Пилип Орлик

скачать книгу бесплатно

Пилип Орлик
Свiтлана Ю. Коляда

Ігор Анатолiйович Коляда

Олександр Юрiйович Кирiенко

Знаменитi украiнцi
Пилип Степанович Орлик (1672–1742) – вiйськовий i полiтичний дiяч, дипломат, гетьман Украiни в емiграцii, сподвижник І. Мазепи i продовжувач його справи у боротьбi за державний суверенiтет Гетьманщини. Автор «Пактiв i Конституцii прав i вольностей Вiйська Запорозького». Вiн став символом нескореностi й боротьби за волю свого народу. Навряд чи якась нацiональна справа мала такого освiченого, талановитого й вiрного ii представника, як Пилип Орлик. Дiяльнiсть гетьмана, безперечно, становить одну з найважливiших сторiнок державноi та вiйськовоi iсторii Украiни.

Ігор Коляда, Свiтлана Коляда, Олександр Кирiенко

Пилип Орлик

Слово до читача

Історiю рiдноi Батькiвщини слiд не лише знати, а й розумiти, брати до голови ii науку. Нарештi, перед нами виразнiше вимальовуються постатi видатних украiнцiв, якi довгий час були або забутi, або ж просто замовчуванi взагалi. І ось нинi ми можемо неупереджено розглянути iхню дiяльнiсть, оцiнити iхнi вчинки, збагнути iхне мiсце в iсторii нашого народу.

Одним з таких борцiв за вiльну вiд московського панування Украiну був наступник Івана Мазепи i його сподвижник – вiйськовий i полiтичний дiяч, дипломат, гетьман у вигнаннi Пилип Орлик (1710–1742).

Гетьман Пилип Орлик, безперечно, посiдае окреме мiсце в галереi украiнських нацiональних дiячiв XVIII столiття. Взявшись продовжувати «справу І. Мазепи», йому довелося взяти на себе i весь тягар проблем, пов’язаних з гетьманством. Перебуваючи за межами Гетьманщини, у роки емiграцii П. Орлик не втрачав оптимiзму в боротьбi за автономiю Гетьманщини, працюючи енергiйно, наполегливо та невтомно, до самопожертви, щоб не лишалося сумнiвiв у його безкорисливостi i чистотi намiрiв. Високоосвiчений, з тонким полiтичним розумом, знавець багатьох мов, надiлений лiтературним хистом, гуманiст, схильний до романтичного й iдеального, Пилип Орлик вирiзнявся високою шляхетнiстю, мав уразливу душу й чутливе серце. Деякi дослiдники характеризують його «як нового Дон-Кiхота в лiпшому, iдеальному значеннi, як людину, що не мала в собi анi однiеi скази».

Дiяльнiсть гетьмана Пилипа Орлика безперечно стала однiею з важливих сторiнок державноi та вiйськовоi iсторii Украiни.

Знайомство з бiографiею гетьмана в емiграцii, сподiваемось, допоможе сучасному читачевi зрозумiти нелегкий i водночас трагiчний перiод в iсторii Украiни, усвiдомити мiсце та роль Пилипа Орлика в iсторii украiнського народу.

Походження

Пилип Орлик народився 11 жовтня 1672 р. (21 жовтня за н. ст.) у селi Касута Ошмянського повiту Вiленського воеводства Великого князiвства Литовського. Назву село дiстало вiд назви рiчки Касетки, яка впадае у Вiлiю. Нинi це територiя Бiлорусi, невеличке село Вiлейського району Мiнськоi областi.

Документи свiдчать, що з ХV ст. це поселення було маетком-замком урядовцiв Великого князiвства Литовського, в якому налiчувалося 206 селянських дворiв.

Протягом ХVІ – початку ХVІІ ст. Касута належала вiдомому литовському роду Сапег.

Сучасна Касута, розташована неподалiк населеного пункту пiд назвою Криве Село, е швидше хутiрцем, нiж селом. Нинi тут проживае близько десятка селян.

Ще наприкiнцi ХVІІІ ст. у селi височiв старовинний дерев’яний храм Успiння Пресвятоi Богородицi, де, очевидно, пiсля народження й було охрещено Пилипа Орлика. Сьогоднi на його мiсцi стоiть кам’яна церква Св. Петра i Павла, збудована набагато пiзнiше – вже у 1868 роцi. На околицi села збереглися рештки зруйнованого старовинного панського маетку.

Давня iсторiя родини Орликiв вiдома нам з генеалогiчноi довiдки, укладеноi сином гетьмана, генералом французькоi армii Григором Орликом 1747 р. i схованоi в замку Дентевiлiв. Першим з чеського роду баронiв згадуеться у 1121 р. Станiслав Орлик – прародич двох гiлок, представники яких оселилися на Шлезьку (Сiлезiя) в Польщi. Зберiгся оригiнал диплома iмператора Фердинанда вiд 12 липня 1624 року – «Графовi Орликовi з Моравii». Тут сказано, що «Орлик слов’янською мовою означае орла i в Угорщинi ця родина мае iм’я “Оlach”». На той час Орлики вже подiлилися на двi гiлки i лише одна з них проживала у володiннях iмператора, а друга, протестантська, пiд час гуситських вiйн XV ст. емiгрувала до Польщi – у Кракiв. Так, однi Орлики, католики, що подалися до Польщi, прийняли до свого родового прiзвища ще ймення «de Laziska», а iншi, протестанти, увiйшли з часом до складу нiмецькоi аристократii та зберегли старе ймення «von Orlick».

Як вважають iсторики, ймовiрно пiсля 1620 р. польська гiлка Орликiв, з якоi походив Пилип Орлик, переселяеться до земель Бiлорусii, якi на той час перебували у складi Литви. Що спонукало переселитися родину, достеменно невiдомо. Можливо, що Орликiв до Литви запросив вiтебський воевода Микола Сапега.

Польська лiнiя мала своiм продовжувачем Яна Криштофа Орлика, який одружився з дочкою подiльського воеводи Пиляви з Бучача Беатi й помер у 1592 роцi. Їхнiм сином був Степан Орлик, який помер у 1636 р., полишивши сина Степана, батька майбутнього гетьмана.

Про власне корiння П. Орлик пише у своему «Щоденнику подорожнього»: «Предок мiй пiд час чеськоi революцii, коли була вiйна гуситiв, переселився з Чеського королiвства до Польщi. В Краковi, в костьолi Святого Станiслава лежить мiй прадiд Станiслав Орлик».

На жаль, Пилипко рiс сиротою, бо його батько, Степан Орлик, на 51-му роцi життя, героiчно воюючи у складi польсько-литовськоi армii, загинув пiд час битви з турками пiд Хотином у 1673 р. Пилип його майже не знав – на момент смертi батька йому не виповнилося й року. Синовi у спадок перейшов шляхетський герб «Новина». Детальний опис цього герба знаходимо у вченого геральдиста К. Несецького: «У блакитному полi бiле вухо вiд казана, повернуте обома кiнцями догори; посерединi у ньому меч, спрямований рукiв’ям догори, а вiстрям вниз. У нашоломнику нога в латах з острогою, нiби вперта колiном в корону, а п’ятою спрямована лiворуч».

Мати майбутнього гетьмана – Ірина Малаховська – походила з православного литовсько-бiлоруського шляхетського роду Малаховських-Володкевичiв. Вона народила своему чоловiковi Степану Орлику двох синiв – старшого Степана, що помер бездiтним, i молодшого – Пилипа, майбутнього гетьмана. Пилипу дiстався батькiвський маеток на Мiнськiй землi, який був незабаром спроданий, i родина перебралася в Украiну.

Сам гетьман добре знав свiй родовiд, з великою пошаною ставився до своiх предкiв, дiяльнiстю своею примножуючи славу власного роду.

Роки навчання та змужнiння

Як ми вже зазначали, Пилип Орлик утратив батька, ще коли йому не виповнилося й року. Отож у дитинствi вiн перебував пiд опiкою матерi. І хоча Пилипiв батько був католиком, мати охрестила свого сина за православним обрядом.

Початкову освiту Пилип Орлик дiстав у родовому маетку. Наступним етапом у його освiтi стало навчання в школi при мiсцевому монастирi Св. Василiана у Касутi, подальшу освiту вiн здобував, навчаючись у езуiтському колегiумi у Вiльно (нинi Вiльнюс, Литва).

Мати намагалася зробити все можливе для того, щоб дати Пилиповi належне його соцiальному становищу виховання та високу за рiвнем освiту.

На початку 90-х р. XVII ст. майновi проблеми родини змусили Ірину Малаховську продати своi маетностi в Бiлорусii й переiхати разом iз сином до Киева.

У Киевi Орлик вступае до фiлософського класу Киево-Могилянського колегiуму (з 1701 р. – академii), единого вищого навчального закладу на схiднослов’янських теренах Схiдноi Європи, у котрому могли навчатися як представники заможних станiв населення Украiни, так i вихiдцi з iнших краiн. Саме зi стiн колегiуму вийшло чимало державних, церковних i наукових дiячiв Украiни та всiеi Схiдноi Європи.

П. Орлик став одним з найкращих випускникiв, який навчався з великим сумлiнням i наполегливiстю, виявляючи талант ораторства i поетичноi обдарованостi, цiкавився фiлософiею i лiтературою, добре володiв украiнською, польською, церковнослов’янською, болгарською, сербською, латинською, iталiйською, нiмецькою, шведською, французькою, старогрецькою, новогрецькою i турецькою мовами. В академii Пилип Орлик виявляв особливий iнтерес до фiлософсько-богословських наук, а також оволодiв бароковим пишним красномовним стилем. Навчився у логiчнiй, яснiй, прозорiй формi складати листи, меморiали, манiфести. Це яскраво проявляеться в усiх його лiтературних доробках. Час навчання у колегiумi позначений у П. Орлика формуванням письменницького таланту. Його поетичнi твори зберiгалися в бiблiотецi генерального хорунжого Миколи Даниловича Ханенка в збiрцi поезiй викладачiв, учнiв Академii 1709 р., переписанiй рукою власника, де серед поезiй професорiв Академii Стефана Яворського, Феофана Прокоповича були i вiршi Пилипа Орлика. Вiн складав панегiрики – хвалебнi вiршi на честь окремих iсторичних дiячiв – своiх сучасникiв.

Кар’ерне зростання

Пiд час навчання у майбутнього гетьмана склалися дружнi стосунки з професором Стефаном Яворським, який навчав у колегiумi красномовства i фiлософii.

Стефан Яворський був одним з найосвiченiших дiячiв свого часу, автором цiлоi низки глибоких лiтературних, фiлософських i теологiчних праць, що вiдiграли помiтну роль в культурно-освiтньому життi Украiни кiнця XVII столiття. Стефан Яворський як викладач Киево-Могилянського колегiуму, поет i оратор був дуже популярний в освiчених колах киiвськоi елiти. Його вiршi цитували викладачi на лекцiях, зокрема, Феофан Прокопович, майбутнiй суперник у Москвi, цитував вiрш «Богородице Дiво, що вдягнена в сонце». Згадуе його й Митрофан Довгалевський у своiй книзi «Сад поетичний». Стефан Яворський вiльно володiв i писав трьома мовами – латинською, польською та книжною украiнською. Знав грецьку та старослов’янську. Багато киiвських зверхникiв вважали за честь мати вiд Яворського панегiрик. С. Яворський був чудовим оратором, i в умiннi складати так званi орацii з ним нiхто не мiг зрiвнятися.

Славетний професор, помiтивши у юнака непересiчнi здiбностi та жагу до наук, всiляко пiдтримував та допомагав Пилиповi в навчаннi. А пiсля закiнчення Киiвського колегiуму у 1692 р. (за iншими даними 1694 р.) саме Стефан Яворський допомiг юнаковi влаштуватися на службу: на посаду писаря Киiвськоi митрополii. Влаштування на таку посаду, досить високу у тогочаснiй iерархii, для двадцятилiтнього юнака було неабияким досягненням i коштувало, напевне, професоровi неабияких зусиль. Вдячнiсть за пiдтримку та допомогу Пилип Орлик зберiгав до свого вчителя все життя, який став одним з його найближчих порадникiв.

У 1693 р. завдяки протекцii Стефана Яворського Пилип Орлик вже працюе канцеляристом Генеральноi вiйськовоi канцелярii. Першi кроки були, безперечно, найтяжчi: чужий у колах козацькоi старшини, П. Орлик мусив невсипущою працею та шляхетним поводженням завойовувати собi симпатикiв серед представникiв тогочасноi козацькоi елiти. Цьому сприяв його непересiчний лiтературний талант.

У 1695 р. молодий писар створив латиномовний панегiрик «Алкiдес Росiйський», присвячений вiйськовим перемогам гетьмана Івана Мазепи, що вийшов друком у Вiльно цього ж року. Пилип Орлик у вiршованiй формi возвеличив непересiчний внесок І. Мазепи у переможну вiйну Московськоi держави з турками й назвав його «росiйським Алкiдом», тобто «Руським Гераклом». У цьому панегiриковi також йшлося про щедрi пожертви І. Мазепи православнiй церквi. Зокрема, П. Орлик вказував на те, що украiнський керманич власним коштом обвiв кам’яною стiною Киево-Печерську лавру й позолотив банi ii церков, а також вiдбудував монастир Св. Миколи Пустельного та заснував церкву на територii Киево-Могилянськоi академii.

Поетичний дебют П. Орлика був гiдно оцiнений сучасниками й увiв автора до кола тогочасноi украiнськоi елiти. Його почали запрошувати до себе на рiзнi урочистостi впливовi козацькi старшини. Так, у 1698 р. Пилип Орлик разом зi своiм наставником Стефаном Яворським був запрошений на весiлля нiжинського полковника Івана Обидовського (небожа І. Мазепи) з Ганною Кочубеiвною – дочкою генерального писаря Василя Кочубея. На весiллi Стефан Яворський виголосив урочисту промову пiд назвою «Виноград Христов», а його колишнiй учень Пилип Орлик (який не тiльки разом навчався з гетьманським небожем, а й був його особистим приятелем) пiднiс подружжю свiй новий панегiрик «Сарматський Гiппомен» («Сарматський лев»), надрукований у друкарнi Киево-Печерськоi лаври.

У панегiрику «Сарматський лев», романтизуючи вiйськовi звитяги нiжинського полковника над турецько-татарським вiйськом пiд час Азовських i Днiпровських походiв, автор писав:

…Ти, Обидовський, в юних лiтах, знати,
Вже таку цiну береш ти, що Марс у своi карети
Сидить завчасу, вабить до булату.
Тобi милий шлях пилявий, йдеш iз Гектором до слави.

Студентський приятель І. Обидовський також сприяв кар’ерному просуванню Пилипа Орлика. Однак вирiшальне значення, мабуть, мала iнша обставина… На цьому весiллi рядовий писар познайомився з донькою полтавського полковника Павла Герцика Ганною, з якою одружився 23 листопада 1698 р. Цей шлюб уводив його до кола козацькоi аристократii Лiвобережжя, серед якоi родина Герцикiв посiдала помiтне мiсце.

У доносi В. Кочубея на П. Орлика сiм’я Герцикiв змальована в чорних фарбах. Головний аргумент звинувачення щодо них – еврейське корiння родини та спiвпраця П. Герцика з І. Мазепою. Як дiзнаемося з цього джерела, торговець Семен Герцик пiд час повстання Б. Хмельницького вихрестився у Полтавi. Пiсля його смертi дружина-вдова Агафiя 1667 р. вдруге вийшла замiж за генерального суддю Петра Забiлу. Завдяки вiтчиму син С. Герцика Павло невдовзi увiйшов у коло полтавськоi старшини. Вiн почав свою кар’еру полтавським полковим писарем (1675), а потiм був призначений полковником у Полтаву (1675–1677, 1683–1687). Пiсля Коломака П. Герцик за царським наказом оселився з родиною в Охтирцi, яка тодi належала Росii. У вереснi 1688 р. колишнiй полковник приiхав у Батурин з проханням дати дозвiл на повернення його додому. За вигнанця клопоталися й впливовi старшини, зокрема колишнiй генеральний обозний П. Забiла. У 1691 р. гетьман усунув з полковницького уряду Ф. Жученка i на його мiсце поставив опального старшину, який став зручним i безвiдмовним виконавцем гетьманських таемних доручень. Особливо це проявилося пiд час подiй 1691–1692 рр. Очевидно, полтавський полковник пiшов у вiдставку 1695 р. через хворобу або поранення, бо залишив свiт орiентовно пiсля 1700 року.

Трое синiв полтавського полковника, хоч i не обiймали за часiв І. Мазепи впливових урядiв, усе ж опинилися з ним в однiй командi в 1708–1709 рр. За позицiю дiтей була репресована iхня мати, яка до 1717 р. проживала у злиднях у Москвi.

1699 року Пилип Орлик стае старшим вiйськовим писарем й оселяеться разом з молодою дружиною у тогочаснiй гетьманськiй резиденцii – мiстi Батуринi. А 6 листопада 1699 р. в родинi молодят народилася перша дитина – донька Анастасiя, на хрестинах якоi було багато старшин, що пiдкреслюе широкi зв’язки Орлика у вищих колах украiнськоi шляхти. Вже на той час Пилип, очевидно, був «гетьманской войсковой старшини канцелярист» (згадуеться у 1702 р.).

Посада старшого вiйськового канцеляриста стояла досить високо в тогочаснiй козацькiй iерархii i добре оплачувалася. До обов’язкiв канцеляриста Генеральноi вiйськовоi канцелярii входило: пiдготовка текстiв гетьманських унiверсалiв та листiв, дiловодство, ведення i впорядкування архiву, ведення обрахункiв тощо. З канцеляристiв також формували допомiжний персонал посольств до iноземних правителiв. Зрозумiло, що канцеляристи мали вiльно володiти кiлькома мовами, знати дипломатичний етикет i звичаi багатьох краiн свiту.

Переiхавши до Батурина, П. Орлик збирае велику бiблiотеку, укомплектовуючи ii рiзноманiтною европейською лiтературою. Гетьман Іван Мазепа, який теж був непересiчним iнтелектуалом i цiкавився книгами, не мiг не помiтити молодого, але надзвичайно ерудованого iнтелектуала-службовця. Власне спiльний iнтерес до книг i лiтератури, мабуть, сприяв зближенню гетьмана зi старшим канцеляристом.

Того ж року Іван Мазепа призначае 30-лiтнього Пилипа Орлика реентом Генеральноi канцелярii, тобто керiвником усiх канцеляристiв.

Про Орлика як про молодого реента вiйськовоi канцелярii писав у квiтнi 1700 р. i Самiйло Величко: «Филип Орлик, реент тогдашний войсковой канцелярии, новициантом будучи, хочай и мудрий был человек, еднак еще не призвичаился был досконале до управлення всяких дел воскових писарских». Проте авторитет Пилипа Орлика вже на той час був досить високий. 5 листопада 1702 р. в Батуринськiй Микiльськiй церквi новонародженого сина Орлика Григора хрестили сам гетьман Іван Мазепа, полковник Іван Ханенко та Вiра Кочубеiвна – дружина генерального старшини (збереглося свiдоцтво, видане протопресвiтером Василем 20 березня 1748 р.). «Реентом канцелярii вiйська Запорозького» був Пилип Орлик i наприкiнцi липня – на початку серпня 1707 р., про що свiдчить його лист до вiйськового канцеляриста Івана Максимовича.

Водночас, як вiдзначають дослiдники, повноваження Пилипа Орлика були значно ширшими за ту посаду, яку вiн обiймав. Фактично вiн виконував також i обов’язки генерального писаря, але ще не входив до складу Генеральноi старшини, тобто до когорти вищих урядовцiв Гетьманщини.

Генеральна вiйськова канцелярiя у структурi Козацькоi держави була таким собi кабiнетом мiнiстрiв, до повноважень якого належали цивiльнi та вiйськовi справи загальноукраiнського значення, а також зовнiшня полiтика держави. Центральне мiсце у канцелярii вiдводилося генеральному писарю, якого за кордоном досить часто називали Канцлером або ж Секретарем. На нього покладалися обов’язки не лише голови канцелярii та довiреноi особи гетьмана, але й «мiнiстра закордонних справ».

Призначення у такому молодому вiцi Пилипа Орлика на посаду реента i фактичне виконання ним обов’язкiв генерального писаря не слiд виводити тiльки з його особистих вiдносин та зв’язкiв. Насамперед бралися до уваги його розум, високi професiйнi та особистiснi якостi. До того ж, Іван Мазепа для здiйснення своiх державницьких планiв шукав здiбних помiчникiв. Ученi видiляють три етапи у формуваннi гетьманськоi команди: перший хронологiчно охоплюе перiод з 1687-го по 1693 р.; другий тривав з другоi половини 1693-го по 1707 р.; i нарештi останнiй, третiй, етап завершився у 1708 р. Важливого значення у кадровiй полiтицi гетьмана надавалося висування на високi державнi посади молодих освiчених людей, i, як не дивно, в найближчому оточеннi гетьмана провiднi позицii займали випускники Киево-Могилянськоi академii.

Пилип Орлик також належав до цих молодих iнтелектуалiв, якi своiм просуванням, а разом з тим i статками зобов’язанi були саме ласцi гетьмана Івана Степановича Мазепи та залежали вiд його прихильного ставлення.

У 1708 р. Пилип Орлик отримуе офiцiйне призначення на посаду генерального писаря. Ще до свого офiцiйного призначення вiн посiв серед гетьманськоi старшини виняткове становище, адже орiентувався в державних справах значно краще, нiж будь-хто iнший з гетьманського оточення. Таке кар’ерне зростання було викликане в першу чергу власними здiбностями i якостями: гострим розумом, чiткою пам’яттю, високою освiченiстю, природним тактом та дипломатiею, особливою кмiтливiстю та обдарованiстю молодого Орлика.

Однак швидке кар’ерне зростання та симпатii гетьмана до молодого урядовця не могли не викликати заздрощiв у старшоi за вiком когорти старшини, рiвень освiченостi якоi був набагато нижчим i яка поступово вiдсторонювалася вiд управлiння державними справами.

Не випадково Мазепа любив i довiряв Орликовi найбiльше. А той навiть у покаянному листi до Яворського 1721 р. пiдкреслював, що нiколи нiкому не складав присяги, навiть царевi – лише пановi своему гетьману Мазепi. Пiзнiше в своему «Дiарiушi» Пилип засвiдчить, що Мазепа «як нiхто… мiг краще обробити людину й притягти ii до себе».

Новi посади давали новi володiння: села Дремайлiвка, Дорогинка Нiжинського полку, млини i двори в Батуринi та Нiжинi, у 1708 р. – села Кривець та Риловичi у Стародубському полку з млинами, винницями, лiсами, руднею та слобiдкою, якiй дали назву Орлiвка. Ранговi маетностi писар отримав пiд Гадячем. Дружина принесла у посаг землi на Полтавщинi. Мазепа надав йому с. Домишлин Сосницького повiту Чернiгiвського полку.

Швидке просування по табелях урядiв не зашкодило Орлику продовжувати своi поетичнi вправи. У лiтературi е згадка про написаний ним «Епiтафiон» митрополитовi Варлааму Ясинському (27 серпня 1707 р.).

Старий Василь Кочубей, який 20 рокiв виконував обов’язки генерального писаря, ревниво стежив за симпатiями Івана Мазепи. Разом з доносом на гетьмана генеральний суддя пiдготував i записку на Пилипа Орлика, у якiй зазначав, що останнiй, не маючи нiяких особливих заслуг i поваги серед старшини, мае бiльш вагоме значення в державi, нiж вони. Однак гетьман зумiв захистити свого сподвижника перед царем Петром І i зберегти за Пилипом Орликом його високе становище у старшинськiй iерархii.

Хоч Орлик i став заможним державцем, та не було в його вдачi жадоби до власноi наживи. Душа молодого генерального писаря не стала сухою i черствою; його ставлення до селян було людське, гуманне. Вiн не чинив iм утискiв: коли Орликове село Домишлино перейшло в 1710 р. у володiння пана Полоницького, який кривдив селян, мешканцi його не раз iз жалем згадували свого колишнього державця Орлика, при якому вони не були обтяженi податками i навiть не виконували громадських повинностей.

Сподвижник гетьмана Івана Мазепи

Довiреною особою та головним помiчником в гетьманському оточеннi Пилип Орлик став ще до свого призначення на посаду генерального писаря. Починаючи з 1706 р. Пилип Орлик був утаемничений у справи гетьмана. Зокрема, саме П. Орлик у 1706–1707 рр. шифрував надзвичайно таемнi листи до княгинi Анни Дольськоi, яка виконувала роль посередника мiж І. Мазепою та польським королем Станiславом Лещинським. Як свiдчив полтавський полковник Іван Іскра, «бiльше усiх знае всi таемницi змови Мазепи писар Орлик, тому що через його руки проходить вся гетьманська переписка».

Іван Мазепа не квапився вiдкривати молодому та недосвiдченому в полiтичних iнтригах Пилипу Орлику всi своi потаемнi задуми, гетьман спочатку перевiряв його. Переконавшись у вiдданостi П. Орлика, у вереснi 1707 р. гетьман І. Мазепа вiдкриваеться йому: «До сего часу не смiл я тебi прежде времени намiренна моего и тайны моей объявлять, яка тебi вчерась по случаю открилася, не для того, чтоб я о твоей к собi вiрностi имiл якое подозрение, понеже никогда не могу такой бiть о твоiй почтивости опини, дабы ты за толикую мою к тебi милость, любов и благодiяние, неблагодарствием мнi платил и придателем моим был; но разсуждая, что ты хотя чоловiк розумний и совiсти не пiдозренной, однак еще молодый, и несовершенную в таковых циркуляциях имiеш експериенцию, опасаемся, дабы ты и с великороссийскими и с нашими всякого чина людми конверсуючи, или конфиденции или с неосторожности не вымолвился пред ким с тым секретом, и тым самым мене и себе не погубил».

У жовтнi 1707 р., зрозумiвши, що П. Орлик е його однодумцем, гетьман доручив йому скласти взаемну присягу вiрностi. Пiзнiше в листi до свого вчителя С. Яворського П. Орлик згадував: «Мазепа поцiлував хреста iз животворящим деревом, що лежав перед ним. А до мене повернувшись, сказав такi слова: «Покладаюся я на тебе крiпко i сподiваюся, що анi совiсть твоя, анi цнота, анi поштивiсть, анi вроджена кров шляхетська, не допустить тобi, аби мене, пана й благодiйника свого, зрадив, однак для лiпшоi надii, щоб я до твоеi вiрностi найменшого не мав сумнiву, як я присягнув, так i ти присягни менi перед тим-таки розп’яттям на животворящiм деревi Христовiм, що менi дотримаеш вiрностi своеi та секрету».

Пилип Орлик присягнув гетьману у вiрностi «и крест святый в руках его поцiловал».

Пiсля присяги гетьман детально виклав своему сподвижнику, що реалiзовуе план збереження прав i свобод Гетьманщини i тому веде таемнi антимосковськi переговори. П. Орлик був уведений у курс справ усiх цих переговорiв i сам долучився до активного переговорного процесу.

Так, восени 1708 р. І. Мазепа доручив генеральному писарю П. Орлику скласти iнструкцiю латинською мовою для свого посланця до шведського короля Карла XII Густава з пропозицiею взяти Гетьманщину пiд його протекторат.

Очевидно, що рукою П. Орлика було написано украiнську версiю договору зi Шведським королiвством, укладеного в селищi Гiрки пiд Новгород-Сiверським 29 жовтня 1708 р. У цiй угодi зазначалося, зокрема, що «Іван Мазепа законний князь Украiни, жодним способом не може бути нарушений у володiннi цим князiвством…, стани Украiни зберiгають всi вольностi згiдно зi своiми правами та стародавнiми законами».

Отже, угода мала гарантувати Украiнськiй козацькiй державi захист з боку Швецii вiд зовнiшнiх ворогiв.

Генеральний писар П. Орлик та генеральний обозний І. Ломиковський як представники генералiтету Гетьманщини першими виiхали назустрiч шведським представникам.

Пiдтримка Івана Мазепи для П. Орлика була дуже ризикованою, адже вiн поставив на карту недавно набутий матерiальний достаток, благополуччя та спокiй своеi родини i власне життя. Генеральний писар це добре розумiв, не вiдомо, чи вагався вiн, чи жалкував, але свою вiрнiсть І. Мазепi зберiг до останнiх днiв життя свого благодiйника.

Мазепинська катастрофа

7 листопада (28 жовтня за н. ст.) 1708 р., коли Карл XII, який iшов на Москву, завернув у Гетьманщину, гетьман Іван Мазепа перейшов на бiк шведiв. За ним пiшло близько 3 тис. козакiв та кiлька провiдних старшин, серед яких також був генеральний писар Пилип Орлик.

Іван Мазепа звертаеться до вiйська з яскравою промовою: «Братiя, прийшла наша пора; скористаемось цим випадком: помстимося москалям за iх тривале насилля над нами, за всi скоенi ними жорстокостi й несправедливостi, збережемо на майбутнi часи нашу свободу i права козацькi од iх посягань! Ось коли надiйшов час скинути з себе iх остогидле ярмо й зробити нашу Украiну краiною вiльною й нi вiд кого незалежною».

Про перебування та дiяльнiсть П. Орлика у похiднiй канцелярii гетьмана Івана Мазепи немае якихось конкретних вiдомостей, однак зрозумiло, що це була напружена праця: налагодження дипломатичного листування з Кримським ханством, Османською iмперiею, Польщею, поширення пропагандистських грамот та звернень до населення Гетьманщини, запорожцiв тощо.

Вирiшальна битва пiд Полтавою вiдбулася 27 червня 1709 р. (8 липня за н. ст.). Шведсько-украiнська армiя пiд керiвництвом Карла XII зазнала цiлковитого розгрому вiд росiйсько-украiнського вiйська Петра І. Шведська армiя пiд командуванням генерала Левенгаупта капiтулювала i вiдступила до Переволочи. Карл XII, поранений ще за декiлька днiв до Полтавськох битви, переправився на правий берег Днiпра, взявши з собою пiвтори тисячi шведiв. За шведським королем змушений був податися i гетьман Іван Мазепа зi своiм оточенням та запорожцями. З ним був i Пилип Орлик. Його дружина й родичi Герцики пiшли за гетьманом у вигнання, долаючи далекий, тяжкий i небезпечний шлях до тодiшнiх турецьких володiнь, а саме до Бендерськоi фортецi.

Мандрiвка через степи Правобережжя була тяжкою, i тiльки завдяки степовикам-запорожцям було можливо прогодувати таку силу людей в безлюдних мiсцевостях. Страждання тяглись, аж поки вони не опинилися бiля Бугу.

І. Мазепа був фiзично i душевно розбитий. Назрiвав бунт запорожцiв, вони зазнали значних втрат, i в iхнiх лавах чулося глухе ремствування. Був план навiть пограбувати гетьманський скарб, а самого гетьмана захопити, щоби видати царевi. Але зрештою бунт ущух сам собою.

Та на втiкачiв чекала нова несподiванка: турецький паша з Очакова дозволив пройти тiльки визначним особам, а решту людей затримав по той бiк Бугу i не дозволив iм переправлятись. Особливо неприемним було це для І. Мазепи, який не раз запевняв короля, що очакiвський паша – його добрий приятель.

Наслiдки такого рiшення були тяжкими i для шведiв. Саме тут наздогнала втiкачiв московська кавалерiя. Вiдбувся кривавий бiй. Армiя знесилених утiкачiв зазнала поразки i страшних втрат. Переправлятись через рiку стало ще тяжче.

Десь у липнi 1709 р. вигнанцi прибули до Бендер. За пiдрахунками вчених в емiграцii опинилося близько 50 провiдних представникiв старшини, майже 500 козакiв iз Гетьманщини та понад 4 тис. запорожцiв. Смертельно хворий гетьман І. Мазепа вiддаляе вiд себе П. Орлика, сподiваючись передати гетьманську булаву та значнi статки своему небожевi Андрiю Войнаровському. Проте П. Орлик, який не зламався вiд невдач, не бажав стояти осторонь вiд продовження боротьби та намагався засвiдчити свою прихильнiсть помираючому гетьману.

Обрання гетьманом

У нiч з 21 на 22 вересня 1709 р. помер гетьман Іван Мазепа. Перед украiнською емiграцiею у Бендерах постало два нагальних питання: хто буде наступним гетьманом i кому дiстанеться той значний статок у золотi, коштовностях i гетьманських iнсигнiях, якi привiз І. Мазепа з собою до Бендер.

Питання про спадщину І. Мазепи, що складала як вiйськову скарбницю, так i приватне майно найбагатшоi в козацькiй державi людини (як свiдчить вiдомий сучасний iсторик Наталя Яковенко, враховуючи готiвку, золотi злитки й коштовне камiння, спадщина гетьмана оцiнювалася у величезну суму до 1,2 млн шведських рейхсталерiв), набувало бiльшого значення, нiж саме обрання наступника, адже надii на реванш украiнцiв у боротьбi з Московським царством значною мiрою залежали вiд наявностi грошей.

Для визначення долi цих статкiв була створена спецiальна, так звана Бендерська комiсiя, що складалася з польського генерала Станiслава Понятовського, шведського канцлера Генрiха Мюллера, камергера Клiнгерштiрна i радника фон Кохена. На пiдставi свiдчення управителя Мазепиних маеткiв Бистрицького комiсiя вирiшила, що Мазепинi скарби е його приватною власнiстю, а отже, iх мае успадкувати небiж І. Мазепи (син його сестри) Андрiй Войнаровський. Карл XII пiдтвердив це рiшення, i в такий спосiб справу було раз i назавжди вирiшено. З тим мусила миритися й бендерська емiграцiя.

Хоча пiзнiше Бистрицький написав був листа Карловi XII, в якому засвiдчив, що подав неправдивi зiзнання. Але було вже запiзно.

Значно пiзнiше, в 1719 р., П. Орлик писав з цього приводу до шведськоi королеви Ульрiки Елеонори: «Войнаровський, наперекiр праву i звичаям, мав у своiх руках усi публiчнi фонди, завдяки ласцi i допомозi своiх приятелiв, яких вiн з’еднав собi пiдкупом. Я мовчав, хоч цiла моя iстота вояка протестувала проти цього мовчання». П. Орлик не клопотався про ревiзiю Бендерськоi постанови, вiн наполягав тiльки на поверненнi шведським урядом тих сум, якi (i тут з боку родини Войнаровських були заявленi претензii) належали до державного скарбу, особливо ж тих 60 000 талярiв, що були колись позиченi І. Мазепою шведам з державноi каси в Будищах.

Величезнi грошовi статки так i не стали в пригодi небожу І. Мазепи. Як зазначае Наталя Яковенко, А. Войнаровський як потенцiйно небезпечна полiтична фiгура був у 1716 р. з наказу Петра І викрадений серед бiлого дня в Гамбурзi, таемно перевезений до Санкт-Петербурга, а звiдти пiсля допитiв засланий у Якутськ, де i помер у 1742 роцi.

Пiсля вирiшення долi статкiв на черзi було обрання гетьмана, яке вiдбулося 5 квiтня 1710 р., тобто бiльш анiж через пiвроку пiсля смертi гетьмана Івана Мазепи.

Кандидатами на гетьманську булаву були Андрiй Войнаровський, прилуцький полковник Дмитро Горленко i генеральний писар Пилип Орлик. Кандидатура Дмитра Горленка як людини, що не мала особливоi популярностi, незабаром вiдпала, i зосталось два кандидати – генеральний писар Пилип Орлик i найбiльш улюблений родич Мазепи, його небiж Андрiй Войнаровський. За деякими даними А. Войнаровський, успадкувавши статки І. Мазепи, вiдмовився вiд кандидатури на гетьманство. За iншими – А. Войнаровський продовжував балотуватися, i попервах його пiдтримував шведський король Карл XII, однак дiзнавшись, що цей претендент не мае досвiду державного управлiння та не мае авторитету серед старшини, незабаром перенiс свою прихильнiсть до генерального писаря Пилипа Орлика.

Пилип Орлик теж вагався, чи ставати йому гетьманом без козацькоi скарбницi. Як не дивно, але пiдтримку П. Орлика шведським королем радiсно зустрiв i А. Войнаровський, який пообiцяв генеральному писаревi у разi обрання його на гетьманство заплатити йому 3000 дукатiв зi «спадку» свого дядька.

Хоч i з важким серцем, але П. Орлик погоджуеться прийняти на себе гетьманство, яке, хоч i в емiграцiйних умовах, вимагало значних видаткiв: чого коштувала сама резиденцiя, зносини з чужими урядами, дипломатична праця в орiентальних умовах, серед туркiв i татар тощо. Як вiн писав у 1719 р.: «Я не просив собi гiдностi гетьмана, а прийняв ii з наказу його величностi i, не маючи публiчних фондiв для ведення справ, уклав у те власнi грошi». Погоджуючись на гетьманство, П. Орлик ставить перед королем вимоги обiцяти не складати зброi доти, доки Украiна не буде визволена iз «московського ярма» (термiн П. Орлика).

Отже, 5 квiтня 1710 р. (16 квiтня за н. ст.) козацька рада у м. Бендерах обрала гетьманом П. Орлика (1710–1742), який до того часу обiймав посаду генерального писаря. Цього ж дня приймаеться угода мiж гетьманом i козацьким товариством.

Очевидно, тодi ж було укомплектовано нову генеральну старшину. Генеральним обозним залишився Іван Ломиковський, що обiймав цю посаду ще за гетьмана І. Мазепи, генеральним суддею став Клим Довгополий, генеральним писарем – Іван Максимович, генеральними осавулами – Григорiй Герцик i Федiр Мирович.

Особливо значими особами були: Кость Гордiенко, що стояв на чолi Вiйська Запорозького, i Дмитро Горленко, що був прилуцьким полковником з 1693 р. i користувався загальною повагою як найстарший полковник Гетьманщини в емiграцii.

У день виборiв було проголошено «Конституцiю прав i свобод Запорозького Вiйська», або «Договiр та Встановлення прав i вольностей Вiйська Запорозького та всього вiльного народу Малоросiйського мiж Ясновельможним гетьманом Пилипом Орликом та мiж Генеральною старшиною, полковниками, а також названим Вiйськом Запорозьким, що за давнiм звичаем i за вiйськовими правилами схваленi обома сторонами вiльним голосуванням i скрiпленi найяснiшим гетьманом урочистою присягою» («Pacta et Constitutiones legum libertatumque Exercitus Zaporoviensis»).

Головний змiст цього акта – це угода мiж гетьманом Пилипом Орликом i його соратниками-козаками.

Новообраний гетьман склав присягу: «Я, Пилип Орлик, новообраний Запорозького Вiйська гетьман, присягаю Господовi Богу, славленому в Святiй Тройцi, на тому, що, будучи обраний, оголошений i виведений на знаменитий уряд гетьманський вiльними голосами, за давнiми правами та звичаями вiйськовими, за зволенням найяснiшоi королiвськоi величностi шведськоi, протектора нашого, вiд генеральноi старшини i всього Запорозького Вiйська тут, при боцi його королiвськоi величностi, i яке бiля Днiпра на Низу залишаеться, через посланих осiб, що цi договори й постанови, тут описанi i межи мною i тим-таки Запорозьким Вiйськом узаконенi й утвердженi з повною порадою на актi теперiшньоi елекцii, по всiх пунктах, комматах та перiодах незмiнно виконувати: милiсть, вiрнiсть i старатливе дбання до малоросiйськоi Вiтчизни, матерi нашоi, про добро ii посполитим, про публiчнi цiлiсть, про розширення прав та вольностей вiйськових, скiльки сили, розуму та способiв стане, мати; жодних факцiв не ладнати зi стороннiми державами та народами, а всерединi у Вiтчизнi на зруйнування i хоч яке пошкодження; оголошувати усякi пiдступи Вiтчизнi, правам та вольностям вiйськовим, шкiдливi генеральнiй старшинi, полковникам i кому належить. Обiцяю i повиннiсть беру зберiгати до вищих i заслужених у Запорозькому Вiйську осiб пошанування й любов до всього старшого i меншого товариства, а до переступникiв, згiдно з артикулами правними, справедливiсть. У цьому менi, Боже, допоможи, непорочне се Євангелiе та невинна страсть Христова. А те все пiдписом руки моеi власноi i печаткою вiйськовою стверджую. Дiялось у Бендерi, року 1710, квiтня 5 дня. Пилип Орлик, гетьман Запорозького Вiйська рукою власною». (Опублiковано за: Апанович О. М. Гетьмани Украiни i кошовi отамани Запорозькоi Сiчi. – К., 1993. – С. 277–286; переклад iз книжноi украiнськоi мови Валерiя Шевчука.)