скачать книгу бесплатно
– Авжеж, – погодився Гайяр, – але немов програна.
Вони пiшли по вулицi поряд, як брати, i занурились у нiчний туман, що був наче рiдний iм i невдовзi поглинув iх.
VI
Час бiг невпинно i видавався iмператоровi швидшим, нiж будь-коли ранiше в його життi. Інколи його опановувало прикре вiдчуття, нiби час уже не кориться йому, як давнiше, як багато рокiв тому. «Багато рокiв тому!» – проказав вiн уголос i заходився рахувати, i заскочив себе на тому, що почав думати й рахувати, як старий дiд. Давнiше вiн сам визначав i спрямовував плин годин, якi мали його мiру та повноту й утверджували в багатьох частинах свiту його iм’я i могутнiсть. Сьогоднi iмператоровi корилися, можливо, тiльки люди, натомiсть час утiкав вiд нього, розпливався i розмивався, тiльки-но вiн прагнув схопити його. Можливо, й люди вже не коряться йому! Вiн лишив iх тiльки на мить. Кiлька коротких мiсяцiв вони не вiдчували його погляду, що приборкував i вабив, твердого i улесливого потиску його руки, грiзного i нiжного, гнiвного i чуттевого поклику його голосу. Звичайно, вони не забули його, – хiба можна забути такого, як вiн? – але вiдвикли вiд нього. Вони жили без нього, чимало навiть проти нього, i то в порозумiннi з його ворогом королем. Люди вже звикли жити без нього. Імператор сидiв сам мiж численних i часто змiнюваних людей i друзiв. Невдовзi приiхали його брати, сестри, мати.
Час минав, ставало яснiше i теплiше, весна в Парижi буяла i пишалась, скидалася майже на лiто. В саду Тюiльрi пурхали дрозди, вже обережно й поволi поширились пахощi бузку, iмператор, гуляючи самотнiй у саду, заклавши руку за спину i опустивши очi в жорству дорiжок, не раз увечерi чув солов’iв. Весна вже утвердилась. У такi години iмператор думав, що вiн усе життя так уважно стежив за вiчною змiною пiр року, що набув звичку вiдчувати сприятливi або несприятливi нагоди, прихильнi або неприхильнi обставини, зичливий або ненависний настрiй природи, вiдчувати, якi накази виконано згiдно з його намiром, а якi витлумачено хибно. Земля була територiею, небо – союзником або супротивником, пагорб – пунктом спостереження, долина – пасткою, струмок – перешкодою, гора – прикриттям, лiс – засадою, нiч – спочинком, ранок – нападом, день – битвою, а вечiр – перемогою або поразкою. Так просто було давнiше. «Багато рокiв тому!» – думав iмператор.
Вiн повернувся в палац. Хотiв побачити портрет сина. В неспокiйнi години iмператор тужив радше за своею дитиною, нiж за ii матiр’ю. Імператор був незвичайним витвором та порiддям свавiльноi природи i водночас, здавалося, змiнив ii закони, бо був немов не дитиною свого роду, а батьком своiх предкiв. Його предки жили завдяки його iменi. Але природа мстива, вiн знав про це. Дозволивши iмператоровi надати блиску предкам, вона була змушена вiдмовити йому в нащадках. «Моя дитина! – думав iмператор. Вiн думав про сина з нiжнiстю батька, матерi i дитини. – Моя нещасна дитина! – думав iмператор. – Вiн мiй син, то, мабуть, i мiй спадкоемець? Невже природа така зичлива, що повторить такого, як я? Я народив його, вiн народився для мене. Я хочу бачити його».
Імператор дививсь на портрет, кругленьке личко римського короля. То було жваве, опецькувате дитя, яких тисячi, здорове i невинне. Його лагiднi очi довiрливо дивилися назустрiч ще не вiдомому, страшному, прекрасному i небезпечному життю. «Це моя кров! – думав iмператор. – Йому вже не доведеться завойовувати, але вiн повинен мати змогу утримувати. Я б давав йому добрi поради… Я не можу побачити його!..»
Імператор вiдступив на два кроки. Було надвечiр’я, крiзь вiдчинене вiкно в кiмнату заходили сутiнки i повiльно стелилися вздовж стiн. Темнi одяганки iмператорського сина непомiтно розчинилися в них. Блiдо свiтилося тiльки його рiдне i дуже далеке личко.
VII
На столi стояв пiсковий годинник з вiдшлiфованого берилу. Через вузеньку шийку сiялася жовтувата тонесенька цiвка пiску, невпинно спадаючи в нижню колбу. Отож iмператор усякчас мав перед очима свого ворога – час. Інколи вiн задовольнявся тим, що перевертав годинник, перше нiж вибiгав пiсок, – дитяча гра. Імператор вiрив у таемниче значення дат, днiв, годин. Вiн повернувся двадцятого березня. Двадцятого березня народився його син. Двадцятого березня вiн колись наказав розстрiляти свого невинного ворога – герцога Енгiенського. Імператор мав добру пам’ять. Мертвi – так само. Скiльки ще часу потребують мертвi, щоб помститися?
Імператор чув плин годин i пiд час розмов iз мiнiстрами, друзями та радниками, i тодi, коли народ пiд вiкнами надворi вигукував радiснi заклики. Терплячий, розмiрений i монотонний голос годинника був гучнiшим за виття i галас юрби. Імператор любив його бiльше, нiж голос народу. Народ – ненадiйний друг, час – вiрний надiйний ворог. У вухах iмператора ще лунали ненависнi крики, коли десять мiсяцiв тому, розбитий i безсилий, вiн покидав краiну. Кожен радiсний вигук юрби болiсно нагадував йому про всi ненависнi вигуки iншого тлуму.
Ох, вiн усе-таки мусить утримувати тих, хто вагаеться, навiть у брехунiв створювати враження, нiби вони не брешуть йому, навiть нелюбим засвiдчувати, нiби вiн любить iх. Вiн заздрив своему вороговi, старому i незграбному королю, що втiк вiд нього. Король урядував iм’ям Бога i пiдтримував мир завдяки своiм предкам. Натомiсть вiн, iмператор, змушений воювати. Вiн тiльки генерал своiх солдатiв.
VIII
Був лагiдний квiтневий ранок. Імператор покинув палац. Вiн iхав верхи по мiсту в сiрому солдатському плащi, на бiлому конi, в бойових i все-таки вишуканих чоботях iз м’якоi юхти, на яких поблискували срiбнi остроги, вправний i небезпечний, у чорному капелюсi на опущенiй головi, що вряди-годи несподiвано смикалась угору, немов iмператор раптом виходив iз глибокоi задуми. Вiн iхав ступою. Кiнь розмiрено й тихо вицокував на камiннi. Людям, якi бачили, як iде iмператор, у тупотi копит бiлого огира вже вчувався розмiрений i люб’язний поклик тих небезпечних барабанiв, якi закликають на вiйну. Люди зупинялися, скидали капелюхи i кричали: «Хай живе iмператор!» – зворушенi, враженi й трохи наляканi його виглядом. Цей його сьогоднiшнiй образ вони знали з багатьох тисяч зображень, почеплених у iхнiх кiмнатах та кiмнатах друзiв, вiн прикрашав краi тарiлок, iз яких вони iли щодня, чашки, з яких вони пили, металевi рукiв’я ножiв, якими нарiзали хлiб. То був знайомий, рiдний, – атож, рiдний, – образ великого iмператора в сiрому плащi та чорному капелюсi на бiлому огирi. Тому люди часом навiть лякалися, побачивши цей образ живим: живого iмператора, живого коня, справжнiй плащ, реальний капелюх. Імператор iхав досить далеко попереду вiд свого почту, генерали та мiнiстри в пишному вбраннi iхали вслiд за ним на шанобливiй вiдстанi.
Добре молоде сонячне сяево сiялося крiзь свiтло-зеленi, свiжi крони дерев обабiч вулиць i в паризьких садках. Похмурим чуткам, якi надходили з багатьох районiв краiни, людям сьогоднi не хотiлося вiрити. Вже чимало днiв точилися розмови про повстання вiрних у краiнi королю вiйськ проти iмператора. Подейкували, що могутнi свiту цього ухвалили знищити iмператора, а разом з ним i Францiю. На всiх кордонах краiни стояли готовi до битви вороги, наганяючи страх. Імператриця жила у Вiднi, в домi свого батька, австрiйського iмператора. Вона не повернулася додому, ii до Францii не пустили. У Вiднi тримали в полонi й сина iмператора. На всiх кордонах Францii вже чигала смерть. І все-таки цього ясного дня люди охоче забували про лиховiснi чутки, вiйну на кордонах i смерть на чатах. Вони були схильнi покладатись на добрi новини, про якi писали в газетах. Тепер вони бачили, як по мiсту iде iмператор, точнiсiнько такий, якого, як здавалося, вони знали, – могутнiй i замислений, розумний, величний i вiдважний, володар битв, – iде серед молодоi весни паризькими вулицями, тож iм видавалося цiлком природним, що небо прихильне до них та iмператора, i вони всiею душею вiддавались вiдраднiй мелодii цього щасливого дня та своiх радiсних серць.
Імператор iхав у Сен-Жермен, то був день параду. Імператор зупинився. Скинув капелюха. Привiтав зiбраний там люд Сен-Жермена, робiтникiв i солдатiв. Вiн знав, що простолюд любить його чорне гладеньке волосся i рiвнi пасма, якi свавiльно, проте м’яко спадали йому на чоло. Перед бiдними i простими людьми вiн видавався бiднiшим i простiшим, коли стояв перед ними без капелюха. Сонце наближалось до полудня i вже припiкало оголену голову. Імператор стояв непорушно. Вiн змусив i коня, i себе до недвижностi пам’ятника, вплив i силу якоi вiн знав уже багато рокiв. Вiд юрби, де яснiли сотнi червоних жiночих хусток, здiймався добре знайомий кислуватий i жирний запах поту, огидний дух злиднiв пiд час свят, запах iхнього радiсного збудження. Імператор розчулився. Вiн тримав капелюха в руцi. Вiн не любив народ, не довiряв його радостi, захвату i запаху. А проте всмiхався, непорушно сидячи на бiлому конi, – улюбленець народу, iмператор i камiнь.
У застиглих каре стояли солдати, його ветерани. Якi вони однаковi – фельдфебелi, капрали, ефрейтори – всi, кого пощадила смерть i хто знову повернувся до своiх звичних мiщанських кислуватих злиднiв. Імператоровi спадало на гадку одне iм’я за iншим. Декого вiн добре пам’ятав i мiг би гукнути того чи того. Та його серце не озвалось жодною нотою. Вiн соромився. Люди любили його, i вiн соромився, що його люблять, бо до тих, хто любив його, мiг пройматися лише спiвчуттям. Вiн сидiв на осяяному сонцем, а отже, вдвiчi сяйливiшому бiлому конi, з непокритою головою, мов придавлений галасом i криками. Ветерани в каре забили тепер у барабани. Як добре, що вони барабанять! Тепер iмператор махнув капелюхом, ослабив вузду i зменшив тиск гомiлок так, щоб кiнь зрозумiв його й затанцював на мiсцi; потiм заговорив, i людям у юрбi здалося, нiби щойно почутi барабани промовляють людською, iмператорською мовою.
– Моi друзi, – почав iмператор, – товаришi моiх битв i перемог, свiдки мого щастя i нещастя…
Кiнь нашорошив вуха i ворушив тихенько переднiм копитом у такт словам iмператора.
Сонце стояло опiвднi, свiтило молодо й лагiдно.
Імператор насадив на голову капелюха i спiшився.
IX
Пiдiйшов до людей. Їхня любов пiдступила до нього з iхнiм вiддихом, потужно променилася з iхнiх облич, як сьогоднi сонце з небес, i йому раптом здалося, нiби так буде завжди. Тiеi митi iмператор бачив себе так, як бачили його шанувальники на тисячах портретiв, на тарiлках i ножах, на стiнах кiмнат, – уже як мiф i ще живого.
Довгi мiсяцi у вигнаннi iмператор тужив за цим народом. То був народ Францii, тож вiн знав його. Народ блискавично був готовий i любити, i ненавидiти. Був святковий i глузливий, легко захоплювався, його було важко переконати, вiн був гордий у злиднях, великодушний у щастi, довiрливий i легковажний у перемозi, озлоблений i мстивий серед лиха, грайливий i дитинний пiд час миру, нещадний i нездоланний у битвi, швидко розчаровувався, був водночас довiрливий i недовiрливий, забудькуватий i схильний легко примирятися завдяки гарному слову, завжди готовий до сп’янiння i неодмiнно залюблений у помiркованiсть. Це був народ галлiв, народ Францii. Отож вiн любив iмператора.
Імператор уже не вiдчував недовiри. Люди обступили його. Кричали поблизу вiд нього: «Хай живе iмператор!» – коли вiн стояв помiж них, серед них, i здавалося, нiби люди, поки вiн стоiть серед них, прагнули довести йому: вони теж нiколи не забували, що вiн iхнiй iмператор. Вiн був iхнiм сином i iхнiм iмператором.
Імператор обняв одного лiтнього унтер-офiцера. Той чоловiк мав похмуре, жовтувате, смiливе кiстляве обличчя, шпакуватi, обвислi й ретельно розчесанi вуса, був вищий вiд iмператора на цiлу голову, i, поки вони стояли обнявшись, здавалося, нiби iмператор вiддався пiд захист худого i кiстлявого ветерана. Унтер-офiцер схилив голову лiворуч, а оскiльки йому перешкоджали i власний зрiст та незграбнiсть, i невисока та опасиста постать iмператора, цей рух видавався трохи смiховинним, але дав змогу iмператоровi поцiлувати його в праву щоку. Імператор вiдчув запах жовтуватоi шкiри, гострого оцту, яким ветеран змастив свiжопоголенi щоки, поту, що крапелинками спадав йому з чола, а також тютюну, яким тхнуло з його рота. Раптом увесь народ став iмператоровi близьким i рiдним. Так, солдатам, тим дивовижним воiнам французькоi краiни, був властивий запах народу; так пахла сама вiрнiсть, солдатська вiрнiсть: потом, тютюном, кров’ю i оцтом. Цiлуючи одного солдата, iмператор цiлував та обiймав увесь народ, удихав його запах, запах усiеi своеi Великоi армii, всiх полеглих i тих, хто вижив. Тим часом народовi, що бачив, як довгов’язий, худий i кiстлявий унтер-офiцер обiймае i немов захищае опасисте й куце тiло iмператора, здавалося, нiби вiн увесь стоiть там в обiймах iмператора, нiби вiн сам обiймае iмператора. Сльози наповнили очi глядачiв, i вони хрипкими голосами заревiли: «Хай живе iмператор!» Бажання плакати здушило iхнi радiснi горлянки. Імператор опустив руки. Ветеран вiдступив на три кроки назад i виструнчився. Пiд його кущавими, пишними бровами свiтилися маленькi чорнi очi – вiдданi й небезпечнi вогники вiрностi.
– Де ти воював? – запитав iмператор.
– Мiй iмператоре, пiд Йеною, Аустерлiцом, Ейлау, Москвою, – вiдповiв унтер-офiцер.
– Як тебе звуть? – запитав iмператор.
– П’ер-Антуан Лавернуаль! – прогримiв унтер-офiцер.
– Я дякую вам, – проказав iмператор гучним голосом, тож його мали чути всi, – лейтенанте П’ере-Антуане Лавернуалю!
Новий лейтенант знову виструнчився. Вiдступив ще на крок назад, пiдняв свою худу смагляву руку, помахав нею, мов прапором, i вигукнув здушеним голосом: «Хай живе iмператор!» Знову став у шерегу товаришiв, звiдки його витягнув iмператор, i пiвголосом розповiдав усiм, хто зiбрався навколо:
– Ви тiльки подумайте, вiн одразу впiзнав мене! Ти, мiй любий Лавернуалю, сказав вiн, був пiд Єною, Аустерлiцом, Ейлау i Москвою! Ти ще не маеш нiякоi вiдзнаки. Ти матимеш ii. Я призначаю тебе лейтенантом.
– Вiн знае нас усiх, – проказав один з унтер-офiцерiв.
– Вiн не забув нiкого! – додав другий.
– Вiн упiзнав його, – шепотiли десятки солдатiв. – Вiн знав його прiзвище. Знав навiть обидва iменi. П’ере-Антуане Лавернуалю, сказав вiн, я знаю тебе.
Імператор тим часом знову сiв на коня. Лавернуаль, думав вiн, бiдолашний довгов’язий Лавернуаль! Щасливий Лавернуаль! Імператор зняв капелюха i, видимий усiм, пiдвiвшись на стременах, крикнув голосом, який звик, щоб його чули й розумiли серед гуркоту гармат:
– Паризький народе! – вигукнув вiн. – Хай живе Францiя!
Імператор повернув коня. Всi ринули йому вслiд – i вiдокремили його, сяйливого коня i сiрий плащ вiд iмператорського почту. За iмператором пiшла не одна сотня людей: чоловiкiв у мундирах i в цивiльному, а також жiнок у червоних хустках, що яскрiли пiд юним сонцем.
X
Імператор повернувся додому, присоромлений, утомлений i скорботний. Завжди вiн змушений обiймати невiдомих бiдних людей, давати iм титули й ордени, щоб вербувати i купувати iх. Вони любили його, а йому були байдужi. Імператор соромився. Обiймати ще одного Лавернуаля! Невже i цього звуть Лавернуаль? У Великiй армii було багато тисяч унтер-офiцерiв, чотириста тисяч солдатiв. Вiн, великий iмператор, соромився малих лавернуалiв…
XI
Імператор наказав, щоб у кожному мiстi краiни дали по сто гарматних пострiлiв. То була його мова. Отак вiн повiдомив народовi, що одержав перемогу над повсталими ворогами – друзями короля.
Гармати прогримiли в усiй краiнi, i iм вторувало могутне вiдлуння. Люди давно вже не чули гарматного ляскоту. А тепер, почувши, злякалися. Вони знов упiзнали голос нещадного iмператора, що повернувся в краiну. Навiть про мир вiн повiдомляв пострiлами.
Брат iмператора казав:
– Було б краще звелiти бамкати в дзвони, а не стрiляти з гармат.
– Так, – погодився iмператор, – я люблю дзвони, i ти знаеш про це. Я б охоче послухав iх. Але зi дзвонами я ще почекаю. Я звелю бити в них, коли переможу могутнього, справжнього ворога.
– Кого ти маеш на увазi? – запитав брат.
– Увесь свiт, – повiльно i врочисто мовив iмператор.
Брат пiдвiвся. Тiеi митi вiн боявся всього свiту, що був ворогом iмператора, а водночас боявся i брата, що мав за ворога цiлий свiт. Ще надворi, перед дверима, перше нiж зайти, вiн проймався спiвчуттям до iмператора i вiдчував страх за нього, й вирiшив не виявляти перед його обличчям анi страху, анi спiвчуття. А тепер, стоячи перед iмператором, вiн, як уже вiддавна, скорився i його поглядовi, i голосу. Братовi здавалося, нiби вiн – один iз безiменних гренадерiв могутнього iмператора.
– Сядь, – мовив iмператор, – маю сказати тобi щось дуже важливе. Тiльки тобi, тобi одному я можу сказати це. Я б краще звелiв бити в дзвони, але наказав стрiляти з гармат, бо дзвони були б брехнею, – брехнею i обiцянкою, якоi я не можу дотримати. Брате, миру ще немае! Я хочу, щоб люди звикли до гармат. Я б хотiв миру, а вони змушують мене до вiйни. Всi посли всiх краiн давно б уже покинули Париж, якби мiй поштмейстер не затримав iхнiх коней. Вони акредитованi в короля. Вони не гостi народу Францii та ii iмператора. Ох, вони ненавидять мене ще дужче, нiж я зневажаю iх! На кордонах вони ловлять моiх посланцiв. До iмператрицi не доходить жоден мiй лист. Ох, брате! Коли походиш iз такоi родини, як наша, то знаеш великий свiт не дуже добре. Це наша помилка, брате, помилка неродовитих. Я принизив королiв, але вiд того, що iх принижую я, такi, як я, такi, як ми, вони меншими не стають. Це робить iх мстивими, i вони прагнуть помсти. Останнiй iз моiх гренадерiв мае бiльше шляхетностi, нiж вони. Перемогти жалюгiдних повстанцiв у краiнi було легко. Така перемога не заслуговуе бамкання дзвонiв. Є ще бiльше ворогiв навiть у краiнi – депутати. Вони не народ, але народнi обранцi. Нацiональнi збори. Я пiдпорядкований iм. Але тiльки я можу прагнути свободи, тiльки я, бо я досить могутнiй, щоб берегти ii. Я iмператор французiв, бо я iхнiй генерал.
– Отже, ти воюватимеш, – тихо виснував брат.
– Воюватиму, – кивнув iмператор.
XII
Імператор потребував триста тисяч нових рушниць. Вiн звелiв виготовити iх. На всiх заводах краiни почали гамселити молотами, кувати, виливати, паяти i зварювати метал. Для нових трьохсот тисяч рушниць були потрiбнi люди. Хлопцi всiеi краiни покидали своiх наречених, матерiв, дружин i дiтей. Імператор потребував провiанту. Пекарi всiеi краiни заходилися з потрiйним завзяттям випiкати хлiб, який довго не черствiв, а рiзники краiни стали засолювати м’ясиво, щоб воно довше зберiгалося, а всi горiлчанi майстри курили в десять разiв бiльше горiлки, цього напою битв, який робить боягузiв смiливими, а смiливих ще смiливiшими.
Імператор наказував, наказував. Вiн тiшився послухом свого народу i черпав iз тiеi втiхи силу вiддавати новi накази.
XIII
Ішов рясний дощ, коли iмператор переiхав до iншого палацу – Єлисейського, що стояв за мiстом. Годi було щось почути, крiм гучного й невпинного спадання дощових потокiв на густi крони дерев у парку. Не чути було голосiв мiста i вiрних та настирливих вигукiв народу: «Хай живе iмператор!». То був добрий i теплий дощ на початку весни. Поля потребували його, селяни благословили його, земля охоче й тужливо вiддавалася йому. Натомiсть iмператор думав про те, що дощ мае властивiсть пом’якшувати грунт, тож солдатам буде не дуже легко йти вперед. Дощ намочуе солдатськi мундири. Дощ робить ворога майже невидимим (за певних обставин). Вiд дощу солдати мокрi та хворi. Якщо плануеш похiд, потрiбне сонце. Сонце робить людей бездумними i веселими. Сонце п’янить солдатiв i прояснюе голови генералам. Дощ стае в пригодi тiльки вороговi, що не нападае, а чекае нападу. Дощ перетворюе день у наполовину нiч. Коли дощить, тi солдати, що були селянами, думають про рiднi поля, а потiм про дiтей i дружин. Дощ був ворогом iмператора.
Уже цiлу годину вiн стояв коло вiдчиненого вiкна i з утомленою та покiрною зосередженiстю дослухався до невпинного ляпотiння. Вiн бачив усю краiну – ту, чиiм iмператором i верховним володарем вiн був, – подiлену на ниви, садки й лiси, на села i мiста. Вiн бачив тисячi плугiв, чув, як розмiрено дзвенять коси i швидко та коротко шурхають серпи. Бачив чоловiкiв у клунях, хлiвах, повiтках, млинах, кожен чоловiк зi спокiйною любов’ю вiддавався працi, чекав на гарячий суп увечерi пiсля роботи, а потiм на солодкий сон в обiймах дружини. Сонце i дощ, вiтер i день, нiч i туман, тепло i холод були знайомi селянам, становили добрий або прикрий дар небес, в усякому разi, щось майже рiдне. Інколи з глибин душi iмператора пiднiмалася давня туга, якоi вiн нiколи не вiдчував у бурхливi роки своiх перемог i поразок, – туга за землею. Ох! Його предки теж колись були селянами!
Імператор, стоячи обличчям до вiкна, лишився на самотi з сутiнками. В кiмнату тепер заходив гiркий дух землi i листя, змiшаний iз солодким запахом каштанових свiчок та бузкових китиць, iз вологим подихом дощу, що вiдгонив в’ялiстю i далекими водоростями. Милий шелест пронизував лагiднi сутiнки, дощ, вечiр i парк мирно розмовляли мiж собою.
Такий, як був, iз непокритою головою, iмператор вийшов iз кiмнати. Вiн хотiв у парк, вiдчути солодкий дощ. У палацi вже всюди горiли вогнi. Серед яскравого свiтла iмператор швидко, мало не гнiвно ступав з опущеною головою повз охоронцiв. Вийшов у парк i знай походжав, заклавши руки за спину, вперед i назад лише по однiй короткiй широкiй алеi й дослухався до жвавоi розмови дощу i листя.
Раптом праворуч, у густiй пiтьмi дерев iмператор почув звук, який видався йому дивним, ба навiть пiдозрiлим. Вiн знав, що е люди, якi прагнуть убити його. Якусь мить думав, що для такого iмператора, як вiн, це був би смiховинний кiнець: стати жертвою жалюгiдного замаху серед мирного парку пiд час безглуздого доброго дощу. Вiн ступив мiж дерева на вже мокру землю в той бiк, звiдки, здавалося йому, долинув голос, i, приголомшений i водночас зрадiвши, побачив за пару крокiв вiд себе жiнку. Їi бiлий чепчик полискував.
– Пiдiйди! – гукнув iмператор. – Пiдiйди! – гукнув вiн знову, бо жiнка не ворушилася.
Тепер вона пiдступила ближче i стала перед iмператором, мабуть, за два кроки вiд нього. То була, безперечно, служниця. Мабуть, подумав iмператор, вертаеться вiд якогось чоловiка. Вiдомi пригоди! (Такi звичайнi, цiлком звичайнi пригоди розважали iмператора.)
– Чого ти хочеш? – запитав iмператор. – І що ти тут робиш?
Жiнка не вiдповiдала, а тiльки опустила голову.
– Вiдповiдай! – наказав iмператор. – Пiдiйди ближче!
Жiнка пiдiйшла до нього близесенько. Тепер iмператор уже бачив ii. Таж, певне, це одна з дiвчат його челядi.
Жiнка стала навколiшки, просто на мокру землю, але голову не пiдводила. Їi коси ворушилися майже на рiвнi халяв iмператорських чобiт. Імператор нахилився до неi. Тепер вона нарештi щось сказала.
– Імператоре! – мовила жiнка. А потiм додала: – Наполеоне! Мiй iмператоре!
– Встань! – наказав iмператор. – Кажи, що сталося?
Жiнка вiдчула в його голосi нетерпiння i небезпеку. Пiдвелася.
– Розповiдай! – наказав iмператор. Узяв ii за руку й повiв на алею. Зупинився, пустив ii i наказав ще раз: – Розповiдай!
Тепер у свiтлi, яке падало з вiкон на алею, вiн бачив, що жiнка молода.
– Я накажу покарати тебе! – розсердився iмператор i водночас погладив рукою мокре обличчя жiнки. – Хто ти?
– Анжелiна П’етрi! – вiдповiла жiнка.
– З Корсики? – запитав iмператор. Прiзвище було знайоме йому.
– З Аяччо! – прошепотiла жiнка.
– Геть! Мерщiй! – звелiв iмператор.
Жiнка розвернулася, пiдняла обiруч сукню, побiгла по жорствi i зникла за рогом.
Імператор поволi йшов далi. Аяччо, думав вiн. Анжелiна П’етрi з Аяччо!
Імператор наказав слузi перевдягти його. Сьогоднi вiн iхав в Оперу. Приiхав посеред другого акту. Стояв випростаний у ложi з капелюхом на головi. Понад оксамитовим темно-червоним бортиком сяяв слiпучий фрагмент його бiлих, мов снiг, штанiв для iзди верхи. Люди пiдвелися i прикипiли очима до бортика, а оркестр заграв «Марсельезу».
– Хай живе iмператор! – гукнув зi сцени якийсь актор. Уся зала вiдлунила: – Хай живе iмператор!
Імператор кивнув головою i вийшов iз ложi. На порозi обернувся до ад’ютанта й мовив:
– Занотуйте: Анжелiна П’етрi з Аяччо.
І одразу знову забув iм’я. Лише думав: Аяччо.
XIV
Імператор потребував зброi, солдатiв i великого параду.
Перед обраними представниками народу, яких вiн зневажав, перед солдатами, яких любив, перед священиками вiри, якоi не шанував, i перед паризьким людом, чиеi любовi боявся, iмператор вирiшив постати як оборонець краiни i свободи. Цього дня на кiлька годин зупинилися всi верстати, на яких готували вiйну. Спочивали ковалi та слюсарi. Натомiсть мiрошники, пекарi, рiзники i тi, хто курив горiлку, працювали для свята. Того дня солдати мали вдягти новi мундири, пошитi iм для вiйни.
Церемонiймейстер склав план величноi i нудноi церемонii.
Свято вiдбулося першого червня. Той день був одним iз найтеплiших пiсля повернення iмператора, гарячим i зрiлим лiтнiм днем. Спека стояла незвичайна, ще нiколи не бачена такоi пори року. Той рiк узагалi засвiдчував квапливу зрiлiсть. Уже вiдцвiв бузок. Швидко щезли хрущi. Невдовзi буйно розрослося темно-зелене листя каштанiв. У лiсах давно вже достигали суницi. Часто спадали бурi, лютуючи, мов у розпалi лiта. Сонце пекло, його сяево було нещадним. Навiть у яснi, безхмарнi днi ластiвки лiтали дуже низько, майже над бруком вулиць, хоча в iншi роки лiтали так тiльки перед самим дощем. Люди то тут, то там, i тихо, й на повен голос говорили про неминуче лихо. Газети всiеi краiни запевняли, що буде мир. Проте в усiх селах та мiстах забирали в рекрути i знову брали до вiйська ветеранiв. Люди зi страхом прислухалися до ревного гупання ковальських молотiв, що кували зброю, з жахом чули вiд рiзникiв про державнi замовлення, а на плацах спостерiгали лиховiсне завзяття муштрованих солдатiв. Тож люди цього святкового дня збиралися, хоч i з цiкавiстю, але невдоволено.
На широкiй площi вже почалося святкування. Прийшли представники вiд кожного полку: офiцери, унтер-офiцери, солдати. Двiстi воякiв несли сяйливi iмператорськi орли з латунi та золота; в одному мiсцi стояли кавалери орденiв Почесного легiону, в другому – державнi радники, в iнших мiсцях – унiверситетськi професори, суддi, мiськi радники, кардинали, епископи, iмператорська гвардiя i нацiональна гвардiя. Блищали шаблi i багнети сорока п’ятьох тисяч озброених людей. Гримiла сотня гармат. Навколо зацiпенiв простолюд – незлiченний, безiменний, цiкавий, злиденний i завзятий. Сонце дедалi нещаднiше пекло широкий, позбавлений тiнi плац. Вiд часу до часу долинали сувора команда, короткий барабанний дрiб, оглушливi сурми, брязкiт зброi, глухi удари прикладiв об землю. Люди чекали. І щоразу жорстокiше пряжило сонце.
Згодом почули, що прибувае iмператор. Вiн iхав у позолоченiй каретi, запряженiй восьмериком коней, бiлi султани на iхнiх головах колихались, немов пустотливi й гордi срiбнi вогники; обабiч карети iмператора iхали верхи його маршали. Пажi були вбранi в зеленi, червонi та золотi шати. Позаду iхали драгуни i кiннi гренадери. Прибув iмператор. Його навряд чи впiзнавали в перламутровiй мантii, в бiлих сатинових штанах, у чорному оксамитовому капелюсi з бiлими пiр’iнами. Імператора навряд чи впiзнавали в супроводi його братiв у бiлому вбраннi. Імператор пiднявся на трибуну, на той надмiру пiднятий трон. Обабiч вiд нього стояли брати, нижче вiд нього – канцлер, мiнiстри i маршали. Їх усiх навряд чи впiзнавали: надто вже пишно вони вирядились.
Сам iмператор почувався таким самотнiм, як ще нiколи в життi. Вiдчував, що його не впiзнали. Стояв сам на пiднесеному тронi, пiд синiм небом i пекучим сонцем, високо над народом i солдатами, мiж небом, що було широким, синiм, безхмарним i загадковим, i слухачами, якi купчились не менш широкою i загадковою масою.
Імператор заговорив. Вiн довiряв силi свого голосу. Але сьогоднi навiть власний голос видавався йому чужим.
– Ми не хочемо короля! – кричав вiн. – Його прагнуть утвердити нашi вороги. Змушенi вибирати мiж вiйною i ганьбою, ми вибираемо вiйну…
Ще два днi тому, коли iмператор написав цi слова, вони видавалися йому простими i очевидними. Вiн знав французiв. Честь була iхнiм богом, а ганьба – дияволом. Вони були найкращими солдатами у свiтi, бо ними командувала богиня честi, найнещаднiша володарка воiнiв. А якому боговi корився вiн сам, iмператор?
Це питання стало дошкуляти йому, поки вiн чужим голосом виголошував свiй манiфест. Вiн уперше промовляв до французiв iз надмiру високоi трибуни, вперше вбрався в перламутрову шовкову мантiю, вперше мав на головi чужого капелюха з чужими пiр’iнами. Вiн уперше, здавалося йому, вiдчував невблаганну пустельну порожнечу фiзичноi самотностi. Ох! То була не та самотнiсть, що завжди видавалася йому бажаною i рiдною. Аж нiяк не самотнiсть могутнього, або зрадженого, або вигнаного, або приниженого. Тут, на тiй надмiру високо пiднятiй трибунi, панувала самотнiсть людини, яку покинули геть усi. Великий iмператор на своiй височiнi почувався злиденним. Не мiг роздивитися жодного з багатьох тисяч облич. Лише понад головами, понад шапками, двокутними i звичайними капелюхами, бачив ген удалинi невпiзнанне обличчя маси, яку називають народом. Власнi слова звучали йому, мов чужi та пустi, а iхня врочистiсть видавалася йому не менш моторошною, нiж його самотнiсть. Імператор почувався на тiй трибунi, немов на дивному i смiховинному пристроi, немов стояв водночас i на тронi, й на дибах. Його одяг був театральним костюмом, людська юрба – публiкою, а рiзнi достойники й вiн сам – достеменними акторами. Вiддавна вiн мав звичку промовляти помiж солдатiв, одягненим у свое звичайне вбрання, вiдчувати вiддих зiбраних навколо нього людей, такi звичнi йому солдатськi запахи поту i тютюну, гострий дух шкiри i кусливi пахощi вакси для чобiт. А тепер вiн стояв високо понад тими запахами, злиденний i величний, пустий i в чужому вбраннi, сам пiд розжареним сонцем. Навiть невагомi пiр’iни на капелюсi давили страшним тягарем, здавалося, тi пiр’iни з непотрiбного, безглуздого й важезного свинцю. Імператор раптом зняв капелюха, просто-таки зiрвав його з голови. Тепер люд зусiбiч бачив його знайоме, темне лискуче волосся. Потiм могутнiм порухом скинув iз плечей мантiю, i здавалося, нiби плечi самi вiджбурнули ii, дарма що це могли зробити тiльки руки. Тепер усi бачили iмператора в його звичайному мундирi, точнiсiнько таким, яким зображували його на сотнях тисяч стiн, на тарiлках, ножах, в усiх трактирах, в усiх хатинах багатьох краiн. І змiненим голосом, тобто своiм давнiм i добре знайомим, гукнув:
– І ви, солдати, моi брати в життi i перед смертю, товаришi моiх перемог…
Запанувала цiлковита тиша, i тiльки голос iмператора гримiв у гарячому повiтрi. Депутати i достойники вже не слухали, а прагнули зайти в затiнок. Натомiсть народ i солдати стояли надто далеко вiд iмператора й розумiли лише кожне трете слово. Зате бачили тепер iмператора таким, яким любили його. Отож крикнули:
