скачать книгу бесплатно
Танго долi
Юлiя Шеко
Важко жити iз клеймом «Невдаха». Вiкторiя завжди потрапляе у неприемностi, але одного разу на ii шляху з’являеться принц, що рятуе вiд усiх проблем. Не зважаючи на небезпечнi жарти долi, дiвчина з хлопцем тримаються разом та встигають закохатися, хоч iхне щастя й не довго тривае. Дiвчина iде до подруги в Туреччину, де на неi чекають справжнi невдачi – розрив стосункiв iз коханим, тимчасове божевiлля подруги та згвалтування iз боку ii чоловiка, який вiд розпачу за втраченою дитиною наважуеться на такий жорстокий крок. Вiкторiя повертаеться додому сама не своя, але доля знову посилае iй новi випробування. Чи зможе вона iх перенести та врештi-решт отримати свою частинку щастя чи так на все життя й залишиться невдахою, якiй нiколи не посмiхаеться панi удача?…
Юлiя Шеко
Танго долi
РОЗДІЛ 1
Менi завжди подобався вираз «народився в сорочцi». Нiби, не зважаючи на будь-якi пiдлостi та невдачi, тебе все одно врятують, витягнуть зi складних ситуацiй, допоможуть не потрапити у бiду… Як кажуть, янгол-охоронець завжди поруч. Так от, все це – точно не про мене. Навiть сьогоднi, у такий чудовий день свого двадцятип’ятирiччя, я все одно потрапила у халепу. Ось я перечiпляюсь за сходинку тролейбуса, вiдчуваю як втрачаю рiвновагу i лечу прямiсiнько у брудну i, я впевнена глибоку, калюжу. Бачу як пасажири всерединi тролейбусу та на зупинцi витрiщаються на мене, навiть не намагаючись простягнути руку допомоги. Мое гарно закручене волосся, на яке я витратила двi години дорогоцiнного часу, розкуйовджуеться, а блiдо-рожева сукня вкриваеться пiдступними плямами. Ну що ж, хiба це вперше?
Але стоп! Що це? Картинка змiнюеться, плiвка перемотуеться назад i ось на пiв шляху до мого грандiозного занурення з’являеться вiн – чорноволосий красень. Його статура досить мiцна аби схопити та втримати мене, при цьому навiть не похитнувшись Я iз вдячнiстю побитоi кiшки дивлюся на нього, а вiн спускае мене з рук i ставить на землю.
– Вам треба бути обережнiшою. – промовляе вiн менi низьким баритоном.
– Ага. – тiльки й в змозi видавити я iз себе, зачарована його голосом.
Вiн вiдходить вiд дверей, пропускаючи повз невдоволений натовп.
– Поставали на проходi! – обурюеться бабуся i штовхае мене у спину.
Я знову не втримуюсь на ногах i падаю в обiйми незнайомця.
– Пробачте. – виправдовуюсь я. – Я ненавмисне.
– Пусте. – вiдповiдае вiн i, схопивши мене на руки, переставляе на безпечну вiдстань. – Було б прикро якби ви зiпсували свое вбрання.
– Та! – кидаю я. – Менi не звикати.
– Тобто, ви вже не вперше падаете у калюжу? – смiеться вiн.
Але хiба це смiшно?
– Я не лише падаю в калюжi. – гордо кажу я. – Зi мною багато й чого iншого трапляеться.
– Тобто ви – майстер iз потрапляння у халепи?
– Можна й так сказати. – сумно пiдтверджую я. – Але, до речi, це перший випадок за тиждень. Напевно, той, хто робить менi всi цi пiдступи, лише сьогоднi повернувся з вiдпустки.
– О, то вас можна привiтати?
На його вустах знову сяе посмiшка i я автоматично посмiхаюсь у вiдповiдь. В голову раптово приходить неймовiрна iдея.
– А ви б не могли на один день стати моiм кавалером?
Я обожнюю своiх подруг. Ми знайомi ще зi шкiльних лав, тому знаемо одна одну, немов облуплених. Я ладна пiти на все заради них. Та все ж таки iнколи у мене виникае непереборне бажання вбити iх – i бажано всiх одразу.
Нас разом п’ятеро. Олеся подорослiшала з нас найпершою – у сiмнадцять рокiв вона вийшла замiж, через пiв року народила малюка. Зараз цьому шибенику сiм рокiв i вiн в змозi довести до iстерики навiть найспокiйнiшу людину в свiтi. Та вона почувае себе щасливою. Ірка час вiд часу крутить короткi романи, притримуючись певних правил у виборi чоловiка. Вiн обов’язково мае бути елегантним, щедрим, розумним, ввiчливим, цiкавим у спiлкуваннi… Та ще багато iншого. Ну а головне – статок. Як вона сама каже – з любим рай i в куренi, якщо курiнь на Балi.
Аня найближча менi – ми вдвох мрiемо про благородних принцiв, про велику родину та будиночок за мiстом. А ще декiлькох собак рiзноi породи. Єдина (i дуже вагома) наша вiдмiннiсть полягае в Анiному нареченому – вiн у неi справжнiй, а не уявний, як у мене. Ну i Тоня – вперта, впевнена у собi, трiшки самозакохана бiзнес-ледi. По закiнченню школи, вона одразу ж пiшла на роботу до адвокатськоi контори i зараз, отримуючи заочно вищу освiту, вже претендуе на досить високу посаду. Кiлька мiсяцiв тому вона одружилася з одним зi своiх клiентiв.
Сьогоднi, у свiй день народження, я не могла постати перед ними на самотi. По-перше, вони всi мали прийти зi своiми половинками i я, напевно б, почувала себе бiлою вороною серед них. А по-друге, я вже сказала iм, що маю кавалера. Хоч це i було брехнею, я вiрила, що зможу якось вийти iз ситуацii. Невже доля, в нагороду за моi попереднi негаразди, послала менi цього чоловiка? Я не тiшилася iлюзiями щодо тривалих стосункiв та радiла, що хоча б на один день звiльнилася вiд надокучливих питань своiх подруг.
– Нарештi! – налетiла на мене Іра. – Ми гадали, що ти знову потрапила у неприемностi.
Я перевела погляд на свого супутника, благаючи його мовчати. Сподiваюсь, вiн зрозумiе моi натяки i не розкаже про недавнiй iнцидент.
– Та годi тобi! – пiдхопила весело Олеся. – Все з нею добре, хiба не бачиш?
– Дякувати Богу, що сьогоднi твою сукню не зажувало в ескалатор. – влiзла у розмову Тоня. – Нас би це не здивувало, а от, гадаю, чоловiки були б в шоцi вiд напiв оголеноi iменинницi.
– Познайомтесь, це Богдан. – вирiшивши не зважати на пiдколювання подруг, сказала я.
Мiй новий знайомий тримався впевнено, гордо оглядаючи присутнiх. Однiею рукою вiн обiймав мене за талiю.
– Радий знайомству. – гучно сказав вiн.
По черзi вiн кожному iз чоловiкiв потиснув, а жiнкам поцiлував руки. Я здивувалась, що ще досi iснують такi галантнi особи i краем ока помiтила здивування своiх подруг. «Ну що, зробила я вас?» – переможно думала я, дивлячись на Богдана. Шкода тiльки, що цей спектакль лише на один день.
– Як давно ви знайомi з нашою Вiтою? – запитала як завжди говiрка Олеся. – Вона у нас як партизан, витягнути з неi якiсь подробицi неможливо.
– Не так давно, як ви гадаете. – хитро вiдповiв Богдан.
«Всього сорок хвилин» – подумала я i опустила очi донизу. І чому моi любi подруги так люблять про все допитуватись?
– А скiльки вам рокiв? – запитала в свою чергу Аня.
Бiля неi сидiв iз замрiяним поглядом Ігор i тихо хрумтiв салатом. За весь час нашого знайомства я почула вiд нього лише кiлька слiв. Цiкаво, разом з нею вiн такий же мовчазний?
– Двадцять два. – не вагаючись вiдповiв Богдан.
Всi помiтно зацiкавились. Чесно кажучи, я й сама була здивована почутому, адже виглядав вiн щонайменше на двадцять вiсiм!
– О… – проспiвала Іра. – То тебе потягнуло на молодняк, Вiтусь?
– А ти щось маеш проти? – вiдбила я подачу, зиркнувши на ii сьогоднiшнього кавалера.
Це був дорослий, я б сказала, поважного вiку чоловiк, який зосереджено за всiм споглядав. Його сивина була вдало замаскована каштановою фарбою, а на обличчi вже давно проступили глибокi зморшки. Іра почала iсти ще гарячий жульен, зосереджено длубаючись у ньому.
– Може, потанцюемо? – запропонував Олесин чоловiк, щойно почув музику. – Сьогоднi тут грае оркестр, чому б не насолодитися цим?
– Дозволите запросити вас? – простягнув долоню Богдан, слiдкуючи прикладу попередника.
Повiльно кружляючи в танцi, я помiтила, що тiльки одна Іра сидить з похнюпленим виглядом i часто ковтае дороге вино. Це було не схоже на неi i я вирiшила розiбратися у чому справа як тiльки з’явиться потрiбний момент. А поки, ми мовчки танцювали з Богданом i я боязко притискалася до нього, не бажаючи бути викритою. В той час як вiн, здаеться, почував себе досить комфортно, мiцно тримаючи мене за талiю.
Пiсля трьох келихiв шампанського, я зрозумiла, що час зупинятися. Усi присутнi були достатньо п’яними аби звертати увагу на винуватицю сьогоднiшньоi подii (тобто на мене) i розбрелися парами по закутках кафе. Я вiдчула полегшення, звiльнившись вiд ролi закоханоi жiнки. На мiй подив, тiльки один Богдан залишався тверезим, торкнувшись вишуканого вина всього один раз. Зараз вiн сидiв на шкiрянiй софi i про щось дискутував з Іриним бойфрендом – чи то про полiтичнi, чи то бiзнесовi новини. Згадавши про подругу, яка зникла з мого поля зору ще хвилин двадцять тому, я попрямувала до дамськоi кiмнати.
Там було тихо i порожньо; мимохiдь я подумала, що Іра непомiтно пiшла з кафе, коли ми несамовито обговорювали якусь нiсенiтницю. Але тодi чому залишився ii кавалер?
Нарештi, з однiеi iз кабiнок долинули незрозумiлi звуки.
– Ірка! – невiдомо навiщо голосно крикнула я. У головi нестримно стрибали коники вiд мiцного напою. – Ти тут?
За хвилину дверi розчинилися, з-за них з’явилась Ірина голова. Порiвнюючи з початком нашоi зустрiчi, вона мала змарнiлий, навiть хворобливий, вигляд.
– Щось трапилось? – схвилювалась я. – Тобi зле?
– Нi, нiчого. – вiдповiла вона, намагаючись бути впевненою у власних словах. – Все добре.
Я ще раз поглянула на неi i зрозумiла, що вона приховуе щось вiд мене. Не в моiх правилах витягувати з людей подробицi, про якi вони самi не хочуть розповiдати, але зараз я серйозно затурбувалась за самопочуття своеi подруги.
– Давай викличемо лiкаря? – заметушилась я. – Може тобi принести води? А краще ходiмо на свiже повiтря?
– Чудова iдея. – погодилась вона i пiшла до виходу.
Я йшла поруч неi i вiдчувала як невпевнено вона крокуе. Нiхто не звернув на нас уваги i без зайвих запитань ми вийшли на вулицю. Вона злегка притулилась до стiни i витягнула з кишенi цигарку.
– Маю сумнiви, що це покращить тобi самопочуття. – сказала я, вiдхиляючись убiк. Сморiд ii ароматизованих цигарок викликав у мене нудоту.
Вона була вперта i нiколи не прислуховувалась до чужих порад. Ще жоден не змiг переконати ii у тому, що нiкотин – це зло, хоча вона й сама, мабуть, все це чудово усвiдомлювала.
Я помiтила, що колiр ii обличчя знову стае нормального вiдтiнку – рожевого, а не сiро-брудного як був ще з хвилину тому. Виявляеться, i цигарки в певних випадках можуть творити дива.
Вона закрила очi i важко видихнула повiтря.
– Тобi краще? – поцiкавилась я.
– Набагато. – сказала вона i присiла на лаву.
– Тобi потрiбно звернутися до лiкаря. – ненав’язливо порадила я. – Чи ти просто перепила?
– Я вагiтна. – немов вiдрiзала вона, знову затягуючись цигаркою.
Я шаленими очима дивилась на неi i не знала як вiдреагувати на почуте.
– Справдi? – зрадiла я. – Ти впевнена у цьому?
– Нещодавно була у лiкаря. – сухо вiдповiла Іра. – Тринадцять тижнiв.
– Три мiсяцi? – показала я видатнi математичнi здiбностi. – Нашi знають?
– Звiсно, нi. Я сама про це дiзналася лише кiлька днiв тому.
Я не помiтила жодних проявiв радостi у ii словах; скорiше, навпаки вони звучали сумно та приречено.
– Я хотiла зробити аборт як тiльки дiзналась про вагiтнiсть. – зiзналася вона. – Але лiкар сказав, що на моему термiнi це робити небезпечно. Можуть бути сумнi наслiдки, аж до летального результату.
– Але чому одразу аборт? – обурилась я за ще ненароджену дитину.
– А що ти пропонуеш? – раптом вибухнула подруга i злим поглядом пальнула в мене. – Зв’язати себе по рукам та ногам у двадцять п’ять рокiв? Самовiльно посадити себе до в’язницi?
– Олеся взагалi народила у вiсiмнадцять. – запротестувала я. – І нiчого, виглядае щасливою.
– Не порiвнюй нас! Хто знае як би склалося ii життя аби не цей малолiтнiй тиран. Пам’ятаеш як вона хотiла стати акторкою?
Я на мить завагалася чи варто взагалi продовжувати цю розмову i переконувати ii у чомусь. Адже, ймовiрнiсть бути почутою залишаеться на дуже низькому рiвнi.
– Ти просто втомилась. – лагiдно промовила я, обiймаючи ii за плечi. – Тобi немае через що турбуватися. У тебе е ми, е коханий чоловiк. У тебе просто величезна група пiдтримки i разом ми впораемось.
Я побачила як по ii кам’яному обличчю скотилась сльоза.
– Ти гадаеш дитина вiд нього? – запитала вона, показуючи головою у бiк свого нового залицяльника. – Ми знайомi всього мiсяць.
– То що заважае тобi сходити до батька майбутньоi дитини? – не здивувалась я ii заявi.
– Гадаю, вiн буде просто на сьомому небi вiд щастя! – уiдливо сказала Ірка. – Враховуючи те, що у нього своiх спиногризiв достатньо. Хоча, найщасливiшою у цьому випадку буде його дружина – «я була коханкою вашого чоловiка i тепер ви маете прийняти мене до себе з малим байстрюком». Вийде справжня шведська родина.
Я уважно слухала вибухи ii гнiву i по-своему жалiла ii. Та чи не сама вона винна у тому, що трапилось?
– Чому ж тодi ви не користувалися контрацептивами? – запитала я.
– Йому, бачите, не подобалися вiдчуття у презервативi! А я весь час забувала про пiгулки…
– Тодi скажи своему, до речi як його звати?…
– Мовзар.
– Мовзару, що це вiд нього дитина. Чоловiки все одно не тямлять у термiнах вагiтностi. Вiн здаеться солiдним чоловiком.
– Так. – пiдтвердила подруга. – У нього своя фiрма, е будинок в Киевi… Але якби ти знала який вiн жмикрут! Я хотiла сьогоднi ввечерi порвати з ним.
– Ти сама знаеш як буде краще. Але завжди пам’ятай, що я поруч i в будь-якому випадку готова прийти тобi на допомогу.
– Як Чiп та Дейл? – усмiхнулась вона.
– Скорiше як Гаечка. – вiдповiла я, посмiхаючись.
Їi очi знову засяяли.
РОЗДІЛ 2
Мене нещадно вирвав з обiймiв Морфея телефонний дзвiнок. Голова була важкою (що не дивно, зважаючи на вчорашнiй вечiр) i я навiть не змогла вiдкрити очi, щоб поглянути хто телефонуе.
– Улльо. – сонно протягнула я.
Скорiше за все це одна з моiх товаришок по чарцi бажае поцiкавитись самопочуттям вчорашньоi iменинницi.
– Вiкторiя, доброго ранку! – несподiвано пролунав чоловiчий голос. – Ти досi спиш?
