скачать книгу бесплатно
Традицiя «збиральницькоi дiяльностi», а також визнання конфуцiанства як державноi iдеологii пiд час правлiння У-дi вiдiграли важливу роль для утвердження конфуцiанського вчення в суспiльствi та визнання за канонознавством («цзiн-сюе») провiдноi ролi серед суспiльно значущих дисциплiн. Хоч традицiя вважае засновниками «цзiн-сюе» учня Конфуцiя Цзи-Ся (V ст. до Р. Х.) та Сюнь-цзи (бл. 313 – бл. 238 рр. до Р. Х.).
Іншi лiтературнi пам’ятки та офiцiйнi тексти за формою та змiстом почали звiрятися на вiдповiднiсть «П’яти канонам».
Завдяки цiй роботi багато книжок вдалося вiдновити та водночас багато з них тодi були свiдомо чи мимоволi сфальсифiкованi. Однак робота з вiдновлення справжнього змiсту давнiх китайських трактатiв з того часу не припинялася i не припиняеться досi, а нею займалося багато видатних китайських вчених.
На основi усно переданих текстiв, що були записанi в II ст. до Р. Х. уведеним при Цiнь «уставним письмом» («лi шу»), сформувала свое вчення офiцiйно визнана «школа текстiв нового письма» («цзiнь вень цзi сюе»). Ця школа приписувала авторство «Шести канонiв» Конфуцiевi.
Особливе значення для цього iнтелектуального напрямку набув текст «Гун’ян чжуань» – тлумачення Гун’яна (V ст. до Р. Х.) на «Чунь цю», в якому акцентувалося на прихованих алегоричних смислах тексту канону. Крiм того, «школа текстiв нового письма» широко використовувала «вториннi книги» («вей шу») – тексти, пристосованi для ворожiння за канонами.
Наприклад, школа вивчення «Ши цзiну» на територii князiвства Цi на основi «Чунь цю» розробила систему ворожiння, що застосовувалась для вдосконалення правлiння.
Цим же прославився перед iмператором У-дi згаданий вище видатний конфуцiанець тiеi епохи – Дун Чжуншу, який, як вважають, вмiв знайти в «Чунь цю» передбачення про подii майбутнього, пояснити те, що вiдбулося в минулому чи вiдбуваеться в теперiшньому.
Згаданим вище указом У-дi 136 р. до Р. Х. було затверджено тексти «П’яти канонiв» саме в редакцii «школи текстiв нового письма».
У I ст. до Р. Х. виникла також «школа текстiв старого письма» («гу вень цзiн сюе»), вчення якоi грунтувалось на текстах, записаних «дореформеним письмом» («да чжуань»).
За легендою, вона утворилась на основi корпусу збережених текстiв («Шу цзiн», «Лi цзи», «Лунь юй», «Сяо цзiн»), що нiбито були виявленi потомком Конфуцiя Кун Аньго (бл. 156 – бл. 74 рр. до Р. Х.) в стiнi пiд час перебудови будинку Конфуцiя. За iншою версiею – цi тексти знайшов правитель повiту Лу Гунь-ван.
Головну увагу ця школа придiляла тлумаченню «Гувень Шан шу» («Книга переказiв старого письма»), тобто «Шу цзiну», «Чжоу гуанi» («Чжоу лi») та «Цзо чжуанi» («Коментар Цзо [Цюмiна]» на «Чунь цю»), текстовi «Лунь юю» та коментаревi «Мао» на «Ши цзiн».
Послiдовники «школи текстiв старого письма» оголосили тексти «школи текстiв нового письма» ненадiйними та неповними. Натомiсть останнi оголосили тексти «школи текстiв старого письма» сфальсифiкованими.
«Школа текстiв старого письма» вважала своiм основоположником Чжоу-гуна (XI ст. до Р. Х.), а Конфуцiя – його послiдовником та бiльшою мiрою, iсториком. Зокрема «Шiсть канонiв» у цiй школi розглядали як впорядкованi Конфуцiем iсторичнi матерiали.
Крiм того, при тлумаченнi канонiв у «школi текстiв старого письма» з пiдвищеною увагою ставилися до тлумачення окремих слiв та виразiв, а тексти сприймали буквального, застосовували iсторико-фiлологiчнi засоби тлумачення, i навiть робили спроби лексико-граматичного аналiзу текстiв. Саме в цiй школi було створено першi тлумачнi словники, що призначалися головним чином для потреб коментування – перш за все це, звiсно ж, «Ер’я» («Наближення до класики»), згодом канонiзований, та «Шо вень цзе цзи» («Пояснення простих знакiв та аналiз складових») Сюй Шеня (бл. 58–147) з 14 частин, що серйозно вплинув на подальший розвиток канонознавства.
Коментаторський напрям «школи текстiв старого письма» набув розквiту в епоху Схiдноi Хань (25–220), отримавши назву «ханське вчення». Вiн справив суттевий вплив на видатного канонознавця Чжен Сюаня (127–200), який вперше прокоментував тодiшню систему канонiв як цiлiсний iнтелектуальний комплекс та прагнув у своiх коментарях узгодити тлумачення «школи текстiв старого письма» та «школи текстiв нового письма».
Видатний вчений Кунь Аньго, який був прямим нащадком Конфуцiя, пропонував офiцiйнiй владi канонiзувати тексти «школи текстiв старого письма», однак отримав вiдмову.
Тексти двох шкiл вiдрiзнялися розбивкою на роздiли та глави, обсягом i навiть змiстом (складалися iз рiзних фрагментiв, по-рiзному iнтерпретували iсторичнi подii, дiяння iсторичних чи мiфiчних осiб тощо).
Тож мiж двома канонознавчими школами впродовж усього перiоду Захiдноi Хань тривала гостра iдеологiчна боротьба, що пiд кiнець цього iсторичного перiоду набула полiтичного характеру.
Найгострiшi суперечки точилися пiд час правлiння захiдноханського iмператора Ай-дi (6 р. до Р. Х. – 1 р. пiсля Р. Х.), першого схiдноханського iмператора Гуан У-дi (25–58) та iмператора Чжан-дi (76–89), коли представники «школи текстiв старого письма» набули офiцiйного визнання i iм надавали вищi вченi звання «знавця канонiв» – «бо ши».
Основне суперництво двох шкiл вiдбувалося по лiнii коментаторських традицiй лiтопису «Чунь цю» – «Гун’ян» з боку «школи текстiв нового письма» та «Цзо чжуань» з боку «школи текстiв старого письма».
Подiлу коментаторських шкiл на «школу текстiв старого письма» та «школу текстiв нового письма» передувало бiльш давне розмежування коментаторських напрямiв за мiсцем iхнього започаткування. Коментаторськi школи, що зародились у царствi Лу та пов’язувались з iменем видатного конфуцiанського Вчителя Мен-цзи (бл. 372–289 рр. до Р. Х.), та коментаторськi школи, що зародились у царствi Цi, що пов’язувались з iменем iншого видатного конфуцiанського Вчителя – Сунь-цзи (бл. 313 – бл. 238 рр. до Р. Х.).
Цей подiл коментаторських шкiл не цiлком збiгався з подiлом на «школу текстiв старого письма» та «школу текстiв нового письма» – всi «школи текстiв старого письма» виводили свое походження з рiдного для Конфуцiя царства Лу, однак серед «шкiл текстiв нового письма», бiльшiсть з яких вели свое походження iз царства Цi, було кiлька лiнiй передачi, що походили також з царства Лу – коментаторська традицiя «Ши цзiну» («Лу ши»); старша «Дай» та молодша «Дай» школи коментування «Лi цзи»; школа коментування «Гулян» на «Чунь цю».
Приблизно ще через сто рокiв пiсля У-дi (156–86/87 рр. до Р. Х.), у 26 р. до Р. Х., пiд час правлiння iмператора Чен-дi, знову було видано указ про розшук втрачених книжок. Цього разу цим мали займатися спецiальнi чиновники, до обов’язкiв яких входило розшукувати тексти по всiй краiнi.
Як наслiдок, до iмператорськоi бiблiотеки надiйшло дуже багато книжок, але вони зберiгалися абияк: невпорядковано та несистематизовано, тож користуватися книгозбiрнею було дуже важко. Крiм того, книжки на бамбукових планках нищилися вiд часу, шкiдникiв та умов зберiгання.
За того ж iмператора Чен-дi (на тронi: 32–6 рр. до Р. Х.), коли iмператорське книгосховище знову поповнилося численними виданнями, зiбраними по всiй iмперii, канонознавець Лю Сян (79–6 рр. до Р. Х.), який служив при дворi трьох ханських правителiв, вiйськовий теоретик Жень Хун та медик Лi Чжу-го провели величезну роботу з вiдновлення та впорядкування цих книжкових багатств.
Пiсля смертi Лю Сяна цю роботу продовжив його син – Лю Сiнь (бл. 46 р. до Р. Х. – 23).
Саме завдяки титанiчнiй дiяльностi попередникiв щодо активного вiдновлення текстiв та збирання давнiх книжок, Лю Сiнь мав змогу впорядкувати iх за рiзними категорiями, а приблизно у 5 р. до Р. Х. створив знаменитий каталог «Сiм пiдроздiлiв» («Цi люе»), що дiйшов до нашого часу у виглядi бiблiографiчноi глави у складi «Історii [ранньоi] династii Хань» («Хань шу»).
У книжковому каталозi «Сiм пiдроздiлiв» («Цi люе») зафiксовано 3390 цзюанiв (звиткiв) книг, що iх Лю Сiнем було подiлено на сiм пiдроздiлiв: зiбрання (антологii та авторськi збiрники); шiсть класичних книг (конфуцiанська класика, до якоi не входили «Ши цзiн» та «Шу цзiн»); фiлософи; «Ши цзiн» та «Шу цзiн»; вiйськовi трактати; практичнi науки (до яких також зараховувались астрологiя та ворожiння) та медицина (з алхiмiею та магiею).
Цей подiл передбачав, що книжки тих чи тих класифiкацiйних одиниць зберiгатимуться в окремих примiщеннях.
Лю Сян та Лю Сiнь були видатними текстологами. Вони звiряли та редагували давнi тексти, а деякi пам’ятки фактично вiдновлювали за цитатами з iнших творiв. Також вони вносили змiни до структури творiв, об’еднуючи матерiал у бiльш об’емнi глави (пянь). Наприклад, трактат Сюнь-цзи до iхнього редагування складався iз 322 глав, а пiсля – лише з 32.
Однак вiдомо, що Лю Сян вносив i серйознi редакторськi правки до текстiв: скорочував повторення та деякi глави подiбного змiсту, що призвело до спотворення змiсту деяких трактатiв.
Узурпатор престолу Ван Ман (45 р. до Р. Х. – 23) також придiляв багато уваги впорядкуванню iмператорськоi бiблiотеки. Вiдразу пiсля захоплення трону вiн доручив Лю Сiню (який на той час пiдтримував Ван Мана) скласти перелiк «дозволених книжок», до якого тодi було занесено 677 назв – до нашого часу з цього перелiку дiйшла лише (або «аж») чверть.
Ван Ман встановив звання «бо ши» за знання текстiв «школи текстiв старого письма» та припинив надавати це звання за знання текстiв «школи текстiв нового письма». Вiн прагнув «вiдновити iдеали давнини» – на цьому грунтувалися його полiтико-економiчнi реформи, тож опиратися мiг саме на тлумачення «школи текстiв старого письма».
За Ван Мана докладалися величезнi зусилля щодо систематизацii та редагування давнiх рукописiв. Саме в цей короткий за iсторичними мiрками перiод створено остаточнi редакцii багатьох творiв, що дiйшли до нашого часу.
На межi I та II ст. сестрою видатного iсторика Бань Гу (32–92), Бань Чжао (бл. 49 – бл. 120) написано працю «Заповiдi для жiнок» («Нюйце» ?), що пiзнiше увiйшла до окремого нормативного конфуцiанського зiбрання текстiв для жiнок, так званого «Чотириканоння для жiнок».
У серединi II ст. (143 р.) собiвартiсть паперу стала нижчою за собiвартiсть виготовлення шовку. Про це дiзнаемося з приватного листа, в якому повiдомляеться, що виготовити копiю бажаного твору на шовку нема змоги, бо його собiвартiсть е занадто дорогою порiвняно з папером.
Тодi ж два видатнi канонознавцi: Ма Жун – мiж 140 та 150 рр. та Чжен Сюань – мiж 160 та 200 рр. вперше уклали своi коментарi до «П’ятиканоння», в яких вчення викладено цiлiсно. Успiх цих коментарiв серед книжникiв був величезним.
Хоч iдеi цих вчених не вiдрiзнялися вiд iдей iхнiх попередникiв, але вони узгодили рiзнi iнтерпретацii тих чи тих пасажiв канонiв мiж собою, що полегшило iх вивчення.
На межi I–II ст. через зосередження влади в руках iмператорських родичiв, евнухiв, фаворитизм, корупцiю та сваволю, з правлiння Хе-дi (на тронi 89–106) стали помiтними кризовi явища в управлiннi вiдновленою династiею, якi посилилися при Хуань-дi (на тронi 147–167) та стали незворотними при правлiннi Лiн-дi (156–189; на тронi 168–189).
Пiсля завершення гарячих дискусiй мiж вченими у 174 р. iмператор Лiн-дi наказав Цай Юновi вигравiювати на каменi «нормативнi» версii канонiчних книжок та виставити iх у столицi – на околицi м. Лоян, де була розташована Імператорська академiя та в мiсцi, що називалося Хундуминь. Це повелiння було виконано одним почерком впродовж 175–183 рр. – тексти було вигравiйовано на бiльш нiж 50 кам’яних стелах.
Зокрема, саме тодi повнiстю на каменях висiкли: «Шу цзiн», «І цзiн», «Ши цзiн», «І лi» (що тодi зазвичай називали «Лi цзи»), «Чунь цю» з коментарями Гун’ян Гао, «Лунь юй».
У роки правлiння Чжен ши (240–248) династii Вей до ханських канонiчних текстiв додали кам’янi стели iз вигравiйованими на них трьома зразками почерку «Шу цзiном» та «Чунь цю» з коментарем Цзо.
Вiдомо, що фрагменти цих стел збереглися аж до епохи Сун (960–1279)!
Для того часу це мало величезне значення – з такими кам’яними стелами можна було вивчати тексти канонiв, звiрити власну копiю тексту чи зняти копiю для себе, поспiлкуватися з iншими знавцями тощо. Як свiдчать джерела, в тi часи до стел щодня приходили багато людей.
Для копiювання «нормативних» текстiв канонiв студенти академii заповнювали тушшю iероглiфи, висiченi на каменi, робили з них вiдтиски на шовку чи паперi – такий спосiб можна вважати прообразом майбутнього ксилографiчного друку книжок.
Пiзнiше, зокрема, через повстання «Жовтих пов’язок» у 184 – 185 рр., природнi катаклiзми, економiчний занепад, династiя Хань поступово втрачае свою могутнiсть. Особливе невдоволення та ненависть у аристократii, бюрократii, полководцiв та вiйськових викликало засилля евнухiв, якi фактично узурпували владу та вплив на iмператорiв.
На середину 190-х рокiв на хвилi боротьби з «Жовтими пов’язками» сформувалися кiлька найсильнiших регiональних вiйськових лiдерiв, якi повели мiж собою боротьбу за володiння Китаем – Цао Цао (155–220), Сунь Цюань (180–252) та Лю Бей (161–223). Цао Цао мав полiтичну i легальну перевагу, бо в його ставцi перебував останнiй ханський iмператор – Сянь-дi (на тронi 189–220).
Пiсля смертi Цао Цао в 220 р. його син, Цао Пi (187–226), примусив Сянь-дi вiдректися вiд трону на свою користь i проголосив себе iмператором династii Вей (220–264). Лю Бей у травнi 221 р. також проголосив себе iмператором суверенноi династii Хань-Шу (221–263), а пiзнiше, наприкiнцi 222 р., i Сунь Цюань проголосив власну династiю – царство У (222–280).
Так розпочалася нова iсторична епоха, що отримала назву Трикнязiвство («Сань го», 220–264), яка започаткувала тривалий перiод роздробленостi Китаю – фактично до другоi половини VI ст. – епоху «Шести династiй» («Лю чао»).
Згiдно з традицiйною iсторiографiею Китаю, епоха «Шести династiй» подiляеться на чотири перiоди: «Трикнязiвство», Захiдна Цзiнь (264–317), Схiдна Цзiнь (317–420), Пiвденнi та Пiвнiчнi династii (420–589).
Вiднедавна в китаезнавствi почали вважати, що епоха «Шести династiй» – один з важливих етапiв у iсторii Китаю, коли сформувались тi духовнi форми та феномени, що донинi визначають змiст термiна «традицiйна культура Китаю».
Через громадянськi вiйни в перiод «Трикнязiвства» краiну було розорено, а економiчне життя повернулося фактично до натуральних форм. Одним з ознак цього е скасування у 221 р. обiгу грошових знакiв (монет цянь), а для розрахункiв почали використовувати зерно та шовк.
Як руйнувалося звичне життя династii Хань, а краiна занурювалася у вiйну «всiх проти всiх» – впродовж кiлькох десятилiть, до часткового об’еднання краiни пiд владою династii Цзiнь у 280 р., заснованоi пiсля державного перевороту в царствi Вей, описано у видатному китайському романi «Трикнязiвство», написаному у XIV ст.
При наступниковi першого iмператора Цао Пi (на тронi 220–226) – Цао Жуе (iмператор Мiн-дi), в державi почалося протистояння мiж правлячим домом та iншими аристократичними кланами, зокрема сильним кланом Сима, представники якого пiзнiше й здiйснили державний переворот та заснували нову державу.
Та попри напруженi соцiальнi та полiтичнi подii, iнтенсивне духовне життя у Китаi не припинялося: писалися та збиралися книжки, коментувалися канони, творилися поезiя та живопис.
Книжки з iмператорськоi бiблiотеки iмператорiв Вей зберiгались у бiблiотечному вiдомствi («Мiшу-шен»), у спецiальному павiльйонi – Мiшуге та трьох iнших павiльйонах.
Зберiгачами рукописних фондiв були Чжен Мо (213–250) та Сюнь Сюй (пом. у 289 р.), до посадових обов’язкiв яких входило також класифiкування рукописiв та укладання каталогiв.
Чжен Мо уклав каталог «Книги внутрiшнiх [покоiв]» («Чжуншу»), а Сюнь Сюй – «Новий опис» («Сiнь бу»), де зафiксовано 99 145 цзюанiв (звиткiв) книжок – як бачимо, за досить короткий час знову вдалося зiбрати велику книгозбiрню.
Саме Сюнь Сюй у своему каталозi запропонував нову чотиричленну класифiкацiю книжок, що кардинально вiдрiзнялася вiд класифiкацii, уведеноi Лю Сiнем. З VII ст. вона стала панiвною в бiблiотечнiй справi iмператорського Китаю на наступне бiльш нiж тисячолiття.
Ця класифiкацiя складалася iз: Цзiн (конфуцiанськi канони); Цзи (фiлософи; пiзнi конфуцiанцi, згаслi фiлософськi школи (напр.: моiсти та легiсти), вiйськовi теоретики та природничi науки); Шу (iсторики; сюди також зараховували офiцiйнi та неофiцiйнi династiйнi iсторii, життеписи, юриспруденцiю, генеалогiю, бiблiографiю тощо) та Цзi (вишукана лiтература та поезiя (вiршi, оди, написи тощо).
Пiд час правлiння другого iмператора династii Вей, Мiн-дi (205–239, правив у 226–239), класичнi книжки знову вирiзали на кам’яних стелах та виставили у столичнiй школi в м. Лоян, але цього разу кожен iероглiф того чи того канону вирiзали трьома почерками – «сяо чжуань» («мала печатка», письмо, що застосовувалось у часи правлiння династii Цiнь (221–207 рр. до Р. Х.)), «чжуань шу» («давня печатка», архаiчний стиль) та «лi шу» (стандартний стиль письма, «дiлове письмо») – найпоширенiший калiграфiчний стиль того часу.
У III ст. Ван Су (195–256) уклав новi коментарi на «П’ятиканоння», що справили значний вплив на становлення конфуцiанства, хоч i не дiйшли до нашого часу.
Внаслiдок державного перевороту Сима Яня (236–290, на тронi – 265–290), наприкiнцi 265 р. було засновано династiю Захiдна Цзiнь (265–316).
Правлiння Сима Яня позначилося значними соцiально-економiчними та культурними перетвореннями, що мали на метi вiдновлення сiльського господарства, впорядкування системи оподаткування та створення дiевого адмiнiстративно-бюрократичного апарату. Впродовж 279–280 рр. Захiдною Цзiнь було завойоване i царство У.
Однак незабаром на Цзiнь розпочали наступ сюнну пiд орудою Лю Юаня, який вважав себе нащадком правителя (шаньюя) давньоi держави сюнну, а у 304 р. проголосив заснування васального вiд Китаю царства Хань (304–318) та прийняв титул вана.
Лю Юань був високоосвiченою людиною, знавцем конфуцiанськоi та iншоi китайськоi класичноi лiтератури i щиро вiрив у свое призначення «вiдновити велику Хань».
Пiд цим вiйськовим тиском iмператорський двiр Цзiнь у 317 р. був вимушений залишити столицю Чан’ань та перебратися на пiвдень до м. Цзянькан (бiля теперiшнього Нанкiна). Так розпочалася епоха Схiдноi Цзiнь (317–420).
Тим часом на пiвночi одне за одним змiнювались 16 царств, що визнанi традицiйною китайською iсторiографiею, хоч насправдi iх було бiльше.
Своею чергою на пiвднi влада зустрiлася з iншими колосальними викликами. Йдеться, зокрема, про величезну мiграцiю населення, масштаби якоi оцiнюють вiд одного до двох мiльйонiв осiб. З нею вдалося впоратися завдяки енергiйним дiям влади (розселення бiженцiв, залучення iх до сiльськогосподарського виробництва через освоення цiлинних та малопридатних для обробки земель тощо). Крiм того, економiчнi та полiтичнi iнтереси емiгрантiв зiштовхнулися з iнтересами мiсцевих знатних «сильних будинкiв».
Час вiд часу повставали i регiональнi вiйськово-полiтичнi провiдники, що мали у своему розпорядженнi значнi вiйськовi сили.
Коротке правлiння Захiдноi Цзiнь у контекстi нашоi головноi теми примiтне тим, що, згiдно з указом одного з ii iмператорiв, з IV ст. тексти книжок, дiлового листування тощо потрiбно було писати саме на паперi, пiсля чого папiр цiлком витiснив бамбуковi планки та став звичним матерiалом для письма.
На той час технологiя виробництва паперу дещо вдосконалилася – для цього почали використовувати головним чином кору тутового дерева, рамi та водоростi.
Завдяки знахiдкам рукописiв у печерах Дуньхуана[1 - Дуньхуан – мiсто-оаза серед пустелi у одноiменному повiтi провiнцii Ганьсу, свого часу важливий пункт на Великому шовковому шляху, де розташований комплекс буддистських печер. У 1900 р. у однiй iз печер, що була замурованою з XI ст. даоським монахом Ван Юаньлу, було знайдено величезну бiблiотеку манускриптiв IV–XI стст. з буддистськими, конфуцiанськими, даоськими канонами, а також книжками з полiтики, економiки, географii, медицини, математики тощо. Значну частину манускриптiв було вивезено до Францii, Англiй, Росii, США. На основi цих текстiв розвиваеться окремий напрям наукових дослiджень – дуньхуанезнавство.], найдавнiшi iз яких датуються IV–V ст., вдалося дослiдити зразки паперу, на якому цi рукописи написанi.
Першi книжки на паперi, як i на шовку, були звитками. Таку форму, до речi, мали навiть першi друкованi книжки.
Щоб читач мiг краще уявити собi те, як зберiгалися та читалися канони в той iсторичний час, зупинiмося на цьому, дотичному до нашоi основноi теми, питаннi докладнiше.
Кiлька аркушiв паперу склеювали послiдовно один за одним i в такий спосiб отримували довгу паперову стрiчку, на якiй писали текст. До стрiчки крiпили тонку дерев’яну паличку (чжоу) покриту лаком, завдовжки яка була дещо бiльшою, нiж ширина звитка. Вона виступала з двох кiнцiв. Згортали паперову стрiчку злiва направо – так отримували звиток (цзюань).
Деколи палички для книжок родовитих та заможних власникiв виготовляли з iнших матерiалiв – скла, слоновоi кiстки, панцира черепахи, сандалового дерева i навiть золота та яшми.
З огляду на те, що правий край звитка залишався пiсля його згортання назовнi, з часом вiн мiг порватися, тому на нього наклеювали спецiальний матерiал, який називали бяо – найчастiше це був папiр або шовк. До правоi частини звитка також крiпили кольорову тасьму.
Довжина звитка зазвичай залежала вiд обсягу записаного на ньому тексту – найдовшi звитки мали завдовжки кiлька чжанiв[2 - Чжан – 3,2 м; чi – 32 см.], однак були i короткi – всього 3–5 чi. Ширина паперовоi стрiчки становила один чi.
Така форма побутування книжок мала i певнi незручностi: щоб вiднайти потрiбне мiсце в серединi чи наприкiнцi тексту, доводилось розгортати половину чи й увесь звиток.
Вважають, що тодi одному роздiловi книжки на бамбукових планках чи одному шовковому звитку вiдповiдав один паперовий звиток.
Паперовий аркуш розлiнiювали, а по краях залишали поля. Коли починали писати книжку, то два першi стовпчики залишали пустими – так, як це робили тодi, коли книжки писали на бамбукових планках. У цих стовпчиках записували назву всiеi книжки, потiм назву роздiлу чи глави (пiдзаголовок), номер звитка, пiсля чого пропускали мiсце для кiлькох iероглiфiв та знову писали назву всiеi книжки.
Пiсля того, як дописували увесь роздiл, залишали пустим один стовпчик i знову писали назву написаного роздiлу та номер звитка. Пустий стовпчик призначався для запису дати переписування та iменi писаря, однак часто цi стовпчики залишалися незаповненими.
Зазвичай у одному стовпчику рукописноi книжки-звитка помiщалося 17 iероглiфiв, хоч деколи iх було 20 i навiть 24.
Зазвичай одна книжка складалася з кiлькох звиткiв. Тож, аби уникнути плутанини, звитки однiеi книжки обгортали спецiальною «обкладинкою», що виготовлялася з шовку або тканини, а iнколи – iз тонких бамбукових планок, перев’язаних шовком. «Обкладинки» мали шнурiвки для зав’язування, якi не покривали кiнцiв звиткiв. У однiй «обкладинцi» зазвичай зберiгали 5–10 звиткiв, що становили одну книжку. Для дуже великих книжок доводилося використовувати кiлька таких «обкладинок».
Звитки зберiгали на спецiальних полицях. Через те, що кiнцi звиткiв залишалися вiдкритими (iх не покривала «обкладинка»), було вiдносно легко знайти потрiбний. Також для зручностi пошуку до кожного звитка крiпили спецiальну табличку, на якiй записували назву книжки, номер звитка та iншi вiдомостi.
Книжки на паперi у формi звиткiв були поширенi в Китаi аж до X ст., а буддiйськi канонiчнi книжки зберiгали таку форму й пiзнiше.
У епоху «Шести династiй», якщо в книжцi вмiщували ще й коментарi, то основний текст писали червоною тушшю, а коментарi – чорною. Або основний текст писали великими iероглiфами в один стовпчик, а коментар – дрiбнiшими iероглiфами двома стовпчиками. Однак найчастiше коментарi писали одним стовпчиком пiд основним текстом, а два види тексту роздiляли маленькою крапкою.
З огляду на те, що на той час книжки розмножувалися лише через переписування, людський чинник призводив до накопичення в текстах рiзного роду помилок: пiд час переписування iероглiфiв, переплутування частин тексту, внесення коментарiв у основний текст тощо.
Такого роду помилки пiзнiше вимагали спецiальних текстологiчних зусиль для вiдновлення початковоi редакцii текстiв.
Тут доречно також згадати про туш. У той перiод вона була двох кольорiв (чорна та червона) i використовувалась як у живописi, так i пiд час написання книжок. Саме чорною тушшю переписували рукописи, а червоною – робили розмiтку тексту.
Китайську туш виготовляли у виглядi сухих пресованих паличок чи брускiв. Основним ii компонентом були сажа та клей. Сажу отримували вiд спалювання тунговоi, кунжутноi i сурепноi олiй, а клей готували з оленячоi та коров’ячоi шкiри. Щоб клей не псувався та мав блиск, до нього додавали курячий бiлок, муксус та сiк рiзноманiтних рослин.
Добре перемiшаною масою заповнювали вiдповiдну форму (що деколи виготовлялася вельми вишукано) i в такий спосiб отримували «кускову» туш.
Щоб приготувати туш для письма, ii розтирали у спецiальнiй тушеницi (янь), попередньо наливши воду, оцет чи iнший розчинник у заглиблення. Цi заглиблення поетично називали «озерце тушi» (мо чi). На деяких тушеницях було два заглиблення – одне для чорноi тушi, друге – для червоноi.
Туш пiзнiше використовували i пiд час друкування книжок, а також у живописi та пiд час фарбування будинкiв i палацiв. Своею чергою жiнки, до прикладу, фарбували тушшю брови.
Тушеницi, якi з’явилися в Китаi понад 6000 рокiв тому, виготовляли зазвичай iз каменю, рiдше – з твердих порiд дерева чи слоновоi кiстки. Їх робили досить масивними, щоб вони були стiйкими.
З VI ст. у iсторичних джерелах фiксуються першi достовiрнi повiдомлення про приватнi книгозбiрнi. Зокрема, згадуеться приватна книгозбiрня самiтника Жуань Сяо-Сюя (479–536), який був великим знавцем iсторичних трактатiв.
Однак з впевненiстю можна сказати, що збирання приватних бiблiотек було досить поширеною пристрастю серед освiченоi частини китайськоi елiти значно ранiше, зважаючи на ставлення китайцiв до книжки як до цiнностi величезного значення.
Впродовж iсторичноi епохи Пiвнiчних та Пiвденних династiй (IV–VI стст.) канонознавство дуже занепало, бо бiльшiсть коментаторських традицiй загинули, а неперервнi учительськi лiнii передачi перервалися.
Найбiльше постраждала «школа текстiв нового письма» – збереглася лише школа Хе коментаря «Гун’яна» на «Чунь цю». З традицii «школи текстiв старого письма» залишились: школа Мао коментаря до «Ши цзiну»; школа Чжен коментаря до «Сань лi» (трьох канонiв ритуалiв – «Лi цзи», «Чжоу лi» та «І лi»); школа Пу коментаря «Цзо» на «Чунь цю».
