скачать книгу бесплатно
Сто днiв. Левiафан (збiрник)
Йозеф Рот
Йозеф Рот (1894, Броди, Галичина – 1939, Париж) – австрiйський письменник i журналiст, один з найвизначнiших нiмецькомовних авторiв першоi половини ХХ столiття, чиi твори увiйшли до скарбницi свiтовоi лiтератури. Бiльшiсть його романiв екранiзовано.
«Сто днiв» (1935) – единий iсторичний твiр письменника, де на тлi вбивчого безумства iмператора Наполеона I подано разюче зображення трагедii малоi людини, – а водночас i цiлого поколiння! – що беззастережно вiрила в проголошенi iдеали.
«Левiафан» (1940) – один з останнiх творiв Йозефа Рота, що вийшов друком уже пiсля смертi автора й зображуе нинi втрачений свiт еврейських громад Галичини та Схiдноi Європи.
Йозеф Рот
Сто днiв
Левiафан
Joseph Roth
Die Hundert Tage
Leviathan
Перекладено за виданнями:
Joseph Roth. Die Hundert tage // Werke. – B. 5. – K?ln: Kiepenheuer & Witsch – Amsterdam: Allert de Lange, 1990;
Joseph Roth. Erz?hlungen. – K?ln: Kiepenheuer & Witsch – Amsterdam: Allert de Lange, 2009.
The translation of this book was supported by theaustrian Federal Chancellery (Division forarts and Culture)
Це видання було здiйснено за пiдтримки Австрiйськоi федеральноi канцелярii (Вiддiл культури i мiстецтв)
?bersetzung insukrainische wurde von folgendeninstitutionen unterst?rzt Robert Bosch Stiftung (Deutschland) und ?bersetzerhaus Looren (Schweiz) ?sterreichischegesellschaft f?r Literatur (?sterreich)
Переклад украiнською мовою здiйснено за участi Фонду Роберта Боша (Нiмеччина) i Будинку перекладачiв Лорен (Швейцарiя), Австрiйського лiтературного товариства (Австрiя)
© П. В. Таращук, переклад украiнською, 2016
© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2016
© ТОВ «Видавництво Фолiо», 2016
***
Сто днiв
Книга перша
Повернення Великого Імператора
I
Із туману виринуло криваво-червоне, скорботне крихiтне сонце. А невдовзi знову зникло в холоднiй сiростi ранку. Почався похмурий день. Було двадцяте березня, отже, за день до початку весни. Та весною ще нiде й не пахло. В усiй краiнi не вщухали дощi та бурi, люди мерзли.
У Парижi ще вчора вночi лютувала буря i дощ. А сьогоднi пiсля короткого ранкового веселого щебету птахи раптом замовкли. Зi шпарин у брукiвцi тонкими, огидними i холодними пасмами змiiвся туман i знову зволожував камiння, щойно висушене вранiшнiм вiтром, здiймався помiж вербами i каштанами в парках i обабiч алей, змушував здригатися зухвалi бруньки на деревах, проймав дрожем мокрi спини терплячих коней коло нерухомих фiакрiв i пригинав до землi дим, який зранку там або там марно намагалися пiдняти в повiтря працьовитi камiни. Тхнуло пожежею, туманом, дощем, вогким одягом, снiговими хмарами, якi чекали своеi митi, а передусiм градом, що немов завис у повiтрi, неприязним вiтром, мокрим наскрiзь шкiряним ремiняччям i огидним смородом каналiзацiйних труб.
А втiм, негода не тримала парижан в оселях. Ще вдосвiта люди вже юрмилися на вулицях. Збиралися пiд стiнами, де були розклеенi газетнi сторiнки. Газети переповiдали прощальнi слова французького короля. Тi немов заплаканi газети навряд чи й можна було читати, бо нiчний дощ розмив свiжу фарбу лiтер i де-не-де проступав клейстер, яким папiр приклеiли до каменю. Вряди-годи несамовитий порив вiтру остаточно зривав зi стiни який-небудь аркуш i жбурляв його в чорне болото вулиць. Отак безславно – у вуличному брудi, пiд колесами возiв, копитами коней i неуважними ногами перехожих – були знищенi прощальнi слова французького короля.
Дехто, хто зберiг вiрнiсть королю, сумовито дививсь на тi аркушi й корився долi. Саме небо, здаеться, було неприхильне до короля. Буря i дощ подбали про знищення його прощальних слiв. Учора ввечерi пiд вiтром i дощем король покинув свiй палац i резиденцiю. «Дiти, не засмучуйте мене!» – проказав вiн, коли люди навколiшки благали його лишитися. Вiн не мiг лишитися, небеса обернулися проти нього… i це бачили всi.
То був добрий король. Мало хто любив його, але багато людей у краiнi були прихильнi до нього. Вiн не мав доброго серця, лише королiвське. Вiн був старий, огрядний, незграбний, добродушний i гордий. Вiн знав лихо життя без батькiвщини, бо постарiв у вигнаннi. Як i кожен нещасний, не довiряв людям. Любив помiркованiсть, спокiй i мир. Був самотнiй i чужий людям, бо справжнi королi вiдчуженi й самотнi. Був бiдолашний i старий, огрядний i незграбний, гiдний, розважливий i нещасний. Мало хто любив його, але чимало людей в краiнi були прихильнi до нього.
Старий король утiк вiд великоi тiнi, вiд тiнi могутнього iмператора Наполеона, що вже двадцять днiв пiдступав до столицi. Імператор вiдкидав свою тiнь наперед, i падала вона важким тягарем. Вiн тиснув на краiну i майже на весь свiт. Імператора добре знали в краiнi i всюди на землi. Його гiднiсть була iншою, нiж гiднiсть природжених королiв: вiн мав гiднiсть насильства. Свою корону вiн не успадкував, а здобув i завоював. Вiн походив iз невiдомого роду, але надав слави навiть своiм безiменним предкам. Сам надав предкам блиску, а не отримав його вiд них, як природженi iмператори й королi. Отже, з усiма безiменними вiн був спорiднений не меншою мiрою, нiж iз носiями давньоi спадковоi гiдностi. Пiднiсши себе, ушляхетнивши, коронувавши, вiн пiднiс водночас i всiх безiменних, увесь простолюд, i тому люди любили його. Вiн досить довгий час лякав, перемагав i стримував великих свiту цього, i тому дрiбнiшi вважали його за свого месника i визнали як свого володаря. Вони любили його, бо вiн видавався iм рiвнею, а ще й тому, що все-таки був вищий вiд них. Вiн був для них взiрцем i правив за стимул.
Ім’я iмператора знали в усьому свiтi, але про нього самого знали мало. Бо, як i справжнiй король, вiн був ще й самотнiй. Його любили й ненавидiли, боялися й шанували, але мало хто справдi знав його. Імператора могли тiльки ненавидiти, любити, боятися й молитися йому, наче Богу. А вiн був людина.
Вiн сам ненавидiв, любив, боявся i шанував. Вiн був могутнiй i кволий, зухвалий i зневiрений, вiрний i зрадливий, палкий i байдужий, зарозумiлий i простий, гордий i ниций, сповнений сили i жалюгiдний, щирий i недовiрливий.
Імператор обiцяв людям свободу i гiднiсть, але той, хто потрапляв до нього на службу, втрачав свободу й цiлковито вiддавався йому. Вiн мало цiнував народ i народи, проте пiдлещувався до народу, щоб мати його прихильнiсть. Зневажав природжених королiв, але прагнув iхньоi дружби та визнання. Вiрив у Бога, але не боявся його. Добре знав смерть, але не хотiв умирати. Не дуже шанував життя, але хотiв насолоджуватися ним. Не цiнував кохання, але прагнув володiти жiнками. Не вiрив у вiрнiсть та дружбу, проте невтомно намагався здобути друзiв. Мало цiнував цей свiт, але прагнув завоювати його. Довiряв людям тiльки тодi, як вони були вже готовi загинути за нього: отак вiн робив iх солдатами. Щоб бути впевненим у iхнiй любовi, вчив iх коритися йому. Щоб iмператор був впевненим у них, вони мали загинути. Вiн хотiв ощасливити свiт, але завдав йому мук. Що ж, iмператора любили навiть за його слабкостi. Там, де вiн засвiдчував слабкiсть, люди бачили, що вiн рiвня iм, i любили його, вiдчувши спорiдненiсть iз ним. А коли iмператор засвiдчував силу, його любили саме за неi i за те, що вiн, здавалося, вже не рiвня iм. А той, хто не любив iмператора, ненавидiв або боявся його. Вiн був сильний i нерiшучий, вiрний i зрадливий, мужнiй i полохливий, пiднесений i мiзерний.
Тепер вiн стояв перед брамами мiста Парижа.
Дехто зi страхом, а дехто з радiстю поскидав знаки та емблеми, якi запровадив король.
Барвою короля i його дому була бiла. Тi, хто визнавав його, чiпляли на одяг бiлi банти.
А сьогоднi сотнi людей немов випадково загубили своi бiлi банти. Тепер вони, наче зганьбленi, вiдкинутi метелики, валялися в чорному брудi вулиць.
Квiткою короля i його дому була неприступна, незаймана лiлея. Тепер сотнi викинутих, зневажених i зганьблених штофових i шовкових лiлей валялися в чорному брудi вулиць. А барвами iмператора, що пiдступав до мiста, були синя, бiла й червона: синя, як небо i далечiнь, бiла, як снiг i смерть, червона, як кров i свобода.
У мiстi нараз з’явилися тисячi людей iз синьо-бiло-червоними бантами на одязi й капелюхах.
А замiсть непорочних гордих лiлей люди прикрасили себе найскромнiшими квiтами – фiалками.
Фiалки – смиреннi й смiливi квiти. Їм властивi чесноти безiменного народу. Навряд чи помiченi, цвiтуть вони в затiнку високих дерев i зi скромною, але гiдною вiдчайдушнiстю першими вiтають весну. А темно-синiй полиск нагадуе ще й про вранiшню млу перед сходом сонця, а також вечiрню перед початком ночi. Фiалка була квiткою iмператора. Його називали Батьком фiалок.
Тепер уже тисячi простолюду з паризьких передмiсть сунули до центру мiста, до палацу, i всi були прикрашенi фiалками. То був передодень початку весни, неприязний передодень похмуроi весни. Але фiалки, наймужнiшi серед квiтiв, уже цвiли в лiсах перед брамами мiста. Здавалося, нiби народ iз передмiсть несе живу весну в кам’яне мiсто, до кам’яного палацу. Букети щойно зiрваних фiалок синiли на пiднятих чоловiчих цiпках, мiж теплими i пишними жiночими грудьми, на капелюхах i шапках, якими вимахували в повiтрi, у руках робiтникiв i ремiсникiв, що вiтали iмператора, на офiцерських шпагах, на барабанах колишнiх барабанщикiв i срiбних сурмах колишнiх сурмачiв. На чолi деяких гуртiв iшли барабанщики колишньоi iмператорськоi армii. Вони вибивали давнi вiйськовi мелодii на старiй телячiй шкурi, пiдкидали в повiтря окриленi барабаннi палички i знову ловили iх, мов зграбних пташечок, якi вертались додому, у розкритi батькiвськi долонi. На чолi iнших груп, а то й усерединi iх, виступали колишнi сурмачi колишньоi армii, вряди-годи приставляли сурми до вуст i сурмили давнiй бойовий поклик iмператора, сумовитий i простий поклик смертi та перемоги, що змушував кожного солдата згадати про присягу загинути за iмператора, а також про останне зiтхання любоi дружини, яку покидають, щоб загинути за iмператора. Помiж гуртiв i верхи на людських плечах виднiли колишнi офiцери iмператора. Вони похитувались, так, хиталися понад хвилями голiв у юрбi, немов живi людськi корогви. Офiцери подiставали з пiхов шпаги. На вiстрях шпаг крутилися iхнi капелюхи, мов маленькi чорнi прапори, прикрашенi трибарвними кокардами iмператора i народу Францii. Вiд часу до часу, немов слова, якi не часто доводилось виголошувати, й далi гнiтили серця чоловiкiв i жiнок, вони вигукували: «Хай живе Францiя! Хай живе iмператор! Хай живе народ! Хай живе Батько фiалок! Хай живе свобода! Хай живе iмператор!». І знову: «Хай живе iмператор!» Інколи серед якогось гурту хтось натхненний навiть заспiвував. Вiн спiвав давнiх пiсень ветеранiв, що брали участь у давнiх битвах, пiсень, якi оспiвували прощання людини з життям i ii молитву перед смертю, були проспiваною сповiддю солдата, що не мав часу для останнього вiдпусту; пiсень про його любов до життя i любов до смертi, пiсень, у яких звучали хода полкiв i ляскiт рушниць. Раптом хтось заспiвав давно нечуту пiсню – «Марсельезу», i всi тисячi людей приедналися до того спiву. То була пiсня французького народу, пiсня свободи i послуху. То була пiсня батькiвщини i всього свiту, пiсня iмператора, як i фiалка була його квiткою, орел – його птахом, а синiй, бiлий i червоний кольори – його барвами. Та пiсня надала шляхетностi перемозi i осяяла навiть програнi битви. В пiснi звучав трiумф i його сестра – смерть. У нiй чулися i розпач, i впевненiсть. Кожен, хто спiвав «Марсельезу», ставав могутнiм товаришем i другом тих, кому належала ця пiсня. Той, хто спiвав ii разом iз багатьма людьми, вiдчував свою вiчну самотнiсть, дарма що перебував серед юрби. Адже «Марсельеза» говорила про трiумф i загибель, про еднiсть зi свiтом i самотнiсть кожноi окремоi людини, про облудну могутнiсть людини i ii безперечне безсилля, ця пiсня – спiв життя i спiв смертi. Це пiсня французького народу.
Їi спiвали того дня, коли повернувся iмператор Наполеон.
II
Чимало давнiх друзiв поквапилися назустрiч iмператоровi, щоб зустрiти його ще по дорозi. Іншi приготувалися зустрiти його вже в мiстi. З вежi мунiципалiтету вже зникла бiла корогва короля, i там майорiла тепер синьо-бiло-червона корогва iмператора. На стiнах, де ще вчора вранцi були приклеенi прощальнi слова короля, висiли тепер уже не заплаканi, не розмитi дощем, а яснi i з виразним шрифтом охайнi та сухi новi аркушi. Над ними з владною силою ширяв iмператорський орел, немов його могутнi чорнi крила захищали чорний охайний шрифт i немов вiн сам, лiтера за лiтерою, випустив його зi свого небезпечного й промовистого дзьоба. То був манiфест iмператора. Люди знову зiбралися пiд тими самими стiнами, i в кожному гуртi хто-небудь читав уголос слова iмператора. Його слова звучали по-iншому, нiж скорботне прощання короля. Слова iмператора були виразнi та сильнi, в них озивались трiскiт барабанiв, суворий поклик сурм i буремний голос «Марсельези». Здавалося, нiби голос кожного, хто читав слова iмператора, ставав голосом самого iмператора, i здавалося, нiби вiн, ще не прибувши, вже промовляе до народу Парижа вустами десятьох тисяч висланих наперед посланцiв. Так, а невдовзi здавалося, нiби й самi газети вже промовляють зi стiн. Надрукованi слова немов заговорили, лiтери гукали, а над ними немов вимахував крилами могутнiй i супокiйний орел. Прийшов iмператор, i невдовзi його голос вiдлунював вiд усiх стiн.
Давнi друзi, колишнi достойники та iхнi дружини заквапилися до палацу. Генерали i мiнiстри поодягали старi мундири, почiпляли iмператорськi нагороди, i тепер, глянувши в дзеркало перед виходом iз дому, iм здавалося, нiби вони й не жили, вiдколи не стало iмператора, а спали, як мертвi, i аж тепер прокинулись до життя. Ще щасливiшi були дами iмператорського двору, знову одягнувши старi сукнi. Вони вже думали, нiби втратили молодiсть, а iхня краса зiв’яла, осяйнiсть потьмянiла. А тепер, вбраним у сукнi, якi були свiдками iхньоi молодостi й радiсних трiумфiв, iм здавалося, нiби час пiсля вiд’iзду iмператора стояв на мiсцi. Так, час, цей ворог жiноцтва, зупинився, мов покалiчений, швидкоплиннi години, повзучi тижнi, нуднi й повiльнi вбивчi мiсяцi стали немов страшним сновиддям. Дзеркала тепер не брехали, а вiдображували правдивий образ молодостi. Трiумфальною ходою, на окрилених щастям ногах, неначе тi помолодшали, – адже то були омолодженi i знову пробудженi до молодостi ноги, – дами сiдали в екiпажi та iхали до палацу, де iх вiтав народ, що чекав i напирав з усiх бокiв.
Люди чекали в саду перед палацом, тиснулися перед брамою. В кожному мiнiстрi та генералi, що пiд’iздив, добачали нового посланця iмператора. Прийшли i смиреннi слуги, колишнi iмператорськi куховари, кучери, пекарi й пралi, шталмейстер i стайничi, кравцi та шевцi, муляри i шпалерники, лакеi та покоiвки. Вже почали опоряджати палац для iмператора, щоб вiн застав його таким, яким покинув, i нiщо не нагадувало про короля, що втiк. За цiею роботою дами й пани високого роду поедналися з простими слугами. Авжеж, дами iмператорського двору, незважаючи на свою гiднiсть, одяг, який легко занапастити, й виплеканi нiгтi, ще ревнiше за слуг заходилися здирати, зривати, здряпувати шпалери з бiлими королiвськими лiлеями, i то з чуттям помсти, лютi, нетерпiння й натхнення. Пiд шпалерами короля знову з’явилися давнi й добре вiдомi знаки iмператора, незлiченнi золотi бджiлки зi скляними, вiдстовбурченими крильцями з тендiтними прожилками i черевцями в чорну смужку: iмператорськi комашки, стараннi виробники солодощiв. Солдати колишньоi армii принесли iмператорських орлiв iз лискучо-золотоi латунi й поставили iх в усiх чотирьох кутках, щоб iмператор, прибувши, знав, що солдати чекали його, – навiть тi, якi не могли бути з ним пiд час вступу до мiста.
Тим часом уже почало сутенiти, а iмператор ще й досi не приiхав. Перед палацом запалили лiхтарi. Вздовж вулиць горiли смолоскипи, борючись iз туманом, вогкiстю i вiтром.
Люди чекали й чекали. Нарештi долинув розмiрений тупiт копит вiйськових коней. Усi знали: то драгуни Тринадцятого драгунського полку. Полковник iхав попереду, його шабля вилискувала, – тоненький срiбний полиск серед каламутноi пiтьми, – а потiм вигукнув: «Дорогу iмператоровi!» На карому огирi, що в сутiнках навряд чи й був помiтний, iз широким обличчям з довгими чорними вусами, полковник iз сяйливою зброею в пiднятiй руцi здiймався понад головами людського юрмища, i його заклик «Дорогу iмператоровi!», що лунав вiд часу до часу, i сама його постать, то осяяна жовтим свiтлом миготливих смолоскипiв, то знову захована вiд iхнього полум’я, нагадувала народовi живого i войовничого, ба навiть жорстокого янгола-охоронця, якого хотiв мати коло себе iмператор. Адже народовi здавалося, нiби iмператор цiеi митi дае накази навiть своему янголовi-охоронцевi…
Ось уже в супроводi драгунiв приiхала на прудких колесах, гуркiт яких приглушував тупiт копит, iмператорська карета.
Зупинилася перед замком.
Імператор вийшов iз карети, i до нього потяглося безлiч бiлих простертих долонь. Цiеi митi, зачарований благальними руками, вiн утратив волю i притомнiсть. Зрушенi любов’ю й простертi до нього бiлi руки видалися йому ще страшнiшими за ворожi й озброенi. Кожна окрема рука була немов бiлим, сповненим любовi тужливим обличчям. Любов простертих бiлих рук линула назустрiч iмператоровi, то було могутне i небезпечне благання. Чого вимагали тi руки? Чого хотiли вiд нього? Тi руки водночас благали, вимагали й наказували: отак простягають руки, звертаючись до богiв.
Імператор заплющив очi й вiдчув, як руки пiдiймають його, ось вiн уже похитуеться на незнайомих плечах, його несуть сходами вгору до палацу, i вiн чуе ще добре знайомий голос свого приятеля генерала Лавалета: «Це ви! Це ви! Це ви, мiй iмператоре!». З голосу та вiддиху iмператор здогадався, що його приятель попереду пiднiмаеться сходами задки. Імператор розплющив очi й побачив простертi руки Лавалета i його бiле обличчя.
Імператор перелякався i знову заплющив очi. Немов заснулого або непритомного, його занесли, завели й супроводили до його колишньоi кiмнати. З переляком i щастям, тобто зi щасливим переляком у серцi, вiн сiв за письмовий стiл.
Немов у туманi, побачив у кiмнатi кiлькох друзiв. Із вулицi, крiзь зачиненi вiкна, до нього долинали гамiрний поклик народу, iржання коней, брязкiт зброi, виразний дзенькiт острог, а з передпокою, з-поза високих бiлих дверей, навпроти яких вiн сидiв, чулося бурмотiння i шепiт багатьох голосiв, i часом йому здавалося, нiби вiн упiзнае той чи той голос. Вiн сприймав усе, водночас виразне i розпливчасте, далеке i близьке, i все водночас i тiшило його, i змушувало здригатися. Йому здавалося, нiби вiн нарештi повернувся додому, а водночас нiби його бурею занесло кудись далеко. Мало-помалу iмператор змусив себе бути уважним, наказав очам спостерiгати, вухам слухати. Вiн зацiпенiло сидiв за письмовим столом. Тiльки йому були призначенi вигуки надворi пiд вiкнами. Задля нього тут у кiмнатi стояли й чекали друзi. Задля нього бурмотiли i шепотiли численнi голоси за зачиненими дверима в передпокоi. Раптом йому здалося, нiби вiн бачить, як в усiй великiй французькiй краiнi стоять i чекають геть усi, незлiченнi тисячi друзiв. Як тут сотнi людей, в усiй краiнi гукають мiльйони: «Хай живе iмператор!» В усiх кiмнатах шепочуть, бурмочуть i розмовляють про нього. Вiн би залюбки порозкошував ще трохи неробством, щоб думати про себе, мов про когось чужого. Аж тут почув за плечима на камiнi регулярне й нещадне цокання дзигарiв. Час плинув, i дзигарi зненацька кволо й понуро забамкали. Одинадцята година, ще година до пiвночi. Імператор пiдвiвся.
Пiдступив до вiкна. На всiх мiських дзвiницях дзвони бамкали одинадцяту годину. Імператор любив дзвони. Любив ще з дитинства. Вiн не цiнував церкви, безпорадний, iнколи навiть переляканий, стояв перед хрестом, але любив дзвони. Його серце вiдповiдало iм. Їхне бамкання створювало в нього святковий настрiй. Йому здавалося, нiби дзвони повiдомляють не тiльки про години й початок церковних вiдправ. Дзвони – язики небес. Яке земне створiння розумiло iхню золоту мову? Кожну годину дзвони вибивали побожно, бо тiльки вони хотiли знати, котра з них вирiшальна. Імператор стояв коло вiкна й насолоджувався iхнiм щоразу тихiшим вiдлунням. Потiм обернувся. Пiдiйшов до дверей i вiдчинив iх. Стояв на порозi i оглядав обличчя скупчених людей. Вони всi були тут, вiн упiзнав iх, вiн нiколи не забував iх, бо сам повиводив iх у люди: ось герцог Бассано i Камбасерес, герцоги Падуанський, Ровiго i Гаете, а ось Тiбодо, Декре, Дарю й Даву. Глянув назад у кiмнату: там були його друзi Коленкур та Екзельман i молодий та сповнений невинностi Флерi де Шабулон. Ох, вiн ще мае друзiв. Дехто, правда, зрадив його. Невже вiн Бог, щоб карати чи гнiватись? Вiн тiльки людина. Натомiсть друзi вважали його за Бога. І, наче вiд Бога, вимагали вiд нього гнiву i покарань, наче вiд Бога, чекали вiд нього прощення. Але iмператор уже не мав часу, щоб, наче Бог, гнiватись та карати, а потiм прощати. Вiн не мав часу. Виразнiше за вигуки юрби пiд вiкнами i гамiр драгунiв у саду та будинку вiн чув лагiдне, проте нещадне цокання дзигарiв на камiнi в себе за плечима. Вiн уже не мав часу карати. Вiн мав час тiльки на те, щоб прощати i приймати любов, дарувати й давати: ласки, титули й посади – всi жалюгiднi дари, якi може роздавати iмператор. Великодушнiсть вимагае менше часу, нiж гнiв. Імператор був великодушний.
III
Дзвони пробамкали пiвнiч. Час минав, час летiв. Мiнiстерства! Уряд! Імператор повинен мати уряд! Невже можна урядувати без мiнiстрiв i без друзiв? Але за мiнiстрами, яких ставлять для нагляду за iншими людьми, треба теж наглядати! Друзi, яким довiряють, самi стають недовiрливi й породжують пiдозри! Народ, що радiе пiд вiкнами i обернув сьогоднiшню нiч у день, улягае мiнливим настроям! Бог, на якого покладаються, невiдомий i невидимий! Тепер уже iмператор мае мiнiстрiв: iмена! Імена! Декре очолить Вiйськово-морське мiнiстерство, а Коленкур – Мiнiстерство закордонних справ; Молье вiдповiдатиме за державну скарбницю, а Годен – за фiнанси; Карно, слiд сподiватися, стане мiнiстром внутрiшнiх справ, а Камбасерес – архiканцлером. Імена! Імена! На дзвiницях бамкнуло першу годину, потiм другу, i невдовзi вже розвиднялося… Хто очолить Мiнiстерство полiцii?
Імператор потребував полiцii, янгола-охоронця не досить. І згадав про свого колишнього мiнiстра полiцii на ймення Фуше. Імператор мiг би дати наказ арештувати i навiть стратити того ненависного чоловiка. Адже той зрадив його. Фуше знав усi таемницi краiни, всiх друзiв i всiх ворогiв iмператора. Фуше мiг i зраджувати, i охороняти, i то водночас. Ох, усi друзi, до яких ще збереглася довiра, назвали його iм’я! Вiн спритний i вiрний могутньому, казали вони. А хiба iмператор не могутнiй? Хiба може хто сумнiватись у його могутностi i хiба дозволено кому помiтити його страх?
– Приведiть Фуше! – наказав iмператор. – І лишiть мене самого!
IV
Імператор оглянув кiмнату – вперше, вiдколи зайшов до неi. Став перед дзеркалом. Побачив свое вiдображення аж по груди. Зсунув брови, спробував усмiхнутися, оглянув губи, розтулив рот i помилувався своiми бiлими, здоровими зубами. Причесав пальцями чорне волосся на чолi, всмiхнувся своему вiдображенню: великий iмператор – великому iмператоровi. Був задоволений собою. Вiдступив на пару крокiв i знову милувався собою. Імператор був самотнiй, сильний, молодий i здоровий. Вiн не боявся жодного зрадника.
Обiйшов кiмнату, глянув на тiльки-но обдертi шпалери, розiрванi королiвськi лiлеi, всмiхнувся, пiдняв угору латунного iмператорського орла, що стояв, припертий у кутку, й зупинився нарештi перед невеличким вiвтарем. Вiн був зроблений iз гладенького чорного дерева. Із закритоi шухляди поширювалися забутi далекi пахощi ладану, а на вiвтарi стояло бiле i примарне невеличке розп’яття зi слоновоi костi. Кощаве, видовжене бородате обличчя розп’ятого незворушно й незмiнно височiло серед створеноi миготливими свiчками миготливоi ясностi кiмнати. Вони забули прибрати вiвтар, подумав iмператор. Король тут щоранку ставав навколiшки. А Христос не чув його! «Менi вiн не потрiбний! – раптом проказав уголос iмператор. А потiм: – Геть його!» Пiдняв руку. Тiеi митi йому здалося, нiби вiн повинен стати навколiшки. Але одразу вiдкритою, мов для ляпасу, долонею скинув розп’яття з вiвтаря на пiдлогу. Воно сухо i твердо впало на малесенькi планки нiчим не покритого паркету. Імператор нагнувся. Хрест зламався. З простертими в боки худими руками зi слоновоi костi, якi вже не мали своеi гнiтючоi опори, на голих свiтлих дощечках паркету лежав Спаситель, задерши до стелi бiлу борiдку й гострого носа, i тiльки ноги ще були прикутi до уламка невисокого хреста.
Аж тут у дверi постукали й доповiли про прихiд мiнiстра полiцii.
V
Імператор i далi стояв на тому самому мiсцi. Його лiвий чобiт прикривав бiлi уламки розп’яття. Імператор схрестив руки на грудях, що було характерним для нього жестом, коли вiн чекав чогось, коли думав про щось або прагнув створити враження, нiби думае. Водночас вiн таким чином твердо тримав себе, руками вiдчував свое тiло, правою рукою перевiряв, як б’еться серце, i керував тими ударами. Люди знали й любили цю його позу. Вiн сотнi разiв зображував ii перед дзеркалом. І тисячi разiв його малювали в такiй позi. Тi малюнки висiли в тисячах кiмнат у Францii та в усiх iнших краiнах свiту, в Росii та Єгиптi. Ох, вiн знав свого мiнiстра полiцii, цього небезпечного i недовiрливого, старого i споконвiчного чоловiка, що нiколи не був молодим i нiколи не вiрив у Бога. Мов сухий, лискучий павук, вiн, наполегливий, терплячий i позбавлений пристрастей, снував i розривав свое павутиння. Чоловiка, що з-помiж усiх людей був найтяжчим безбожником, священика, що порушив обiтницю, iмператор приймав у позi, в якiй його звикли бачити мiльйони побожних християн. Тож iмператор схрестив руки, щоб не тiльки вiдчувати себе, а й дати Ненависному вiдчути вiру мiльйонiв побожних людей, якi шанували й любили iмператора зi схрещеними руками. Імператор чекав свого мiнiстра i став немов своiм пам’ятником.
Мiнiстр уже стояв у кiмнатi й схилив голову. Імператор не ворухнувся. Здавалося, нiби мiнiстр схилився не так, як схиляють голову перед великим, а так, як тримають ii, щоб сховати обличчя, вдаючи, нiби шукають чогось на пiдлозi. Імператор думав про розбите розп’яття, яке намагався приховати лiвим чоботом i, звичайно, приховав би вiд кожного, але не вiд погляду цього полiцая. Імператоровi видалося негiдним, що вiн покинув свое мiсце, i негiдним, що вiн щось приховуе.
– Дивiться менi в обличчя! – наказав вiн, надавши своему голосу давнього переможного звучання.
Мiнiстр пiдвiв голову. Вiн мав висохле обличчя, а його очi непевноi барви, десь мiж ясною i темною, марно намагалися остаточно розплющитись i опиратися тисковi повiк, якi самi собою опускалися знову, хоча мiнiстр удавав, нiби всякчас намагаеться знову пiдняти iх. Його мiнiстерський мундир був бездоганним i вiдповiдав усiм приписам, але, немов щоб нагадати про незвичну нiчну годину, якоi господар був змушений одягти його, був застебнутий не до кiнця. Немов випадково один гудзик на жилетi лишився вiльним. Імператор мав помiтити цей гандж i таки справдi помiтив.
– Поправте одяг! – наказав iмператор.
Мiнiстр усмiхнувся й застебнув гудзика.
– Ваша Величносте, – заговорив мiнiстр, – я ваш слуга!
– Вiрний слуга! – кинув iмператор.
– Найвiрнiший! – додав мiнiстр.
– Щось я не помiчав цього останнi десять мiсяцiв, – лагiдно дорiкнув iмператор.
– Крiм останнiх двох мiсяцiв, – заперечив мiнiстр. – Для мене щастя знову бачити тут Вашу Величнiсть, i два останнi мiсяцi я працював.
Мiнiстр говорив повiльно i тихо. Вiн не пiдвищував i не знижував тону. З його вузеньких вуст слова виповзали, наче круглi, добре вгодованi тiнi, досить гучнi, щоб iх почули, i досить обережнi, щоб не видаватись такими сильними, як слова iмператора. Своi довгi, ледь зiгнутi руки мiнiстр безпорадно i шанобливо тримав на стегнах. Здавалося, нiби вiн уклоняеться навiть руками.
– Я вирiшив, – проказав iмператор, – поховати минуле. Ви чуете, Фуше? Минуле. Воно безрадiсне.
– Так, Ваша Величносте, безрадiсне.
Вiн стае довiрливим, подумав iмператор.
– Фуше, буде багато роботи, – мовив вiн. – Людям не можна давати час. Треба випередити iх. До речi, ви маете новини з Вiдня?
– Поганi новини, Ваша Величносте, – вiдповiв мiнiстр. – Імператорський мiнiстр закордонних справ пан Талейран усе занапастив. Вiн служить ворогам Вашоi Величностi краще, нiж служив коли-небудь Вашiй Величностi. Я нiколи не вважав його – Ваша Величнiсть пам’ятае – за чесну людину. Звичайно, роботи буде багато! Щоб виконати всi завдання, потрiбна тверда рука…
Фуше так тримав на стегнах своi напiвзiгнутi кистi, що здавалося, нiби вiн щось ховае в них, а його задовгi гаптованi золотом пальми на рукавах приховували немов навмисне зап’ястки. Виднiли тiльки довгi, гачкуватi пальцi. Пальцi зрадника, подумав iмператор. Такими пальцями тiльки грамузляти дрiбнi мерзеннi дописи на письмовому столi. Цi руки не мають м’язiв. Я не зроблю його своiм мiнiстром закордонних справ!..
Мiркуючи, iмператор несамохiть вiдсунув ногу вiд уламкiв хреста. Вiн хотiв пiдiйти до вiкна. Імператоровi здалося, нiби Фуше своiми прикритими очима косуе на хрест, i йому стало прикро. Вiн швидко ступив крок уперед, задер пiдборiддя i гучним наказовим тоном, щоб швидше покласти край аудiенцii, проказав:
– Я призначаю вас своiм мiнiстром!
Мiнiстр навiть не ворухнувся. Тiльки повiка його правого ока пiднялася трохи над зiницею, немов вiн щойно прокинувся. Здавалося, нiби вiн слухае оком, а не вухом.
Тоном, який мiнiстровi видався надто вже недбалою самоочевиднiстю, iмператор говорив далi:
– Ви очолите Мiнiстерство полiцii, яким ви так успiшно керували.
Цiеi митi з цiкавiстю пiднята повiка знову опустилася на зiницю, приховавши короткий зелений спалах.
Мiнiстр навiть не ворухнувся. Вiн зважуе, думав iмператор, вiн зважуе надто довго.
Нарештi Фуше вклонився. Його слова вийшли з геть пересохлоi горлянки:
– Ваша Величносте, я щиро радiю, що знову можу служити вам.
– До побачення, герцогу Отрантський! – попрощався iмператор.
Фуше випростався пiсля поклону. Мить постояв зацiпенiло i широко розплющеними, немов здивованими очима дививсь якраз у бiк iмператорських чобiт, мiж якими полискували уламки хреста зi слоновоi костi.
Потiм вийшов.
Вiн ступав з опущеною головою по передпокою, кiлька разiв ледь привiтавшись зi знайомими. Його ходи не чули. В м’яких черевиках, немов у панчохах, вiн безшумно спустився кам’яними сходами повз драгунiв, що сидiли навпочiпки або лежали й хропiли, проминув сад, коней, що iржали й тупали копитами, напiвосвiтленi кiмнати i прочинену браму. Ретельно обминав розкиданi сiдла та збрую. Опинившись за брамою, тихенько свиснув. Пiдiйшов його секретар.
– Доброго ранку, Гайяре! – мовив Фуше. – Тепер ми знову трохи мiнiстр полiцii. Вiн здатний лише воювати, а не робити полiтику! За три мiсяцi я буду могутнiший за нього! – i показав пальцем на палац за своiми плечима.
– Тепер тут знову немов вiйськовий табiр, – мовив Гайяр.
– Тепер тут знову немов вiйна, – уточнив мiнiстр.
