скачать книгу бесплатно
Срiбне молоко
Валерiй Шевчук
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Срiбне молоко» Валерiя Шевчука – гумористично-фантастична повiсть, головним героем якоi е дяк Григорiй Комарницький – своерiдний «анти-Дон-Жуан», волею обставин втягнений у кумеднi любовнi пригоди***. Найвiдомiшими творами автора е «Дiм на горi», «Три листки за вiкном», «Тiнi зникомi», «Набережна 12», «Середохрестя», «Вечiр святоi осенi», «Крик пiвня на свiтанку», «Долина джерел», «Тепла осiнь», «Двое на березi» тощо. Валерiй Шевчук – украiнський письменник-шiстдесятник, майстер iсторичноi, психологiчноi та химерноi прози.
Срiбне молоко
Молоко – то первинне.
Іван Величковський. Молоко (1691 р.)
Любов – то завжди е нещастя. Ось коханець
Без слави й без вiдваги, в плачу й викривлянню,
І день, i нiч бiжить вiд псiв оскаженiлих,
І день, i нiч в утечi. А тi пси – то з нього.
Юрiй Липа. Вiрую (Львiв, 1938 р.)
Акт перший. Протазис
Одмiнець
Дяк iз примiського села Троянiв Григорiй Комарницький, саме той, котрий створив пiсню про бiдаху комара, що оженився на мусi, а опiсля необачно звалився з дуба, бо його здула звiдтiля шуря-буря, сидiв на порозi школи, поклавши на виставлене колiно правого лiктя, а в долоню втуливши власне пiдборiддя; при цьому рiденька борiдка його (а рiденька тому, що був iще молодий) так покуйовдилася, що волосини чи позлiплювалися, чи посплiталися, а з-пiд шапки-оглавка вибивалися давно немитi, схожi на солому, косми; а очi, голубi й водянистi, нiби померли, а чи обкурилися димом; лiва рука його тримала люльку, з якоi вививалося тоненьке пасмочко; i та рука вряди-годи та й пiдносила кушпельку до сухих, трохи полущених вуст, якi смакали раз-пораз, але диму з рота дяк Григорiй Комарницький випускав мало, мав-бо таку здатнiсть, як нiхто в цьому краi, – мiг випускати дим вухами та очима, хоча трошки вивiювалося з нього й носом, через що, коли палив люлечку, то голова його потрапляла в димову кулю, яка нiжно огортала ту макiтерку, формою банякувату. А з'являлась у нього така дивовижна вправнiсть лише тодi, коли журився, чи смутився, чи коли щось вельми допiкало, а журився i смутився дяк лише, коли бував голодний, тобто коли його школярi-сироти чи не приносили вижебраного за складенi ним вiршi та пiснi, або ж те вижебране не мали снаги донести до школи, отож воно в казковий спосiб розчинялося чи вивiтрювалося з iхнiх торб та рук, адже й вони, бiдахи, не були досконалими iстотами цього свiту. А ще дим iз вух, очей, а трохи з носа випускав дяк, коли мав непередбаченi щодо власноi персони прикрощi, здебiльшого, коли щось iз ним траплялося в селi, де зупинявся й домовлявся з громадою на вчительство за тих чи тих умов, а кожна громада зазвичай чомусь тих умов не виконувала. Тут коло замикалося, бо в першому i другому разi не мав чим виживити, й укрiпити, й пiдкрiпити тлiнне свое тiло, отож i мусив задурманювати в такий дивний спосiб голову, нiби той дим iз люльки пускався не у груди, обкурюючи легенi й серце, а таки в голову, коптячи мiзки.
Однак цього разу з ним трапилася оказiя iнакша, бо громада вiддала домовленi припаси, а ще й школярi принесли до школи приноса, бо перед тим склав нову пiвколу вiршiв та пiсень, а що нове, те й блищить, вiдтак i iнтерес живiший, а слова, ним укладенi, любiш доходили до сердець, досi очерствiлих, панiв господарiв та пань господинь, особливо останнiх. Отже, цього разу дяк Григорiй Комарницький аж зовсiм не був голодний, тож тим бiльше печально сидiв на ганку школи, та й вицiджував димець через вуха, очi, а трохи й нiздрi, i перед ним той димець викручувався зигзагами-космами, i вилявся, i хилявся, перед тим поповзавши помiж звивин мозку i обдимлюючи iх, бо тютюну дяк уживав мiцного й лютого, мiцнiшого за будь-яку сивуху. А рiч у тому, що, як йому оповiли добрi люди, а довкола кожноi людини крутяться такi добрi люди, дiвка Катерина Сахнюкiвна оце кiлька тижнiв тому народила дитинку-дiвчинку, а батьки iй дуже допекли, не менше й добрi люди – сусiдоньки, бо дитинка та явилася на свiт байстрячам; а про батька ще не довiдалася нiчого жодна прiсна душа; а коли таке трапляеться, то дiвцi стае аж вельми несолодко жити у свiтi; отож та Катерина Сахнюкiвна й призналася як на духу, розливаючи рiчки слiз, якi й потекли струмками аж на вулицю i розмочили там iншi прикутi до iхньоi хати очi, а може, й дорожню куряву, бо дощу давненько не було; отож та бiдаха призналася, що ii спокусив на невшетечний i нешпетний грiх нiхто iнший, як дяк iхньоi школи, складач веселих нищинських вiршiв, а ще химернiших пiсень, як ото про нещасного комара, що полюбився мусi, вiн-таки, Григорiй Комарницький. Вiдтак батько спокушеноi та покинутоi Петро Сахнюк зрихтував воза, посадив на нього свою бiдашну доньку iз дитиною, а на додачу ще й жiнку свою, не менш заплакану, як i Катерина, Явдоху Сахнюкову, й покотив возом через сiльську вулицю так ярiсно, що сльозовi струмки, якi помочили трохи порохи, не перешкодили тому возу здiйняти здоровенну хмару пиляки, а це Петро Сахнюк учинив, може, й навмисне, щоб у тiй пиляцi потонули чи поздихали всi отi десятки очей, котрi радiсно той його виiзд супроводжували. Всi-бо добре знали, куди це так ярiсно подався возом iз родиною Петро Сахнюк, бо таки в Житомир, до магiстратського суду. Знав про те й Григорiй Комарницький, адже це його мали там оскаржувати. Годi сказати, що такого вiн у своему життi не переживав, подiбна напасть таки траплялася, тож намагався чинити простiше: завчасно укладав торбу, яка була бiльш порожня, як повна, закидав ii на плече та й зникав так блискавично вiд цiкавих, щоб його вiдходу нiхто й не примiтив, а вiн тодi бiг, i летiв, i мчав, i пiдстрибував, як заець, доки не стало йому в грудях духу, тобто до тiеi пори, коли заспокоiлась у грудях шуря-буря, при цьому й трохи не поламавши йому рук та нiг. Але цього разу все сталося iнакше, бо той Петро Сахнюк виявився не в тiм'я битий: коли його вiз здiйняв на вулицi оту страшну хмару, в якiй потонуло все живе й неживе, то Григорiй Комарницький, глибоко вдихнувши, як диму, тiеi куряви, на мить заплющився i сказав сам собi з глибокою переконанiстю:
– Пора, брате, ноги на плечi брати! – навiть i в цiй ситуацii не занехаяв учинити каденцii, адже був природнiй вiршопис. І не беручи торби, щоб не згаяти догожоi хвилини, пiрнув у ту хмару, нiби забажав бiгти за возом, як злочинець, прив'язаний налигачем, щоб добiгти того суду разом iз скаржниками i слiзно там покаятися. Але Петро Сахнюк, як сказано, був не в тiм'я битий, а мав кебету бiльшу, нiж того сподiвався бiдолашний Григорiй Комарницький, бо тiльки вiн зiбрався скинути iз шиi того симболiчного налигача й чкурнути в малу вуличку, що вела прямiсiнько до лiсу, як перед ним виросло учинене iз куряви одоробло з добрячим кием у руцi, якесь чорне й кошлате, i те одоробло мовило загрозливо, а був то рiдний брат Петровий Онисько Сахнюк, а може, хтось iнший з численних його братiв:
– Ану, пане дяче, завертай до школи i сиди там пацючком, поки тебе, обiясника, до суду не покличуть.
– А коли не заверну? – наiвно спитав Григорiй Комарницький.
– Тодi полiчу тобi бучком ребра, щоб звiдати, скiльки iх у тебе е, а скiлькох не стане, – так само загрозливо мовило пиляве одоробло.
Дяк бiльше не перечив, а слухняно повернувся до школи, а коли курява спала, тобто знову мирно лягла спочивати, кожен цiкавий мiг побачити те, що описано: понуреного дяка на ганку з його люлечкою i як печально пускае вiн дим через вуха, очi, а трохи й нiздрi, нiби нiкуди вiн з того ганку й не сходив.
А мав той дяк не тiльки напiвказкову здатнiсть пускати отак дим, а й дар до видження, який з'являвся в нього також тодi, коли падала йому на голову, як чорна кiшка з дахiвки, халепа. У мирнi часи, скажiмо, такого не траплялося, бо й навiщо це йому; от i тепер задимленi водянистi голубi очi нiби нiкуди й не зорiли, але багато бачили – все отой вiз, який котив дорогою уздовж рiчки Тетерiв уже пiсля того, як переiхав ii, але куряви чомусь не здiймав – нiби човном плив у синьому просторi, аж доки не пiрнув у лiс, власне на лiсову дорогу, а за якийсь час покотився з гори й докотився до мiстка вже через рiчку Кам'янку, а ще потiм почав дертися вгору, а коли видерся, завернув лiворуч, де нарештi зупинився перед магiстратом. Вiдтак побачили водянисто голубi очi дяка Григорiя Комарницького, як вони йдуть: попереду з батогом у руцi Петро Сахнюк, за ним похнюплена Катерина Сахнюкiвна з дитиною, а ззаду все ще заплакана, але зi скаменiлим лицем, може, тому, що довкола багато було камiння, та й рiчка, яку переiхали, звалася Кам'янка, Явдоха Сахнюкова. І вiд того видива серце в дяка, автора славетноi пiснi про комара, який оженився на мусi, теж перетворилося на камiнця, але не твердоi, а м'якоi породи, а може, i на глину – холод розлився йому по грудях. І вiн мiг би не дивитися, що там вiдбуваеться, бо вiдав i без пiдглядин, але очi з димовими повiсьмами йому вже не належали: не ними владав, а вони ним, а це означало: власноi волi позбувся, тим бiльше, що переконався: сидить тут не просто, а простромлений десятками голок-очей, що вистерiгали кожен його рух, хоча на вулицi нiкого й не було, окрiм брата Петра Сахнюка, який нерушно стовбичив нiби на чатах, утомлено спершись на кийка i не вiдриваючи очей од шкiльного ганку. І, може б, не було б так печально Григорiю Комарницькому, коли б не вiдав, що в того Петра, котрий саме пiдiйшов до дверей житомирського магiстрату i вже взявся за ручку, аби iх одчинити, був не один брат, а таки семеро, при тому оселенi у вельми нещасливий спосiб: по рiзних кутках села, отож, хоч би куди вiн, бiдолаха, поткнувся, скрiзь напоровся б на котрогось iз них, були ж вони один до одного вельми подiбнi, нiби близнюки, хоча де це видано, щоб близнюкiв було аж семеро?… Отож Петро Сахнюк дiстав змогу спокiйно зайти до магiстрату, за ним i Сахнюкiвна з дитиною, але Сахнюкова чомусь залишилася за дверима: чи злякалася поважних панiв урядових, чи поставлена назирати за кiньми, щоб, крий Боже, при цiй оказii не сталося чогось несподiваного. І поки Петро Сахнюк доходив до панiв урядових i зголошувався до них, Григорiю Комарницькому випала вiльна хвилинка, тож сторожко окинув задимленими очима всi виходи iз села, аби укмiтити: чи немае де шпарини, в яку мiг би витекти, як течиво, бо тiльки на це й мав надiю. Але звiдусiль прочував окрiплену бронь – брили замерзлого повiтря, хоча зараз травень i тепло, i мало бути це повiтря, може, й гаряче; а ще уздрiв непорушнi, вiльно розставленi у просторi фiгури, однаково одягненi в чорну одiж i з однаковими кияками в руках. Тодi вiдчув, як нестерпно почали свербiти йому п'яти: так завжди траплялося, коли пiзнавав потребу з крайогляду зiйти чи здимiти, отож поки що димiв тiльки димом з люльки i терпiв свербiж у п'ятах, а з мiсця таки не рушався, бо таки й справдi нiкуди.
А там, у Житомирi, Петро Сахнюк угризся чобiтьми в пiдлогу магiстрату i заговорив залiзним голосом до пана возного, якому i викладав прохання чи скаргу, а ще й до пана писаря, котрий перед цим тяжко позiхав, бо, певне, не доспав сьогоднiшньоi ночi, але миттю примкнув щелепу, коли Петро заговорив, i схопив зi столу перо, яке вранцi свiжо висмикнув iз крила магiстратськоi гуски i застругав гострим ножичком писарчук.
– Доношу панам урядним, – трудним голосом мовив Петро Сахнюк, – що привiв оце до вас дочку свою Сахнюкiвну Катерину, яка, непутяща, зогрiшила й народила незаконну дитину менi й собi на ганьбу, але з причини, сказати б, од мене i од неi неуладноi, була-бо спокушена, як призналася, з облудноi пiдмови дяка нашоi троянiвськоi школи Григорiя Комарницького. Отож прошу зробити в тому, панове вряднi, дiзнання i взяти того невшетечника й облудника до секвестру, бо вчинив нам неприлюдне зганьблення, яке вже сталося прилюдне, а ще прошу записати те до мiських книг, щоб розпутництво не залишилося без оголошення й покарання.
– А чи признаеться винуватець до вини? – спитав пан возний.
– Скажу пряму правду, панове вряднi, – тим-таки голосом повiв Петро Сахнюк, – що з ним мови я не мав, бо то таке ледащо, що до вини напевне не признаеться, та й не хотiв би я собi такого непутящого зятя.
– Якi знаеш за дяком непутящi справи iще? – спитав пан возний.
– Хiба цього мало? – вирячив очi Петро Сахнюк. – Звiв менi дитину!
– Крiм зведення дочки, чи маеш на нього iншi докази? – спитав пан возний.
На те Петро Сахнюк озирнувся, нiби боявся пiдслуху, та й прошепотiв десь так, як шипить магiстратська гуска, коли вранцi писарчук iде висмикнути з неi перо.
– А ще, панове вряднi, вiн складае кощунницькi i зв'ягомi пiсеньки та вiршi й навчае того неподобенства школярiв, якi тим непотребом жебрають собi хлiба.
– Гаразд, – сказав пан возний. – Тепер кажи ти, дiвко. Чи правду мовив твiй батько, що була облудно зведена й спокушена тим дяком?
– Григорiем Комарницьким, – додав Петро. – Бо дякiв у свiтi багато е.
На те слово Катерина Сахнюкiвна тяжко заридала, i сльози вiялом бризнули з ii очей, зводила й стуляла губи, але не могла видобутися на мову.
– Дайте iй води, – сказав, скривившись, пан возний.
Тодi бозна-звiдки взявся писарчук, тобто пiдписок, бо доти його не добачали анi Петро, анi його дочка, анi сам пан дяк Григорiй Комарницький, котрий стежив за тим печальним дiйством iз ганку троянiвськоi школи, – отак, нiби iз землi вигулькнув, кинувся до цебра, що стояв у кутку, зачерпнув горнятком i прискочив до Катерини. Дiвка води напилася, i це допомогло, бо лице перестало корчитися, а сльози литись, очевидно, треба було часу, щоб та вода перетворилась на сльози, а випите ранiше вже виплакала, отож личко ii налилося червiнцем, але не кривилося:
– Скажу так як е, панове вряднi, ще й можу поклястися на Святому Письмi, – мовила трохи приглушеним голосом, – що моеi вини в народженнi цього байстрючка нема, бо мене звiв i обезчестив отой обiясник, дяк Григорiй Комарницький.
– Узяв тебе силою? – спитав пан возний.
Личко Катерини запаленiло бiльше, а очi зблиснули iскрами, нiби хтось там кресав кремiнцем вогню.
– Не брехатиму, панове вряднi, – сказала цього разу дзвiнко Катерина, – не силою, але щось менi спричинив, бо не могла йому опиратися. Так мiркую, що зачарував мене – нiколи менi не подобався та й не залицявся.
Пан возний значуще перезирнулися iз паном писарем.
– Отже, хочете завести справу на очарування? – спитав пан возний. – Коли так, то чи вiдаеш за ним iншi випадки чарiвництва?
– Тiльки те, що складав кощунницькi пiсеньки та студнi вiршi, – втрутився Петро Сахнюк. – Але що вiн чарiвник, усi вiдають.
– З чого таке звiдали? – запитав возний. Тодi Петро знову озирнувся, нiби чогось остерiгаючись, i тихо сказав:
– Вiн, панове вряднi… як це сказати… ну, таке чинить, чого не втне нiхто.
– Що саме? – спитав пан возний.
– Вiн, панове вряднi… скажи ти, дочко, бо не ляга на вуста таке скаредне.
– Еге ж, – спокiйно обiзвалася Катерина. – Коли курить люльку, панове вряднi, то пускае дим вухами й очима.
У покоi зависла негнучка тиша, пан возний знову перезирнувся iз писарем.
– Достеменне це знаеш? – зчудовано згукнув пан возний.
– Та це, панове вряднi, всi знають, – твердо повiв Петро Сахнюк. – Можете попитати в наших людей.
– Гаразд, – мовив пан возний. – А чому, дiвко, не зголосила того ранiше, пiсля очарування?
– Боялася, – спокiйно сказала Катерина. – Бо ще б якi вроки навiв. Думала спершу, минеться, а воно й не ми-ну-ло-ся! – i вона знову заридала, розсипаючи щедрi сльози; очевидячки, та вода, якоi напилася, в нiй перебродила.
– А коли пiзнала, що не минулося, чому не зголосила? – запитав пан возний.
Але Катерина знову не могла говорити. Водила розтуленим ротом, стуляла його, однак слова не виходили, сльози ж щедро лились.
– Дай-но iй ще напитися, – наказав пан возний.
– Не треба! – мовив залiзно Петро Сахнюк. – Скажу я! Вона нам iз матiр'ю тодi вiдкрилися, але я сказав перечекати.
– Чому?
– Бачите, панове вряднi, таки боялися, – сказав Петро. – Бо, може, вiн i справдi нечистий, тодi б, сказати, як самi знаете, мало б народитися чорт зна що: iз хвостом, шерстиною та рогами, тямите?
– А коли б таке народилося?
Обличчя Петра Сахнюка ствердiло, понуро блимнув i не сказав, а вiдбив чи вiдрiзав:
– Тодi б узялися за того обiясника громадою. Повiсили б, як пса, вiдтак i спалили, i грiха за нами вiд того не було б, от!
– Тепер не боiтеся? – спитав возний.
– Сказати по правдi, боiмося, – повiв Петро. – Але дитина народилася людська, а не чортяча. Отож вiн, перепрошую, не чортяка, а таки грiшна людина, хоча, може, й чарiвник. А це значить, панове вряднi, що не ми його маемо судити, а таки ви. Отож зголошуемо свою кривду i просимо розправи за артикулом, та й запису до мiських книг. Таких, як цей скуситель i чародiй, належить, панове вряднi, карати за правом, як того заслужив. Так ми розсудили з матiнкою ii, дочки моеi, та з моiми братами i так мае буть! А тепер покажи суддям дитину, щоб панове суддi переконалися: вiщу правду i нiчого бiльше.
Катерина пiдiйшла до столу, поклала дитя й розгорнула пелюхи.
– Бачите, яке гарненьке! – схлипнула вона. – Не, вiн не чорт, але що з чортами водиться, то це вже напевне. Одне слово, обiясник!
– Гаразд, справу вашу приймаемо, – сказав пан возний. – До суду приведете його ви чи послати по нього наших гайдукiв?
Петро Сахнюк химерно скосив очi й смикнув плечем.
– Про те не турбуйтеся, вашi милостi, – сказав спроквола. – Приведемо самi, нiде вiн не дiнеться з наших рук.
– Але щоб не було слiдно ваших рук, – суворо наказав пан возний. – Бо ще незвiсно, хто з вас правий, а хто винуватий.
– Незвiсно вам, панове вряднi, а нам таки так, – мовив Петро. – Але обiцяемо, що нiчого до суду йому не вчинимо i постанемо разом.
– Подбайте, скiльки можете, про свiдкiв, – сказав пан возний.
– Свiдкiв чого? – не збагнув Сахнюк.
– Ну, може, хто бачив, як вiн крався до вашоi господи. Скiльки разiв iз ним сходилася, дiвко? – спитав возний.
– Та тiльки раз i було! – вiдповiла Катерина, i з очей ii знову рясно посипалися сльози…
У цю хвилину там, на шкiльному ганку в Трояновi, дяк Григорiй Комарницький, автор славетноi пiснi про комара, який оженився на мусi, вiдчув, що йому засвербiло ще й поза правим вухом, отож потягся чубуком та й почухав. А коли те вчинив, видиво з очей йому пропало, натомiсть прокинувся той кавалок задимленого мозку (адже поки те дiялося, не одну люльку висмалив), у якому сидять осторожнi первнi, i вiн знову подумав, уживаючи каденцii: «Не гайся, брате, ноги на плечi брати!» – бо вже он sol cadens,[1 - Сонце сiдае (лат.).] отож i здаеться, що caede madentes terrae[2 - Земля, обагрена кров'ю (лат.).] вiдтак дивися, небораче, сказав собi дяк, щоб та кров не була твоя. І вiн знову кинув оком туди й сюди, i вшир, i вздовж, i вдаль, i зблизька, але все було так само, як досiль – тобто його нерушно, але пильно стерегли. Тодi дяк нарештi встав, а що довго засидiвя, потягся, розправляючи жилля та кiсточки, вiдтак чвиркнув чорною вiд тютюновоi смоли слиною на ганок. Поки що школа лишалася порожня, але школярi невдовзi повернуться iз жебрiв, тож гаятися годi. Загалом кажучи, тут за тепла вiн не спав, впросився до милосердноi Антонихи, до клунi, але за тiеi умови, що вона його на нiч мала в клунi зачиняти на замка, вiдчиняла тiльки вранцi, i це для того, щоб вiн, чи хтось iнший, нiчого клунi не винiс, бо, сказала ця милосердна жiнка, коли вiн у клунi ночуе, вона ii завше зачиняе, отож своiх звичок змiнювати хоче. Але йти спати до Антонихи ще зарано, тож вiн, дяк Григорiй Комарницький, зайшов до школи, покинувши недремних своiх наглядачiв, а сам через сiни вилiз на горище, де вiдав лаз у стрici, що його зробили школярi-таки, коли часом повертались у школу поночi та потайки. Отож дяк тихенько просунувсь у того лаз i й намацав босими ногами, адже затепла ходив босонiж, гiлку яблунi, за мить сховавшись помiж молодого листя, i вже тут сторожко роззирнувся. Тодi стрибнув на землю, трохи пожалившись у буйнiй кропивi, вiдтак на чотирьох, нiби збирався стати вовкулакою, моторненько погнався через садок до сусiднього городу.
І тут сталася рiч дивна для нього самого, бо не побiг, а таки помчав десь так, як тiкае пес, заскочений у шкодi, i хоча не робив зусиль, а бiг його ставав усе швидший, i сталося це, можливо, вiд сподiванки, яка не вмирала в ньому, що все-таки з цього чортового Троянова здолае втекти – йому б тiльки дiстатися лiсу, а вже там жодна потолоч його не пiймае, а всi непередбаченi клопоти щезнуть самi собою. Отож радiсно мчав на чотирьох, виваливши язика, i свiт у його очах мигав, стрибав, коливався, тремтiв, мерхотiв, i це тривало б довше, коли б не буцнувся лобом об якiiсь дерево. Мусив спинитися й повiльно почав зводити голову, бо дерево було на два окоренки. Далi тi окоренки зливалися в одного стовбура, а збоку помiтив третього окоренка, тоншого, обламаного вгорi, до якого причепилася поросла волоссям жаба, а коли звiв очi ще вище, то уздрiв не гiлля з молодим листом, а таки каменюку, грубо обтесану i пiд баранячою шапкою. І з того каменю текло немилосердне чорне свiтло, вiд якого по спинi в дяка пробiгла сотня дружних мурах; нижче вiд тих витокiв був нарiст на каменi, а пiд наростом купка моху, а ще нижче камiнь розiмкнувся i мовив повiльно, але твердо:
– Ану, дяче, завертай до школи i сиди там пацючком, поки тебе, обiясника, не покличуть на суд, бо коли ще раз утечеш, то полiчу тобi ребра, уже не попереджаючи.
І та жаба на тонкому окоренку вирвала його, окоренка, iз землi i значуще похитала в повiтрi.
Тодi дяк Григорiй Комарницький подивився на небо i вiдчув печаль, бо те небо нiчого доброго йому не порадило, вiдтак пiзнав себе напрочуд самотнiм, десь таким, як деревце, що виросло на старiй стiнi фортецi чи церкви, а ще коли його кошлатить i виривае з обжитоi щiлини вiтер. А вiтер i справдi дув йому просто в обличчя, i здалося невiть-чому дяковi Комарницькому, що той вiтер вiе вiд школи, бо та школа, до якоi повертався, побачилася наче голова, котра лежить на землi й роздула щоки, вибалушила очi, висунула грубi вуста та й дме щосили, нiби гадае, що в такий спосiб його остереже чи примусить, як комара, котрого шуря-буря здула з дуба, кудись таки полетiти, щоб напевно-таки зламати собi руки-ноги. І вiн, бiдашка, чи вiд того вiтру, чи вiд печалi, почав тоншати в тiлi, i вже ноги мав, як патички, а тiло згорбатiле й майже всохле, а голову мацюпеньку, в якiй ледве вмiщалася одна, а найбiльше двi думоньки та й тi недорозвиненi, бо що тут збiса вигадаеш, коли довкола розставлено такi дбайливi чати? І вiн згадав нараз дяка з села Птичого, яке було неподалець села Сорочого, де дякував ранiше i звiдки зумiв свого часу щасливо втекти. Звався той милий його компан Степаном Щукою, i саме той Щука i сказав йому:
– Йди, куди хочеш, домiне Григорiю, але не в Троянiв. Бо в тому клятому Трояновi якщо не поламаеш собi руки-ноги, то карка звернеш напевне. Обходь, домiне Григорiю, того клятого Троянова десятою дорогою, iнакше пропадеш – з'iсть тебе там volvenda dies.[3 - Течiя дня (лат.).]
Але вiн, Григорiй Комарницький, знехтував приятельським попередженням, а тепер, iдучи супроти вiтру, що видувався з роздутих щiк школи через зведенi в дудочку вуста, думав не про те як знайти лазiвку зi своеi облоги, а про те, що в цьому ceлi Степан колись напевне побував i щось вельми важке пережив, але вiн, дурний, про те не розпитався, а легковажно рушив у свiт iз порожньою торбою i з костурцем у руцi, i в тiй дорозi наздогнав його вiз i двое троянiвцiв на ньому, якi не тiльки пiдвезли дяка, а й умовили пристати до iхньоi школи, бо чомусь у тiй школi нiяк не затримувалися дяки, хоча вони, громада троянiвська, iм годять, як болячцi, а вони, капоснi, все вiд них тiкають.
І Григорiй пристав до цiеi школи, i громада годила йому, як болячцi, а школярi справно збирали, хоч i не завжди доносили приноси лiпшi, нiж будь-де, i добре писалися йому тут нищенськi вiршi, а ще непогано складалися пiснi, але от i вiн бажае звiдсiля чкурнути, та поки що нiяк не може. І вiн вирiшив не ставити чола тому вiтровi, який рiвно i потужно вiяв вiд школи, а завернув до Антонихи, хоч спати було ще далеко не час.
– Добре, що прийшов ранiше, – мирно сказала Антониха. – Врубаеш дров i наносиш дiжку води. А то спиш у моiй клунi як пан, а користи не маю нi на мак.
І вона пильно, малими колючими очками обдивилася Григор я Комарницького, нiби вивiряючи: чи знае вiн, що завтра його повезуть до суду, а чи й нi? Була вона жiнка метикована i напевне бачила, як вiн намагався втекти, отож хотiла востанне покористатися його чоловiчою силою, хоч сили тiеi в нього було на тьху!
І вiн почав носити вiд криницi до дiжки воду, але робив це страшенно повiльно: витягне цебра, налле у вiдро i замре, дивлячись, як умирае на овидi сонце. Тодi понесе те вiдро, химерно кривуляючи ногами, вилле i знову замре. І йому було при цьому цiлком байдуже, що в шибi вiкна нерушно крижанiли Антонишинi очi, якi теж чомусь пильно за ним стежили, а стежили тому, шо Антониха нiяк не могла вирiшити: чи такому нiкчемному робiтниковi давати вечерю, чи обiйдеться: робить погано, отже, можна й не страчуватися. Але все-таки робить, то й не дати якось не годиться. Отак вiн наносив води, а тодi взявся за сокиру. І дивно рубав тi дрова: зводив лезо, застигав разом iз ним, тодi сокира нiби сама падала на колодку; знову зводив, знову завмирала над головою, вiдтак падала, i навiть труску не було чутно вiд розколення, нiби перерiзувалася колодка не як дерево, а як масло. Тим часом сутiнки гусли й гусли, як драглi, але вiн того не помiчав – був начебто заведений: рубав i рубав, i довкола тонко й нiжно пахло свiжим деревом, пахли й сутiнки, але бiльше гноем, нiж сосною; пахла нагрiтою стрiхою хата, а ще дихнуло молоком, бо Антониха встигла видоiти корову й винесла йому горня, повне бiло-синьоi рiдини, а ще й з кавалком хлiба, який теж пах десь так, як i сутiнки. Тодi сiв на присьбу i поiв молока з окрайцем хлiба, зовсiм не добачаючи, що бiля нього, як чорна, поставлена сторч колода, застигла Антониха.
– Журишся завтрашнiм судом? – спитала.
– Таки журюся, – печально мовив дяк Григорiй Комарницький.
Антониха мовчала. Так довго, що сутiнки майже з'iли ii окоренкувату постать.
– А ти не журися, – нарештi сказала. – Покличеш мене за свiдка.
– І що ж ви посвiдчите? – печально спитав Григорiй. І знову запала мовчанка, а сутiнки ще бiльше згусли.
– Посвiдчу, що знаю, – жорстко сказала Антониха. – Бо тих хитрих Сахнюкiв на дух не терплю. Вiдаю, що сказати…
– Гаразд, скажете, – тоскно мовив дяк. – Чи ж допоможе це?
– Допоможе! – каркнула, як стара ворона, Антониха. – Бо повiм тому суду правду. Без доброго свiдка пропадеш, а менi тебе шкода.
– Чому ж вам мене шкода? – сумно спитав Григорiй, уже кушпелячи люлечку.
– Бо ти молодий i бездахий, – сказала Антониха так само жорстко. – І хоч у школах учився, а голови в тебе нема. Іди спати, а я тебе замкну.
Але голова на плечах у Григорiя Комарницького була, недаремно вона склала славетну пiсню про комара, який оженився на мусi. І щоб переконатися в тому, дяк почiпав ii – таки сидiла на плечах i нiде не дiлася. І вони, стара жiнка-вдова, котра жила сама, бо дiти осiли власними обiйстями, i нiхто з них iз матiр'ю вжитися не мiг, та й вiн, Григорiй, зустрiлись у тих сутiнках поглядами, хоча майже не бачили одне одного, i в дивний спосiб поедналися. І вiд того потекло в груди дяковi Комарницькому тепло, адже знайшлася у свiтi хоч одна душа, яка йому поспiвчувала, а коли так, то, може, й справдi якось од своеi халепи викрутиться? І вiн встав iз присьби, викинув iз люльки жар i розтер його чорною п'ятою. Тодi вiддав надобранiч та й посунув у клуню, а за ним заскрипiли дверi i зашварготiв у замку ключ.
– Не журися, хлопче, – сказав за дверима жiночий голос. – Я тобi пособлю.
Дяк лiг на верету, постелену поверх сiна, якого залишилося пiсля зими зовсiм трохи, i йому здалося, що зусiбiч до клунi рушило семеро одягнених у чорнi киреi братiв Сахнюкiв, отi всi вусатi й однаколицi й iз палючими вугляними очима. І йшли вони повiльно, але й швидко, бо це надходила отак нiч, i вiд того зникло останне свiтло, яке ще надворi було, бо вони, брати, оточили Антонишину хату й клуню зусiбiч та й поставали бовванами тьми: один перетворився на дерево, другий – корча, третiй – куща, четвертий – Мару, п'ятий – Ману, шостий – Блуд, а сьомий – на Нiчвида. І вiд того темрява наповнилася таемничими i обережними шерехами, бо добрi й лихi душi мертвих повиходили з могил та й розiйшлися селом, шукаючи колишнiх любасок, та любасiв, i родичiв – усiх, кого в цьому свiтi любили i котрих не могли забути. Григорiй Комарницький лежав нерушно, розпластавшись, i його очi блукали по чорному просторi клунi, а сни десь загулялися й забули, що йому треба заспокоiтися та й вимкнутися з усього цього, що тривожило, й напастувало, й кошлатило. Отож не мiг заснути, а голова його, саме та, в iснуваннi якоi засумнiвалася стара Антониха, виростала на його плечах, як гарбуз, тiльки пришвидшено: роздувалася, ширшала, розчиняючись у темрявi, а водночас тiею темрявою наповнюючись. І в тому мороковi оживали залитi свiтлом, схожим на мiсячнi дорiжки та струмки, якiсь сутерени, що також ставали дорогами, а у вiдрогах – лазiвками, нiби були дуплом якогось велетенського незнаного дерева, вилися там срiбнi нитки, тяглися й блищали, але котра дорога, чи стежка, чи лазiвка була його, поки що не вiдав.
І вiн згадав, як було дев'ять мiсяцiв тому, адже то й справдi сталось у вереснi, це добре тямив, бо в один день припливало тепло, а в другий – студiнь. Ішов тодi вулицею, а бiля хати Петра Сахнюка побачив господаря та його жiнку Явдоху, i ще кiлькох iз села, але не братiв Петрових, а чужих. Привiтався до них, а вони зупинили його в розмовi, й саме тодi побачив у дворi Катерину Сахнюкiвну, i така вона видалася йому гарна й принадна, що, розмовляючи, кидав раз-по-раз до неi оком, отак, нiби брав яблуко й кидав, а вона його ловила, натомiсть кидаючи свое. І тодi Петро Сахнюк, добродушний бувши, як це з ним нечасто бувало, адже саме повертався iз церкви, сказав:
– А чи не зайшли б, пане дяче, до мене та й чогось узяли на кусь?
