скачать книгу бесплатно
І вiн не посмiв опиратися, зайшов у двiр, i тут на нього полилася iз Катерининих очей рiчка свiтла, така iскриста, така хвильлива та яскрава, що вiн аж закляк на хвилину. Петро ж завiв його в хату, посадив за стола, i саме вона, Катерина, принесла штофа з горiлкою, хлiб та сало, вiдтак вони з Петром випили по чарцi i заiли хлiбом iз салом. Тодi Григорiй чемно подякував та й пiшов собi, ще раз опалившись гарячим трунком iншим, цього разу з дiвочих очей. І цього було для нього досить, щоб увечерi, бувши зачиненим у клунi Антонихою, раптово вiдчути: у цiй спорудi вiн не сам, а е iх двое: один лежав на веретi, простеленiй поверх сiна (тодi його було тут багато), а другий устав, повернув до нього синьо освiтлене лице, гигикнув, показавши синi зуби, та й пройшов крiзь стiну, вiдтак подався крадьки, роззираючись сторожко, аби хтось не запримiтив, як скрадаеться попiдтинню. І його таки нiхто не побачив, адже прозорий був, мов повiтря або чиста вода, радше, мов вода, отож потiк, поплив i докотився до тiеi ж таки хати Петра Сахнюка, вiдтак уплив у вiкно. Нiч випала мiсячна й вiкно палало вилискуючи. Тодi й побачив на постелi розметану дiвчину з розплетеним волоссям та заголеними ногами, мiж яких застиг клапоть пiтьми. І заголив сорочку вище, а з неi випали i срiбно засвiтилися тугi бiлi яблука iз червоними вусточками на вершку. Тож не мiг не припасти до одного, щоб напитися срiбного молока ночi, а тодi й до другого – молоко оте було тут ще солодше. І йому захотiлося заплющитися, щоб пропав i мiсяць, i несвiтське, бо хвилювало надмiрно, срiбне свiтло. А коли те вчинив, побачив перед собою червоного сутерена, до якого вступив, бувши сам розпечений до червоного, iз напрочуд порожньою головою i гостро наструнченим тiлом. І пiшов блукати сутереном, аж доки не знудило, тодi стало зле, i вiн виблював iз себе оте випите iз бiлих яблук молоко, вiдтак рвонувся iз червоного полону i чимдуж кинувся навтьоки десь так, як оце сьогоднi тiкав зi школи, тобто на чотирьох, бо вiдав, що коли не добереться вчасно до клунi, де лежав iнший вiн, трапиться щось непоправне, адже за ним iз семи сторiн кинулися не так iз кийками, як iз сучистими ломаками, семеро чорних свинопасiв iз розпаленими вугляними очима, iз розверстими червоними ротами. Отак заледве встиг ускочити у двiр, бахнув долонями об стiну клунi, вiдтак почув, як об ту стiну гримнули, нiби колодами вдарено, семеро чорних тiл, але стiни будувалися покiйним Антонишиним чоловiком на славу, отож пробити iх не змогли. Вiдтак люто затарабанили кулаками. Але вiн лежав на веретi, як мишка, а може, як комар, i навiть дихати забувся. І все затихло, а вiн, дяк Григорiй Комарницький, ще раз згадав солодке видиво дiвочого тiла iз заголеною сорочкою i пiзнав таке задоволення, яке дорiвнювалося б щастю, коли б то було справжне щастя, а не видиво чий сон.
Усе це бачилося за звичайне й зрозумiле, думав дяк Григорiй Комарницький, але чому Катерина таки народила дитину, при тому якраз через дев'ять мiсяцiв пiсля того, як усе це йому примарилося? Нi, десять разiв мав рацiю його приятель Степан Щука, дяк iз села Птичого, коли застерiгав його не потикатися в село Троянiв, бо тут вiн карка зверне. Отож, здаеться, вiн того карка почав звертати, але цiлком не мала рацii Антониха, коли сказала, що в нього нема голови. О, голова в нього на плечах ще трималася, i вiн спробуе це свiтовi та людям доказати…
Ранок випав такий сонячний, що розбудив мертво сплячого дяка, а розбудив тому, що дверi клунi, в якiй спав, виявилися навстiж розчиненi й знадвору вливалися потоки свiтла. Григорiй повiльно встав i, ще похитуючись зi сну, подибав до вийстя, а коли станув у прочiлi, то уздрiв бiля Антонишиного двору два вози: на першому сидiв iз вiжками в руках Петро Сахнюк, а в соломi, як квочка, вимостилася його жiнка Явдоха, побiч якоi притулилася, як гриб до гриба, й дочка iхня Катерина iз дитям на руках; а на другому возi недоладно порозсiдалися семеро братiв Сахнюкiв у темних сорочках, штанях i шапках. Антониха винесла йому кухлик молока зi скибкою хлiба, вiдтак i сказала жалiсливо:
– Випий, пане дяче, молочка, та й поiдемо, щоб не гаяти часу.
Григорiй полупав очима на те видиво, але молоко взяв i покiрно його випив.
– Сiдай до братiв, – буркнув, не повертаючись до нього, Петро Сахнюк. – Маемо заiхати ще по моiх свiдкiв.
– А були свiдки? – по-дурному спитав дяк.
– Аякже, – незворушно вiдповiв Петро. – Ти ж, обiяснику, до мене заходив, випив чарку i моiм хлiбом закусив – i це так менi вiддячив? Чи, може, скажеш, так не було?
– Було, – згодився Григорiй Комарницький та й пiшов до воза. Антониха при цьому навiщось турботливо пiдтримувала його пiд лiктя: чи стерегла, чи пiдбадьорювала. Сама ж сiла на Петрову пiдводу й церемонно пiдтисла губи. По дорозi вони пiдiбрали ще трьох односельцiв, котрi на них чекали, тi також повмощувалися на Петрову пiдводу – i вози покотилися в ясний сонячний день, який сьогоднi й справдi вдався на славу. Дяк сидiв, щiльно оточений братами Сахнюками, i кушпелив люлечку; брати не курили, але темно й невiдривно зорили на Григорiя, нiби хотiли зурочити, або ж боялися, аби вiн iз iхнiх очей часом не здимiв, як отой дим, що зграйно вивiювався з його кушпедлиська. Але нiчого неймовiрного не трапилося, здимлювався тютюнець, при тому не тiльки раз, а вдруге i втрете, вiдтак вози грiмко покотилися з гори в долину рiчки Кам'янки, щоб потiм подертися наверх – тiльки тодi брати з воза позiскакували й рушили побiч, як темна й невблаганна чата; дяк при цьому анi подумав iз воза сходити.
У суд брати не пiшли, бо не були свiдками, так само i Явдоха Сахнюкова, – залишилися бiля возiв, а решта трохи боязливо переступила магiстратський порiг, де вже сидiла мiська лава зi старшим лавником, возним, писарем та писарчуком. Допитував старший лавник, i Петро з дочкою повторили слово в слово те, що казали минулого разу. По тому виступили Петровi свiдки, якi пiд присягою посвiдчили, що рiвно дев'ять мiсяцiв тому з лишком, а який той лишок, не пригадують, дяк Григорiй Комарницький i справдi зайшов у дiм Петра Сахнюка, бо той сам запросив його випити чарку й закусити. Бiльше у тiй справi вони нiчого не знають, бо бiльше дяка бiля садиби Петровоi не бачили. Писар записав iхнi свiдчення, пiсля чого й були вiдпущенi.
– Хто подавав до столу? – спитав старший лавник.
– Я подавала, – смiливо мовила Катерина. – І так вiн, обiясник, тодi на мене тюрився, так тюрився, що менi аж мурашки по тiлу бiгали i якось стидко ставало. По-моему, тодi вiн мене також чарував, бо те стидке, вибачте, панове вряднi, по менi ширилося й розтiкалося, що соромно й розказать, – i вона густо почервонiла.
– Це все добре, – мовив старший лавник. – Але з того дiтей не народжують. Чи приходив до тебе по тому?
– Уночi, – сказала впевнено Катерина. – Свiтив дуже ясний мiсяць, але як увiйшов – не бачила, бо мiцно спала. А прокинулася, то вже був бiля мене.
– Чи ж дверi у вас на нiч не зачиняються? – запитав старший лавник.
– Це я скажу, – мовив Петро Сахнюк, – бо сам дверi щораз, панове вряднi, й зачиняю. Не могли бути не зачиненi, хiба моя дочка iх i вiдчинила, бо жiнка напевне нi, я в неi питав, а коли хочете спитати ви, то можна ii закликати – вона нас надворi чекае.
– Вiримо на слово, – сказав старший лавник. – Чи ж е iнший хiд до вас?
– Іншого, як через дверi, нема, бо вiкна в нас, як це е в сiльських хатах, не вiдчиняються, – мовив Петро.
– Чи впускала до себе любаса, дiвко? Тiлько не бреши! – грiзно спитав у Катерини старший лавник.
Тодi Катерина Сахнюкiвна заплакала так, як умiла – щедро i з великим розсипом слiз:
– Клянуся Богом… що я його до себе… не впускала, – сказала крiзь хлипи й шморкання.
– Як ти зайшов до дiвки, дяче? – спитав старший лавник у Григорiя Комарницького.
– Нiяк, – спокiйно мовив той, – бо, сказати по правдi, до неi не заходив. Через це хочу зголосити тут, на чесному судi, що на мене зведено наклеп та обмову, i хай про це засвiдчить мiй свiдок.
– Можу, – встала Антониха. – Бо вiн, пан дяк, панове вряднi, ночуе затепла в моiй клунi, i я щоразу ii зачиняю на замка з ним, паном дяком, усерединi.
– Чому ж його зачиняеш? – здивувався старший лавник.
– Така, панове вряднi, в мене поведенцiя, – твердо й навiть урочисто вiдказала Антониха. – І така умова з паном дяком.
– Боiшся, щоб чого не вкрав? – спитав старший лавник. – Щось вiн у тебе, жiнко, крав?
– Нi, пан дяк – чесна людина, – тим-таки рiшучим голосом сказала Антониха. – Але кожен, панове вряднi, у довкiллi скаже, що наше село мае славу, сказати б, злодiйську, а зсередини клуня засувiв не мае.
– То як могли щось украсти, коли дяк усерединi? – знову здивувався старший лавник.
– Рiч у тiм, панове вряднi, що пан дяк дуже мiцно спить, сам менi те сказав, бо, живучи по школах, звик до гармидеру. Отож я його щоразу, за спiльною домовленiстю, й зачиняю.
– А чи не могла ти забути зачинити клуню? – запитав старший лавник.
– Не могла, бо такого в мене нi разу не траплялося, – твердо мовила Антониха. – А коли б i забула, по побачила б те вранцi, бо прокидаюся ранiше вiд пана дяка i запам'ятала б ту свою недбалiсть.
– А чи не можна вийти з клунi в iнший спосiб? – спитав старший лавник.
– Не можна, – мовила твердо Антониха. – Бо коли б було можна, то навiщо й зачиняти?
Пан дяк сидiв спокiйно i тiльки посвiчував синьо очима.
– Гаразд, – прорiк старший лавник. – Що скажеш на те, Катерино, та й ти, Петре?
– Сказати не маю чого, – мовив Петро Сахнюк. – Але дитина народилася. Коли ж так, то вона його до себе впустила, бо зачарував ii. Чарiвниковi перепон нема, бо коли змiг вiдчинити замка на Антонишинiй клунi, то мiг би вiдчинити й моi дверi.
– Чи займаешся ти, пане дяче, богосупротивними чарами? – спитав старший лавник, бо вiд себе Катерина нiчого не повiла, а тiльки заплакала, зводячи й розводячи вуста, а в той час говорити не могла.
– Коли б я був чарiвником i займався богосупротивними чарами, – спокiйно сказав дяк, – то про це знали б люди, i мiй позивач знайшов би для виказу свiдкiв. Чарами, панове вряднi, як кожному вiдомо, займаються у стосунку до iнших людей. А свiдкiв щодо того вiн не поставив.
– А чи правда, що вмiеш пускати дим вухами й очима, як сказали цi люди?
Дяк засмiявся i покрутив головою.
– Бачите, панове вряднi, – мовив iз усмiшкою – це я так, з дозволу сказати, жартую. Тобто задимлюю собi лице, а всiм кажу, що димлю вухами й очима. Хочете покажу!
– Не треба, – строго сказав старший лавник. – Димом дiтей не зачинають. Що скажеш ти, дiвко?
– А те скажу, – раптом сердито й твердо сказала Катерина, – що не вiдаю, в який спосiб вiн вiдчинив замка на клунi i як до мене зайшов. Але добре вiдаю, що в мене справдi був, учинив надi мною грiха, а я в той час чулася нiби заворожена i не могла йому опиратися. А iншого, хто б учинив менi грiха, не вiдаю, бо нi з ким iншим не сходилася, – i вона знову заридала, щедро розсипаючи сльози.
– Твое слово, пане дяче! – сказав старший лавник.
Дяк сидiв загаданий, опустивши очi, й нiби недочув, що сказав старший лавник, i той уже розтулив рота, щоб звiстити те ж таки, але Григорiй Комарницький звiв голову, очi його були нiби затуманенi.
– Вив'язуеться, панове вряднi, в мене одна думка, – повiв вiн i встав. – Але не до кiнця. Отож, щоб думки в мене в головi зв'язалися i щоб змiг я пояснити, що ж тут сталося, дозвольте, панове вряднi, запалити люльку, бо без того думати не звик. До речi, тодi й побачите, як умiю пускати дим.
