скачать книгу бесплатно
У Розенроха було всмiхнене обличчя, а водянистi очi наче повилися каламутною плiвкою.
– Я не все розумiю у життi цього дому, – сказав навпрямки Олiзар.
Розенрох рiзко повернувся до нього.
– Через це й доручено менi, пане, провести з вами кiлька бесiд. Чи чули ви, може, про Пiко де Мiрандолу чи хоч би про Рейхлина? Це великi вчителi, а книги, що я тримаю, – виклад найбiльшого свiтового вчення…
– Чи давно живете тут, пане? – спитав Олiзар.
Там, бiля вежi, один з вартiвникiв, який стояв лицем до них, заворушився. Щось сказав своему товаришевi й показав у напрямку Олiзара й Розенроха.
– Є ще один великий учитель, – мовив старий, i собi зирнувши на вартiвникiв. – Вiльгельм Постель. Вчення цих учителiв – найвищий витвiр духу. Тiльки ми можемо пояснити, що таке Бог. Вiн захований, пане, – шепотiв гарячково Розенрох, – i вiн, прошу вас, невимовний. Дух вище за будь-яке означення, всiлякi слова та образи. Його назва, прошу вас, – ен-соф, так, саме ен-соф, запам’ятайте це високе слово, бо не знайду кращого. Це – нiщо, безмежжя, прошу вас, гляньте-но вгору! Отож, щоб конечно iснувати, треба, – Розенрох ще бiльше стишив голос, а Олiзар побачив, що вiд вежi йде стражник, тодi як другий так само незворушно дивиться у степ, – щоб ен-соф омежив себе. – Розенрох звiв брови, вартiвник iшов на них несхильно й монотонно. – Звiдси й содцимцум, таемниця стягування. Отак, ваша милосте, творяться свiти, так створюемося й ми, розумнi iстоти.
Червона одежа стражника на тлi зеленоi трави й порудiлих стiн була наче розкладений вогонь, i Олiзар знову побачив в уявi, як горять щогли на каторзi. То був вогонь звiльнення, а цей вогонь на зеленому тлi – мертвий. Олiзар вiдчув стиск у грудях: мертвий вогонь – це брязкiт ланцюгiв i червонi кола в очах невiльника; мертвий вогонь – це удар бича, який випiкае на спинi пружку.
– Менi дивно, – сказав вiн Розенроху. – Тут у вас усе не як в людей. Може, лiпше скажете менi, що твориться в цьому домi i хто вони, його посельцi?
– Для цього, пане, треба пiзнати науку, яку я вам викладаю. Потрiбно пiзнати велике свiтло невимовного, – сказав Розенрох. – Невимовне не змiнюеться вiд творення, о нi, прошу вас, можливiсть виявлятися, тобто бути й для iншого – ось первiсна умова того другого. Порожне мiсце, що е всерединi абсолюту, й твориться вiд його омеження…
Вартiвник уже стояв бiля них i важко дивився на Розенроха. Старий скинув на нього оком, лоб у нього зросився потом, очi неспокiйно забiгали, але вiн докiнчив думку.
– Через це, ваша милосте, – сказав вiн, – промiння ен-софу творить зриме промiння й емануе.
– Вас кличе князь! – чiтко й рiзко сказав вартiвник, i Розенрох наполохано пiдхопився. Затис пiд пахвами книги й швидко майнув досередини дому.
Олiзар розсмiявся. Але обличчя вартiвника лишалося похмуре. Вiн тiльки мигцем зирнув на Олiзара, розвернувся й повiльно пiшов назад до вежi, червоно палаючи на земно-зеленому тлi трави.
Олiзар звiвся на рiвнi i раптом схвилювався: звiдки той вартiвник мiг знати, стоячи на вежi, що Розенроха кличе до себе князь?
6
Налягла на нього втома – голуба вовняна хустка, якою зав’язано очi. Втома – бiлий хорт, що бiжить порожнiм степом, i його пазурi збитi й поламанi; бiжить вiн за червоним розтрiпаним пiвнем; пiвень – гнiв наш, дух супротивлення й дух бунтiвничий; хустка лагiдно покривае очi, наповнюе повiки солодким щемом – розладнане тiло просить спочинку. Олiзар сидить, покинутий усiма на ганку, а сили в нього все ще нема.
Ступае в сiни: тут четверо дверей, йому знайомi тiльки двое: в його спочивальню i в iдальню. Однi дверi ведуть з його опочивальнi, а в iдальнi також четверо дверей: в однi заносять iжу, в другi виходить князь i панi Павучиха, а в третi – Розенрох та дiвчата. Хотiв уявити собi дiм i визначити, що за кожними з вiдомих йому дверей. Але в головi все поплуталося: все ще не мав вiн сили.
Сьогоднi пiсля обiду, коли князь i панi Павучиха виходили з покою, вона озирнулася на нього. В ii очах померло по малесенькому вогнику, двi такi собi iскрички, якi тiльки мент посвiтилися, такi собi тужнi самоцвiти.
– Вам у нас буде непогано, – сказала вона тонким, як прiла нитка, голосом, i вiн згадав цi слова зараз, коли переступав власний порiг.
Сторопiв. Дверi, про якi тiльки-но згадував, було вiдчинено, i в них загойдалася тонка постать панi Павучихи. Протер очi – всю кiмнату засновано яскравою й срiбною павутиною.
– Як вам подобаеться моя робота? – спитала, гордо всмiхаючись, панi Павучиха.
– Але що це?
– Це вiддяка за казку, що оповiдаете, – сказала панi Павучиха. – Сподiваюся, ви не вiдмовитеся дооповiсти ii до кiнця? Я вам сплела оцю сiтку, – вона хитнула на тонкий, тремтливий шовк вигадливо сплетеноi мережi, – щоб вас не мучили домовики. Вони навiснi, пане, в цьому домi. Можуть, чого доброго, впасти на обличчя соннiй людинi i задушити, а чому ж? Одного такого ж нещасного мандрованця, як ви, вони задушили, i вiн, пане, так i не доказав нам своеi казки. Я виплакала, пане, тодi собi очi, два днi не затихаючи, так було менi його шкода!..
– Що ви таке говорите, панi? – вигукнув Олiзар. – Хочете мене налякати? Але я й так боюся – так дивно у вашому домi, так тихо! Скажiть, чому у вас так навiжено тихо?
– Багато запитуете, – сказала панi Павучиха, пiдтискаючи губи. – Знайте одне: вас тут люблять. І я люблю, бо хочу дослухати казку. Не вигадуйте нiчого химерного, не запитуйте багато, живiть i диште, i вас тут нiхто не зачепить.
– Бачу, панi, ви нiкуди звiдси не виiжджаете, – сказав Олiзар. – Це правда?
– Хто може виiхати звiдси, пане? Я навiть не знаю такого слова: виiжджати. Хiба може серце виiхати з тiла i чи може рука, вiдiрвавшись вiд тiла, пiти гуляти бозна-де?
Олiзар стояв сторопiлий. В мозку його почали шугати червонi з бiлим смуги; еге ж, наче охопленi вогнем вiтрила. Вогонь падав на бiлу тканину i, виiдаючи круглу чорну дiрку, танцював. Таких кiл було десятки, i коли два з них з’еднувалося, з’являлася вогниста вiсiмка, яка незабаром роз’iжджалась у коло одне, широке; вiсiмки, подумав вiн, – це схрещенi i сплетенi запитальнi знаки. Йому гуло в головi, щось чорне й холодне пiдпливало знизу – жах, наче жук, що повзе, роздираючи нiжне червоне тiло, в печеру, щоб закам’янiти там хрестом.
– А що робите ви в цьому домi, панi? – спитав Олiзар. – Ви княгиня?
– Що я роблю? – перепитала, тяжко задумавшись, панi Павучиха. – Не знаю, чи вiльно менi це казати? Нi, я не княгиня!..
Олiзар здригнувся, йому здалося, що в кiмнатi е ще хтось третiй. Озирнувся: на порозi стояла Гальшка. Була у важкiй темнiй сукнi, волосся високо пiдiбрала, а очi палали гнiвом.
– Мене прислано дещо у вас спитати, пане, – сказала вона, важко дихаючи й кидаючи на Павучиху лихим поглядом.
Панi Павучиха, побачивши ii, злякано позадкувала, а за хвилю з хряскотом зачинила за собою внутрiшнi дверi покою.
– Де ви сьогоднi вечерятимете, пане? – спитала Гальшка, все ще важко й сердито дихаючи. – Чи вийдете на вечерю, чи, може, повечеряете зi мною й моiми сестрами?
– А це можна? – спитав Олiзар. – Наскiльки я розумiю стосунки, що складаються в цьому домi…
– Гаразд, ви повечеряете зi мною й моiми сестрами, – сказала Гальшка. – Ми залюбки складемо з вами молоде товариство, бо цi старi, не вам це казати, нестерпно нуднi.
– До вас я вiдчуваю довiру, панно, – гаряче сказав Олiзар.
Гальшка сiла на услон i всмiхнулася легко й невимушено.
– Вас лякала панi Павучиха. Вона давно не при розумi, пане, i я не радила б слухати ii патякання. Нам любо мати вас гостем! – вона всмiхнулася так поважно, що Олiзар подумав: перед ним не дiвчина, а жiнка.
Була гарна тiею великою, ясною красою, що от-от мае перетворитись на лiд. Лiд чи iнiй, а може, чудовi вiзерунки на оболонi, а може, в холодну зимову хмарку, облиту сонцем, але без струмкого тепла. Це була краса бiлого каменю, що його бачив вiн у Влохах. Вразився тодi на те холодне диво. Нi, ця краса, як блискуче бiле хутро на морозi, пломенiла чаром, що зводить чоловiка з розуму. Диво, до якого можна простягнути руку й узяти, не перестане бути вiд того дивом, але в ньому, в душi його, перед великим жертовним вогнем, яким палае в кожному з нас серце, можна спалити червоного пiвня: найбiльший сакрамент людський i найбiльша туга чоловiча, коли вiсiм рокiв жiнку бачено тiльки ввi снi. Диво було i в iншому: вона, оця чудова, холодна й гаряча водночас жiнка-дiвчина була дивовижно схожа з тiею, iз снiв; дiвчина – бiлий птах, який прилiтав з невидного для людського ока острова. Коли лягав спати, вона летiла до нього безтiлесно, а коли всi болячки на тiлi його засинали, коли згортувалась у калачик у його ногах рабська тривога, коли припливала до нього чоловiча туга – на каторгу повiльно спускався бiлий птах, запалювався блискуче i, пробивши дошки й сон, проходив до нього крiзь хропiння товаришiв. Поступово витворювалася з птаха дiвчина, спершу з людським торсом, але з крильми й пташиними ногами; лягала поруч, i вiд його любовi вона перетворювалась на жiнку справжню: крила ii ставали руками, а ноги рожевiли вiд запаленого в них вогню. І в тому вогнi згоряв навiки червоний пiвень – дух наш неупокорений, а вона, та чудова жiнка, з дивною спрагою випивала його молоко.
7
Панни були однаково зачiсанi, посеред голови волосся нагромаджувалось i начiсувалося у два гнутi валки – тяглися вiд скронi до скронi, як пiвмiсяцi. Вiд того дiвочi обличчя ставали як чотири однаковi сердечка; на волоссi лежали сiточки з перлiв, якi низько насувалися на чоло. На грудях лишалися прямокутнi широкi й глибокi вирiзи, з вирiзiв на рукавах проглядували кошулi, власне, iхнi оздобленi в збриженi зубчатки крайки. Грубi адамашковi фалди спадали донизу довгими спiдницями, ззаду тяглися шлейфи. Кошулi збиралися на зап’ястях срiбними, густо усадженими перлами браслетами. Весь iхнiй пишний стрiй (особливо незвичайнi для Олiзарового ока вирiзи на грудях) чомусь бентежив його – здавалося, що не покинув вiн iще Влохи i що цi дiвчата – не дiти рiдноi землi. Панни ступали завчено й однаково: пiдносила руку одна – пiдносили й три iншi, ступала вперед одна – ступали й iншi. Чотири усмiхи засвiтилися перед Олiзаром, i вiн схиливсь у поклонi, а вони радiсно засмiялися. Химерна думка освiтила йому голову: не було дiвчат бiльше як одна, але роздiлилися на чотири iпостасi, як на чотири дзеркальнi вiдбитки. «Певне, я ще й досi не прийшов до тями», – чомусь подумалося йому й закортiло пiдiйти до них i скласти, щоб знову зiбрати в одну, – оце й буде образ його дiвчини-птаха.
Вони церемонно сiли до столу i, поки безтiлеснi слуги подавали смажених курчат, соуси й вино, вiдчував, що пiдлога починае звично похитуватися пiд ногами; галерою нiхто не кермував, а весла спали у гнiздах. Тепла й темна нiч ховала iх вiд цiлого свiту, лише вогонь вiтрил та щогли освiтлював те, що вiдбувалося на галерi. Апти-паша почув крик та шум i вибiг до передньоi лави з шаблею в руках. Вiн заревiв на рабiв своiх, як завжди. «Собаки, зрадники! – репетував вiн. – Сядьте на мiсця, iнакше я вам голови постинаю!»
Олiзар замовк, бо йому причулося: хтось закричав десь глибоко в домi чи надворi – крик летючий та гострий, наче падав зi скелi в провалля олень; крик тонкий, як найтендiтнiша волосина, але б’ючкий та рiзкий, наче удар стрiли в груди.
– Що це? – спитав скоромовкою.
Гальшка чарiвно всмiхнулася, власне, всмiхнулися всi чотири, але вiдповiла ота, що скраю, та, до якоi вiн найчастiше звертався.
– Це бавляться нашi старi, – мовила спокiйно. – Розказуйте, розказуйте, це ж так цiкаво.
Вона взялася обома руками за курча, так само вчинили i ii сестри, i вiд нiжних соковитих тулубцiв було вiдiрвано чи, власне, вiдрiзано бiлими, як перла на чолi в дiвчат, зубками по добренькому кавалку.
– Я тодi страшенно розлютився, – мовив Олiзар, прислухаючись до того, що дiялося в глибинi дому чи двору. – Я горлав в обличчя сторопiлого Апти-пашi всi лайки, якi знав на рiзних мовах. «Ти собака, – горлав я, – турчин проклятий та невiрний!» – i кинувся на нього з шаблею, простромивши йому живiт з такою силою, що наш мучитель перекинувся на палубу й шабля моя вбилась у дошки. Товаришi моi схопили його за руки й ноги, i вiн полетiв у море…
Чорний, величезний кажан летiв у темряву i не торкнувся моря, бо в море впало тiльки нiкому непотрiбне стерво; чорний кажан мав свiй шлях – це його там, у глибинi чорного хаосу, чекав пес на ланцюгу, той пес шестиногий, наче жук, i отвiр буди його – отвiр у вiчнi пiдземелля, де на кожну душу чекае хрест.
Тут же, на галерi, кипiв бiй. Трое яничар стояло на кормi, бо тiльки три луки залишились цiлi, в решти попалилися тятиви, i пускали по три стрiли, якi летiли зi свистом i знаходили своi жертви; iншi яничари билися на шаблях, але всi повстанцi потрапили на галеру не з материних пелюшок: яничари падали один за одним з диким криком та прокльонами…
То був такий крик, що Олiзар пiдскочив на мiсцi. Вiн кинувся до дверей, але були вони зачиненi. Тодi вiн повернувся до дiвчат, якi спокiйно сидiли за столом, освiтленi кiлькома свiчками. Повернулися до нього й дивилися чи з цiкавiстю, чи з тривогою, а на вустах позавмирали холоднi усмiшки. Чотири пречудовi панни раптом засмiялися до Олiзара, а крайня втерла маснi вуста тонкою мережаною хустиною.
– Чому зачинено дверi? – спитав вiн.
– Щоб нiхто не турбував вас, пане, – спокiйно вiдказала та, крайня.
– Що це за крик?
– Це карають панi Павучиху, – зимно, але так само спокiйно вiдказала Гальшка. – Ви ж самi бачили: вона не при умi.
– І за те, що людина не при умi, треба ii карати?
– Такi лiки приписав iй вiд божевiлля лiкар. Ви його знаете, це пан Розенрох. Вiн великий нудик, але лiкарюе справно. Ви ж самi, пане, запримiтили, якi дурницi плела та навiжена жiнка, лякаючи вас. Отож вона й кричить!
– Я не можу розповiдати далi, – сказав Олiзар, сiдаючи на дзигля й понурюючись.
– Тодi iжте, пане…
Глибокий стогiн, як болiсне зiтхання землi, жалiсний стогiн усiх грiшникiв, яких покрила земля i душi яких помандрували гей глибоко у вогнянi берлоги та яскинi, в хащi з вогняними деревами, на вогняну траву, до вогнистих квiток. Там хати з полум’я i ходять чавуннотiлi, розпеченi до червоного iстоти. Вони iдять полум’я i п’ють його, але що знаемо ми про них i чи не бiжить i вiд них уночi, вiд iхнього серця бiлий хорт болю iхнього, чи не заздрять вони братам своiм, котрих послано нагору, у свiт справжнiх дерев, трави й квiтiв? Ми нiчого не знаемо про той свiт, нi про душi, загнанi у вогонь. Тiльки такий стогiн, як оце, розверне, бува, нiч, i все бридке та страшне оточить раптом тебе, наче втрапив у чортовинне коло: тi, для кого добро – зло, а зло – добро, мучаться; тi, якi чинять зло з вiрою, що чинять добро, спалюються; тi, якi хочуть, щоб думали всi однаково i так, як вони, – у вогненнiм домi мешкають!..
Олiзар хитавсь у тузi своiй. Вiн не був розпестований життям. Отi вiсiм рокiв на галерi – як вiсiм столiть. Щоденний посвист бича, перед очима мигае посмугована рубцями спина товариша; лiки на хвороби надто простi – за ноги i через борт; навiснi обличчя наглядачiв i яничар – все оголене, як лезо ножа, як ота шабля, якою вiн простромив Апти-пашу, адже та шабля – теж його туга! Вiн бажав волi, воля ж – це чудова квiтка iз запахом ранковоi роси; це тепла стежка вiд рiдного дому, по якiй iдеш босонiж; це бiлий птах у синьому небi, чи мо’, радiснi сльози. Воля, зрозумiв вiн, – це не крик переможця над розтерзаним ворогом i не втiха його вiд того, що нога твоя ступила в криваву рiчку; воля – це квiтка, яка проросла крiзь око черепа; воля – це весняна брость та любов.
Вiн почув раптом музику. М’яку, гарну, теплу, золоте ячання струн, що iх перебирають нiжнi пальцi. Свiчок на столi побiльшало, а дiвчата приспустили срiбну сiтку, що ii сплела панi Павучиха, i замрiяно перебирали ii натягнуту волосiнь. Зринув i спiв, дiвочий, чистий, срiблястий, як i ця музика, – Олiзаровi вiд того сльози вибилися на очi, щось його надихнуло, щось пiдвело. Дивне й тепле хвилювання пойняло йому душу: що воно дiеться навдокiл? Що воно дiеться з ним, цими дiвчатами й людьми, якi ховаються зараз у теменi й чинять свое незрозумiле й бузувiрське дiло?
Глянь-но, вогнем як небесним дiткнутi,
Тануть снiги, вже й потоки роздутi,
Там, де по льодi був вiн переiхав.
Крига розбита гойдаеться стиха…
Вiн чув дихання весни. Так дихала жiнка, схожа на птаха, що продирався до нього крiзь дошки галери; жiнка, яка не до кiнця перетворилася iз птаха на дiвчину – в неi за спиною пташинi крила, i вона йде-летить по землi, лагiдно змiнюючи свiт. Дiвчата спiвали так, що вiн не мiг не плакати, – був це перший плач, що вилився з нього за весь час його неволi.
З ночi дiброву наповнили роси,
З голого вiття розвинуться коси,
А соловейко, як зорi розквiтнуть,
Весну пригожу зустрiне привiтно…[1 - Вiрш Симона Зиморовича.]
Трое дiвчат грали, а четверта встала й пiдiйшла ближче. Погладила його волосся – начебто обвiяв Олiзара теплий легiт.
– Ви нам подобаетеся, пане, – шепнула вона. – Тому хочемо, щоб заспокоiлися. Заспокойтеся, прошу вас, заради нас! Хочемо, щоб жилося вам у нас добре, хочемо хоч трохи прикрасити ваше iснування. Те, що вiдбуваеться у тьмi, – сказала вона розсудливо, – залишiте для тьми!.. Нашi старi мають право розважатися по-своему – не перешкоджайте iм!..
8
Вже пiшли й дiвчата, а вiн все ще немов плив у тiй-таки галерi, з якоi досi не могли вийти його думки. То була зупевно iнша галера, галера без наглядачiв та пашi, на якiй згорiли не тiльки вiтрила, а й тятиви та бичi. Вона мчала нерушною гладiнню моря, i море цiеi ночi було таке, немов покрилося льодом; галера ковзае по ньому швидше й швидше, як iз крижаноi гори; вiд того навiсного руху свистить йому у вухах вiтер, адже самотньо стоiть на палубi i до болю в очах видивляе землю. Небо засипане зорями, хоч кожна побiльшена вдвiчi, на небi тому анi хмарини – лiтають, рiжучи нiч на великi адамашковi шматки, кажани – душi затонулих плавцiв. Вiн же хоче побачити острiв у срiбному вiд сяйва зiр морi. Мае той бути попереду, i вiн, здаеться, вгадуе його обриси: острiв-замок. По гребенi – високий земляний вал, на якому обмазаний глиною частокiл, довкола – величезний розлив води; перед брамою – звiдний мiст, а бiля нього вежа, де стоять нерухомо два вартiвники. З острова вилiтае бiлий птах, i тiльки в той момент, коли вдаряе вiн уперше крильми, починае проявлятися острiв i стае видимий для смертного ока. Птах летить надто швидко, в нього багато роботи! Всi самотнi й покинутi, всi невiльнi й бiднi, всi нещаснi i скривдженi, всi кволi й ницi гойдаються на хвилях цього моря кожен у своему кораблi. Адже воно – море сну, море-мiраж, як, зрештою, й самий острiв, котрий так солодко iм примарюеться…
Вiн прокинувся. Було в покоi душно, наче знову збиралося на грозу. Захотiлося пити, але не знав, де шукати воду. Встав: по пiдлозi довкола нього свiтилися золотi гудзики, здавалося, за цей час, поки вiн тут, наросло iх бiльше. Обережно пiшов мiж них, щоб не наступити – вiд вогню в покоi мерехтiло легке сяйво. Вiн подумав, що дверi можуть бути замкненi, але вони розчинилися з голосним рипом.
Завмер i прислухався. Дiм спав. Дзвенiла тиша чи, може, бринiла натягнена над його лiжком сiтка. Озирнувся: свiтилася ясним срiбним свiтлом, химерно й правильно звита, i гучала так, наче сидiло на нiй з десяток цвiркунiв.
Олiзар пiдiйшов до вхiдних дверей. Були вiдчиненi, i вiн побачив крiзь них зористе небо: зорi, як i ввi снi, – побiльшенi вдвое. На ганку сидiла маленька скулена постать – Розенрох. Сидiв, зiгнутий i скам’янiлий, прирослий до дощок, як гриб, що виростае тiльки вночi.
– Дивлюсь, оце, пане, на небо, – сказав Розенрох спокiйно, повертаючи голову в Олiзаровий бiк, – i менi страшно стае вiд тоi безмежноi просторiнi. Часом я думаю, що ота безмежна просторiнь i смерть – це одне i те ж, вам не здаеться? Я не можу спати, пане, вночi мене збуджують зорi й мiсяць. В такi ночi вiдчуваю в серцi вищу й вiщу мудрiсть. Є, пане, тридцять два шляхи премудростi, е десять сфер, з якими лучаться десять цифер, вони звуться тi сфери – сефирот. Знання про те, пане, – сокровенне, але, коли захочете, я викладу його вам, бо нам з вами прожити тут не одну нiч i не сто.
Олiзар присiв до нього на сходи.
– Я не збираюся у вас довго жити, – сказав вiн. – Звiсно, погостюю з тиждень, якщо не утяжуватиму князя, але загалом передi мною ще далека дорога – я сподiваюся, пане, застати живим батька…
Розенрох ще бiльше зiщулився.
– Говорiть тихiше, пане… Кажу вам про це, бо розтривожений небом… Коли б вони довiдалися про нашi бесiди, мене б чекала така ж кара, яку винесла сьогоднi панi Павучиха. Ми тут живемо, пане, як дерева. Не може дерево прийти одне до одного, не може дерево поеднатися з iншим, коли росте не поруч. Я, пане, сьогоднi розтривожений небом. Ви теж, може, пiзнаете таку тривогу, адже, вiдкрию вам секрет… нiколи звiдси не вийдете, пане.
– Як так – не вийду? – сполотнiв Олiзар.
– А так, – розсмiявся Розенрох. – З цього обiйстя ще нiхто нiколи не виходив. З цього обiйстя нiхто нiколи i не вийде!..
– Не розумiю вас, – сухо мовив Олiзар, вiдчуваючи, що йому дубне на спинi шкiра.
– Все просто. Гадаете, ми з iншого тiста? Гадаете, що ми такi дурнi i не знаемо, що за цими стiнами – широкий свiт? Але не дозволяемо одне одному таких думок. Забороняемо думати про таке, отже, й постановили: нiхто звiдси не вийде!..
– Але ж, пане, я не людина вашого свiту… Я ваш гiсть…
– Коли б не ми, давно б не були людиною, – сказав Розенрох, – а перетворилися б на купу смердючого стерва. Це ми вас знайшли непритомного й повернули до життя. Отже, ви тепер людина нашого свiту. Може, менi не годилося б цього вам говорити, але й не сказати не можу, бо сьогоднi я, пане, розтривожений небом…
– А коли не захочу жити з вами? – спитав Олiзар.
– Як так – не захочете? – не збагнув Розенрох.
– А так, пане, що кожна людина мае власну волю. Кожна людина може й мусить вирiшувати, як iй велить власний, а не чийсь розум!..
Розенрох понурився. Довго мовчав, а тодi звiв лискучi, як гудзики в домi, очi.
– Дивно менi на вашу наiвнiсть, пане. Чи ж не ви були вiсiм рокiв бранцем? Хiба не пiзнали такоi очевидi, що людина не мае власноi волi? Що вона не може нiчого вирiшувати i що ii розум мае пiдлягати розуму загальному, вищому? Заспокойтесь i йдiть у свiй покiй. Ідiть, щоб нiхто нас не побачив. Не хочу, щоб мене катували…
– Але з неволi я втiк, – гостро сказав Олiзар. – І звiдтiля втекти було куди важче, нiж вiд вас.
– Хе-хе-хе! – тихо засмiявся Розенрох. – Хiба ми вам боронимо тiкати? Спробуйте, чи ж вам удасться?
– Удасться, – сказав Олiзар. – Бо кожна людина мае власну волю, а коли позбуваеться ii, не втомлюеться шукати. Чуете мене, пане, вона ii знайде!..
Але на дошках ганку рiс гриб. Велетенський гриб, котрий жив так само, як i всi гриби. Свiтився вiд себе, i був через те добре видимий. Шапинка опукло-подушковидна, оливкувато-сiра, нiжка щiльна, жовто-червона з темно-червоною сiткою. Впивався порами в дошки ганку й пив свiтло зiр. Рiс у тому свiтлi й бiльшав.
Олiзар позадкував у сiни. Озирнувся затравлено, i раптом стьобнув його невимовний жах. Вiн стрибнув просто з сiней на ганок, перелетiв у дужому стрибку через гриба й помчав через подвiр’я. Роса бризкала йому межi вiчi, босi ноги пекло, наче бiг по приску, наче втрапив у царство вогняних дерев i вогняноi трави.
Ось зрештою i стiна. Гладка й висока, але вiн напружив м’язи i щосили стрибнув угору. Ковзнувся й упав, вдарився лицем об землю i став пiд тою стiною навкарачки. Тодi пiдскочив i, торкаючись загорожi, побiг уздовж неi. Мчав як оглашенний i вiдчував: його замкнуто в яйце, а вiн хоче переконатися, що воно кругле. Воно таки було кругле, те яйце, й Олiзару стало нестерпно бiгти по нахиленiй площинi. Зараз вiн упаде, перекинеться, втопиться в тiй бовтанцi жовтка й бiлка, скоро сам стане жовтком, з якого, дасть Бог, колись вилупиться бiлий птах, котрий мешкае на невидимому островi. Вiн знову стрибнув на стiну, пiдтягся, напружився, але за мить звалився в траву – з його горла вирвався крик. Тiеi ж хвилини наступив йому на спину грубий чобiт.
9
