скачать книгу бесплатно
Так Геник втратив того, кого вважав другом з 12-ти рокiв.
Чи було це зрадництвом?
У книжках подiбне саме так i називалося. Але вже набагато пiзнiше Гениковi належало зрозумiти: для типовоi радянськоi родини подiбна змiна «прiоритетiв» така сама природна, як дихання.
Мало знати, що в цьому свiтi кожен за себе – не слiд забувати й iншого: люди нiколи не пам'ятатимуть про тебе нiчого доброго. Для твого оточення – ти тiльки потенцiйне зло, хоч би як старався довести протилежне. Нiкого не переконаеш, що тебе не обдарувано милiстю товаришування чи бодай спiлкуватиння з тобою. Бо природного як дихання спiлкування не iснуе – воно завжди потреба, тому завжди нещире. Так для себе постановив Геник, спостерiгаючи за Вiтьковою «оновленою» сiм’ею.
Люди тобi нiколи не пробачать близькостi, дружби з собою, спiльних провин, дурниць i навiть злочинiв, припишуть усi своi пiдлi думки тобi, обвинуватять у всiх своiх грiхах тебе, назвуть тебе причиною власних нещасть i мститимуться – все життя жорстоко й нещадно мститимуться за те, що колись добровiльно вивернули при тобi свое гниле нутро…
Найстрашнiшими ворогами виявляютьсяс тi, кого ти вважав найближчими.
І все одно Геник iз його завзятою, упертою, заклятою наiвнiстю й далi вважав, що не повинен, не може, не смiе чинити з iншими так, як вони з ним! Що бiльше людина стикаеться в життi з пiдлiстю, то наiвнiшою стае. Тодi Геник ще не знав: наiвнiсть – не завада мудростi.
Вдарити у вилицю за брутальне слово – так; плюнути в пику за боягузтво – свята справа; вiдвернутися за зрадництво, зневажати за непорядiсть – природно! Тiльки самому не впасти до такого рiвня, тiльки не уподiбнюватися до дрiбноти, не закалятися…
За це доля карае ще жорстокiше, адже тих, чиi голови пiдносяться над юрбою, – здаля видно. Навiть коли Геник довiдаеться про це – поводитись iнакше не зумiе, не зможе. Не його воно. Простiше взяти самому, нiж попросити, простiше забути, нiж пробачити, простiше вiдмовитися, нiж принизитись… Життя за таким законами завжди страшне. І той, хто приречений так жити, – страшний подвiйно, бо нi перед чим не зупиниться. І не пошкодуе – в першу чергу себе…
Вiтя розповiдав йому про свое нове життя, тупо розглядаючи носки власних черевикiв.
Геник навiть не вiдчував злостi, образи – тiльки безмежний, неймовiрний подив. Ще якийсь мiсяць тому вони навперебiй проклинали цей свiт брехунiв i лицемiрiв, на повен голос висловлювали презирство, присягалися, що нiколи не житимуть, як дрiбнi, жалюгiднi людцi, запевняли, що вони – з iншого тiста, що рiвних за силою духу iм нема… І що ж тепер? Син п'яницi та вокзальноi злодiйки читае йому, Гениковi, проповiдi про те, що варто зробитися помiркованим, забути шкiльнi витiвки, взятися до роботи над собою, замислитися про власне майбутне, вступити в комсомол, бо без нього тепер – нiкуди…
Вiтько нiби вже бачив свое прекрасне майбутне – братову кар'еру флотського iнтенданта з безстроковим i неподiльним допуском до жаданоi для всiх «гомо советикусiв» безкоштовноi, узаконено-злодiйськоi годiвницi, можливiсть прилаштувати Вiтька з його «престижним» свiдоцтвом зварювальника якогось там розряду на кораблебудiвний завод, та не просто на завод, а на таемне виробництво не абичого, а пiдвiдних човнiв! Та тут тобi всiм годiвницям годiвниця! Рай земний! Що перед цим якась там дитяча двiрська дружба? Не бачили тодi заслiпленi веселковими перспективами Вiтьковi очi единого: свого майбутнього повернення в мiсто юностi пiсля розвалу Союзу i втрати «золотого дна» в Саратовi, своiх спроб спiймати Геникiв погляд, марних спроб. Зараз вiн дивився на носаки своiх черевикiв, не зважуючись пiдняти очей, котрi почали б тодi розгублено бiгати. Минуть роки – й Геник дивитиметься крiзь нього, прямо та спокiйно, пронизуючи поглядом блiду тiнь друга свого дитинства. Вiтько не мiг цього бачити, а Геник – бачив уже тоi хвилини, коли вислуховував слова, якi були для нього зреченням.
