скачать книгу бесплатно
– Ти, легiню, хочеш робити у мене?
– Хочу.
– То роби за iжу. Будеш вiвцi пасти. Але як десь загубиш хоч одне ягнятко, здеру з тебе шкуру.
Що мав бiдний робити? Похилив голову та й каже:
– Добре, пане, так буду робити, аби ви не здерли з мене шкуру.
Та й вигнав парубок на пасовисько тисячу овець. Їх було – як тих зiрок на небi. Пас цiлий тиждень, потiм ще один. А якось перед вечором неподалiк вiд нього сiв орел i попросив:
– Дай менi, вiвчарику, ягнятко, бо я такий голодний, що не можу лiтати.
Шкода стало красного орла, i Василько вiдповiв:
– Вибирай собi ягнятко, але знай: як пан здере iз мене шкуру, то ти будеш винен!
– Не журися, нiчого не буде… – орел схопив ягня i полетiв.
А хлопець боявся – довго не гнав овечок додому. Вернувся пiзно ввечерi, i пан не став овець рахувати.
На другий день знову прилетiв орел. Парубок не шкодуе дiдичевих овець.
– Бери, орлику, та знай: як пан здере iз мене двi шкури, то ти будеш винен.
– Не гризися, не буде бiди.
Орел схопив ягня i полетiв.
Увечерi Василько пригнав отару пiзно. Знову пан не рахував овець, бо iх було стiльки, що одноi ночi не вистачило б порахувати всiх.
На третiй день орел голодний знову. Парубок дав ще одно ягнятко. Орел схопив ягня i полетiв. Потiм повернувся i сказав:
– Ти добрий, Васильку. Хочу вiддячити тобi. Сiдай-но на мене – понесу тебе на золотi гори i шовковi трави.
Парубок сiв на орла. Птах пiднявся аж пiд саме небо й летiв довго-довго. Нарештi спустився на золотi гори i сказав вiвчаревi:
– Не бери собi багато золота, бо як зiйде сонце, то спалить тебе.
– Добре, орлику!
Василько набрав у пазуху золота, сiв на орла i полетiв до панських овець. А увечерi пригнав отару додому i лiг на току спати. Нiч стояла темна, без мiсяця i зiр, але довкола хлопця було видно, як удень. Пан подумав, нiби на току хтось пiдпалив снопи. Вибiг iз палацу i почав кричати:
– Гвалт, горимо! Уставайте, люди!
Василько схопився i – гайда тiкати. Дiдич як уздрiв, що вогонь тiкае, то дуже здивувався:
– Чекай, не тiкай, хто ти?
Вiвчар зупинився. Пан пiдiйшов до нього i спитав:
– Що таке? Що свiтиться iз твоеi пазухи?
– Золото, пане.
– Звiдки маеш?
– Менi орлик дав… – i Василько розповiв, як до нього тричi прилiтав орел i як потому з великоi вдячностi понiс його на золотi гори та шовковi трави.
Дiдич попросив:
– Любий мiй вiвчарю, завтра я теж вижену отару…
– Най буде й так, – погодився Василько.
Уранцi пан устав дуже рано i пiшов iз вiвцями.
Походив по пасовиську, i раптом перед ним сiв на траву орел.
– Ти що робиш тут, пане? – питае орел.
– Овець пасу, орлику.
– Дай менi одне ягня, бо я дуже голодний.
– Дам, та понеси мене на золотi гори та шовковi трави.
Орел вiдповiв:
– Мушу спочатку поснiдати, аби мав добру силу.
– Бери собi одразу ягня, – утiшився дiдич.
Орел зловив ягнятко i з'iв.
А потiм сказав:
– Сiдай, пане, на мене!
Дiдич сiв. Орел понiсся попiд саме небо. Незабаром прилетiв на золотi гори та шовковi трави. Сiв i каже дiдичевi:
– Не набирай, пане, дуже багато золота, бо сонце тебе розтопить.
Панисько й чути не хотiв, що наказував орел. Як кинувся на золоте камiння, то гейби гриз його. Пхав у кишенi, в пазуху, пов'язав споднi – та й туди набрав. Потiм скинув iз себе сорочку i загорнув до неi купку золота. Наостанок наклав золотих каменiв повний капелюх. І аж тодi сiв на орла. Але коли орел злетiв пiд небо, сонце так припекло, що дiдич розтопився, як той вiск, i скапав на землю.
Увечерi Василько пригнав вiвцi, а панi питае:
– А де пан, вiвчарю?
Василько вiдповiв:
– Вiн полетiв на золотi гори та шовковi трави i лишився там…
– Ади який! А мене покинув?.. – розсердилася панi. – Завтра i я полечу туди!
Уранцi панi встала й пiшла з вiвчарем. Трохи постояла серед пасовиська, i перед нею сiв орел.
– Дайте менi одне ягнятко з'iсти, бо я дуже голодний.
– Дам, орле, але маеш понести мене на золотi гори i шовковi трави.
– Добре, панi. Спочатку наiмся, аби мав добру силу.
Орел наiвся, узяв панi й полетiв у небо. Сiв iз нею на золотих горах i шовкових травах та й застерiгае:
– Ой, не берiть, панi, багато золота, бо сонце вас розтопить!
А панi як побачила купи золота, то не тямила, що робить. Понабирала золота, куди лише могла. Стала такою грубезною, що як сiла на орла, то вiн аж присiв. Ледве пiднявся у повiтря. Тут сонце пригрiло, i панi стала танути – скоро скапала, як свiчка.
Орел прилетiв на пасовисько сам.
Тодi Василько попрощався з орликом, вернувся додому. Полагодив свою стару хатку й почав газдувати: купив три овечки, сокиру, обценьки й клевець. І тут нашiй казцi настае кiнець.
Вiвчар, пан, його внук та бичок
Був – не був, та кажуть люди, що був, дуже багатий пан-дiдич. Мав вiн плохоумного внука. Нiчого той пан не любив, лишень свого внука, i нiяк не мiг знайти слуги, який би чогось навчив малого.
Не раз пан привозив слуг, але бiльше як тиждень нiхто не мiг у нього втриматися.
Вже, може, й сотий раз iде пан у далеке село слуги шукати. Бачить: хлопець пасе вiвцi й спiвае. Пiд'iжджае пан ближче, питае:
– Чого, хлопче, спiваеш?
– Аби не плакати, пане.
– Чи не пiшов би ти до мене на службу?
– Та я на службi – чужi вiвцi пасу.
– А що тобi платять?
– Та що багач платить? Привезе мамi дров на зиму, а я за це мушу йому цiле лiто вiвцi пасти.
– Я тобi заплачу бiльше. Сiдай зi мною, то хоч щось побачиш. Ти, певне, й мiста ще не бачив?
– Не був ще в мiстi. Але я без маминого дозволу не поiду.
– А де твоя мама?
– В он тiй хатi.
Поiхав пан до його матерi й каже:
– Газдине, пустiть сина на службу. Вiн буде в мене пасти вiвцi, телята, з моiм онуком бавитися, а я добре платитиму. Кажете, вiн за фiру дров лiто пастушить?
– Та так.
– Я вам дров привезу не одну фiру та й ще мiй слуга нарубае, а сина давайте менi на службу.
Пан нащебетав – жiнка повiрила й вiдпустила хлопця.
Привiз дiдич його додому й посилае худобу пасти.
– Пане, – каже новий слуга, – буду вам i вiвцi, i конi, i велику худобу – все буду пасти, але купiть менi сопiлку, бо без сопiлки я не можу бути пастухом.
– Го-го-го! Чого захотiв! Сопiлки? Я на сопiлки грошей не маю. Йди собi та й по вербах шукай сопiлки.
– Та з верби, пане, погана сопiлка.
– А що я тобi зроблю?
Не допросився в пана сопiлки. Пiшов, знайшов лiщину, мучився-мучився – викрутив з неi сопiлку. Зробив ще воронки – ой, як вилiз на стрих, як заграв! А той панок-онучок прибiгае та й каже:
– Чуеш, Іване, навчи мене грати.
– Скажи пановi, най моiй матерi дров привезе, та й навчу.
Малий побiг, а дiдич каже, що не втечуть дрова, хай почекае.
Просить малий навчити.
– Добре, – погодився Іван. – Клади пальчики на воронки, перебирай ними й дуй у сопiлку.
Панич дув, перебирав, а музики нема. Мучиться Іван з малим цiлий день, а дiдич стоiть унизу та й слуха, як слуга вчить його онука. Набридло Івановi та й каже вiн:
– Хоч ти й дiдичiв онук, але такий дурний, як той цап на мостi. Я би борше корову танцювати навчив, нiж тебе на сопiлцi грати.
А пан, коли вчув це, пiдлазить по драбинi на стрих та й питае:
– Що ти, Іване, сказав?
– Та кажу, що я би скорiше корову навчив танцювати, нiж вашого онука на сопiлцi грати.
– А бичка мiг би навчити?
– Мiг би й бичка.
– Знаеш що, Іване? – каже пан. – В мене е бичок, який мае вже два мiсяцi, навчи його танцювати – тобi добре заплачу.
