скачать книгу бесплатно
По цей бiк Потойбiччя: запрошення до майбутньоi фiлософii спiльностi
Борис Поломошнов
Книга «По цей бiк Потойбiччя: запрошення до майбутньоi фiлософii спiльностi» Бориса Поломошнова – це книга-виклик. Виклик не тiльки й не стiльки змiсту одного з найбiльш грандiозних творiв Фрiдрiха Нiцше («По той бiк добра i зла. Прелюдiя до фiлософii майбутнього»), скiльки виклик самому Потойбiччю. А воно, Потойбiччя, за визначенням автора, е цариною дуростi, пiдлостi, заздростi. Тобто всього того, що знаходиться «по той бiк» розумностi й людяностi. Всього того, що народжуеться в головах людей як принизлива, потворна мутацiя пронизливих думок i прекрасних почуттiв. Книга призначена для широкого кола читачiв, якi прагнуть розiбратися у таемницях буття, для мислячих й допитливих шукачiв правди та справедливостi, для кожного, хто прагне розiбратися в природi Добра i Зла.
Борис Поломошнов
ПО ЦЕЙ БІК ПОТОЙБІЧЧЯ: ЗАПРОШЕННЯ ДО МАЙБУТНЬОЇ ФІЛОСОФІЇ СПІЛЬНОСТІ
ВІД АВТОРА
Автор висловлюе щиру вдячнiсть своему колишньому студентовi Мельнику Павлу Юрiйовичу за практичну допомогу в пiдготовцi до видання цiеi книги.
«Людство, вочевидь, мае обрати одне з двох: або вчинити самогубство,
або навчитися жити, як одна сiм’я».
Арнольд Джозеф Тойнбi. «Рятуючи майбутне».
«Лише неiстинне, поверхове роздiляе мiж собою людей».
Володимир Андрiйович Роменець. «Життя та смерть в науковому й релiгiйному тлумаченнi».
ЗВЕРНЕННЯ ДО ЧИТАЧА
Шановний Читачу!
Книжка, яку Ви зараз тримаете в руках, з’явилася на свiт у вiдгук на численнi запити моiх студентiв: «Допоможiть розiбратися в тому, що з нами вiдбуваеться. Й – чому? Чому – саме це? Чому – вiдбуваеться? Чому – з нами?».
Питання, зрозумiло, вiчнi.
Тобто, такi, на якi нiхто й нiколи не дасть остаточноi й вичерпноi, абсолютноi й унiверсальноi вiдповiдi.
Але це аж нiяк не означае, що нам варто жити за принципом: «Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно».
Якщо керуватися саме цим принципом, то «спускання на дно» нас обов’язково спiткае. Неминуче. Й – невдовзi.
Якщо ж це нас не влаштовуе, то доведеться шукати.
Вiдповiдей.
Як казали в Давньому Римi, «Hic et nunc», тобто, тут i зараз.
Реальних.
Конкретних.
Таких, якi допоможуть жити.
«Hic et nunc», тобто, тут i зараз.
Так, щоб не було соромно.
Анi – зараз, анi – потiм.
За те, що ми тут були.
За те, що ми тут е.
За те, що ми тут будемо.
Отже, шукатимемо й – знаходитимемо.
Зi щирою повагою – автор.
ПЕРЕДМОВА
Для кожного з нас як повноважного представника того чи iншого народу Батькiвщина – це земля, на якiй народилися й прожили свое життя його батьки, батьки його батькiв, батьки батькiв його батькiв…
В той же час для кожного з нас як повноправного представника людства Батькiвщиною е едина, рiдна для всього нашого роду, що зветься Людина Розумна, планета на iм’я Земля.
Наявнiсть спiльноi для нас усiх як людства планети – Земля – не лiквiдуе, не знищуе, не заперечуе наявностi особливоi для нас як певного народу Батькiвщини.
Наша особлива ненька-годувальниця земля нашого народу – це безмежно неповторний вияв i прояв нашоi загальноi домiвки – Землi, яку ми не маемо нiякого права перетворювати на суцiльну загальну домовину.
Батькiвщина народу не е частиною Батькiвщини людства, оскiльки, як цiлком справедливо вiдзначив Георг Вiльгельм Фрiдрiх Гегель, «частини бувають лише у трупа» [18; с. 302]. Спiввiдношення мiж Батькiвщиною певного народу й Батькiвщиною людства не е спiввiдношенням мiж «частиною» й «цiлим»: воно е спiввiдношенням мiж особливим i загальним, в якому особливе – це непересiчний, неповторний вияв i прояв загального.
Всiх нас – людей, що жили, живуть, i – сподiваемось – ще довго житимуть на планетi Земля й на досяжних людському розуму ii околицях, об’еднуе значно бiльше, нiж це може нам здаватись на поверховий погляд, i суттево бiльше, нiж те, що нас роз’еднуе, незважаючи на усi нашi расовi, антропометричнi, нацiональнi, ментальнi, гендернi, анатомо-морфологiчнi, вiковi, соцiально-психологiчнi, свiтогляднi та iншi вiдмiнностi.
Вiдкриття безумовно наявного спiльного в безкiнечно рiзних свiтоглядах, й, вiдповiдно, в безмежно рiзноманiтних фiлософських конструкцiях як формах самоусвiдомлення свiтоглядiв – це сьогоднi вже не тiльки й не стiльки приваблива мрiя, скiльки нагальна вимога сучасноi дiйсностi.
Вiдкриття ж е нiчим iншим, як вiдкриванням наших очей на природу речей.
Розплющити очi на природу спiльного в рiзних свiтоглядах – едино можливий шлях до того, щоб Майбутне вiдкрилося перед нами – людством – як прекрасна й досяжна далечiнь.
I. ПРО АЛЬТЕРНАТИВУ АЛЬТЕРНАТИВІ
«Beati possidentes,» – як казали в давнину римськi мудрецi – «Щасливi тi, хто володiють».
Додамо: мистецтвом обирати.
З багатьох варiантiв один.
Якщо й не iдеальний, якого в дiйсностi не iснуе й не може iснувати, то, принаймнi, оптимальний.
1. МІЖ СЕНСОМ І НОНСЕНСОМ
Немае сенсу робити вибiр мiж сенсом i нонсенсом.
Вибiр для людини, для людських спiльнот, для людського суспiльства, в рештi решт – для людства – не самоцiль, а засiб досягнення бажаного.
Обирати варто лише мiж рiзним гiдним вибору.
Не гiдне вибору не варто того, щоб розглядати його як варiант для вибору.
Удаваний вибiр, запропонований Арнольдом Джозефом Тойнбi (див. епiграф), насправдi е вiдчайдушним закликом звернути, нарештi, увагу на цiлком реальну небезпеку самознищення людства через його вперте небажання «навчитися жити, як одна сiм’я».
Навчитися цьому – завдання надзвичайно складне, однак для будь-якого завдання бути складним не означае бути не вирiшуваним.
Якщо ж оминути складнiсть не е можливим, ii необхiдно долати.
Оскiльки на сьогоднi в людства немае бiльш грандiозного, бiльш важливого, бiльш суттевого, бiльш основного завдання, анiж «навчитися жити, як одна сiм’я», остiльки й доведеться починати, як сказав Декарт, «з самоi основи» [30; с. 335].
Ідейною основою ж усiх тих безкiнечних розбiжностей, якi не дають людям змоги досягти взаеморозумiння, е суттевi вiдмiнностi у iхнiх свiтоглядах.
Вiдмiнностi, доведенi iдеологiчними iнституцiями до антагонiзму.
Не iснуе жодноi людини без притаманного iй свiтогляду. Цей факт настiльки ж беззаперечний, наскiльки й не небезпечний: анi для самоi людини, анi для людських спiльнот, анi для людського суспiльства.
Небезпечнiсть того чи iншого свiтогляду починаеться не з факту його наявностi в людинi, а з акту його ствердження як едино iстинного через тотальне нав’язування його саме в такiй якостi.
Безвiдносно до змiсту того чи iншого свiтогляду, форма його пропонування в якостi едино iстинного, в рештi решт, призводить до його спотворення й понiвечення, яким би розумним, гуманним i прекрасним вiн би нi був первiсно.
Саме з акту «пропозицii, вiд якоi не можна вiдмовитись», починаеться розподiл людей на «своiх» i «чужих», «чистих» i «нечистих», «правовiрних» i «невiрних» за «свiтоглядним принципом»: на тих, хто приймае цю «пропозицiю», й на тих, хто вiдмовляеться це робити.
Такий розподiл анiтрохи не менш небезпечний, нiж за ознаками расових, нацiональних, кастових, класових, цивiлiзацiйних чи культурних вiдмiнностей.
Пiд час «холодноi вiйни» на державному рiвнi вiдбувся «енциклопедичний» обмiн «контрольними пострiлами в голови» з боку обох ворогуючих iдейних таборiв: вiдверто офiцiйноi iдеологii СРСР i – завуальовано iмперативноi – США.
Велика Радянська Енциклопедiя в статтi «Ідеалiзм» вмiщуе таку сентенцiю: «Оскiльки iдеалiстичне або матерiалiстичне рiшення основного питання фiлософii виключають одне одного, остiльки iстинним може бути лише одне з них. Таким е матерiалiстичне рiшення, оскiльки саме воно пiдтверджуеться iсторiею науки, а також розвитком людськоi практики» [14; с. 36].
Тобто, в пiдтекстi цього тексту мiститься майже пряма вказiвка на те, що протилежне «матерiалiстичному рiшенню» – iдеалiстичне – е таким, що не «пiдтверджуеться iсторiею науки, а також розвитком практики», тобто, однозначно е хибним i, вiдповiдно, шкiдливим для людства.
З цього приводу видатний вiтчизняний фiлософ Павло Васильович Копнiн висловився влучно й дотепно: «Створивши картину суцiльноi реакцiйностi свiтогляду Нiльса Бора, Альберта Ейнштейна i Вернера Карла Гейзенберга (усi трое – лауреати Нобелевськоi премii – Б. П.), ми потiм самi не можемо вирiшити, яким чином з такими поглядами вони змогли зробити все те, що вони зробили для науки й навiщо тодi взагалi потрiбний науковий свiтогляд, якщо й з реакцiйним не так вже погано виходить» [47; с. 461].
У свою чергу в своiх нападках на наперед визначено недолугих своiх iдейних ворогiв заокеанський опонент авторiв статтi «Ідеалiзм» в боргу не залишився, давши в Американськiй Енциклопедii статтю-вiдповiдь пiд назвою «Materialism», в якiй, зокрема, говориться: «Матерiалiсти» – це люди, якi лише невиразно запевняють, що все е сукупнiсть, або взаемодiя фiзичних об’ектiв без будь-якоi визначеноi концепцii вiдмiнностi мiж фiзичним i не-фiзичним» [95; с. 424–425].
Тут вже прямо й вiдверто вказуеться на апрiорну розумову недiездатнiсть прихильникiв матерiалiзму. В такому разi стають зовсiм незбагненними такi факти, як, наприклад, розробка теоретичних засад створення лазера лауреатами Нобелевськоi премii матерiалiстами Олександром Прохоровим i Миколою Басовим.
Тобто, кожна з ворогуючих сторiн зайняла абсолютно принципову позицiю, звинувативши iншу в, принаймнi, недолугостi, якщо не в iнтелектуальнiй неповноцiнностi. Без звертання щонайменшоi уваги на такi докучливi речi, як факти, керуючись, знову ж таки принципом: якщо факти суперечать позицii, тим гiрше для фактiв.
Як казав Блез Паскаль, «Les extremites se touchent…» («Крайностi збiгаються…»). В тому числi – крайностi свiтогляднi.
З цього приводу Карл Маркс зауважив: «Грубий матерiалiзм рiвнозначний грубому iдеалiзму й навiть фетишизму» [57; с. 198].
Грубiсть – в обох ii iпостасях: i як примiтивiзацiя, й – через неi – спотворення змiсту справи; i – як брутальнiсть форми висловлювань – застосовувалась в даному випадку з обох бокiв лiнii «iдеологiчного фронту» по вiдношенню до людей з iншим свiтоглядом.
Однак бути iншим не означае бути гiршим.
Не е Дев’ята симфонiя Людвiга ван Бетховена анi кращою, анi гiршою за Сорокову симфонiю Вольфганга Амадея Моцарта: вона е iншою.
Не е троянда анi гiршою, анi кращою за волошку: вона е iншою.
На клумбi народiв з iхнiми культурами, мовами, свiтоглядами немае анi «рiп’яхiв», анi «будякiв», гiдних лише того, щоб бути викинутими на смiтник Історii: квiтка кожноi культури, кожноi мови, кожного свiтогляду е своерiдною, неповторною, унiкальною.
Не е дванадцять карикатур на пророка Мухаммеда, що були оприлюдненi в датськiй пресi, а згодом передрукованi у перiодичних виданнях деяких iнших европейських краiн, проявами свободи: анi слова, анi вiросповiдання, анi преси, а е за своею сутнiстю нiчим iншим, як знущанням з iншоi культури, образою й приниженням iншого тiльки за те, що вiн iнший.
Немае справжньоi величi в приниженнi iншого: чи то людини, чи то нацii, чи то роду, чи то племенi, чи то культури, чи то мови, чи то свiтогляду.
Немае анi справжньоi мудростi, анi справжньоi мужностi в проявах зверхностi по вiдношенню до iншого й презирствi iншого тiльки за те, що вiн не подiляе твоi власнi погляди й переконання.
Те сучасне грандiозне «зiткнення цивiлiзацiй», про яке в своему однойменному творi Самюель Хантiнгтон пише з неудавано екзальтовано-есхатологiчним настроем, е фактично обумовленим тим методом мислення й тим способом дiяння, що спираються на три «логiчних принципи»: «хто не з нами, той проти нас»; «хто проти нас, той – наш ворог»; «якщо ворог не здаеться, його знищують».
Саме такою е логiка ненавистi до iншого тiльки за те, що iнший не подiляе твоiх поглядiв i не сповiдуе твоiх «глибоких переконань».
Але, якщо вже iснуе логiка презирства iншого, логiка ненавистi до iншого як логiка негативноi небайдужостi до нього, то цiлком природно припустити, що мають iснувати ще, принаймнi, двi логiки: логiка байдужостi й логiка позитивноi небайдужостi.
Першу з них втiлюе принцип толерантностi (вiд лат. tolerans (tolerantis) – терплячий). Цим термiном сьогоднi прийнято визначати гаданий унiверсальний засiб вiд дедалi бiльш поширюваного соцiального захворювання: агресивного ставлення людини до людини в безперервнiй виснажливiй боротьбi за «мiсце пiд сонцем».
«Homo homini lupus est», – казав Томас Гоббс, посилаючись при цьому на Плавта. Але, насправдi, Тiт Макцiй Плавт такого нiколи не казав. За його словами, людина людинi вовк, якщо вона ii не знае: незнайомець нiколи не переконае нормальну людину дати йому грошi в борг. Тобто, як бачимо, вiдiрвавши шматок вiд справжнього висловлювання, стае цiлком можливим викривити його змiст до невпiзнанностi й спотворити його сутнiсть.
Змiнюються часи, змiнюються норови. Глобальна «Bellum omnium contra omnes» – «Вiйна всiх проти всiх» (Томас Гоббс, «Левiафан), про яку й гадки не мала людина за часiв Плавта, вiйна, яка тiльки вгадувалась Гоббсом, сьогоднi набувае всiх ознак тотальностi: вiд зiткнення iнтересiв за зручне мiсце паркування автомобiля й до нещадноi битви «до останнього подиху конкурента» в боротьбi за покупця (клiента, замовника, платоспроможного споживача), битви, в якiй всi засоби гiднi бути застосованими.
В будь-якiй «вiйнi всiх проти всiх» переможеною завжди стае людянiсть.
Панацеею ж (вiд грец. ????????, «все лiкуючою») – богинею цiлителькою вiд глобально-тотально-епiдемiчного захворювання суспiльства войовничiстю: «всiх проти всiх»; «кожного проти всiх»; «всiх проти кожного» й «кожного проти кожного» – сьогоднi стало «хорошим тоном» вважати те, що називаеться вишуканим словом толерантнiсть.
Безумовно, вишуканiсть е достоiнством, що пiдкреслюе оригiнальнiсть, неординарнiсть, елiтарнiсть, неодмiнно притаманнi тому, що е вишуканим. Але вишуканiсть форми не е достатньою запорукою наявностi гiдного змiсту: лицарськi обладунки не гарантують шляхетностi того, хто iх на себе одягае.
Для кожноi людини, яка не хоче анi бути ретроградом, анi набути репутацiю реакцiонера, толерантнiсть як суспiльне явище, беззаперечно, мае всi ознаки зовнiшньоi привабливостi: очевидну незадогматизованiсть; незашоренiсть, яка просто не може не впасти в око; ретельно пiдкреслену розкутiсть.
Всi цi ознаки надихають шанувальникiв, гарячих прихильникiв й активних пропагандистiв толерантностi якнайширше, якнайенергiйнiше й якнайспритнiше запроваджувати ii в усi сфери суспiльного життя: вiд сiмейно-шлюбноi – через легалiзацiю одностаттевих шлюбiв, й – до введення курсу «Толерантнiсть» в навчальнi програми загальноосвiтнiх шкiл.
Але, як вiдомо, не все те – поживний горiх, що мае запах гiркого мигдалю: це може бути також i цiанистий калiй, який аж нiяк не стае кориснiшим для людини, якщо його вкласти в золотий коштовний медальйон роботи, припустимо, Фаберже.
Термiн толерантнiсть як означення певного суспiльного явища був вперше застосований на початку XIX-го ст. у Францii для найменування легалiзованих державою домiв розпусти – «maison de tolеrance» (дiм терпимостi, iншi назви: бордель; бардак; блудилiще) – мiсць для органiзованого власниками таких домiв заняття проституцiею. Ця легалiзацiя означала, що держава готова терпiти проституцiю, поставивши ii пiд свiй контроль (податковий, iншi фiскальнi, а також – медичний) та пiд жандармсько-полiцейський нагляд.
Якщо терпеливiсть насправдi е виразом i проявом як стiйкостi в подоланнi небезпек, труднощiв, негараздiв, незручностей, неприемностей, так i вибачливостi по вiдношенню до малих, старих (згадаемо народну приказку: «старий – що малий»), i милостивостi до хворих, травмованих, слабких i немiчних, стаючи в такий спосiб необхiдним атрибутом професiйноi придатностi для справжнього вченого, хлiбороба, шахтаря, металурга, лiкаря, вчителя, космонавта, вiйськовослужбовця, кримiналiста, митця, спортсмена, тренера (продовження цього перелiку – на Ваш власний розсуд), водночас вона ж е й визначальним критерiем наявностi чи вiдсутностi безвiдносних до певноi професii якостей: мужностi й великодушностi, то толерантнiсть як терпимiсть е суттевовiдмiнним вiдтерпеливостi.
Ідея терпимiсть (толерантнiсть) сьогоднi активно насаджуеться i пропагуеться в якостi як терплячостi одних до будь-яких витiвок iнших.
З боку тих, хто вимагае терплячого ставлення до себе, толерантнiсть означае латентне (вiд лат. latentis – прихований) прагнення набути певних преференцiй (вiд лат. praefero – волiю, бажаю кращого), пiльг i привiлей (лат. privilegium, вiд privus – особливий i lex – закон) в боротьбi за «мiсце пiд сонцем»: у знак визнання iхньоi непересiчноi особливостi. При цьому вимагачам толерантностi для себе глибоко байдуже те враження, яке вони справляють на тих, вiд кого вимагаеться терпимiсть: «Навiть якщо те, що ми робимо, активно насаджуемо й пропагуемо вам огидно, ви все одно зобов’язанi ставитись до нас толерантно», – саме таким за своею суттю е iхнiй категоричний iмператив.
Що ж до тих, вiд кого вимагаеться терпляче ставлення до тих, хто його для себе вимагае, то по вiдношенню до них толерантнiсть (терпимiсть) е насильство, тiльки, на вiдмiну вiд насильства над iншим, здiйснюватись воно мае над самим собою через примус самого себе терпiти те, що викликае стiйку, тривку, перманентну, безперервну, постiйну вiдразу. При цьому единим засобом захисту власноi психiки вiд необоротних негативних наслiдкiв такого насильства над собою може бути лише щит байдужостi.
Недарма Мартiн Бубер визначив толерантнiсть як холодну «ввiчливiсть без розумiння» [15; с. 7].
Отже, за своею суттю логiка толерантностi – як з боку тих, хто вимагае ii для себе, так i з боку тих, вiд кого вона вимагаеться, е логiкою байдужостi. Побудована вона на доволi простому силогiзмi (грец. ???????????, вiд ???????????? – мiркую, роблю висновок: дедуктивний умовивiд, у якому з двох суджень, що називаються засновками, одержують зумовлене ними трете судження – висновок): тi, хто не з нами, не обов’язково е тими, хто проти нас; тi, хто не проти нас, можуть бути просто байдужими до нас; отже, для того, щоб тi, хто не з нами, були б не проти нас, а просто байдужими до нас, ми маемо бути просто байдужими до них.
Для суспiльства ця логiка аж нiяк не е анi безневинною, анi не-небезпечною: встановлення ii гегемонii означае вимогу толерантного ставлення до будь-кого особливого, байдуже до того, в чому саме полягае його особливiсть: чи то – в його нудизмi; чи то – в ексбiцiонiзмi; чи то – в гомосексуалiзмi; чи то – в педофiлii, чи то – в геронтофiлii, чи то – в некрофiлii, чи то – в зоофiлii; чи то – в мазохизмi; чи то – в садизмi; чи то – в расизмi; чи то – в фашизмi; чи то – в нацизмi, тощо.
