скачать книгу бесплатно
Смугастий мов життя
Ганна Ручай
Базована на реальних фактах iсторiя злодiя-рецидивiста радянських часiв, який у юностi потрапив до в’язницi з переконанням, що лише там можна знайти людей, не зламаних ненависною йому системою соцiальних стосункiв. Тюремна епопея, наприкiнцi якоi герой нарештi починае розумiти, що любить свою матiр i одну-едину жiнку, з якою в нього було всього кiлька випадкових зустрiчей на вулицi в рiзнi перiоди життя й за химерних обставин. Спроба проникнення в психологiю героя, котрий свiдомо вiдмовився вiд звичайного життя й обрав самотнiсть як захист вiд зрад, може зацiкавити i людей старшого вiку, й представникiв молодого поколiння.
Ганна Ручай
Смугастий мов життя
Роман
Частина перша
Вiдкiля беруться поганi хлопчики
Коли навчишся бачити, як твiй шлях збiгае за обрiй, як бринить на вiтрi сухою травинкою, що пружно вгинаючись, от-от впустить тебе у безвiсть, мов сонну осiнню кузьку, знизу, з пiтьми, пiдiймають змiiнi голови кровожернi спогади.
Ти ще не боiшся iх, ти спокiйний i свiдомий скорого завершення земних мандрiв. Хтось iз нас уже бреде собi неквапно узбiччям, залишаючи невиразнi слiди на курявi, та з нещирою iронiею поглядае на iнших, тобто на такi самi роздовбанi «жигулята» й «тракторцi», що торохтять ледь попереду, а хтось iще зухвало, не озираючись, крокуе бiлою смугою й тiльки ледь здригаеться вiд гарячого подиху, коли чужi долi з гулом i свистом переганяють його на iномарках. Але й до того, й до iншого спогади однаково невблаганнi. Що далi ти йдеш, то ближче вони пiдкрадаються. І коли нарештi обступлять так, що нi дихнути, нi поворухнутися в щiльному колi образiв минулого, здавалося, забутого, – починаеш упiзнавати голоси ЗВІДТИ в кожнiй випадковiй фразi, у кожнiм вигуку серед юрби.
І мимоволi сходиш з узбiччя в гарячий курний бур’ян, аби зiрвати двiйко здичавiлих яблук у нiчийому нинi, а колись колгоспному саду…
Виявляеться, ти просто сидиш на високiй межi, по колiна в ще доволi свiжiй i по-лiтньому запашнiй травi. Тiльки й хотiлося – вловити запах дитинства, сонячноi волi без тягаря чужих провин на власному сумлiннi.
А цi набридливi голоси рвуться i рвуться у твою, здавалося б, сьогоднi таку порожню, таку сонячну свiдомiсть:
– Не, ну ви подивiться на них! Хiба ж це дiти?! Та тут через одного – тюрма плаче…
«Тюрма не плаче, жiнко, тюрма смiеться i спiва», – сказати б iй, так який сенс? Хiба вона змiниться вiд чиiхось там слiв?
Якщо перефразувати жартома слова класика, то вийде: «Всi гарнi вчителi схожi один на одного, а кожен поганий – поганий по-своему…». І все-таки не смiшно.
Хлопчики, напевне, десь класi в сьомому…
Саме таким вiн i починав…
А цi дiти тiльки й того, що яблуками кидаються. Нi щоб акуратно складати в дбайливо розставленi на травi ящики. І не знайдеться, мабуть, тут жодного такого серйозного i строгого барабанщика, гiдного путiвки в Артек, яким був Геник до приiзду в це трикляте мiсто!
…Вiн плакав цiлу дорогу, як нiколи в життi. Такi великi сльози, такими рясними потоками нiколи ранiше не лилися по його щоках. Нiякий бiль нi ранiше, нi згодом не змушував Геника ридати, як того дня, коли вiн побачив мiсто свого нового життя…
Свердловськ назавжди залишився для нього найкращим у свiтi. Там жили героi. Не тi, що iх показували в кiно, не командири й чекiсти – iншi, про кого сусiди говорили пошепки. Хлопчаки поглядали на них боязко, а Геникiв батько казав, що тi дядьки «пройшли табори». Це були суворi чоловiки, синьо поплямованi рясним татуюванням, часто й зi шрамами, всi як один просмаженi чи то сонцем, чи пекучими вiтрами, посiченi зморшками, в якi пов’iдалася чорна або червоняста пилюга ближнiх i дальнiх шахт, – нiби з пекла вирвалися. Змалечку Геник вiдчував побожний жах перед ними.
Вони говорили власною, хоч i мало зрозумiлою дiтям, але дивовижною мовою, котрою могли поставити на людинi незмивне тавро. І головне – Геникiв батько був для них «своiм», бо десь-то й колись вони всi працювали плiч-о-плiч – «вольний» i «хiмiк». І було в цьому похмурому братерствi для Геника щось вище за звичне – пiонерське й комсомольське… А признатися в цьому вiн не мав права.
Рокiв iз шести брат Вовка брав малого з собою на вечiрнi «проходки». На хлопчину нiхто з братових товаришiв не звертав уваги, i вiн мiг скiльки завгодно в захватi витрiщатися на молодих «вольноотпущенних», iз якими Вовка вiтався за руку. На цих було менше «наколок», обличчя вони мали не настiльки чорнi й посiченi, як старi батьковi знайомi, але з ними можна було нiчого не боятися. Навпаки – його брата боялись усi його однокласники – саме тому, що вiн так вiдверто знаеться З ТИМИ.
Геник жадiбно ловив незрозумiлi фрази, подумки повторював i заучував, сам собi «в умi» пояснюючи по-своему iхнi страшнi слова, чвиркнутi разом зi слиною через губу, й усiм серцем прагнув теж стати таким – нiчним жахом усiх «слабакiв».
У каламутну пору свого життя йому належало тiльки з чуток дiзнатися, що мiсто мрii Свердловськ перейменували «назад» – на Єкатеринбург, що там колись вiдбулася звiряча розправа над царською сiм’ею, але це вже для Геника нiчого не змiнило. Сведловськ залишився для нього Свердловськом, задимленим i захаращеним заводськими складами мiстом «вольнооппущених» i «хiмiкiв», раем для того, хто мрiе прожити справжне «чоловiче» життя – як батько, Цар i Бог малого Геника.
Батько любив, здавалося тiльки його, малого, бо Вовка був лише «пасинком». Геник не допитувався, що означае те слово, бо мав набагато бiльший клопiт – силкувався збагнути, що еднае батька зi свiтом «лагерних», але так i не впорався з цим.
У тепер уже легендарному для Геника Свердловську вiн, вiдмiнник i шкiльний барабанщик, залюбки вивчав абетку двiрських i вуличних правил, опановував науку протистояння робiтничих районiв, складав iспити поки що бiльше для характеру, нiж для кулакiв.
І пiсля всього цього – в сонне царство, у застояне болото…
Далеко, далеко, сонячно, метушливо й порожньо…
Там вiн устиг завоювати право нi перед ким не схиляти голови, жорстко вiдстоювати свое «я» i домагатися вiльного iснування в такому виглядi, в якому сформувався, без переробок, не ламаючи себе.
А тут належало все починати з нуля.
Завойовувати двiр.
Завойовувати вулицю.
Завойовувати клас…
Але спочатку – завойовувати себе – право гаркавити, вимовляти власне прiзвище на розкотистий французький манiр – грасируючи, як сказали б тепер.
Вiдтепер вiн не Геник, а Чужий, Гаркавий…
«Дурненький»
Коли в тебе е все, що потрiбно, не замислюуешся, звiдки це береться. Воно е i буде завжди, як сонце в небi. Так, напевно, думають усi дiти. Є – тому, що так мае бути.
Ідеальна картинка кiнця 60-х, чорно-бiла, намальована для пiдручника з англiйськоi мови. Зашторене вiкно, настiльна лампа освiтлюе клаптик стiни зi шпалерами в квiточки i круглим годинником, хлопчик, схилений над книжкою. Навiть, здаеться, чути розмiряне цокання. Затишно, чисто, всi речi на давно визначених мiсцях, тiльки чомусь трiшечки тривожно. Вечiр, а ти сам удома. Так у «правильних» книжках «правильнi» хлопчики роблять уроки.
«Правильнi» хлопчики – це хлопчики з порядних робiтничих родин, трiшки шибайголови, трiшки верховоди у вуличних витiвках, але загалом – цiлком благополучнi. Особливо тi, у кого е старшi брати, що дають «правильнi» установки: нормальний пацан повинен умiти битися, але – тiльки захищаючи слабших! А вже якщо ти розвинений не на своi лiта – i поготiв…
Брата Вовку цiеi осенi провели до армii, а його письмовий столик перейшов до Геника практично новеньким. Ось чого Вовка не вчив молодшого брата – то це марнувати дорогоцiнне здоров'я на такi дрiбницi, як шкiльне навчання. Читати-писати вмiеш? І добре! А далi – таксi доправить!
Геник не зовсiм розумiв, як це можна – бути «розумним» на вулицi й настiльки дурним у життi. Але вуличне життя – життя загадкове, з власними законами, страшенно складне, однак настiльки ж i привабливе…
Годинник знае свою справу. Працюй чи мрiй, а вже не багато й не мало – пiв на сьому. Час для мiжсезоння не раннiй. Коли за вiкном вiтер i дощ, о цiй порi всi давно вже вдома.
Навiть якось псуе вечiрнiй затишок неприродна тиша в квартирi…
Не дивно, що на пронизливий дзвiнок хлопчина кинувся з радiстю. Звичайно, це батько!
У пiвмороцi коридору (свiтла в поспiху не ввiмкнув) розгледiв лише постать у звичному батькiвському пiвпальтi.
Геник прожогом кинувся в кiмнату, схопив зi столу зошита, щоб продемонструвати своi успiхи й почути трiшки неуважне, трiшки стомлене, але таке важливе в цей незрозумiло-тривожний вечiр: «Добре, синку… Давай-но вечеряти».
І тiльки коли вже стояв на порозi, стискаючи зошит у руцi, розгледiв, що ввiйшов зовсiм не батько! Тiльки пiвпальто i схоже.
Незнайомець зробив крок до порогу, через плече Геника зазирнув до кiмнати.
– А мати де? – не дочекався вiдповiдi й сам собi пояснив:
– Ну, певне ж, iз роботи не прийшла ще…
Далi розвернувся та мовчки вийшов. Дверi за ним голосно ляснули.
Зi стану зацiпенiння Геника висмикнув телефонний дзвiнок. Вiн не вiдразу пiдiйшов – пiсля дивного вiзиту чомусь стало страшно. Однак телефон дзвонив i дзвонив, тож Геник нарештi пiднiс до вуха слухавку, щоб позбутися звуку, який так лякав.
– У тебе бiльше немае татка, Генику, – хрипко, якось по-чужому пролунав мамин тихий голос.
А далi – самi гудки.
Батько працював бригадиром мулярiв.
Вiн приiхав у це украiнське мiстечко на велике «всесоюзне» будiвництво грандiозного й славетного в майбутньому монстра п’ятирiчок – Шинного комбiнату. Комсомолець-доброволець, згодом – комунiст, iз тих, що завжди «вперьод!» – вiн iз 16-ти лiт мандрував такими «передовими стройками». Знаходив там вiрних комсомольських подруг – i iхав далi. Подруги залишалися. Тiльки Геникова мама, зустрiнута на попередньому великому будiвництвi в Свердловську, покинула все та подалася за чоловiком. Може, й тому, – шепотiлися свердловськi сусiдки, – що мала вже старшого, «нагуляного» вiд якогось таемничого «хiмiка». Не схотiла ще й молодшого залишати без батька. Чи передчувала, що це будiвництво для ii суворого й невгамовного друга вже останне?
Того чорно пам'ятного дня раптом завалилася плита перекриття, причавила батька та його товариша, який випадково опинився поряд. Усiх дивувало, як бригадир не просто зумiв вибратися сам – ще в гарячцi й керував робiтниками, котрi похапцем розгрiбали завал, щоб витягти iншого потерпiлого. Та коли все-таки розтягнули уламки – вiн раптом упав i вже не змiг пiдвестися. В лiкарнi його не стало.
Геник довiдався про все це набагато пiзнiше. Тобто, можливо, вiн i знав з самого початку – адже обов'язково хтось повинен був йому розповiсти! Але хлопець не зрозумiв, не запам'ятав, не усвiдомив. Нiяк не мiг збагнути: батька бiльше нема, нiколи не буде. Геник так напружено боровся з цiею думкою, що зовнiшнiй свiт прослизав крiзь нього, не зачiпаючи свiдомостi. Тому й здавалося, що про обставини батьковоi загибелi довiдався значно пiзнiше… Напевне, через кiлька рокiв… Або столiть… Пiсля всiх цих вiнкiв, юрби в темному одязi та масках вдаваноi скорботи…
Чомусь виразно запам'яталися Гениковi тiльки обличчя однокласникiв. Власне, однокласниками вiн ще iх i не вважав. Чи вважав – формально, та не до кiнця.
З цими дiтьми пiсля переiзду зi Свердловська Геник устиг провчитися лише пiвроку.
А поки що новi однокласники стояли бiля труни його батька. Вони прийшли, бо iм пояснили: так треба, це ваш товариш, ви повиннi йому спiвчувати. У тi часи всi й кожен були комусь щось повиннi – це нiкого не дивувало.
І дiти чесно, як справжнi пiонери, виконували свiй обов’язок перед однокласником – хто як умiв. Але були ще настiльки юними, що вмiли дуже мало. Тому гримаси вдаваноi скорботи на iхнiх дитячих личках мали ще страшнiший вигляд, нiж удаванi сльози старших.
Звiдки Геник знав, що вдаванi? Але ж умерла не iхня найрiднiша людина?!
Навряд чи це вiдчуття фальшу, яке свербiло тодi в ньому, було родимим. Принаймнi до цього фантастично страшного дня вiн такого не вiдчував.
Можливо, надмiрна напруга спричинилася до такого похмурого «вiдкриття». Але саме воно, певне, й вiдiграло фатальну роль – Геник не вiрив людям. Нiколи не вiрив. Вiн чомусь перейнявся думкою, що тiльки вiн щирий – адже горе тiльки в нього! Всi iншi брешуть i вдають кожен щось свое…
Напевне, це була просто дитяча iстерика – але так, як вiн реготав тодi, дивлячись на цi обличчя, на цю iграшкову скорботу, Геник досi не смiявся.
Та й у подальшому життi не мiг пригадати настiльки великоi радостi, що могла б викликати щось бiльше за скупу посмiшку на його обличчi, так само, як i настiльки великого горя, щоб потекли сльози.
Вiдсмiявся раз i назавжди того чорного дня (хоча так i не заплакав!) та нiби на всю решту життя забув, що таке смiх i що таке сльози.
– Не звертайте уваги, – сказала мама шокованим дорослим. – Дитина, дурненьке – що воно розумiе!
Складно бути Чужим
Але хто мусить за це вiдповiдати? Вiн сам, тiльки вiн сам. Адже той, хто не пробачив, е не пробаченим…
Братова жалобна вiдпустка скiнчилася, й вiн знову поiхав у свою частину.
Мати без кiнця бiгала по якихось закладах, оформляючи пенсiю в зв'язку з втратою годувальника. Їй постiйно було нiколи, вона нервувала i гнiвалася не знати на що, без кiнця збираючи якiсь довiдки, щоразу новi. На Геника часу не лишалося.
Єдинi фрази, якими вони тепер обмiнювались iнодi, були:
«Мамо, менi потрiбно…»
«Грошей нема!»
Геник не розумiв: чому зi смертю батька в дiм прийшли злиднi? Адже й мати працювала, i iм платили пенсiю. Чому такими вбогими стали снiданки й обiди, чому мама поставила латку на його старi штани замiсть того, щоб купити новi?
Геник був переконаний: вона мае грошi, вона просто збожеволiла та ховае iх на якийсь мiфiчний чорний день. Якi ще чорнi днi чекають на них? Хiба не все чорне вже сталося в Гениковiм життi?
Але як добре вихований хлопчик, вiн не мiг сперечатися з матiр'ю, чогось вимагати. Просто вiдмовився йти до школи в залатаних штанях. І день, i другий, i третiй…
Валандався вулицями та мрiяв утекти назад у Свердловськ – де всi його знають, де вiн перший шкiльний барабанщик i водночас – верховода й неперевершений вуличний боець свого району… Це був рай. Це були казковi сни – назбирати грошей на квиток i сiсти на потяг…
А ввечерi мати, викликана в школу, де iй повiдомили про синовi прогули, взялася до паска.
Геник вирiшив дiяти iнакше – по-чоловiчому.
Наступного ранку сам пiшов до директора i сказав:
– Вибачите мене за прогули. Я не мiг iти в школу, тому що… Бачите, яка латка на колiнi? У мене iнших штанiв нема, в класi будуть смiятись… Я ж новенький, до мене ще не звикли…
– Іди на урок, – сухо кинув директор, не пiдiймаючи голови вiд паперiв, розкладених на широкому столi. – Йди, я сказав! Я передам учителям твое прохання не викликати тебе до дошки…
Геник увiйшов до класу, прикриваючи колiно портфелем, пробрався за свою парту i не вставав би з-за неi до кiнця урокiв, якби на географii все-таки не викликали.
– Можна з мiсця? – запитав вiн.
– Чого це? – обурився вчитель. – Ти в нас особливий, чи що?
– А гаркавi в нас до дощки не ходять! – заiржали веселуни на заднiх партах.
Замiсть того, щоб iти вiдповiдати, Геник прожогом вискочив iз класу.
Наступного ранку мати приготувала йому новi штани, але пожбурила ледь не в обличчя – так, немовби Геник жадав вiд неi неможливого.
«Бiльше нiколи…» – подумав вiн, зцiплюючи зуби.
Надягнув старi, залатанi, й подався в школу.
Не ховаючись, пройшов на свое мiсце. З так само зцiпленими зубами виходив до дошки, а його, як на зло, викликали мало не на кожному уроцi. Нарештi на останньому, котрий вела класна керiвниця, увiйшов директор. Звелiв усiм сiсти й почав:
– На жаль, поки ще не всi учнi нашоi школи живуть у достатку. Є багато родин, яким не вистачае на iжу та одяг. Це здебiльшого неповнi родини, тi, в яких немае батька… Ми зобов'язанi пiклуватися про своiх учнiв, якi терплять нестатки. І ви, дiти, маете завжди пам'ятати, що у вашому класi е хлопчик, родина якого долае великi труднощi, й розумiти його. Ось бачите, школа поклопоталася про те, щоб йому видiлили 40 карбованцiв на нову шкiльну форму. Берiть приклад зi старших i завжди допомагайте тим, хто потрапив у скрутне становище. Геннадiю, будь ласка, вийди i вiзьми грошi, за якi твоя мама зможе купити тобi новий одяг.
Це було перше справжне приниження. Його Геник не пробачив свiтовi дотепер. Але хто мусить за це вiдповiдати? Вiн сам, тiльки вiн сам. Адже той, хто не пробачив, е не пробаченим…
Вiн знову (вкотре!) стиснув зуби до болю й узяв тi грошi, щоб удома кинути в обличчя матерi, як вона йому ранiше – новi штани.
А потiм попросився в нову школу. І хоч скiльки вправлявся перед дзеркалом, вимовляючи свое лунке прiзвище за методом Цицерона, з лiщиновими горiхами в ротi, майже не гаркавлячи, – все одно школи в його життi мiнялися ледь не кожного нового навчального року…
У цьому мiстi зi школами виникла додаткова проблема: вони тут подiлялися на росiйськi та украiнськi. Останнiх було менше, але саме такi чомусь, як на зло, всi були ближче до Геникового дому, нiж росiйськi, i йому випало жити в середовищi «кугутiв», «рогатих», як називали учнiв цих шкiл «центровi» хлопцi, якi вчилися в бiльш вiддалених, росiйських. Геник не розумiв, у чiм полягае рiзниця мiж тими цiлком в усьому нiби й однаковими його однолiтками. Учнiв «укрАинских» шкiл зневажали тiльки за те, що говорять вони «по-укрАински» (Геник усе життя вимовляв це слово так, як почув уперше в цiм мiстечку). Вiн був дуже здивований, коли за багато рокiв по тому, виявилося, що говорить вiн iз вихiдцями з «укрАинских» шкiл зовсiм не украiнською мовою, а якимсь там «суржиком», бо свято вiрив багато рокiв: саме оце i е та сама зневажувана «центровими» «укрАiська» мова.
У своi ж 12 вiн не в змозi був збагнути, чому такi дурницi настiльки роздiлили хлопчаче товариство його тутешнього району, що вiйни точаться не «вулиця на вулицю», а «школа на школу». Йому навiть здавалося, що хлопцi з «рогатих» шкiл привiтнiшi до приiжджих, нiж тi, що вчаться в «центрових». Але останнi одягалися моднiше, зналися на бiльш моднiй музицi й товариських стосункiв вдостоювали не кожного, а тiльки строго уподiбненого до них. Вони чимось, хай i вiддалено, нагадували «авторитетiв» iз братовоi свердловськоi компанii, тому Геник вирiшив повiрити таки iм, а не «рогатим».
