Володимир Мономах

скачать книгу бесплатно

В перiод Мономахового правлiння у Переяславi, це мiсто вже не було ординарною гарнiзонною фортецею, що зiп’ялася на краю Половецького степу. Завдяки старанням переяславського митрополита Єфрема в середмiстi при впадiннi рiчечки Альти в повноводий Трубiж в 1089–1093 рр. було зведено п’ятинавний собор архангела Михаiла.

Митрополит колись був евнухом у киiвського князя Ізяслава, а в 1060 чи 1061 роцi постригся в ченцi, що викликало гнiв його покровителя. Тож Єфрем подався до Константинополя, де став ченцем славнозвiсного Студiйського монастиря. Там, на прохання iгумена Киево-Печерського монастиря Феодосiя, вiн переклав з грецькоi Студiйський типiкон, що став зразковим чернецьким статутом для печерян. Пiсля десятирiчного перебування у Вiзантii вiн повертаеться на Русь, де мiж 1073 i 1077 роками був висвячений митрополитом Переяслава.

У 70–90 рр. ХІ ст., за свiдченням лiтопису, «сей Єфрем багато звiв споруд: докiнчивши церкву святого Михайла, вiн заклав також церкву святого Феодора Стратiлата на Єпископських воротах города, i святого Андрiя Первозваного коло церкви святого Михайла бiля ворiт, i кам’янi стiни города i кам’яну споруду банi, сього ж не було в Русi, – i прикрасив город Переяславський спорудами церковними та iншими будовами»[43 - Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 208–209.]. Згадана тут кам’яна банна споруда була, очевидно, монастирською мовницею, збудованою за зразком якоiсь вiзантiйськоi банi. Вона iдентифiкуеться iз дослiдженими археологами рештками кам’яноi споруди громадського призначення, що розмiщувалася в якихось 50 метрах пiвнiчно-захiднiше Михайлiвського собору.

На княжому дворi у Переяславi Володимир Мономах спорудив Богородичну церкву, залишки якоi були вiднайденi у 1888 роцi при будiвництвi Успенського храму. Наприкiнцi ХІ ст. в околицi Остра ним було збудовано вишукану церкву архангела Михаiла – так звану Старогородську божницю. Таку ж божницю Мономах збудував на березi Альти, на тому мiсцi, де здогадно був пiдступно убитий один iз наймолодших синiв Володимира Великого – Борис. На мальовничому мiсцi, де вiдкривався степовий коридор, вiн заснував мiсто Бориспiль. В околицях Переяслава за сприяння Володимира було засновано монастирськi обителi: св. Іоанна, св. Сави та Пресвятоi Богородицi.

Церковне будiвництво Мономах розгорнув i у своiх пiвнiчно-схiдних волостях – у Залiссi. Разом iз Єфремом на початку 90-х рокiв ХІ ст. вiн збудував у Суздалi Успенський храм i епископський двiр[44 - Ширше див.: Зыков П. К характеристике строительства Владимира Мономаха и Ефрема Переяславского в Суздале (реконструкцiя планово-пространственной композизиции собора в Суздале // Науковi записки з украiнськоi iсторii. Збiрник наукових статей. Вип. 20. – Переяслав-Хмельницький, 2008. – С. 229–236.]. Не забув i про Смоленськ, до якого часто навiдувався i боронив вiд Давида Святославича, який ласився на нього.

Це мiсто було миле серцю Мономаха. 1101 року вiн розпочав тут будiвництво Успенського собору. Тут померла його перша дружина Гiта Гаральдiвна. Саме Мономаху та його синам i онукам пiвнiчно-схiдна Русь зобов’язана своiм процвiтанням. Цей суворий Залiський край, колонiзований вихiдцями iз Приднiпров’я вони не без успiху намагалися перетворити на дзеркальний вiдбиток Русi Киiвськоi.

В топонiмiцi Владимиро-Суздальщини й досi збереглися киiвськi й переяславськi назви рiчок, такi як: Либiдь, Почайна, Ірпiнь, Трубiж. На тамтешнiх берегах постали двiйники Переяслава Руського – Переяславль Залiський та Переяславль Рязанський[45 - Дубов И. В. Три Переяславля (исторические судьбы: общее и особенное) // Історiя Русi-Украiни (iсторико-археологiчний збiрник). – К., 1998. – С. 103–110.]. Прикметно, що i стольний град Залiсся, сирiч Трансiльванii, був збудований Мономахом й названий на його честь Володимиром (нинi Владiмiр).

Проте правляча елiта Киiвськоi Русi не здогадувалася про згубнi для долi киiвського центру далекосяжнi наслiдки такоi топонiмiчноi, сказати б, полiтики. В европейськiй iсторii було чимало випадкiв коли колонii вивищувалися над метрополiею. Наприклад, Сицилiя i Пiвденна Італiя, за спостереженням Нормана Дейвiса, розвинули такi самi взаемини з грецьким материком, якi потiм Америка розвинула з Європою. Так само як Сиракузи були для Афiн тим, чим Нью-Йорк став згодом для Лондона[46 - Дейвiс Н. Європа: Історiя / Пер. з англ. П. Таращук, О. Коваленко. – К., 2001. – С. 122.]. Колонiальна Московiя – далека околиця Киiвськоi держава, прибравши згодом до своiх загребущих рук землi пiвнiчно-схiдноi Русi поступово стала вивищуватися над киiвською метрополiею.

У Переяславi з найбiльшою повнотою розкрилися органiзаторськi та военнi здiбностi героя нашоi розповiдi. Зичливi до дому Мономахiв лiтописцi змальовують яскраву постать полководця, який завдав рiшучих ударiв половецьким ордам, що тодi непокоiли Киiвську Русь частими розбiйницькими нападами на ii землi. Особливо успiшними були його походи вглиб Половецького поля в 1103-му, 1109–1111 роках.

Описи цих походiв у лiтописних джерелах сповненi подзвiну воiнськоi слави Мономаха, його справжнiх чи мнимих переживань за долю рiдноi землi. Наприклад, пiд 1103 роком мiститься така, сповнена щироi симпатii до Мономаха розповiдь: «Вложив Бог у серце руським князям, Святополку i Володимиру, добрий намiр, i зiбралися вони радитись на озерi Долобську. І сiв Святополк зi своею дружиною, а Володимир зi своею дружиною та водному шатрi, i стали радитися. І почала говорити дружина Святополкова: «Не час навеснi воювати. Погубимо ми смердiв i рiллю iх». І сказав Володимир: «Дивно менi, дружино, що коня дехто жалiе, яким оре хто-небудь. А сього чому не розглядаете, що стан смерд орати, а половчин, приiхавши ударить смерда стрiлою, а кобилу його забере. А в оселю його в’iхавши, забере жону його, i дiтей, i все майно його вiзьме. То коня його ти жалiеш, а самого чому не жалiеш?» І не змогла йому на це вiдповiсти дружина Святополкова, i сказав Святополк: «Брате, я ось готов уже». І встав Святополк, i сказав йому Володимир: «То ти, брате, велике добро робиш Руськiй землi»[47 - Ипатьевская летопись // ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 252–253.].

Об’еднанi загони руських князiв рушили на конях i човнах i прибули у безмежнi Половецькi степи, що простяглися нижче Днiпровських порогiв. Половцi згуртувалися у великi полки, яких й не окинути було оком. Та руси не злякалися й стали супроти них до бою: «i великий Бог вложив боязнь велику в половцiв, i страх напав на них i трепет перед лицем руських воiв. І умлiвали вони самi, i коням iхнiм не було спiху в ногах, а руси весело на конях i пiшо побiгли до них». Битва закiнчилася повною поразкою половцiв. У тому бою було вбито двадцять половецьких ханiв, здобуто чимало трофеiв. Вiйсько повернулося до рiдних домiвок «iз полоном великим, i зi славою, i з пор бiдою великою».

Ця вiйна не була поодиноким епiзодом боротьби iз степовиками в iсторii Киiвськоi Русi, душею якоi був Володимир Мономах. «Ся то боротьба з половцями, – завважував свого часу Михайло Грушевський, – дала Мономаху славу доброго страждальця за Руськую землю, ту незвичайну популярнiсть, що кiлька рокiв по тих походах здобула йому киiвський стiл i ту виключну авреолю, котрою оповита його фiгура в старiм письменствi i котра задержалася на сiм вирахуванiм полiтику i зручнiм ковалю своеi фортуни до наших часiв. Вона, ся боротьба дала йому й першу ролю в полiтицi ще перед смертю Святополка… перед сею половецькою полiтикою Мономах займав другорядне становище, iзольований попри союзi Святополка з Святославичами. Тепер, взявши боротьбу з половцями в своi руки, вiн як головний репрезентант дуже популярний i в тодiшнiх обставинах жизненноi справи, як талановитий вождь i знавець половецьких вiдносин, заняв ролю провiдника, ментора iнших князiв. Хоч у лiтописних оповiданнях перше мiсце даеться Святополку, як киiвському князю, але здiйснена вождем, героем, душею всiх тих походiв виступае Мономах»[48 - Грушевський М. С. Історiя Украiни-Руси. – Т. 2. – С. 106.].

Однак, слiд зазначити, що взаемини Русi з половцями були наповненi не тiльки жорстокими вiйнами. Мономах докладав зусиль, аби розв’язувати тi чи тi конфлiкти зi степовиками мирним шляхом. Либонь, з цiею метою 1107 року Володимир одружив свого сина Юрiя з дочкою половецького хана Аепи. Другому сину – Андрiю пiзнiше вiн висватав онучку впливового половецького хана Тугоркана. За тривалого перебування Мономаха на переяславському столi зажив князь авторитет розважливого i твердого державця, справедливого володаря-миротворця.

Християнська доброчеснiсть князiв не в останню чергу вимiрювалася iхнiм дотриманням непорушностi угод, скрiплених хрестоцiлуванням. Про моральну вiдповiдальнiсть за дотримання взятих на себе зобов’язань йдеться також i в Повчаннi Володимира Мономаха дiтям: «А якщо ви будете хреста цiлувати братам чи iншому кому, то робiть се, лише вивiривши серце свое, що на нiм [цiлуваннi], ви можете устояти, – тодi цiлуйте. А уцiлувавши, додержуйтесь клятви, щоб переступивши ii, не погубити душi своеi»[49 - Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 245.].

Щоправда, у своiй, далеко не зразковiй полiтичнiй практицi, Володимир не завжди мiг встояти перед спокусою поламати клятву. У лютому 1095 року, будучи переяславським князем, вiн уклав мир з половецькими ханами Ітларем та Китаном. Останнiй став табором «межи двома валами з воями» поблизу Переяслава, а Ітлар з невеличким загоном увiйшов до мiста. Щоб бути спокiйним за життя хана, половцi забрали сина Володимира Мономаха – Святослава до стану Китана.

В тiм то часi, сповiщае лiтописець, «прибув боярин Слав’ята з Киева од Святослава до Володимира за якимось дiлом. І стала радитися дружина Ратиборова, його люди, з князем Володимиром, щоб погубити Ітларевих людей». Виправдовуючи цi грiховнi помисли Мономаха, давньоруський книжник стверджуе, що Володимир противився цим намiрам: «Володимир не хотiв цього вчинити, вiн говорив: «Як можу я се вчинити, давши iм клятву?» Дружина ж, вiд повiдавши, сказала Володимировi: «Княже! Нема тобi в тiм грiха. Привiв тобi iх Бог у руки твоi. Чому вони, тобi завше клянучись, гублять землю Руськую i кров християнську проливати безперестану. І послухав iх Володимир. У ту нiч послав Володимир Славяту з декiлькома людьми дружини i торками (кочовиками, що були на службi у князя – (В. Р.) межи оба вали. Викравши спершу Святослава, вони потiм убили Кiтана i дружину його всю перебили»[50 - Лаврентьевская летопись // ПСРЛ – Т. 1. – Стб. 227.].

Наступного ранку, в недiлю, «приготував Ратибор отроки при оружжi i повелiв iм хату затопити. І прислав Володимир отрока свого Байдюка по Ітларевих людей, i сказав Байдюк Ітларевi: «Зове вас князь Володимир, сказавши так: «Обувшись у теплiй хатi i поснiдавши у Ратибора, прийдiть же до мене». І сказав Ітлар: «Нехай буде так». І коли увiйшли вони в хату, прокопали хату, верх ii, i тодi Ольбег Ратиборич, узявши лук свiй, i наклавши стрiлу, ударив Ітларя пiд серце. І дружину його всю пострiляли»[51 - Лаврентьевская летопись // ПСРЛ – Т. 1. – Стб. 227–228.].

На виправдання Мономаха слiд сказати, що тут вiн порушив угоду не скрiплену хрестоцiлуванням. У зовнiшньополiтичнiй сферi ця процедура практикувалась виключно мiж одновiрними правителями. Скрiплення угоди давньоруських князiв з половецькими ханами в лiтописних текстах незмiнно передаеться словосполученням – «водити рот?».

Усобицi 70–90 рр. ХІ ст. й безперервнi вiйни з половцями диктували потребу покласти край полiтичнiй нестабiльностi в Киiвськiй Русi. Причиною напруження в мiжкнязiвських вiдносинах був зарозумiлий Олег Святославич. Вiн ухилявся вiд участi у походах на половцiв, а в 1096 роцi вiдкинув пропозицiю Святополка i Володимира Мономаха, якi запрошували його на зустрiч, кажучи так: «Пiди до Киева. Хай урядимось ми про землю Руську перед епископами, iгуменами, i перед мужами отцiв наших, i перед городянами, щоб оборонили ми землю Руськую од поганих». Чернiгiвський князь, сповнившись зухвалого помислу з погордою iм вiдповiв: «Не гоже мене судити епископам i ченцям або смердам». І не захотiв прибути на зустрiч iз братами.

Пiсля чого останнi рушили на Олега до Чернiгова, а потiм й до Стародуба, за мурами якого сподiвався укритися Олег. Пiсля тридцятитрьохденноi облоги мiста, Олег запросив миру, який йому i було даровано. При цьому чернiгiвський князь пообiцяв прибути на раду князiв до Киева. Але недотримав слова, а рушив оружним походом на Смоленськ iз якого перед тим Святополк i Володимир вивели Давида Святославича, посадовивши у ньому Мономахового сина Ізяслава. Смоленська вiн не здобув, але захопив Муром, у битвi поблизу якого Ізяслав Мономахович наклав головою.