скачать книгу бесплатно
6 смертних грiхiв. Сила негiдному…
Ярослав Володимирович Савчин
Початок столiть, що плавно перетiкае у кiнець… Тьма пануе, але в цей момент перед нами з'являеться псевдосвiтло, котре дякуючи випадку стае силою. Чи зможе воно врятувати все? Чи згорить у своiх переконаннях?
6 смертних грiхiв
Сила негiдному…
Ярослав Володимирович Савчин
© Ярослав Володимирович Савчин, 2017
ISBN 978-5-4485-9583-7
Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero
6 смертних грiхiв
Пролог
Не мае величi цiни,
В вогнi червоноi розправи,
Хоч я горю у тих бажаннях,
Якi я забираю iз собою в днi,
Бо вiд сотнi лiт,
Я бачив цей злий свiт,
Горiв охоче,
Неначе кров в астралi так воркоче,
І свiтить менi шлях зоря ясна,
Чому вона?
Чому менi така?
Свiтила, вогнем своiм iх оповила,
Й вчасно в раз згорiла,
Я е те зло, якого ще тут не було,
Бо у свiтi, зло в завiтi,
Мене в пiтьму раз понесло.
Ну що ж, тягни мене буденна,
Вiйна ота така злиденна,
Хоч раз я правду тут скажу.
Ви е нiхто, нiчим ви е,
Наставлення моi вам слухать.
Та керуватись моiм духом,
Який життя мое веде.
Гори свiча, та де-не-де,
Плати iм тварям той розплатой,
Яку повиннi вони взяти,
Й приклонитись за цей свiт.
Бо правдой вдарить в цей одвiд,
Переб’е ваш заповiт,
Який керуе всiма вами,
Та знищуе усе без тями,
Та й смерть не жде,
Всiх в правду забере,
Забере усiх долями,
Та не покутними пiстрями,
Весь свiт до бiса рознесе!
Та й вдарить грiм,
І тодi все!
Усе простуеться до дзвiна,
Й враз упаде на колiна,
Та й де любов? Яка любов?
Яке безжурне те кохання,
Горить iскра, та не в останне,
Три вершника знесуть цей свiт.
Ось вам i перший заповiт.
І
Нападок
Ось iде потяг в даль,
Горить та ясна спектораль,
Й знедолена душа сидить.
Сидить вiн в тьмяному вагонi,
Та й розумiе, що вiн тоне,
На днi червоного бокала,
Та все ж вiн п’е, бо зна немало,
Та й баче враз так пiлiгрима,
Який теж п’е, й трактуе щось вiдмiнно,
Так, що весь люд звiвся до тих слiв.
«Що ж пiдiйду я» – каже вiн,
І йде, рушае, щоб те знати,
Та не знае, що й сказати,
Коли в раз чуе тихий дзвiн.
«Дивно… А може я е вiн?»,
Той недалекий щось промовив,
Про правду, вартiсть скотобою,
Ту, що без бою вiддають.
Та й враз вiн в спогадах майнувся,
Та й незабаром проснувся
В тавернi, в сяевi тих днiв,
Та й там сидiли волоцюги,
Яких без кайданiв здавлюють ланцюги,
Та й вiн подумав вийти звiдти,
Але його враз оповили колючi терена пiстрi.
Неначе мозок щось здавило, та й пожерае всi спогади отi,
Розплющив очi на колiнах, та й зрозумiв, чим вiн е,
Вiн е нiчим, студентом обiднiлим, та й все морок його несе
Несе назад у ту таверну, та й пiднiмае з собой люд,
І починае вiн гулять.
Бо сум без здогаду несуть,
І вiн гуляе, тай гуляе i випивае пiв бокала,
Та розумiе, що нiщо,
Нiчим вiн е у цьому полi,
Позбавленний вiн тоi долi,
Повiк щоденним та покорним,
Судилось йому бути, тай випивае, каже:
«Люди! Я покину тут цей свiт».
Залiз вiн на архангельський узвiд,
Та й баче, який цей свiт маленький,
Маленькi люди там тi ходять,
Мов сновиди отi бродять,
Того там б’ють, а той краде,
