скачать книгу бесплатно
Ідея толерантностi, яка – за задумом тих, хто активно впроваджуе ii в суспiльну практику – мае стати панацеею вiд утиску меншин (за расовими, нацiональними, релiгiйними, культурними ознаками, за iхньою iдейною чи iншою орiентацiею, за станом iхнього здоров’я, тощо), набуваючи в суспiльнiй свiдомостi статусу абсолютизованого принципу, фактично перетворюеться в засiб захисту катiв вiд iхнiх жертв: якщо толерантнiсть, тобто, терпимiсть, стае абсолютним, унiверсальним принципом, то вона мае поширюватись, в тому числi, й на осiб фашистськоi, нацистськоi, садо-мазохистськоi, ку-клус-кланiвськоi, педо-зоо-некрофiльскоi орiентацii – за умови, що вони знаходяться в меншостi в суспiльствi.
Цiннiсть (не цiннiсть, безцiннiсть)будь-якоi думки (як iнструменту проникнення в суть речей),будь-якоi iдеi (як поеднання об’ективного знання з суб’ективною метою),будь-якого принципу (як такоi iдеi, що наскрiзь пронизуе всю концепцiю чи доктрину) виявляеться через доведення ii (його) до логiчного завершення.
Логiчним завершенням iдеi толерантностi як всезагального принципу побудови суспiльних вiдносин е абсурд: толерантнiсть мае розповсюджуватись на все iснуюче як меншiсть в суспiльствi, байдуже до того, чи е це iснуюче прийнятним, чи – неприйнятним, нешкiдливим чи шкiдливим для iснування та розвитку Людини Розумноi Добродiяльноi.
Насправдi ж iдея толерантностi (терпимостi), як i будь-яка iнша iдея, мае межi своеi дiйсноi застосовуваностi, за якими вона неминуче вироджуеться в абсурд, суть якого полягае у вимозi терпiти вiд будь-якоi меншостi будь-що, включно з деструктивним, небезпечним i шкiдливим для i психiчного, i фiзичного здоров’я кожноi людини.
Межею застосування принципу толерантностi мае стати давно i повсюдно вiдомий принцип «батька» медицини Гiппократа: «Не зашкодь», – анi психiчному, анi фiзичному здоров’ю, анi розуму кожноi людини.
Саме цей принцип Гiпократа, нiким i нiчим досi не тiльки не спростований, але й навiть не поставлений пiд сумнiв, мае бути покладений в основу свiтогляду спiльностi й, вiдповiдно, фiлософii спiльностi як його теоретичноi основи.
2. ОБИРАЮЧИ ГІДНЕ
Les extremites se touchent…» – «Крайностi збiгаються…», як казав Блез Паскаль – людина, гiдна того, щоб ii називати мудрою.
Логiка позитивноi небайдужостi до iншого виражае собою дуже просте за формою й дуже складне за змiстом судження: той, хто не з нами (той, хто виконуе свою партитуру за своiми, iншими по вiдношенню до наших, нотами), не обов’язково е тим, хто проти нас, або ж тим, хто е байдужим по вiдношенню до нас, бо вiн може бути за нас – за те, щоб ми разом подолали тi проблеми, якi е спiльними для нас, слухаючи й чуючи одне одного, як рiзнi музиканти одного оркестру, де скрипка виконуе свою партiю за своiми нотами, барабан – свою, за – своiми, а музика в них мае бути спiльна.
Диригентом же цього оркестру, координуючим дii всiх музикантiв, в ньому задiяних, може бути лише об’еднуючий всiх нас розум людини добродiяльноi.
Ми не маемо воювати проти людей – навiть дурних i пiдлих.
Ми маемо воювати за людей.
Це – едина вiйна, гiдна того, щоб ii вести: вiйна проти дуростi й пiдлоти, раковi клiтини яких можуть з’являтися в кожного з нас, i якщо з ними не вести непримиренну боротьбу, розповсюдження цих клiтин може набути в нас характеру метастазу.
Ми – це Люди Розумнi Добродiяльнi.
Бути саме такими – це не наше право, й не наш обов’язок, а вияв i прояв нашоi родовоi ознаки, нашого життевого призначення, нашоi визначальноi властивостi. Це – наша «якiсть як сутнiсна визначенiсть» [18; с. 169].
Усi ми належимо до одного й того ж роду-племенi, що гордо йменуе себе Homo Sapiens, i кожен з нас народжуеться для одного й того ж: бути щасливим самому й нести щастя iншим людям.
Вже через це маемо шукати «точки дотику», спiльнi точки опори, на яких нам належить будувати спiльний дiм нашоi спiльноi долi, адже з часу появи на свiт «Основ новоi науки про спiльну природу нацiй», що належать перу «батька» фiлософii Історii Джамбатiста Вiко, став усвiдомленим безперечний факт: людство е еднiсть, пов’язана спiльною долею. Що ж до самоi долi, то, як було сказано ще за двi з половиною тисячi рокiв до нашого тривожного й буремного часу й за тисячi кiлометрiв вiд Європи назавжди невiдомим автором «Рiгведи» («Мандала I») в його зверненнi до кожного з нас, «та, дiйсно щаслива доля, що знаходиться за межами заздрощiв, була вкладена в твоi руки» [74; с. 28].
Шукати «точки опори» для розбудови гiдноi нас – людства споруди нашоi спiльноi долi – це не тiльки й не стiльки наше право, скiльки наш прямий обов’язок, адже у все бiльш щiльному свiтi, яким е наша – за назвою однойменного твору Антуана де Сент-Екзюперi – «Планета людей», в нас не залишаеться iншоi альтернативи. Будь-який iнший шлях буде в кiнцевому пiдсумку зводитись до запозиченого Людовiком XV-м у його фаворитки маркiзи Помпадур гасла: «Apr?s nous le dеluge», – «Пiсля нас – хоч потоп». Якщо ж жити й дiяти саме за цим гаслом, то потоп нас обов’язково спiткае. В тому, чи – в iншому втiленнi, але – неодмiнно.
Історii людства вiдомi спроби пошуку таких свiтоглядних «точок опори», якi б об’еднували представникiв рiзних культур, носiiв i виразникiв рiзних типiв свiтогляду.
Першою такою спробою, принаймнi, з тих, про якi залишились письмовi свiдчення, слiд вважати манiхейство. Сам цей термiн походить вiд iменi засновника релiгii свiтла – Манi (216-й рiк, м. Мардiк, Пiвденна Месопотамiя – 276-й рiк, м. Гундi-Шапур, Хузистан), який проголосив своiм гаслом «бити в барабани безсмертя в темрявi цього свiту». Походив Манi зi знатного iранського роду Камсаракан i вчився в знаменитих гностикiв – едеського ересiарха Бардесана й антохiйського – Саторнiла.
Серед тих семи книг, що були написанi Манi («Живе евангелiе», «Скарби життя», «Книга таемниць», «Епiстоли», «Книга гiгантiв», «Шапуракан», «Кефалея»), остання займае особливе мiсце, оскiльки вона стала квiнтесенцiею теософських i фiлософських поглядiв засновника релiгii свiтла.
Суть запропонованоi Манi програми запровадження релiгii свiтла, що фактично стала вiдповiдною iдеологiею, полягала в тому, щоб створити синтез самих популярних релiгiй, якими на той час були християнство й iудаiзм як форми монотеiзму, й буддизм i зороастризм (переважно, зерванiстського ухилу) як вияви й прояви полiтеiзму, й, керуючись цим синтетичним свiтоглядом, йти всiм разом до Свiтла Розуму й Добра.
Така iдеологiя спершу була не тiльки прихильно сприйнята тодiшнiм правителем Ірану – царем Арташиром, а й отримала потужну пiдтримку на державному рiвнi, оскiльки в такiй неспокiйнiй – багатонацiональнiй i багатоконфесiйнiй краiнi, якою у той час був Іран, конче потрiбна була об’еднувальна iдея, яка б сприяла загальному примиренню й стабiлiзацii соцiальноi й полiтичноi ситуацii в державi. Однак тiльки-но позицii правителя в краiнi змiцнились, як Манi був жорстоко страчений.
Теж саме вiдбулося й з його послiдовниками по всьому ареалу розповсюдження манiхейства: вiд китайського Туркестану i Індii на сходi до Пiренейського пiвострова на заходi. В Вiрменii страчували павлiканiв (вiд iменi Павла Самосатського, сина полум’яноi пропагандистки манiхейства – Калiнiнi), в Болгарii – богомилiв, у французьких Провансi й Лангедоку та в iспанському Арагонi – альбiгойцiв. Вiдповiднi укази пiдписувалися римськими iмператорами, починаючи вiд Костянтина Великого i закiнчуючи Юстiнiаном II-м. Манiхеiв знищували доти, доки не було страчено останнiх представникiв цiеi iдейноi течii скрiзь i усюди, де тiльки iх знаходила свiтська, або ж церковна влада: чи то в християнськiй Сирii, чи то в iудейському Іерусалiмi, чи то в буддiйському Уйгурському ханствi.
Манiхеi хотiли стати синтезом рiзних культур i рiзних свiтоглядiв, а стали спiльною жертвою.
Нiхто з владних апологетiв культур i свiтоглядiв не хотiв поступатись не стiльки принципами, скiльки монополiею на iдеологiю й, вiдповiдно, на владу.
З часiв Костянтина Великого на теренах Захiдноi й Центральноi Європи почали вiдбуватися процеси монополiзацii духовного виробництва й закрiплення «ексклюзивного права» на iдеологiю за однiею структурою – соцiальною iнституцiею папства. Як пишуть автори монографii «Philosophу. The Power of Ideas», виданоi в Великiй Британii, Канадi й Сполучених Штатах Америки, Brooke Noel Moore amp; Kenneth Bruder, в епоху Середньовiччя «the light of reason was all but extinguished in Europe, and only a few candles flickered in the night» [93; р. 68] («cвiтло розуму затьмарилося в Європi, й лише окремi свiчки миготiли в темрявi ночi»). Цю епоху автори означеноi монографii, що вже витримала по три видання в кожнiй з названих трьох краiн, визначаються як «These Dark Ages», тобто, «цi темнi часи».
Справжнiй iдейний прорив крiзь «темряву ночi» застиглоi в часi думки було зроблено на початку XVI-го ст. двома мислителями, незалежно одним вiд другого: Еразмом Ротердамським i Мартiном Лютером. Обое вони, спираючись на ретельне вивчення достеменних текстiв Бiблii, створили своi власнi ii переклади: перший – на латинь, другий – на нiмецьку. Виявилось, що до того часу офiцiйно презентований i поширюваний як едино достовiрний текст Бiблii – вульгата, не е насправдi автентичним.
Вiдтодi вiдновився пошук iдейних засад такого свiтогляду, який був би неупередженим i спрямованим на пошук iстини, не затьмареноi й не спотвореноi будь-чиiми кон’юнктурними уподобаннями.
Зокрема, в епоху Ренесансу проявилося вiдродження iнтересу до фiлософських першоджерел двох вiдомих ще з часiв ранньоi античностi, альтернативних шляхiв свiтогляду, яких i досi прийнято називати «лiнiею Демокрита» й «лiнiею Платона» [52; с. 1 – 256].
Вже за часiв Просвiтництва, а саме – в 1702-му роцi цi двi «лiнii» Готфрiд Вiльгельм Лейбнiц спочатку назвав «гiпотезами» «Епiкура й Платона» й тут же, найменувавши першу з них «матерiалiзмом», а другу – «iдеалiзмом», висунув свою власну iдею об’еднання всього найкращого, що мiститься в кожнiй з них: «Все, що е хорошого в гiпотезах Епiкура й Платона – найвидатнiшого матерiалiста й найвидатнiшого iдеалiста об’еднуеться тут, тобто в доктринi наперед встановленоi гармонii» [48; с. 332].
Ця, розроблена Лейбнiцем, доктрина стала черговою ланкою в ланцюгу здiйснюваних фiлософами рiзних епох численних спроб подолати найсуттевiшi вади, притаманнi кожнiй з двох стрижневих свiтоглядних «лiнiй», чи «гiпотез»: матерiалiзму й iдеалiзму. Для «лiнii Демокрита» («гiпотези Епiкура») такою вадою е, насамперед, неможливiсть показати на практицi двi «речi»: по-перше – як без втручання надприродноi сили створити з неживого живе; по-друге – як з живоi, але – нерозумноi мавпи створити живу ж, але – розумну людину.
Щодо проблеми «живе – неживе», то людство вже навчилось ii вирiшувати. Наполовину. Ми вже сьогоднi досягли вершин досконалостi в перетвореннi живого в неживе, чого аж нiяк не можна сказати про перетворення неживого в живе. Так, безумовно, ми вже сьогоднi достеменно знаемо, як саме зв’язанi у ланцюг атоми вуглецю, водню, кисню, азоту й фосфору у молекулi будь-якоi з двадцяти амiнокiслот, що складають основу будь-якоi нуклеiновоi кислоти (тобто – бiлка, тобто – того, з чого складаеться все живе, принаймнi, на планетi Земля), в тому числi – дезоксiрiбонуклеiновоi (тобто – ДНК як носiя генноi спадковостi). Але, незважаючи на наявнiсть такого знання, нiкому, нiде й нiколи не вдалося (поки що?) синтезувати жодну живу молекулу, жодну з таких, якi становлять собою живi молекули живого бiлка, оскiльки в живiй молекулi окрiм лiнiйних зв’язкiв, якi iснують мiж атомами (за моделлю: е сусiднiй злiва й е сусiднiй справа), необхiдно присутнi ще й однозначно визначенi нелiнiйнi зв’язки (за схемою: сусiда згори i злiва; знизу й справа, i т. iн.). Тобто, в будь-якiй живiй молекулi живого органiзму ланцюг атомiв згорнутий в т. зв. бiологiчну глобулу (вiдкривши цей дивовижний феномен, двiчi лауреат Нобелевськоi премii Лайнус Полiнг назвав його фолдiнгом), i тiльки в такому виглядi цей ланцюг стае тим, що е живим.
Розгорнути глобулу в лiнiйну структуру не становить собою нiяких труднощiв: достатньо дещо змiнити температуру, тиск, хiмiчний склад оточуючого середовища, або ж, наприклад, рiвень радiацii, як глобула розгорнеться в лiнiйний ланцюг атомiв. Назавжди. Цей процес – незворотнiй.
Згорнути ж у потрiбну глобулу лiнiйний ланцюг атомiв, розташованих у ньому в послiдовностi, iдентичнiй тiй, що iснуе в будь-якiй з вiдомих молекул живого нiде, нiколи й нiкому не вдавалося й не вдаеться (поки що?). В живiй природi тiльки-но ланцюг атомiв, з яких складаеться молекула будь-якого з вiдомих бiлкiв, добудовуеться до останнього необхiдного елемента, фолдiнг неодмiнно вiдбуваеться на протязi лiчених мiкросекунд. Всi ж спроби штучного вiдтворення цього процесу в лабораторних умовах залишаються (поки що?) марними.
Доти ж, доки цей процес залишатиметься нездiйсненим, не може навiть йти мова про те, що, як це написано у вiдповiднiй статтi Великоi Радянськоi Енциклопедii, «матерiалiстичне рiшення (основного питання фiлософii – прим. авт.) пiдтверджуеться iсторiею науки, а також розвитком людськоi практики».
Стосовно ж проблеми створення на практицi живого розумного з живого нерозумного ситуацiя аналогiчна.
Унiверсальне гасло маргiнально-люмпенiзованоi «маси»: «Panem et circenses!», – «Хлiба й видовищ!», яке – за Олександром Голенковим можна iнтерпретувати як «Жерти й ржати!» – було не тiльки вiдоме правителям ще з часiв Давнього Риму, але й широко використовувався ними.
В iдеальному для правителiв варiантi пiдлеглий народ мае бути перетворений у «масу», що складатиметься з бiологiчних «фрагментiв», якi лише анатомо-морфологiчно й фiзiологiчно нагадуватимуть представникiв роду Людина Розумна, за суттю ж своею кожен iз них мае бути не homo sapiens, а homo ruminalis, тобто «людина жуюча». Ця iстота мае бути виключно функцiональною, тобто, виконувати все, що вiд неi вимагають тi, хто себе називае елiтою: жувати; купувати; працювати; й голосувати – те й так, що й як це потрiбно «елiтi».
Сьогоднi ми як людство досягли досi небачених «успiхiв» у перетвореннi потенцiйно розумного в актуально нерозумне, застосовуючи для цього практично необмежено потужний ресурс засобiв масовоi iнформацii як iнструменту тотальноi дебiлiзацii споживача медiйного продукту.
Якщо, згiдно вiдомому прислiв’ю, «полковник Семюель Кольт зробив людей рiвними» – на рiвнi поясу, на якому носили кобуру з револьвером, то генералiсимус на iм’я ЗМІ опустив рiвень людськоi рiвностi значно нижче рiвня людськоi гiдностi («сексуальний манiяк згвалтував й розiтнув п’ятирiчну дiвчинку , курс американського долара по вiдношенню до евро знизився на пiв-вiдсотка , п’ятдесятирiчна телезiрка Ellen DeGeneres оголосила про свiй намiр вступити в законний шлюб з тридцятирiчною кiноактрисою Portia de Rossi», – з анонсу новин пiд час prime – time вiд 19-го травня 2008-го року).
Інструментом такого «опускання» може служити широкий спектр засобiв: вiд коми як знаку рiвностi (див. наведений приклад), й – до порядку викладення фактiв (наприклад, щодо наслiдкiв трагедii в Нью-Орлеанi: спочатку – збитки, обрахованi в мiльярдах американських доларiв, а лише потiм – людськi втрати – в сотнях загиблих людей).
Кому й навiщо таке «опускання» потрiбно – вiдповiдь на це питання дав ще двi з половиною тисячi рокiв тому Лао-цзи: «Трудно керувати народом, який багато знае й багато розумiе» [29; с. 320]. Вiдповiдно, тим народом, який – навпаки – легко. Зробити з цього цiлком визначений висновок – ще легше.
Іншим способом «опускання» Людини Розумноi до рiвня «одномiрноi людини» (за назвою однойменного твору Герберта Маркузе – «The One-Dimensional Man. Studies in Ideology of Advanced Industrial Society») епiдiймання ii до «зiяючих висот» [37; с. 1 – 314]«iдейностi». Точно, як в романi американськоi письменницi Бел Кауфман «Вгору по схiдцях, що ведуть униз» («Up the Down Staircase»), тiльки – навпаки: вниз по схiдцях, що ведуть угору.
«Ave Caesar! Morituri te salutant!» – «Хай живе Цезар (iмператор, лiдер, «вождь народiв», «дуче», «фюрер»)! Тi, хто йдуть на смерть, вiтають тебе!». І – йшли. І – йдуть. Ім’я iм – легiон (армiя, народ – «народ i армiя – единi», нацiя).
Цим способом одурманення Людини Розумноi експлуатуеться вже не примiтивний потяг («Жерти й ржати!»), а благороднi почуття: честь; гiднiсть; вiдданiсть iдеалам, й – високi достоiнства: мужнiсть; стiйкiсть; героiзм; здатнiсть до жертовностi, й, навiть – до самопожертви заради Ідеалу. Як сказано в «Mein Kampf», «вiдданiсть, вiрнiсть, готовнiсть до самопожертви, вмiння мовчати – ось тi доброчинностi, якi потрiбнi великому народовi» [25; с. 151].
Достатньо Цезарю (iмператоровi, «лiдеру», «вождю народiв», «дуче», «фюреру») переконати людей в тому що саме вiн, Цезар (див. вище) i е той самий, втiлений в його особi, людський Ідеал, щоб трансформувати розум Людини Розумноi в ii слiпу вiру в необхiднiсть йти за вказiвками, того, хто уособлюе в собi людський Ідеал, йти до «переможного кiнця», навiть, якщо переможеними при цьому стануть Розум i Людянiсть.
Двi вищерозглянутi «технологii» перетворення потенцiйно розумноi людини в актуально нерозумну (або – в тварину жуючу, або ж – в iстоту, наскрiзь заiдеологiзовану) лише на поверховий погляд здаються абсолютно протилежними (одна – «понижуюча» людину до найнижчого щабля бездуховностi, друга – «пiдвищуюча» ii до «абсолютноi вершини» духовностi). Насправдi ж обидвi вони е лише певними модифiкацiями одного й того ж самого (знову-таки, згадаемо Паскаля з його «Les extremites se touchent…» – («Крайностi збiгаються…») процесу: повного блокування розуму людини, потенцiйно розумноi, при одночасному вiдкриваннi «шлюзiв» для мутного потоку потворних «муляжiв», пiдробок i «протезiв» розуму – вiд «жуйки для мозку», злiпленоi на замовлення проголошувальникiв гасла «Жерти i ржати!», й – до фанатизму (вiд франц. fanatssme, вiд лат. fanaticus – несамовитий, шалений, що, за визначенням, е безумною й бездумною одержимiстю певними iдеями, поеднаною з войовничiстю й агресивнiстю по вiдношенню до будь-яких iнших iдей, iхнiх носiiв i виразникiв).
За своiм змiстом фанатизм подiляеться на: релiгiйний; расовий; нацiональний; кастовий; класовий; клановий, тощо, а за своею суттю становить одне й те ж саме – повне пiдпорядкування розуму певнiй схемi, закладенiй вiдповiдними iдеологiчними установками.
Двi псевдо-протилежних «технологii» блокування розуму людей становлять собою утворення, що за своею суттю може квалiфiкуватись на мовi юриспруденцii виключно як результат дiяльностi злочинного угрупування з метою скоення особливо тяжкого злочину проти людства: навмисноi дебiлiзацii Людини Розумноi.
Таким чином, мусимо констатувати: завдяки застосуванню певних технологiй сьогоднi вже досягнуто досi небачених вершин досконалостi в «справi» перетворення потенцiйно розумноi людини в актуально нерозумне утворення. Тобто, робити з людини мавпу вже навчились. Навпаки – нiяк.
Продемонструвати всьому розумному свiтовi, як – згiдно з вiдомою концепцiею Чарлза Дарвiна – з нерозумноi мавпи зробити розумну людину не вдалося (поки що?), нiкому, нiде й нiколи.
Доти ж, доки на практицi не буде створене живе з неживого й живе розумне з живого нерозумного, матерiалiзм, висловлюючись мовою неупередженоi науки, буде залишатись не бiльш, нiж гiпотезою.
Що ж до «лiнii Платона», продовженоi в iсторичному просторi, то каменем спотикання для неi стала неспроможнiсть вiдповiсти на цiлком природне питання: як iз нiщо можна створити дещо, – питання, стрижневого настiльки, що без вiдповiдi на нього не можна рацiонально обгрунтувати жодну доктрину послiдовного iдеалiзму.
Так, зокрема, неспроможнiсть надати рацiонально обгрунтовану вiдповiдь на це питання в контекстi Бiблii призвело до того, що культурою, побудованою на традицiях античностi, християнству було вiдмовлено у правi на сприйняття його у якостi самодостатнього свiтобачення.
В свою чергу, пiсля набуття в Римськiй iмперii християнством реальноi сили (iдеологiчноi, полiтичноi, юридичноi), культурi античностi – майже в усiх ii проявах – було вiдмовлено у правi на подальше ii iснування: включно з руйнуванням пам’ятникiв всiм нехристиянам (едине виключення – нинi перенесений у Капiтолiй пам’ятник Марку Аврелiю, якого невiгласи-виконавцi наказiв просто переплутали з пам’ятником Костянтину Великому), й знищенням у 529-му роцi за вiдповiдним указом римського iмператора Юстiнiана платонiвськоi Академii, яка до того проiснувала 915 (дев’ятсот п’ятнадцять!) рокiв – досi не перевершений абсолютний рекорд для вищих навчальних закладiв вiдкритого типу (медресе, що знаходиться в мароканському мiстi Фес на територii Карауiнськоi мечетi, iснуе ще довше, нiж проiснувала платонiвська Академiя – аж з 850-го року, але вступ, як i вхiд туди не дозволений не мусульманам).
Тобто, iдеалiзм як свiтоглядний шлях («лiнiя», «гiпотеза», «доктрина»), започаткований нiким iншим, як Платоном, в процесi свого подальшого саморозгортання знищив свою alma mater – мати-годувальницю платонiзму. І, якщо Франсiско Гойя в 1823-му роцi написав за мiфологiчним сюжетом вражаючу картину пiд назвою «Сатурн, що пожирае своiх дiтей», то тiй драматичнiй подii, якою закiнчилось iснування платонiвськоi Академii, мала б бути присвячена картина пiд назвою: «Ідеологiя, що пожирае своiх батькiв».
