скачать книгу бесплатно
– Завдяки вашому дзвiнку вже прокинулась. – незадоволено вiдповiла я, не впiзнаючи невидимого спiврозмовника.
– Не думав, що виконуватиму роль будильника. – жартiвливо сказав вiн i додав. – Тодi швидко пiдiймайся i приводь себе до ладу.
– А це взагалi хто? – нарештi здогадалась запитати я.
– Невже ти вже встигла забути чоловiка, який вчора так сумлiнно виконував роль твого кавалера?
– Богдан? – одразу ж прокинулась я. – Звiдки у тебе мiй номер?
Я точно пам’ятала, що вчора ми спокiйно розiйшлися, не обмiнявшись iз ним контактами. Хоч я й хотiла з ним зустрiтися ще раз, але не наважилась виступити iнiцiатором продовження нашого тимчасового знайомства.
– У наш час знайти номер необхiдноi тобi людини не так i важко. – загадково промовив вiн.
Я вирiшила детально не розпитувати його – буде навiть цiкавiше, якщо це залишиться його таемницею.
– То що, пiдеш зi мною на побачення?
– Коли? – вiдреагувала я, не приховуючи свого бажання побачити його.
– Сьогоднi о четвертiй. – проiнструктував вiн. – У ботанiчному саду якраз сезон цвiтiння бузку. Ти ж не хочеш це пропустити?
– Є… – немов старий комп’ютер зависнула я. – Так, тобто нi…
«Ну ти й гальмо!» – крикнув чортик на моему плечi. – «Коли ти вже навчишся виразно говорити?»
– Я так розумiю це означае згоду?
– Анюта, привiт! – весело прощебетала я, наводячи останнi риси в макiяжi. – Як твоя голова?
– Трiщить. – чесно вiдповiла вона, втомлено зiтхаючи. – Алкоголь – це зло.
– А зло потрiбно знищувати. – повторила я нашу улюблену фразу i поглянула на себе в дзеркало.
На щастя, макiяж вийшов чудово – не дуже яскраво аби зробити мене вульгарною, але й не настiльки непоказним, аби я виглядала простачкою. Природнiй, майже мiй щоденний макiяж. Хiба що не вистачае червоноi помади – головноi зброi, яку я використовую в особливих випадках. Хоча незрозумiло чому, адже вона так менi пасуе…
– Що? – отямилась я, почувши Анютин голос. – Ти щось казала?
– Питала чому телефонуеш.
– Сьогоднi я нарештi йду на побачення! – радiсно сповiстила я i прикусила язик.
Ну чому я така дурепа? Адже вчора я так вперто намагалася переконати подруг, що Богдан мiй коханий!
– Тобто ранiше ти не ходила на побачення? – розгубилась ще заспана Аня. – А як же Богдан?
– Тiльки пообiцяй, що нiкому не вiдкриеш моеi таемницi. – тихо попросила я, нiби боялась, що нас пiдслухають. – Насправдi, я познайомилась з Богданом на сорок хвилин ранiше вiд вас.
– Це як? – ще бiльше отетерiла подруга.
– Ми зiштовхнулися на автобуснiй зупинцi. – пояснила я i розповiла про нашу фатальну зустрiч iз ним.
– Слухай… – мрiйливо промовила Аня. – А може це доля?
Я зiтхнула, згадуючи його синi очi та малюючи в уявi нашу сьогоднiшню зустрiч. А може це й справдi – доля?
Якщо ви невдаха, то врятувати вас вiд самого себе не зможе нiхто.
Вбрана у чорнi джинси та блакитну блузу, що гарно пiдкреслювали мою фiгуру, я замрiяно йшла шумною вуличкою. Мое волосся розвiвалося пiд подувами грайливого вiтерця i я з радiсним хвилюванням, в очiкуваннi рандеву, крокувала брущатою дорогою. Було досить гамiрно i я навiть трiшки засмутилась – усамiтнитися у такому натовпi нам точно не вдасться. Я раптово розлютилася на невинних людей – невже всiм так закортiло помилуватися бузком? Хiба його не достатньо на вулицях столицi?
Пiд ногами сновигала малеча; iхнi батьки, хапаючи своiх неспокiйних чад, намагалися якомога швидше дiстатися мiсця призначення. Хтось йшов занадто повiльно, хтось навпаки розштовхував усiх на своему шляху, а я не зважала на них, видивляючись в далинi свого кавалера.
– Шо ти пливеш як сонна муха? – налетiв на мене кремезний чолов’яга i грубо вiдштовхнув убiк.
Не втримавшись на високих пiдборах, якi я погарячкувала вдягнути, збираючись на прогулянку, я похитнулась i полетiла вниз крутим схилом. Пролетiвши з десяток метрiв я вдарилась об твердий грунт i нарештi зупинилась. На превеликий подив я досi лишалася при свiдомостi, хоча жгучий бiль розривав мою праву ногу i не дозволяв поворухнутися.
– Я так i знав, що ти потрапиш у халепу! – пiдбiгаючи до мене, сказав Богдан. – Треба було забрати тебе бiля самого будинку.
– Закритий перелом гомiлковостопного суглобу. – констатував лiкар, вивчивши рентгенiвськi знiмки. – Нiчого серйозного.
Я здивувалась легкостi його слiв. Можливо, для хiрурга це й несерйозна травма, а ось для мене ще й яка!
– Як довго вона не зможе ходити? – запитав Богдан, коли лiкар провiв усi необхiднi манiпуляцii з ногою.
Я уважно дивилась на неi, нiби не вiрила, що вона на мiсцi – настiльки сильнi анестетики менi вкололи перед вправленням.
– Як мiнiмум, 6 тижнiв. – винiс хiрург свiй вирок.
Я ледь не заплакала, почувши цi слова.
– І всi цi 6 тижнiв менi доведеться провести в лiкарнi? – безнадiйно запитала я.
– Якщо вас немае кому доглядати, то можете залишитися в стацiонарi. – пiдтвердив ескулап. – Хоча, на вашому мiсцi, я б попросив знайомих потурбуватися перший час про вас. Самi знаете, якi умови в державних лiкарнях…
– Тобто менi можна додому? – як дитина зрадiла я.
Ця новина i справдi полегшила менi душу. Лiкар пропустив мiй радiсний викрик повз вуха i повернувся до Богдана.
– Ось перелiк лiкiв та процедур, якi потрiбно виконувати кожного дня для швидшого одужання. – простягнув вiн аркуш паперу, розписаний акуратним (що нетипово для робiтникiв медицини) почерком. – Я можу довiрити його вам?
Богдан кинув на мене погляд i коротко промовив до лiкаря:
– Звiсно, можете.
Упiймавши таксi, ми увiйшли до моеi квартири вже за двадцять хвилин. Я одразу ж знiтилась своему вiчному безладу, згадуючи, що у ваннiй кiмнатi повсюди розкидана нижня бiлизна.
– Ти не проти якщо я похазяйную у тебе? – запитав Богдан i пiдвiв мене до лiжка. – А ти поки що вiдпочинь.
Я охоче прилягла, не сперечаючись iз ним i в ту ж мить вiдчула як заплющуються очi. «Чудове вийшло побачення!» – крикнуло набридливе чортенятко. – «І чому вiд тебе однi неприемностi?»…
Я прокинулась вiд цiлковитоi тишi. Здавалося, навiть природа перестала гомонiти, аби не заважати моему сну. Я помiтила, що на дворi настала нiч – густа та чорна. Нiби-то хтось викрав мiсяць i забрав його до себе додому, заховавши пiд теплу ковдру. Зiрки ледь-ледь пробивалися своiм маренням крiзь темну гущавину хмар, вириваючи окремi частинки навколишнього свiту. Перевернувшись на iнший бiк, я знову поринула у яскраву краiну своiх фантазiй-снiв.
РОЗДІЛ 3
Я лiниво розплющила очi, вiдчувши бiля носа приемний аромат свiжого хлiбу. На столику бiля лiжка стяла таця з двома шматочками тостiв та фруктовою вiвсяною кашею.
– Це все, що я змiг вигадати iз знайденого на кухнi. – помiтив мое пробудження Богдан. Вiн сидiв на диванi навпроти. – Тобi треба пiдкрiпитися.
– Снiданок у лiжко? – запитала я, пiднiмаючи подушку, щоб сiсти.
Ниючим болем вiдiзвалась нога – напевно, дiя знеболювального минула i зламана кiстка поспiшила нагадати про себе.
– Боляче? – запитав у свою чергу Богдан вiдреагувавши на мiй тихий стогiн.
– Трiшки. – вiдповiла я, хоча насправдi бiль був досить сильним.
– Сподiваюсь, ти не проти, що я затримався у тебе? – запитав вiн, хоча я зрозумiла, що вiдповiдi моеi не потребував. – Я подумав, що тобi буде потрiбна моя допомога.
– Так, дякую. – знiяковiла я, не знаючи чим викликала його прихильнiсть. – Але ти можеш йти, якщо тобi потрiбно. Я й сама впораюсь.
– Ти впевнена? Я дзвонив твоiм подругам, Олеся сказала, що приiде до тебе ввечерi.
Я здивувалась цiй новинi – вiн дзвонив моiм подругам? Чи не почулося менi?
Вiн турбуеться про мене. Але чому?
– Ти дивачка. – сказав вiн, помiтивши мое замiшання. – Але подобаешся менi…
У дверi наполегливо дзвонили. Поки я дошкутильгала до них, моя голова була готова вибухнути.
– Леська! – вигукнула я подрузi на порозi. – Ти що, збожеволiла?
– Вiтусiк, ти як? – заметушилась Олеся. – Як почуваешся? Куди ти вляпалась в цей раз?
– Нiкуди я не вляпалась. – з образою вiдповiла я i пропустила ii всередину. – Всього на всього зламала ногу.
– Всього на всього? – передражнила подруга. – А як же тепер наша поiздка в Буковель?
– Ти гадаеш, що моя нога буде в недiездатному станi ще пiв року? – питанням на питання вiдповiла я. – Ну дякую тобi за чудовi перспективи i вiру в мое одужання!
Прострибавши на однiй нозi до кухнi, я ввiмкнула чайник i присiла на табурет. За мить до мене приедналась Олеся, одразу ж пiдходячи до холодильника.
– Як завжди, порожньо… – задумливо, нiби до самоi себе, сказала вона. – І з чого тобi приготувати iсти?
– По-перше, я не настiльки немiчна аби не бути спроможною приготувати собi якусь страву. – вiдповiла я, слiдкуючи за ii хаотичними рухами. – По-друге, кiлька годин тому мене вже нагодували снiданком.
Подруга вiдiрвалась вiд розглядання полиць холодильника i зацiкавлено подивилась на мене.
– І хто ж це був?
– Богдан. – легко вiдповiла я, нiби вона й сама мала про це здогадатися.
– А куди ж вiн зник? – з нотками розчарування запитала вона. – Менi сподобалося з ним спiлкуватися. Напевно, вiн единий, хто справдi пiдходить тобi.
– І з чого ж ти зробила такi висновки, – з iронiею запитала я. – Якщо майже весь вечiр ти цiлувалася зi своiм Ванею в закутках кафе?
Я помiтила, що вона почервонiла.
– Мiж iншим, це був перший повноцiнний вечiр, проведений без Макса. – виправдалась вона. – Якби ти знала наскiльки у подружньому життi не вистачае романтики… Я вже й забула, що значить проводити з коханим цiлий день, не боячись бути потурбованою дитиною.
– А Богдан тобi точно пiдходить! – додала вона за хвилину. – Вiн такий серйозний та розумний… Думаю, вiн зможе стримувати твою енергiю i направляти ii в мирне джерело.
– Тобто я направляю ii у невiрному напрямку? – образилась я.
– У деякi моменти так. Хоча, можливо, саме це i зробило тебе особливою в його очах?
Ми сидiли на диванi i, щiльно закутавшись у ковдру, переглядали романтичний фiльм. Сюжет пiдходив до кiнця i ми вдвох ледь не плавали у морi власних слiз. Нiколи не любила таких стрiчок! Тодi чому я ii дивлюся зараз?
– Ваня з Максом сьогоднi вдвох на господарствi? – запитала я, коли подруга заправляла постiль.
– Ага. – погодилась вона, продовжуючи боротися iз широким простирадлом. – Боюся, нiчого доброго з цього не вийде, але ж мають вони колись привчатися до самостiйностi. А то у них раптом що – одразу до мами. А тут все, лафа кiнчилась.
– Я навiть телефон вимкнула. – по-дитячому сказала вона i покрутила передi мною слухавкою. – Вечiр свободи та спокою!
Я дивилась на неi з посмiшкою – така проста рiч, як ночiвля поза власною домiвкою приносить iй невичерпну радiсть. І хоча я знала, що вона просто обожнюе двох своiх чоловiкiв, на мить задумалась – може Іра була права щодо вагiтностi? Що не варто прив’язувати себе до iншого, вiддаючи йому все свое життя, якщо ти ще не готовий до цього? І зрозумiла – такий крок мае бути сто разiв обмiркований, адже назад шляху вже не буде…
– Ну що, тепер твоя черга розповiсти про Богдана детальнiше. – почала Олеся, сiвши на щойно заслане лiжко. – Горю вiд нетерпiння, чекаю подробиць.
Їi очi свiтилися, а я знала, що розповiдати – нiчого. Сказати iй про це чи вигадати щось?
Ранiше, ще в шкiльнi роки ми часто збиралися вп’ятьох аби подiлитися найпотаемнiшими секретами та враженнями. Ми знали, коли кожна вперше поцiлувалась, закохалась та втратила незайманiсть. Мiж нами нiколи не було нi таемниць, нi брехнi.
