скачать книгу бесплатно
Птахи з невидимого острова
Валерiй Шевчук
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Птахи з невидимого острова» Валерiя Шевчука – це збiрка, до якоi увiйшли чотири фiлософських повiстi з пригодницько-фантастичними фабулами.*** У них автор порушуе морально-етичнi питання, розмiрковуе над сутнiстю грiха, суспiльними забобонами та обмеженнями природних потреб людини. Найвiдомiшими творами автора е «Дiм на горi», «Три листки за вiкном», «Тiнi зникомi», «Набережна 12», «Середохрестя», «Вечiр святоi осенi», «Крик пiвня на свiтанку», «Долина джерел», «Тепла осiнь», «Двое на березi» тощо. Валерiй Шевчук – украiнський письменник-шiстдесятник, майстер iсторичноi, психологiчноi та химерноi прози.
Валерiй ШЕВЧУК
ПТАХИ З НЕВИДИМОГО ОСТРОВА
Повiстi
ПТАХИ З НЕВИДИМОГО ОСТРОВА
1
По гребенi високого земляного валу тягся обмазаний глиною частокiл iз дубових колод; здавалося крiзь дощ, що то висока глиняна стiна. Стримiла вежа, дощ обмивав ii, i вона химерно похитувалась у сiрому свiтлi. В ровi стояла глиняста вода, дощ цюпав по нiй, i вода ставала наче гусяче тiло – згори на неi клалися жовтi береги валу й частоколу. Перед брамою здiймався звiдний мiст, i Олiзар на мент спинився, перестрашено озираючись. Але стояла мертвотна тиша, замок у мряцi був мiражний та розмитий; Олiзар присiв на сивий мокрий камiнь, бо йому раптом вiдiбрало дихання; в цiй глухiй сторонi (бозна й куди вiн потрапив) йому почало здаватися, що вiн безнадiйно заблукав. Сидiв, понурившись, дощ сипав i сипав, а вiн уже коцюбнув. Потягло подувом, i лице його зросилося. Здригнувся, звiв голову й сонно обдивився мур, що лежав перед ним. Вiд того муру, iз мряки, випливла постать озброеноi людини; вiн збагнув, що це хтось iз замковоi сторожi. Зрештою, було iх уже двое, iшли повiльно й розмiрено, наче iм на плечi було покладено тягар. Олiзар знову спустив голову i тупо дивився на своi вщент розбитi чоботи. Пальцi нiг пролазили крiзь подерту шкiру, а один кровоточив.
Сторожа наближалася, вiн уже чув навiть плюск води й цмокiт болота пiд iхнiми ногами. Звiв мокре лице: були вони як брати. Однаково сiрi, як i цей дощ, однаково вусатi, однаково банькуватi – оглядали його сторожко й пiдозрiливо. Тiльки зараз Олiзар побачив: на вежi стоять ще двое, але постатi iхнi звiддаля – наче двi вивiшенi ганчiрки.
Дощ, здаеться, припинився – Олiзар знов починав засинати на цьому каменi, сивi смуги оповили мозок, подзенькували якiсь дзвiночки, десь почувся гомiн, забряжчала зброя. Блищала вода, хвилювалася мокра тирса, десь квiкнула пташка, i ii писк у цiй тишi був рiзкий та хрипкий. Хмари розсувалися з небесноi банi, i вона вже спалахувала неймовiрно синiми латками. Олiзар роздирав повiки: перед ним так само маячили стражники, тiльки одежа iхня була не сiра, а кольору достиглоi трави. Стражники йшли до нього, наче перебирали ногами на одному мiсцi, махали в такт руками, пливли, i на них блищала броня: панцири, шишаки, а перед собою тримали смугастi, чорнi по бiлому, тарчi. В руках тримали шаблi, за спиною витиналися луки, а збоку висiли сагайдаки з п’ятигорськими стрiлами. Олiзаровi на мент стало страшно, отож вiн подивився туди, де запалала чиста латка неба, – в тiй латцi спалахнуло раптом тiло великого птаха.
Спробував розклепити повiки, але тi падали. Тодi вiн поворушив вустами, бажаючи щось промовити до стражникiв. Стояли супроти й незмигно дивилися. І здалося йому: два темнi ворони стоять бiля нього. В лискучому пiр’i, з сiрими дзьобами, з сiрими водянистими очима, пильно вдивляються, начебто зважують, чи покинути свою жертву, чи почати розтягати його стерво.
Але Олiзар уже не мiг думати про таке. Вiн побачив себе в сiрих хвилях, у сiрiй водi, на спинi в сiроi риби. Та риба швидко несла його в сiрому морському просторi, i вiн з тугою подивився на корабель, що гойдався на хвилях. Корабель махав веслами, наче птах крильми, i вже збирався злiтати, щоб знятися над сiрим плесом i полетiти в туман. Олiзар вiдчув, що йому солоно в ротi, а очi поймаються вогнем. Зелений вогонь повiльно iв тiло, розтiкаючись вiд очей до язика, а через пiднебiння до серця. Розiрвав одежу на грудях i раптом збагнув: отой корабель, що злетiв над морем, – образ його серцевого болю i зеленоi печii в очах.
2
Олiзар звiвся iз лiжка через тиждень. Обличчя його змарнiло, довкола очей лягли пасмуги, а волосся так скудлилося, що вiн ледве розчесався. У глухiм кутку кiмнати стояла груба, обкладена зеленими полив’яними кахлями, попiд стiнами тулилися дерев’янi дзиглi, а упродовж стiн на мисниках яснiв посуд. Олiзар задивився на рiзьблену спинку ослона: була то вигадлива робота. Широко розставив ноги стiл, покритий дорогим турецьким килимом, крiзь вiкно зi скляними оболонами густо лилося сонце. Вiд того тиха, несмiлива радiсть спалахнула в Олiзаровiм серцi, щось м’яке й тепле – щастя, що лишився живий i може все це бачити.
На одному iз дзиглiв лежала одежа, й Олiзар натяг ii на себе. Прийшлася по ньому, хоч була з чужого плеча.
Олiзар перейшов кiмнату. Терпли й трусилися ноги, i вiн зморено присiв бiля вiкна. Крiзь оболону побачив шматок зарослого морiгом дворища – трава була густо залита сонцем. У тому сонцi стояв вояк в одежi кольору тоi-таки трави i пильно на нього дивився. Тодi схитнувся i зiйшов з визору, а Олiзаровi раптом стало зимно. Вiн пригадав дощ, камiнь бiля рову й рибу, що несла його в сiрих хвилях.
Встав i, хоч ноги йому пiдламувалися, перейшов покiй. Перед ним виросли великi важкi дубовi дверi, i вiн штовхнув iх. Дверi вели до iншоi свiтлицi, де йому впав у вiчi стiл на точених нiжках – верх його було викладено iз шматочкiв рiзноi породи дерева. Свiтлиця була порожня, i з неi виводили такi ж дверi. Олiзар подибав туди. Вийшов у сiни з грубами по боках – сiнешнi дверi, а були вони на важких залiзних шпугах, було прочинено.
Його залило сонце, i вiн аж похитнувся, таке воно виявилося щедре i яскраве. Зелень двору сяяла, дерев у замчищi не було, хiба що пеньок, посеред двору вивишалася височезна, майже зруйнована вежа, попiд стiнами виднiлися городнi. Вiн стояв на ганку, пiдпертому стовпцями, i його знову пройняла яскрава, чиста радiсть, наче вдруге народився на свiт i вдруге засвiтило йому сонце.
За спиною загупали кроки, завищали немилосердно дверi, й Олiзар рiзко обернувся. З сiней до нього виходив огрядний чоловiк. Величезнi вуса спускалися нижче пiдборiддя до важкого, сливе потрiйного пiдборiддя, побитi червоними артерiйками очi зирнули поважно, але й милостиво. Олiзар схиливсь у поклонi.
– Бачу в пановi шляхтича, – сказав чоловiк.
– Так, ваша милосте. Я з Носиловичiв iз-пiд Киева. Олiзар Носилович. Чи не будете ви такi ласкавi…
– Сказати, куди втрапили? – чоловiк засмiявся, показуючи великi жовтi зуби. – Я князь Бiлинський.
Олiзар знову вклонився. Князь милостиво хитнув i пiшов зi сходiв. Був важкий, бо сходи жалiбно повискували пiд його чобiтьми. Олiзар прихилився до одвiрка й дивився, як iде князь через поросле травою дворище просто до вояка, котрий стояв аж у кiнцi двору. Одежа на князевi була така ж, як i на вояку, – барви достиглоi трави; отож наближалася одна зелена постать до другоi, спалахнула срiбна голiвка шаблi; князь не дiйшов до вояка, а спинився вiддалiк. Здаеться, вiн щось сказав сторожевi, а потiм рiзко повернувся i завернув убiк. Вiдтак пiшов i вояк. Ступав по зеленiй травi, як величезний зелений жук; над головою висiло сонце, блаватне й тепле небо дихало теплом; Олiзаровi вже тремтiли вiд напруги ноги, але хотiв ще хоч трохи постояти i подивитися на живих людей. Хотiв помилуватися з оцього свiту широкого, якого вже не сподiвався побачити.
Вояк iшов до воротноi брами, назустрiч йому виступив iнший вартiвник, вони з’едналися, перемовилися словом i пiшли до башти вже разом. На приворотнiй баштi стояло двое iнших вартiвникiв: один дивився в степ, а другий повернувсь у бiк двору. Тi двое пiдiймалися по сходах, ось з’явилися iхнi голови – мiнялася сторожа. Поверталися, наче ляльки, i замiстили тих двох перших. Змiненi рушили з башти, а тi двое застигли як боввани…
Олiзар доволiкся до лiжка i впав на нього, вiддихуючись. Лоб йому зросився потом, i вiн лежав якийсь час без руху, дивлячись на дощату стелю: там поблискували невеликi, схожi на гудзики цятки. В цей час знову почулися кроки. Іржаво завищали дверi, Олiзар мимохiть напружився… але в дверi впливала з тацею у руках гарна дiвчина. Вiн вдивлявся в ii образ з радiстю та здивуванням: щось дивне й знайоме було в тому тихому й нiжному личку. Йому причувся запах степу, конi, якийсь давнезний, майже забутий спогад: кiнь мчить по чистому полi чи корабель, який мчить по чистiй водi. Налягае на весло, з весла з дзенькотом струмуе вода, а на серцi в нього – печаль.
– Скажiть, люба дiвчино, куди це я втрапив?
– Хiба князь вам того не сповiстив? – здивовано спитала дiвчина, i вiн аж зацiпенiв, такий чистий та дзвiнкий був ii голос.
– Князь не сказав менi, що це за край. Подiлля? Волинь? Дiвчина засмiялася. І знову вiн на хвилю зацiпенiв: знайомий, надто знайомий смiх.
– Все, все взнаете, – сказала вона турботливо, – а зараз треба спочити, бо ви ледве дихаете.
– Чи довго я пробув у непам’ятi?
– О, цiлий тиждень! Ви таке чудне балакали, – вона засмiялася знову, i наче срiбло розлилося, стоплене з молоком. Олiзара хитнуло на бiлому крилi, каламутна заслона на мить повила йому мозок, i, хоч горiв довкола день, побачив вiн, як летить вiд мiсяця, срiбно сяючи, великий бiлий птах.
– Ви тут на службi? – спитав Олiзар.
– О, на службi! – засмiялася дiвчина. – Всi ми тут на службi…
Вiн розплющився. Вона стояла супроти нього, тацю поставила на услон, струнка, випростувана, бiле обличчя ii не мало рум’янцю, а сяяло тихим свiтлом, чорнi очi палали до нього цiкавiстю чи любов’ю: темна, глибока й загадкова нiч зазирнула на мент Олiзаровi в душу, i вiн зачаровано завмер, безсилий вiдiрватися вiд тих чудових очей. Йому здалося, що вiн знову лежить у тому трипроклятому кораблi, знову безсонна нiч, знову та ж таки омана. «Знову й знову, – думав вiн. – Як мене хитае!» Бiлi хвилi, чорна нiч, бiлий мiсяць, а його хитае й хитае. Вiн намагаеться втримати тверезий глузд, свiдомiсть себе, свiдомiсть того, що живий свiт i свiт його марень – не одне й те ж; дивний острах пiдповз до серця, наче малий голубоокий хлопчак, i застукотiв туди, запросився: а може, подумав Олiзар, вже нема свiту живого, а тiльки маревний?
3
Дивився услiд дiвчинi, коли виходила з покою, i вже був остаточно впевнений, що знае ii. Йому стало зимно, i вiн натяг на себе коца. Звернув очi до вiкна: чисте й погоже небо, сонце, що падае на пiдлогу й на турецький килим. Загорявся помалу темним вогнем: не хотiв признаватись у тому, що було напевне. Свiтили йому ночами дороги, щоночi навiдували обличчя тих, до кого iшов. Вiн бачив бiлi хати пiд солом’яними стрiхами, журавлi криниць i чув дiвочий спiв. В глибинi кiмнати сидiла його мати, а батько оповiдав вечiрнi казки. Таемниче горiли за вiкнами зорi, на печах зiтхали домовики, вiдьми блукали за стiнами й хукали на шибки. Корови розмовляли у стайнях про зваду, конi лякалися перелесникiв, понурi упирi виходили з могил i йшли, важко спираючись на кийки… Ворушилася дiдова борода, що оповiдав навперемiну з батьком, пахло сушене зiлля бiля комина, в засiках шамотiло зерно, а в городах ворушилися й волочилися до плотiв, мов баби, гарбузи. Хотiли вибратися на паркан, щоб озирнути бiлий свiт. «Той свiт майже пропав для мене, – думав Олiзар, втираючи густо вкрите потом чоло, – але нiколи, гей нiколи я про нього не забував!..»
Знову заспiвали дверi, Олiзар кинув поглядом: в прочiлi завмерла огрядна постать князя.
– Чи маете, пане, силу вийти до обiду? – спитав вiн, погляд його цього разу видався Олiзару важкий та холодний.
– Менi вже принесла поiсти дiвчина, – сказав майже пошепки.
Князь дивився на нього незмигно, наче хотiв переконатися, чи й справдi вiн ще такий безсилий.
– Всi ми затужили за людьми iз великого свiту, – сказав вiн. – Дуже будемо радi, коли пошануете нашу невелику родину своею присутнiстю при обiдi. Здаеться менi, вам е багато чого розповiсти!.
– О так! – чемно сказав Олiзар. – У мене е багато чого розповiсти. І я справдi прийшов з великого свiту. Аж занадто великого…
Князь усмiхався, розсуваючи широкi, м’ясистi губи, i Олiзар спромiгся послати йому послужливий усмiх…
Намагався пригадати, що дiялося останнiм часом, але бачив тiльки посмугованi обличчя, здоровенного пса, котрий стояв обома ногами на вбитiй вiвцi i виривав з неi кривавi шматки. Плюскали хвилi, вiн налягае й налягае на весло, дзенькали ланцюги, порипували дошки пiд ногами наглядача; ноги того наглядача повисли в повiтрi, i засвiтилося обличчя з синiм висолопленим язиком; бiля нього висить так само з висолопленим язиком пес; але все це з iншого свiту, загубленого навiки; палае мiсяць, i вiн, той мiсяць, стiкае кров’ю; кров падае, як iскри, на землю: в такi хвилини зачинають жiнки невiрних турченят, i турченята ростуть у тугих, як тулумбаси, животах i щосили б’ють руками й ногами, рвучись на волю до того мiсяця, що гукае до них, до тоi кровi, з якоi вони й почались…
– Те, що принесла дiвчина, – сказав князь, вiн ще й досi стовбичив на вступi до господи, – не iжа, а помiчне питво. Випийте його, i вам додасться сили. Тодi ви напевне зможете ощасливити нас своею присутнiстю при обiдi!
Обернувся i показав Олiзаровi спину. Важку, похилену спину, що просвiчувалася. А може, це Олiзаровi тiльки привидiлося?
Вiн боявся. Страх – це щось таке, як бiлий хорт з червоними очима, бiлий, бо страх – бiль, а хорт – бо гризе; страх – це гадюка, яку ковтнув, необережно пивши з джерела, i вона там – у нутрощах – смокче тебе, як воду; страх – це вода, яка ковтае все, що падае в неi; страх – це хорт, утоплений у водi, i гадюка, яка не вжалила, але щомитi може це зробити. «Я прийшов з того полону хворий», – подумав Олiзар.
Потягся до услона, на якому стояла таця i дзбан на нiй, але не дотягся. Заплющив очi, витяг руки й ноги i знерухомiв, вимикаючись iз цього свiту. Так гасив у тiлi глибочезну втому i за кiлька хвилин повертався до життя бадьорий та дужий, здатний перенести каторжну роботу бiля весла i свист канчука за плечима…
Розплющився, бо справдi вiдчув себе бадьорiше. Тодi встав з лiжка, i йому здалося, що пiд тим лiжком щось е. «Я повинен бути вдячний князевi, – подумав Олiзар, – бо вiн мене прихистив». Але знову не доторкнувся до жбана на услонi, щось його вiд того вiдштовхувало. Натомiсть став навколiшки i вiдгорнув покривало. Пiд лiжком свiтився золотий гудзик, зовсiм такий, як i тi, на стелi. Хотiв взяти того гудзика, але йому опекло пальцi, Олiзар зашипiв i всунув руку у жбан. Болiти перестало, але все тiло покрилося холодним потом. «Я ще хворий, – пробурмотiв вiн, – i менi казна-що ввижаеться». Вiн випростався, отираючи пiт, i здригнувся. В дверях стояла дiвчина. Пирснула смiхом i показала чудовi зуби.
– Ви побачили гудзика, пане, – сказала вона, всмiхаючись. – Їх тут насипано по цiлiй господi. Це чи гриби такi, чи що, але скiльки ми не старалися, вони не виводяться…
– Залиш його, Гальшко! – сказав хтось iз глибини дому, i усмiх миттю пропав з вуст дiвчини. Вона хитнула головою i зникла зi смiхом, а Олiзар вiдчув, що йому гiрко запекло пiд язиком. Знову витер з лоба пiт i важко сiв на ложе, намагаючись рiвнiше дихати. Вже знав ймення дiвчини, i це його несподiвано втiшило.
4
Їдальню було обставлено креденсами, стiл заслано килимами, на яких яснiли срiбнi миси, ложки, пiдмиски, тарелi й казанцi. Димiла страва, метушилися слуги, висушенi й змарнiлi дiвчата й парубки; на покутi сидiв князь Бiлинський, обiч нього завмерла аж надто худа жiнка з тонкими й довгими руками, злiворуч – Гальшка i ще трое зовсiм схожих на неi дiвчат, всi гарнi, але через цю дивну схожiсть наче притьмарили свою красу; супроти завмерло двое воякiв з тих, якi складали тутешню сторожу.
– А де пан Розенрох? – голосно спитав князь.
В низьких бiчних дверях з’явився кволий дiдок з величезною чорною книгою пiд пахвою. Поклав ii на стiл з точеними нiжками i вклонився товариству.
– Ви, пане, завжди запiзнюетеся, – сказав князь, i дiдок поквапився зайняти свого стiльця.
Слуги розливали борщ i накладали в мисочки кашi. Олiзар позирав на панн i не мiг отямитися вiд здивування. «Одна з них Гальшка, – думав вiн, – але котра?» Дiвчата дивилися на гостя однаково палкими очима, а може, iм просто цiкаво було!
– Сьогоднi у нас урочистий обiд, – сказала суха панi. Вона простягла руку й заворушила п’ятiрнею – долоня зависла над столом, наче безтiлесна, звiльна погойдуючись у повiтрi.
– Панi Павучиху розбирае нетерплячка, – всмiхнувся холодно князь. – Наш гiсть, пан Олiзар Носилович, згодився оповiсти про своi пригоди у свiтi. Вiн, здаеться, довго перебував у полонi. В якому полонi ви були, пане?
– В турецькому, – сказав тихо Олiзар. – Я був вiсiм рокiв прикутий до весла на турецькiй галерi.
– А що таке турецька галера? – швидко запитала панi Павучиха.
Князь подивився на неi холодним, важким поглядом, i вона зразу знишкла, присмирiла i стала ще безтiлеснiша.
– Вибачте менi! – прошепотiла i взялася до ложки.
Князь опустив ложку в борщ, i всi iншi повторили цей рух. Їли, мов на команду, намагаючись вторити князевим рухам, а вiд цiеi одноманiтноi ритмiчностi Олiзаровi стало терпко на серцi. Знову з’явився той бiль, бiлий, як хорт, що скавучить, защемивши лапу у пастцi; Олiзар не знав, чи йому iсти, як усi, чи оповiдати про своi пригоди. Всi обiдали, не зважаючи на нього, за рухом князевоi руки – ложка в миску й ложка до рота, ложка до кашi i знову до рота. Олiзар занурив ложку в борщ, а сльози висiялися йому на очах: побачив себе в рiдних Носиловичах, батька на покутi й матiр бiля нього. Побачив своiх чотирьох сестер – вони лiпили кульки з хлiба, а батько гримав на них громовим голосом…
За вiкном зашелестiв дощ i гримнуло громом, перерiзала небо блискавиця, залопотiло листя, хоч тут не було нiякого листя. А може, шелестiв то Олiзаровий голос, вiн поклав ложку бiля миски й почав оповiдати. Побачив каторгу i спину весляра, який сидiв перед ним; на погук наглядача вони зводили й опускали весла, весла лягали на воду й гнали, гнали каторгу, так само монотонно й одно вимiрно впускаючись у море, як опускаються оце в миски ложки цих незнайомих йому людей.
Бiлий бiль, який летить над головою, наче небачений птах у синьому, як весна, небi; Олiзар стежить за ним, бо його шлях до волi ще не почато; вiн бачить одутле обличчя Апти-пашi; коли той лягав спати, його охороняло сорок яничарiв; невiльники сидiли за веслами, а iншi валялися в протилежному кiнцi корабля пiд благеньким наметом. Іван поповз через усю галеру й заклав помiж дощок на кормi, де спав Апти-паша, порох. Вiн ударив кресалом, i бiла iскра полетiла йому з рук…
За вiкном полетiла бiла нитка блискавицi, а тодi вдарив грiм, наче рикнув велетенський пес, що сторожить немiряний небесний дiм. Це озвалося в Олiзаровiй душi новим спалахом болю; вiн знову побачив рiдний дiм i сивого батька на порозi, дивився той на шлях крiзь розчиненi ворота – в’iжджали у ворота вози. Вискакував iз буди пес, молодий, ласкавий, але й лютий, i лящав, горлав, хрипiв на тi вози; батько ж дивився туди далi, де вився бiлий шлях i де ганяв вiтер хмарки куряви. Котилися, закинутi сюди iз степiв, перекотиполя i синьо тремтiло драглисте, налите сонцем повiтря…
Іван кресав вогонь, i це помiтили вартовi. «Гей ти! – загорлав один iз них. – Що там, собако, палиш?»
Іван випростався на повен зрiст, був спокiйний, хоч i билось у нього шалено серце. «П’ю тютюн димний, – гукнув вiн. – От поп’ю й ляжу спати!» – «Геть звiдси!» – загрозливо прошипiв вартовий, а Іван поволеньки пiшов до своiх…
– Я гадаю, ваше милосте, – сказала тонко Павучиха, – тепер ми вже не нудьгуватимемо за обiдом. Те, що розказуе наш гiсть, таке цiкаве! Це трохи чудна казка, я в нiй не все розумiю, але цiкаво…
Вона заморгала, заклiпала сiрими повiками, i на однiй iз них навiть сльоза блиснула.
– Чи зручно й вигiдно вам у нас, пане? – спитав князь.
– Менi зручно й вигiдно, – вiдповiв гречно Олiзар. Я безмiрно вдячний за турботи i, коли зможу вiдплатити вам оцими нiкчемними розповiдями, буду щасливий, – вiн зирнув на Гальшку, власне, на крайню з дiвчат, яку подумки визнав Гальшкою. – Але… я хотiв би попросити у вас… я вiсiм рокiв не був удома, а там батько, й мати, й сестри моi любi… я хотiв би просити вас вiдпустити мене якнайшвидше…
В покоi зависла тиша. Олiзар здивовано озирнув усiх. Князь дивився поверх його голови, обличчя його було незрушне й наче сумне; панi Павучиха хитала головою, немов спiвчувала йому, але погляд ii був так само холодний; четверо дiвчат видалися чотирма замерзлими в лiд бурулями, тiльки крайня з них звела вгору плече й загадково всмiхнулася. Вояки монотонно жували, одновимiрно пiдносячи до рота по шматку смаженини, кусали м’ясо великими й мiцними зубами, i, здавалося, не було iм до цих розмов дiла. Слуги позавмирали безтiлесними тiнями по кутках, i Олiзаровi здалося, що iх виплетено з павутини.
– Я щось не так сказав?
– Нi, нi, – запоспiшила Павучиха. – Це я не те сказала, – вона подивилася винувато на князя i стала подiбна до суки, яка лащиться до хазяiна, хоч знае: буде бита.
– Шлях людський, – заскрипiв, мов прокинувшись, Розенрох, – то смуга нещасть, бо й часовi успiхи, якi грiють нас, – це тiльки видозмiна нещастя. Великодушний той, хто вмiе назвати нещастя щастям i жити в тому. На шляху до волi ставиться стiльки пасток та силець, що годi бути впевненим, чи подолаеш його. Сильця тi, перевiсища, – дух самого подорожнього, адже все вiдбуваеться в нутрi розумноi iстоти. Дiйство – це гра наших первнiв, сокiв серця та мозку, через це спокiй – единий лiк наш…
Розенрох звiв на Олiзара маленькi блискучi оченята, й тi оченята чомусь нагадали Носиловичу загадковi золотi гудзики на стелi й пiд лiжком. Горiли в дощовому при смерку, що заповнив кiмнату, i Олiзар мимоволi озирнувся: скiльки iх е! Гудзики свiтилися зi стiн, i зi стелi, i навiть з пiдлоги по кутках, де позавмирали майже безтiлеснi слуги. Олiзар полегшено зiтхнув, коли над домом гаркнув велетенський пес неба – махнув над ними вогняним своiм язиком…
…Вони узброiлися камiнням, лопатами, сокирами й шаблями, бо дванадцять шабель роздав iм Сильвестр iз Лiворна. Вiн лежав мiж яничар, удаючи, що спить, а коли уздрiв, що Івановi не вдалося запалити пороху, поповз до нього через усю галеру, тягнучи з собою загорнене в шмаття розжарене вугiлля. Вiн повз, i ганчiрка димiла зсередини. Йому каламутнiла голова, майже вчадiлий приповз вiн на нiс галери й вiддав Івановi дорогоцiнний вогонь. Через якийсь час оглушливий вибух струснув галеру…
Оглушливо вдарив за вiкном грiм, здавалося, трiснув дах над головою й от-от розпадеться; здалося Олiзаровi: ще мить i проваляться вони всi в землю. Звiв руку, щоб перехреститися, але один iз воякiв схопив його за зап’ястя й притис до столу.
– Тут така поведенцiя, що не хрестяться! – прохрипiв вiн.
– А це чому? – здивувався Олiзар.
Князь перезирнувся з Розенрохом i завовтузився на своему мiсцi, Розенрох знову засвiтив до Олiзара золотими гудзиками очей.
– Ми социнiани, – сказав вiн, – i вважаемо всю обрядовiсть за iдолопоклонство, за болвохвальство!..
Хлопець-слуга пiднiс князю люльку, набиту тютюном i вже припалену: покоем поповзли духмянi хвилi диму.
– Не сердiться на нас за це, – покiрливо сказала Павучиха. – Так уже в нас заведено, звольте пошанувати…
В неi на оцi зависла сiра сльоза, i вона змахнула ii майже прозорою рукою…
…Галерою повзли хвилi диму, гурт туркiв полетiв у повiтря, щоб бiльше нiколи не повернутися на корабель. Вони летiли в небi, а точне число iхне було двадцять вiсiм, отож мчали, як двадцять вiсiм чорних птахiв, а може, летiло то двадцять вiсiм iхнiх чорних душ – чорнi крила затулили мiсяць, який саме виплив тодi з-за хмар; двадцять вiсiм холодних хвиль збилось у небi в пiну i стали бiлою хмарою, хоча стояла нiч; у тiй хмарi почав купатися, митися й плюскатися, як качка у водi, отой мертвосрiблянець; мертвим духом вiйнуло вiд нього, й осипався на воду попiл двадцяти восьми згорiлих тiл. Горiли щогли й вiтрила, вогнянi клаптi падали на голови й спини живих туркiв, i вони, напiвпритомнi та збожеволiлi вiд страху, почали стрибати з галери в море. І летiли розпластанi, наче кажани, вдаряли об воду, i та з’iдала iх, байдужа й темна, бо що iй цi дрiбнi комахи, коли вона iсть кораблi й острови?!
5
Олiзар сидiв на ганку й дивився на поросле моругом дворище: нудьга його ставала наче срiбне павутиння, що спливае з неба, а сонце над головою здавалося велетенським павуком, що випускало його зi свого золотого рота. Висiла тиша, вiн уже знав, що в обiйстi тiльки вони i е: четверо воякiв, четверо дiвчат, князь, панi Павучиха й Розенрох. Слуги пiсля снiданкiв, обiдiв та вечер здимлювалися, наче й не було iх; велика, сонна, надзвичайно округла тиша забивала Олiзаровi вуха. Хотiлося багато про що довiдатися, але на його розпити нiхто не вiдповiдав, тiльки багатозначно зводили брови й переходили на iншу тему. Вiн захотiв якось пройти й у дверi, що вели з його покою в глибину дому, але вони були зачиненi. Водночас помiтив вiн, що дiм повен звукiв та шелесту: вiн, наприклад, у своему покоi чув, як роздягаються дiвчата, як щось шепочуть чи смiються, гасять розмову й смiх i завмирають; вiн чув, як шелестять сторiнки книги, що ii беззмiнно гортае Розенрох, – дивно йому було тут жити!..
На вежi стовбичило двое воякiв; сьогоднi вони змiнили зелену одежу на червону i свiтилися яскравими плямами, нерушнi й закам’янiлi. Стояли спиною один до одного, як бовван на два обличчя.
Олiзар приплющувався; тут, пiд сонцем, було затишно сидiти, а немiчне тiло просило тепла. Отож i плив на хвилях шепоту, що виникав, як шелест листя, i здивовано до нього прислухався:
– Острiвець серед степу, до якого не заходять конi й звiрi! Острiвець, на якому поселяються тi, хто збився з дороги! Острiвець, до якого не ведуть дороги, адже тут нi дорiг, нi стежок!..
Вiн здригнувся. В глибинi дому почулися кроки. В глухiй тишi терся пiд ногами пiсок, тужливо рипiло сухе дерево пiдлоги; iржаво завищали петлi, i знову терся пiсок; рипiли дошки, начебто той пiсок осипався з плiч того, хто йшов. Олiзар сидiв напружений i насторожений. Повернувся, аж заболiла йому шия, – на порозi вирiс Розенрох. Шкiра на його обличчi – пергаменова, широкий нiс роздимав тонкi нiздрi, очi по-старечому голубi й вицвiлi.
– Вiтаю вас, пане! – сказав Олiзар.
Розенрох тримав пiд обома пахвами по книзi. Зирнув на Олiзара, а тодi повiльно, по-старечому згинаючись, сiв бiля нього, перемiстивши книги на колiна.
– Менi доручено розважити вас розумними бесiдами, – сказав вiн. – Маете до того схильнiсть?
Олiзар кивнув, вiн був радий будь-якiй розвазi.
– Ця книга «Сефер Іецира», – показав Розенрох. – А це «Зогар». «Книга творень» i «Блискiт». Я читаю цi книги хтозна-скiльки лiт i скажу вам, що мудрiсть iхня вища вiд зацiкавлення чи знецiкавлення. Це, пане, книги духу.
