скачать книгу бесплатно
– Попереду «чорний майдан». І взагалi, Кандагар – суцiльнi руiни, весь час пострiли. Якщо вийти в мiсто без зброi, то за ваше життя нiхто й копiйки не дасть, – намагався пояснити ситуацiю водiй.
– І що ти таке говориш? Я читала всi газетнi публiкацii, я не прогавила жодного телерепортажу перед поiздкою. Всi в один голос волають про нацiональне примирення, кажуть, що вчорашнi вороги цiлуються на майданах, – п’яненька Лора демонструвала власну обiзнанiсть, але вiкно все ж таки зачинила.
У мiсто колона в’iхала, наiжачившись автоматами. Солдати напружено слiдкували за кожним сектором, спрямовуючи туди зброю. Розкурочений, випалений асфальт свiдчив то про спалений танк, то про пiдiрвану на фугаснiй бомбi бронемашину. Нiде жодноi живоi душi, мертвi руiни – залишки будiвель погрозливо мовчали.
Серафима напружено вдивляючись у зловiсний мiський пейзаж, вперше усвiдомила фатальнiсть подiй, якi вiдбувалися на цiй закам’янiлiй землi. Будиночки на пагорбах, мов ластiв’ячi гнiздечка, повернутi догори ногами, – туляться одне до одного жалюгiдними купками, i не збагнути, де кiнчаеться одне помешкання, а де починаеться iнше. Коли проскочили на швидкостi «чорний майдан», хлопчисько-водiй полегшено зiтхнув.
Виiхали за мiсто. Важкий автомобiль котився шляхом, перевантажена спекою i подiями свiдомiсть чомусь не хотiла сприймати незвичайного довкiлля. Дивилася у вiкно i нiчогiсiнько не бачила, бо думка зробила розворот i полинула у той свiт, iз якого вона потрапила у цю зону. Чи думала Гай пiвроку тому, беручи перше свое iнтерв’ю для районки у солдата-афганця, що колись зробить цей крок свiдомо, без примусу? Адзузьки! Нiчогiсiнько вона тодi не думала. Статтю не надрукували, бо такий собi редактор, вiн же цензор-патрiот «зарiзав».
«Ну, що ви, амазоночко, хiба таке можна друкувати?! Це називаеться з ножем бiля горла», – казав повiльно, дивлячись на ii засмагле плече i облизуючи тонкi шнурочки ласих губ. Його обидвi руки в той час копошилися десь пiд письмовим причандаллям, i Серафимi було страшенно бридко й соромно за думки, на якi наводило це копошiння.
Вона знала, що пише не про те, що краще про вождiв… Але ще не прийшов час писати про вождiв так, як бачилось. Замовкла. Нi, не замовкла – затаiлася. Розмежувала свiт на якiсь фiгури власного уявлення та й затаiлася, мандруючи з кола в трикутник. Де ж вона зараз? Де…? У замкнутому просторi, який нагадуе загадковий «Чорний квадрат» Малевича чи в кабiнi, на яку нацiлено катзна-який там мiномет? Он, поруч, спить новоспечена подруга з обвислими, мокрими вiд поту персами, великi плями затопили вологою низ розхристаноi блузки. Краще б цi пiвкулi розпирало материнське молоко в очiкуваннi крихiтних губенят маленького пуцьвiрiнка.
Лора глибоко вдихнула, i щiльне нежiноче хропiння ознаменувало початок фантастичноi рулади. Серафима винувато поглянула на солдата, нiяковiючи, сказала:
– Вибач, так уже трапилось.
Той промовчав i уява знову полинула у фiгуру-згадку. Цього разу було щось м’яке овальне – напевне, коло чи бодай напiвколо. Десь там рiдна провiнцiя – мiсто, яке можна розмiстити на долонi. Вона частенько так робила – забиралася на дах дев’ятиповерхового будинку, в якому жила i, простягнувши руку долонею догори, прилаштовувала ii так, що майже всi вулицi й майдани були нiбито на долонi. У цьому було щось чудернацьке, iграшкове, але iй подобалось…
Вибух трусонув чималенький «Урал» так конкретно, що нi усвiдомити, нi збагнути – лишень завмерти, вiдчуваючи, як власне серце обiрвалося i шубовснуло не знати куди.
– Фугаска, – вигукнув узбек i, рвонувши дверi машини, випав, волаючи:
– Виходь, виходь!
– Лоро! Дверi! – закричала Серафима, штовхаючи дебеле тiло.
– Я боюся, мене там вб’ють, – безпомiчно верещала та неймовiрно високим голосом.
Серафима перевалилася через Лору i шпортонула дверцята автомобiля.
– Плигай i падай на землю, – кричала Гай, а голос тонув у трiскотнi полум’я i пострiлiв, у якомусь незнайомому завиваннi.
Лора вп’ялася руками у сидiння й iстерично тремтiла. Тодi Серафима, перемiстившись на мiсце водiя, зробила розворот i штурнула обома ногами Шахманову. Чи то удар був сильним, чи то супротиву було на йоту, але випала та легко, наче вилетiла. Через лiченi секунди обидвi жiнки лежали пiд автомобiлем, намагаючись що-небудь второпати. Плазуючи помiж колiс, до них приеднався водiй i, перекрикуючи гудiння полум’я i хаотичнi пострiли, загорлав:
– Рвонуло машини за три вiд нас. Поки що не висовуйтесь, бо снайпер знiме.
Притиснутi до розпеченого асфальту страхом, який вичавив iз тiла неабияку дозу липкого поту, Серафима i Лора лежали пiд залiзними нутрощами «Уралу». Гай закрила вуха руками, але страшнi звуки не зникали. Стрiлянина то стихала на секунду-двi, то шквалом розтинала простiр, iнодi долинали крики, але найдошкульнiше завивало полум’я, роздуте «афганцем.»
Кожна хвилина розтягувалась у неусвiдомлено довгий промiжок часу, i коли хтось настирно сiпнув Серафиму за ногу, це здалося нереальнiстю, такою ж нереальнiстю, як i все попередне життя.
– Плазуйте за мною, – почула вже знайомий голос Гурова. – Помiж машинами не пiднiматися, але рухатися швидко.
Гарячий асфальт здирав шкiру на лiктях, ногам було трохи краще, бо брюки з тонкоi свiтлоi тканини прикривали тiло. Лора ж у куцiй спiдничцi човгала дебелими литками, роздираючи iх в кров, i вiд болю та страху скiмлила.
– Швиденько, давай, давай, – махав рукою Гуров з-пiд колiс БТР. – За мною, у самий хвiст колони.
Вiдчувалося, що дорога трохи звернула вбiк, i остання та передостання машини опинилися нiби за рогом, iх добряче розкурочило i, мабуть, тому вони залишилися поза увагою душманiв.
За мить невеличка група людей, одне за одним, ковзнули до вузькоi гiрськоi ущелини. Серафима бiгла за капiтаном Донцем, вряди-годи озираючись, щоб не загубити Лору, яка важко хекала позаду. Коли ущелина затиснула iх обценьками, довелося дертися на гору. Невисокий, але доволi крутий схил з крихкоi породи, яка обламувалася пiд руками i вагою тiла, долали поспiхом.
– Серафимко, не кидай мене, не кидай, – бубонiла Лора, повторюючи слова, наче молитву.
На одному виступi вона зависла, бовтаючи в повiтрi ногами, стогнала, не наважуючись голосно гукнути когось на допомогу. Худорлявий солдат-узбек нагодився вчасно.
– Тримай, – кинув iй ремiнь.
Вона мiцно вхопилася за край, але спроба подолати виступ виявилася фатальною, i вони обое зiрвалися в ущелину.
– Лоро, Лоро, ти жива? – гукала Серафима здушеним голосом.
– Жива, але малий… Я не знаю, що з ним, вiн упав донизу головою – здаеться, не дихае.
– Чекай, я зараз, – капiтан Донець сповзав iз крутосхилу, що було не менш складним, нiж пiдйом, бо нiякiсiньких пристосувань, ясна рiч, не було.
Серафима затаiлася на крихiтному плато в тривожному очiкуваннi. Хаотичний перебiг думок i вiдчуття самотностi тисли свiдомiсть. Коли Донець i Лора з’явилися поруч, вiдразу все збагнула. Ось вона, ii величнiсть смерть – без будь-якоi божественноi тоги – нi поплакати задля годиться, нi пожалiти по-людськи. Хоча б душа обiзвалась i заридала ридма! Мовчить, зацiпило, а колись же над билинкою сльози лились.
– Це я винна, – схлипнула Шахманова. – Вiн же ще зовсiм малий, хлопчисько…
– Вперед, – коротко скомандував капiтан. – Твое каяття вже нiкому не зарадить.
* * *
Сонце було в зенiтi, «афганець» дув, немов з диявольськоi пащi, повiтря, затрамбоване крихiтними пiсчинками, вдихалося мiкроскопiчними дозами, надiя на порятунок була на вiдстанi уяви.
Четверо чоловiкiв у вiйськовому: полковник Гуров, капiтан Донець, атлетичноi статури сержант Алiмов, рядовий Мусiн – сидiли пiд невеличким виступом скелi i уважно роздивлялися розгорнуту мапу. Серафима та Лора розташувалися трохи осторонь.
– Я не хочу бiльше жити, не хочу, вбийте мене. Гуров, вбий, чуеш, вбий! – Лора заскиглила несподiвано, неголосно, але це здалося не менш iстеричним, i недаремно, бо вже за хвилину вона билася головою об нiму скелю.
Обличчя, порепане, з червоними виразками вiд сонячних опiкiв, почало вкриватися цiвочками кровi. Серафима схопила Шахманову за плечi, й розмашистий ляпас вiдкинув набiк спотворене лице.
– Прийде час – помреш, а зараз просто помовч, – сказала хрипким, наче затвердiлим голосом.
Потiм, ставши спиною до чоловiкiв, почала розстiбати подерту блузку. Стягнула рвучким рухом верхню частину бiлизни i, витираючи заюшене обличчя Лори колись бiлим мережевним, а зараз посiрiлим вiд поту i бруду бюстгалтером, вiдчула, як власне роздратування пiдступило до самiсiнького горла пiною. Але ж вона тверда, вона терпляча…
– Лорочко, давай трохи залижемо рани, давай спробуемо вижити, а жити по-людськи будемо потiм i оплакувати себе та iнших будемо потiм.
– Тобi легше – ти он яка, а я бiльше не можу.
– Нi, ти можеш, ми всi можемо. Наша кров не стане голубiшою вiд удаваноi манiрностi й вмiння втрачати чи то свiдомiсть, чи то самоконтроль.
– Серафимко, ти така чудна, – сказала Лора трохи спокiйнiшим голосом. – Ти розмовляеш якось непросто.
– Це, мабуть, тому, що я думаю, коли розмовляю.
– А я, що, по-твоему, пустоголова?
– Ти не пустоголова, але в тебе почуття й емоцii випереджають думку.
– Менi б зараз грамiв сто п’ятдесят, – Лора облизнула роз’ятренi спрагою вуста.
– Ти теж дивна. Ну як у таку спеку можна думати про горiлку? (Правда й про воду не можна думати, але ж достобiса думаеться!)
– Застiбки блузку, Гуров iде сюди.
Гай, збагнувши власну розхристанiсть, заходилася коло дрiбних гудзикiв, неслухнянi пальцi ще копошилися бiля грудей, коли пiдiйшов полковник.
– Знаю, що це не порятуе, але все ж таки, – вимовляючи слова надтрiснутим голосом, простягнув Серафимi невеличку армiйську напiвпорожню флягу.
Клята застiбка нiяк не пiдкорялася i, прикриваючи лiвою рукою вимушене декольте, жiнка правицею взяла денце теплоi, майже гарячоi посудини. Гуров не вiдпустив флягу, i ii пальцi за мить доторку, майже, як i тодi, в аеропорту, пронизало струмом.
Дивлячись прямiсiнько в очi чоловiковi, Серафима промовила:
– Гра, споконвiчна гра, але чи час?
– Я мислю, що навiть коли ми помираемо, коли нас вбивають, ми не думаемо про смерть – ми думаемо про тих, кого любили.
– Ви маете рацiю, але так хочеться пити, – i подоба iронiчноi усмiшки торкнулася жiночих вуст.
– І справдi, що це я знову, – сказав розгублено i опустив руку.
Серафима передала флягу Лорi, облизнувши губи сухим язиком. Шахманова, побовтавши посудину, сумно з нотками розчарування у голосi мовила:
– Не густо.
– Дiлiться – це останнi краплi, – сказав Гуров i зробив крок у бiк вiйськових, та на мить затримався i додав: – Тримайтеся, скоро доберемося до «точки» i все буде о’кей.
Лора зробила один-единий ковток i мужньо передала посудину Серафимi. Гай, тамуючи в собi дивне, чи не перше в життi усвiдомлене вiдчуття спраги, що сидить десь глибоко всерединi i монстром смокче, вимагае, ссе, прилаштувала флягу до ремiнця на брюках. Зробила кiлька крокiв, та занудне, ледь вловиме хлюпання притупляло мисль, довбало голову, скиглило… Винувато клiпнувши вiями, Серафима зняла посудину, обережно вiдмiряла свiй ковток.
Вузенька стежка пiднiмалася по вертикалi, мережачи у скелястому ландшафтi загадковий лабiринт. Розминутися тут було неможливо – треба йти слiд у слiд. Попереду вправно, безшумно, наче гiрський барс, iшов Гуров, за ним, помiтно хекаючи, поспiшав капiтан Донець, вiн час вiд часу озирався i допомагав Лорi, яка намагалася не вiдриватися нi на крок.
Серафима, долаючи пiдйом, усвiдомлювала цю, не вельми рiвну стежку, як вiдрiзок прямоi. Дивно – нiколи не вважала себе прихильнецею точних наук, а все свое свiдоме життя розкреслювана щось геометричне, наче у такий спосiб простiше вирiшувати завдання, якi химерувала перед нею кожна наступна мить.
– Давайте я пiду попереду, може, десь хоч руку подам, – перебив думку рядовий Мусiн, що йшов позаду й iнодi несмiливо пiдштовхував жiнку.
Гай глянула на добродушне, обпалене сонцем обличчя. «Рязанська пичка», – майнула думка, вiдзначаючи кругленький картоплинкою нiс i синi-пресинi очi.
– Давно пора, – пiдтримав рядового азiатський здоровань – сержант Алiмов.
Серафима критично поглянула на своi розiдранi до кровi руки i, вiдчувши зайвий раз дрiж у м’язах нiг, погодилась.
– Льоха, бачиш виступ. Зiпрись на нього, а вона нехай повернеться трохи назад, – командував передислокацiею сержант.
Вiн уважно стежив за повiльними рухами Мусiна i Серафими та несподiвано рiзко i пронизливо засичав:
– Стiй, не рухатись! Завмерли, чуете, завмерли!
– Що там? – ледве тримаючись на крихiтному виступi, прохрипiв Мусiн.
– Мiна! Італiйська протипiхотна мiна, я думав, що то дрiбний базальт, а то мiна. Дивись уважно, трохи праворуч, перед Серафимою.
Гай даремне прикувала погляд до стежини – нiчого не могла вгледiти, вгадати, тiльки вiдчувала перед собою роззявлену пащеку монстра, який за одну мить може розiрвати на дрiбне шмаття. Секунди миготiли з подвоеною швидкiстю…
– Сповзай сюди, а ти, Льоха, злазь на стежину i обережно обмалюй камiнцем мiну, – командував Алiмов.
Вони обминули мiну, вони дерлися на гору, наздоганяючи своiх, балансуючи, падаючи, лаючись подумки i вголос, сподiваючись на гранi вiдчаю, ставлячи собi за мету одне-едине – видертися на цю розтрикляту скелю. Вони не знали, що буде потiм, здавалося, навiть мета – вижити – не iснуе, треба тiльки подолати зараз бар’ер.
Стежка круто повернула i обiрвалася зненацька, чималеньке плато мовби зависло в повiтрi. Лора лежала долiлиць, Донець – горiлиць, обое важко дихали, Гуров сидiв поруч, побачивши Серафиму, Алiмова i Мусiна, пружно скочив на ноги.
– Чому затрималися, що трапилось?
– Зараз вiдсапаюся, товаришу полковник, i все поясню, – у грудях Алiмова за кожним словом трохи присвистувало.
– Гай, ти як? – турбота у поглядi Гурова здалася Серафимi натуральною, а слова як слова – буденна банальнiсть.
Перемагаючи бiль у грудях, збиваючись з дихання, вона спробувала щось вiдповiсти, але спромоглася на одне-едине слово:
– Полетiти б.
Їi погляд ковзнув у далечiнь i здивування завмерло на обличчi.
– Ну, як попрацювали нашi доблеснi iнтернацiоналiсти? – кинув запитання полковник. – Цiлу гору засипали бляшанками з-пiд консервiв, ач як виблискують проти сонечка, так може виблискувати тiльки надiя на порятунок.
* * *
Коли афганське сонце скотилося за гостроверху скелю, визираючи по обидва боки шпиля, здалося, що воно з’iхало на потилицю тiеi скелi, а потiм сповзе в урвище, i жоднi галактики не мають сюди нiякiсiнького стосунку.
Гай сидiла на рудiй землi, яку й землею не назвеш, – скорiше камiнням, облизуючи губи i вiдчувала солоно-терпкий присмак кровi й дрiбнi пiщинки на зубах. Час вiд часу спльовувала, але з кожним наступним подихом власного органiзму й «афганцю» все повторювалося знову i знову. Навколо ходили люди у вiйськовому – щось запитували, щось пропонували, у чомусь переконували, а iй все те було нi до чого, бо не хотiлося нi говорити, нi думати, нi спати, нi iсти, навiть пити i вмитися не хотiлося.
– Серафимо, пiшли до модуля[1 - Складний дерев’яний будиночок.], нам солдати спорудили будуар за простирадловою ширмою, – Лора посмiхалася на всi тридцять iз недохватом, бо два зуба виплюнула пiсля падiння зi скелi.
– Зараз iду, – сказала Гай, але з мiсця не рушила.
Непомiтно, м’якими кошачими кроками пiдiйшов Гуров i сiв поруч, простягаючи Серафимi мiдний кухоль.
– Випий чаю. Коли земля висковзуе з-пiд нiг, противагою негативному може бути навiть ковток чаю.
– Зараз вип’ю, – вiдповiла i йому далеким, байдужим голосом.
Лора вмостилася побiля полковника i, вiдкидаючи к лихiй годинi субординацiю, схилила голову йому на плече.
– Слухай, Гуров, скажи менi правду – ти боявся? – говорячи, вона трохи запопадливо заглядала в його очi.
– Менi вже давно набридло боятися, – сказав тихим втомленим голосом.
– Хоробрий? – пiдкинула нотку iронii Лора.
– Нi, загартований.
