скачать книгу бесплатно
Але того вечора йому, моему Ігарюшi, Ведмежонку (сколька раз тебе, Дiана, гаварiть, ета слова вигаварiвается «медведь», ат слова мйод! Вот уж мне ето украiнское наречiе, всьо не так, как у нормальних людей), справдi косолапому, було досить мого одного-единого незадоволення ним, аби зректися, вiдмовитися вiд нас. Я дуже добре пам’ятаю той вечiр. Не можна забути першоi ночi у життi, коли здавалося, нiби хтось невидимий пропiкае мене наскрiзь, доторкаючись розпаленим залiзом дiйсностi до пораненого молюска серця.
На нашому невеличкому балконi стояла дешева, куплена в туркiв на Нашмарктi за п’ятнадцять евро грильниця. Чоловiки про щось там бiля неi радилися. Ми з Танькою батували овочi та сир «Фета» до грецького салату, i я, знаючи, що зараз причалапае Ведмежонок i почне все пiсля нас перерiзати, потай смiялася з його такоi педантичноi впертостi. Із нiжнiстю у серцi чекала моменту, коли вiн, для форми покрутившись хвилинку бiля нас, зi знанням справи скаже, що я все ще не навчилася готувати грецький салат. Адже iнгредiенти мають набрати форми кубикiв (Дiанка, кубiкi – ета не ромби i не паралелепiпеди), так, аби до однiеi ложки потрапило iз усього потроху, адже тiльки тодi смак буде неперевершеним: i ось – звершилося, вiн таки пiдiйшов, вiдсканував мене невдоволеним поглядом з нiг до голови, нiби саме зараз узрiв мою недосконалiсть, i винiс безкомпромiсний вердикт: перерiзати. Посмiхнувшись, я поцiлувала його в блiде, аж синюшне вухо. Вiн не вiдреагував на доторк моiх завжди привiдчинених до нього губ.
Увечерi ж ми всi забагато випили. До сьогоднi пам’ятаю оту фатальну сцену, котра безпощадно розiтнула наше вимрiяне кохання навпiл. Ігарюша готуеться розповiсти анекдот: спочатку ще випивае одним хилом, мов воду, горiлку, вiдразу зачерпуе ложкою салат, пiдносить його до рота i раптом, о жах, бачить чиесь тонке волосся. Його пересмикуе:
– Дiана! Ви что – на палу етi памiдори резалi?! Змовчати йому не дозволяе виховання. Я знiяковiла, проте нiмувала.
Гостi також вдали, нiби не почули сказаного, а вiн же чекав на пiдбадьорюючий смiшок Орхана, поглядом випрошуючи його пiдтримку. Але той бiля своеi рудоволосоi дружини навiть не подав вигляду, що почув мого напiвсуженого. І тодi, на хвилi емоцiй, адже Ігарь так рiдко брав слово, вiн взявся розповiдати той злощасний анекдот, що закiнчуеться запитанням поручика Ржевського до Наташi Ростовоi:
– Наташа, а вас кагда-нiбуть бiлi па пiздьонке лапатай?
Тонi, мене навiть зараз пересмикуе вiд цiеi фрази. Лiтати високо для мене було небезпечним не тому, що могла боляче гепнутися, а хiба що через те, що часто до мого розумiння не долiтали найпростiшi слова, кинутi iз його Землi. Але того вечора вiн справдi вимовив оту кiнцiвку. І я просто не знала, куди сховати погляд. Нервово кидала ним, мов став вiн проекцiею загнаного зайця, з одного кутка в iнший. Па пiздьонке лапатой. Ігарюша. Ведмежонок. Ведмедь. Лапатой. Па пiздьонке.
Ошелешена, мов ошпарена, вийшла на балкон, аби вимацувати сiрiсть затягнутого темiнню мiста. Нiчний Вiдень… Я любила бути в його полонi. Часто, чекаючи на Ведмедя з вечерею, включала iспанську iнструменталку i пiд ii бренчання вслухалася у гул автомобiлiв.
На балконi все ще стояла ледь тепла грильниця. В одному з вiкон у будинку навпроти якийсь хлопчина, мабуть студент, уже другий рiк поспiль, щотижня, у вихiднi, займався коханням, не зашторюючи вiкон. Пiдозрюю, що у його квартирi взагалi не було фiранок. Як каже моя мама: ви (тобто я) люди iншого поколiння – не прасуете одяг i не перевдягаетеся у вiдведених для того мiсцях.
Млявий холод поволi заповзав пiд одяг, але менi було байдуже. Бо накрило мене таким гидотним вiдчуттям, нiби в животi викручуе перед мiсячними, тiльки тепер той вижмаканий руками дощовий черв’як розповзався по всьому тiлу.
За мною вдихнути свiжого повiтря вийшла Таня.
– Па пiздьонке лапатай, – хихикнула вона. – Ти вiдела, какое вираженiе лiца било у Архана? Лапатай. Хi-хi.
Не маю звички вiдсiкати людей. Але ii, Таню, сприйняла, як ту, котра була свiдком краху моеi мрii. Своiм смiхом вона зробила мене вразливою, мов оголений нерв. І я не змогла iй цього пробачити.
Тонi, ти можеш уявити мiй тодiшнiй стан: вона стоiть бiля мене, рудизни ii волосся у сутiнках уже не видно, але я вiдчуваю всю ii напружену постать: тiло, яким коливаеться злорадний смiх. І я бiля неi така незахищена, така небоездатна, вибита з колii, самотня. І тiльки нове осяяння у глибинi мого нажаханого мовчання, що Ведмедь для мене насправдi terra inkognita. І я б нiколи не пiзнала його справжностi.
Того вечора ми остаточно посварилися вперше i востанне. Та й то сварилася я. Хоча це i сваркою не назвеш. Ігарь нiколи не мав смiливостi сказати людинi в очi те, про що думав. Ну що ж: якого вибрала – такого i мала. Нiхто ж мене до Вiдня не випихав. І я вдячна моiм батькам, що вони з таким титанiчним розумiнням поставилися до вибору вiсiмнадцятилiтньоi доньки-одиначки, котрiй усе-таки лаштували кар’еру студентки, магiстрантки, а в iдеалi – докторантки. У всякому разi – бажаючи менi чогось бiльшого, нiж досягли вони. Нi, вони не перечили менi, розумiючи, що свою долю мушу вибрати i будувати сама. Так, як будували ii вони, iдучи за покликом переповнених коханням сердець. Мабуть, тiльки тому, маючи прекрасний досвiд, вони дали менi можливiсть кохати Ігоря до нестями, впиватися ним, бо хотiли, аби i я пiзнала оте чаруюче кохання, яким, мов плiвкою, огорнули вони свое життя. Рятуючись ним спочатку вiд киiвських злиднiв, а потiм вiд косих поглядiв франкфуртцiв. Хто ж бо мiг знати, що серце мого супергероя порожнiше бездонноi прiрви. Та у прiрви на днi чатуе не загадка, а темiнь. Із його ж дна я хотiла почерпнути свiтлих почуттiв.
Тонi, я знаю, тобi кортiло побiльше чути про батькiвщину моiх батькiв. Краiну поза Євросоюзом, куди ти не спрямовуеш керма свого камiону. По-зворушливому смiшно звучало одного разу для мене твое прохання розповiсти про побаченi мною там барви. І я переповiдала тобi про веселкову красу таких по-рiзному захоплюючих краевидiв. Ти смакував мою розповiдь так, нiби всотував iз серця до серця пiщану картину й оживляв ii у собi такою, якою бачу ii я, коли навiть не заплющую очей.
Але менi була важливою моя сповiдь. Тому я лiпила для тебе вiденську iсторiю.
…Дотепер не знаю, що коiлося у менi, чому саме таку роль обрала для себе того вечора. Захисна реакцiя? Пригадувала, що у лiжку захотiла рольовоi гри. Тiеi ночi бачила себе повiею, його ж – клiентом.
Можливо, моя пiдсвiдомiсть мстила йому бодай вигаданою брутальнiстю? Чи, може, мое тiло, котре знало i вiдчувало бiльше за мене (бо ж я вперто не помiчала дiйсностi), гвалтувало таким робом нас обидвох, тим самим сигналiзуючи менi про небезпеку? Чи, може, то, як у справжнiх повiях, у менi волало «над я» – благання любовi? Пам’ятаю тiльки, що тодi шепотiла: «Ну ж бо, я хочу бути тiею гулящою, до якоi ти iздив на автобан А14. Я – вона. І це ти до мене чотири тижнi поспiль навiдувався до рожевого будинку за мiстом».
Через необачнiсть сам же менi розповiв про короткий бордельний роман ще за часiв свого першого шлюбу.
Ми не пережили нашоi першоi сварки. Моя вiра похитнулася аж пiд самим коренем. І Ігарюша, мiй вередливий Ведмежонок, злякався конфлiктiв. Вiн не змiг би нiколи прийняти у менi себе справжнього. Йому потрiбна була моя заслiпленiсть, аби завжди залишатися для нас на висотi.
І вже пiсля тiеi ночi, коли я п’яно белькотiла йому про найкращих та найгiрших клiентiв, пiсля тiеi ночi, сидячи в лiтаку, що стрiмко наближався до Львова (мали з батьками «сiмейну вiдпустку»), я, летячи туди сама, бо родичi уже тиждень як вiдпочивали без мене на Закарпаттi, згадувала те, на що ранiше навiть не звертала уваги, бо любов моя була до очманiння зашореною. Крутилося у думках, як ми взимку гуляли бiля розцяцькованоi велетенськими гiрляндами Ратушi, у наших наплiчниках були ковзани, ми, розчервонiлi i радiснi, пили глiнтвейн, зiгрiваючи руки керамiчними горнятами. То були чудовi передсвятковi митi. І тут Ігарюша, по клавши трунок на дерев’яний стiл, простягнув менi свою руку i, трiумфуючи, очiкуючи мого захоплення вiд його дотепностi, сказав:
– А у тебя есть сапернiца. Хочешь, я пазнаком-лю тебя с разлучнiцей? Знакомся – ета Дуся Кулачкова…
Наiвна, не звикла до вульгарностi, я спочатку навiть не в’iхала, про що йдеться. Стояла, дивлячись на нього квадратними очима, ладна розплакатися й розсмiятися водночас, аби тiльки не виявити, що вiн, мiй неповторний Ведмедь, мае Дусю, iншу… жiнку… А вiн хихотiв, задоволений тим, яке враження справив на мене. І на мить для мене зник шум Weinachtsmarkt-а. Всi продавцi з iхнiми милими дрiбничками просто замовкли. Його жарт вийшов на славу, бо я не тiльки не второпала, а ще й налякалася. Того вечора менi не хотiлося тримати його за руку. За Дусю. Кулачкову.
Свiжа, сповнена позитивних емоцiй, проте з крижинкою в серцi, повернулася я до Вiдня, аби нiкого там не застати. І глибоко, усiм серцем та на повнi груди вдихнула пустку нашоi маленькоi квартири. А далi, через кiлька тижнiв, тремтячим вiд болю, образи та нерозумiння голосом запитати його посередництвом телефонноi слухавки:
– Ти зраджував мене протягом наших прекрасних двох рокiв?
Й у вiдповiдь уже з Італii, крiзь вiдстань проказав вiн до мене те, що може тiльки вбивати цинiчнiстю реальностi. Тонi, я пам’ятаю, ти любив, коли я розповiдала, насичуючи iсторii барвами, нiби малювала. Для тебе був важливим кожен вiдтiнок, i навiть тiнь для тебе не була просто сiрими обрисами, а чимось живим, що також мiняло своi кольори. Тому тiльки для тебе, любий Тонi, я кажу, що його слова вилилися з апарата зеленою гiркотою до мого вуха. Воно навiть болiло пiсля того ще день, бо не хотiло транслювати до мозку його цинiчноi вiдповiдi:
– Толька в самам начале, Дiана. Знаеш, патом как-та не смог. Будта атрезало. Ну а сейчас… ти же сама панiмаеш…
У ту зовсiм не слушну мить, тримаючи в руках слухавку, я раптом побачила перед собою Алега, маминого родича з Сибiру. Вiн приiздив до нас, коли я мала рокiв сiм. Алег часто бавився зi мною. Пам’ятаю, у моiй дитячiй уявi його синя витатуювана оголена жiнка на лiвiй руцi була чимось надмiру забороненим, тим, про що не говорять маленьким семилiтнiм дiвчатам, коли пiдiймають iх i кружляють ними над землею: отi майже дорослi двадцяти-семилiтнi алегi знають, що дiвчатка носять у собi прихильнiсть до далеких родичiв, але не знають, що у дiтей часто прокидаеться перша, ще зовсiм не сформована еротичнiсть ще до шести рочкiв.
Я тодi чомусь згадала Олега, котрий на прощання мiцно стис мене в обiймах на входi до аеро порту i, навiть не здогадуючись, що вiн у моему життi – перша втрата, поцiлував у дитяче, закрите рiденькою чiлочкою, чоло.
Знаеш, Тонi, то вже в Іспанii, проводячи паралелi, я докумекала, що, можливо, моi почуття до Ігарьочка з Омська були продовженням незакiнченоi любовi до Алега-сибiряка. І що, можливо, саме його, Ігарюшина вимова, так схожа на Алегову, привернула тодi мою увагу, витягнула iз закиданоi крихiтними пiщинками минулого пiдсвiдомостi оту дитячу, сподiваюся, едину за життя, безпораднiсть, ту, котру я ще тодi анi зрозумiти, анi пояснити не могла, i накинула ii на iншого росiянина в надii завершити щось, що все ще не зазнало кiнця.
«Патом как-та не смог…», а ми саме качалися з Олегом по зеленiй травi у котромусь iз паркiв Франкфурта. Тонi, та трава вже тодi пахла менi тим, що так ревно прививали менi своiм прикладом батьки. Вона носила запах кохання.
Наступного ранку, пiсля силомiць нав’язаноi та невдало виконаноi ролi клiента, Тонi, вiн вiдвозив мене до аеропорту. Моi вiдвiдини прабатькiвщини вже давно були запланованими, а квиток – заздалегiдь куплений батьком. Ігарюша насуплено мовчав, тримаючись за кермо, мов за рятiвний круг. Я ж, перебираючи в руках ремiнець моеi сiроi торбинки, наважилася сказати оте завуальовано-агресивне:
– Ігарюша, все, що я роблю, чиню тiльки з думкою про тебе.
– А я чо – прасiл тебя? – злiсно висичав вiн крiзь завжди по-хворому блискучi губи.
І я вже тодi пiдсвiдомо розумiла, що воно, ось це створiння, це кохане ведмежа, ну не твайо воно, не твайо, девушка, але вiдпустити боялася, бо боялася покинути ось так просто i банально мрiю кольору шкiри своеi майбутньоi дитини, донечки, його кровинки, про яку я потай i вголос мрiяла майже щодня.
Але вiн був холодний i невблаганний. Мiж нами, на перший погляд, нiчого не трапилося, точнiше, ми не сказали одне одному нiчого жахливого, нiчого, що могло би свiдчити про конфлiкт. Просте, здавалося б, непорозумiння. Перша сварка. Тонi, якщо тобi це так важливо, то вона була темно-синього кольору холодного й осiннього Чорного моря.
І хоча я засумнiвалася в Ігарьочку, та це були ще тiльки першi хвилi мого коливання. Їх можна було заспокоiти, мене – як малу дитину, саме таку, про яку я мрiяла, аби змiцнити наш союз – заколисати. Та, мабуть, досвiдченiший за мене чоловiк знав, що приспати – це не уникнути майбуття. І вiн, уже розлучений, покинутий, не мiг не боятися мого винурення iз стану закоханого сну.
Блiн, як важко бути людиною, котра не знае компромiсiв, подумалося менi, а вголос, переповнена безсиллям, люттю, нерозумiнням нас обидвох, ображена, майже прокричала голосом раненоi дитини:
– Та почеши свою едину борозенку Дусей Кулачковой, кретин!
Я не знала себе такоi. Жодного разу не пiдвищувала тону. Нi в батькiвському домi (там не було потреби), нi у школi (там не було смiливостi, бо ж пам’ятаю, що були й iншi дiти емiгрантiв, котрi поводилися не так, як я, – вихована м’якохарактерними батьками, такими, котрi не вмiли твердо протистояти обставинам i навiть тут, у свiтi вiльних людей, маючи уже нiмецьке громадянство, вiдчували себе нiким iншим, як азюлянтами), нi в жодному разi у нашiй iз ним хатi. Нажахана, я мовчала, давлячись сльозами та шмарклями, котрi так i лилися з мене, непроханi. Менi так хотiлося, аби вiн простягнув до мого колiна свою блiдо-синюшну руку, пройшовся моею запакованою в джинси литкою, зробив шкiру вкотре гусячою, подiлився своiм теплом. Цей жест мiг би врятувати нас, я би стала колишньою. Бо чекала вiд нього тепла не тiльки в обмiн на мое, чекала на його руку, котра пiдтримае мене, не дасть пiрнути у лоно мимовiльноi, у принципi дурноверхоi та порожньоi по своiй афективнiй сутi, агресii.
Та вiн не шукав примирення. Здаеться, вiн, мiй Медведь, носив у собi розлуку вже давно. Вiн не мiг не знати, що трапиться пiсля мого повернення до Вiдня. Але по-зрадницьки не говорив менi нiчого, я ж просто вiдчула його. Не знаючи, що коiться, просякнувшись його настроем, котрий щось роздирав у моiм сприйняттi дiйсностi, не знала, що менi чиниться, i кидалася врiзнобiч, шукаючи бодай у якомусь iз мiзерних куточкiв брудний гачок для такого потрiбного менi кохання.
І тодi вiн, коли ми саме виiздили за мiсто у напрямку Flughafen Schwechart, коли я так чекала доторку його руки, враз обпiк мене, використовуючи моi ледь не дитячi роздуми проти нас iз ним:
– Дiана, аб’яснi, – тiльки й спромiгся сказати, – как ти вiдiш сваю дальнейшую жизнь, как украiнская нацiаналiстка с русскiм?
Вiн майже переможно мовчав, вдивляючись у рятiвну смугу автобану. І це ж треба, так, мабуть, довго вигадував якийсь аргумент, котрим би мiг виправдати себе i свою поведiнку, що таки нiчого путнього не знайшов, Ведмежонок! Я ж, на вiдмiну вiд нього, котрий приiхав до Нiмеччини з молодою дружиною, iз котрою i шлюб, власне, узяв через те, бо ж знав, що батьки ii готують документи на виiзд; народилася у Франкфуртi-на-Майнi – мiстi нiчних метеликiв, казино, хмарочосiв та казкового i дивного денного спокою у безкiнечних парках. У гiмназii нам не прищеплювали нацiоналiзму. Ми не смiялися iз еврейських дiтей, гралися з темношкiрими та азiатами. І моя любов до Украiни хоч i була щирою, проте не набагато вiдрiзнялася вiд любовi до, скажiмо, Новоi Зеландii. Рiзниця була хiба що у тiм, що мала я за батька украiнця та ще й украiнською мовою завдяки його допомозi та навчанню у суботнiй вечiрнiй украiнськiй школi при церквi володiю досконало. Але ж так само я володiю нiмецькою, англiйською та французькою. Трохи гiрше розмовляю росiйською, бо ii навчилася у дворах мiж тiсними рядами багатоповерхiвок. Росiйська була для нас вуличною мовою, мовою винайнятих напрокат фiльмiв та блатноi музики, котра завжди лунала з автомобiлiв грузинських та вiрменських хлопчакiв.
Як я мала реагувати на його безглуздi закиди, Тонi? Плакати? Сльози на нього не дiяли. Вiн зачинявся тодi в собi, i назовнi вислизали тiльки по-агресивному злi бiсики його погляду. Я не плакала. Я також розглядала дорогу автобану. Вона вилискувала дощем, який випав пiд ранок, саме пiсля того, як я робила невдалу спробу примирення: проститутка i клiент…
І коли вiн уже не хотiв моеi присутностi у його життi, то що ж я могла зробити? Хiба що вiдпустити i не набридати дзвiнками, листами чи докорами. Хоча спочатку, зiзнаюся, я таки намагалася вплинути на нього сльозами та вигаданими хворобами. Не дiяло зовсiм нiчого. Вiн був занадто хитрим, занадто товстошкiрим та непробивним, аби довiритися iншiй людинi i вiдкрити для неi себе без страху бути не прийнятим. Був заслабким, аби з’ясувати стосунки i мирно розiйтися. Ведмежонок, Ігарюша, Ігарьок, Дуся Кулачкова – вiн утiк. Просто. Банально. Без зайвих викрутасiв та вибачень. Утiк, коли я поiхала в Украiну. Боже, це ж треба бути таким пiдступним! Ще недавно ми купляли наповненi озоном рожевi повiтрянi кульки. Я потiм зв’язала iх докупи i пустила в небо. І вони, трiпочучи гумовими боками, пiдiймалися у височiнь, а потiм таки зникли в небокраi. Ми ще чомусь так радiсно смiялися, а вже потiм, в аеропорту, перед контролем вiн сказав менi по-змовницьки довiрливо:
– Будь аткрита мiру, Дiана.
І поцiлував на прощання нiжно, в губи, гаряче обпiкаючи себе i мене, вiн цiлував так, нiби востанне, зiм’яв мене в обiймах, як колись, ще на самому початку, натхненно. І в очi подивився глибоко та дуже уважно, зазирнув до них насправдi, не так, як завжди, iмiтуючи щось, граючи, прикидаючись чи хитруючи.
Я вже сидiла в лiтаку, люди, проходячи повз, шукали своi мiсця. Мiй мобiльний заскавулiв його прощальною мелодiею: «Te invito a bailar un bolero te invito a que».
«Я запрошую тебе танцювати болеро, я запрошую тебе пiзнати мене, – спiвалося в пiснi, – я, як i ти, самотнiй»… Та сидячи у своему авто, Ігарь заговорив до мене на прощання таким задушевним, нiжним i водночас надривним голосом; сказав, що коли я вийшла з машини, йому вiдразу стало самотньо. Звiдки ж менi було знати, що вiн попрощався зi мною, що вкладав у слово «самотнiсть» тепер уже зовсiм iнше значення. А я ж, дурна двадцятилiтка, вимкнувши слухавку, ледь не пищала вiд радостi i, майже заспокоена, вiддалася польотовi до батькiв, котрi уже з нетерпiнням чекали на мене у такiй рiднiй iхнiм серцям Украiнi.
Ох, Ведмедь, ну яким же руйнiвником вiн був! Невже вiн уже тодi забув, як ми з ним танцювали в нашiй квартирi пiд Іглесiаса; вiн танчив тiльки напiдпитку, i жодного разу в товариствi, або ще витанцьовував сам, коли його нiхто не бачив. Але ж руйнiвник! Так споганити кохання! Вбити таку любов мiг тiльки вiн – людина без минулого. Про що б я його не питала, вiн нiколи не вiдповiдав конкретно про минуле життя: так, була дружина, стала успiшною бiзнес-ледi у Мюнхенi, поведена на грошах; нi, вони не пiдтримують стосункiв, звичайно, про що ж iм говорити; так, була ще Вiка, ну зовсiм хвора особа, радий, що вiдчепився вiд неi, вона боялася тунелiв i завжди, коли вони заiжджали пiд землю, «сосала член», нi, iз Вiкою також вiн нiколи бiльше не бачився.
Тонi, менi не вiрилося, що вiн мiг забути нашi чудовi митi, нашу пiсню, що ми ii спiвали, зливаючись губами у повiльному танцi, роздягаючи одне одного, опускалися на блакитний килим у нашiй вiтальнi:
…Я беру тебе у своi руки танцюемо
Я вiддаюся
Я дозволяю вести себе куди би ти не йшла
Без ляку
Я тебе цiлую ти мене цiлуеш мене обiймаеш
Ми хочемо
Аби вночi цiеi ночi ми заблукали…
Вiн же тодi, на початку, ще й свiчки запалював. І я вiрила, що вiн, як i я, – романтик. Що для нього гра свiтла та тiней мае бодай якесь мiзерне значення. Тонi, ми танцювали з ним у мороцi, i я любила його тодi до сказу. І наша любов у такi митi мала напiвпрозорий колiр небесноi далечi.
І чому ж вiн менi потiм, коли я зателефонувала до Італii, аби запитати, чому ж вiн не говорив вiдразу, що йому не подобалося у менi, у нас, у наших стосунках, по-тупому вiдповiв: «Проста не хател портiть тваi харошие маменти».
Звiдки було менi, чаруючий мiй Тонi, знати, що наша любов для нього була боем бика з тореадором. Та якби й знала, нерозумниця, то, уяви собi, що я, двадцятилiтка, навiть не знала, що цiллю бiйця е вбити бика. Яку логiку мало для мене оте iгрище? Але додуматися до такоi жорстокостi з боку людини сама не змогла i щиро плакала, коли в Інтернетi знайшла вiдеоролик, як загнана тварина на аренi вбивае тореадора. Коли ж дiзналася, що бiдний бик зовсiм не мае вибору: або вiн, або – його, перестала спiвчувати тим довбаним спортсменам, ловцям гострих вiдчуттiв.
Для мене було вбивчим розумiти тодi, що для Ігарюшi, будь вiн биком чи тореадором, наша доля вирiшена; аби порятуватися вiд власноi смертi, треба вбити наше кохання, бо воно ховае у собi пастку. Втрапивши у яку, людина мусить впустити до себе iншу людину.
І хто б мiг подумати, що Ведмежонок уже чотири мiсяцi тому, ще тодi, коли «типу» лiтав у вiдрядження до Сочi, насправдi iздив на винайнятiй машинi на спiвбесiду до Італii.
А ще, Тонi, Солдатiк (так потай називали його мiж собою Орхан з Танею, бо вiн знав напам’ять чи не всi серii росiйського серiалу «Солдаты») постiйно, майже щодня, на роботi, або коли я вже спала, висиджував яйця на сайтi знайомств mail.ru. Я, дурненька, не хотiла забирати вiд нього бодай той единий дивний спосiб комунiкацii з людьми. Інтернет-людьми. І мене чомусь жодного разу не зачепило, що у його анкетi, через два роки нашого знайомства, як i на самому початку, стояло: «Мета знайомства: шукаю жiнку для створення сiм’i та народження дiтей».
Ти не повiриш, любий мiй знайомий незнайомцю, мiй чаруючий Тонi, у той день, в аеропорту ми з Ігарем бачилися востанне. Я вiдлiтала до батькiв, а коли, вся сповнена надii на краще, повернулася до нашоi невеличкоi квартири на Аугассе, тiеi, знаеш, що у дев’ятому районi Вiдня (непоганий був, до речi, район, неподалiк вiд нас розляглися парк та Донауканал), виявила, що вже не було до кого привертатися. Наша квартира чатувала на мене, тримаючи в собi тижневу порцiю нiчних жахiв та безсоння для мене.
Тонi, знаю, тебе завжди цiкавило, якого кольору нiчнi жахи, i я змалювала для тебе лiс, котрий не мае нi початку, нi кiнця. Я розповiдала тобi, що мiж деревами, куди не попадають сонячнi променi, зачаiлася волога темрявоподiбна сiрiсть. І я жахалася ii, не бачачи майбутнього, не знаходячи – навiть не шукаючи – виходу до свiтла, я плакала ночами, добровiльно впускаючи до себе холод та морок розлогого лiсу самотностi.
Вiдпочиваючи у Карпатах, куди я приiхала потягом зi Львова, не могла навiть подумати про таке завершення. Зв’язку з моiм австрiйським оператором там не було, як i не мали ми також Інтернету. Сама ж телефонувати з пошти не хотiла, бо боязко чекала, коли вузол нашого непорозумiння розв’яжеться без моеi активноi участi.
Але потiм я повернулася, i вiн, Тонi, мое ведмежатко, не зустрiв мене, як завжди, в аеропорту. Із завмиранням серця я iшла вiд термiналу до термiналу, проминула вихiд, бiля дверей курили панки, смачно спльовуючи на пiдлогу, я ж зупинилася, тривожно роззираючись довкола, валiза гепнулась бiля моiх нiг, валiза з гостинцями, купленими мною для нього.
Тонi, то була пiзня весна, моя рожева «сувенiрна» украiнська шкiрянка здалася менi затiсною. Менi не вистачало повiтря – його не було в аеропорту. Я вiдчувала вiдсутнiсть Ігарьочка усiм тiлом. Набрала його номер, звiдки й поiнформували мене ввiчливим жiночим голосом, що вiн не може прийняти дзвiнок, i запропонували залишити голосове повiдомлення.
