Тарас Шевченко та його доба. Том 1

скачать книгу бесплатно

Тарас Шевченко та його доба. Том 1
Вiктор Анатолiйович Берестенко

Рем Георгiйович Симоненко

Тритомник «Тарас Григорович Шевченко та його доба» – це документально-хрестоматiйне висвiтлення життя й дiяльностi видатного сина Украiни великого Кобзаря. В ньому зiбраннi ретельно перевiренi документи, що збереглися, автентичнi спогади сучасникiв – друзiв i соратникiв Шевченка, якi близько знали поета, а також науковi дослiдження, що базуються на об’ективному вiдборi фактiв, грунтовному й неупередженому iх висвiтленнi.

І том розповiдае про становення й розвиток Шевченкознавства, про дослiдження творчоi спадщини великого митця – поета, художника, революцiонера, а також про його злиденнi роки дитинства i юностi а ж до визволення з крiпацтва i вступу до Петербурзькоi академii художеств.

Вiктор Берестенко, Рем Симоненко

Тарас Шевченко та його доба. Том 1

ВСТУП

Тарас Григорович Шевченко – найвеличнiша постать в iсторii украiнського народу. Багатющою е його натхненна, свiтового значення лiтературна спадщина. Й сьогоднi не може не вражати велич його творчостi, його небуденна, самовiддана й непоборна революцiйна дiяльнiсть, що становила приклад для кращих представникiв усiх народiв Росii в боротьбi проти соцiального й нацiонального гноблення царизму.

Усього себе вiддала кращiй долi трудящих, iх свiтлому майбутньому ця героiчна, щира й прекрасна людина. Навiки залишиться генiальний поет та незламний революцiонер у народнiй пам’ятi.

Однак упродовж жертовного подвижницького життя поета та й пiсля його смертi – одвертi й прихованi його вороги свiдомо применшували, перекручували значення його творчостi в справедливiй iсторичнiй боротьбi свого народу за щастя. Постать Шевченка незмiнно опиняеться в центрi гостроi й непримиренноi полемiки мiж полiтиками, публiцистами й ученими протягом майже двох з половиною столiть. Весною наступного року Украiна й свiтова громадськiсть вiдзначатимуть двохсотлiття з дня народження славетного сина украiнського народу Тараса Григоровича Шевченка. Весь народ гаряче пiдтримуе iнiцiативу Президента Украiни Вiктора Федоровича Януковича – проголошення 2014 року Шевченкiвським роком.

Напередоднi цього урочистого свята буде доречно згадати, що життевий подвиг поета завжди спонукае украiнцiв до працi й борнi в iм’я торжества народноi справи й свободи. Вiддаемо також справедливий пошанiвок цiнним дослiдженням багатющого грона шевченкознавцiв, художнiм творам письменникiв, присвяченим життю та багатограннiй творчiй дiяльностi Тараса Григоровича. Цей творчiй доробок було здiйснено в останнiй, переможний рiк Великоi Вiтчизняноi вiйни, коли було розчавлено гiтлерiвський фашизм.

Кiлька попереднiх авторських зауважень

У пропонованiй працi перевага надаеться, передовсiм, ретельно перевiреним документам, що збереглися, автентичним спогадам сучасникiв – друзiв i соратникiв Т. Г. Шевченка, якi близько знали поета та плiдно контактували з ним, окрiм того, найбiльш вартiсним науковим дослiдженням, що базуються на старанному й об’ективному вiдборi фактiв, грунтовному й неупередженому iх висвiтленнi.

Потреба й переваги документально-хрестоматiйного висвiтлення iсторичних подiй

Що ж до самого документально-хрестоматiйного пiдходу, мусимо iз жалем констатувати: в останнi роки в свiтi, i в Украiнi зокрема спостерiгаеться падiння iнтересу до пiзнання своеi iсторii, особливо важливих проблем iсторичного розвитку Батькiвщини. Йдеться, передовсiм, про падiння зацiкавленостi минулим значноi частини молодi, з якою пов’язано багато сподiвань суспiльства на краще майбутне рiдноi краiни, натхненну творчу працю на ii благо. Звiдси – необхiднiсть усiляко сприяти активiзацii iнтересу – передусiм молодi до глибшого пiзнання минулого, зокрема, з життя та дiяльностi кращих представникiв Батькiвщини, ii народу. Отже, е потреба саме у документально-хрестоматiйному виданнi, яке б могло запропонувати викладачам, студентам, зацiкавленим читачам багатий матерiал з Шевченкiани. Аж нiяк не можна применшувати значення дбайливого й неупередженого використання автентичних свiдчень iсторii – документiв, породжених минулими епохами. Адже саме вони висвiтлюють неприкрашену, iнколи сувору правду про перебiг iсторичних подiй, доносячи ii до сьогодення. Правда – надiйна зброя, що переконливо й незаперечно спростовуе вигадки й довiльнi твердження, якi найчастiше поширюються в перехiднi перiоди iсторичного розвитку.

Звiдси – ретельне, майже дослiвне цитування рiзних документiв[1 - Бiографiчнi данi та внесок тих чи iнших дослiджень шевченкознавцiв у висвiтлення життя й творчостi Тараса Григоровича Шевченка подаються за енциклопедичними виданнями: Шевченкiвський словник: у 2 т. К., 1976 – 1977; Краткая литературная энциклопедия. Т. 1 – 8. М., 1962 – 1975; Советская историческая энциклопедия. Т. 1 – 16, 1972 – 1975; Украiнська лiтературна енциклопедiя. Т. 1 – 2. К., 1988 – 1990; Довiдник з iсторii Украiни. К., 1994.], що дозволяе в ходi зiставлення матерiалiв виявити суттевi й колоритнi особливостi рiзних епох.

Додамо ще одне зауваження. Як вiдомо, вимова – i вiдповiдно правопис – окремих украiнських слiв та iх написання у позаминулому сторiччi дещо вiдрiзняються вiд сучасних. Однак нехай це не бентежить читачiв, адже змiст думок та iдей дiячiв минулого вiд цього не змiнюеться.

Нарештi, е ще одна вагома пiдстава. Якщо зайти нинi в книгарню й запитати, чи е на полицях твори про життя й дiяльнiсть Шевченка, вiдповiдь одна: окремi його вiршi та поеми е, а от лiтератури про нього бракуе.

Додамо, що навiть сьогоднi, коли неухильно наближаеться пам’ятна дата – 200-рiччя вiд дня народження Шевченка, – на превеликий жаль, неможливо використати для ознайомлення широкого загалу читачiв хоча б iз послiдовною фактографiчною розповiддю про життя, дiяльнiсть, творчiсть поета, зокрема, iз минулими i новими сучасними дослiдженнями, присвяченими Шевченковi. Отже, висвiтлити означенi теми – значною мiрою об’ективно – можна за допомогою первинних свiдчень, що показують сприйняття поета тодiшньою владою та його сучасниками, i – зрозумiло – через його власнi думки, прагнення й творчi здобутки.

Голова Украiнського фонду культури поет-академiк Борис Іллiч Олiйник закликае брати корисне з минулого

Надзвичайний iнтерес i повагу викликало в суспiльствi недавне iнтерв’ю широко знаного й шанованого поета-академiка Бориса Іллiча Олiйника, який предметно та глибоко торкнувся проблем розвитку культури.

– Як би ви оцiнили культурну дiйснiсть у часи УРСР? Що ми могли б узяти з неi корисного? Зокрема, у форматi стосункiв держава – культура.

– Ну, бачите, там була Держава. У нас же зараз нема ii у тому класичному розумiннi жанру. Бо держава – це лiтак, на фюзеляжi якого… записано: що за чим, хто за ким, себто iерархiя вiдповiдальностi. З другого боку – виробнича, партiйна вiдповiдальнiсть. Нi того, нi того немае. Ви не можете знайти крайнього, хто за що вiдповiдае… Вас можуть об’егорити, вам можуть прибрехати, i ви ж не знаете, скiльки в кого е статкiв за рубежем, на який вони моляться… У тi часи ми сповiдували принцип: один за всiх – всi за одного. Принцип же капiталiзму – один проти всiх! Ми не готовi були одразу перейти на це…

А тi «жучки»… вони при всiх владах iснують… Для них головний принцип: ubi bene, ibi patria – «де добре, там i вiтчизна». Отож ми до цього не готовi, тому зараз i борсаемося туди-сюди. Хто нами править, я вже писав про це, подивiться на мiсцевi влади… Ви там багато знайдете украiнцiв?

– А минуле в культурному аспектi? Тобто були колись тиражi, вечори, те ж Бюро пропаганди художньоi лiтератури при Спiлцi. Те, що згинуло, на жаль…

– Був такий принцип: щоб не «гавкали» з-за рубежа – 60 на 40. 60 % украiнських книг, 40 % – iнших. Уявляете? А зараз на книжкових розвалах ви хоч 10 вiдсоткiв знайдете? Ви пам’ятаете, якi тиражi були, яка система книгорозповсюдження? Їi по сутi розвалили. Ну що там тепер – по 200 примiрникiв, 1000, 1500 – це вже великий тираж!.. Держава пiклувалася про свое реноме принаймнi. Так, була цензура. З перехльостом… Зараз звернемо увагу на ще бiльш прикрий випадок. Посмертно книгу талановитого запорiзького шевченко знавця Ващука[2 - Федiр Тимофiйович Ващук (народився 16.10.1925 р.) – украiнський радянський лiтературознавець. Працi Ващука присвяченi головним чином вивченню творчого процесу, зокрема творчо-редакцiйноi роботи Шевченка над поемами «Варнак», «Марiя», циклом «В казематi», вiршем «Ми вкупочцi колись росли…», поезiею раннього перiоду та iншими творами (надрукованi в збiрниках праць наукових шевченкiвських конференцiй та iнших виданнях). (Шевченкiвський словник. Т. 1. К., 1976. С. 104 – 105).] вдалося видати у Запорiжжi ще мiзернiшим тиражем – у 100 екземплярiв.

– Але ж зараз крайнiсть iнша…

– Так. Вас не надрукують i зараз без «цензури» – якщо ви йдете не в той бiк, куди правлять можновладцi…

А Шевченка якими тиражами видавали! – Не було року без видання «Кобзаря»…

– Тому що держава, борючись за свое реноме, водночас пiдтягала культуру до вищого рiвня. Спiлки творчi грали свою роль, особливу роль. Ну, наприклад, я мiг захистити тих сiм чоловiк, яких хотiли замкнути…

– Вiдомо, що ви активно стежите за сучасним лiтературним процесом. Чи бачите в ньому обнадiйливi тенденцii?

– Нормальний iде процес. Єдине, що… звичайно, комп’ютеризацiя – i тому насторожуе скоропис. Поезiю, я думаю, треба писати все-таки не на комп’ютерi, тому що мае прийти якийсь момент… натхнення. Ми ж i досi не визначили, що таке натхнення. Разом з Іваном Яковичем Франком… Не визначили! Якщо його переводити у дозування «по екрану», тодi це вже не поезiя вiд серця, а ремесло елементарне. Я вам зараз можу заримувати будь-що. Але ж це не означае, що я гарний поет. А оскiльки не вистачае таланту, то я додаю матюки. І не ставлю ком, бо не знаю, де iх ставити…

Але процес таки нормально йде. Є прекраснi поети. Вибуховостi, правда, немае тiеi, що в шестидесятих роках. Там – зрозумiло. Переломна епоха. Вона завжди дае рiвень! Але й сучасний рiвень, якщо брати по вершинах, – пристойний. І я не бурчу на тих поетiв, а на ремiсникiв – бурчу[3 - Аспекты // День: газ. 2011. 2 дек. С. 2.].

Домогтися «правди i тiльки правди» про життя й творчiсть Тараса Григоровича Шевченка

Як же читачам, особливо юнацького вiку, дiзнатись лише вивiреноi науковоi правди про видатного украiнця – Тараса Григоровича Шевченка? Безперечно, бiльше мае щастити студентам гуманiтарних факультетiв, де викладачi за вимогами програми мають грунтовно розповiдати про поета. На жаль, там – прикрi прогалини.

Отже, всебiчне знайомство з документальними свiдченнями дозволить краще зрозумiти епоху, в яку жив i творив генiальний украiнський поет. У пропонованiй працi цитованi матерiали подаються мовою оригiналу. Це зроблено для того, щоб свiдчення авторiв не давали змоги для iх довiльного сприйняття й трактування.

Автори подеколи цитували рiзних сучасникiв i дослiдникiв, що зверталися до одних i тих самих подiй у життi Тараса Григоровича Шевченка, або цитували тi самi мiсця його поетичних творiв. Адже йдеться про документально-хрестоматiйний пiдхiд.

Знайомство з рiзними думками про той або iнший ракурс подiй, якi траплялися у буремному життi Т. Г. Шевченка, тi чи iншi цитати з його безсмертних творiв збагатять наше уявлення про них, iх розумiння.

ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО ТА НАША ДОБА

У науковому дослiдженнi Інституту мови i лiтератури Академii наук Украiнськоi РСР – у «Нарисовi украiнськоi лiтератури», що побачив свiт доленосного 1945 року, яке, на нашу думку, можна вважати класичним, читаемо: «1843 року в Петербурзi вийшла з свiту невеличка книжка пiд назвою «Кобзар», що вiдкрила нову сторiнку не тiльки в украiнськiй лiтературi, а й поклала початок справдi народнiй, революцiйно-демократичнiй лiтературi всiх слов’янських народiв. Автором ii був генiальний украiнський поет Тарас Шевченко. Шевченко – епохальне явище не лише художньоi лiтератури. Своею революцiйно-демократичною дiяльнiстю вiн виходить далеко за межi лiтератури, мистецтва, культури. Шевченко – видатний, великий, генiальний поет, прозаiк, драматург, майстер пензля, але разом з тим Шевченко – полiтична постать у нашiй iсторii, перший революцiйний демократ на Украiнi i в Росii. У революцiйних прагненнях вiн iде далi своiх сучасникiвдемократiв – Белiнського i Гоголя, i тiльки пiзнiше знаходить собi спiльникiв i однодумцiв – Добролюбова i Чернишевського.

І разом з тим Шевченко – син своеi епохи. Ідеi Французькоi революцii 1789 i 1830 року, декабристський рух, революцiйнi традицii Колiiвщини, чимдалi зростаючi крiпацькi повстання на Украiнi – все це разом пiдготувало грунт, зумовило формування революцiйнодемократичного свiтогляду великого сина украiнського народу»[4 - Нарис iсторii украiнськоi лiтератури / за редакцiею члена-кореспондента С. І. Маслова i Є. П. Кирилюка. К., 1945. С. 135 – 136.].

Шевченко – перший революцiонер-демократ у Росii та Украiнi середини ХІХ столiття. Звiдси кардинально протилежне ставлення до нього представникiв основних полiтичних течiй царськоi Росii.

Вiдтодi оцiнка творчоi спадщини й активноi дiяльностi Тараса Григоровича Шевченка не змiнилася. В монументальному багатотомному виданнi «Історiя украiнськоi культури» з повними пiдставами зазначаеться: «Вершинним явищем украiнськоi лiтератури ХІХ ст., усiеi багатовiковоi украiнськоi лiтератури й iсторii е творчiсть Тараса Шевченка – генiального поета, мислителя, пророка нацiонального вiдродження Украiни»[5 - Історiя украiнськоi культури: у 5 т. (Редколегiя: Патон Б. Є. – головний редактор. Вервес Г. Д. – заступник головного редактора. Литвин В. М. – заступник головного редактора. Толочко П. П. – заступник головного редактора. Даниленко В. М. – вiдповiдальний секретар.) Т 5. Кн. 2. К., 2005. С. 50.].

Сучасне наукове видання книги про життя й творчiсть Тараса Григоровича Шевченка

Значущим явищем став вихiд у свiт перекладеноi украiнською мовою та науково пiдготовленоi завiдуючою вiддiлом шевченкознавства Інституту лiтератури iменi Т. Г. Шевченка, знаною дослiдницею професором Валерiею Леонiдiвною Смiлянською – вартiсноi книги, виданоi наприкiнцi ХІХ столiття, – «Михайло Чалий. Життя i твори Тараса Шевченка (Звiд матерiалiв до його бiографii)»[6 - Киiв, 2001.].

Книга ця, завдяки, вочевидь, енергii закоханоi у творчiсть Шевченка серйозноi та поважноi дослiдницi побачила свiт у видавництвi «Веселка». Це дитяче видавництво досить вдало з художнього боку оформило присвячене Т. Г. Шевченку солiдне й зважене дослiдження Михайла Корнiйовича Чалого «Жизнь и произведения Тараса Шевченко», що вперше побачило свiт ще наприкiнцi позаминулого столiття[7 - Життя i твори Тараса Шевченка. Звiд матерiалiв до його бiографii. К., 2011.]. До речi, говорячи про М. К. Чалого, слiд додати, що вiн був особисто знайомий з поетом та присвятив йому ще 14 розвiдок.

Вдумливiй професiйнiй дослiдницi творчостi Т. Г. Шевченка В. Л. Смiлянськiй належать – у виданiй книзi – грунтовнi науковi пiслямова й коментарi, якi багато дають сьогоднiшньому читачевi[8 - «Вiршами Шевченка я марив з 1840 року…». Михайло Чалий – бiограф Тараса Шевченка. Там само. С. 221 – 236.]. І все ж перевидання цiнноi книги М. К. Чалого, про яке ще йтиметься, зрозумiло, навряд чи достатне, щоб водночас i кардинально змiнити становище. У зв’язку iз сказаним не можна обiйти дивного непорозумiння. Йдеться, зокрема, про незграбнi спроби нехтування вагомих праць незаперечного класика украiнського наукового лiтературознавства, вiце-президента Академii наук Украiни та довголiтнього директора Інституту лiтератури iменi Т. Г. Шевченка академiка украiнськоi й союзноi академiй наук Олександра Івановича Бiлецького.

Про нього, наприклад, чомусь забув редактор останнього видання «Історii украiнськоi лiтератури ХІХ столiття» та нинiшнiй директор Інституту лiтератури iменi Т. Г. Шевченка академiк М. Г. Жулинський. О. І. Бiлецький, почавши свое плiдне директорство в Шевченкiвському iнститутi, впевнено спрямовував i розвиток науки, зокрема шевченкознавства, в цiй авторитетнiй та поважнiй академiчнiй установi.

Тим бiльш дивним виглядае той факт, що в пiдроздiлi цього видання – «Шевченко» – для позалекцiйного знайомства серед 47 дослiджень, рекомендованих лауреатом Республiканськоi премii в галузi лiтературно-художньоi критики iм. О. Бiлецького (1978 р.) академiком М. Г. Жулинським вiдсутне жодне, яке належало б вiдомому в свiтi шанованому академiку союзноi та республiканськоi академiй наук Олександру Івановичу Бiлецькому. Що можна сказати з приводу такоi – м’яко кажучи – дивноi забудькуватостi? Як оцiнити це? Залишимо на судження читачiв.

Можливо, зацiкавленим варто було б звернутися до другого тому фундаментального «Шевченкiвського словника», виданого тим же академiчним Інститутом лiтератури iменi Т. Г. Шевченка, в якому мiстяться статтi про дослiдження шевченкознавцiв, урочистi зiбрання, iншi помiтнi заходи, присвяченi вшануванню пам’ятi поета, де повсюди першим серед виступаючих науковцiв називаеться призвiще О. І. Бiлецького. Ви також не знайдете жодноi, бiльш-менш вiдомоi науковоi конференцii в Киевi, Москвi чи Каневi, присвяченоi Тарасовi Григоровичу в мистецтвi, зокрема в поезii, де серед доповiдачiв першим не оголошувався б славнозвiсний академiк[9 - Див.: Шевченкiвський словник: у 2 т. Т. 2. К., 1977. С. 356 – 357.].

Показово, що один з найавторитетнiших вiтчизняних шевченкознавцiв академiк Євген Степанович Шаблiовський вiдкрив одне з своiх фундаментальних шевченкознавчих дослiджень присвятою: «Свiтлiй пам’ятi академiка Олександра Івановича Бiлецького – вчителя, друга; чудовiй людинi – свою працю присвячуе автор»[10 - Євген Шаблiовський. Народ i слово Шевченка. К., 1961. С. 3.].

У цiй грунтовнiй (понад п’ятисотсторiнковiй) працi Є. С. Шаблiовський, характеризуючи поезiю Т. Г. Шевченка, неодноразово посилаеться на свого вчителя: «У творах Шевченка, як зазначае О. І. Бiлецький, звучить «то задушевна лагiднiсть матерi, що спiвае над колискою дитини, то гнiвнi зойки Прометея, то мiнорна скарга скривдженого сироти, то мiдний тон труби, яка кличе до повстання»»[11 - Там само. С. 395.].

СТАНОВЛЕННЯ Й РОЗВИТОК АКАДЕМІЧНОГО ШЕВЧЕНКОЗНАВСТВА

Перший директор Інституту лiтератури iменi Т. Г. Шевченка

Вiддаючи справедливу данину незаперечному фундатору вiтчизняного шевченкознавства та довголiтньому керiвниковi академiчного Інституту лiтератури О. І. Бiлецькому (розгорнутi його погляди, якi становлять, на нашу думку, нарiжний камiнь справжнього сучасного шевченкознавства, будуть поданi пiзнiше), безперечно, варто й корисно звернутись i до самого процесу становлення основного наукового центру в республiцi – Інституту лiтератури iменi Т. Г. Шевченка – та ближче ознайомитись iз рiзнобiчною особистiстю його першого директора – харкiв’янина – академiка Дмитра Івановича Багалiя[12 - Дмитро Іванович Багалiй (1857 – 1832) – украiнський радянський iсторик i громадський дiяч, академiк АН УРСР з 1919 р. Закiнчив Харкiвський унiверситет у 1880 р. З 1883 р. – приват-доцент, з 1887 р. – професор кафедри росiйськоi iсторii, у 1808 – 1810 рр. – ректор Харкiвського унiверситету. Пiсля Великоi Жовтневоi соцiалiстичноi революцii Багалiй – один з органiзаторiв украiнськоi радянськоi науки, управляв Украiнським центральним архiвом, керував науково-дослiдницькою кафедрою iсторii Украiни в Харковi, був директором Інституту iсторii украiнськоi культури та Інституту iм. Тараса Шевченка. З 1919 р. очолював iсторико-фiлологiчний вiддiл, згодом – член президii АН УРСР. Автор праць з питань вiтчизняноi iсторii перiодiв феодалiзму i капiталiзму, зокрема дослiджень «Нарис iсторii Харкiвського унiверситету» (1893 – 1904), «Декабристи на Украiнi» (1926). Вивчав дiяльнiсть Кирило-Мефодiiвского товариства та iншi питання. Значний внесок зробив Багалiй у висвiтлення украiнсько-росiйських економiчних, полiтичних i культурних зв’язкiв, у дослiдження iсторii украiнськоi культури, життя i творчостi Г. Сковороди («Украiнський мандрiвний фiлософ Григорiй Сковорода», 1926), П. Гулака-Артемовського, Г. Квiтки-Основ’яненка, О. Потебнi, І. Франка та iнших. Займався питаннями шевченкознавства: опублiкував працi «Про поему «Сон», «Про поему «Кавказ» (в кн.: Шевченко Т. Сон. Кавказ. Двi поеми. 1927). «Т. Шевченко i селяни в переказах i iсторичнiй дiйсностi» (1928), «Т. Г. Шевченко – поет пригноблених мас» (1931). У дожовтневий час Багалiй при освiтленнi iсторико-лiтературних праць виходив з позицiй позитивiзму. В радянський час багато зробив для становлення iсторичноi науки на основi марксизму-ленiнiзму (Украiнська лiтературна енциклопедiя. К., 1988. С. 106).].

Безсумнiвно, розповiдаючи про цього видатного украiнського вченого-iсторика та яскраву й вiдповiдальну особистiсть, аж нiяк недостатньо обмежуватись довiдкою з «Шевченкiвського словника». Правомiрно звернутися й до «Автобiографii» цiеi скромноi та вимогливоi до себе людини. Переважно до того часу, коли Багалiй очолював загальну перебудову дослiдницькоi лiтературознавчоi працi в Украiнi.

Реформа вищоi школи на Украiнi

«Я, – розповiдав у «Автобiографii» Дмитро Іванович, – й пiсля 1917 р. працював у Харкiвському унiверситетi, тепер зреформованому. Реформа вищоi школи на Украiнi набула радикальнiших форм, нiж у межах РФСР.

Вона полягала, окрiм рiшучоi змiни програми, головним чином у тiм, що унiверситет як universitas literarum перестав iснувати. З нього вiдокремився медичний факультет в окремий iнститут, правничий факультет лiквiдовано, а частину його дисциплiн переведено до Інституту народного господарства. Історично-фiлологiчний i фiзично-математичний факультети об’еднано в Інститут народноi освiти, що короткий час до того називано Академiею теоретичних знаннiв. Особливо позмiнювано програми на колишньому iсторично-фiлологiчному факультетi – класицизм, що давнiш… був за основу його дисциплiн, остаточно злiквiдовано, i залишилися дисциплiни iсторичнi, iсторично-лiтературнi та лiнгвiстичнi, а до них додано новi дисциплiни революцiйного часу, у тому числi методичнi i педагогiчнi, бо й сам Інститут перетворився у педагогiчну вищу школу. Наукову поставу викладiв не було знищено, в унiверситетах залишилися старi професори; унiверситетськi виклади, як i колись, мали базуватися на науковiй основi. Хто бажав, мiг обмежитися виключно навчальною працею по вищих школах, бiльшiсть же навчальну працю проводили по вищих школах, а науково-дослiдну – в дослiдних установах, утворених згодом.

Стара «нова» професура йде до нових вишiв

Щодо професури, то й тут насамперед використовувано старий ii актив, хто хтiв i мiг викладати по нових вищих школах дисциплiни з свого фаху або перейти на новi (хоч були й такi професори, що iхнi дисциплiни злiквiдовано зовсiм). Одночасно утворювано й новий контингент викладачiв. Професура в масi не брала участi в утворенню нового статуту вищих шкiл – цю функцiю взяла на себе Наркомосвiта, що не визнавала за доцiльний у новому ладi принцип автономii для вищих шкiл. Тим часом принципа цього… вперто одстоювала професура за передреволюцiйних часiв в унiверситетах. Але ж тодi це була одночасно й боротьба проти самодержавства й бюрократii. Воно, правда, виборче й тепер деякою мiрою все ж залишилося по вищих школах. Зовсiм нове з цього погляду було те, що притягнено до роботи в рiзних органах шкiльного управлiння представникiв од органiзованого студентства. Цим виправлено велику несправедливiсть передреволюцiйних часiв, коли влада й мiнiстерство вважали студентiв, свiдомих громадян, за недолiткiв-школярiв. Студентськi рухи, що проти них провадило вперту i безглузду боротьбу царське мiнiстерство, одразу зникли в зв’язку з тим, що запроваджено революцiйний загальний лад у життi цiлого суспiльства – зник старий лад, позникали й причини для студентських рухiв – зникли й самi рухи. Щодо професури, то вона скрiзь пiшла на практичну роботу до вищих шкiл, ба навiть ладна була взяти участь у складаннi проекту статуту для вищоi школи. У кожному разi це було в Харковi, де тодiшнiй голова харкiвського вiддiлу наросвiти Істомiн, вже не знаю, чи то з власноi iнiцiативи, чи за дорученням од Наркомосвiти, зорганiзував для цього комiсiю з професорiв та викладачiв харкiвських вищих шкiл – i туди справдi повходили мало не всi представники харкiвськоi професури. Я брав гарячу участь у цiй комiсii, секретарював у нiй i редагував виробленого проекта. Тiльки ж колективна праця й думка не мали нiякiсiньких практичних наслiдкiв, ба навiть не можу сказати, чи користувалися ними як матерiалом офiцiйнi складачi положення про вищi школи. Щодо мене, то повинен зауважити, що я зовсiм не брав потiм участi у виробленнi нових положень для вищоi школи на Украiнi, бо перша спроба, що одiбрала у нас усiх силу часу, конкретних наслiдкiв не дала жодних.

Як професор Багалiй викладав iсторiю Украiни

Я працював по 1917 р. у Харкiвському унiверситетi, що перетворився на Академiю теоретичних знаннiв, а згодом на Інститут народньоi освiти, як професор на катедрi iсторii Украiни, виконував ще до того короткий час обов’язки декана в Академii теоретичних знаннiв <…>

Новi студенти i студентки цiкавились моiми курсами з iсторii Украiни й моiми семiнарами. Історii Украiни вiдведено було вiдповiдне для ii ваги мiсце в програмi нашого iнституту. Я сам пiд цей час ступив на новий шлях у розумiннi i викладаннi украiнського iсторичного процесу, надавши йому нового освiтлення, якого трималася здебiльшого i моя аудиторiя. І цей шлях значною мiрою уже пiдготовано у мене попередн ьою народницькою украiнською iдеологiею. Тут передо мною – старим украiнським iсториком, що засвоював собi новий пiдхiд – спробувати викладати загальний украiнський процес у новому матерiалiстичному освiтленнi, що ще дуже мало одбилося у науковiй лiтературi, та коли воно в нiй одбилося, знайшло вiдповiднi собi вирази, треба було критично до них поставитися, щоб не були догматичнi та штучнi, а пiдсилювали iх факти та доводи. У цьому i полягають труднощi, що стоять перед нас на цьому шляху. Не досить давати матерiалiстичне пояснiння тому чи iншому iсторичному явищу – треба ще одкинути перестарiле, скажiмо, iдеалiстичне, i то маючи доводи, а не голослiвно, i натомiсть поставити матерiалiстичне, щоб його могли свiдомо, а не догматично засвоiти слухачi або читачi. Історiю Украiни, як добре усiм вiдомо, вивчено досi в цьому новому напрямковi дуже слабо, i тому, вказуючи на вiдповiдну наукову лiтературу, треба користуватись i монографiями немарксистськими, бо марксистських дуже мало. Отак було i на моiх лекцiях, надто семiнарах. В основу загального курсу iсторii Украiни, що я його викладав напiвлекцiйною, напiвсемiнарською методою, я поклав i соцiальнi класовi стосунки, i економiчну базу, i вiдповiдно до цього по-новому подiлив iсторiю Украiни на доби. В основу цього покладено не полiтичний принцип, як це ми всi робили давнiш (Киiвська доба, Литовська, Польська, Московська), а соцiально-економiчний – доба натурального господарства, торговельного капiталiзму, промислового капiталiзму, iмперiалiзму, соцiяльноi революцii. Звернувши увагу, що немае будь-якого курсу з iсторii новiтньоi Украiни, я склав стислий i коротенький нарис цiеi доби як додаток до iсторii украiнського народу О. Я. Єфименковоi, що вийшов в украiнському перекладi пiд моiм редагуванням. Нею могли користуватися i моi читачi, щоб позасвоювати собi фактичну iсторiю Украiни в яскравому талановитому ii викладi, але критично поставившись до ii нацiонально-народницького освiтлення iсторичних явищ. Те саме i ще бiльшою мiрою я робив на iсторичних семiнарах, розглядаючи i пояснюючи вiдповiднi пам’ятки. А втiм, тут я мiг рекомендувати i свiй огляд украiнськоi iсторiографii, де розглянено всi iсторичнi лiтописи – староруськi та козацькi – i подано там-таки уривки з текстiв.

Жадiбнi до знань слухачi лекцiй академiка Дмитра Івановича Багалiя

Не можу не схарактеризувати свою аудиторiю, порiвнюючи до студентiв передреволюцiйних часiв. Одна частина ii складалася з студентiв староi школи – гiмназистiв, що вчилися по середнiх школах ще за царських часiв або вже перейшли на iсторично-фiлологiчний факультет Харкiвського унiверситету й училися там, коли надiйшов Жовтень. Вони характеризуються рисами староi й переходовоi доби – знання латинськоi мови як знаряддя для виучування iсторii античного свiту давало iм з цього погляду перевагу над новим студентством, а коли деякi з них знали ще й новi мови (нiмецьку, французьку), дуже мало вiдомi новим студентам, що не встигли ще позакiнчувати середнiх радянських шкiл, то вони мали важливе знаряддя, щоб засвоiти i iншi дисциплiни гуманiтарного циклу; iще в бiльшiй мiрi це треба сказати i про колишнiх студентiв слов’яно-руського вiддiлу, що засвоiли там слов’янськi мови. Студенти ж – пролетарi або з трудовоi iнтелiгенцii, мали проте одну основну рису, що давала iм перевагу над студентами, що тодi виходили з заможних верстов – це iх прагнення знаннiв i бажання гризти гранiт науки, досi сливе неприступноi для iх класи, що повинна була дати iм зброю для життя, бо тепер викладувано знання, органiчно з цим життям зв’язанi, зв’язанi з удосконаленням технiки для розвитку iндустрii та сiльського господарства на користь усiм трудящим <…>

Нова влада пiклуеться про досвiдчених учених

І за останнього десятирiччя наукова продукцiя стояла в мене, як i давнiш, на першому мiсцi. Тiльки тепер я мав перевагу, порiвнюючи до передреволюцiйних часiв (пересiчно моя продукцiя за це десятирiччя не менше за продукцiю попереднiх), що писано i друковано моi працi виключно украiнською мовою, що друковано тепер моi працi в далеко бiльшому числi примiрникiв, нiж передше. І коли сил i здоров’я за цi десятирiччя менi не побiльшало, а значно поменшало, то живовидячки причини науковоi продуктивностi треба шукати i в тих нових умовах життя, що iх дала нам Жовтнева революцiя, особисто ж менi самому. Двi словi про зовнiшнi умови. Мiй будинок за военного комунiзму знацiоналiзовано, та моя квартира за мною залишилася, а в нiй i бiблiотека моя, що постраждала дуже мало, та й то од небезпечних сусiдiв. А в р. 1920 Рада народних комiсарiв видала декрета про рiзнi пiльги для мене i ще для кiлькох iнших наукових робiтникiв (акад. Кримського, акад. Граве, акад. Туткiвського тощо), у тому i про примiщення. Трохи згодом Президiя ВУЦВК’а, на прохання вiд Всеукраiнського комiтету для сприяння вченим, видала декрета про одведення 12 науковим робiтникам у Харковi iх примiщень в iхнiх-таки колишнiх будинках. На пiдставi цього декрета i менi з родиною одведено в дарове i постiйне користування мое примiщення. Бiжучого року на пiдставi закону про денацiоналiзацiю я одержав узенький будинок, бо його оцiнка вiдповiдала нормi, i то не максимальнiй (а втiм, це дало менi самi клопоти та збитки. Іншi пiльги за декретом Раднаркому мало не всi фактично повiдпадали (пайка, позакатегорiйна заробiтня платня, видання наукових праць державним коштом). Я й далi полiтював на звичайних пiдставах. Залишив я деякi платнi посади (цього року припинив викладати в ІНО, покинув зовсiм посаду в Укрцентросi), але в зв’язку з цим дiстав штатну посаду в Украiнськiй академii наук, отже мое матерiяльне становище було цiлком завдоволяще за цi роки <…>

Пiдсумки плiдноi науковоi працi академiка Багалiя

Мою наукову дiяльнiсть за останне десятирiччя головним чином зв’язано не з ІНО, а з Украiнською академiею наук, де я за дiйсного члена з самiсiнького ii iснування (р. 1918), i з науково-дослiдною катедрою iсторii Украiни, що на чолi ii я перебуваю з 1922 року, а цього року ще з Інститутом Т. Шевченка – на чолi цього Інституту я тепер став.

Усiх моiх праць надруковано за останне десятирiччя 34, бiльш як на 100 арк. <…>

Науковi досягнення iсторика Д. І. Багалiя. Перше грунтовне захоплення – «мандрiвний фiлософ» Г. Сковорода

На перше серед них треба поставити монографiю про Г. С. Сковороду. Вона пiдсумовуе всi попереднi й новi розвiдки про цього найвидатнiшого украiнського культурного дiяча кiнця XVIII ст. Ця книга на 397 сторiнок, видало ii Державне видавництво Украiни. Вона складаеться з двох частин; першу присвячено особi Сковороди, другу його творам з бiблiографiею всього досi написаного про Сковороду. Взагалi я опрацьовував Сковороду, включаючи й видання його творiв, протягом 32 рокiв, з перервами – з 1894 р. (коли забрав був та й видав твори й деякi розвiдки про нього) до р. 1927. Це була моя улюблена тема, що дуже мене захоплювала. Тепер я так само планово й систематично обробляв матерiяли до його життепису та науково-лiтературноi творчостi, як колись збирав рукописи його творiв i джерела для його життепису. Менi пощастило зiбрати деякi новi данi й для життепису Сковороди, не кажучи вже про його твори. Життепис Сковороди я намагався дати на тлi його доби, соцiологiчно ii освiтливши. У другiй частинi я зосередив увагу на всiх його творах – як наукових, так i лiтературних. Вважаючи на те, що в оцiнцi особи Сковороди й його творiв дослiдники чималою мiрою розходилися й заперечували один одному, я повинен був, бажаючи надати своiй книзi критичного характеру, навести iсторично-лiтературнi погляди на нього й на його науку i кiнчаючи його добою. З творами Сковороди нелегко обiзнатися, зрозумiти iх i зв’язати в одну систему – тим-то я дав читачевi змiст кожного його твору, починаючи з фiлософських i богословських трактатiв i кiнчаючи приступнiшими байками та вiршами. Не задовольняючись цим, я спробував, грунтуючись на них, дати фiлософську систему Сковороди; я вважав за неправдиву думку одного з дослiдникiв, що назвав Сковороду фiлософом без системи. З мене не фiлософ, ба навiть з iсторiею фiлософii я знайомий побiжно i не претендую на те, що остаточно зрозумiв його фiлософську систему, проте, гадаю, що я дав багатий матерiал i для спецiалiстiв од фiлософii. Вони вже почасти вiдгукнулися й на мою оцiнку «любомудрiя» Сковороди, як-от проф. Шпет, якому я вже дав вiдповiдь у своiй монографii, або Прокоф’ев, що написав велику рецензiю на цю монографiю в паризьких «Современных записках»; я не погоджуюсь з деякими його думками про Сковороду, але вiтаю його виступ, бо вiн торкаеться сутi фiлософськоi системи Сковороди; я маю охоту повести дискусiю на тему про Сковороду з усiма, хто вiдгукнувсь досi на мою книжку – маю на увазi статтi, на друкованi в «Життi i Революцii» з приводу моеi книжки. З великим задоволенням бачу, що iнтерес до украiнського мандрованого фiлософа не меншае i що ця моя книжка викличе, мабуть, не менше вiдгукiв, як колишне мое видання творiв Сковороди.

Регiональна iсторiя в дослiдженнях Д. І. Багалiя

Радiю також, що менi пощастило видати свою iсторiю Слобожанщини, та ще оздоблену малюнками i мапами. Тут я дав систематичний, доволi вичерпливий нарис iсторii однiеi з областей Украiни, тiеi краiни, що завсiгди була менi за предмет особливих студiй, i виконав обiцянку, висловлену в моiх «Очерках по истории колонизации и быта». Можливо, буде колись чи то менi, чи то комусь iншому поширити змiст цього видання, але план, гадаю, залишиться той самий, як i його загальний змiст. А що ця книжка задовольнила i широкi кола радянського суспiльства, за довiд на це править те, що вона швидко розiйшлася в 20 тисячах примiрникiв i тепер ii вже немае у продажу. Варто було б ii перевидати, поробивши деякi змiни та доповнення.

Своему короткому нарисовi новiтньоi Украiни я не надаю значення. Це просто перша спроба, первiсний звiд фактичних даних, що мали закiнчити iсторiю Украiни О. Я. Єфименковоi. Моя праця над украiнським джерелознавством мала на метi дати самостiйну спецiальну розвiдку. Вона являе собою неначе курс лекцiй, читаний у вищiй школi, й пiдручник для студентiв; з такими вимогами було б справедливо i пiдходити до його оцiнки. Статтi з украiнськоi iсторiографii я вважаю за уривки з такого ж пропедевтичного курсу, з другоi частини iсторiографii. До неi так само стосуються i ранiшi статтi про проф. В. Б. Антоновича, О. М. Лазаревського й iнших ii представникiв. Сюди ж пiдходять i моi етюди про Потебню, Сумцова i Франка. Вiддiловi iсторii громадськоi думки та рухiв на Украiнi я надаю актуального значiння, i вiн тiсно зв’язуеться з науковими завданнями сучасноi революцiйноi доби.

Тут на найпершому мiсцi стоiть у мене Т. Шевченко й з’ясування його ролi в таемному Кирило-Мефодiiвському братствi – цьому присвячено окрему книжечку, де я подав i новi архiвнi матерiали, й освiтлену з соцiологiчного погляду його iдеологiю.

Далi йде Іван Франко. Його я освiтлив з маловiдомого боку, як наукового дiяча. І нарештi, у зв’язку з 100-рiчним ювiлеем декабристського руху я органiзував у Харковi збирання матерiалiв про декабристiв на Украiнi, редагував видання Укрцентрархiву та своеi катедри й написав кiлька розвiдок про декабристiв i генезу декабристiв на Украiнi. Це все промовляе, що моi науковi iнтереси схилилися в бiк громадських рухiв ХІХ в. Тепер я цiкавлюсь iсторiею польського повстання 1863 р. на Украiнi: для цiеi трохи не зовсiм розробленоi теми я згуртував численнi матерiали з Киiвського Центрального архiву давнiх актiв i зробив кiлька доповiдiв у комiсii для дослiдiв над громадськими течiями й рухами при 1-му вiддiлi Украiнськоi академii наук у Киевi <…>

Моi науковi командирування пiсля Жовтня, надто з 1923 року, коли транспорт покращав, були досить численнi. Скiлькись разiв я, користуючись з нагоди, працював у Москвi i Архiвi Жовтневоi революцii i розшукав там багато матерiялiв до iсторii декабристiв на Украiнi, до iсторii украiнських та польських товариств <…> У Киевi я розшукав в архiвi Давнiх Актiв цiнний матерiал до iсторii польського повстання 1863 року на Украiнi й до iсторii украiнських цехiв, у фамiльному архiвi В. Б. Антоновича – матерiяли до iсторii його бiографii. Звертався я i до Харкiвського центрального iсторичного архiву, де колись працював дуже пильно. За дорученням од Украiнського центрального архiву мене командировано до Москви захищати права Украiни на архiвнi фонди, що опинилися поза ii межами в Москвi, у тому й дуже важливого щоденника М. Ф. Кiстякiвського, поверненого тепер на Украiну, а так само до Житомира, щоб з’ясувати передачу вiдповiдних архiвних документiв до Польщi за Ризькою умовою. Я зiбрав силу ще не опублiкованих архiвних джерел. Виготував до друку низку розвiдок; хтiлося б, щоб усе це не залишилося моею науковою спадщиною, а щоб я iх упорядкував i видав сам за свого життя.

Моя громадська справа пiсля Жовтня

Академiк Д. І. Багалiй – органiзатор культури й науки в Украiнi

Моя громадська дiяльнiсть за останнього десятирiччя вiдбувалася по наукових, освiтнiх та професiйних установах радянськоi Украiни i була присвячена утворенню та поширенню украiнськоi культури. Їi iнтенсивнiсть була не менша, нiж за передреволюцiйноi доби, оскiльки цьому бiльш сприяли умови державного та суспiльного життя Украiни. На самому початку десятирiччя я взяв активну участь в утворенню в Харковi Товари ства «Просвiта» й став на чолi його, бувши обраний на його голову. До нього увiходили представники тодiшньоi поступовоi украiнськоi iнтелiгенцii, i серед них М. Сумцов[13 - Микола Федорович Сумцов (1854 – 1922) – украiнський фольклорист, етнограф i лiтературознавець, член-кореспондент Петербурзькоi академii наук (з 1905 р.), академiк Академiii наук УРСР (з 1919 р.). Дослiджував питання украiнського фольклору та етнографii, народного мистецтва, iсторii i лiтератури, образотворчого мистецтва, залишив працi про украiнських i росiйських письменникiв XIX столiття. У бiльшостi своiх праць, присвячених Шевченковi (понад 30), розглядав творчiсть поета з демократичних позицiй, виступав проти заборони вшанування пам’ятi Шевченка, проти заборони вивчати його твори в недiльних школах. Його працям про творчiсть Шевченка властива багатоплановiсть аспектiв дослiдження: «Сон Т. Г. Шевченка. До психологii художньоi творчостi» (1913), «Про мотиви поезii Т. Г. Шевченка» (1898), «Головнi мотиви поезii Шевченка» (1905), «В. А. Жуковський i Т. Г. Шевченко» (1902), «Пушкiн i Шевченко» (1917), «Вплив Шевченка переважно на письменникiв» (1921), «Харкiв i Шевченко» (1911), «Гуманiзм Шевченка» (1915), «Революцiйне значення “Щоденника” Т. Г. Шевченка» (1922). Сумцов був одним з перших дослiдникiв Шевченка, якi вивчали зв’язок його поетичноi творчостi з фольклором («Вага i краса украiнськоi народноi поезii», 1910; «Етнографiзм Шевченка», 1913; «Улюбленi народнi пiснi Т. Г. Шевченка», 1914) (Шевченкiвський словник. Т. 2. С. 247).], що активно у ньому працював. Товариство органiзувало загально-приступнi й безплатнi курси з рiзних дисциплiн украiнознавства, що мали успiх серед досить широкого контингенту слухачiв, якi складалися головним чином з дорослих i малопiдготовлених людей «простого стану» – чоловiкiв та жiнок. <…>

За цих же часiв у Полтавi утворено також з громадськоi iнiцiативи iсторично-фiлологiчний факультет, що його пiдтримувала харкiвська професура. Я брав так само активну участь у його органiзацii i викладав там лекцii з iсторii Украiни по-украiнськи. На вiдкриттi свого курсу я виступив з програмовою вступною промовою про загальний хiд украiнського iсторичного процесу. Душею справи на факультетi була Наталя Юстинiвна Мiрза-Авакянц, що викладала зi мною украiнську iсторiю. Ми всi iздили до Полтави в дуже важких умовах цiеi подорожi за военного комунiзму. Пам’ятаю, що шибки по вагонах були розбитi, вагони не опалювано. Але нас зогрiвала та тепла, навiть гаряча атмосфера, що ми ii зустрiчали серед своiх слухачiв, та й наш власний ентузiазм для пiдтримки цiеi громадськоi справи. Енергiйно виступаючи в громадсько-просвiтнiй працi, я рiшуче ухилявся од тодiшньоi полiтичноi.

Про нездiйсненнi надii Скоропадщини

Ось розповiдь Д. І. Дорошенка про те, як мене закликувано в 1918 р. на посаду прем’ермiнiстра i як я рiшуче од цiеi пропозицii одмовивсь.

«Розмови про реорганiзацiю кабiнету, – пише Д. І. Дорошенко, – почали приймати конкретний характер в половинi липня. Гетьман зупинився на намiченнi голови майбутнього кабiнету, бажаючи мати такого, котрий би мiг i вмiв помирити своею особою рiзнi групи i кола. Зупинилися на 3 iменнях – пр. Д. І. Багалiя, І. Л. Шрага i П. Я. Дорошенка. Менi було доручено провести з ними, розумiеться, в найбiльшiй таемницi, переговори. Я викликав телеграфно з Харкова пр. Багалiя. Вiн приiхав. За кандидатуру пр. Д. І. Багалiя промовляло те, що вiн мав за собою багатий адмiнiстрацiйний досвiд: був кiлька лiт ректором унiверситету, мiським харкiвським головою i, нарештi, членом Державноi Ради вiд 1906 р. Чужий виключному нацiоналiзму, людина широких поглядiв, а в той же час безперечний украiнець, авторитетний украiнський учений, вiн мiг погодити собою рiзнi кола. Одначе, довiдавшись, чого я його закликав, пр. Багалiй одмовився вiд пропозицii стати на чолi нового кабiнету. Вiн заявив, що твердо вирiшив присвятити останок свого життя написанню iсторii Украiни в 6 томах, що ось 1-й том уже вийшов (iсторiя Слобiдськоi Украiни), а тепер вiн працюе над другими томами. Нiякi моi умовляння не помогли. Я iздив з проф. Багалiем аж кiлька разiв до гетьмана, i ми умовляли його удвох. Але вiн уперто одмовився i так ми з ним i не добалакались».

Академiк Багалiй – керiвник архiвноi справи в Украiнi

В 1921 – 1922 рр. я був головував в органiзованому в Харковi «Науковому Товариствi» (фiлii Киiвського) при Украiнськiй академii наук. Товариство тее мало понад сотню членiв i подiлялося на двi секцii – iсторико-фiлологiчну й фiзично-математичну.

Важливу сторiнку у моiй харкiвськiй дiяльностi являе моя участь у рiзних архiвних органiзацiях. І тут мене поставлено на перше мiсце – доручено вiдповiдальне керування архiвною справою. Радянська влада з самiсiнького початку звернула пильну увагу на архiвну справу – органiзувала так званий Губкопис при Наросвiтi для охорони мистецтв, архiвiв тощо. Тут на чолi окремих секцiй: Музею мистецтва, археологiчного стали Ф. І. Шмiт, С. О. Таранушенко, М. Сумцов, О. С. Федоровський та iншi. Мене поставлено на чолi архiвноi секцii, що вiдала Харкiвський iсторичний архiв. Для нього вже тодi складено положення, що його ми нiяк не могли видерти за царських часiв. А коли утворено ще й Тимчасову центральну комiсiю пiд головуванням В. Є. Бутвина, щоб вiдiбрати непотрiбнi архiвнi матерiяли в зв’язку з паперовим голодом, мене введено до цiеi Комiсii як ii дiйсного члена та спецiалiста архiвноi справи. Становище мое в цiй комiсii було дуже тяжке, бо паперовий трест, що на його користь ii складено, намагався загарбати якомога бiльше архiвного паперу й поперероблювати його на фабриках, тимчасом як ми, навпаки, повиннi були зберiгати всi папери, що мали хоч будь-яку наукову вагу для майбутнього. І в Харковi, i в iнших культурних осередках понищено тодi силу цiнних архiвних матерiалiв, що iх не спромоглися одстояти архiвнi секцii, що працювали рiзнобiжно з Центральною архiвною комiсiею, а часом i сама Центральна комiсiя не могла простежити за самоправними руйнацькими вчинками паперового тресту. На короткий термiн архiвну справу в усеукраiнському масштабi об’еднано в окремiй установi – Вукопису, де на чолi архiвноi справи на цiлiй Украiнi обрано також мене, та Вукопис, що вiдав, як колись Гукорис, не саму архiвну справу, а й мистецтво, був так само недовговiчний. Архiвну справу на Украiнi впорядковано як слiд аж тодi, коли утворено в Харковi Центральне архiвне управлiння в 1923 роцi – Укрцентрархiв в усеукраiнському масштабi. Спочатку завiдував ним Наркомос, але незабаром перейшов вiн до ВУЦВК’а. Мене поставлено на чолi Управлiння, i менi фактично довелося органiзовувати цю установу. Кажу «фактично», тому що я зрiкся посади голови i погодивсь тiльки його заступати, бо вважав, що на чолi повинен був би бути вiдповiдальний партiйний робiтник, який би мiг авторитетно вiдстоювати iнтереси Укрцентрархiву в законодавчих органах, та я ж на себе дививсь як на наукового керiвника. А втiм сталося так, що я мусив об’еднати в своiй особi досить довгий час i голову цiеi органiзацii, i його заступника, i був, так би мовити, своiм заступником, та це була, звiсно, рiч ненормальна. Цю аномалiю лiквiдовано, коли призначено на голову партiйця з великим робiтничим стажем – М. М. Тетiна, а пiсля нього – вихованця Комунiстичноi академii М. А. Рубача. Тодi я мiг вiдiйти од постiйноi роботи в Укрцентрархiвi навiть по лiнii архiвознавства, i мене заступив у завiдуваннi вiддiлом архiвознавства великий спецiалiст у цiй галузi проф. В. І. Веретеннiков[14 - Василий Иванович Веретенников (1880 – 1942) – русский историк. Окончил Петербургский университет. Ученик А. С. Лаппо-Данилевского. Профессор Харьковского (1920 – 1930) и Саратовского (1917 – 1920) университетов; деятель советского архивного и музейного дела, главная область исследований – история России XVIII века, в частности государственных учреждений. Работы Веретенникова написаны на большом архивном материале. Основные сочинения: «История Тайной канцелярии Петровского времени» (1910), «Из истории Тайной канцелярии 1731 – 1762» (1911), «Очерки истории генерал-прокуратуры в России до Екатерининского времени (1915) (Советская историческая энциклопедия. Т. 3. Стб. 360).]. <…>

Науково-дослiдна кафедра iсторii Украiни в Харковi, заснована Багалiем

Але в центрi моеi уваги й енергii в Харковi стоiть науково-дослiдча катедра iсторii Украiни. Я ii органiзував i ввесь час науково нею керував, одколи ii засновано, i до сьогоднi. Вона вже мае свою iсторiю, i з нею я зв’язаний тiсним мiцним зв’язком; це, так би мовити, моя улюбленiша дорога дитина, хоч зараз-таки повинен додати, що ii дiяльнiсть – це наслiдок науковоi працi ii колективу як у колективних, так i в iндивiдуальних працях ii спiвробiтникiв. Моя органiзацiйна i керiвнича праця в катедрi давала менi велику втiху, i тягар ii був для мене легкий i задоволящий. Органiзовано цю катедру в самих рамцях не самоi iсторii Украiни, а, так би мовити, украiнознавства взагалi, i в нiй було 4 секцii – украiнськоi iсторii, украiнськоi етнографii, украiнського мистецтва й iсторii украiнського письменства. На чолi всiеi катедри як загальний керiвник стояв я, об’еднуючи всi секцii, бо iхнi дисциплини менi близькi. Але з початку органiзацii i до самоi смерти своеi на чолi секцii украiнського письменства i етнографii стояв великий i од усiх визнаний академiк Сумцов – вiн був найближчий органiзатор цих двох секцiй; секцiею украiнськоi iсторii керував В. О. Барвiнський, секцiя украiнського мистецтва мала свого природнього органiзатора i керiвника в особi професора С. А. Таранушенка <…>

Академiку Д. І. Багалiю доручено створювати академiчний Науково-дослiдний iнститут Тараса Шевченка

На початку 1926 року менi доручено органiзувати наукову установу всеукраiнського значiння – Науково-дослiдчий iнститут Тараса Шевченка. Мене призначено на його директора. Вироблено й затверджено статут Інституту, штати та кошторис, наукових спiвробiтникiв. Розпочато вже й органiчну роботу Інституту. Навколо нього скупчилися всi шевченкознавцi Харкова та Киiва. Завдання його дуже широкi: не тiльки виучувати Шевченка та його добу, а й усеньке украiнське письменство ХІХ ст. До цього при ньому утворюють будинок iм. Шевченка з бiблiотекою та рукописами Шевченка й iнших письменникiв, кабiнет для спецiальних студiй над украiнським письменством перед-Шевченкiвськоi доби, по-Шевченкiвськоi й по-революцiйноi доби. Інститут мае видавати як науковi розвiдки про Шевченка й iнших письменникiв, так i iхнi твори, вiдповiдно освiтлюючи iх для робiтничо-селянських мас. Цьому вже покладено початок; складено першу книжку наукового органу Інституту, готуються окремi зошити i вийшла в свiт за моею загальною редакцiею серiя його творiв з перевiреними канонiчними передмовами та коментарями шевченкознавцiв. Інститут перебувае в Харковi, але в Киевi знаходиться частина його кабiнетiв i чимала група постiйних спiвробiтникiв, провадяться й готуються працi для Інституту в цiлому.

Треба нагадати тут i про Редакцiйний комiтет для пiдготовки повноi збiрки велетня науковоi думки на Украiнi О. О. Потебнi[15 - Александр Афанасьевич Потебня (1835 – 1891) – украинский и русский филолог-славист. Окончил Харьковский университет в 1856 г. В 1860 г. защитил магистерскую диссертацию… С 1875 г. – профессор кафедры русской словесности Харьковского университета, с 1871 г. – член-корреспондент АН. Разрабатывал вопросы теории словесности, фольклора, этнографии… На формирование его философских взглядов оказали влияние идеи А. И. Герцена, Н. Г. Чернышевского, Н. А. Добролюбова, а также И. М. Сеченова…Особый интерес представляют взгляды Потебни на поэтический язык, природу поэзии и вообще искусства как познания. Таким образом его эстетические теории откровенно реалистичны. В поэтическом слове и соответственно в поэтических произведениях в целом Потебня выделяет три составных элемента: внешняя форма (звучание), значение (семантика) и внутренняя форма (или образ). Так в слове «подснежник» помимо прямого значения мы находим представление о цветке, растущем «под снегом». Поэтичность слова (художественное произведение) – это его образность. Внутренняя форма есть средство познания нового, но не путём научной абстракции, а подведением новых впечатлений под уже имеющийся образ.Идеи Потебни после его смерти развивала т. н. «харьковская» школа (Д. Н. Овсянико-Куликовский и др.); их приняли теоретики символизма, в т. ч. А. Белый, указавший, что русские символисты «подписались бы» под словами Потебни. В связи с возросшим интересом к лингвистическим проблемам поэтики в последние годы наблюдается интерес и к работам Потебни в этой области. Но до сих пор отсутствует анализ поэтической концепции Потебни в свете современного состояния эстетики и теории литературы (Краткая литературная энциклопедия. Т. 5. Стб. 913 – 914).]. Його зорганiзовано за iнiцiативою потебнiянцiв – мене, проф. Ветухова i Б. О. Лезина при Науковому Кабiнетi Наркомосу. Мене постановлено в йому за голову, а проф. Ветухова за секретаря, згодом за секретаря був Б. О. Лезин. Комiтет проробив дуже велику роботу, пiдготував до видання за редагуванням спецiалiстiв повну збiрку праць О. О. Потебнi (де було можливо, за його рукописами з вiдповiдними коментарями). Та, на жаль, Держвидав, що з ним складено умову про видання цiлоi збiрки, досi спромiгсь видати тiльки 1-й том (з 20). Том цей мав такий успiх, що треба було його передрукувати вдруге й утрете. На нарадi ДВУ, куди закликано й представникiв од громадськоi украiнськоi думки, я руба поставив питання про необхiднiсть продовжувати це монументальне видання – першу повну збiрку його праць, що значiння ii виходить поза межi Украiни, нею зацiкавлений усенький наш Союз, уся Слов’янщина та навiть Захiдна Європа.

Ризький мирний договiр 1921 р.

та проблема повернення культурних цiнностей Польщi

<…> Друга тимчасова установа, тiсно зв’язана з захистом украiнських культурних цiнностей в усеукраiнському масштабi, була комiсiя для з’ясування тих культурних цiнностей, котрi, згiдно з Ризькою угодою, Украiна повинна була передати Польщi, це торкалося архiвiв, бiблiотек та пам’яток мистецтва. В даному разi радянська влада повнiстю поривала з гнобительськими здирницькими дiями царськоi Росii в Польщi. Це здiйснювалося на найвищому рiвнi – пiдписаним В. І. Ленiним та народними комiсарами окремим урядовим декретом, подiбний якому навряд чи мав мiсце в iсторii. Наводимо його:

Декрет Совета Народных комиссаров об охране предметов старины и искусства, принадлежащих польскому народу

Принимая во внимание, что в западных и северо-западных губерниях Российской республики, во многих городах и усадьбах лиц польской национальности находятся предметы, имеющие исключительную художественную или историческую ценность для польского народа, причём большинство этих предметов было вывезено из Польши во время отступления русских войск и раньше, Совет Народных Комиссаров для возвращения этих предметов в полной сохранности всему польскому народу постановляет и для руководства подлежащих революционных властей объявляет следующее:

1. Предметы старины и искусства, библиотеки, архивы и вообще музейные ценности, где бы они ни находились, принимаются как национальная собственность польского народа, под охрану Рабочего и Крестьянского Правительства в лице Комиссариата по Польским Делам и «Общества сохранения древностей» до передачи их польским народным музеям.