Записки в узголів’ї

Але ж чюнаґон був таким молодим, у такому віці, «коли квітка ще тільки чекає своєї роси на пелюстках…».

43. У липні стоїть нестерпна спека

Оскільки в липні стоїть нестерпна спека, то в палаці повсюди відчинені вікна. Само собою, що спекотно вдень, але ж і вночі так само жарко. Буває, прокинешся, а в небі світить такий яскравий місяць, і ти дивишся на нього, навіть з ліжка не встаєш. Звісно, гарна також і ніч без місяця. А красу місяця перед світанком навіть не можна описати словами.

Дуже приємно, коли на підлозі послані нові циновки біля самої веранди. Але не варто вішати церемоніальну завісу в глибині кімнати, її місце ближче до вікон, якщо ж ні – то якось тривожно стає на душі. Коханий вже, мабуть, пішов, а дама ще досинає. Вона накрилася з головою одягом світло-лілового кольору з темною підкладкою. Колір, здається, вже трохи вицвів, чи не так? Або це він так виблискує. Дама одягнена у нижнє кімоно кольору амбри та в рожеві штани. Пояс ще не зав’язала – його кінці звисають з-під подолу. А її волосся лежить, наче хвилі, одразу можна зрозуміти, яке воно довге-довге.

А ось чоловік, який повертається додому в ранковому тумані після зустрічі з коханою. Він у штанях з лілового шовку, зверху – «мисливський одяг». Під світлим кімоно – червоне спіднє. Одяг змочений росою, а тому шовк став важким і звисає донизу. Волосся в нього розтріпане, а тому чоловік насунув на чоло чорну, як вороняче крило, шапку. Він поспішає якомога швидше написати коханій вірша, допоки не зникла роса з квітів. «На молодих пагонах коноплі…» – наспівує він. І раптом бачить відчинене вікно, підходить ближче і думає, що так само, як і він, звідси тільки-но пішов чоловік і так само зараз повертається до себе додому, змочений ранковою росою. Чоловік бачить, що на подушці лежить віяло красивого пурпурового кольору. А на підлозі біля завіси розкидано папір Мічіноку[53] світло-рожевого кольору. Зрештою дама помічає чоловіка. Не те щоб вона його соромилась, але не хоче показувати себе сонну…

– Відпочиваєте після розставання? – запитує чоловік, перегнувшись через нижню перегородку.

– Ні, сумую за тим, хто пішов раніше, ніж висохла роса, – відповідає жінка.

Можливо, і не варто було писати про такі прості речі, проте таким милим був діалог тих чоловіка і жінки.

Тут чоловік нахиляється ще нижче і намагається дістати своїм віялом віяло жінки. Вона ж лякається і ховається в глибині кімнати. Чоловік бере її віяло і каже:

– Яка ви холодна.

Але вже настає день, чути голоси слуг… Ще за мить до цього чоловік думав про те, як встигнути написати послання коханій, і йому стає совісно…

А ось інший чоловік, який щойно покинув ложе коханої, не забув про неї і відправив листа. Ось уже посильний стоїть у кімнаті дами, але не віддає їй листа, тому що вона не одна. Тоді чоловік покидає спальню дами і посміхається лише від однієї думки, що з його коханою могло трапитися те ж саме.

44. Квіти на деревах

Сливі личать всі відтінки червоного: від темного до блідого. Сакура гарна, коли у неї великі пелюстки і тоненькі гілочки.

Гліцинія найкраща, коли з неї звисають довгі грона квітів.

Дейція теж цікаво квітне: здається, що в її тіні ховається зозуля. Десь у квітні чи на початку травня ця квітка особливо гарно виглядає на фоні зеленої трави і зовсім не поступається квіту сакури. Здається, ніби всередині цієї квіточки знаходиться жовтенька перлинка; гарна вона і під вранішнім дощем.

Квіти ж груші чомусь зовсім не люблять, ніколи не прикріплюють до них листа. Квіти ці нагадують некрасиву дівчину, без кольору. Проте в Китаї цій квітці присвячували вірші, адже і справді, якщо добре придивитися, то можна побачити ледь помітний рожевий відтінок. Навіть існує повір’я, що коли Ян Гуй-фей[54] зустрілася з посланцем імператора Китаю, той порівняв її прекрасне обличчя, яке було все в сльозах, із квітом груші після дощу. Значить, ця квітка вважалась ідеальною.

Квіти павлонії фіолетового кольору дуже гарні, хоч листя на гілках дуже широке. Проте не можна порівнювати павлонію зі звичайними деревами. Лише на гілці павлонії знаходить притулок фенікс. Також з її гілок роблять прекрасні цитри, з яких потім ллється чудовий звук. Тож не знайти слів похвали цьому дереву.

Є ще одне дерево – ясенець, воно зовсім непримітне, виглядає так, ніби зморщилося від спеки, проте квіти його чудові і розквітають завжди п’ятого дня п’ятого місяця року.

45. Ставки

Ставок Кацумата. Ставок Іваре. Яка краса!

А ставок Ніено був такий гарний, коли я їхала до храму Хацусе і бачила, як птахи почали підніматися з поверхні води до неба.

Ставок Мідзунаші – «Без води».

– Цікаво, чому він отримав таку назву? – спитала я.

– Це тому, що навіть у травні, коли весь місяць іде дощ, там зовсім немає води. А ось у спекотний весняний день, коли ніде немає води, там чомусь її повно, – пояснили мені.

Однак, почувши це, я заперечила:

– Чому ж тоді його так називають? Це неправильно, адже в ньому хоча б іноді, але вода все ж таки буває!

За давньою легендою, у ставку Сарусава колись втопилась дівчина-красуня. Навіть Хітомаро[55] присвятив цій події свій вірш «Скуйовджене волосся».

А ще є ставок Омае – «Підношення богам». Цікаво, чому люди його так назвали?…

Ставок Каґамі – «Дзеркало».

Ставок Саяма – чудова назва, одразу згадуєш пісню: «Водяна трава мікурі[56] на ставку Саяма».

Ставок Коінума – «Поки не кохав».

Ставок Масуда.

46. Свята

Немає кращого свята, ніж свято на п’ятий день п’ятого місяця. У повітрі можна вловити аромати ірису і полину. Кожен намагається прикрасити свій дах якомога краще. У цей день небо зазвичай у хмарах. В опочивальню імператриці принесли лікарські шари кусудама,[57] які підвішують по обидві сторони постелі. Там ще з дев’ятого дня дев’ятого місяця висіли хризантеми, які були зав’язані в шовковому мішечку. Замість них повісили кулі. Вони мають висіти до наступного свята хризантем, проте з них часто витягують по ниточці, а тому ці кулі зазвичай розтріпуються і можуть не дочекатися наступного року.

Уже накривають обід для імператриці.

Молоді дами прив’язують до свого одягу стебельця ірису, навіть корінці, а в зачіску встромляють квіти. Не скажу, що це надзвичайно, проте дуже красиво. Сакура також квітне щороку, але ж не можна сказати, що всі втомилися милуватися нею. Молоденькі дівчата ходять по вулиці, причепивши до своїх рукавів квітучі гілочки, порівнюють власне вбрання із вбранням інших, мовляв: «Моє не гірше!». Але ось прикро – хлопці бігають і зривають ці прикраси: отоді вже вони наплачуться. Цікаво за таким спостерігати. Як гарно, коли лілові квіти загорнуті в рожевий папір, або ж листя ірису у зелений папір. Або коли біле коріння ірису перев’язують білим папером. Якщо ж хтось у свій лист вклав довгий корінь ірису, то це викликає дуже теплі почуття. І тоді дами починають радитися, як же краще відповісти на такий лист. Якщо дамі вдалося відправити лист у відповідь чи доньці, чи дружині якоїсь видатної особи, то вона буде ходити щасливою цілий день.

А як гарно ввечері співає соловей!

47. Дерева

Багряник, сосна, верба – прекрасні дерева.

І тасоба-но кі[58] – «дерево на краю поля», назва якого, можливо, і не дуже гарна, але коли воно відцвітає, і квіт осипається, дерево набуває красивого зеленого кольору, а довкіл ніякої зелені ще немає, потім раптово, коли все навкруги залишається ще зеленим, воно стає червоного кольору – оце справжня краса!

Дерево маюмі[59] звичайне, але прикро мені, що його називають деревом-паразитом.

Дерево сакакі[60] взагалі священне, адже саме його використовують для храмових свят. У світі так багато дерев, а обрали лише його, лише воно може зустрітися з богами, – хіба не цікаво?

Камфорове дерево зазвичай не росте поруч з іншими деревами, і якщо про це подумати, якось не до душі це дерево. Але є ще інша історія, нібито це дерево нагадує закоханого: як у цього дерева тисячі гілок, так і у закоханого тисячі думок про кохану. Цікаво, хто перший порахував, скільки гілочок на цьому дереві?

Кипарис не росте там, де живуть люди, але саме ним прикрашають палаци. У травні кипарис ніби копіює голос дощу, – як гарно.

Туя – невеличке дерево. Навіть на молодому листі кінчики червоні, все воно повернуте в один бік, а квіточки засохлі, схожі на шкаралупу цикади.

Дерево асунаро[61] у нас не росте, лише ті паломники, які побували на «Священній горі», знають це дерево. Вони несуть його в руках, проте мені воно не подобається, навіть торкатися не хочеться. Але чому ж так назвали це дерево – «Завтра будеш!», і чому завтра? Це ж пусті обіцянки. Ой, мабуть, я занадто допитлива…

Дерево «мишачі колобки»,[62] – його не можна порівнювати з іншими звичайними деревами, адже, навіть судячи з самої назви, воно має бути дуже маленьким. І справді, листя у нього малесеньке.

Також гарні дерева: ясенка, гірський померанець та гірська груша.

Дерево шіі[63] – вічнозелене дерево. У світі багато вічнозелених дерев, але завжди, коли треба навести приклад, згадують чомусь саме його.

Білий дуб – дерево, яке ховається глибоко в горах, його можна побачити, лише коли ним фарбують одежу для сановників другого чи третього рангів. Тому і не можна сказати, наскільки він прекрасний та могутній. Але кажуть люди, що він такий білий, неначе стоїть увесь в снігу. Дивлячись на нього, одразу мимоволі згадуєш Сусано О-но мікото,[64] коли він подорожував до країни Ідзу, або ж вірші Хітомаро.

Завжди, коли почуєш від когось про щось прекрасне, то вже не можеш про це забути – хоч то трави чи дерева, птахи чи мурахи.

Дерево юдзуріха[65] з зеленим глянцевим листям і червонуватими живцями – дещо дивне, але також гарне. У звичайний день це дерево зовсім не помічають, проте перед Новим роком його завжди використовують. На нього кладуть підношення для померлих, а на другий день Нового року кладуть біля тієї їжі, яка має допомогти укріпити зуби, щоб довго жити. Навіть була складена пісня:

Я забуду тебе лише тоді,Коли листя юдзуріха стане червоним…

Гарне дерево дуб, воно священне. Вважається, що саме в ньому живе бог-хранитель усіх дерев. Цікаво, що і начальників варти теж називають кашіваґі – «дубами».

Пальма не дуже гарне дерево, проте вона – в китайському стилі, а тому поблизу бідних домівок її не побачиш.

48. Птахи

Папуга, хоч птах і чужоземний, але мені дуже подобається.

Соловей. Бекас. Міякодорі[66] – «столична пташка».

Чиж. Мухоловка.

Красиво співає кулик, коли кличе свою подружку.

Очеретянка, яка буває різних видів, теж гарна пташка. Недолік її в тому, що вона не співає вночі.

Солов’я прославляють у поезії.

Гарний і писк курчати.

Красиві морські птахи.

Гірський фазан, коли плаче за своєю подругою, кажуть, може заспокоїтися, лише якщо побачить своє відображення в дзеркалі.

Журавель має зухвалий вигляд, але його спів, що лунає аж у піднебессі, – чудовий. Горобець із червоним ротиком. Самець чорноголового дубоноса. Пташка-майстриня.

Чапля зовсім негарна на вигляд. І очі в неї злі, і, взагалі, немає в ній нічого привабливого, але ж у пісні сказано, що «у лісах Юруґі ніхто не залишається самотнім, навіть чапля шукає подругу…».

Також хвилюють моє серце качки-мандаринки. Вони такі милі, особливо коли одна одній струшують іній з крил.

Сумно стає, коли здалеку долинає раптом крик диких гусей.

Гарний також лелека.

49. Те, що витончено прекрасне

Коли хтось одягнений у білу накидку, а під нею – блідо-лілове кімоно.

Сироп із солодкої лози з дрібно нарізаним льодом у новій металевій чашці.

Сливовий квіт під снігом.

Коли малеча їсть полуницю.

Чотки з кришталю.

50. Комахи

Цвіркун, мармуровий цвіркун, «комаха-ткач», коник, метелик, «комаха – бита шкаралупа», світляк, – ось що красиво.

Міномуші – «комаха в солом`яному плащі» нагадує мені дуже сумну історію: її батько був чортом, а тому мати налякана тим, що її дитина теж буде страшною потворою, закутала її в солом`яне лахміття і сказала: «Я обов`язково повернусь, коли повіє осінній вітер. Почекай мене тут», – а сама втекла. Проте комаха не знає про це і кожного восьмого місяця року, коли налітає осінній вітер, жалібно кличе свою матір: «Чі-чі!». Ну хіба не шкода її?

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Дзуйхіцу (随筆, досл.: «услід за пензлем») – філософсько-ліричне есе, сповідь; оригінальний прозовий есеїстичний жанр літератури середньовічної Японії, особливістю якого була необмежена свобода письма автора, без будь-якого заздалегідь складеного плану чи сюжету, тобто вільне «слідування пензлю», коли автор записував в окремих, не пов’язаних єдиним стилем, темою та сюжетом розділах (данах) особисті переживання, почуття, емоції, різноманітні роздуми, власні філософські міркування, цікаві спостереження, спогади тощо.

2

Переклад здійснено за виданням: 枕草子・(訳・松尾聡, 永井和子) ・本古典文学全集・11・小学館・1974年 [Макура-но соші. Ніхон котен бунґаку дзен-шю] [Записки в узголів’ї /Коментарі Мацуо Сатоші, Наґаі Кадзуко] // Повне зібрання творів давньояпонської класичної літератури). – Т. 11. – Токіо, Шьоґакукан, 1974. Оригінал твору не зберігся. На сьогоднішній день існує декілька десятків його значно пізніших списків, які датуються XIV–XX ст. На відміну від чудового російськомовного перекладу, зробленого у 1975 р. В. Марковою з одного з найпізніших списків цього твору, так званого «Маедабон» («Книга родини Маеда»), знайденого в 30-ті роки XX ст., україномовний переклад був виконаний Н. Бортнік на основі списку «Ноімбон» (яп.: 能因本 – «Книга Ноіна», XIV ст.), що надрукований у зазначеному вище академічному виданні. Текст «Записок» саме цього списку визнається японськими і зарубіжними фахівцями одним із найдавніших і, відповідно, ближчим до автентичного. Він є також найбільшим за обсягом серед усіх наявних списків цього твору.

3

Перший європейський дослідник японської літератури В. Дж. Астон (1841–1911) у книзі «Історія японської літератури» (William George Aston. A History of Japanese Literature». – London: William Heinemann, 1898 р.), описуючи загальне враження від «Записок в узголів’ї» Мурасакі-шікібу, не приховував свого захоплення та здивування: «Важко повірити, що це написано в Японії 900 років тому. Якщо ці нариси порівняти з будь-яким літературним пам’ятником, створеним в Європі у відповідний історичний період, то доведеться погодитися, що вони дійсно є прекрасним літературним твором. Скільки відкрилось би нового, якби придворне життя часів Альфреда чи Канута було змальоване саме таким чином!» [У. Дж. Астон. История японской литературы: От истоков до конца XIX века. Пер. с англ. / Вступ. ст. В. М. Мендрина; Под ред. и с предисл. Е. Г. Спальвина. Изд. 2-е. – М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2012. – С. 86].

4

На думку відомого російського вченого-японіста, перекладача давньої японської класичної літератури В. Н. Горегляда, «Якби в хейанській літературі не було інших пам’ятників, окрім «Записок в узголів’ї» Сей-шьонаґон та «Повісті про Ґенджі» Мурасакі-шікібу, епоха Хейан все одно зберегла б за собою право називатися «золотою добою» середньовічної японської літератури. Цілком зрозуміло, чому на долю авторів цих пам’яток випало стільки захоплених епітетів з боку читачів, дослідників і перекладачав на інші мови» [Горегляд В. Г. Дневники и эссе в японской литературе X–XIII вв. – М.: Наука, 1975. – С. 97].

5

Йдеться про принца Тонері (676–725), який разом з придворним чиновником на ім’я Фуджівара-но Фухіто був офіційним укладачем другого за часом створення історико-міфологічного літопису «Ніхон-ґі» (або ще «Ніхон-шьокі» – «Аннали Японії», 720 р.).

6

Йдеться про імператора Ічіджьо (980 – 1011, роки правління: 986 – 1011).

7

Історію про те, як її рукопис «потрапив до рук однієї людини», Сей-шьонаґон описує в 322-му розділі своїх «Записок»: «Чюджьо (військове звання; сучас.: генерал-лейтенант. – І. Б.) Лівої гвардії Цунефуса, коли був правителем провінції Ісе, якось прийшов до мене додому. Циновку, що була на веранді, підсунули гостю, не помітивши, що на ній лежить мій рукопис. Я поквапилась і хотіла забрати рукопис, та було вже пізно: він узяв його з собою. Побачила я рукопис своєї книги лише через тривалий час. Відтоді мою книгу побачив світ».

8

Дайнаґон – старший радник; офіційна посада при японському імператорському дворі VIII–XIX ст.

9

Дан (досл. з яп.) – «сходинка», «щабель» (драбини); «абзац», «розділ»; «розряд», «ґатунок». За визначенням Т. П. Григор’євої: «Дан – це буквально “сходинка”, горизонтальний рядок алфавіту. Важко знайти адекватний переклад цього слова. Це і не “розділ”, оскільки між данами немає послідовного зв’язку, і не “параграф”, оскільки параграф за великим рахунком підпорядковується загальній програмі. Це та літературна одиниця, яка тільки й могла виникнути на ґрунті японської традиції. Інтровертність, зосередженість на внутрішньому призвела до своєрідного “дискретного” стилю, коли окремі фрагменти (дани) мають цілісну природу, але живуть окремим життям» [Григорьева Т. П. Красотой Японии рожденный. – М., 1993. – С. 156].

10

Сучасні літературознавці виділяють декілька складових моно-но аваре: кандобі (感土美) – краса душевних поривань, юбі (優美) – краса вишуканості, тьовабі (弔侘美) – краса гармонії, хіайбі (悲哀美) – краса смутку.

11

Кацушіка Хокусай (1760–1849) – один із видатних художників доби Едо, автор відомих тематичних серій гравюр «8 знаменитих видів Едо», «36 видів гори Фуджі», «53 станції Токайдо», «Хяку-нін іш-шю» («По одному віршу ста поетів», «Подорожі до водоспадів різних провінцій», «Поети Японії та Китаю». Серію подорожніх малюнків «Манґа» (досл.: «Жанрові картинки») Хокусай почав створювати ще в 1814 р. і працював над нею до самої смерті. Три останні альбоми цієї «енциклопедії дорожніх малюнків», що стали своєрідним підручником для наступних поколінь японських художників, побачили світ уже після смерті відомого майстра. Хокусай залишив по собі понад 30 000 гравюр, малюнків і картин, а також близько 500 ілюстрованих книг. За своє довге життя він мав майже 50 різних псевдонімів, оскільки, змінюючи стиль та манеру малювання, зазвичай, обирав собі нове ім’я.

12

Уже згадуваний проф. Наканіші Сусуму у своїй лекції з цього приводу зауважував: «В основі японської релігії синто лежить поклоніння природі, тож вважалося, що немає божества, яке існувало б само собою. За синтоїстськими уявленнями, божества існують в усьому, що є в природі, і тому вшанувується кожна річ. Для японців кожен предмет був тим, чим він є насправді, і саме в цьому полягала його цінність».

13

Хібачі – жаровня для обігрівання приміщення.

14

Какемоно – декоративні настінні сувої з малюнками або ідеограмами.

15

«На сьомий день нового року» – число «сім» вважалося магічним числом. На сьомий день нового року у палаці влаштовували «Свято молодих трав» та ходу «Білих коней». Ці два ритуали прийшли з Китаю. Сім молодих трав варили разом із рисом і підносили імператору. Вважалося, що ця страва відганяє злих духів і сприяє довголіттю.

16

Мочіґаю – клейка рисова каша, яку заправляли кульками з рисового тіста.

17

Качалка – довга палиця, покрита візерунками. Вважали, якщо у п’ятнадцятий день першого місяця року вдарити жінку такою качалкою, то вона народить хлопчика.

18

За доби Хейан (794 – 1185) серед аристократів Японії набув розповсюдження шлюб «цумадоі», коли молодий зять або жив у родині своєї дружини, або навідувався до неї лише вночі.

19

Йдеться про імператрицю Садако, дружину імператора Ічіджьо (980 – 1011; роки правл.: 986 – 1011).

20

Свято Камо – синтоїстський храм Камо влаштовував храмове свято двічі на рік – у четвертий та одинадцятий місяці. Свято відзначалося дуже пишно, у присутності великої кількості глядачів. Із палацу вирушала урочиста хода на чолі з імператорським послом, яка прямувала столицею у напрямку храму, де відбувалося головне церемоніальне дійство.

21

Тайра Нарімаса – був на посаді мажордома (дайджін) при дворі імператриці Садако. Він залишався при ній навіть тоді, коли імператриця після смерті свого батька потрапила в немилість.

22

Донька імператриці, принцеса Осако (996 р. н.).

23

Кішки в епоху Хейан були дуже цінними і рідкісними тваринами, їх тільки починали завозити до країни.

24

Мьобу – звання фрейліни середнього рангу.

25

То-но бен – цензор; куродо – начальник придворних служителів шостого рангу, який очолював штат прислуги імператорського палацу. У цьому випадку йдеться про Фуджівару Юкінарі (971 – 1027), який був гарним приятелем Сей-шьонаґон.

26

Танабата – свято Зустрічі закоханих зірок, що святкується сьомого числа сьомого місяця. Згідно з давньою легендою, Ткаля і Пастух (зірки Вега та Альтаїр) так покохали одне одного, що, забувши про все, стали недбало ставитися до своєї роботи, а тому боги їх покарали за це, роз’єднали і помістили по різні боки Небесної ріки (яп.: Ама-но ґава; укр.: Чумацький Шлях). З тих пір дві зірки мають можливість зустрітися на небі лише раз на рік – 7-го дня 7-го місяця. Однак, якщо піде дощ, то зустріч не відбудеться.

27

На хризантеми звечора клали вату, щоб вона зранку набрала роси. Існувало повір’я: якщо умиватися росою з хризантем, це допомагає уникати хвороб і сприяє довголіттю.

28

Чюджьо – другий (досл.: «середній») начальник імператорської гвардії (суч.: генерал-лейтенант).

29

Каннон – в японській міфології богиня милосердя, що здатна перевтілюватися.

30

Куродо – придворний шостого рангу (найнижчим вважався восьмий, найвищим – перший). Посада не дуже висока, та багато хто прагнув отримати саме її, оскільки куродо прислуговували імператору, що відкривало гарні можливості для подальшого підвищення при дворі.

31

Палац Сейрьоден – «Чистий і прохолодний», палац, де зазвичай мешкав імператор.

32

Шяку – давня міра довжини, 30,3 сантиметра.

33

Дайнаґон – імператорський радник вищого рангу.

34

Танка (досл.: «коротка пісня») – п’ятивірш, строфічна форма якого складається з послідовного чергування п’яти і семискладових рядків (5–7 – 5–7 – 7).

35

Нанівадзу – морська гавань поблизу м. Осака. Цей вірш-танка відомий під назвою «Нанівадзу». Згадується у відомій передмові Кі-но Цураюкі до антології «Кокін-вака-шю» (905 р.). Навчання письму зазвичай починали саме з цієї танки.

36

Імператор Ен’ю (роки правління: 969–984) – батько імператора Ічіджьо, який, прийнявши чернечий постриг, відрікся від престолу.

37

Кокін-шю (повна назва: Кокін-вака-шю) – «Збірка давніх і нових японських пісень» – антологія японської поезії (вака) доби Хейан, перша збірка віршів, упорядкована за імператорським наказом від 905 р. комісією на чолі з Кі-но Цураюкі.

38

Муракамі – японський імператор (роки правління: 947–967).

39

Кото – традиційний японський щипковий тринадцятиструнний музичний інструмент з довгим дерев’яним корпусом.

40

Свято П’яти танцівниць (яп.: Ґосечі) – давній ритуальний танець у виконанні п’яти кращих танцівниць, який виконувався з нагоди церемонії першого куштування рису нового врожаю.