скачать книгу бесплатно
Зрештою, прибулець розвернувся на мiсцi, нiби воiн на вправах, i пiшов iз жертовника – дверi жертовника самi зачинилися. Рушив iз церкви, i над головою його попливла разом iз ним розпалена зоря спущеного свiчника, але iз церкви не вийшла, а зупинилася, коли прибулець переступив порога. І зачинилися самi вiд себе церковнi дверi, скреготливо зарипiвши, а в мiру того як вони зачинялися, зменшувалося свiтло у храмi, коли ж от-от мали заплеснутися, запала там кромiшня пiтьма. Але iнше вразило цього разу диякона Созонта: обличчя прибульця не було чорне, а облите ясним свiтлом, однак нагадувало бiльше машкару, нiж живе, подобу, нiж саме лице, й було бiльше жiноче, нiж чоловiче, без вусiв та бороди, з надмiрно великими очима, якi свiтилися десь так само, як перед цим очi Оранти – Нерушноi Стiни. І вдруге жахнувся Созонт, бо тi очi, що сiяли темний вогонь, спинилися раптом на ньому, i вiн почав вiдчувати, що тiло в нього прозориться, що вiн сам не так людина, як тiнь, одiрвана вiд справжньоi людини й пущена блукати свiтом, i це не така вже й дивина, адже, за оповiдками простого люду, й вiдьми умiють таке чинити. А ще вiдчував, що пiд цим поглядом заклякае й застигае в нього серце i стае нiби ворочок [4 - Ворочок – мiшечок.] iз грубоi шкiри, затягнутий туго шнурком, i йому, дияконовi Созонту, раптом стрiлило до голови, що перед ним не жива людина, а, можливо, ангел спустився з небес, i тiльки тепер вiн збагнув, що обличчя прибульця виглядае на машкару через те, що голова його схована у склянiй прозорiй кулi, нiби в ковпаку. І, тiльки подумав те, пролунав голос, нiби iз рури:
– Не сум'ятись щодо мене, чоловiче, коли хочеш свое бажання сповнити. Вiр, що я е тлiнна вiд плотi й кровi людина, у звичайному домi народжений i в Киевi вихований…
– Але ж чи живий? – спитав самими вустами диякон Созонт.
– Жива душа моя, – мовив трубно прибулець. – І пущений ходити по землi живих, благiсть-бо Господня i щодо кволих дiе, коли хоче… Але нема в нас часу на теревенi.
– Куди пiдемо? – спитав диякон Созонт.
Але прибулець не вiдповiв. Двинув залiзним поступом до хвiртки: спершу прибулець, а я за ним, як тiнь його вiдторгнута, Созонт, i сама вiд себе вiдчинилася хвiртка, не порушивши закляклого пiд цiею-таки хвiрткою й обiпертого об стiну диякона iз заплющеними очима i з свiтлим листком у руках – обличчя сплячого було нiби неживе. Прибулець же вiдiйшов на кiлька крокiв, i Созонт не мiг тут бiльше зоставатися – тягла його незвiдана сила, нiби лишався прив'язаний до прибульця невидимими поворозами, й пiшли вони вiд Софii до Боричевого узвозу. І дивна тиша панувала навкруги, мертвi й порожнi вулицi, i жодного навколо звуку: анi собака не гавкнув, анi листя пiд продувом не порушилося. Тiльки кроки прибульця залiзно ставали на дорогу, гупаючи, i вiд того викрикувала коротка луна. Созонт же плiвся за ним безсловесною тiнню, прив'язаний за повороза, як татарський полонянин, не видаючи й звуку, бо якi звуки може видавати тiнь, отож у цiй ночi тiльки й було що розмiренi, чiткi, карбованi, з подвоеним звуком через луну кроки.
Так дiсталися до Десятинноi церкви, яка теж лежала у руiнi, але один iз придiлiв ii, що зберiгся, був покритий новою гонтовою банею, а дверi, як i в Софii, нововставленi. Прибулець став, простяг руки – й розчинилися дверi, i пiшов вiн до придiлу, який зберiгся й не був у руiнi. І знову засвiтилася там зоря i осяяла придiл, прибулець молився тут ще довше, а коли вийшов, дверi так само, як у Софii, самi зачинилися. І прошепотiв Созонт одне: «Господи, помилуй», – бо стояв i тут надворi, припадаючи росою, i хоч вiд чував свое тiло як тiняве, жах у ньому гуляв незбагненний, нiби вiтряний подув.
Тодi повiв його прибулець униз, Боричевим узвозом, крученою вуличкою, до церкви Святоi Пирогощi – i все повторилося так само, як i до цього. Коли ж рушили вони далi вже подiльськими вулицями, де так само була безлюдь, збагнув диякон Созонт: йдуть до монастиря й церкви, де вiн дияконував разом з iеромонахом Петром, i де розпалилася iхня свара, i звiдки пiшов у потойбiччя отець Петро, так з ним i не помирившись. Коли ж досягли вони загорожi, знову непорушно застиг перед дверима прибулець, звiв руки, хоч у тiнявiй одежi диякона Созонта був тiнявий ключ, яким мiг би сам тi дверi одчинити, – ключ справжнiй лежав у кишенi покинутого пiд Софiею сонька. І тут вiдчинилися дверi вiд себе, i прибулець, поставивши тiнь диякона Созонта, сказав голосом, нiби iз рури:
– Стiй i дивись. Старанно дивись, нiчого не пропусти! – А сам зайшов до церкви, i, як тiльки увiйшов до неi, запалилося в нiй свiтло, але не вiд одного свiчника-зорi, а без види мого свiтильника. І побачив Созонт, як iз олтаря вийшов так само, як вiн сам не раз виходив, дияконувавши, якийсь свiтлий диякон – не вiн, тобто не в його подобi, iшов i обкаджував церкву, махаючи срiбним кадилом. Тодi з розчинених царських ворiт рушили один за одним незнайомi Созонтовi священики, одягнутi в бiлi ризи, – виступали з олтаря один за одним i ставали побiч, вилаштовуючись у лiвому лiцi. За ними звiдтiля ж, також один за одним, виходили iншi священики, цi одягненi в червонi ризи i поставали у правому лiцi – були вищi перших на голову. Прибулець, що стояв перед ними, як регент, [5 - Регент – керiвник хору.] змахнув руками, й заспiвали всi солодко:
Розверглися пекельнi ворота – уста богохульнi,
Щоб нещадно церкву твою проковтнути,
Але ти iстинний у нас е, царю-женише,
Божественною силою отих загорож.
Серцем розбитим тебе молимо,
Скоро ii вiд усiх налягань покажи,
Їi бо чесну ти викупив кров'ю.
Тодi повернувся до нього прибулець, i в ясному свiтлi ясно бачив Созонт, що голова прибульцева нiби у склянiй кулi, а лице бiльш жiноче, як чоловiче, без вусiв та бороди, але нiби неживе, хоч ясно освiтлене, бо й саме виточувало свiтло, а очi його виливали темний, але не морочний вогонь, вiд якого цiпенiло тiняве Созонтове тiло. І голос його рiвно, чiтко й повiльно проказав:
– Дияконе Созонте, ввiйди в середину церкви!
І диякон пiшов, але мав таке враження, нiби не йде, а його несе, нiби не торкаеться землi, наче тiло його паперове, а вiн сам аркуш, на якому написано письмена рукою печерського старця.
– Роздивися iереiв, що на лiвому боцi, – сказав прибулець, – може, пiзнаеш того, з яким ворожнечу мав?
Диякон iшов уздовж ряду облич, власне, не йшов, а нiби плив коливаючись. І всi обличчя були неживi, хоч i мали шкiру, й очi, й волосяний покрив на лицях та головi. І свiтили тi очi потойбiчним свiтлом, i нiби чекали, що мав принести iм звiльнення, прохально i ждально, але не було помiж них того, котрого шукав.
Тодi прибулець мовив трубним голосом:
– Роздивися iереiв, котрi в правому лiцi!
І пiшов диякон вздовж правого ряду облич, i всi вони ви давалися напрочуд однаковi, тiльки одне видiлилося: в цього не тiльки риза, але й обличчя було червоне. Вказав на нього Созонт:
– Оце вiн, чоловiче Божий, i е!
– Виведи його надвiр! – наказав прибулець, розвернув ся, як вояк на пробах, i важко рушив iз церкви – кроки його сталево дуднiли. Вони ж з iереем Петром попливли слiдом, не торкаючись землi, нiби поворозами до нього прив'язанi, бо не тiльки Созонт мав тiняву плоть, але й священик Петро. Созонт тримав священика за правицю, i йому здавалося, що плотi та не мае – сама кiстка.
Тодi й побачили вони перед собою мiсяця. Був величезний, може, втричi бiльший звичайного, i свiтло вiд нього мiражно розливалося навдокiл й умертвило всi дерева навколо, всi будинки, i людей у тих будинках, i вулицi, й траву, бо та раптом стала нiби памороззю вкрита. І мiсяць усе бiльшав i бiльшав, нiби спускався на землю, i вже видно було на ньому обличчя Каiна, скорчене з лютi, i Авелеве, скорчене вiд страждання. Вiдтак прибулець сказав тихим голосом:
– Зруйнуйте ворожнечу, яку мали помiж себе!
На те слово диякон iз священиком, власне, тiнi iхнi, уклякнули один перед одним i обiйнялися. І здавалося Созонтовi, що вiн тримае в руках кiстяка i що кiстяк стискае його костомашшям рук, i майже не стало йому повiтря для дихання. Мiсяць же над ним палав холодним багаттям, махаючи довгими вогняними язиками, i вiд того кривавi свiтлотiнi почали хилитатися по землi, деревах, травi, церквi, по iхнiх обличчях; зрештою, й обличчя у священика Петра вже не було, тiльки голий череп, що шкiрився до нього голими зубами.
