Володимир Мономах

скачать книгу бесплатно

Володимир Мономах
Володимир Ричка

Знаменитi украiнцi
Володимир Мономах (1053–1125 рр.) – знакова постать украiнського середньовiччя. Онук Ярослава Мудрого та вiзантiйського iмператора Константина IХ Мономаха ще задовго до сходження на киiвський престол зажив слави боронителя Руськоi землi, завдаючи нищiвних ударiв половецьким ордам, а ставши великим князем, поклав край iхнiм руйнiвним набiгам. Його талант миротворця i державника повною мiрою проявився пiсля утвердження на киiвському престолi: владнання мiжкнязiвських чвар зумовило об’еднання навколо Киева бiльшостi розпорошених руських земель. Однак не цi дiяння стали визначальними для привласнення iменi Володимира Мономаха мнимими спадкоемцями киеворуськоi спадщини.

У форматi PDF A4 збережений видавничий макет.

Володимир Ричка

Володимир Мономах

© В. Ричка, 2019

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2009

Передслово

Володимир Мономах е знаковою постаттю в iсторii середньовiчноi Руси-Украiни. Старокиiвськi лiтописцi називають його добрим дбайливцем Рземлi, який боронив ii i вiд зовнiшнiх ворогiв, i вiд внутрiшнiх мiжкнязiвських чвар. Вiн, мовлячи словами давньоруського книжника, «просвiтив Руську землю, наче сонце, i слава його розiйшлася по всiх землях». Нинi можна додати: i не померкла у вiках, зберiгаючи в iсторичнiй пам’ятi схiдних слов’ян образ розважливого i твердого державця, справедливого володаря-миротворця.

Значно пiзнiше видатний iсторик Микола Костомаров завважить, що Володимир Мономах «залишив по собi пам’ять найкращого iз князiв… Його благодушнiсть, сполучена в ньому з енергiйною дiяльнiстю i розумом, пiднесли його так високо i в очах сучасникiв, i в пам’ятi потомства»[1 - Костомаров Н. И. Князь Владимир Мономах // Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. Кн. 1. Вып. 1, 2, 3, – М., 1990. – С.70.].

Володимир Мономах свiдомо працював над творенням власного образу iдеального правителя. Першi лiтературнi твори, що вказують на це, походять вiд самого князя – насамперед йдеться про знамените Повчання, або з найближчого оточення – грандiозний лiтописний звiд Повiсть временних лiт, складений на початку ХІІ ст. За словами Михайла Грушевського, його прихильник свiдчить, той «зiставсь iдеалом князя – енергiйного, запопадливого, для громади доброго»[2 - Грушевський М. С. Історiя Украiни-Руси. В 11 т., 12 кн. – К., 1992 (Пам’ятки iсторичноi думки Украiни). Т. 2. – С. 120.].

Вiн також зумiв набути великого авторитету серед сучасних йому представникiв князiвських кланiв, впливових вельмож та церковних iерархiв. Либонь, тому його постать не обдiлена увагою у вступi до Галицько-Волинського лiтопису, руськiй редакцii Лiтописця патрiарха Никифора, Словi про погибель Руськоi землi.

Кульмiнацiя творення образу Володимира Мономаха припала на XV–XVI ст., коли формуеться легенда про царськi дари Мономаху. І тiльки згодом – у XVIII – на початку ХІХ ст. в iсторичнiй творчостi та художнiй лiтературi[3 - Ширше див.: Ищенко А. С. Владимир Мономах в русском общественно-историческом сознании: мифологический образ и историческая реальность. – Ростов-на-Дону, 2014.] вiдроджуеться iнтерес до цiеi непересiчноi особистостi. Утiм, художня лiтература використовувала i розвивала тi риси образу князя, якi продукувала iсторична наука.

Слiд зазначити, що здобуття авторитету серед князiвського загалу, невеликого кола впливових княжих мужiв i церковних iерархiв досягалося щоденною напруженою працею пiд час безпосередньоi комунiкацii. Тексти лише вiдобразили результат цiеi полiтики Мономаха.

Середньовiчне феодальне суспiльство, як вiдомо, iснувало на засадах вiдносно жорстких статусiв та стабiльних станових категорiй, що передбачали обов’язковий для його представникiв спосiб життя та лiнiю поведiнки[4 - Див.: Гуревич А. Я. Проблемы генезиса феодализма в Западной Европе. – М., 1970. – С. 76, 218.]. Усвiдомлення своеi престижноi соцiальноi ролi зумовило Мономаха постiйно дбати про власний авторитет та репутацiю, а отже, належне сприйняття соцiумом його образу. Як, власне, чинили й iншi представники владноi верхiвки. Заради демонстрацii своiх достоiнств вони свiдомо наражалися на, здавалося б, непотрiбний ризик.

Ставлення до князя визначалося тим, наскiльки його вчинки вiдповiдали тодiшньому поняттю честi. Честь – незастигла iманентна даннiсть, раз i назавжди дарована князiвському клану. Саме слово честь було похiдним вiд спостереження за поведiнкою людини й розумiння / прийняття соцiумом. Інакше кажучи, мiсце князя у суспiльствi «прямо залежало вiд оцiнки його поведiнки оточенням. Претензiя на визнання обов’язково повинна була вiдповiдати прийнятим нормам поведiнки»[5 - Данилевский И. Н. Древняя Русь глазами современников и потомков. – М., 1999. – С. 113.].

Поняття честi було центральним в лицарському етосi – стилi життя провiдноi верстви суспiльства й прийнятiй нею iерархii цiнностей, що визначала модель соцiального орiентованоi поведiнки[6 - Оссовская М. Рыцарь и буржуа: Исследования по истории морали. – М., 1987. – С. 26.]. Лицарство традицiйно вважаеться суто захiдноевропейським явищем. Однак його глибокi i давнi корiння були вигодуванi, за образним висловом Франко Кардiнi, степним чорноземом й, «вiтер степiв гуде в гiллях древа середньовiчного лицарства»[7 - Кардини Ф. Истоки средневекового рыцарства. – М., 1987. – С. 61.].

Ідеологiя лицарства своiми корiннями сягае в глибини самосвiдомостi варварських народiв середньовiчноi Європи з притаманним iм культом вождя, особистоi вiдданостi i военноi вiдваги. Уявлення про честь князя-язичника, що формувалася з часу появи у схiднослов’янському суспiльствi военних спiвтовариств, вiдбивають такi слова Мономахового прадiда – Святослава Ігоревича: «…ми не якiсь там ремiсники, що добувають засоби для iснування трудами рук своiх, а мужi кровi (видiлено мною – В. Р.) якi зброею перемагають ворога»[8 - Лев Диакон. История. – М., 1988. – С. 57.]. Як бачимо, для Святослава честь пов’язана з кров’ю, пролитою у вiйнах i грабунках.

Мужнiсть на вiйнi була чи не найбiльшою чеснотою й для християнського князя Володимира Мономаха. Характерними щодо цього е лiтописнi прославляння його воiнськоi доблестi, де рефреном звучать, наприклад, такi слова: «немало поту витер iз дружиною своею, i виказав неабияку мужнiсть iз мужами своiми».

Найважливiшими елементами лицарськоi конструкцii iдеальноi князiвськоi поведiнки була особиста мужнiсть на вiйнi та полюваннi. Глибоку закорiненiсть подiбних уявлень в ментальних установках схiдних слов’ян вiдбивае, на мiй погляд, семантичний, зi знаком ототожнення, ряд: поле битви – поле честi. Таким лицарем честi був Володимир Мономах.

У цiй книжцi автор намагався вiдтворити славетнi дiяння очiльника Киiвськоi держави, простежити еволюцiю його образу, створеного старокиiвськими книжниками, а також дослiдити, в якiй послiдовностi та якими засобами вiдбувалося привласнення iменi успiшного державця чужою нам iсторiею агресивноi пiвнiчно-схiдноi сусiдки.

Хай це видання стане своерiдною лоцiею для захопливоi подорожi у свiт украiнського середньовiччя, сповненого брязкоту зброi, звитяжних перемог i високих помислiв. Адресуючи книжку широкому читацькому загалу, автор, слiдом за Мономахом, смиренно закликае бути до неi поблажливим: «Якщо ж кому не люба грамотка ся, хай не посмiються чи так ото не скажуть: “На далекiй путi та на санях сидячи, нiсенiтницю ти еси мовив”».

Мономаховi «труди i днi»

Володимир, наречений у хрещеннi Василiем, народився 1053 року вiд шлюбу улюбленого сина Ярослава Мудрого – Всеволода з дочкою вiзантiйського iмператора Константина ІХ Мономаха – Марiею: «У рiк 6561 [1053] у Всеволода родився син Володимир од цесарицi грецькоi». Про свое походження Володимир не без гордощiв розповiдае у складеному ним на схилi лiт Повчаннi дiтям: «Я, недостойний, дiдом своiм Ярославом, благословенним, славним, наречений у хрещеннi Василiем, а руським iменем Володимир, отцем улюбленим i матiр’ю своею з Мономахiв»[9 - Лаврентьевская летопись // Полное собрание русских летописей (Далi – ПСРЛ) – Л., 1926. – Т. 1. – Стб. 240. Тут i далi цитування лiтописних джерел подаеться у перекладi украiнською мовою за виданням: Лiтопис Руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця. – К.: Днiпро, 1989.].

Його хрестильне i княже iм’я, схоже, свiдчить про те, що вiн був названий так на честь свого прадiда – хрестителя Русi Володимира-Василя Великого.

Правляча династiя Киiвськоi Русi була поеднана узами матримонiального спорiднення з багатьма королiвськими домами Європи. Ми, украiнцi, iз задоволенням i гордiстю називаемо князя Ярослава Мудрого (1019–1054 рр.) «тестем Європи». Справдi, одна з його доньок – Анна Ярославна була «королевою Францii» (Іль-де-Франса), а двi iншi – дружинами королiв Норвегii й Угорщини.

Сам Ярослав був одружений зi шведською принцесою Іриною-Інгiгердою, донькою шведського короля Олафа Шьотконунга. Вiд цього шлюбу народилися всi його сини. Старший Ізяслав, який успадкував вiд батька киiвський престол, одружився з донькою польського короля Мешко – Гертрудою. Його наступник на киiвському престолi Святослав Ярославич взяв собi за дружину дочку нiмецького графа Леопольда фон Штаде, а молодший Ярославич, Всеволод – вже згадувану доньку вiзантiйського iмператора Константина Мономаха.

Подiбнi pacta matrimonialia визначали вiдповiднi полiтичнi стратегii, европейське партнерство Киiвськоi Русi. У зворотнiй перспективi непоцiнованим залишаеться те, що iноземнi дружини привносили в повсякденне життя княжого двору культурнi традицii своеi краiни, своi мови i звичаi. Тому, либонь, кожен князь мав досить вiльно володiти не менш нiж трьома мовами, щоб розмовляти зi своею матiр’ю, в якоi вiн виховувався рокiв до шести-восьми, з батьком, дружиною i пiдданими. Отож важко встановити, яка мова була для них рiдною.

Визначальною для двiрцевоi культури Киiвськоi Русi, стилю життя ii полiтичноi й церковноi елiти була вiдкритiсть зовнiшнiм культурним впливам, у iх творчому синтезi на грунтi киево-руськоi (слов’янськоi) самобутностi.

Часи зростання i мужнiння

У цiй полiкультурнiй атмосферi i зростав Володимир. За середньовiччя, дитина з малих рокiв прилучалася до життя дорослих, переймалася iхнiми заняттями й турботами. Разом з iншими хлопцями Володимир вправлявся на дерев’яних мечах, готуючись до майбутнiх ратних подвигiв та опановував майстернiсть верховоi iзди.

Своерiдним вступом до громадського життя новонародженого члена княжого дому Рюриковичiв були пострижини, якi здiйснювалися на третьому чи навiть другому роцi життя княжича. Зазвичай цей обряд вiдбувався за участi мiсцевого епископа в кафедральному храмi. Щодо Володимира Мономаха то, очевидно, йдеться про Софiйський собор у Киевi.

Обряд пострижин iснував також у Вiзантii. В давнiх германцiв вiн супроводжувався оперiзуванням хлопчикiв. У середньовiчнiй Русi, як засвiдчують лiтописнi джерела, пострижини княжича супроводжувалися його першим посадовленням на коня. Завершувалася церемонiя загальномiським святом й учтою на княжому дворi.

Дитинство Володимира не було безхмарним. Воно припало на часи бурхливих змiн у громадсько-полiтичному життi Киiвськоi Русi. Коли малюку не було й року, помер його дiд Ярослав, який доклав чимало зусиль для розбудови Киiвськоi держави та домiгся ii процвiтання в нероздiленiй Європi. По смертi Ярослава Мудрого, яка наздогнала його 20 лютого 1054 року у Вишгородi, старший його син Всеволод, який тодi перебував при батьковi, «опрятав тiло отця свойого, положив на сани, i повезли його до Киева».

Сани з тiлом Ярослава до мiсця поховання у збудованому ним Софiйському соборi супроводжувала урочиста процесiя з церковними спiвами духовенства та плач-голосiння мирян: «Попи по обичаю спiвали спiви, i плакали по ньому всi люди. І, принiсши, положили його в рацi мармуровiй у церквi святоi Софii»[10 - Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. Т. 1. Стб. 162.].

Перед цим, вiдчуваючи холодний подих смертi, Ярослав вирiшив обумовити порядок передачi влади своiм синам: «коли ще вiн був живий, наставив вiн синiв своiх, сказавши iм: «Осе я одхожу зi свiту сього. А ви, сини моi, майте межи собою любов, бо ви есте брати вiд одного отця i одноi матерi. І якщо будете ви в любовi межи собою, то й Бог буде в вас, i покорить вiн вам противникiв вiд вас, i будете ви мирно жити. Якщо ж будете ви в ненавистi жити, у роздорах сварячись, то й самi погибните, i землю отцiв своiх i дiдiв погубите, що ii надбали вони трудом великим. Тож слухайтесь брат брата, пробувайте мирно»[11 - Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 161.].

Наведений текст Ярославового «заповiту» текстологiчно грунтуеться на бiблiйних зразках та лiтературних запозиченнях iз вiзантiйських джерел[12 - Див.: Franklin S. Some Apocryphal Sources of Kievan Russian Historio-graphy // Oxford Slavonic Papers, 1982. – № S. Vol. 15. – P. 6 – 15.]. Однак сам факт такого перерозподiлу земель мiж синами Ярослава не викликае сумнiвiв. Старшому Ізяславу дiсталася Киiвщина, Святославу – Чернiгiвщина, Всеволоду – Переяславщина, Ігорю – Волинь з центром у Володимирi, а В’ячеславу – Смоленськ.

Метою цього ряду було збереження сiмейного союзу мiж Ярославичами заради внутрiшнього миру i едностi в боротьбi з ворогами. Його полiтичний, сказати б, змiст полягав у спробi узгодити сiмейний розподiл з потребами державноi едностi: адже результатом сiмейного розподiлу стало «припинення спiвволодiння i розпадання заснованоi на ньому соцiальноi групи»[13 - Пресняков А. Е. Княжое право в древней Руси. Лекции по русской истории. Киевская Русь. – М., 1998. С. 36.].

Історики минулого вважали, що «ряд» Ярослава не встановлював порядку наслiдування киiвського старiйшинства й спадкоемностi князiвських володiнь, а вiдтак i не внiс нiчого нового до форми полiтичноi органiзацii Киiвськоi держави. Подiбноi точки зору дотримуеться й низка сучасних дослiдникiв.

Натомiсть М. Ф. Котляр обгрунтував думку про те, що Ярослав передбачав передачу Киева старшому в родi й тим самим поклав початок системi успадкування князiвських столiв по горизонталi, вiд старшого брата до молодшого[14 - Котляр Н. Ф. Ярославов ряд 1054 г. и его политические последствия //Історiя Русi-Украiни (iсторико-археологiчний збiрник). – К., 1998. – С. 155–156; Його ж: Історiя давньоруськоi державностi. – К., 2002. – С. 82–83.].

Звiсно, iдеi Ярославового заповiту з часом будуть нiвельованi непередбачуваним плином суспiльно-полiтичного життя та полiтичноi практики. Та все-таки, можна сконстатувати, що подiл земель мiж синами Ярослава, спiвтовариство яких вiдтепер набувае якiсно нового статусу референтноi сiмейноi групи володарiв Киiвськоi Русi призвiв до змiн в органiзацii ii полiтичноi системи.

Перехiд вiд corpus fratrum, тобто вiд моделi братерськоi сiм’i, в якiй не iснувало авторитету старшого брата, до сеньйорату, який закрiплював за старшим у родинi сином права батька[15 - Ширше див.: Назаренко А. В. Родовой сюзеренитет Рюриковичей над Русью (Х – ХІ вв.) //Древнейшие государства на территории СССР: Материалы и исследования 1985 г… – М., 1986. – С. 151–154.], вiдбивае, на думку багатьох дослiдникiв, вiдома композицiя фрески в центральнiй навi Софiйського собору в Киевi iз зображенням сiм’i Ярослава Мудрого.

Ф. Кемпфер зводить його у ранг документа сеньйорату i вбачае в ньому пiдтвердження присяги едностi княжоi сiм’i у полiтичних справах[16 - Kampfer F. Das russische Herrscherbild von den Anfangen bis zu Peter de Grossen. Studie zur Entwicklung politischer Ikonographie im byzantinischen Kulturkreis. – Recklinghausen, 1978. – S. 114–116.]. Так само i сучасний украiнський дослiдник потрактовуе княжий портрет як спрямоване в майбутне послання Ярослава: «композицiя княжоi фрески в соборi св. Софii репрезентувала таку концепцiю сiмейного урядування над Руссю, за якоi старший син мав посiсти мiсце батька. Метою системи було забезпечити еднiсть сiм’i та пiдвладних територiй»[17 - Козак Н. Образ i влада (Княжi портрети у мистецтвi Киiвськоi Русi ХІ ст.). – Львiв. 2007. – С. 44.]. Втiм, не переконаний в тому, що цей художнiй образ являе собою нотарiально засвiдчений юридичний акт полiтичного спiвжиття княжоi сiм’i, яким воно бачилося Ярославу пiсля його смертi.

Говорячи про полiтичнi наслiдки Ярославового заповiту, насамперед слiд вiдзначити, що цим «рядом» була порушена еднiсть «Руськоi землi» в Середньому Поднiпров’i, яка досi була доменом киiвських князiв-самовладцiв – Володимира Великого i Ярослава Мудрого.

Через вiдновлення адмiнiстративно-полiтичного подiлу «Руськоi землi» на Днiпровському Лiвобережжi виникають князiвськi столи з центром у Чернiговi i Переяславi, якi стали осередками володiнь старших Ярославичiв. Вiдповiдно, Святослав i Всеволод були надiленi рiвними з киiвським князем Ізяславом легiтимними правами.

Це, зокрема, засвiдчуе iхня спiльна дiяльнiсть у всiх сферах життя краiни: разом вони розпоряджалися розподiлом земель мiж iншими князями, органiзовували спiльнi походи, впроваджували законодавчi норми. Так, стаття 2 Поширеноi редакцii Руськоi Правди сповiщае, що по смертi Ярослава «зiбралися сини його: Ізяслав, Святослав, Всеволод та мужi iх: Коснячко Перенег, Никифор i вiдмiнили страту (отложиша убиение за голову), натомiсть постановили кунами ся викупати; а iншi норми всi, за якими Ярослав судив, так i сини його зоставили»[18 - Памятники русского права.: Вып. 1. Памятники права Киевского государства Х – ХІІ вв. – М., 1952. – С. 108.].

У 1059 роцi Ізяслав, Святослав i Всеволод звiльнили з в’язницi свого дядька Судислава та волi йому не подарували, а постригли в ченцi Георгiiвського монастиря в Киевi, де той i скiнчив свое живоття. Пiсля смертi в 1057 роцi смоленського князя В’ячеслава брати посадовили на його мiсце Ігоря Ярославича, «iз Володимира вивiвши»[19 - Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 162.].

Слiдом за Волинню вони прилучили до своiх володiнь i Галичину, вигнавши звiдти свого небожа Ростислава – сина Володимира Ярославича. Невдовзi Ярославичi виступили вiйною на Полоцьке князiвство: «Ярославичi ж трое, – Ізяслав, Святослав, Всеволод, – зiбравши воiв, рушили на Всеслава»[20 - Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 166.]. Холодноi зимовоi днини 1067 року Ярославичi заволодiли Мiнськом, а з настанням весни виграли вирiшальну битву з вiйськами Всеслава Полоцького. Потому вони, «цiлувавши хрест чесний» пiдступно заманили Всеслава до себе на переговори, кажучи йому: «Прийди до нас, а ми не вчинемо тобi зла».

Той, сподiваючись на хресне цiлування, переiхав на човнi через Днiпро, на березi якого Ярославичi розiпнули своi шатри. Та брати не дотрималися хрестоцiлувальноi обiтницi i полонили його при входi до Ізяславого шатра: «І коли Ізяслав попереду йшов у шатро, а Всеслав за ним iшов, – тут i схопили вони Всеслава… переступивши хреста. Ізяслав тодi привiв Всеслава до Киева, i всадили його в поруб (до в’язницi – В. Р.) iз двома синами»[21 - Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 167.]. Таким чином i Полоцьке князiвство стало здобутком Ярославичiв.

Їхня спiльна, злагоджена дiяльнiсть дае змогу твердити, що вона була оперта на якусь домовленiсть (ряд) мiж старшими Ярославовими синами. Цей полiтичний союз прийнято називати в науковiй лiтературi «триумвiратом Ярославичiв». Рiвнiсть кожного iз його членiв в очах тогочасноi спiльноти була санкцiонована Церквою.

У 60-х роках ХІ ст. поряд з Киiвською митрополiею зi згоди Константинопольського патрiархату з’являються титулярнi (сан титулярного епископа був персональною вiдзнакою, а не церковно-адмiнiстративною посадою) митрополичi кафедри в Чернiговi та Переяславi[22 - Поппэ А. В. Русские митрополии Константинопольской патриархии в ХI столетии // Византийский временник, 1968. – Т. XXVIII. – С. 97–108. Порiвн.: Назаренко А. В. Митрополии Ярославичей во второй половине ХІ века. // Древняя Русь: Вопросы медиевистики, 2007, № 1. – С. 85–103.]. Церковне вивищення тамтешнiх епископiй вiдповiдало полiтичнiй системi володарювання старших Ярославичiв. Щойно трiумвiрат припинив свое iснування юрисдикцiя Киiвськоi митрополii була знову поширена на всю Киiвську Русь. Останньою спiльною акцiею Ярославичiв стало перенесення мощiв Бориса i Глiба в нову церкву у Вишгородi.

Ярославичi до часу зберiгали хистку полiтичну рiвновагу. Та помалу помiж ними визрiвали суперечностi, якi неминуче мали вилитися у вiдверту конфронтацiю. Першопоштовхом до руйнування триумвiрату стала ганебна поразка Ярославичiв у бойовищi з половцями на рiчцi Альтi поблизу Переяслава у 1068 роцi.

Вiдмовивши «людям киiвським», якi хотiли ще битися з половцями, у видачi iм зброi й коней, Ізяслав викликав роздратовування народу. У мiстi ширилося невдоволення, що й змусило Ізяслава податися геть iз мiста. Тим часом люди кинулися грабувати княжий двiр. Вони проголосили своiм князем визволеного iз в’язницi Всеслава.

Та трiумф останнього був недовгим. Коли весною 1069 року Ізяслав Ярославич разом зi своiм тестем – польським королем Болеславом Хоробрим наблизився до Киева, той не став випробовувати долю i поночi втiк iз табору готових до битви киян.

Коли люди дiзнались про втечу Всеслава, то повернулися до Киева i скликали вiче. Порадившись, вони «послали послiв до Святослава i Всеволода, говорячи: «Зло ми ото вчинили есмо, князя свойого прогнавши, а тепер веде вiн на нас зелю Лядську. Пiдiть-но удвох у город отця свойого. Бо якщо ви не схочете, то доведеться нам, запаливши город свiй, рушити в Грецьку землю».

Дослухавшись до цих слiв, Ізяслав залишив основнi сили полякiв разом iз Болеславом i, «небагато ляхiв взявши iз собою», рушив на Киiв. Поперед себе вiн вiдправив свого сина Мстислава, який увiйшовши до мiста вчинив розправу над прихильниками Всеслава: «І, прийшовши, Мстислав порубав киян, що висiкли були iз поруба Всеслава, числом сiмдесят чоловiк, а других ослiпили, а iнших вiн без вини погубив, не вчинивши дiзнання»[23 - Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 173–174.]. Ізяслав помстився i Всеславу, вiдiбравши у нього Полоцьк, у якому посадовив свого сина Мстислава, а пiсля наглоi смертi останнього – його брата Святополка. Та Всеславу вдалося вигнати того iз Полоцька i втримати його у своiй владi.

Так Ізяслав залишився i без Полоцька, i без Новгорода, яким ранiше поступився Святославу Чернiгiвському. Порушення, мовлячи словами М. С. Грушевського, «рiвноваги паiв» змусило Ізяслава стати на шлях компромiсу iз Всеславом: «Ізяслав, не можучи переболiти утрати Новгорода, хотiв використати помiч полоцького волхва проти Святослава, аби вiдiбрати у нього назад змiнений на Полоцьк Новгород»[24 - Грушевський М. Історiя Украiни-Руси. – Т. 2. – С. 61.]. Таке загравання Ізяслава з Всеславом не могло не викликати спротиву амбiтного Святослава, який намовив Всеволода виступити проти старшого брата.

Востанне Ярославичi продемонстрували народовi свою братню любов 20 травня 1072 року пiд час церемонiалу перенесення мощей святих князiв-страстотерпцiв Бориса i Глiба у Вишгородi. Зiбравшись разом з митрополитом Георгiем, епископами та монастирськими iгуменами, Ярославичi учинили «празник свiтлий, переложивши мощi iх у нову церкву, що ii зробив Ізяслав i яка стоiть i нинi».

А вже навеснi 1073 року знову стався розлад серед Ярославичiв. Святослав iз Всеволодом змусили Ізяслава знову тiкати до Польщi: «І вийшов Ізяслав iз Киева, а Святослав i Всеволод увiйшли в Киiв мiсяця березня у двадцять i другий день, i сiли обидва на столi, на селi Берестовiм, переступивши заповiдь отчу»[25 - Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 182.].

Разом зi своею польською дружиною Гертрудою-Олiсавою i всiею родиною Ізяслав подався на Захiд. У 70-х роках ХІ ст. подружжя побувало при дворах нiмецького iмператора Генрiха IV та папи Григорiя VII. Коли князiвська родина знайшла полiтичний притулок у Регенсбурзi, iхнiй син Ярополк вiрогiдно прийняв (чи мав намiр прийняти) католицьку вiру i набув iм’я Петра. Про це згадуе Гертруда у своiх молитвах (ii Молитовник (Liber precum Gertrudis) разом зi знаменитим старонiмецьким Псалтирем Егберта архiепископа Трiрського кiнця X ст. складае частину пергаментного кодексу, що зберiгаеться в однiй iз бiблiотечних колекцiй Італii), вiддаючи свого единого сина i Руське королiвство пiд покровительство св. Апостола Петра (Patrocinium beati Petri) i Папського престолу[26 - Щавелева Н. Молитвы русской княгини как памятник древнерусской истории ХІ в. // Katolicyzm w Rosji i Prawoslawie w Polsce (XI–XX w) – Wydawca: Upowszechnianie Nauki – Oswiata “UN-O”, 1997. – S. 29–30.]. Ярополк i його дружина (a propos) донька нiмецького графа Оттона фон Орламюнде Кунiгунда-Ірина), що моляться св. Петру i коронуються Спасителем увiчненi на однiй iз книжкових мiнiатюр, а на iншiй, бiля нiг апостола – i сама Гертруда.

Батькове вигнання непокоiло сина, i вiн вiдправляеться з вiзитом у Рим. Пiсля зустрiчi з Ярополком-Петром, Папа Григорiй VІІ надiслав послання великому князю i польському королю з проханням допомогти Ізяславу повернути престол[27 - Arrignon J. – P. A propos de la lettre du Pape Gregoire VII aux prince de Kiev Izjaslav //Russia Mediaevalis. – M?nchen 1977. – Tomus III. – P. 5–18.].

Король вiдгукнувся на папське послання й допомiг Ізяславу повернутися до Киева. На знак подяки Ізяслав десь мiж 1076–1078 роками офiрував кафедральному архiепископському собору у давнiй польськiй столицi Гньозно дорогоцiнне покривало з молитовним написом на раку святого Альберта-Войтеха, шанованого тамтешнiми католиками як покровителя Польськоi держави.

Молодшi триумвiри подiлилися волостями Ізяслава. При цьому за обсягами володiнь й, вiдповiдно, владних повноважень Святослав значно вивищувався над Всеволодом. Вiн взяв собi Киiвщину, Чернiгiвщину з Муромом, Новгород та Псков, землi на Поволжi й Тмуторокань. Фактично вiн був единовладним правителем Киiвськоi Русi. Гадаю, тiльки передчасна смерть зашкодила йому здiйснити остаточний поворот до одноосiбноi монархii. Святослав помер 27 грудня 1076 року на 49-му роцi життя вiд невдалоi операцii (розрiзання злоякiсноi гулi на шиi).

Всеволод, успадкувавши на початку 1077 року киiвський престол, поспiшив посадовити в Чернiговi свого сина Володимира Мономаха, пересунувши Святославового сина Олега на Волинь. Та повернення Ізяслава навеснi того ж року на Русь змусило його поступитися своею зверхнiстю над полiтичною системою Киiвськоi держави.

Брати, поновивши угоду мiж собою, починають новий перерозподiл волостей. Як наслiдок, Чернiгiвськi Святославичi були витiсненi iз батькових вотчин на далеку периферiю. Та вони не облишили своiх намiрiв будь-що повернути спадок. Пiд час мiжусобноi вiйни, що ii розв’язали чернiгiвськi iзгоi в 1078 роцi, на Нежатинiй нивi поблизу Чернiгова Ізяслава було пiдступно вбито: один воiн зненацька пiд’iхавши ударив його списом помiж плечi.

З його смертю пiшов у небуття i трiумвiрат Ярославичiв, який понад два десятилiття був визначальною рисою полiтико-династичного устрою Киiвськоi Русi. Своiм драматичним життям Ізяслав, на думку украiнського iсторика Степана Томашiвського, наочно довiв, що система сеньйорату на Русi вичерпала себе, «i що з одного боку одновладство, i з другого полiтичний i нацiональний партикуляризм – отсе одинокi форми дальшого полiтичного розвитку Схiдноi Європи»[28 - Томашiвський С. Украiнська iсторiя. Стариннi i середнi вiки. – Львiв, 1919. – С. 54.].

Мономахiв батько – Всеволод Ярославич по праву повертаеться на киiвськiй стiл: «Всеволод же сiв у Киевi на столi отця свойого, i брата свойого, перейнявши всю волость Руську»[29 - Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 204.]. Вiн посадовив Володимира Мономаха у Чернiговi, а Ярополка у Володимирi й додав йому Туров.

Єдиновладне правлiння Всеволода (1078–1093 рр.) годi назвати часом реставрацii одноосiбноi монархii, радше судомною спробою зберегти надбане. Пiдбиваючи пiдсумок його володарюванню, старокиiвський лiтописець скрушно зауважив: «коли вiн сидiв у Киевi, прикрiсть була йому од синiвцiв (небожей – В. Р.) своiх, тому що стали вони дозволяти йому, хотячи волостей – той сеi, а той другоi. І вiн, мирячи iх, роздавав волостi iм, а через них же прикрощi настали йому i недуги»[30 - Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 216.].

І справдi, виросло цiле плем’я молодих i завзятих iзгоiв, що жадали вотчин. Їхнiй вовчий апетит треба було якось втамувати. Отож i доводилося великому князевi вести гнучку полiтику маневрiв та компромiсiв.

Початок княжого служiння Мономаха

Володимир Мономах свое княже служiння розпочав п’ятнадцятирiчним отроком, коли 1068 року через вигнання князiв Ярославичiв iз Киева самостiйно здiйснив свою першу подорож-мiсiю до Ростова. Як згадував князь на схилi лiт, «спершу я до Ростова пiшов княжити крiзь В’ятичi, послав мене отець, а сам вiн пiшов до Курська на княжiння»[31 - Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 247.]. То була небезпечна, мабуть, сповнена пригод, подорож. Войовничi племена в’ятичiв були ще язичниками i вели примiтивне життя в лiсових пущах, тож могли вчинити збройний напад на загiн дружинникiв, що супроводжували юного князя.

Наступного року Мономах переходить на княжiння до Смоленська, а через деякий час посiдае князiвський стiл у Володимирi на Волинi. 1076 року вiн був вiдправлений киiвським князем Святославом Ярославичем з дипломатичним дорученням до Польщi. Допомагаючи Болеславу Смiливому в його вiйнi з чехами, Мономах рушив у похiд на мiсто Глогов, розташоване у «Чеському лiсi». Ця военна кампанiя тривала довгих чотири мiсяцi.

Великим дипломатичним успiхом Всеволода Ярославича став шлюб Володимира (близько 1074/1075 р.) з дочкою англо-саксонського короля Гаральда ІІ, який загинув 1066 року, Гiдою (Гiтою) Гаральдiвною. Про цю подiю е згадки в скандинавських сагах. Данський хронiст Саксон Грамматик (помер близько 1220 р.) завважуе, що цей шлюб було укладено за посередництва данського короля Свена Естриденсена (1047–1076 рр.).

Киiвський княжий двiр пiдтримував тiснi зв’язки з королiвськими домами Скандинавii та Захiдноi Європи. Мовних бар’ерiв тодi не iснувало. Всеволод Ярославич, який в 1077 роцi став великим киiвським князем, за словами Володимира Мономаха, «дома сидячи», опанував i вiльно володiв п’ятьма iноземними мовами. Ми не знаемо достеменно скiлькома мовами володiв сам Мономах, але годi сумнiватися в тому, що вiн поступався в цьому своему батьковi.

Близько 1076 року у подружжя Мономахiв народився первiсток – син Мстислав, якого Володимир називае «дитям новгородським», через те, що той тривалий час (у 1088–1094 рр. та 1096–1117 рр.) князював у Новгородi. Влiтку 1077 року Володимир разом з батьком пiшов вiйною на Полоцьк. Цей похiд, мабуть, був невдалим, бо вже взимку наступного року, згадував Мономах, «зi Святополком Ізяславичем знову ходив я пiд Полоцьк, i спалили ми околицi Полоцька». Пiсля чого Святополк рушив далi до Новгорода, а Володимир повернувся в Чернiгiв.

Тут, на Чернiгiвщинi, минула його юнiсть. Убираючись у лiта князь набув полiтичного досвiду, став добрим господарем своеi землi. Чернiгiв в цей час був великим, процвiтаючим мiстом. Його окрасою був величний Спаський собор, збудований братом Ярослава Мудрого Мстиславом Володимировичем ще в першiй половинi ХІ ст.

За правлiння Мономаха зростання мiста тривало стрiмкими темпами. Тут зводяться новi монументальнi будiвлi. На територii мiж Спаським i Борисоглiбським соборами археологи виявили залишки пишно прикрашеноi свiтськоi будiвлi, стiни якоi були зведенi з плiнфи, прикрашеноi фресковими розписами не тiльки в iнтер’ерi, але й зовнi. На думку науковцiв, призначення цiеi будiвлi – княжий терем, вкритий свинцевою покрiвлею[32 - Див.: Моця О., Казаков А. Давньоруський Чернiгiв. – К., 2011. – С. 59–60.].

Тут, у просторих князiвських покоях, Володимир збирав бояр i вiрних дружинникiв на раду та бенкетування. Проте сам вiн, як свiдчать лiтописнi джерела, утримувався вiд надмiрного пияцтва. Чернiгiвський князь був гостинним господарем, чуйним сином. Вiн частенько навiдувався до батька в Киiв. Як згадував пiзнiше Мономах, «з Чернiгова до Киева зо сто разiв iздив я до отця, – за день переiжджав я сю путь, до вечернi».

Невiдкладнi державнi справи потребували вiд Мономаха неабиякоi мобiльностi. Восени 1078 року прийшла звiстка про те, що полоцький князь Всеслав Брячиславич заворохобився знову i спалив Смоленськ. Тодi Володимир, «сiвши з чернiгiвцями кожен на двое коней (верхового i повiдного – В. Р.), рушив на нього». Кiннота Мономаха, не заставши Всеслава у Смоленську, погналася за ним навздогiн, спалюючи мiста i села полоцькоi землi, «попустошивши ii до Лукомля i Логожська та проти Друцька воюючи».

А на зиму на Чернiгiвщину посунули половцi й попустошили Стародуб. Тодi Мономах, пiшовши з чернiгiвцями i союзними йому загонами половецьких найманцiв, заскочили ворога на Деснi й захопили у полон половецьких ханiв Асадука i Саука, а вiйсько iхне перебили. Наступну перемогу над половцями Володимир Мономах здобув поблизу Новгорода-Сiверського. Його вправнi воi розiгнали сильне вiйсько половецького хана Белкатгина й вiдiбрали захоплену ним здобич.

Весною 1085 року Всеволод посадовив Володимира Мономаха в Переяславi, який був для того, хто сидiв у ньому своерiдним плацдармом до заманливого золотокутого киiвського великокнязiвського престолу. Цим призначенням Всеволод Ярославич, по сутi, визначив Мономаха своiм наступником.

Коли киiвський князь тяжко занедужав, то, передчуваючи свою скору кончину, послав гiнця до Володимира. Разом iз меншим братом Ростиславом той сидiв коло батька, аж доки 13 квiтня 1093 року вiн «не преставився тихо i спокiйно». «Сей благовiрний князь Всеволод, – свiдчить прихильний до його родини лiтописець, – змалку любив правду, i дбав вiн про убогих, i воздавав честь епископам i пресвiтерам, а над усе любив чорноризцiв i давав iм те, чого вони потребували. І сам же вiн здержувався од п’янства i похотi, тому й любив його отець». Поховали Всеволода у Софiйському соборi поблизу батька.

Тим часом постало питання про вакантний киiвський престол. Мономах не наважився його зайняти, розмiрковуючи так: «Якщо я сяду на столi отця свойого, то матиму вiйну з Святополком, бо то стiл його отця ранiше був»[33 - Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 217.]. Цi слова Мономаха дають змогу скласти уявлення про характер полiтичноi системи Киiвськоi Русi на зламi ХІ–ХІІ ст. Слiдом за О. Є. Пресняковим вважаю, що вони промовляють не про визнання ним родового старiйшинства, а лише засвiдчують «конкуренцiю двох отчинних прав i вiдбивають бажання Мономаха вiдновити зi Святополком двовладдя iхнiх батькiв з огляду на його безперервну боротьбу зi Святославичами за Чернiгiв»[34 - Пресняков А. Е. Княжое право в древней Руси. – С. 391.].

Отже, Володимиру довелося й надалi розвивати батькову полiтику компромiсiв. Вiн поступився Чернiговом Олегу Святославичу, який пiдступив з половцями до города, а сам пiшов князювати «на отчий стiл» до Переяслава.

Як пiзнiше згадував Мономах у своему Повчаннi, «Олег на мене прийшов з половецькою землею до Чернiгова, i дружина моя билася з ним вiсiм днiв через малий рiв, не давши iм увiйти в острог. Пожалiвши християнськi душi, i села, що горiли, i монастирi, я сказав: “Не хвалитися поганим!” І оддав брату отця його мiсце, а сам пiшов на мiсце отця свого – до Переяслава. І вийшли ми, – продовжуе свою оповiдь Володимир Всеволодович, – в день святого Бориса iз Чернiгова, i iхали крiзь полки половецькi з дружиною близько ста мужiв, i з дiтьми, i з жонами. І облизувалися вони на нас, як вовки, стоячи й дивлячись i од перевозу через Десну, i з Болдиних гiр. Бог i святий Борис не дали iм мене в користь, без утрат дiйшли ми до Переяславля»[35 - Лаврентьевская летопись //ПСРЛ. – Т. 1. – Стб.].

Винагородою для союзних до Олега половцiв стало кiлькаденне пустошення ними околиць Чернiгова. Покладаючи провину за це на Олега Святославича, лiтописець скрушно зауважуе: «Се уже втрете навiв Олег поганих Руську землю. Його ж грiх хай би йому хоч Бог простив, тому що багато християн погублено було, а iнших забрано в полон i розточено по землях».

Переяслав

Переяслав, розташований на степовому кордонi, за своiм значенням був третiм пiсля Киева i Чернiгова мiстом Днiпровськоi Русi. Вперше вiн згадуеться у лiтописних джерелах 907 року, пiд яким вмiщено русько-вiзантiйську угоду Олега Вiщого. Проте його будiвництво лiтописець вiдносить до 992 року, пiд яким вiн помiстив розлогу розповiдь про печенiзько-руське протистояння на Трубежi коло броду та единоборство молодшого сина старого Кожум’яки з печенiгом, що навернуло ворога на втечу. Той парубок «удавив печенiжина в руках своiх до смертi, i вдарив ним об землю. І вигукнули руси, а печенiги побiгли, а руси погнали вслiд за ними, рубаючи iх, i прогнали iх. Володимир же, рад бувши, заклав город на броду тому i назвав його Переяславом, бо тут перейняв славу отрок той»[36 - Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 122–123.].

Лiтописець початку ХІІ ст. не розпiзнав у назвi, збудованого Володимиром Великим Переяслава, його змiстовне символiчне наповнення. Те, що було важливим i актуальним для Володимира Святославича та його сучасникiв – носiiв комунiкативноi пам’ятi того поколiння, в часи укладання лiтопису втратило свою злободеннiсть, поступившись мiсцем iншiй пам’ятi про минуле.

Тим часом у назвi Переяслав закладений глибший, нiж це уявлялося досi[37 - Свого часу, коментуючи лiтописний сюжет про молодшого сина старого Кожум’яки, який зумiв приборкати розлюченого бика i здолати в поединку грiзного печенiга Г. М. Барац висловив припущення, що вiн зобов’язаний своiм походженням Бiблii. Дослiдник вважав його переосмисленням единоборства Давида з Голiафом (1 Цар. 17: 23–51) Див.: Барац Г. М. Происхождение летописного сказания о начале Руси. – К., 1913. – С. 102–105. На думку М. М. Корiнного, «…народна легенда про виникнення назви мiста вiд iменi села Переi (Славноi) веде до якоiсь невиразноi хазарськоi традицii. Perea або Pereja – давня назва Лiвобережжя Йордану в Палестинi (мальовнича Переяславщина аналогiчно знаходиться на Лiвобережжi Днiпра). Таким чином, цiлком допустимо еврейсько-хазарський вплив на вибiр назви мiста, поступово видозмiнювався i трансформувався в сучасну назву. Найбiльш сприятливим часом виникнення топонiма в цьому випадку слiд вважати другу половину VIII – початок IX ст. (Див.: Коринный Н. Н. Переяславская земля, Х – первая половина ХІІІ века. – К., 1992. – С. 27–28).], сакральний змiст. Вона е «мнемотопом» культурноi пам’ятi, чи сказати б услiд за В. Я. Петрухiним, «топонiмiчним» спогадом про балканськi походи Святослава[38 - Петрухин В. Я. Город и сакральное пространство: библейский миф в начальном русском летописании //Сакральная топография древнерусского города (Известия Института христианской культуры. – Т. 1.). – М., 1998. – С. 26.]. Основний iдейний змiст Володимировоi полiтики найменування збудованих ним мiст визначала, як уявляеться, пам’ять про завойовницькi походи Святослава Славного й боротьбу Русi за хозарську i болгарсько-дунайську «спадщину».

Прагнучи вигiдно скористатися ослабленням Болгарського царства, що сталося внаслiдок внутрiшньополiтичноi кризи 963 року, Константинополю вдалося спокусити Святослава привабливою перспективою взяти пiд свою руку Балкани. Вiдповiдно до договору, укладеного iз вiзантiйським iмператором Никифором Фокою, руськi вiйська виступили проти болгар. Вони захопили дунайське Пониззя, де iхньою вiйськовоi базою став Переяславець – мiсто Малий Преслав[39 - Питання локалiзацii цього мiста та його ролi у дунайських вiйнах Святослава залишаеться дискусiйним у науцi. Див.: Перхавко В. Б. Летописный Переяславец на Дунае //Древнейшие государства Восточной Европы. Материалы и исследования. 1992 – 1993 годы. – М., 1995. – С. 168–172.]. Не без того, що пiд час цього походу Святослав поширив свою владу не тiльки на землi Нижнього Дунаю, а й на захiд i пiвдень вiд нього, з Великим Преславом – столицею Болгарського царства, включно.

Пiд час своеi другоi болгарськоi експедицii 969 року Святослав захопив Великий Преслав, полонивши при цьому царя Бориса ІІ з родиною. У Повiстi временних лiт пiд 969 роком вмiщено знамениту «промову», вкладену лiтописцем в уста киiвського князя: «Не любо менi в Киевi жити. Хочу жити я в Переяславцi на Дунаi, бо то е середина землi моеi, де всi добра сходяться: з Грекiв – паволоки, золото, вино й овочi рiзнi, а з Чехiв i Угрiв – се ребро й конi, i з Русi ж – хутро i вiск, i мед, i челядь»[40 - Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 67.].

Скомпонована старокиiвським книжником на основi наслiдування ветхозавiтноi традицii, зокрема, хiлiастичного пророцтва Єзекиiла та бiблiйноi книги Ездри, ця, сказати б, «промова» киiвського князя уподiбнюе його до перського царя Кiра з його жаданнями володарювати свiтом, «серединою», якого в давньоруськiй лiтературi домонгольського часу прийнято було означати Єрусалим.

Згiдно з пророцтвом Єремii, саме язичнику Кiру належало вiдродити Єрусалим й храм Господень: «Так говорить Кiр, цар Перський: Усi земнi царства дав менi Господь, Бог Небесний, i Вiн наказав менi збудувати йому храма в Єрусалимi, що в Юдеi. Хто мiж вами з усього Його народу, – нехай буде Бог його з ним, i нехай вiн iде до Єрусалиму, що в Юдеi, i нехай збудуе дiм Господа, Бога Ізраiлевого. Це той Бог, що в Єрусалимi. А кожному позостало му по всiх тих мiстах, хто мешкае там, нехай допоможуть йому люди його мiсця срiблом, i золотом, i маетком, i худобою, з добровiльною жертвою для дому Божого, що в Єрусалимi» (Ездра. 1: 2-4).

Виписана у лiтописi iсторiя Святослава закладае в язичницьке минуле Русi iдею ii одвiчноi богообраностi i претензiю на спадкоемнiсть християнських сакральних центрiв правовiрного свiту, якими були Єрусалим, Царгород/Константинополь i столиця Симеона Болгарського – Преслав Великий, або Преславен град[41 - Див.: Йорданов Иван. Името на Преслав в писмените источници //Плиска – Преслав. – Шумен, 1995. – Т. 7. – С. 71–80.].

Цi рефлексii, очевидно, й визначили вибiр назви третього за значенням пiсля Киева i Чернiгова мiста «Руськоi землi» – Переяславля: «Столиця Болгарii Великий Преслав чи Переяславець (Малий Преслав) не стали центрами держави Святослава, але князь Володимир заснував власний Переяслав на пiвденному кордонi хрещеноi Руськоi землi, i цей кордон був схожим iз дунайським кордоном Вiзантii – за ним простягалось Дике поле, кочували «поганi» печенiги – «варвари» руського середньовiччя»[42 - Петрухин В. Я. Город и сакральное пространство: библейский миф в начальном русском летописании //Сакральная топография древнерусского города (Известия Института христианской культуры. – Т. 1.). – М., 1998. – С. 26.].

Таке уподiбнення головного прикордонного мiста Русi болгарському прообразу i загальним для них прототипу Божого Граду стало закономiрним наслiдком характерного для давньоруськоi церковно-полiтичноi елiти прагнення до iмiтацii «ромейськоi» парадигми облаштування на Русi богохранимого християнського царства.

Першi роки перебування Володимира Мономаха i його военноi дружини на Переяславщинi були сутужними: «багато ми бiди зазнали, – згадував пiзнiше князь, – од ратi i од голоду». Голодно було по всiй краiнi. 1094 року, засвiдчуе лiтописець, «прийшла сарана на Руську землю, мiсяця серпня в шiстнадцятий день, i поiла всяку траву i багато хлiба. І не було сього чувано у днi давнi, що ото побачили очi нашi за грiхи нашi». До того ж потерпали вiд розбiйницьких половецьких нападiв довколишнi села, де зберiгалися певнi запаси збiжжя та фуражу.