скачать книгу бесплатно
Вiртуалка
Ірися Ликович
Ірися Ликович (нар. 1984 р.) закiнчила фiлологiчний факультет Ужгородського Нацiонального унiверситету. Працювала журналiстом у газетi «Думська площа» (м. Одеса). Переможець украiнсько-нiмецькоi премii Олеся Гончара та премii «Дебют». Автор трьох прозових книжок: «Перелiтна» (2006), «Твоя дитинка» (нагороджена вiдзнакою «Вибiр видавцiв» Всеукраiнського конкурсу «Коронацiя слова – 2010») i «Татцельвурм. Тiрольська iсторiя» (2011) – номiнант на премiю «Книга Року» за версiею Бi-Бi-Сi. Роман «Вiртуалка» отримав спецiальну вiдзнаку Австрiйського культурного форуму на «Коронацii слова – 2012». Хобi – лiтературнi переклади з угорськоi та нiмецькоi мов. Живе i працюе у Вiднi.
У ii буднях присутнi Майорка, темна кiмната, слiпi та веб-камера. У ii життi не залишилося мiсця для себе, хоча вона щодня бачить тiльки власне зображення на монiторi. Вiртуальна любов – така ж залежнiсть, як наркотики чи алкоголь, – втеча вiд себе. Дiана розумiе це, тому i зважуеться на бунт – бунт, за межами якого на неi чекае правда про працiвниць Інтернет-бiзнесу. Але чи можливо розпочати нове життя пiсля того, як твое оголене тiло бачили тисячi чоловiкiв?…
Ірися Ликович
Вiртуалка
Дiана мiж слiпцiв у пошуках любовi
Про роман Ірисi Ликович
Наш свiт споконвiкiв маскулiнний, i чоловiки у ньому домагаються жiнок. Та що цiкаво – жiнки не заперечують проти таких домагань. Роман Ірисi Ликович «Вiртуалка» розповiдае саме про це. Але не тiльки про це – у невеликому романному текстi вмiстилися i цiкавi психологiчнi спостереження, i подорожнi нотатки, i рефлексii на тему стосункiв мiж статями та ще багато всього того, що й творить тло великоi розповiдi i насправдi робить ii романом. Розповiдь вiд iменi дiвчини Дiани, напiвукраiнки-напiвциганки родом з Нiмеччини, повниться глибоким i всебiчним знанням описуваного предмета – тут i технологiчнi деталi веб-кам-бiзнесу, i тонкi та точнi описи жiночоi та чоловiчоi психологii, причому найчастiше у ii дещо викривлених, травмованих формах. Наявнi тут i принагiднi, легкi, пунктирнi штрихи розвитку сюжету, не хаотичнi, а виправданi, обгрунтованi внутрiшньою логiкою. Коротше кажучи, Ірися Ликович у своему новому (здаеться, вже четвертому?) романi постае авторкою досвiдченою i зрiлою. Втiм, якщо пригадати ii дебютну збiрку прози «Перелiтна», котра побачила свiт шiсть рокiв тому, Ірися Ликович залишаеться письменницею переважно однiеi теми. І тема ця – любов. Тiльки iз романтично налаштованоi юнки шестирiчноi давностi оповiдачка перетворилася на вже досвiдчену молоду жiнку, яка (оповiдачка, а не авторка, шановний читачу, розрiзняй цi двi постатi!), хоча й неодноразово обпiкши крила своiх почуттiв, усе-таки продовжуе той невтримний лет, той пошук, ту тривалу одiссею до берега справжньоi, великоi й чистоi Любовi.
Проте роман «Вiртуалка» мае й iнше, потаемне, значення, чи то пак звучання. Насправдi героiня, неначе та казкова королiвна, закута й замурована у високiй вежi, лишаеться недосяжною для всiх лицарiв Інтернет-простору, що стукають до неi крiзь вiчко пiн-холу, чи вже як там називаеться та деталь, котра й дае змогу бачити спiврозмовника пiд час найсучаснiшого з усiх видiв людського спiлкування. Бачити його i показувати себе. По два евро за хвилину – тепер уже ми з тобою, читачу, i розцiнки знаемо. Та iз цiеi суми бiльшу частину забирае собi злий чаклун, чи то пак працедавець. А королiвна, така прекрасна й недоступна, усiма жадана й нестямно люблена, сидить собi насправдi у натуральнiй темницi – бо ж денне свiтло спотворюе зображення, й тому вiкна щiльно запнутi; i юнка париться у своiх латексних шатах, ii нiжки тендiтнi пiтнiють у височенних чоботях, коханцi лицарi знемагають i вивергають свою пристрасть, та все це насправдi вiдбуваеться за тисячi кiлометрiв вiд острiвця в Атлантичному океанi. Самотнiсть, страшна, всеосяжна самотнiсть – ось воно, едине надбання нашоi королiвни, окрiм тих кiлькох нiкчемних евроцентiв, якi капають на ii рахунок за кожне вiртуальне спiлкування з далекими, недосяжними принцами. Навiть вимрiяний нею единий, коханий, мужнiй i нiжний далекобiйник Тонi, котрий веде свою фуру европейськими автобанами, у рiдкi хвилини перепочинку набираючи на своему айфонi пароль i код для спiлкування з королiвною, в реалi виявляеться слiпим калiчкою-курдуплем, прикутим до iнвалiдного вiзка. Вона це з’ясовуе пiсля чергового перельоту – цього разу з острова на материк. Знову тема польоту, перемiщення, подорожi з минулого у майбутне.
У цьому довгому життевому польотi ii супроводжують слiпцi. Слiпцi-спiвцi, якщо говорити у риму. Та насамперед – слiпцi. Вони нiби знаменують своею появою кожен наступний етап життя героiнi. Й тут теж чаiться глибокий смисл: споконвiкiв незрячим людям приписувався особливий дар – прозирати, бачити майбутне. Хоча з iншого боку, слiпота – це все ж таки калiцтво, глибоке i трагiчне. Й коли слiпий поведе за собою слiпого, обое впадуть до ями, – якось так сказано у Святому Письмi. Втiм, Дiана не впала. Залишивши останнього зi своiх слiпих поводирiв у велетенському холi мiжнародного аеропорту, вона прямуе далi. Тобто ii полiт у пошуках Любовi ще не завершено…
Олександр Ірванець
Пролог
Менi не хочеться розповiдати про Тонi тим, хто не зможе нас зрозумiти. Бо таким вчинком я нiби забруднюватиму його образ. Антонiо ж був для мене особливим чоловiком. А моi почуття до нього все росли й росли, доки не зробилися пурпуровою трояндою з краплинкою прозороi, прохолодноi вранiшньоi роси усерединi, трояндою на тому випаленому островi, що мiсяцями не бачив дощiв; квiткою свiжости на тлi вигорiлих полiв; смарагдовим спалахом любови на линвi мого життя – балансуючого мiж минулою травмою та страхом не занапастити майбутне, на горизонтi якого так несподiвано розтулило своi пелюстки наше розсiчене Середземним морем кохання.
Спочатку воно було забарвлене щоденним спiвом старого слiпого, котрий акомпанував нашiй зачарованостi за моiм завжди заштореним вiкном. Заради того спiву варто було прийти у цей свiт i всотати до серця вiру в майбутне.
Саме через мою любов до музики я хотiла б розпочати цю iсторiю пiснею i в пам’ять про Тонi хочу включити для вас «Я тебе запрошую» Хулiо Іглесiаса. Бо Тонi був непересiчною людиною. Вiн мрiяв удень дивитися на мiсяць i бачити, як той поволi, мов льодяник у ротi, тане в яснiй голубизнi неба, залишаючи у тiсних та непройдених провулках пiдсвiдомостi присмак вiджитоi радостi. Вiн мрiяв малювати картини i хотiв, аби погляди iнших людей гладили його роботи так, як гладили б його самого руки коханоi жiнки. Вiн прагнув донести свiй свiт до нас, слiпих: тих, котрi не вмiли бачити головного. Тих, котрi не розумiли символiв. Отож, я присвячую цю пiсню ЙОМУ, тим самим запрошуючи вас глибше пiзнавати тих, хто поруч.
Te invito – Я тебе запрошую
te invito a bailar un bolero – я тебе запрошую танцювати болеро
te invito a que – я тебе запрошую пiзнати мене
me conozcas – познайомитися зi мною
robarte la vida en un beso – украсти мое життя поцiлунком
al alba y los dos a solas – на свiтанку i наодинцi
te invito a bailar un bolero – я тебе запрошую танцювати болеро
de aquellos que estan de moda – iз тих що в модi
sentir que se quiebran los cuerpos – вiдчувати як згорають тiла
y el alma que se desborda – i душа котра розливаеться
te tomo en mis brazos bailamos – я беру тебе у своi руки танцюемо
me entrego – я вiддаюся
me dejo llevar donde vayas – я дозволяю тобi вести себе куди б ти не пiшла
sin miedo – без ляку
te beso me besas me abrazas – я тебе цiлую ти мене цiлуеш обiймаеш
queremos – ми хочемо
que noche esta noche me pierdo – аби цiеi ночi ми заблукали
me enredo – я заплутуюсь
yo se que tu tambiеn estаs muysola – я знаю що ти також дуже самотня
que sientes como yo las mismas – що вiдчуваеш як i я те саме cosas
te invito a bailar un bolero – я тебе запрошую танцювати болеро
te invito a que me conozcas – я запрошую пiзнати мене познайомитися зi мною
robarte la vida en un beso – вкрасти у тебе життя поцiлунком
al alba y los dos a solas – на свiтанку i наодинцi
te invito a bailar un bolero – я запрошую тебе танцювати болеро
de aquellos que estаn de moda – iз тих що в модi
sentir que se quiebran los – вiдчувати як згорають тiла cuerpos
y el alma que se desborda – i душа котра розливаеться
te miro me miras, y siento deseo – я на тебе дивлюся ти на мене дивишся я вiдчуваю бажання
te visto y desvisto tu cuerpo – я тебе одягаю i роздягаю
me atrevo – я насмiлився
te pierdo, te busco, te encuentro – я тебе втрачаю я шукаю я знаходжу
me encelo – ревную
y se que tu vuelo es mi vuelo – i знаю що твiй полiт це мiй полiт
despego – злiтаю
yo se que t? tambiеn estas muy sola – я знаю що ти також самотня
que sientes como yo las mismas cosas – що вiдчуваеш як i я те саме
te invito a bailar un bolero – я тебе запрошую танцювати болеро
te invito a que me conozcas – я тебе запрошую пiзнати мене познайомитися зi мною
robarte la vida en un beso – украсти у тебе життя
al alba y los dos a solas – на свiтанку i наодинцi
te invito a bailar un bolero – я тебе запрошую танцювати болеро
de aquellos que estаn de moda – iз тих що в модi
sentir que se quiebran los cuerpos – вiдчувати як згорають тiла
y el alma que se desborda – i душа котра розливаеться [1 - Переклад Ірисi Ликович.]
Роздiл перший
Передiсторiя
Любий Тонi, ти ж, напевно, здогадувався, що для тебе я ладна була говорити не замовкаючи, вичаровуючи iз себе слова напiввидихом, зовсiм не думаючи про терапевтично-чарiвну силу сказаного. Ти, мабуть, помiчав, що вся моя суть була зiткана з рiзнобарвноi тканини оптимiзму.
Тонi, я ладна була перетворити свое життя на усну iсторiю для тебе, тiльки б ти дослухався до моiх мотивiв. Дивився на мене. Розглядав по той бiк екрана. Вночi, коли твоя фура перетинала котрийсь iз сiрих, по обидва боки замурованих бетонням, а всерединi переповнених ланцюгами вантажiвок автобанiв, дивився то на мене, то на засiяну вiдблисками чужих фар дорогу i шепотiв менi: «Засинай, кохана, спи, а я дивитимуся на тебе, i менi не буде самотньо… Рiдна… А потiм, pardon (це слово вимовляв зовсiм на англiйський манер – падон, iз наголосом на перший склад), перед митним контролем, я вiдключу свого айфона».
Твоя вiртуальна присутнiсть була для мене такою важливою – як свiтло фар твого великогабаритного авто для твоiх трансферiв. Бо твоiм серцем я вiдкривала у своему невидимi ворота, крiзь котрi так спрагло вливалися до мого тiла звуки майоркiйськоi гiтари. Ти, напевно, вiдчував, наскiльки я була вiдкрита для iспанськоi музики, бо ж на початках щоразу зустрiчала тебе притишеним голосом, котрий губився десь поза вiбрацiями мотивiв фламенко. І вже тiльки давши тобi змогу наслухатися досхочу, починала говорити – розповiдати тобi про себе. Малювати свое трепетне «я», котре вже розчинилося у тобi.
Тонi, фари твоеi дальнобiйницькоi вантажiвки ставали моiми очима, котрi нiколи не втомлювалися вдивлятися у темiнь твоеi посiченоi iншими шляхами, мов мое життя, дороги. Коли ти з’являвся на монiторi мого комп’ютера, для мене переставали iснувати профайли iнших користувачiв, i вони, iгнорованi, виходили, залишаючи на моiй сторiнцi новий мiнус у вiртуальнiй книзi вiдвiдувачiв. Так через мiсяць у мене набиралася нова сотня негативних вiдгукiв, i тодi моя анкета знову опускалася на щабель нижче… Але ж, Тонi, менi було все одно, бо воно було варте тебе.
Тонi, чуеш, iсторiя мого життя мае кiлька початкiв. У нiй фiгурують кiлька визначальних людей, котрi з плином часу зробилися уже навiть не образами, а сходинками, етапами, якi й спромоглися, звичайно не без моеi жвавоi участi, злiпити мое сьогодення. І з кого б, Тонi, я не починала свою заплутану розповiдь, усе було би правильним. Будь то Ігор, перепрошую, Ігарьок, Ігарюша – Медведь, чи ти, Тонi, або бiдолашна Сандра, чи моя циганка-матiр, що вийшла замiж за франкфуртського полiцая гера Зелененка, тодi ще простого киiвського прапорщика Івана, мого батька, – вони всi нашаровувалися невидимими пластами на тремку iсторiю мого минулого, на все мое життя, аби пiдштовхнути мене до стану вiчного щастя, захоплюючоi гармонii з собою, у якiй я перебуваю вiдтодi, як твердо вибрала й усвiдомила свiй життевий шлях.
Тому поведу цю прозору нитку скупих спогадiв вiд батькiвськоi невеликоi квартири у Франкфуртi-на-Майнi, де я народилася. Хоча – нi. Мене привели на свiт у таборi для бiженцiв. Але я зовсiм не пам’ятаю, як нам там велося. На щастя, всього через кiлька мiсяцiв по моiй з’явi батьки таки отримали власну домiвку в одному з похмурих багатоповерхових будинкiв, котрi довгими рядами встилали передмiстя, даючи притулок сотням сiмей з усiх куточкiв пострадянських краiн.
Дорослi франкфуртцi називали нас азюлянтами (вiд нiмецького «Asyl» – вiдведене для бiженцiв мiсце), i це слово звучало в iхнiх вустах принизливо. Дiтлахи ж у садках, школах чи просто на iгрових майданчиках демонстративно затуляли двома пальцями носа, даючи нам зрозумiти, що вiд нас зле пахне. І не одна я натирала у ваннiй свое дитяче тiло маминими кремами, намагаючись перебити запахи шаф, кiмнат, квартир, пiд’iздiв, будинкiв, дворiв. І едине, чого нам хотiлося найбiльше, – бути прийнятими за своiх.
Знаеш, милий мiй Тонi, нещодавно, коли менi виповнилося двадцять, я зрозумiла, що все мое життя, усi тi люди, звичайно, крiм моiх батькiв, е долею, котру я вибрала сама, вибрала свiдомо у своему прагненнi до щастя. І навiть Ігарьок був моiм вибором, хоча ним, як iншими, зовсiм не струменiла музика. Але я була потрiбна йому. Вiрнiше, не я, а моя чиста i свiтла любов до нього. І я мовчки пiшла за ним iз вiрою у диво – що мое кохання безмежне, його вистачить на двох.
* * *
У нашiй сiм’i нiколи не соромилися циганського походження моеi матерi. Навпаки, батько дуже любив ii, смаглявошкiру i чорнооку, хизувався нею i, як заведено у нiмцiв, на вулицi завжди тримав ii руку. Дивно, але вони нiколи не розповiдали менi про зачаток iхнього кохання, тiльки коли я, смiхунка мала, лестячись до котрогось iз них, запитувала, глипали одне на одного любовно i мовчазно вичiкували, що ж вiдповiсть iнший.
– Причарувала, – першим зазвичай озивався батько.
І то вже потiм, у Вiднi, я зрозумiла, що мала перед собою одну з найкращих моделей сiм’i. Одне слово, менi поталанило вже на самому початку. Я була зачата в любовi i в нiй народилася. А це вже немало. Але мову вестиму зовсiм не про них, моiх найрiднiших. Вони залишилися у не рiдному для них Франкфуртi. Балканка-мати та киянин-батько. Мене ж, вiсiмнадцятилiтню, пiдiйняло першим сильним вихором кохання i понесло у свiт, котрий, як менi здавалося, тримав для мене у кишенi сотнi веселкових барв. Вiд однiеi всепоглинаючоi любовi, любовi до батькiв, я вiдразу, ще не вмiючи знаходити середини, перекинулася на iншу – до чоловiка, партнера, та таку пристрасну, таку шалену, якоi мене навчила наша циганська пiсня.
Слiпий номер два
Трагiчний
Першим свiдомим слiпцем мого життя став той, у Киевi. Менi саме мало стукнути вiсiмнадцять, i я вперше поiхала до Украiни сама. Перед тим була тiльки в дитинствi – з мамою, коли вже отримали нiмецьке громадянство. Брудна гiтара та зашкарублi пальцi старого привертали мою увагу щоранку та щовечора, коли я поверталася до квартири батькового шкiльного товариша, у якого мешкала. Той пiзнiй вечiр, коли я, усмiхнена, на крилах пустощiв, зачарована краiною моiх батькiв, котрi виплекали i в менi повагу до неi, навчили мови, летiла до багатоповерхового будинку, не став винятком. І я, радiсна, у черевиках на високих пiдборах, розфарбована зовсiм не по-европейськи, мов перед кривавою сутичкою з iндiанцями, як завжди, на хвильку зупинилася перед ним, спiвцем, аби мить знову, вкотре, дати себе зачарувати вдалим поеднанням витончених звукiв його гiтари з бiдацькою зовнiшнiстю. Нiмецькi безхатьки – зовсiм iншi. І навiть горе та знедолена тривога в iхнiх очах – зовсiм не такi, як у позирках украiнських бiдолах.
Я дуже люблю музику. Це у нас сiмейне. Генетичне, так би мовити. Як заспiвае на котромусь iз свят батько, то його друзi-нiмцi, котрi й не звикли супроводжувати застiлля музикою, – з повагою у поглядi замовкають. Мама ж моя – вроджена танцюристка. Вона i мене, шестилiтню, вже вiддала до музичноi школи.
Саме бiля киiвського слiпого мене вперше побачив Ігор. І його не залишили байдужими моi повнi натхнення очi. Той був справжнiм енергетичним вампiром, але я ж iще не знала, що вiн вишукуе когось такого невинного, як я: того, хто сам, добровiльно вiддасть йому все свое внутрiшне тепло, того, хто живитиме його невпевненiсть своею заслiпленою любов’ю. Ми не знали, що приготувало нам завтра, але ми обидвое вiдчули, як нас пов’язала пiсня старого слiпця. Та так мiцно, що ii мотиви врiзалися до наших тiл. І щоб роз’еднати нашi долi, прийдеться рiзати по-живому.
Я закохалася так, як закохуються у вiсiмнадцять. Хоча нi, я завжди кохаю натхненно… i кожного разу, на щастя, менi здаеться, що це знову на все життя. Тодi, коли до нашоi першоi з Ведмежонком сварки залишилося менше двох рокiв, я стояла в пiдземному переходi й розглядала його, одягнутого по-лiтньому, у футболцi, з якоi у всi боки випихало своi синi щупальця замислувате тату, воно сповзало на руки, а з V-подiбного вирiзу пiдступало аж до шиi. Воно було завелике, аби приховати його шматом по-европейському модноi тканини. Та вiн, мабуть, i не ховав, навпаки, хизувався малюнком на своему тiлi. Тавром. Звiдки ж було менi тодi, у вiсiмнадцять, знати, що вiн таким робом компенсував психологiчний гандж – брак маскулiнностi.
То вже потiм я вицiловувала синiй, заколотий у його шкiру вiзерунок. Боже, зараз уже навiть не згадаю, яким вiн був, не згадаю усiх детальок того малюнка, а колись же був для мене еротичним подразником – я завжди розглядала той розлогий, мов старезне дерево мого родоводу, символ псевдочоловiчостi перед любощами. А татуювання аж палало синявою на тлi по-хворобливому бiлоi шкiри, такоi, що навiть сонце ii не брало i замiсть засмаги надавало його тiловi рожевого поросячого вiдтiнку. На жаль, до мене тiльки через неповних два роки дiйшло, що для того невисокого, завчасно полисiлого, невпевненого в собi, нереалiзованого чоловiка я була теж чимось на кшталт малюнка на тiлi. Занадто молода, аби бачити недолiки; занадто свiтла, аби згущувати фарби; занадто недосвiдчена, аби сказати чи бодай подумати про те, нiби у нього занадто маленький. O mein Gott, який же вiн дурень! Хiба для мене, зеленоi, мав значення розмiр, коли мова йшла про високе, майже неземне кохання?
Як виявилося згодом, я вступила до спiвiснування з ним лише для того, аби не помiчати, як вiд самого початку наших стосункiв гадюччям розповзалася затяжна руйнацiя моеi свiтлоi вiри у чоловiкiв. Руйнацiя, яку я чомусь винувато сприйняла за власну недосконалiсть i тому вiдсовувала вбiк, не бажаючи думати про неi. Так, як, наприклад, робила це колись при зустрiчi з нiмецькими однолiтками, котрi ранiше затуляли вiд мене носа, а зараз, подорослiшавши, привiтно посмiхаються. І хоч я все ще пам’ятаю колишнi дитячi нiчнi жахи, проте намагаюся про них не думати, так, нiби iх не було у мене – доньки украiнського емiгранта. Ігарь дав менi великий урок, такий, якого не дали батьки, – е люди, котрих уже не навчити любити. Бо, компенсуючи брак почуттiв у власному серцi, вони трощать навколо себе все, вибираючи зазвичай зовсiм невинних жертв, котрi навiть не здогадуються про порожнечу всерединi партнера.
А якщо десь потай i здогадуються про нарощену в минулому прiрву в тiлi обранця, то, вiдвертаючись вiд неi, iгноруючи ii, тiшать себе, що зможуть заповнити отой вакуум власними почуттями. Але любов – вона як музика. Ти можеш ii або сприймати, або залишатися глухим до ii мотивiв.
Я ж була занадто романтично налаштованою дiвчиною, аби помiтити трiщини, котрi невiдворотно тягнулися вiд центру мого кохання – вiд НЬОГО. Тодi я ще не знала, що вiн «покохав» (тепер тiльки усвiдомлюю, що коханням цю дiю, так, саме дiю, а не почуття (!!!), назвати аж нiяк не можна) мене за просту банальнiсть.
Звичайно, у пiдземному переходi заговорив до мене, бо хотiв того, чого завжди хочуть вiд життерадiсного молодого тiла у спiдницi та на пiдборах. Адже Украiна – то вам не Австрiя, думалося, мабуть, йому, тут «падцепiть» недосвiдчену слов’янську зозульку, а не якусь фемiнiстичну арiйку в мештах без пiдборiв, буде пiвгодинним дiлом. Тим паче, коли кишеню грiють чималi добовi за вiдрядження.
Часом менi здаеться, що вiн отримав бажане тiльки завдяки слiпому. Бо вирiзнив мене iз натовпу, точнiше, я сама вирiзнилася, стоячи збоку й нiмо всотуючи в себе музику, не звертала уваги нi на що iнше, крiм натхенного обличчя старого. А потiм Ігарюша псевдополюбив мене за те, що несподiвано виявив, як слiпо я, пещена батьками вiсiмна-дцятилiтка, не помiчаю його недолiкiв. Але вiн, о Боже, це також з’ясувалося лише згодом, нiколи не вiрив у мою наiвнiсть! Нiколи не сприймав за чисту монету те, що дiвчина, котра вiддалася йому всiею душею, бо любила, як щось неповторно-чисте, не була розпусною та досвiдченою, а просто настiльки закоханою, що вичаровувала iз любощiв мистецтво. Нi ж бо! Треба то все було споганити нетверезими зауваженнями:
– Дiанка, а сколька у тебя била партньоров до меня?
Та й це ще не все, бо такi фрази лунали тiльки на самому початку вiдносин, коли смiливостi вистачало рiвно настiльки, аби вже показувати своi пiдозри, але не вкладати iх до чашi власноi тупостi та примiтивiзму. Потiм, коли його впевненiсть у моiй… залежностi (бо про його вiру в моi почуття мови йти не могло) розбухла вiд власноi значущостi повiтряною кулькою егоiзму, менi довелося почути й iнше – ще менш романтичне:
– Ти с многiмi да меня трахалася?
Або чого варте тiльки оте вбивче запитання, що ним вiн зустрiв мене, як новоспечену хазяйку його вiденськоi квартири. Не вiрячи власним вухам, увiбрала в себе суть сказаного, мов губка, аби потiм, по закiнченнi усього, вилити iз себе рятiвними сльозами.
– Ти ещо за ета время кому-то давала? «Ета время» – малося на увазi вiд нашого знайомства i до мого переiзду до Австрii. І я стояла безмовна, тамуючи первинний жах бути вiдкинутою, страх, що в чомусь таки завинила, дала привiд для недовiри, не знаючи, що ота пiдозрiлiсть живе у його головi вже роками i скерована не тiльки проти мене.
І тодi я, ще занадто чиста, аби вбачати у його запитаннi неповноцiннiсть, вiдповiла йому запитанням на запитання:
– А якби моею вiдповiддю було «так», то що ж би, Ігарюша, ти вчинив тодi?
Вiн же, той, котрий забрав мене до Австрii (о Боже, той, котрий тiльки визичив мене на короткий термiн, що непомiтно для нього самого перерiс у два довгi роки спiвжиття), озвався:
– Па крайней мере нада била пользаваться с табой презерватiвамi.
Я вже зараз i не розповiдатиму, що по закiнченнi термiну придатностi нашого короткострокового кохання я таки прокричала йому, як пiдлому втiкачевi, у спину:
– Презерватiвамi, бачиш, любiмий, таки треба було користуватися з тобою!
* * *
Минуло вiсiмнадцять прекрасних, позбавлених сварок мiсяцiв обожнювання, аж поки я подивилася на нього iншими очима. Очима Танi, дружини Ігарюшиного товариша, якщо можна назвати так людину, за спиною котроi мiй ведмедик тiльки те й робив, що його обмовляв, бо ж навiть його берлiнський кумпель знав те, у що Орхан втаемничив свого колегу. Таня любить, коли вiн iсть часник, бо потiм його сперма смакуе набагато вишуканiше, нiж зазвичай. Тiльки Дiмич знав цю iсторiю зовсiм по-iнакшому, а саме: «Ана сасьот ему толька тагда, кагда он абажрьотся чеснака».
Отож, завдяки Танинiй хвилиннiй сконфуженостi я засумнiвалася у правильностi свого вибору. Боже, пам’ятаю, як же я тодi налякалася! Як почервонiла моя шия, як горiли обличчя та вуха. Адже уявити собi життя без нього, мого коханого, я не могла. Мене обпiкав первинний сором за нього. Бо ж хотiлося бачити свого партнера завжди на висотi. І вiн, падлюка, добре знав, чому тодi, у Киевi, вибрав мене. Вiн вiдчував, що я буду вдивлятися в неiснуюче так довго, доки не переконаю себе, що бачу його таким, яким вiн нiколи не став, не стане, яким був тiльки у потаемних мрiях та у моiй уявi…
