скачать книгу бесплатно
Казки про богатирiв та лицарiв
Сборник
Книга, що пропонуеться широкому колу читачiв, представляе зiбранi вперше пiд однiею обкладинкою украiнськi народнi та лiтературнi казки про богатирiв i лицарiв з рiзних регiонiв нашого краю.
Казки про богатирiв та лицарiв
Король змiй
Лiтературнi казки
Федiр Устенко-Гармаш
Бова Королевич
В далекому царствi, в далекому государствi, за тридев’ять земель, в тридесятому господарствi жив собi цар Єлизар. Царство було в нього велике-превелике – вiд моря до моря, вiд землi турецькоi до землi нiмецькоi, i всього в його царствi було вдосталь: чи звiра, чи риби, чи птицi, чи вина та меду дорогого, всього царю вволю вистачало. Не було в нього тiльки жiнки-господинi, втiшноi та любоi дружини.
Отож i задумав цар Єлизар женитися.
Довго вiн до всiх дiвчат придивлявся, довго приглядався, та не найшов такоi, щоб була йому краще всього на свiтi. Тодi цар Єлизар скликав до себе своiх вiрних князiв та й каже:
– Маю я царство найкраще, найбiльше – всього в ньому е доволi, чого тiльки душа забажае, та не маю я царицi, вiрноi та любоi жони. Довго я приглядався, довго придивлявся до всiх царiвен, до всiх государiвен, та не знайшов собi такоi, щоб була краща свiта сонця. Ви, моi вiрнi князi, сiдлайте конi воронii, та берiть ратища золотii, та йдiте по всiх царствах i господарствах, в землi турецькi i нiмецькi, пошукайте там менi жону, а собi царицю, яка найкраща е на всьому свiтi.
Князi вклонились йому у ноги, осiдлали конi воронii, взяли ратища золотii i поiхали.
Не довго, не коротко, не близько, не далеко – пройшов, може, рiк або два – повертались князi до царя та й кажуть:
– Об’iздили ми усi царства, усi господарства, та, опрiч дочки заморського царя Кирбита Марисi Кирбитiвни, кращоi не знайшли: як вона встане, то й травиця пiднiмаеться, як пiде, то й всi пташки летять за нею, за нею i сонце ходить, до неi i вiтер лащиться, i люди нею не налюбуються.
Як почув цар Єлизар такi речi вiд своiх вiрних князiв, то так зрадiв, що не знав, де iх i садовить, як iх i вгощать i якими подарунками дарувать. Днiв зо три вони бенкетували, а потiм цар покликав свого вiрного джуру Сидона i звелiв йому сiдлати коня дорогого, надiвати збрую золоту i iхати з ним до заморського царя Кирбита сватати дочку його Марисю Кирбитiвну.
Довiдався цар Кирбит, що до його iде славний i багатий цар Єлизар сватати його дочку Марисю, i звелiв зараз на всiх кiнцях розставити своiх кращих лицарiв з хлiбом, з сiллю – та щоб попереду iх музики грали, а маленькi дiтки щоб квiтками дороги скрiзь по царству встеляли, а дочцi звелiв надiть вбрання, яке найкраще, яке найбагатше, та вином дорогим з чарки золотоi жениха свого пригощати.
Лепсько було царю Кирбиту з заможним царем Єлизаром порiднитись, та не лепсько було царiвнi Марисi за нелюбого замiж iти. Вона давно вже полюбила славного королевича Петруся Княжевича, але проти батькiвськоi волi нiчого не вдiеш.
Ото й одгуляли весiлля. Цар Єлизар з молодою жiнкою поiхав у свое царство. Як вiн уже не цiлував, не милував свою молоду жiнку, та невесела вона була: не йшов iй з думки милий королевич Петрусь Княжевич.
Минув рiк, цариця привела сина, котрого прозвали Бовою, бо вiн тiльки що родився, а вже почав битись: то ту няньку за косу ухопить i жмуття волосся вирве, то другiй носа одкусить; знахарi, бачивши це, сказали, що вiн буде найсильнiший, найхоробрiший лицар на всьому свiтовi.
Цар Єлизар, дiждавшись сина, ще бiльше зрадiв i зробив пир на весь мир – цiлий рiк гостi пирували за здоров’я маленького Бови Королевича.
Всi радi були, все царство пирувало, та тiльки одна цариця Марися невесела ходила: немилий iй був i цар Єлизар, i його син Бова Королевич; вона все споминала свого Петруся Княжевича.
Так минуло рокiв зо п’ять або й зо шiсть; встала раз Марися раненько, вiдчинила вiконце, простягнула бiлу ручку, i дощова водиця накапала iй в ручку; вона вмила тiею водицею заплаканi очi, потiм глянула навкруги, а з-пiд неба синього злетiв до неi голубок вiд Петруся Княжевича, i писулечка вiд нього на шиi червоною стяжечкою прив’язана. Марися посадила голубка на вiконце, нагодувала його i прочитала ту писулечку: Петрусь пише, щоб вона свого чоловiка одiслала на далеке полювання, в непрохiднi лiси; нехай пiймае там птицю-синицю з золотими крилами та зi срiбним хвостом, а вiн тим часом прийде зi своiм вiйськом воювати його царство i опануеться в ньому, та й царюватимуть тодi вони вдвох. На другий день i каже Марися царю Єлизару:
– Не була б я, може, така засмучена, така невесела, якби ти поiхав на полювання в далекi непрохiднi лiси та спiймав би менi там птицю-синицю з золотими крилами i срiбним хвостом.
Ото цар Єлизар звелiв псарiв збирати, конi сiдлати, тенета ладнати i поiхав на полювання.
Через якийсь там час, через малий чи через великий, через день чи через тиждень прийшов Петрусь Княжевич зi своiм вiйськом, побив вiйсько Єлизарове i опанувався на його царствi зi своею любою Марисею Кирбитiвною, а на царя Єлизара послав своiх гiнцiв у лiси дрiмучi, щоб його там вбили i серце його на ратищi в його царство принесли.
А маленький Бова Королевич все пiдростав, та пiдростав, та в силу вбирався. Бачить Петрусь Княжевич, що пiдростае Бова Королевич та все бiльше в силу вбираеться, i страшно йому стало, щоб часом не вiддячив вiн йому за батька. От Петрусь Княжевич i каже своiй жiнцi Марисi:
– Як ти мене любиш щиро та вiрно, то не пожалiеш задля мене i сина свого рiдного, бо як пiдросте Бова, то вiддячить тобi i менi за батька i за царство батькiвське.
Налякалась Марися, що й справдi Бова зведе зо свiту ii любого Петруся, та й каже:
– Жалько менi його вбивати, бо все ж таки це моя рiдна дитина, а краще замуруемо його в такий мур, щоб вiн до смертi сидiв i не вилазив, а в сторожi до його приставимо його джуру Сидона, хай йому щодня носить туди шматок хлiба i кухлик води.
Ото й замурували Бову Королевича. Нiхто не любив його так щиро i вiрно, як джура Сидон. Жалько було Сидону, що так марно пропадае маленький лицар, i захотiлось йому вiд смертi видющоi спасти Бову Королевича.
Раз принiс Сидон Бовi хлiб i воду та й каже:
– Милий мiй Бово Королевичу, хочу тебе вiд видющоi смертi збавить. Є у мене знаний дiд-ворожбит, дав вiн менi оцю пляшечку з водою: як умиешся, то вiдразу зробишся пташкою бистрокрилою i, куди вiтер полине, туди i ти полетиш, а де сiсти схочеш, то з-пiд правого крильця вирвеш найдовше перо i знов у чоловiка перекинешся.
Зрадiв Бова Королевич, щиро обняв i поцiлував вiн свого джуру Сидона, а сам вмився водицею iз шклянки i пташкою бистрокрилою полинув у далекi краiни. Сидон назбирав десь костей чоловiчих, накидав iх у мур i сказав царицi Марисi, що Бову гад поiв, однi тiльки костi зостались. Цар Петрусь Княжевич, почувши цю звiстку, зовсiм заспокоiвся.
Скоро казка кажеться, та не скоро дiло робиться. Минув рiк чи два, чи день, чи тиждень, за морем далеким, бiля славноi рай-землi, де й сонце не сходить й не заходить, i мiсяць сонцю не шкодить, а свiтить, от якби i в нас так, кажу, бiля того царства Зарайського пристали купцi на байдаках i товар свiй на продаж розiслали, а з ними за прикажчика хлопець молодий та красний такий, що й пером не написать, тiльки в казцi сказать. Прийшов цар Зализач, що правив тим царством Зарайським, з дочкою Настусею до тих купцiв товар купувати. Настуся побачила молодого прикажчика i на виду почервонiла, а очима то тiльки блудить на вроду прикажчика, далi й каже своему батьковi царю Зализачу:
– Яке, – каже, – славне хлоп’я у цих купцiв: наше все царство об’iдеш, а такого не знайдеш. Вiзьмемо його до нашого двору в найми.
Цар пiдiйшов до хлопчика та й питае:
– Як тебе звуть i звiдки ти родом, що я скiльки на свiтi живу, а такоi краси не бачив, яку тобi Бог надiлив?
– Зовуть мене, – каже хлопчина, – Бовою, а родом я здалека: сiм рокiв туди iхать, та й то не доiдеш, хiба пташка на хвостi занесе.
А це й був славний царевич Бова Королевич: вiн довго лiтав пташкою бистрокрилою, аж поки не зустрiв безкрае море, тодi знов обернувся хлопцем i найнявся до купцiв крамом торгувать.
Отож цар Зализач нагородив купцiв подарунками дорогими, а собi взяв у найми Бову Королевича i приставив його джурою до дочки своеi Настусi. Полюбив Бова Королевич свою панночку Настусю, i вона його полюбила; не було в неi такого вiрного i щирого джури, не було й такого красивого жениха.
Якось цар Зализач скликав до себе своiх князiв та принцiв i зробив пир. Всi гостi пирували, мед-вино з кубкiв золотих опорожняли, сама царiвна Настуся частувала iх вином дорогим, а Бова Королевич бiля столу прислуговував – аж заiхав у двiр гонець та й каже, що кругом мiста обступив турецький цар Белербек зi своiм вiйськом та й трiбуе, щоб цар Зализач зараз видав йому дочку свою Настусю в гарем за старшу жiнку. (А у тих турок жiнок достобiса, i живуть вони мiж жiнками, як ото бугай в чередi.) Тiльки що вiдповiв гонець цi вiстi, аж у город в’iхав сам цар Белербек на конi вороному, такому, що з носа пара йде на верству i людей з нiг збивае, а пiд копитом земля в колiно вилiтае. Голова в Белербека, що i обiруч не обiймеш, плечi в двi саженi, з очей iскри сиплються, а з зубiв тирса летить.
В’iхав вiн у город, махнув мечем-кладенцем i кричить:
– А хто хоче моеi сили спробувать, за царiвну Настусю свою голову покласти?!
Затрубив цар Зализач у труби, кликнув вiн дванадцять лицарiв своiх, та всi вони проти Белербека здавались, як мишi проти кота. Побачила тодi Настуся свою лиху годину, побачила, що через неi дванадцять молодих лицарiв загинуть, та й почала просить батька, щоб краще вiн вiддав ii Белербеку, нiж стiльки душ з свiту зводить. Та цар Зализач знов затрубив у трубу, i всi дванадцять лицарiв повиймали своi мечi i пiшли на Белербека. Що Белербек махне своiм мечем-кладенцем, то так голова з плечей лицарських i покотиться. Всi дванадцять лицарiв лягли пiд його мечем-кладенцем. Що робить царю Зализачу – треба вiддавати йому свою дочку в гарем бусурманський.
Побачив таку бiду Бова Королевич, закипiла в нього сила богатирська, гукнув вiн, щоб йому дали коня найкращого, ратище золоте та стрiлу калену. Всi дивляться на хлопця молодого i не вiрять в його силу. Бова сiв на коня, розiгнав його, напнув стрiлу калену i пустив ii в Белербека, похитнувся Белербек i впав з сiдла, тодi Бова вдруге вдарив його ратищем – Белербек i з нiг упав та й почав просить Бову дать йому ще трохи пожить на свiтi. Бова змилувався над Белербеком i вiдпустив його в свое царство, а сам повернув коня i поiхав у двiр до царя Зализача, де зустрiла його царiвна Настуся, обливаючись слiзьми i вiд радостi припадаючи устами до його лицарського чола. І зробив тодi цар Зализач пир на весь мир, по всьому царству бочками вино спорожняли та Бову Королевича прославляли.
Бачить турецький цар Белербек, що Бова Королевич не дасть йому Настусi i що Бову силою взяти не можна, от вiн пустився на хитрощi. Був у царя Зализача такий невiрний конюх, котрий за грошi почав вислiджувати Бову, щоб убить його. Якось раз приснився Бовi Королевичу сон: наче знялась страшенна буря, поламала скрiзь дуби i в хатах покрiвлi порозносила, а море так сполошилося, наче всю землю затопить хотiло. В цей час бiля моря по бережку гуляла царiвна Настуся – де не взялася страшенна хвиля, накотилась на неi i потягнула ii в море. Бова проснувсь дуже сполоханий, вiн розказав цей сон пiдкупленому конюховi, а конюх i каже:
– Бiжи ти скорiше в далеку сторону, спiймай там царя-рибу, убий i привези з нього жиру та дай напиться царiвнi, то тодi тiльки житиме вона, бо сон твiй вiщуе iй смерть.
Жалько було Бовi своеi коханоi Настусi, от вiн осiдлав коня вороного i поiхав в землi чужестороннi, до синього моря – шукати царя-рибу. Не знав Бова Королевич, що конюх послав його на погибель, бо цар-риба був страшний чарiвник, котрий заправляв усiм морем, миром водяним, – рот у нього був як десять кораблiв, а зуби, як щогли; що дмухне цар-риба, то все море застогне i маленька рибка вгору на верству пiдскакуе.
Засвистiв, запiнив воду цар-риба, побачивши Бову Королевича, i пiднялася на морi страшенна буря. Заревло море, виплило невидане рибне вiйсько, та вiн не злякався тих китiв-риб, що як гори тi плавають у хвилях; пiдiйшло до Бови те вiйсько, та вiн вийняв меч-кладенець i почав рубать тих китiв-риб. Море зразу почервонiло. А Бова з одного кита стриба на другого й добрався до самого царя-риби та й встромив йому ратище в спину. Застогнав тодi цар-риба та й просить:
– Не убивай мене, славний царевич Бова Королевич, я тобi дам свого жиру i дам ще тобi в придачу три шкляночки, е у них водиця не проста, а чудодiйна: з одноi умиешся – старим дiдом зробишся, друга вода молодiсть верне, а вiд третьоi заснеш на багато днiв.
Бова взяв тi шклянки з водою, пiд’iхав на царi-рибi до берега, сiв на свого коня вороного i поiхав додому.
Їде славний лицар Бова Королевич день, другий, десятий, дванадцятий, а може, i всiх тридцять – пiд’iжджае до царства великого Бусурманського, а в тому царствi царюе турчин Белербек, заклятий ворог Бови Королевича.
Спiзнав Бова вiд людей подорожнiх, калiк немощних, що Белербек без нього завоював царство царя Зализача, взяв до себе царiвну Настусю i через два днi збираеться з нею шлюб брати.
Почув Бова Королевич такi несподiванi вiстi, i заболiло в нього серце лицарське, хочеться Бовi побачиться з коханою Настусею, хочеться спитати ii, чи по волi вона замiж iде за турчина Белербека.
Ото бачить Бова Королевич, що iде якийсь старий дiд з кобзою, вiн спинив його та й каже:
– Вiддай менi, дiду, свою одежу i свою кобзу, а я тобi вiддам свое вбрання, ще й калитку з червiнцями в додачу.
Дiд зразу й згодився, бо чому й не бариш, – то, мовляв, кобза та полатана свитина, а то ж таки червiнцiв калитка i одежа лицарська. Умився Бова з одноi шкляночки, що дав йому цар-риба, i зробився старим дiдом, вбрався в стару полатану одежу, почепив кобзу i пiшов у двiр до царя Белербека. Розпитався Бова Королевич, в якiй кiмнатi сидить Настуся, сiв пiд ii вiконцем i почав лагодить свою кобзу. Обступили Бову i старi, i молодi люди; дiвчата, й молодицi, i малi дiти посiдали коло нього та слухають, як старий бородою похитуе та старими, поморщеними пальцями струни перебирае i жалiбно пiдспiвуе:
Ой, було то славне царство Зарайське
Та за сто миль i чотири.
Та прийшла ж туди сила бусурманська
Те царство побила,
В полон полонила.
А Настусю-царiвну бусурмани в гарем посадили.
Гей, гуляв, гуляв славний лицар Бова Королевич
Та на далекому морi,
На синiм просторi,
В десятий рiк вiн додому повертае,
До царства бусурманського прибувае
І свою милу Настусю в полонi стрiчае,
А Настуся Бову Королевича,
Славного царевича,
Не пiзнае,
Бо на лицарю славному опанчина рогозовая,
Поясина хмелевая,
А на ногах сап’янцi,
Що видко п’яти й пальцi.
А ще на Бовi бiдному шапка-бирка,
Зверху дiрка,
Хутро голе,
Околиця – чисте поле,
Вона травою пошита,
Дрiбним дощем прикрита…
Почула царiвна думку старого кобзаря i зараз спiзнала в ньому свого милого Бову Королевича. Не знала вона, як i радуватись, де й посадить старого дiда; звелiла своiм джурам закликать його в горницю, посадила бiля себе на дзиглику та й почала пригортать до себе його поморщений вид. Тодi Бова i каже Настусi:
– Вiзьми оцю шкляночку, тут водиця усипуща, налий цеi водицi у страву Белербеку, хай вiн засне на якийсь час, а ми осiдлаемо коней дорогих i поiдемо в свое царство.
Одяглась Настуся якнайкраще i пiшла до столу, де з гостями сидiв Белербек; вона пригорнулась до нього i всипала в його страву водицю усипущу. Белербек зрадiв, що Настуся така привiтна зробилася, i ще бiльше почав вино пить, аж поки не заснув за столом. Тодi Настуся вийшла на подвiр’я, звелiла джурам осiдлати найкращих коней i поiхала з двору. На дорозi стрiв ii Бова Королевич, умився з третьоi шкляночки, в котрiй була вода молодюща, i зробився знов таким лицарем, як i перше був; посiдали вони на коней i поiхали в царство Зарайське.
Не довго, нi коротко, не близько, нi далеко – iхали вони та й iхали, поки сонце свiтило, поки хмари ходили, та й заiхали у великий лiс, а в тому лiсi та стояла хатка не маленька, не велика, збоку пiдперта, стрiха обдерта, вiкна шматтями полатанi, дверi соломою прив’язанi. От вони постукали в дверi, вийшов старий дiд, вони й почали його просить пустить на нiч. Дiд побачив лицаря з жiнкою в царських одежах, низенько вклонився iм i пустив у хату, потiм посадив за стiл, внiс ночви меду дикого i почав гостей вгощать. Повечерявши, чим Бог послав, Настуся лягла на долiвцi i заснула, а Бова Королевич став бiля дверей на вартi.
Чуе Бова Королевич опiвночi – щось далеко десь копитами землю б’е. Вiн здогадався, що це Белербек за ним гiнцiв послав. Сiв Бова на свого коня вороного, взяв у руки свiй меч-кладенець i виiхав у поле; а все поле возами вкрито, попереду ж возiв на конях iдуть сто лицарiв Белербекових. Побачили лицарi Бову Королевича та й кажуть:
– Посилае Белербек тобi всi цi вози, наповненi золотом, та срiблом, та шовками дорогими, та каменем самоцвiтним, щоб ти взяв цей викуп за царiвну Настусю, а як не вiддаси за грошi, то силою вiзьмемо.
– Не купите ви в мене нiзащо моеi Настусi i силою не вiзьмете, – вiдказав iм Бова Королевич.
Розiгнав свого коня вороного, махнув мечем-кладенцем, так лицарськi голови й почали встелять чисте поле.
Всiх лицарiв Белербекових перебив Бова, зоставив тiльки одного та й каже йому:
– Вертайся до свого царя Белербека, вiдвези йому назад його добро та скажи, щоб вiн не чiпав мене, бо я й царство його все чисто переб’ю.
Вернувся той лицар до Белербека i розказав йому все, як було. Збентежився Белербек, зiбрав до себе своiх вiзирiв i почав раду радить, що робить з Бовою Королевичем. А вiзирi йому й кажуть:
– Не такий лицар Бова, щоб ми його подужали; пошлiм на нього нашого силача Полкана-богатиря, котрий в пiдземеллi сидить, на ланцюгу прив’язаний, – його нiхто не повинен подужать.
Позвав тодi цар Белербек Полкана-богатиря та й каже:
– Привезеш менi Бову Королевича, дам тобi волю, а не привезеш – спiймаю тебе i на смерть замучу.
Зрадiв Полкан-богатир, що побачив свiт Божий, а богатир вiн був не простий, не такий чоловiк, як-от ми з вами, люди хрещенi. Полкан-богатир був наполовину кiнь, а наполовину чоловiк: голова i руки чоловiчi, а ноги кiнськi з копитами, та ще й хвiст, як у коня. Сказано: нечиста сила та й годi. Отож як спустили з ланцюга Полкана-богатиря, як побiжить вiн, як затупотить – аж земля застогнала, курява аж пiд небо пiднялась.
Чуе Бова Королевич, що на нього не бiжить, а летить щось страшне, якесь опудало. Поклав вiн знов свою Настусю у лiсника в хатi спати, а сам сiв на коня, взяв свiй меч-кладенець i вискочив на Полкана-богатиря. Зав’язалась у них битва страшенна, невиданна: земля стогнала, звiр’я вiд них повтiкало, пташки за море порозлiталися, лiс до землi нагинався. Реве Полкан-богатир, на Бову Королевича наступаючи, дуби з корiнням рве та влуча в нього, а Бова махне мечем-кладенцем, так за милю i одскочить вiд нього Полкан-богатир. Три днi i три ночi бились вони, а потiм Бова Королевич влучив Полкана ратищем в саме черево. Заревiв Полкан i впав на землю. Бова хотiв йому голову стяти, та Полкан йому й каже:
– Не вбивай мене, славний лицарю Бово Королевичу, я тобi буду за меншого брата, а двох нас нiхто в свiтi не подужае.
Бова Королевич побратався з Полканом-богатирем, привiв його до своеi Настусi, а потiм вони посiдали на коней, нагородили подарунками лiсника й поiхали в царство Зарайське.
Скоро казка кажеться, та не скоро дiло робиться, iхали вони та й iхали та зупинилися бiля царства забутого, покидящого: споконвiку воно чортополохом поросло, що було путне, то й те погнило, а двiрець в тому царствi без покрiвлi, без верха – стоiть, як у полi вiха, а горницi з Богом не споряться. Царював у тому царствi Радько Гузир, дуже втiшний на обзир, бо сорочка в нього з комiра зроблена, а штани – з плахти.
Побачив Бова Королевич таке втiшне царство – дивуеться i царя Гузиря питае, невже-таки й шеляга при душi не мае.
– Нема, – каже Гузир, – що було, то все заклятий ворог мiй турчин Белербек забрав i дочку з жiнкою в гаремi держить. Та й ви скорiш тiкайте, бо вiн i вас у полон вiзьме. Я чую, що земля гуде. Це, певно, вiйсько Белербека йде за вами.
Шкрябнув своiм копитом Полкан-богатир, приклав вухо до землi.
– Еге, – каже, – Белербек з вiйськом на нас наступае.
Сiв на коня славний царевич Бова Королевич та й каже своему побратимовi Полкану-богатирю.
– Ну, побратиме, ось коли менi потрiбна твоя сила богатирська.
І вдвох виступили вони проти вiйська Белербекового.
Засурмили сурми, забили в тулумбаси, i пiшла колотнеча… Полкан раз махне – п’ятдесят душ покладе; Бова раз махне – сто душ покладе. Бачить Белербек, що нiчого з Бовою не зробить його вiйсько, попустив коню свому вуздечку i кинувся на Бову, ударив його на вiдлiг та влучив у шапку мiдяну – шапка з Бови злетiла. Тодi загорiлось у Бови серце лицарське, змахнув вiн мечем-кладенцем i врiзав по череву Белербека. Як муха, вилетiв Белербек iз сiдла, i упав на землю, й почав просить Бову не вбивать його. Та на цей раз Бова Королевич не змилувався: одрубав голову Белербековi, потiм спалив його на вогнi. І попiл розвiяв. Бова Королевич одiбрав вiд Белербека жiнку i дочку царя Радька Гузиря, нагородив його грiшми i поiхав з Полканом-богатирем i з своею Настусею в царство Зарайське, до царя Зализача.
Не знав цар Зализач, як i радуватись, побачивши свою доню Настусю i славного царевича Бову Королевича. Зараз же повiнчав iх i вiддав Бовi Королевичу свое царство, бо сам уже старий був i не здужав ним править, а Полкан-богатир зостався до смертi коло Бови. Вiн ходив на полювання на левiв, та тигрiв, та ведмедiв або чим iншим забавлявся. Я там був, мед-вино пив, по вусах текло, а в рот не попало.
Про Богатиря Буха Копитовича
Був собi купець i в купця дочка. За кучера був у нього чоловiк, а iм’я йому Копито. І любилася та дiвчина iз тим Копитом – з кучером. Любила вона його довго-недовго, згодом народила сина i сховала його, щоб мати або батько не дiзнались, а сама лежить хвора. Вночi, як старi поснули, запрiг Копито конi в коляску, взяли дитину i поiхали вони в степ. Верст за сiмдесят вiд’iхали. Тодi вона взяла того хлопчика, кинула в траву, а вiн так i бухнув. От вона й сказала:
