось вiддавна дивляться з пiдозрою у чарiвництвi; якась жiнка, коли почалася гроза, стояла за мiстом i пильно дивилась у небо; у чоловiка вiд погляду сусiдки сильно розболiвся живiт; ще котрийсь скаже, що пiсля сварки iз сусiдами в нього захворiв кiнь або кабан; iнколи хворiв сам доноситель, а часом i знайомий його, i то вiд того, що до нього чи знайомого доторкнулася жiнка i сказала проти нього недобре слово, яке й справдилося.
Йоаган Шпiнглер навiть завiв у себе зшитка доброго паперу, до якого записував усi випадки чародiйства, i то незалежно вiд судових актiв, бо акти здавав до iнквiзицii, а зошит був завше з ним. Отож, коли починався процес доносництва, вiн знаходив подiбний випадок у своему зшитковi й згiдно кивав головою – повторення мотивiв свiдчило про правдивiсть доносителя, адже той казав про речi, якi в практицi вiдьом були. Бiльший iнтерес, навiть своерiдну радiсть, вiдчував гексенкомiсар тодi, коли звинувачення було нове, своерiдне, – це свiдчило, що вiдьми набувають нових засобiв дiяльностi й вiдкриття таких засобiв його, патера Йоганеса, святе призначення. У вiльну хвилину любив перечитувати того зошита, а там записано було всяке: селянин украв у пiдсудноi мiшка, залатав ним штани, i пiсля цього йому почало болiти колiно, бо латка була таки на колiнi; iнший спожив у сусiда пирога, i йому стало вiд того зле; ще iнший скаржився, що пiсля лайки пiдсудноi у нього захворiв бик; а двое жiнок було спалено за те, що влiтку блукали по лiсах, шукаючи для лiкiв корiння. Ще iнша обтерла собi рота пiсля причастя, коли обходила простiр бiля олтаря, тобто намагалася перетворити шматок проскури в чарiвницький засiб. Зрештою, Йоаган давно переконався, що будь-який нещасливий випадок – це пiдступ диявола чи вiдьомська дiя: засуха, гроза, епiдемiя, хвороба без причин i так далi.
Йоаган Шпiнглер поспiшав до видiленого собi покою; йому не терпiлося перед обiдом погортати свого зошита. Чому перед обiдом? Бо обiд його завше зморював й хилив до сну, а перед обiдом вiн, хоч i втомлений з дороги, ще повний сили та завзяття. Але патеру Йоганесу не довелося отак пораювати перед ужиттям iжi: тiльки-но вмостивсь у крiслi, у дверi застукано i йому сповiщено, що один iз гостей заiжджого двору Максимiлiана Шпее таки хоче негайно поговорити з комiсаром вiдьом. Інквiзитор був здивований, адже, так явно зголошуючись на розмову, доноситель вiдкривав себе перед людьми, а може, й перед дияволом, який згодом на ньому напевне помститься, але факт був фактом, i гексенкомiсар, трохи невдоволений iз того, що хтось зважився зруйнувати йому розклад дня, сiв у крiслi рiвнiше, повернувшись лицем до дверей. Але йому довелося розчаруватися, був це сандик iз мiста Меци Агрiппа фон Нетесгейм, той, з яким вiн колись учивсь в академii i з яким навiть товаришував якийсь час, але тепер мiж ними заходило нiби й на поединок, i все з-за якоiсь жiнки в Мецi, слiдство у справi якоi Йоаган ще не закiнчив, тобто була все ще закинута до в’язницi, де сидiла забита в тiснi колодки у жахливо тiснiй комiрчинi. Агрiппа вдавав, що дiе з огляду на скаргу що до тiеi чарiвницi приятеля Агрiппового батька, i вони провели в Мецi не одне змагання щодо тiеi справи – все було б добре, коли б не те, що Агрiппа аж так перейнявся тiею справою, що не покидав його нiде, навiть розшукав iнквiзитора тут, хоч зараз напевне скаже: зустрiч iхня цiлком випадкова, бо приiхав вiн сюди, Агрiппа, мовляв, в оборудках. Отож вiн так i сказав:
– Радий тебе вiтати, Агрiппо! – мовив патер Йошнес. – Якщо ти знову не почнеш упадати за тiею вiдьмою. Їi справа вирiшена, i я не радив би тобi виявляти аж стiльки прихильностi дочцi диявола. Чи ми не закiнчили дискурсу?
– У тому-то й рiч, – сказав Агрiппа. – Я тобi вказав, що в актах немае жодного доказу, достатнього для звинувачення тiеi жiнки.
Патер був невдоволений. Оця надмiрна ув’язливiсть його колишнього приятеля починала дратувати. Ну, звiсно, та дияволиця була Агрiпповою любаскою, не iнакше, а вiн нещадно збиткуеться з його, Шпiглеровоi, схильностi до сентименту давньоi дружби. Йоаган зiтхнув.
