скачать книгу бесплатно
Хлопчик хутко назбирав грушок i – до дiдича. А той сидiв з гостями на ганку. Василько дав пановi грушки.
– Нашi ненько сказали, аби я понiс вам оцей подарунок.
Дiдич усмiхнувся, почастував грушками гостей i почав хвалитися:
– А видите, про мене пам'ятають! – І тут же спитав хлопця: – Як ся мае ненько?
– Пухнуть з голоду, а з ними всi ми.
Дiдича вiд злостi аж пересiпнуло. У пса легше випросити кiстку, нiж у нього крейцера. Але й цього разу засунув руку до кишенi й дав мiдного гроша.
– Ну й смiхованець ти, Васильку! Йди вже собi, йди…
Хлопчина побiг. Мати знову купила кукурудзяноi муки, наварила чиру. Один раз наiлися.
І далi голоднi. Та в пана милосердя, як у лисого волосся. Дьорко сказав синовi:
– Пiди, Васильку, ще до Пруту i наловиш риби. Може, пан за неi дасть якогось крейцера.
Син наловив повний кошик риби. Пiшов iз тим до панського двору. Дiдич з порога позирав, як працюють слуги.
Василько поклонився:
– Ненько сказали…
Дiдич аж посинiв:
– Ану, жебраче, бiжи звiдси, щоб i духу твого тут не було, бо випущу пса.
Як почув Василько про панського пса, то так утiкав, аж п'яти губив. Вiдбiг далеко, вiдхекався i йде додому плачучи.
Коло високоi гори, гейби з-пiд землi, перед ним з'явився старий дiд.
– Чого сумний, легiню? – спитав.
– Та як не сумувати, коли я понiс дiдичевi риби, а вiн мене вигнав.
– А ти чий?
– Дьоркiв, що йому смерека ноги поламала.
– Не дав би ти менi тiеi риби?
– Берить, дiдусю! Ще одна лишилася, а решту загубив, коли тiкав вiд пана.
Дiд зварив рибу, з'iв i похвалив:
– Ще-м не iв такоi вiдколи живу. Рости великий, хлопчику! Тепер дай менi свiй кошик.
Дiд зайшов до печери, а вийшов звiдти з кошиком, повним золота.
– Понеси це неньковi, аби не вмирав з голоду, – сказав.
Той дiд був колись побратимом Довбуша. По смертi ватага пантрував печеру, де лежали Довбушевi скарби. Давав потроху золота всiм тим, кого нужда припала.
Хлопець прийшов додому.
У хатi було втiхи штири мiхи. Мати купила хлiба i до хлiба. Вiдтак придбали корiвчину, i стало легше дихати. Ненько звiвся помалу на ноги, бо за грошi знайшовся i дохтор. Люди дивувалися, що калiцун знову зелену траву топче.
Дiдич не повiрив i сам прийшов до Дьорка.
– Звiдки маеш грошi, чоловiче?
Дьорко розповiв, i пан собi подумав: «Ади, за здохлу рибу дав цiлий кошик золота. Як я йому повезу кiлька чiр дарункiв, то старий менi вiддасть усi Довбушевi скарби!..»
І наклав аж п'ять возiв усiлякого добра: калачiв, меду, яець, шовку. Повiз у гори.
Дiд вийшов до нього. Забрав добро у печеру, завiв до неi й пана. Печера вся виблискувала в коштовному камiннi, золотi та срiблi. Очi засвiтилися у пана, як у вовка.
Та дiд йому сказав:
– Як бачу, ти багатий, у тебе е все, бракуе лише цього, – i припасував до голови пана цапинi роги. – І це тобi ще треба… – припасував хвiст.
Роги й хвiст умить приросли так, що нiяка сила iх не вiдiрвала б. Пан щось хотiв сказати, але з його рота виходило тiльке одне мекання.
Дiд витрутив його iз печери. І на цьому скiнчилася казка.
Бiдний Іван i попадя
Давним-давно жив собi бiдний наймит Іван. Та так-то вже бiдно жив, що й не сказати. Думав Іван, думав та й надумав пiти на заробiтки.
Ішов день, iшов два, а на третiй день пiд вечiр прийшов вiн у одне село та й пiшов до попа на роботу найматись. Попа не було вдома, десь правив службу Божу в другому повiтi. Поговорив Іван з попадею та й залишився на нiч.
Каже йому попадя:
– Є в мене робота, не легка i не важка. Якщо добре зробиш – добрi грошi заплачу.
Іван не вiд заробiтку, то й погодився.
От i каже йому попадя:
– Вмер оце недавно наш батюшка i попросив перед смертю, щоб його поховали в мiшку в рiчцi в нiчну пору, тодi його душа скорiше в рай попаде.
Здивувався Іван, проте не сказав нi слова: «Чи в рiчку, то i в рiчку, чорт з ним. Якщо йому так забандюжилось, вiдтаскаю». Іван i не зна того, що минулоi ночi ночували в попадi три багатi попики, що попадя, побачивши в них багато грошей, пiдлила отрути в наливочку та й вiдправила iх грiшнi душi на той свiт, а тепер вона хоче i слiди змить.
Отож повела попадя Івана в темну комору, дала йому мiшок з попом та й каже:
– Дивись же, кидай аж насеред рiчки.
Узяв Іван мiшок на плечi, аж присiв, i понiс до рiчки. Принiс, укинув у рiчку та й каже:
– Ну й важкущий-таки, видно, грiхiв багато, заважили; пливи тепер у рай чи в пекло, про мене хоч куди.
Іде Іван до попадi та й думае: «Ну, добре зробив». А попадя зустрiла його та й каже:
– А як же ти, сякий-такий, носив, як вiн ось тут i лежить?
Почухав Іван потилицю: «Оце так штука». А попадя його пiдгонить:
– Бери мерщiй та неси, а то через тебе, ледащо, мiй батюшка i в рай запiзниться.
Нiчого робити, звалив Іван мiшок на плечi та й понiс. Укинув попа в рiчку, став та й дивиться, чи не буде знову вилазить. Нi. Витер Іван мокру чуприну та й пiшов до попадi. «Ну, тепер уже, – дума, – вiдпочину».
Та де там! Не встиг вiн на порiг ступнути, як попадя уже сичить:
– Ну, вже як таких наймати, то тiльки грошi платить! Як же ти, бiсiв сину, робиш, мiшок з попом знову дома. Може, ти його й не носив?
Розсердився Іван та й каже до попа, що в мiшку:
– Ну, тепер ти в мене не втечеш!
Скинув мiшок на плечi третiй раз та й принiс до рiчки. Принiс, поставив мiшок на березi, знайшов камiнець, прив'язав та й укинув з найкрутiшого берега.
– Ху! – зiтхнув Іван i поплентався до попадi, ледве ноги несе.
Ішов вiн, iшов, коли глядь – з другого кiнця iде батюшка з хрестом i прямо до матушки в двiр (то ж батюшка повертався вдосвiта iз служби Божоi додому). Як глянув Іван, аж серце в нього забилося:
– А, так я тебе ношу однiею дорогою, а ти тiкаеш додому другою? Спiймався! Я тебе набiгаю!
Схватив Іван камiнь i вбив попа. Убив, закинув на плечi i побiг до рiчки бiгом, бо вже починало свiтати. Бiг, вiд гнiву не почував нi втоми, нi нiг пiд собою не чув. Коли це сторож з калаталом як закричить:
– Хто йде?
– Чорт попа несе! – вiдказав Іван та й подався. Принiс до рiчки, прив'язав два каменi до шиi та й укинув з крутого берега.
– Аж тепер, – каже, – ти не вилiзеш!
Та й повернувся до попадi. Іде та й думае: «Бач, який святий та божий, анi стида, нi совiстi; я його однiею дорогою ношу, а вiн другою тiкае. Хотiв уморити чоловiка, а ще йому в рай».
Прийшов Іван, а попадя його зустрiчае рада та весела.
– На ж, – каже, – Іване, тобi грошi за роботу, аж тепер ти молодець, батюшка не вернувся.
Взяв Іван грошi та й каже:
– Якби знав, що менi з вашим батюшкою така морока буде, то й не брався б. Тiльки вiднiс його втрете, вертаюся до вас, аж глядь – з другого боку прямо в двiр бiжить, та ще й з хрестом. Узяла мене злiсть, думаю: «Так доки я за ним буду бiгать?» Як тарахнув каменюкою, схватив на плечi та в рiчку його, ще й два каменi до шиi прив'язав. Тепер уже чорта вилiзе!
– А-а-а! – закричала попадя та й зомлiла.
– Вам i сам дiдько не вгодить! – сказав Іван та й пiшов своею дорогою роботи шукати.
Брехня
Захворiв десь якийсь-то цар та й наказуе усiм панам, усiм мужикам, усiм мiщанам, щоб заходились його розважать та брехнi казать, та такоi, щоб у нiй i словечка правди не було. От пани що не збрешуть, так один одному завидуе, та i кажуть, хоч яка там брехня, що то правда. От знайшовся один мужик.
– Я, – каже, – можу.
– Ну, бреши.
– Як жили ми, – каже, – ще з батьком та хазяйнували, так була у нас нива за тридцять верст од нашоi оселi, а одного году та така добра пшениця зародила, одразу поспiла i сиплеться. А нас у батька було семеро братiв; як пiшли ж ми косить, а хлiба i забули взяти, та косили безперестань сiм день i сiм ночей, не iвши й не пивши; а як прийшла недiля, ми додому – вечеряти. Прийшли, а саме мати таких гарячих галушок подали. От посiдали ми коло порога, а там та лежав у нас камiнь. Я як сiв на той камiнь, як ухватив галушку, так вона крiзь мене i проскочила, та ще i крiзь той камiнь пройшла, та аж на сiм сажнiв у землю ввiйшла!
Тут пани зараз:
– Це, – кажуть, – може бути: сiм день чоловiк виживе, не iвши; а що камiнь галушка пройняла, то, може, вiн млиновий; це, – кажуть, – ще не брехня.
От на другий день звуть його знову брехнi казати.
– Я, – каже мужик, – як почав сам хазяйнувати, так усе ходив на охоту, та був у мене такий хорт, що я його нiколи не годував. От раз поiхав я з ним на охоту та й зiгнав зайця, тюкнув на хорта, хорт за ним; як догнав же, так i ковтнув: тiльки заднi нiжки трошки видно. Я тодi з коня та за хорта: як устромив йому руку у рот, так i вивернув, як рукавицю, та пiсля ще сiм год з тим хортом полював.
Пани вп'ять:
– Це не брехня; це все може статись.
Звiсно, панiв завидки беруть, що як же мужик та покрива iх перед царем. Почали царя розбалакувати, почали розбалакувати та й завiрили, що це правда.
От i на третiй день iде вiн до царя. Цар сидить, а коло його увесь чин, генерали, сенатори усi. От мужик i каже:
– Як хазяйнували ми з батьком, так оцей пан позичав у нас сто тисяч, а оцей – п'ятдесят, а цей десять, – та так на усiх по йменню зве i грошi вищитуе.
Цар i пита.
А панам же сором сказати, що мужик краще за них збрехав, та:
– Правда, правда.
– А коли правда, то й заплатiть.
Треба iм платити. Той забрав грошi, та ще i цар йому щось дав, та й пiшов собi.
Вiвчар Василько i золотi гори
Жив бiдний парубок Василько. Щоб якось вилiзти iз злиднiв, пiшов у свiт, куди очi дивилися. Але нiде не мiг знайти роботу – мозолiв набити, щоб грiш заробити.
Одного дня дiзнався, що можна би найнятися в багатого дiдича. Але йому сказали:
– Не йди до того шкуродера. Вiн не дае наймитовi iсти.
Василько звик до всякоi бiди, тому не злякався. Пiшов до пана найматися. А той здивувався:
