скачать книгу бесплатно
Афганський кут крилатоi Серафими
Раiса Плотникова
Подii гостросюжетного роману «Афганський кут крилатоi Серафими» беруть свiй початок на територii держави, де Радянський Союз веде неоголошену вiйну. Молода жiнка, опинившись у лавах так званого обмеженого контингенту, намагаеться збагнути, чому люди, обпаленi военними дiями, iнодi добровiльно поверталися в пекло i вважали роки, прожитi в Афганiстанi, найкращими роками свого життя. Вихоплюючи яскравi епiзоди з буденного перебування в бригадi на перетинi малих i значущих подiй, де люди знаходили не тiльки друзiв, а й зустрiчали негiдникiв серед своiх спiввiтчизникiв, авторка знайомить читача не стiльки з вiйною, скiльки iз побутом пiд час вiйни. Головна героiня роману Серафима Гай, потрапивши в гострий кут афганського пекла, знайшла поруч бiйнi свою пристрасну жiночу долю i, можливо, себе…
Раiса Плотникова
Афганський кут крилатоi Серафими
I
Лiтак не летiв, а борсався у повiтрi безпорадним залiзним метеликом. Вiн, то провалювався у бездонну прiрву, примушуючи пасажирiв дружно видихнути «ах», то здригався, неначе врiзався у гранiтну скелю. За iлюмiнатором неоковирна сиза маса, збиваючись докупи, нiчого доброго не обiцяла. Люди пригнiчено мовчали. Хтось хапався за груди, хтось – за голову, чиiсь руки прикипiли до поручнiв, були вже й такi, що тримали пакети бiля рота.
– Я так боялась обстрiлу, – порушила мовчання огрядна бiлявка, заговоривши так, нiби зверталася до самоi себе. – Та тут i без обстрiлу – жах якийсь!
Їi трохи веснянкувате обличчя вкрилося великими краплями поту, якi, змiшуючись iз тихими сльозами, розповзалися по щоках синьо-чорними смугами чудернацького татуювання.
Серафима Гай, покопирсавшись у своiй невеличкiй валiзi дiстала звiдти бинт i вiдiрвала чималенький шмат.
– Витрiть обличчя, – простягнула руку до бiлявки.
Вони сидiли поруч.
– У мене, мабуть, жахливий вигляд? – Стурбовано запитала та.
– Нiчого, ми тут не на подiумi.
– А ви тiльки зблiдли. Я завжди заздрила жiнкам, якi мають темнi брови i вii.
Жiнка нiяково клiпнула червоними очима в обрамленнi безколiрних, ледь помiтних, волосинок. Ще щось сказала. Та Серафима вже не слухала. Вона зав’язала у мiцний вузол свое густе рiвне волосся, встигла мотнути, так званим, хвостом, i схопила пакет, вiдчуваючи що ii зараз знудить. Ще мить – i iй вже нiхто не буде заздрити. Сама собi здалася схожою на хруща у сiрниковiй коробочцi, який, втомившись борсатися без пуття, склав лапки – не шкряботить навiть. Звичайно, тут не одна вона така, але вiд усвiдомлення цього чомусь не легшае. Клята бовтанка вителiпуе нутрощi, перевiряючи на мiцнiсть вестибулярний апарат, а вiн же все життя мучив своею недосконалiстю. Несподiваний дотик до плеча примусив здригнутися. Збентежено озирнулася i встигла подумати: «Ну якого дiдька – не до контактiв».
– Бачу, тобi зле, чорноброва, – сказав чоловiк у вiйськовому, – то, може, пiгулку?
Це все, що Серафимi вдалося розгледiти i почути, бо ii понесло… Подумки проклинаючи свое паскудне становище, припала до пакета. Про щось iнше думати вже не могла.
Через п’ять хвилин власне черево, бите корчами, сприймалося, як залiзне кувадло, а вимушене оприлюднення слабкостi – мало не стриптизерством. Коли на диво спритна у такiй «пiковiй» ситуацii стюардеса звiльнила Гай вiд пакета, допомагаючи порадами врiвноважити становище, очi самi собою заплющились – бачити не хотiлось анiкогiсiнько.
– Ну що, чорноброва, легше? Потрiпав тебе «афганець», – почула побiля вуха голос, який належав все тому ж чоловiковi.
– Який ще «афганець»? – вiдповiла на запитання запитанням, вiдчуваючи деяку полегкiсть у нутрощах i водночас неабияке роздратування, що струмувало вбiк вiйськового.
– Вiтер такий, пiвденно-захiдний. Дме мiсяць, а то й два.
– А-а-а… – i знову заплющила очi, вiдштовхуючи вiд себе всi слова i доторки, ставлячи навмисний бар’ер у спiлкуваннi.
Лiтак все ще борсався у тенетах вiтру, але, вiдчуваючи себе розчленованою i спустошеною, Серафима сприймала зовнiшне з байдужiстю глядача.
Сусiдка по сидiнню дiстала косметичку i пiдмальовувала очi та вуста. Вона вже точно не заздрила нiкому iз присутнiх.
Коли бортпровiдниця м’яким, лоскiтливим, трохи схожим на кошаче муркотiння, голосом попередила про прибуття до мiжнародного аеропорту в Кандагарi, загальний настрiй анiскiлечки не полiпшився. Всiм стало ясно: лiтовище Кабула закрите через погоднi умови, передбачаеться дуже довга дорога.
Чималий лiтак ТУ-134, щiльно доукомплектований молоденькими солдатами, якi щойно пiзнали «солодощi» муштри у передмiстях Термеза, торкнувся смуги i покотився легко, безтурботно, наче нiякий «афганець» нiколи його не телiпав.
Серафимина сусiдка, допудрюючи носика i набуваючи цiлком пристойного вигляду, схилила голову набiк i запитала:
– Ви вже оклигали? То давайте знайомитись. Шахманова Лора. Їду за наймом, буду працювати медсестрою.
– Серафима Гай. Теж – за наймом.
– Слухай, може, перейдемо «на ти»? Чого церемонитись?
– Можна.
– Ти звiдкiля?
– З Украiни. А – ти?
– «Мой адрес не дом и не улица…» – мугикнула Лора. – А тобi не страшно? Тут убивають, тут багато смертi.
– Смерть всюдисуща, вона е скрiзь – не тiльки тут. Чи боюся? Напевне, буду боятися, але страх ще спить в менi – я його не займаю, нехай собi…
– В тобi спить страх, а в менi велика-превелика свиня. Щоправда, моя свиня вже починае потроху гризти мене.
Стюардеса знову замуркотiла, запрошуючи командирський склад, цивiльних та «решту» до виходу. Солдатам пропонувала залишитися. Серафима з Лорою стояли бiля трапу, ховаючи до валiзок щойно перевiренi документи й уточнюючи свою приналежнiсть до «решти,» чи то пак цивiльних, коли важкий тупiт солдатських черевикiв сколихнув довкiлля. Хлопчаки бiгли не зупиняючись, правда, тепер вони вже не тримали у правицях вiйськовi квитки нарозхрiст, як при посадцi на лiтак.
– То як самопочуття? – знайомий гопос доторкнувся Серафиминоi свiдомостi одночасно з обережним доторком до руки.
Сiпнула плечем, озирнулася, кинула нарочито вiдвертий погляд на статуру, а потiм на погони – зiрочки «а-ля полковник» справили деяке враження. Зовнiшнiсть була переконливою: середнiй зрiст, помiтна огряднiсть, русяве, трохи iжакувате волосся, глибоко посадженi свiтло-карi очi. Та найбiльше вразила засмага жовтуватого вiдтiнку. Поруч стояв ще якийсь вiйськовий невисокого зросту, але жiноча увага ковзнула мимо нього.
– Жива, – вiдповiла коротко.
– То до Кабулу будемо добиратися разом?
– Напевне.
– У такому випадку пора познайомитись, – i, механiчно козирнувши вiльною вiд валiзи рукою, вiдрекомендувався:
– Гуров.
– Гай, – вiдповiла жiнка, трохи роздратовано примруживши очi.
– А iм’я? Тьху ти! Я ж сам не по-людськи. Богдан Петрович, – i, несподiвано знiтившись мов школярик, першим простягнув руку для привiтання.
– Серафима.
Схилила голову набiк, вiдчувши мiцний потиск твердоi долонi i враз вiдсмикнула свою руку, наче пронизану струменем напруги. Широнула поглядом чортицi i, не зронивши бiльше жодного звуку, попрямувала до Лори, яка терпляче чекала осторонь. Зупинилась, немов вгрузла в бетонну плиту i скам’янiла, як та скiфська баба, вiдчуваючи на своiй спинi пекельний погляд карих очей.
– Клеiться? – з ходу запитала Шахманова.
Серафима промовчала. Та й про що говорити? Врештi-решт, хiба вона знае, чого тому полковнику треба? Ну, познайомились. Чи й не подiя! У дорозi люди завжди знайомляться, розмовляють, дiляться враженнями, залицяються, навiть розповiдають одне одному про власнi таемницi i вади, чого, боронь боже, довiрити близьким знайомим.
Потiм шляхи розходяться назавжди, згадка про випадкового попутника розпливаеться у пам’ятi, наче кола по водi.
Гай все ще стояла каменюкою, коли невисокого зросту капiтан, проходячи мимо, несподiвано зупинився i заговорив до неi:
– Можна тебе на хвилинку?
І цей «на ти», подумала Серафима. Таке звертання неприемно шпортонуло ii непросту натуру, нiчого не вiдповiла, та трохи насторожилась.
– Вiдiйди! – недбало кинув у бiк Лори вiйськовий.
Та запитально поглянула на Серафиму i, отримавши мовчазну згоду, зробила кiлька крокiв.
– Давай спробуемо поговорити, – сказав офiцер спокiйним, майже байдужим голосом, але погляд, яким мало не обмацував жiнку, був липучим. – Хочу тебе трохи проiнструктувати.
– А мене вже iнструктували у Союзi.
– Це не той iнструктаж – це особливий, житейський.
– Про що?
– Про те, що жiночка ти нiчогенька, а наш брат без тепла та ласки у цьому пеклi потерпае не менше, нiж вiд кулi, i чiплятися до тебе будуть щонайменше тричi на день…
– Отже?..
– Отже – тримайся нас з Гуровим.
– Ха…Це означае, що ви чiплятися не будете?
– Принаймнi я – точно.
– Ага… Значить – вiн.
– Послухай, тут все не так, як у нормальному життi, бо часу на довге залицяння не завжди вистачае.
Серафима безглуздо посмiхнулася. Так бувае не завжди – так бувае лишень тодi, коли слова зависають у повiтрi петлею або застряють у горлi квачем. Добре, якщо ти вживаеш мiцнi вирази i один з них, вириваючись iз твого рота, штурхоне той клятущий квач, даючи можливiсть дихнути на повнi груди… А якщо в тебе нiколи не виходило залаятися по-справжньому?
– Ну чого мовчиш, Гай? Вагаешся? Дiло хазяйське, але запевняю: матимеш пiдтримку, – невеликий, кругленький чоловiчок настирно втовкмачував у свiдомiсть молодоi жiнки якiсь переваги.
Вона дивилася збентеженим поглядом на оцю «сваху» в мундирi i продовжувала мовчати. Воно, звичайно, можна було сказати йому словами еврейського фiлософа, що найкраща вiдповiдь дурневi – мовчання, так, може, цей чоловiк i не дурень – спробуй, розбери iх тут.
– Не вийшла, значить, розмова, – здвигнув плечима капiтан. – То нехай iншим разом. Добро?
– Добро.
Капiтана не стало, можливо вiн ще й на десять крокiв не вiдiйшов, а Серафима полегшено зiтхнула, усвiдомивши що його немае поряд. Пiдвела схилену голову, озирнулася довкола. Вразила суцiльна жовтизна: низьке жовте небо, величезний жовтяк сонця, навiть пекуче повiтря здавалося жовтим, у пiдсвiдомостi промайнула i засмага на обличчi Гурова iз тiеi ж палiтри.
– Все нормально? – Лорине запитання остаточно повернуло до дiйсностi.
– Угу.
– То, давай до гурту! Там вирiшуеться питання нашоi фантастичноi прогулянки до Кабула.
Йшли поволi, розглядаючи химерну конструкцiю аеропорту, – будова нагадувала восьминога, що невiдомо якою силою потрапив на цю пекельну, зашкарублу вiд сонячного промiння землю. Залiзобетоннi лапи споруди нагадували щупальця, якi тягнуться до злiтноi смуги, а великi напiвовальнi примiщення виблискували склом, наче багатооке НЛО.
Гурт новоприбулих розташувався бiля стiни у затiнку. Повмощувавшись на власних речах, люди лiниво перекидались словами, знайомились – хто охоче, а хто й не дуже, чекали розпоряджень. Захопленi зненацька у тенета неймовiрноi спеки i дурноi ситуацii, вони вже не належали собi. Колесо подiй набирало обертiв. А покотилося воно значно ранiше. Ще там, у Союзi. І в кожного по-своему. Тепер збилися докупи пiд стiною залiзобетонного рукотворного монстра i чекають, що та як. І якось воно буде.
Назад дороги немае, подумала Гай. А що, як ii i попереду немае? І ця безглузда втеча по бездорiжжю нiкуди не приведе? Рвонула зненацька свiт за очi, а може, треба було замовити по профспiлковiй лiнii путiвку подалi, i в ролi туриста насолоджуватися краевидами Волги-матiнки чи засмагати десь на узбережжi одного з вiтчизняних морiв. Тим часом там, удома, щось би владналося…
– Поглянь, який бридкий цуцик винюхуе твою валiзу! – вигукнула Лора, збиваючи Серафиму з думки. – Пiшов звiдси, ану, пiшов!
Кострубате триноге собача притислося до асфальту, але залишилось на мiсцi.
– Не треба, не чiпай його, – сказала Гай, звiвши докупи своi темнi брови, i схилилася над валiзою. – Йди сюди, дурнику, не бiйся, йди.
А воно й не боялося. Хитнувши куцим хвостом, химерно завертiлося коло нiг. Поласувавши шматочком тонесенько накраяного росiйського сиру, запопадливо заглядало Серафимi в очi, час вiд часу зриваючись на ледь чутне скиглення. Унюхавши ще щось iстiвне, намагалося пiдстрибнути та завалилось набiк на культю, але швидко пiдхопилося i пiймало з руки черговий шматочок.
– А можна я буду вашою собачкою? – почувся голос за спиною.
Гай сiпнула головою, поглянула на незнайомого чоловiка так, немов голкою широнула, але промовчала. Той знiтився i пiшов геть.
Серафимi стало смiшно. У неi останнiм часом алергiя на чоловiчий дух. Не те щоб невилiковна, та затяжна. Чого доброго цей суто неконтактний день оберне ii на таку собi новоспечену афганську коброчку. Отут вже й навчиться сичати, випускати жало i що ще там… Колега по роботi, переконана стара дiва Зiна Бас, iз цього приводу весь час повторювала, що клин клином вибивають. Але хiба мусиш, коли не хочеш?… Досить. Начудила вже. Зачепилася ненароком за солдата, який повернувся з Афгану, думала, минеться. Не минулось. Влипла. Тепер вже хоч лобом бийся об оце залiзобетонне страховисько, всеодно буде схожою на всiх, зiллеться з масами. Контингент поглине ii так, як колись поглинало слово «дитдомiвська». Це було тавром, яке визначало статус, яке давало право бiльшостi вiдразу робити крок убiк, наче ти хвора на щось невилiковне, i все те написано у тебе на лобi. Тут теж усi в одному оберемку. Та хiба iй звикати? Все життя у юрмi: дитячий будинок, iнтернат, iнститут, а тепер – Афганiстан…
Гай сумно всмiхнулася, поглянула на принишклий гурт. Жiнки тут були i до неi, i про них у Союзi говорили по-рiзному. Теж таврували. Найчастiше словом «чекiстка» – та, що продаеться за чеки. Такий у нас народ – або пiдносить, або пикою в багнюку. Золотоi середини не iснуе. Щоправда, до чоловiкiв було трохи iнше ставлення, iх називали афганцями, наче той вiтер, який щойно розтелiпав усi тельбухи, iм спiвчували, iх нагороджували, часто вже посмертно. Словом, посилаючи на смерть, iх шанували.
– Приготуйте документи, – густий баритон Гурова сколихнув розпечене повiтря. – 3 цiеi митi ви переходите в мое розпорядження. Капiтан Донець проведе короткий iнструктаж.
Невеличкого зросту офiцер, тримаючи в руцi малесеньку розгорнуту книжечку, затараторив:
– Перебуваючи на територii дружнього Афганiстану, пам’ятайте, що ви е представниками армii, яка подала руку допомоги народам…
* * *
Колона вiйськовоi технiки, розтинаючи простiр важким гулом, наближалася до Кандагару.
Серафима i Лора сидiли в кабiнi «Уралу» поруч водiя-узбека. Парадоксально веселий настрiй Шахмановоi можна було пояснити кислуватим перегаром, який накопичувався у тiсному просторi кабiни.
– Лоро, не збагну, коли ти встигла? – запитала Гай.
– Мене лейтенантик пригостив. А що, не можна? Знаеш, вiн таке курчатко, такий душманчик.
– Чому це душманчик?
– Просто менi це слiвце подобаеться. Дух – не подобаеться, а душманчик – класно.
– Зачинiть вiкно, – перебив не дуже привiтним голосом нетверезе Лорине базiкання солдат, помiтивши ii намагання просунути голову в отвiр.
– Хлопчику, менi жарко. Я хочу дихнути свiжим повiтрям Афгану.
– Лоро, не чуди, – спробувала вплинути на каверзну жiнку Серафима.
