скачать книгу бесплатно
Око прiрви
Валерiй Шевчук
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Око прiрви» Валерiя Шевчука – роман, написаний у жанрi iсторичноi фантастики***. Лейтмотивом твору е зображення духовноi кризи головного героя – калiграфа Михайла Василевича, – який пускаеться у мандри, аби вiднайти шлях до себе та до iстини. Найвiдомiшими творами автора е «Дiм на горi», «Три листки за вiкном», «Тiнi зникомi», «Набережна 12», «Середохрестя», «Вечiр святоi осенi», «Крик пiвня на свiтанку», «Долина джерел», «Тепла осiнь», «Двое на березi» тощо. Валерiй Шевчук – украiнський письменник-шiстдесятник, майстер iсторичноi, психологiчноi та химерноi прози.
Валерiй Шевчук
Око прiрви
Роздiл перший,
у якому розповiдаеться про рiшення йти у полiськi лiси
Ми зустрiлись у Житомирi, в монастирi, що був за мiстом униз по рiчцi Тетерiв: я, Михайло Василевич, калiграф i рисувальник (той, що писав i малював спершу в селi Двiрцi в тамтешнiй обителi, а потiм у Пересопницi Євангелiе, переклавши його на просту мову, яку згодом виправив архiмандрит пересопницький Григорiй); диякон iз Киева Созонт i чернець iз Карпатських гiр Павло, котрий ходив до Киева, щоб поклонитися мощам святих отцiв печерських, – там вiн i зустрiвсь iз Созонтом, i вони разом прийшли до Житомира, тут ми й здибалися. В Житомирi я також почав писати й малювати Євангелiе, але робота не пiшла так богонатхненно, як у Двiрцях чи Пересопницi, – здаеться, того разу я вчинив усе що змiг, а це значить – вичерпався; тут же менi працювалося пиняво, рука нiби стратила притаманну iй легкiсть у писаннi i вправнiсть у малюваннi, отже, пiсля кожноi зробленоi сторiнки вiдчував утому, пальцi млiли, а очi клеiлися. Це увiч визначало, що маю роботу на певний час покинути, щоб криниця душi моеi наповнилася духовною водою, без такоi-бо води людина стае суха й нiкчемна, до дiл та подвигiв нездатна, про що я вiдверто сказав Григорiю, котрий прибув до Житомира разом зi мною, бо ми в парi знайшли робочу злагоду.
– Не годиться, – сказав Григорiй, – щоб праця огiрчувала життя, як це було в Єгиптi iз iзраiльтянами, бо, коли праця огiрчуе, вона рабська а не Богом надихнута. А з рабськоi роботи який добрий плiд?
– Вiдчуваю себе порожнiм, як глек без води, – мовив я.
– Отож подбай про воду, – коротко повiв менi Григорiй i тим самим дав менi волю.
Тодi-то Бог привiв до нашого монастиря Созонта та Павла. Павло повертавсь у рiднi Карпатськi гори, але забажав кiвернути на Полiсся, де нещодавно зголосився такий собi Микита Стовпник, котрий засiк у лiсi, як розказували, на двох зрiзаних соснах хижу й безперестанно молився там Боговi, а про чуда його розiйшлася слава по цiлому краi, через що люди йшли до нього зрiзнобiч. Отож Павло й хотiв дорогою додому завернути до скитника Микити й не тiльки подивитися на нього, а й попросити помiч на свiй недуг. Вiн-таки, здаеться, намовив Созонта, який складав новочаснi Четьi-Мiнеi, тобто внамiрився писати не про давньоколишнiх святих, а про сущих, бо, на його думку, як оповiв менi Созонт, коли Господь i справдi чудотворить через смертних, то мав би чинити це не лише в давнi вiки, коли вiра в Христа встановлювалася й покривала народи, але й у теперiшнi, коли про чуда часто мовлять як про байки i коли стiльки розплодилося рiзномисля; а рiзномисля, сказав Созонт, – це хвороба душевна, люди в рiзномислi у сум'яттi пробувають, а отже, в сумнiвi, сумнiв же – перший руйнiвник мислительних творень. Признаюся, цi слова мене вразили, бо я сам був iз таких, кого часто брав сумнiв у головних вартостях житейських, i, коли це зi мною траплялося, нездатний ставав, тобто охлялий, сонний, не маючи нi до чого iнтересу, все менi тодi здаеться у свiтi несправжне й позбавлене глузду, людськi дii видаються примарними, а марнота всюдисущою. Але не думаю, що в такий спосiб вступае в душу сатана, – так велить бачити свiт християнська наука: як тлiнну тимчасовiсть, марноту марнот, де все змiнне й скороминуще, як трава i цвiт, що у днi минають, i де пануе тiльки одна панi – Смерть, яка чигае на нас щокроку, щороку, щомiсяця, щоднини i щохвилини, щоб i нас, i справи нашi перетворити в попiл, а собi стати мостом мiж буттям та вiчнiстю.
Саме тодi, коли приходять до мене такi думки, робота починае огiрчувати менi життя i я з вишуканого майстра калiграфii та малюнка стаю несусвiтним ледарем, нездатним i пальцем кивнути. Тодi-то i являеться до мене Око Прiрви, воно, те Око, привиджуеться як жахне видиво, бере мене у свiй прицiл, воно нiби напнутий лук зi стрiлою, котра щомитi може iз тятиви зiрватися i зi свистом полетiти в мое серце; воно е мiсяцем серед ночi, що розсипае промiння, i кожен промiнь нiби ота стрiла; воно i сонце серед дня, що пронизуе мое бiдолашне тiло золотими списами; воно – вистежувач моiх справ i дiй, бо пливе за мною, чатуючи кожен крок; воно – павук, що розкинув павутиння й готуе труту, щоб упирснути тому, хто в сiтi потрапить; воно приходить у моi сни i розривае iх, розкидае, як скалки з розбитоi склянки; воно, зрештою, ота Смерть – мiст мiж життям та вiчнiстю; воно – мое серце, що жене все повiльнiше й повiльнiше кров по тiловi, i та кров зупиняе свiй бiг i стае холодцем. І я сам стаю нiби в холодець перетворений, а драглисте тiло мое може щомитi розпастися; кiстки стають розм'якшенi, а розум плиткий, нiби хмара серед неба, у якiй сховано грiм, блискавку, дощ i сонячнi променi. Воно дивиться, те Око Прiрви, iз жiночих та чоловiчих очей, i я починаю боятися iхньоi урекливостi; воно як шиба у вiкнi, поранена захiдним чи схiдним промiнням; воно – звiр чи тварина, яких несподiвано лякаешся, коли постають перед тобою; пес, що криваво зорить на тебе, ошкiрюючи зуби; кабан, бик, пiвень чи гусак – тобто воно в усьому i всюдисуще. І я, холодцюватий, вiдчуваю, що мене в цьому свiтi тiльки й тримае що холод мого остереження, iнакше розтопився б i розлився смердючою калюжею i вже нiколи б не знайшов сили зiбрати воду свою, тобто можливiсть вiльно мислити й творити. Саме тодi вiдчував, що я, i свiт, i справи свiтовi, навiть одуховленi, – нiщо.
Але не тiльки такий я бував. Приходили митi, днi, тижнi, мiсяцi, навiть роки, коли пiзнавав себе iншого: iстотою, по вiнця налитою сонцем, воно наливало мене, як iскристою джерельною водою, свiтлом та енергiею, i вiдчував я iх у кожнiй фiбринi свого тiла. Тодi не в мене летiла стрiла з лука часу, а пускав ii у свiт я, i тятива при тому дзвенiла й грала теплою мелодiею; тодi мiсяць не жахав мене, бо й сам бачився налитим свiтлом, а дерева, облитi промiнням, нiби заквiтали; а земля, i трава, i споруди загадково осинювалися; тодi тiло мое аж спiвало, приймаючи потоки сяйва, i кожен м'яз та вудо спiвали й безвiдмовно корилися менi; тодi про падав вистежувач, котрий безшумно ступав за мною в часи занепаду, i вистежувачем ставав я, бо свiт вражав мене дивною, нiколи не повтореною красою, бо все в ньому ставало чудове: i вигин стежки в травi, i тепла гама квiтучих трав, i полиск плеса, i листяний убiр дерев, i роса, i лiнiя гiлки, i дивовижне сплетiння вiток, i форма листка, i елегантнi зви вини стебел, i барви землi, неба, людського вбрання, i очi жiнок, i iхнi м'якi, нiжнi голоси, i поблиск в чоловiчих очах, i краса людських чи тваринячих тiл – тодi не думав про змiннiсть та перехiднiсть чи тлiннiсть, бо краса мала стiльки перехiдних, вишуканих i безподiбних зарисiв, стiльки перелиття, безконечного i вiчно незвiданого, що я не мiг не бачити в нiй познаки вiчного, i це вiчне не було небуттям, а таки буттям, i тодi я починав сумнiватися у вiчностi небуття, бо коли вiрити, що вiчним е те, чого нема, то й цiна тiеi вiчностi тiльки провидна; водночас вiчнiсть краси бачилася зримо, зримо вiдчувалася i зримо розумiлася. В павутиннi я бачив дивовижно вишуканий вiзерунок, як i в округлостях павучого тiла чи в химерно зламаних ногах, а який дивовидний зарис клався на тiло павукiв; як дивовижно прикладалися одне до одного пiр'я у птаха i якi чудовi були розкладки на них барв. Тодi вiдчував, що очi моi тремтять, пасучи форми й барви живого свiту; що пальцi моi здатнi творити чудеса i що тiло мое – не холодець, який може розпастися, а таки посуд для живоi води. Найповнiше таке вiдчув у 1556 роцi у селi Двiрцi, коли почав писати й малювати Євангелiе. Всi отi звивини, узори, рамки з орнаментом, сплетiння лiнiй я вибрав iз живого свiту, а коли творив образи, спершу клав фарби на липову дошку, дотримуючись належних приписiв iконописцям, але водночас даючи повну волю у розмiщеннi барв, через що iкони моi, не порушуючи приписаного канону, починали свiтитися й грати, – я дбав, щоб у них була присутнiсть Божого живого свiту та його вiчноi краси. Пiсля того перемальовував малюнка на пергамен, i на пергаменi той виглядав iще лiпше, бо, коли малював, вiдчував, що свiтло сочиться iз моiх очей та пучок пальцiв i що жива вода, якою весь був налитий сам, переливаеться у кольори, узори лiнii; навiть кожна лiтера для мене, коли ii виписував, набирала осiбного чару вiчноi вроди, а коли я, вичерпаний, здумiлий, обезсилений пiсля денноi працi, падав на ложе, у менi грало щастя, що нуртувало ясними водами в серцi, нiби холодне джерело, поступово знову наповнюючи все тiло; i сни моi не розривалися, не розкидалися, як скалки розбитоi склянки, а витворювали подобу свiту явного з його красою, з його свiтлом – сни вели у сокровеннi площини, в яких я бачив тiнi чудових обрисiв. І тодi менi вiдкривалося сокровенне: е краса у деревi, але е i в тiнi вiд нього; е краса у травi, але i в просторi мiж стебел; у речах i в повiтрi, що його речi омежують; е вiдповiдно краса у лiтерах i в просвiтах мiж ними, у лiнiях мiж рядками, у в'язi заголовкiв i свiтлого простору в них.
У чому ж був мiй сумнiв? А в тому, що я не мiг належно визначити: чи Дух Божий поселяеться в менi тодi, коли любив цей свiт, чи тодi, коли я його ненавидiв, отже, чи тодi, коли начинявся його красою, чи коли бачив красу погноем та вмiстилищем тлiну? Чи коли я горiв високим вогнем мистецтва i ставав сам творцем вiчноi краси, чи тодi, коли краса й свiт здавалися менi втiленням марноти? Чи тодi, коли на мене дивилося Око Прiрви, чи коли його не було; зрештою, чи тодi, коли Смерть здавалася менi мостом мiж марнотами i тлiнним свiтом та вiчнiстю, чи ж тодi, коли вона бачилася менi служницею ненависника свiту – диявола? Тобто сумнiв у мене був: чи диявол е супротивником Божим чи iнструментом його для нашого спитування? І хто, зрештою, е в менi творцем цього сумнiву?
Роздiл другий,
у якому розповiдаеться про моiх спiвподорожан
Я пiшов до архiмандрита Григорiя, щоб узяти благословення на мандрiвку; дорогу свою я визначив так: вiдвiдати Микиту Стовпника i подивитися на його чуда, потiм пiти на Волинь – туди, де колись протопопував батько мiй, i вiдвiдати його та материну могилу. Звiдтiля я хотiв зайти у Двiрцi та Пересопницю, а може, i в Острог. Вiдтак повернутися до Житомира, сподiваючись, що в дорозi змiцнiю духом i наберуся вражень та сили, щоб наповнитися, як сказав отець Григорiй, водою.
– Чому тебе зацiкавив Микита? – трохи пiдозрiло спитав архiмандрит.
– Кажуть, що вiн новочасний чудотворець, – вiдповiв я.
– «Бог единий чуда вчиняе», – сказав отець Григорiй iз Псалтиря, – не людина.
– «Вiд Господа – кроки людини», – вiдповiв я за Приповiстями.
– «Хай людина не перемагае», – мовив отець Григорiй знову-таки за Псалтирем – була це наша улюблена манера вести дискурс – через вiзерунки. [1 - Вiзерунки – твори, складенi iз бiблiйних цитат.]
– «Бувае людина, що трудиться з мудрiстю, зi знанням та iз хистом», – вiдповiв я за Еклезiастом.
– «Бiйся людини лукавоi», – сказав отець Григорiй i благословив мене, хоч з його слiв я виснував, що вiн не вельми вiрить у чудотворство Микити.
Але менi переконатися у чудотворствi Микити хотiлося – це мало б укрiпити мiй у сумнiвах дух, а вiдтак i певним чином наповнити мене. Точнiше кажучи, я хотiв якоiсь подii, здивування, бажав чимось уразитися, бо дух мiй, як вiщав, притомився й пригас. Отець Григорiй, мудрий бувши, мене, здаеться, зрозумiв. Вiн усмiхнувся тонко й мовив:
– Ходи з Богом, брате! Стояча вода закисае i прогнивати почина, в болото джерело перетворюючи й замулюючи його витоки. Через це дивуюся, що хочеш джерела шукати мiж болiт. Вода чиста у джерелi протiчнiм.
Слова цi були багатозначнi, але тодi я iх ще не збагнув. Досить було, що архiмандрит мою мандрiвку не заборонив, отож залюбки, з певним хвилюванням одягся в перегринську [2 - Перегринська – пiлiгримська, мандрiвна, перегрин – мандрiвник.] одежу, точнiсiнько таку, в яку були одягненi й моi майбутнi спiвподорожани Созонт та Павло. Одежа була чорна, з полотна, без розкриль, тобто не роздiлена навпiл, але пошита щiльно, як дияконський стихар, iз вузькими рукавами – цю накидку перегрини носять поверх звичайних одеж, схованих пiд нею. На грудях мають пiдвiшеного хреста, пiдперiзуються шкуряним чи вiрьовчастим поясом, а при боцi мають тиквицю для води. За плечима – мiшок iз потрiбними речами iз харчем. А ще я одяг короткого плаща-опанчу, щоб покривав вiд дощу плечi. Мiшка я мав iз повощеного полотна, схожого на чорну шкiру, на ногах – мiцно прив'язанi сандалi на головi – чорний шолом, кругло над головою розпростертий, а в руках у нас були грубi палицi, що сягали плiч, почорненi. Така одежа була нам потрiбна, щоб кожен бачив, що ми перегрини, i вiдповiдно до нас ставився, щоб охоронитися вiд сваволi урядових осiб i щоб не мали нас за людей непевних, адже чимало бродячого люду вешталося по дорогах i не всi бували добромисельнi; отже, ми хотiли забезпечитися вiд прикрих у дорозi трафункiв.
Диякон Созонт був сильноi будови чоловiчина, мав сорок i два роки, але борода його вже посивiла по краях, так само й густе чорне волосся, тобто голову мав пелехату. І з тих пелехiв витинався широкий качиний нiс, а чорнi палкi очi дивилися, може, й запронизливо – свiтив iз них великий розум. Отже, зовнi виглядав Созонт на людину суворих звичаiв, може, й святошницьку, i я спершу подумав, що вiн iз тих, котрi не тiльки ставлять жорсткi вимоги до себе, а ще бiльше до iнших i, коли тi iншi не вкладаються пiд тi приписи, гнiвно iх картають (грiх, як на мене), – згодом я увiч переконався, яка облудна може бути людська зовнiшнiсть. Його намiр написати Четьi-Мiнеi був цiлком святобливий, але ще в Житомирi, пробуваючи у взаемних бесiдах, я переконався, що цей намiр бiльше подобае на idea fix, [3 - Іdea fix – нав'язлива iдея (лат.).] анiж на серйозний, i то з простоi причини: Созонт i справдi хотiв переконатися, що чуда творяться i в його часi, i пильно збирав усi випадки чудодiяння, старанно iх записуючи, але мав хворобу пiдозрiливостi, отже, нiколи не брав оповiдженi фабули за iстиннi, а сам вирушав у тi мiсця, де чудо вiдбулося, i, нiби королiвський возний, провадив ретельне розслiдування i розшук за правом – був вiн до чернецтва правником i служив у гродському судi, доки не збридив цим свiтом i не пiшов служити Боговi. Рiч у тiм, що, живши у свiтi злочинiв та переступiв, посварiв, тяганини, нападiв, позовiв, наклепiв, йому голова вiд того почала паморочитися, i був переконаний якимсь мандрiвним iноком, котрий йому доказав, що безкориснiсть – це вiддiлення вiд усiх бездiльних справ, а iнакше життя е досконалiсть християнського буття, християнська ж досконалiсть е наслiдуванням Христового життя, а Христос поклав досконалiсть не в iншому, тiльки в безкористi; Созонт i учинив, як велiв Христос: «Іди продай майно твое i роздай жебракам, а тодi йди за мною», – продав i роздав майно свое, бо, як сказав мандрiвний отець: «Безкорисливiстю-бо досконала досконалiсть або досконала любов може здiйснитися, бо де е: «Це – мое, а це – твое!» – там миру в мирi бути не може. Але вiд своеi природи отець Созонт утекти не мiг, адже природа його все-таки бути правником, а не ченцем; отже, кожен випадок чудодiяння вiн докладно, безсторонньо, розпитуючи й дослiджуючи, розшукував, докопуючись достеменноi правди, в результатi чого кожне iз зафiксованих чуд, пiддавшись ретельнiй перевiрцi, виявлялося непевним, а не маючи достеменного переконання, Созонт не мiг його по класти за безсумнiвне, через що, гадаю, його книга нiколи не буде написана, адже кожне чудо мае сприйматися й розумiтися не через розум, а через вiру, а вiра з розумом – з'еднання ненадiйне. От яка дивна святошнiсть була в диякона Созонта, i я думаю, що в цьому вiн грiшив перед Богом, гадаючи, що людський розум – частка великого розуму Господнього, а коли так, то досконалий, хоча ще в Святому Письмi сказано, щоб не покладатися на свiй розум (Приповiстi). Павло ж розум розумних вiдкидав i вважав, що люди помороченi саме через розум, адже iснуе тiльки один розум – розум вiри, а це значить – безсумнiвного служiння Боговi. Свою думку я виповiв Созонтовi в однiй iз наших бесiд, на що той висипав передi мною не менше цитат iз i Святого Письма в похвалу розуму, бо смисл i розум подае Господь, бо розум – це вiддiлення вiд зла (Йов), i сам розум охороняе людину (Приповiстi), i блаженна людина, яка знайшла розум (також Приповiстi), бо Господь небеса утвердив розумом, i людина розумна – це та, яка вчиться. Господньому розуму, нахиливши пильно вухо. Бог, зрештою, закликав дурних навчитися розуму (знову Приповiстi), заявивши, що вiн – це розум i через те в нього сила, отож людям треба ходити шляхом розуму, а не глупоти, та й людину недаремно похваляють, коли вона розумна.
– «Набування премудростi, – сказав вiн, ще раз цитую чи Приповiстi Соломоновi, – як же це лiпше вiд золота, набування ж розуму – як же це добрiше вiд срiбла». «Розум – джерело життя власниковi його i на уста його прибавляе навчання».
Коли вiн це говорив, його очi палали, i я збагнув, що переконати його не зумiю, отже, припинив балаканину, хоч i тут мав своi сумнiви: розум бувае гаданий i справжнiй, i не завжди людина може розiбратися, де вiн фальшивий, а де справжнiй; розум, зрештою, може ховатись i в глупотi, як мудро вiстив Еразм iз Роттердама та й святий Павло задовго до нього, а глупота – в розумi, i, коли iснуе непiзнавальнiсть речей i незбагненнiсть свiту, розум людський – тiльки стежка, яка починае безконечний лабiринт дорiг, якi нiколи не кiнчаються; розум – це погляд у безмежжя i жах перед ним, бо безмежжя збагнути годi, як i Бога, тож лабiринт дорiг i безмежжя – це i е, я гадаю, Бог.
Другий мiй спiврозмовник був цiлком iнакший. Вже не юнак, мав тридцять рокiв, але велика дитина з наiвними, здивованими й добрими очима, яка всiм захоплювалася; коли чого не розумiла, мовчала, нiчого не брала пiд сумнiв й усе вiрила. Вiн i пустився у цей свiт, очевидно, через те, щоб дивуватися з нього i захоплюватися, дивлячись розширеними очима; вiн вiрив в усе, що Созонт називав казками й байками, наiвно роздумуючи:
– Адже, отче, все що е – дiйсне. Навiть вигадане людиною – воно також е. Навiть найбiльшi небилицi, що iх оповiдають, жартуючи, вже тим справжнi, бо вони е. Не може людина, – рiк вiн, – казати того, чого нема. Бо того, чого нема, навiки нема: про нього нiчого не розкажеш. Через це й чуда е, як i люди, котрi чудодiють.
У нього була своя дивна й химерна сила думки, чи не тому так сталося, що вiн у Киевi сприязнивсь iз Созонтом; зрештою, разом вони вирушили в цю мандрiвку, а ще до того знайшли й мене, який нiби мав стояти помiж них i рiвноважити iхне рiзномисля, хоч пiзнiше я переконався, що особливого рiзномисля мiж ними не було, та й ця велика дитина також була мудра нiвроку.
Я навiть думав, що, вирушивши в дорогу, ми весь наш шлях перетворимо у безконечний диспут, але в дорозi обидва мовчали, отже, i я з ними – може, так i добре було, бо долали дорогу i силу на балачки навряд чи треба було розтрачати – перед нами вилася довга курявна стрiчка, що бiгла через луги, поля, лiси i дивним чином, нiби смок, утягувала нас у себе.
Роздiл третiй,
у якому розповiдаеться про нашу першу зупинку у мiстечку Черняховi
У Черняховi ми зайшли до мiсцевого попа Івана, який нас прийняв iз обiймами, його паньматка, проста круглолиця жiнка, засвiтила до нас обличчям, а перед входом до хати виладнувалося четверо замурзаних поповичiв, якi дивилися на нас такими зачудованими очима, нiби ми були прибульцi з того свiту. На обiйстi гуляла зграйка ситих гусей, i паньматка наказала хлопцям зловити гуску. Дiти з радiсним вереском рвонули виконувати повелене, на смерть бiдних птахiв перелякавши – вони з пронизливим гелготом почали мотатися двором, i в обiйстi учинилася неймовiрна варвiтня: кожен iз хлопцiв хотiв зловити гуску сам, гуси виривалися, били крильми, гусак шипiв i бив дзьобом напасникiв, налiтаючи на них; у дворi лiтало пiр'я, птахи махали криль ми, злiтали; нарештi хлопцi налягли на одну з них, затиснуту пiд тином, упали згори i миттю скрутили iй шию. Тодi урочисто понесли, вже мертву, до матерi: двое тримало за крила, переднiй – за голову, а заднiй за ноги.
– Але ж, панотче, – сказав Созонт. – Ми вбогi перегрини, не завдавайте собi такого клопоту.
– Як прийшли до мого двору, то це вже i е клопiт. – сказав урочисто панотець. – Я гостей на так не приймаю i не вiдпускаю.
Ми сiли до столу в садку, в якому густо росло вишень, сливок, яблук та грушок, i нам, поки готувалася гуска, дали напитися молока з медом, додавши й пухкого свiжого хлiба, – тут ми могли розпитатися в панотця дорогу до Микити Стовпника.
– А то ви йдете туди, – сказав загадково панотець i подивився поверх наших голiв. – Теперечки вже менше йдуть, а то, скажу вам, вiдбою не було.
– Щось не так, панотче? – спитав Созонт.
– Все так, – мовив отець Іван. – Ідуть люди, значить ся, iм треба, а треба, то хай iм помагае Господь.
– А ви там не були? – спитав я.
– Менi туди йти нiчого, – вiдказав панотець. – Бо я, сказати, того Микиту з пелюшок знаю. Я його, сказати, й хрестив.
Ми гостро зацiкавилися.
– Маю, панотче, послушання, – сказав Созонт, – написати книгу про теперiшнiх святих i боговгодних людей. Розкажiть, що знаете.
Панотець засунув пальця до рота i поколупав нiгтем у зубах.
– Що можу знать? – сказав. – Росло, сказати, таке собi ледащо, нi до Бога, нi для людей. Робить не хотiло, ото в голову собi i втелющило, хай Бог менi простить, що вiн, сказати, не од свiту. Отож, може, ви, сказати, – хитро за питав отець Іван, примружившись, – його на чисту воду вивести йдете?
– Йду побачити те, що побачу, – мовив Созонт. – А хто були його батьки?
– Семен та Варвара. Добрi люди, нiчо не скажу! Знову засунув пальця в рота й поколупав.
– Зуб менi ние, – пояснив. – Чи нема у вас, святi люди, помiчного вiд зуба?
Але в нас помiчного вiд зубiв не було.
– Чи пробував хлопець у книжнiй науцi? – спитав Созонт.
– У свинськiй науцi… i в овечiй, – панотець засмiявся, показуючи жовтi й вищербленi зуби, стримiли вони врiзнобiч, очевидно, таки були розхитанi.
– Премудрiсть Духа святого, – сказав я, – звикла i в простих поселятися, i невiгласiв вибирати, щоб посоромлене було вiку цього мудрування.
Павло тим часом став бiля вишнi i з дозволу господаря iх обривав, кидав до рота й випльовував кiсточки.
– Може, воно й так, – сказав Созонт, – але роджений дурним – розумним не зробиться.
– І Якiв, i Мойсей, i Давид, – сказав од вишнi Павло, виплюнувши кiсточку, – вiд овець пастви до божественного одкровення прийшли.
– Я, господинове, – сказав панотець, – людина проста. – Вiн ще раз попробував пальцем хворого зуба. – І в книжнiй науцi кволий i маломожний. Але що ледащо то було, то й на хрестi присягнути можу. Як його батько бив! Вереск стояв на цiлу околицю.
– А в церкву ходив? – спитав строго Созонт.
– У зимовий час i в недiлю ходив… І коли б ото не Божий чоловiк один, що, як оце ви, у мiстечко наше зайшов, то, може б, i до сьогоднi свиней пас та овець i людей би не морочив. А тодi, як в очi бачу, стане ото в церквi i слухае як недомисленний.
Созонтовi очi темно блиснули.
– Що воно за Божий чоловiк? Чому Божий?
– Бо кожен жебрак – то Божий чоловiк, – сказав Павло, випльовуючи кiсточку, вуста його вiд вишень були почервоненi.
– Чогось до того Божого чоловiка, сказати, прилiпився, – мовив панотець. – Ходять разом i ото теревенять. А про що вони язиками мололи, Бог вiсть.
– Говорили про путь до убогоi духовностi, – сказав, поклавши до рота вишню, Павло.
– А ти звiдки знаеш, чоловiче? – зчудувався панотець.
– Ну, це просто, – незворушно вiдповiв Павло. – Коли пiсля тих бесiд вiн став стовпником, то про те вони й говорили.
Виплюнув кiсточку i поклав до рота нову вишню.
Оце було й усе, що ми довiдалися вiд священика Івана про Микиту Стовпника, до якого йшли. А коли спеклася гуска, вже почали западати сутiнки, i ми сiли до тiеi гуски, запиваючи ii питним медом i заiдаючи яшною кашею, i зуб у панотця Івана перестав болiти, бо вони з паньматкою, погодившись поглядами, заспiвали двома чудовими голосами, i в паньматки в легкому сутiнку на круглих щоках розквiтли рум'янцi. Павло долив до того спiву свого тенору, а ми iз Созонтом не спiвали, Созонт, можливо, через поважнiсть свою, а я через те, що дав менi Господь умiлiсть до малювання й писання, але не дав до спiвання – тугий я був. Але, розм'якшений медом та гускою, слухав той спiв iз замилуванням. Тодi вступило до двору кiлька сусiдiв iз жiнками, вони вiдразу ж долучилися до того спiвочого гурту i аж похитувалися, спiваючи, – пiсня потужно й мелодiйно летiла у пiдвечiр'я, а очi в людей свiтилися, i панотець став якийсь iнший, помолодiлий i зм'якшiлий, а четверо його хлопцiв також вийшли iз хати i стали трохи вiддалiк. Тодi панотець обiрвав спiв i попросив хлопцiв, щоб вони заспiвали псальма. Всi затихли, i у вечоровiй тишi звилися високi дисканти, напрочуд зладженi, наскiльки я це розумiв; мелодiя була проста, печальна й зворушлива; в очах у жiнок забринiли сльози, а хлопцi спiвали, аж навшпинячки зводячись, i обличчя в них стали мов у янголят. І вже не було нiкого навколо нас, тiльки цей божественний спiв, тiльки сльози на очах жiнок, вiд чого вони вмиротворилися. Созонт задумливо потягував iз кухля питний мед; Павло сидiв за столом, поставивши голову на долонi, i свiтив наiвними i синiми очима, i всiх нас обiйняла Божа благодать, яка навiстила цей чесний двiр, i людей у ньому, i нас, грiшних, великорозумних на позiр мандрiвникiв. Бо по що, подумалося менi, йдемо в цю дорогу? Созонт для того, щоб провести черговий свiй розшук (як проникливо вгадав це панотець Іван!), щоб ще раз переконатися, що чуда, творенi в його часi, – це таки байкотворення; Павло, щоб уразитися iз сили цих байок, адже, коли вони так уражають, чому б не повiрити в них, окрiм того, хотiв пошукати лiку на свою болiсть – ще не знав яку; я ж тiкав вiд Ока Прiрви, яке постiйно мене супроводило, адже й у дорогу цю рушив, щоб звiльнитися вiд того навадження. Воно ж поки що мене не покидало, вийшло iз нами в цю дорогу: ще коли рушили iз Житомира, уздрiв його в ранковому сонцi, що нас супроводжувало, – воно, те Око, дивилося нам у спини i пливло, мов надутий пухир, – саме Око, без голови, без тiла, прозоре, з темнотою посерединi, як зiниця; i тiльки в цей вечiр, коли хлопцi виводили псальму, перестав його вiдчувати, хоч до цього воно дивилося на мене iз плоду вишнi, сливки, грушi чи яблука, з очей паньматки, з вiкон хати; я вже до його постiйного бiля себе пробуття нiби й звик, але завжди, коли воно було, якесь напруження прочувалось у тiлi й не покидало мене. І от раптом при божественному спiвi Око розтало й пропало, i я почувся, що легше стае дихати, що й сили нiби побiльшало. Цiеi сили ще не досить було, аби оновити, й збадьорити мене, й покликати до любоi роботи, але принаймнi мiг перевести подих, а це вже щось. І несподiвано для себе, хоч ранiше нiколи не чув я того псальма, й сам тихо заспiвав, аби не псувати своiм козлоголоссям тонкоi нитки дитячого спiву; власне, спiвав я без слiв i без голосу, самими губами й видихом, i це вперше, здаеться, не порушив мелодii.
По тому ми лягли у сiнi, де простелили нам рядно, яке пряно й нiжно пахтiло лугами й дорогами, повкривалися, але заснути вiдразу не могли. Тодi Павло почав оповiдати першу свою оповiданку про одне iз чуд у цьому теперiшньому вiцi, яке вiдбулося (так вiн сказав) iз Созонтом-дияконом, але не з цим, з яким мандруемо, а з iншим, котрий жив у мiстi Львовi i котрий нiби сам розповiв про це мандрiвному iноку Павлу, коли той прийшов до Львова i зупинився при одному iз тамтешнiх монастирiв.
Роздiл четвертий,
у якому подаеться оповiдка про одне iз чуд, розказана Созонтом-дияконом
Служили в однiй iз львiвських церков священик Петро i диякон Созонт, i жили вони в мирi та в злагодi, аж нудно стало бiсовi, що все коло них терся i все праг у душу iм залiзти. І от якось, коли iерей Петро позiхнув i не перехрестив рота, ускочив у нього бiсик, протисся до серця його, розчинивсь у кровi його i поплив з нею по тiлi, як трiска по водi, а допливши до голови, плюнув у мозок його, i та слина струiла iерея, притому аж так, що вже й дивитися не мiг на диякона, такий бридкий i недостойний той йому видавався. Одного разу привидiлося навiть священику, що в диякона виросли козячi роги, що погляд у нього вовчий, а на ногах наросли ратички. Вiдтак бiс отой, а вiн мiг роздвоюватися, другим своiм еством увiйшов до вуха диякону Созонту, й намовляв, i отруював i його мозок. І побачив увi снi диякон, що священик Петро уже й не священик, а на головi в нього виросли цапинi роги, а погляд став вовчий, а на ногах з'явилися ратички. Так виникла помiж них перша сварка, оповiв Павло. Священик волав на диякона, широко розтуляючи рота, а диякон горлав на священика, так само широко розтуляючи рота, i лаяли вони один одного, а якось схопилися i за патли i почали возитися i тусатися. Тодi бiс щасливо вийшов iз одного й другого, бо вже не мав чого в них робити, став збоку, почухав за вухом лапкою, зареготав i затанцював, плещучи в долонi. А коли священик ударив диякона, гукнув вiн: «Ех-ох-ух-ох!» – i притупнув ратичкою, i веселився, i дрочився, передражнюючи того чи того, бо це так чудово, коли диякон iз священиком хапаються за патли, i возяться, i тузять один одного у щоки. І було йому весело, i гопцював вiн iз прискоком i гукав свое: «Ех-ох-ух-ох!» – вiдав-бо, що довго iз священика пертиме чорний дух на диякона, а з диякона на священика. І ось у час черговоi сварки iерей Петро почав червонiти й роздуватися, як пухир, обличчя в нього стало червоне, вуха теж, а очi малиновi, – i впав вiн на землю як стояв, бо трiсла йому голова-пухир, розiрвавшись на тисячу скалок. Тодi диякон почав помалу отямлюватися…
І тут у темрявi обiзвався Созонт-диякон, не той, iз Львова, а цей, що з нами мандрував:
– Великий ти байкотворець, Павле! Не лукавмо, коли вже захотiв оповiсти брату Михайлу цю iсторiю. Немае нiякого диякона у Львовi, i не там це вiдбувалося, а таки в Киевi, i я не певен, чи воно вiдбувалося, а чи було це сонне видження. Волiю правду, не байки ж. Байки ж, як можна помiтити з Павловоi розповiдi, творяться через перебрiхування iсторii справжньоi – кожен iз нових оповiдачiв щось вiд себе додае: одне не дослухав, iнше доклав. Отак i шириться у свiтi неправда. Уста кожного вiдтак повнi брехнi, як сказано у Псалтирi, брехню говорить кожен ближньому, бо людина любить бiльше брехню, як правду, а говорячи неправду, вiд утроби заблуджуеться. Отож недаремно у Псалтирi сказано, що люди – це сини мужiв брехнi, бо кожна людина – лож.
Я ж ненавиджу всяку путь брехнi, ненавиджу й брехню, бо хто говорить неправду – не спасеться, а хто бреше – загине.
Його голос звучав урочисто й нiби iронiчно, i менi, розслабленому чудовим спiвочим вечором, було чомусь неприемно його слухати.
– Отже, вилущiмо брехню, як кукiль iз колоса. Не було нiяких бiсiв, i не влазили вони в нас, i не розривалася його голова на скалки; правда тiльки те, що ми посварилися i що отець Петро помер, не встигши зi мною помиритися.
І диякон почав розповiдати цю iсторiю сам, про те, що вiн знiтився тодi душею i з'iдався сумлiнням, що не помирився перший зi своiм iереем як молодший, тобто не знищив гнiву взаемопрощенням; пiшов отож iз свого монастиря на Подолi у печери киiвськi, щоб знайти духовного отця i звiльнитися вiд своеi гризоти, бо завжди совiсливий був. І знайшов там старця добродiйного, принаймнi за такого всi його мали, i виповiв йому свого грiха гнiву й ворожнечi.
Старець вислухав його уважно i сказав:
– Кожен, що просить iз вiрою, матиме, а хто дбае, тому воздаеться, твое ж прагнення позбутися грiха похваляю, бо про добру рiч пiклуешся. Хай посприяе тобi Господь! Одначе не мое дiло, чоловiче, з мертвим тебе мирити. Отож iди у Киiвський город до великоi церкви Святоi Софii, уночi стань при вхiдних дверях i, кого побачиш першого, тому поклонися й розкажи про себе й про мене, даси йому запечатане писання, i буде тобi справлення.
Потiм вiн написав i писання.
Диякон замовк, i зависла тиша, ми чули, як пiд бантиною, де, певне, було пташине гнiздо, попискуе пташеня.
– Оце все було насправдi, – сказав Созонт. – Все iнше або ж не було, або ж тiльки у видженнi.
– Коли було видження, то й було, – буркнув Павло. День той був надто копiткий для диякона Созонта, в оборудках мотався туди й сюди, але вiдкладати свого виходу до дверей Софii Киiвськоi не захотiв, бажав швидше позбутися душевноi iджi, тому вийшов до дверей, що вели в софiйський двiр, сам храм ще був майже зруйнований, але його трохи вiдбудували i вже правили службу ченцi-iеромонахи, кiлька iх тут сiло монастирем – вхiдну хвiртку до обiйстя на нiч вони зачиняли. Диякон довго чекав, а що був утомлений, присiв навшпиньки пiд стiною, тримаючи у руках листа.
– І тут я побачив мужа, одягненого в чорне, який iшов порожньою вулицею, – був вiн понурий, великий, але дивно освiтлений, що його добре видно: одежу, ноги, руки, тiльки не обличчя, яке нiби пропадало у пiтьмi…
Диякон знову замовк, а я як людина з уявою увiч побачив, як виступила iз темряви постать, постать iз небуття чи сну, i як пiдхопився iй назустрiч диякон Созонт, поклонився йому, поцiлував руку й подав писання печерського старця, а тодi почав оповiдати йому свою бiду, i це творилося в той-таки час, коли другий Созонт солодко спав, присiвши навшпиньках пiд стiною. А чоловiк iз притемненим обличчям, чи й зовсiм без нього, розгорнув писання, друге таке ж писання стримiло в руках укляклого, сплячого, паперовий лист освiтився нараз, нiби хтось до нього присвiтив, i чоловiк прочитав iз того писання вiдомi вже слова:
«Кожен, що просить iз вiрою, матиме, а хто дбатиме, тому вiддасться. Допоможи тому, хто просить, звiльни душу тому, котрий сам не може того учинити, хоч би через сон. Тодi воздаеться й тобi i погасиш свою гризоту, бо немае людей без гризот».
– Прохаеш над силу мою, – сказав прибулець, – одначе не можу не зважити й на слова цi писанi, а вони вiстять правду. Коли Господь посприяе менi, на повелене зважуся.
І вiн став перед вхiдною хвiрткою, як чорна брила, за ним ледве не вдвiчi менший диякон Созонт, а другий диякон Созонт був удвiчi менший, бо сидiв навпочiпки й не подавав ознак життя, навiть не дихав, нiби став оболонкою без душi, передавши живло свое отому стоячому, – був той нiби дзеркальний вiдбиток, але не повторював рух його дiйств, жив самостiйно, устiйнившись од власноi оболонки.
Отож спинився прибулець перед входовою хвiрткою i, руки до неба звiвши, помолився шепочучи. Тодi уклякнув, голову до землi схилив i завмер на якийсь час. По тому звiвся, i його голос нiби iз рури загучав:
– Вiдчини нам ворота милостi твоеi, Господи!
І тодi хвiртка, iржаво й важко зарипiвши залiзом завiс, почала помалу сама вiд себе вiдчинятися, хоч та друга хвiртка, бiля якоi приклякло скрючене тiло диякона Созонта, за лишилася нерушна, i вони ввiйшли до софiйського двору, за лишивши скулену постать, що закоцюбла навпочiпки. Дiй шли до церкви, i прибулець тим-таки трубно-глухим голосом наказав Созонтовi:
– Тут постiй нерушно! І не сваволь!
Коли ж рушив, Созонт хотiв пильнiше придивитися до нього, але був той нiби згусток тьми. І ще одне запримiтив Созонт: рухи в прибульця були не звиннi, як у живоi iстоти, а нiби був це рицар у залiзних риштунках, та й кроки його дуднiли, нiби взувся у залiзнi чоботи.
Пiдiйшов до новопоставлених дубових дверей Софii Киiвськоi, церкви-напiвруiни, але вже й трохи опрятаноi, i знову простяг руки, але не догори, а в скерунку дверей. І з волi тих рук дубовi дверi iз пронизливим рипом вiдчинилися, i прибулець двинув у кромiшню темiнь нутра церкви. Коли ж вийшов насередину, вiд церковноi крокви (Созонт бачив це крiзь одчиненi дверi) повiльно виплив запалений свiчник i став поверх прибульцевоi голови та й засвiтився яскраво, нiби зоря спустилася, розсипаючи вiд себе жмутки променiв, вся церква вiд цього освiтилася, а особливо один iз святих на стiнi, заграв i заблискотiв на мозаiцi Оранти – Нерушноi Стiни; i жахнувся Созонт, бо в Оранти запалали двома вогнями очi, тiльки, не яскравий це був вогонь, а темний.
Прибулець пiшов до жертовника, дверi й там самi розчинилися, але вже без виснучого рипiння, там помолився – й молився довго, бо вже й роса почала покривати диякона Созонта, як того зi сну, котрий стояв бiля розчинених дверей, так i того, що скулився пiд хвiрткою та стiною, тримаючи в руцi бiлу тiнь листа вiд печерського старця.
