Петро Шелест

Того ж таки 1932 року вийшла ухвала ЦК КП(б)У про напрям групи комуністів для надання допомоги у сфері металургійної і гірничорудної промисловості. У цій групі опинився і Петро Шелест. Йому рекомендували поїхати на Маріупольський металургійний завод імені Ілліча. Саме на цьому заводі до 1936 року він працював змінним інженером, заступником начальника і виконуючим обов’язки начальника цеху. Після переїзду зі столичного Харкова, у вересні 1932 року, Шелест перевівся на вечірнє відділення Маріупольського металургійного інституту, який закінчив у липні 1935-го за фахом «різко вираженого профілю трубопрокатного виробництва».

Тоді ж Шелест одружився. Його обраницею стала Любов Павлівна Банна. Знайомі вони були ще з часів навчання в Харкові. Виїжджаючи до Донбасу, Петро Юхимович почув від неї: «І я поїду з тобою, якщо ти не заперечуєш». Він відповів: «Приїжджай, буду радий». І вона незабаром приїхала, поселилася в готелі, придивилася й вирішила залишитися. Домовилися, що Люба переведеться до Маріупольського металургійного інституту. Незабаром вони розписалися. У Петра була тоді кімната в гуртожитку (звісно, без мінімального комфорту і вигод), але незабаром він отримав дві кімнати в котеджі. І це було дуже до речі, оскільки Шелести вже очікували на спадкоємця. Вирішили чомусь, що буде хлопчик. Так і відбулося: у серпні 1933 року на світ з’явився їхній перший син Борис.

Для Петра Шелеста все складалося дуже непогано, вже були плани призначити його начальником цеху. І тут на завод приїхав керівник харківської контори «Судморснаб», співучень робітфаку. Він повідав про те, що йому потрібний начальник відділу чорних і кольорових металів і що він через начальство влаштує переведення Шелеста до Харкова. Через три місяці після розмови план реалізувався. Почалася нова робота, була навіть куплена в комунальній квартирі (у флігелі) по вулиці Іванова, 36 кімната на 10 квадратних метрів. І тут в житті Петра Юхимовича почався новий поворот.

У Шелеста закінчився термін військової броні, і його мобілізували. І хоча за посадою він мав право на отримання броні, Петро вирішив, що треба в армії відслужити. Служба проходила в Дніпропетровську, у 30-му окремому навчальному танковому батальйоні, а родина залишилася в Харкові. Перед цим, улітку 1936 року, був заарештований брат дружини Микола Банний, співробітник Харківського інженерно-будівельного інституту. І ось тепер це позначилося на сестрі. «На роботу, – згадував Петро Шелест, – Любу ніде не беруть, бо вона сестра репресованого за «політичними» мотивами брата, мало не «ворога народу». Все ж таки насилу, і це тільки тому, що я, годувальник, іду до армії, призначили Любу на роботу термістом на патефонний завод».

Під час служби представник особливого відділу дивізії розпитував Шелеста не тільки про брата дружини, але і про написану колись брошуру, присвячену молодіжній робочій комуні на прикладі Харківського заводу «Серп і молот». Виявилось, що хтось звинуватив Петра Юхимовича в «лівацькому ухилі» за зміст загалом зовсім не небезпечної брошури. Утім, обидві підняті «особистом» теми в майбутньому розвитку не мали.

Шелесту пропонували залишитися в кадрах Червоної армії, але він відмовився і навіть не піддався на чинений на нього тиск. Він прагнув на завод і був у цьому прагненні послідовний. З 1937 року працював начальником цеху, начальником виробництва, головним інженером Харківського заводу «Серп і молот», на якому працювало близько 10 тисяч осіб. Офіційно він вважався заводом сільськогосподарського машинобудування, але була там і так звана спеціальна продукція (її питома вага складала близько 45 % усього виробництва), тобто завод працював і на військові потреби. У цей час значно покращали матеріальні умови родини Шелеста – він отримав добру кімнату з усіма вигодами в упорядкованому заводському будинку на тій самій вулиці Іванова, 9.

Під час роботи на заводі Петра Юхимовича обирали членом парткому, але із заводу йому довелося піти. Трапилося це після появи нового директора Польовського, «самодура і недалекої людини», як напише про нього згодом Шелест. Унаслідок інтриг нового керівника Шелест опинився на посаді головного технолога Харківського заводу № 75 (до речі, інформації про це в анкетах, заповнених власноручно Петром Юхимовичем, також немає). Проте це продовжувалося недовго: Шелесту запропонували перейти на партійну роботу. Він завагався, але на цей раз «партійний прес» був достатньо енергійним. Документи в Харківському міському комітеті КП(б)У швидко оформили, Петра Юхимовича відправили на співбесіду до Києва, де він уперше зустрівся з тодішнім першим секретарем ЦК КП(б)У Микитою Хрущовим. З 1940 року по грудень 1941-го Шелест був секретарем Харківського міського комітету КП(б)У з оборонної промисловості.

У серпні 1940 року в родині з’явився другий син – Віталій. «Усе начебто йшло добре, – напише пізніше Петро Шелест, – але після пологів Люба сильно захворіла: не могла годувати дитину, і маленьку крихту довелося відправити до Дніпродзержинська до рідних Люби. Молода жінка, мати двох малолітніх дітей, періодично знаходиться в лікарні. Їй стає все гірше і гірше. Вона втрачала сили з кожним днем, схуднула, заслабла. Усе це мене засмучувало. Було боляче до сліз, що Люба, колись життєрадісна, енергійна, зараз, по суті, стала безпорадною… Але ми обидва були оптимістами, не втрачали віри і надії на те, що все мине, стане на свої місця, все буде добре. Адже і родина у нас складалася добра».

Проте хвороба, пов’язана з перенесеною травмою хребта, прогресувала, з’явилися ознаки паралічу нижніх кінцівок. У травні 1941 року до Харкова приїхав відомий нейрохірург Микола Бурденко. Він три години оперував дружину Шелеста, а потім повідомив його, що біль буде полегшений, але надії на одужання мало, оскільки у Люби – саркома хребта. «Бурденко, його колеги-лікарі, присутня тут же майбутня супутниця всього мого життя – Іраїда Павлівна Мозгова, намагалися якось мене утішити, підтримати мій моральний дух… Удень за роботою якось відсовувалося моє горе, але ночами мене мучив безнадійний стан Люби, доля моїх дітей».

Забігаючи наперед, скажемо, що в січні 1942 року після декількох років важкої хвороби Любов Банна померла. У квітні того ж року Шелест одружився на Іраїді Мозговій, яка виростила і виховала його синів Бориса і Віталія. Шлюб Петра Юхимовича та Іраїди Павлівни, за першим чоловіком Попової, був зареєстрований у Радянському районному загсі міста Челябінська. Там Петро Шелест опинився на початку війни Радянського Союзу і нацистської Німеччини.

Уже коли почалася війна, 1941 року в Харкові Шелест зустрівся з Микитою Хрущовим. Це відбулося в кабінеті тодішнього першого секретаря Харківського обласного комітету партії Олексія Єпішева. Хрущов дав Шелесту доручення летіти літаком до Тули, де йому належало ознайомитися з технологією та організацією виробництва знаменитих радянських автоматів ППШ, отримати креслення на військовому заводі і в Харкові налагодити виробництво цих автоматів. Хрущов тоді пояснив: «Питанням цікавиться товариш Сталін. Німці часто своєю тріскотнею з автоматів наводять паніку, нам треба мати свої автомати».

Шелест, хоч і не без пригод, завдання виконав, долетів до Тули і повернувся, що в умовах військових дій було дуже складно. За найкоротший термін в Харкові налагодили виробництво автоматів ППШ. Оскільки основні оборонні підприємства були вже евакуйовані, а решта знята з фундаментів і знаходилася на вантажних майданчиках, виробництво автоматів почали в механічних майстернях трамвайного депо. Диски і магазини робили на патефонному заводі. Виготовили експериментальну серію автоматів, випробували, а через декілька днів у механічні майстерні влучили дві німецькі бомби.

Незабаром із Харкова довелося евакуюватися. Містом евакуації був Челябінськ. Туди поїхала Іраїда Мозгова, колишній чоловік якої свідомо виїжджати не хотів, розраховуючи, за її словами, на співпрацю з німцями. На той час, як згадувала пізніше Іраїда Павлівна, вона вже з чоловіком розійшлася, хоча жили вони ще в одній квартирі. Шелест попросив Мозгову допомогти йому і його хворій дружині супроводжувати синів Бориса і Віталія. Вона погодилася, хоча її мати і тітка залишалися в Харкові. (У Шелеста також на окупованій території в селі Андріївка залишилися мати і старша сестра Марія.)

Після недовгого перебування в Харкові Петро Шелест 12 грудня 1941 року приїхав до Челябінська. Тут уже знаходилися його смертельно хвора дружина Любов Банна, діти та Іраїда Павлівна Мозгова.

За розпорядженням Шелест завітав до міського комітету партії, де йому допомогли відшукати родину, він зустрівся з дружиною. Незабаром Петра Юхимовича викликали в обласний комітет партії, який очолював Микола Патолічев, і запропонували стати завідуючим відділом оборонної промисловості Челябінського обкому ВКП(б). Шелесту допомогли поліпшити житлові умови для родини, а сам він отримав ще і номер у готелі.

Улітку 1942 року Петро Юхимович, відправивши Іраїду Павлівну зі своїми синами на літо до табору на Іртиші, почав оформляти документи для поїздки до Москви, куди його викликали. І ось тоді з ним відбулася неймовірна, здавалося б, для військових років історія. Шелест поїхав на вокзал до військового коменданта за документами. Побачивши безліч поранених червоноармійців, він подумав про молодшого брата Дмитра, що знаходився в армії ще з фінської війни 1939–1940 років. «Сиджу, – згадував Шелест, – і роздумую, що, можливо, от так і мій молодший брат-Дмитро, поранений – це в кращому разі. І мені так захотілося побачити рідного брата, поговорити з ним. Опустивши голову, задумався, замріявся, і не розчув звернення до мене: «Товаришу командире, дозволите прикурити?» Я підняв голову, перед собою побачив червоноармійця із забинтованою рукою на перев’язі і своїм очам не повірив – мені здавалося, що це був сон, але переді мною стояв Дмитрик, мій молодший брат!.. Першим схаменувся Дмитрик: «Це ти, Петю? Неймовірно, яка несподіванка і щастя!» Ми обнялися, розцілувалися, обидва розплакалися…» Після війни Дмитро, як і старша сестра Петра Юхимовича Марія, жив разом із мамою в селі Андріївка, працював шкільним учителем.

Приїхавши до Москви, у ЦК ВКП(б), Шелест довго чекав призначення, звертався з проханням дати будь-яку роботу. Врешті-решт, у квітні 1942 року його призначили інструктором ЦК ВКП(б) у відділі оборонної промисловості, призначивши в сектор із забезпечення розробки, виробництва і спорядження реактивних снарядів (РС) – знаменитих «катюш» і «ванюш». Під час перебування на цій посаді Шелест зустрічався на різних нарадах із Йосифом Сталіним, Георгієм Маленковим та іншими керівниками.

Він ще був інструктором ЦК ВКП(б), коли отримав посвідчення про направлення до України, звідки вже частково вигнали німців. Так Шелест знову опинився в Харкові, зруйнованому і палаючому. Тепер він займався питаннями організації роботи промислових підприємств міста, відновленням електростанцій, водопроводу, каналізації та міського транспорту. Але все це продовжувалося недовго, тому що через поразки на фронті з Харкова знову довелося виїхати. При цьому в обкомі партії Петру Юхимовичу доручили вивезти з Харкова до Куп’янська велику групу вчених із родинами, які залишалися при німцях у місті. Він організував переїзд 60 осіб на двох обладнаних машинах у супроводі автоматників.

Сам Шелест поїхав із дорученням першого секретаря Харківського обкому Єпішева до Москви, звідти з’їздив до Челябінська до родини і знову повернувся до столиці. Він знову чекав вирішення своєї долі, тобто нового призначення. Воно відбулося лише в серпні 1943 року. Шелест став парторгом ЦК ВКП(б) – була і така посада! – на заводі № 306 Наркомату авіаційної промисловості в Саратові.

Петро Юхимович і не припускав, що тут йому доведеться затриматися майже на шість років. Окрім основної роботи, він виконував доручення районного, міського та обласного комітетів ВКП(б), брав участь у різного роду комісіях, головував у деяких із них. На той час частина уряду України і ЦК КП(б)У знаходилася саме в Саратові. По роботі Шелест мало стикався з ними, але прагнув такі контакти знайти, плануючи повернутися до Харкова. Проте тоді його плани не реалізувалися.

У травні 1945 року Петро Юхимович стає заступником секретаря Саратовського обкому партії з авіаційної промисловості, а в 1946-му – парторгом ЦК ВКП(б) на Саратовському заводі № 292 Міністерства авіаційної промисловості (МАП) СРСР. Завод, на якому працювало 25 тисяч осіб, називався «Заводом комбайнів», але насправді випускав літаки конструкції Олександра Яковлєва: Як-3, Як-6, а пізніше – Як-9.

Шелест не міг не займатися і домашніми справами, адже йому треба було прогодувати, одягнути і взути родину. Усе це робилося по так званих промислових талонах, які далеко не завжди вдавалося отоварити. Добре, що хоч із квартирою все владналося: родина Шелеста із шести осіб займала окрему трикімнатну квартиру. А ось із взуттям та одягом було нужденно. Петро Юхимович запам’ятав такий епізод, що стосується єдиного пальта, яке тоді було у його дружини: «Одного разу вона пішла на базар і там бритвою його порізали ззаду. Як вона, бідна, плакала, адже залишилася абсолютно без пальта. Коли всі лягли спати, я вирішив використовувати своє «мистецтво»: колись я шив чоботи, і за ніч я так майстерно заштопав порізи, що на ранок, коли показав його Ірині (Шелест у спогадах уперто називає Іраїду Павлівну Іриною. – Ю. Ш.), вона не могла розрізнити і знайти порізи – положення було врятоване».

У 1947 році до Петра Юхимовича почали доходити розмови про його можливе нове призначення до Ленінграда. У липні того ж року він став директором заводу № 272 МАП СРСР. У «північній столиці» Росії Шелест перед цим був двічі: 1926-го і 1934-го року. Обидва рази приїжджав на короткий час, нікого не знав. Але, зрозуміло, до такого крупного центру прагнув. І ось він у Ленінграді. Трикімнатну квартиру під номером 45 родина Шелеста отримала на Невському проспекті, 168.

Завод, яким довірили керувати Петру Юхимовичу, був підприємством знаменитим, з традиціями. Наприклад, саме тут був сконструйований, виготовлений і зібраний літак Ігоря Сікорського. Але теперішня ситуація була не дуже сприятлива: у колективі панував розлад, постійні інтриги серед керівного складу, що, звісно, вело до невиконання плану виробництва. Усе це Шелесту довелося долати. Літаки (конструкції Олександра Яковлєва) почали випускати за графіком, поправили фінансову ситуацію.

За словами самого Петра Юхимовича, в Ленінграді йому працювалося «легко, творчо, цікаво». Проте досить скоро йому довелося звідти виїхати. І не з волі начальства, а за абсолютно сімейними обставинами. Річ у тому, що ленінградський сирий клімат виявився непридатним для дружини і молодшого сина Віталія. Лікарі наполегливо рекомендували змінити клімат. Шелест вагався, зважував, але все-таки вирішив клопотати про переведення. Здоров’я близьких людей виявилося важливішим за решту чинників та інтересів.

Спочатку виникла версія про можливий переїзд на Далекий Схід, але потім «географія» змінилася: вирішенням ЦК ВКП(б) від 12 квітня 1950 року і за наказом міністра авіаційної промисловості від 17 квітня Шелеста утвердили директором Київського заводу № 473 МАП СРСР. Київ являв собою тоді все ще сумне видовище: Хрещатик у руїнах, усюди сліди війни, дефіцит продуктів і товарів, відсутність будматеріалів, води, палива, електроенергії, житла. Не було квартири і в Шелеста, а тому родину його поселили в уцілілому готелі на вулиці Леніна. Старший син Борис тоді вже жив окремо, вчився в Одеському морехідному училищі.

Як і в Ленінграді, працював Шелест на директорській посаді енергійно й успішно. Це, до речі, було відзначено в його характеристиці, підписаній секретарем Київського обласного партійного комітету Григорієм Гришком у грудні 1952 року: «За час роботи тов. Шелест проявив себе енергійним і технічно грамотним керівником підприємства; домігся систематичного і ритмічного виконання і перевиконання державного плану. Завод № 473 впродовж 1951–1952 рр. посідає перші місця в соціалістичному змаганні серед підприємств міста Києва, а також підприємств авіаційної промисловості СРСР». Хороші ділові відносини склалися тоді у Шелеста з авіаконструктором Олегом Антоновим. Уже в жовтні 1950 року перша серія із 5 літаків була виготовлена, облітана і пред’явлена замовникові – звичайно, військовому представникові. Окрім літаків, завод виготовляв ліжка-розкладачки, збільшувальні лінзи для телевізорів, алюмінієвий посуд, запасні частини для тракторів і сільськогосподарських машин.

У Києві у Шелеста особливих зв’язків не було, тому, як він згадував, важко було вирішувати багато питань, пов’язаних із роботою і розширенням заводу: «Виникали навіть конфлікти з місцевими районною і міською владою: то відключать воду, електроенергію, газ, і кожного разу доводилося вступати в конфлікт, то відмовлять у фондах на будівельний матеріал – шлакоблоки і цеглину. Коли пізнали мій наполегливий характер і критичні виступи, почалося трохи менше утисків». Увійшло до нормального русла і життя родини – через два роки після переїзду до Києва Шелест отримав упорядковану квартиру. Єдине, що засмучувало і вимагало постійної уваги, – це здоров’я молодшого сина Віталія, який сильно хворів, не ходив до школи, займався вдома. Іраїда Павлівна приділяла хлопчикові багато уваги, вона стала для нього рідною мамою.

Загалом, у Петра Юхимовича могла б скластися нормальна управлінська біографія, якби його не втягували в політику, яка не дуже-то його і привертала. Але вийшло все інакше.

У листопаді 1952 року Шелеста викликають до тодішнього першого секретаря ЦК Компартії України Леоніда Мельникова і пропонують посаду голови Державної планової комісії Ради Міністрів УРСР. Петро Юхимович наполегливо відмовляється, але його направляють для співбесіди до ЦК ВКП(б). У Москві він ще раз відмовляється. Пізніше йому пропонують посаду першого заступника міністра меблевої промисловості України, чим він взагалі був щиро обурений. Але і це ще не все.

Ось що згадував сам Шелест: «Ще 1953 року мене обрали заступником голови Київського міськвиконкому – без моєї згоди. Так я і працював декілька місяців на двох або на трьох змінах і заступником мера столиці України, і директором авіазаводу. Валився з ніг: уранці на завод, на десяту – до міськвиконкому, а на вісімнадцяту – знову на завод. Потім таки втрутився міністр авіаційної промисловості, мене звільнили з посади заступника голови виконкому і залишили на заводі. А через рік обрали другим секретарем міськкому партії. Я знову до міністра Дементьєва: «Петре Васильовичу, рятуй! Не хочу кидати завод!» А він: «Директор ти прекрасний, тому і врятував я тебе від радянської роботи, це було мені під силу, але від партійної – вибач… За три дні призначимо тобі заміну – проти вашого республіканського керівництва я воювати вдруге не можу». Так і став я партійним працівником».

Спочатку був Київський міський комітет партії, в якому Петро Шелест працював з травня 1954 року другим секретарем, а у вересні того ж року його обрали другим секретарем Київського обласного партійного комітету. У лютому 1957-го він очолив обком і працював до 1962 року. Саме тоді активізувалися його контакти з Микитою Хрущовим, який приїжджав у 1958-му нагороджувати Київську область орденом Леніна. У той час Шелест у складі партійно-урядової делегації на чолі з Хрущовим побував в Угорщині, де із введенням радянських військ було придушено антикомуністичний виступ. «Вечорами, – згадував Петро Юхимович, – пізно, мені часто доводилося багато часів прогулюватися і розмовляти з М. С. Хрущовим на різні теми. Він страшенно не любив і навіть лаявся, коли в години відпочинку і прогулянок за ним буквально по п’ятах слідувала охорона. Це було саме в Угорщині, коли М. С. Хрущов просто розлютився і прогнав охорону, потім викликав полковника Литовченка, головного «охоронця», і при мені сказав йому: «Ви що не даєте вільно відпочити і поговорити? Що ви за мною шпигуєте?» Після цього випадку охорона не зменшилася, але тим, кого охороняли, вони прагнули просто не потрапляти на очі».

Саме тоді пішла з життя мати Петра Шелеста. Він був хворий, та так, що не міг поїхати на похорони до Андріївки. Поїхала Іраїда Павлівна і молодший брат Дмитро, що працював в одній із київських шкіл викладачем математики і фізики. Багато раз Шелест кликав матір переїхати до Києва, але вона не захотіла залишати свою домівку і землю, на якій пройшло її життя.

Хрущовська політична «відлига» торкнулася і Петра Юхимовича. Після ХХ з’їзду КПРС набирав силу процес офіційної реабілітації жертв комуністичних злочинів, які, правда, тоді списувалися в основному на Йосифа Сталіна. У квітні 1956 року Шелест став головою Комісії Президії Верховної Ради СРСР у Київській і Вінницькій областях. Йому видали відповідне посвідчення за підписом Климента Ворошилова.

Місія Шелеста була дуже відповідальною. Вирішення Комісії було остаточним, утвердженню і перегляду іншими інстанціями не підлягало. Після реабілітації Комісією ув’язнений підлягав негайному звільненню, а голова Комісії ніс персональну відповідальність за ухвалене рішення. Цікаво те, що Комісія формою нагадувала сумної пам’яті «трійку», тобто до її складу входили три людини (окрім Шелеста, це були заступник голови Київського обласного виконавчого комітету і полковник Міністерства внутрішніх справ УРСР, що відав місцями ув’язнення). Голова мав два голоси під час ухвалення рішення і нікому не був підзвітний, окрім Президії Верховної Ради СРСР. Перед нею раз на тиждень Шелест повинний був звітувати про кількість розглянутих справ, про те, скільки людей звільнено за різними категоріями судимості (політичними, посадовими, кримінальними злочинами), скільком скорочений термін судимості і на скільки років, скільком відмовлено в звільненні або скороченні терміну в ув’язненні і за якими мотивами. Така сама форма звітності застосовувалася і до неповнолітніх, таких, що знаходилися в ув’язненні або колоніях. Усі справи потрібно було розглядати в місцях ув’язнення з обов’язковим ознайомленням справи на ув’язненого й особистою бесідою з кожним окремо.

10 квітня 1956 року Шелест провів перше організаційне засідання Комісії, заслуховували повідомлення представників МВС, суду і прокуратури Київської і Вінницької областей. У цих областях в ув’язненні знаходилося близько 200 тисяч осіб. Комісії належало завершити роботу до 1 жовтня 1956 року. У визначений строк, звичайно, не вклалися, тому Президіум Верховної Ради СРСР подовжив повноваження Комісії ще на три місяці. За вісім місяців роботи розглянули 150 350 справ, 8500 осіб звільнили негайно, останнім скоротили строк ув’язнення. «Доводилося, – згадував Петро Шелест, – працювати по 15–16 годин на добу – це була дуже утомна і виснажлива робота… Мені довелося побувати в усіх місцях ув’язнення, у в’язницях, загальних камерах і одиночках, у таборах особливого режиму і в дитячих трудових колоніях… Особисто для мене час роботи в Комісії виявився великою школою життя, морального гарту й аналізу, що відбувається в людському суспільстві. Деякі факти розгляду справ за своїм кричущим порушенням елементарної законності і прав громадян запам’яталися мені на все життя».

У період роботи в Київському обкомі у Шелеста відбулася, схоже, перша сутичка з Володимиром Щербицьким, який працював секретарем ЦК Компартії України й опікав важку промисловість. Річ у тім, що ще в 1957 році у Петра Юхимовича виникла ідея побудувати сучасне село зі всіма міськими вигодами, створити свого роду матрицю для забудови інших сіл області. І таким селом вирішили зробити Ксаверівку на трасі Київ – Одеса. У 1958 році будівництво почалося. Частину грошей дали колгоспи і колгоспники, а частину – взяли в банку як кредит. Як тільки все запрацювало, Шелест відчув прохолодне до себе ставлення. У ЦК Компартії України і в Раді Міністрів УРСР допомоги ніякої не надавали. І ось одного разу на партійній нараді Шелеста почали звинувачувати в тому, що він виділяє для будівництва сучасного колгоспного села державні ресурси, метал, труби, цеглину, залізобетон, асфальт, електропроводи тощо. Якраз, за словами Шелеста, найбільшу завзятість проявив у розмові Володимир Щербицький: «Розмова отримала крутий характер. Я тоді сказав президії, що селу треба допомагати справою, а не словами, різко обірвавши активність Щербицького… Тон зменшили, одразу ж сказали, що будувати, мовляв, потрібно, проте треба бути обережнішим із витрачанням матеріалів… Ось і виходить, що якщо не візьмеш на себе відповідальність, нічого великого, навіть дрібного не зробиш».

Чого-чого, а відповідальності Петро Шелест ніколи не боявся й умів її брати на себе. Мабуть, це було однією з причин того, що в серпні 1962 року саме його обрали секретарем ЦК Компартії України. Олександр Ляшко, який у той час працював у Донецькій області, згадував: «Узимку того самого (1962-го. – Ю. Ш.) року в області побував Петро Юхимович Шелест, новий секретар ЦК з промисловості і будівництва… Петро Юхимович справив на мене враження людини, яка виявляла велику цікавість до виробництва і лише трохи до партійно-організаційної і політичної роботи. Але згідно з посадою воно, напевно, так і потрібно».