Вигнання в Рай. Роман

скачать книгу бесплатно

Вигнання в Рай. Роман
Юрiй Пересiчанський

Народжуватись у часи змiн – рiч не вельми вдячна. Але головний герой роману художник Сергiй Богданенко народився i ставав людиною якраз у часи змiн – Украiна перестала бути частиною Радянського Союзу i стала незалежною державою. Земне коханя до жiнки й небесна любов до Бога й Батькiвщини – чи можна iх поеднати? В яких стосунках iснують Бог i створений ним народ. Як досягти щастя в земному життi, щоб це не супречило життю вiчному? Цi, та багато iнших питань визначають життя Сергiя Богданенка.

Вигнання в Рай

Роман

Юрiй Пересiчанський

© Юрiй Пересiчанський, 2017

ISBN 978-5-4485-8549-4

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

Згiдно з вiдомою настановою китайськоi мудростi народжу- ватись у часи змiн – рiч не вельми вдячна. Але головний герой роману художник Сергiй Богданенко не лише народився, але й ставав людиною якраз у часи змiн, та ще й змiн щонайсуттевiших, змiн як в особистому життi Сергiя, так i в життi його Батькiвщини – Украiни, яка перестала бути частиною Радянського Союзу i стала незалежною державою.

Земне коханя до жiнки й небесна любов до Бога й Батькiвщини – чи можна iх поеднати? В яких стосунках iснують Бог i створений ним народ, i чому церква украiнського народу мае бути саме Украiнською Церквою? Як його досягти, цього омрiяного щастя в звичайному земному життi – i щоб це не супречило життю вiчному? Цi, та багато iнших, не менш суттевих питань визначають життя Сергiя Богданенка. Вiдповiдi на цi питання нам i доведеться шукати разом iз Сергiем.

Частина перша

1

«Отче наш, що еси на небесах, нехай святиться iм’я твое…», – цю, одну з найкоротших, але водночас i одну з найпроникливiших молитов, першонавчителем котроi був сам Ісус Христос, Сергiй мимовiльно почав промовляти, зупинившись перед новозбудованим храмом Божим, вiрнiше молитва сама почала промовлятися в душi Сергiя, коли перед його очима постала ця новостворена краса. Не занадто велика за розмiром, будiвля храму була, втiм, цiлком помiрною для стилю козацького бароко, в якому цей храм якраз i був створений – вочевидь, будiвничi цього храму прагнули створити не просто прихисток для прихильникiв якогось абстрактного християнства, а отчий дiм для нашого рiдного украiнського православ’я, отчий дiм для всiх, хто визнавав своiм батьком Господа Бога, а своею матiр’ю – Украiну. І це iм дiйсно таки вдалося. Щедро яскрiючи в променях травневого ранкового сонця святковiстю свiжовифарбуваного тиньку, так вдало поеднаного з урочистою строгiстю кладки червоноi облицювальноi цегли в тих неповторних обрисах краси, що зродилися в час боротьби за волю, i були названi украiнським козацьким бароко, храм неначе сам собою вирiс на цьому пагорбi, народжений плодючою украiнською землею.

Поставивши долi двi валiзи зi своiм нехитрим реманентом та одягом, Сергiй довго стояв, вдихаючи на повнi груди цiлющу лагiдь травневого повiтря i насолоджуючись казковим видивом собору пiд акомпанемент веселого птаства. Сергiй був досить мiцноi статури, хоча й доволi струнким молодим чоловiком вище середнього зросту з коротко стриженим густим чорним волоссям i карими очима на чисто виголеному смуглявому обличчi з твердими мужнiми рисами, може навiть занадто твердими й занадто мужнiми, якщо зважити на професiйний статус Сергiя, адже був вiн художником, та ще й не просто художником, а художником, що працював у релiгiйнiй царинi: Сергiй займався реставрацiею та розписом храмiв, писав iкони. І це була не якась там творча забаганка примхливого художника – отримавши професiйну художню освiту, Сергiй потiм продовжив своi мистецькi пошуки, захопившись осягненням вершин релiгiйного духу. Вiн вивчав релiгiйнi тексти, особливостi релiгiйного малярства, жив у монастирях, вивчаючи таемницi iконопису, доки, врештi-решт, не отримав офiцiйного благословення найвищих церковних властей для розпису храмiв та писання iкон. Поринувши з головою в омрiяну ним працю, Сергiй за досить короткий час став одним з найвiдомiших i найдосвiдченiших майстрiв у цiй царинi, а на думку декого навiть найкращим майстром церковного малярства.

От i зараз Сергiй приiхав до цього центрально-украiнського села з характерною назвою Веселе якраз для того, щоб виконати розпис цього саме, посталого перед ним храму. Православна громада села Веселого на чолi з мiсцевим отцем Михайлом запросила Сергiя виконати розпис новозбудованого собору, i вiн охоче погодився. Приiхав Сергiй iз Киева, де вiн мешкав разом зi своею мамою, до села Веселого примiською електричкою, адже автомобiля свого поки що не мав, оскiльки, незважаючи на те, що мав славу одного з найкращих, якщо не найкращого майстра своеi справи, i замовлень у нього було настiльки багато, що вiн мав можливiсть вибору мiж пропозицiями, Сергiй брав в оплату за виконану роботу рiвно стiльки грошей, скiльки йому необхiдно було для бiльш-менш нормального iснування, в усякому разi не бiльше, нiж в середньому отримував за свою роботу пересiчний громадянин його рiдноi, поки що на загал не багатоi Украiни. Сергiй вiрив, що, подарувавши йому щастя насолоджуватися своею майстернiстю i можливiсть дарувати це щастя iншим, Господь Бог мiг i забрати в нього це щастя, вiрнiше це щастя само покинуло б Сергiя, якби вiн промiняв високу насолоду чистим духовним мистецтвом на тi насолоди, якi купуються за грошi, адже десять Христових заповiдей були для Сергiя не простими словами, а десятьма засадничими основами його життя i його мистецтва – це був пiдмурiвок, на якому вiн будував свiй власний храм, храм спiлкування з Богом i з божим народом.

Солодке передчуття новоi працi опановувало душу. Передчуття нових осягнень, нових наближень до таемниць буття солодко забринiло в серцi Сергiя. Нова праця: «… хлiб наш насущний дай нам сьогоднi i прости нам провини нашi, як i ми прощаемо винуватцям нашим…», – знову й знову iз самих потаемних глибин його ества виринала молитва, адже молитва i праця злилися для нього воедино, праця i була для нього молитвою.

Це була одна з тих митей, якi так любив переживати Сергiй, митей, що еднали його з буттям, коли вiн наче опинявся раптом сам на сам iз небом i вiдчував, що небо починаеться отут, в його очах, вiдчував, що це небо – його небо, як воно було його небом, коли вiн ще боявся вивiльнити свою маленьку дитячу ручку з надiйноi материноi руки, як воно буде його небом, коли його плоть вiдiйде в небуття. А зараз, коли в безладi прочитаних книг i написаних картин вже губиться обрис межi, за якою, добираючись до дна невичерпних iстин, починаеш вiдчувати свiтло незнищенностi, вже все одно, з якого боку розпочинати вiдлiк рокiв, котрi все одно завжди ведуть у вiчнiсть. Найважче ж i найнагальнiше – вiднайти те слово, той колiр, ту гармонiю, якими можна було б означити, виразити мить, з якоi небо починае вже бути твоiм.

– Подобаеться? – вихопило Сергiя iз солодкоi задуми питання, промовлене ласкавим жiночим голосом.

Сергiй озирнувся i помiтив поряд iз собою невисоку худеньку сивоволосу бабусю з ласкавою спiвчутливою посмiшкою, що наче розлилася зморшками по всьому обличчю.

– Ще б пак, хiба ж це може не подобатися, – в такому ж доброзичливому тонi вiдповiв Сергiй.

– Три роки ми його будували всiею громадою, – значуще похитала головою бабуся, – а найбiльша дяка отцевi Михайлу, це все вiн, це його заслуга, якби не вiн, то, мабуть, нiчого б i не було… Та, слава Господовi, все тепер позаду, ось який красень на славу Божу тепер у нас стоiть, – бабуся перехрестилася на храм i схилила на мить голову. – Тепер от чекаемо, – повела вона далi, наче довiряючи якусь таемницю, – на одну велику людину аж iз самоi столицi, – пiдняла вона трохи скоцюрблений старечий вказiвний палець. – Це теж отець Михайло, це вiн домовлявся, вiн клопотав, i таки добився свого, таки вмовив цю столичну знаменитiсть. Так що розпис нашого храму буде робити найкращий художник аж iз самого Киева! Он як! І тепер ми оце ждемо, ось-ось цей самий художник мае вже приiхати до нас i розпочати вже роботу.

– І як же ви собi гадаете, – з насмiшкуватою зацiкавленiстю спитав Сергiй, – це ваше велике столичне цабе приiде до вас, мабуть, якимось дуже дорогим автомобiлем, чи як?

– А як же ти хотiв, – здивовано глипнула на нього iз-пiд сивих брiв бабуся, – це ж тобi аж iз самого Киева самий найзнаменитiший майстер! Тут до нас нещодавно, коли храм уже закiнчували будувати, один районний начальник приiздив, не найголовнiший начальник, а там вiн чи будiвництвом керуе, чи культурою, точно вже не знаю, а так приiжджав по закiнченнi спорудження церкви нашоi, щоб якось там i собi приписати заслугу цього спорудження, сфотографував тут його ще один журналiст, що з ним таки й приiхав. Стаття тодi ще була в нашiй районнiй газетi з тiею самою фотографiею того самого начальника про те, як наше районне начальство турбуеться про духовнiсть, будуе храми i все таке. А до чого, ти менi скажи, тут те районне начальство? Все тiльки отець Михайло, все тiльки вiн сам! Думаеш, не ходив отець наш по тих начальницьких кабiнетах, i в районi, i в областi? Ще й як попоходив! Та нiде нiхто й копiечки не дав. Нема грошей казали. Нема, та й годi. І пiшов тодi отець Михайло до добрих людей, i давали добрi люди, дай Бог iм здоров’я, – бабуся знову перехрестилася на церкву, – давали хто скiльки мiг на побудову храму. І збудували ми цей храм на тi грошi. А як вже збудували, тодi вже приiздить начальство, фотографуеться тут, ось, мовляв, як ми тут турбуемося… А про що я, власне? – похопилася раптом бабуся i на мить задумалася. Було зрозумiло, що це була улюблена бабусина тема, i цю легенду про заслуги отця Михайла в побудовi храму вона готова була розповiдати повсякчас до речi й не до речi, частiше, мабуть, таки не до речi. – А-а-а… – радiсно махнула рукою бабуся. – Це ж я про того самого районного начальника, як приiжджав вiн до нас, то приiжджав на такiй величезнiй чорнiй iноземнiй машинi, так це ж тiльки якийсь маленький районний начальничок, а ти питаеш, чи приiде до нас той великий столичний художник якимось дорогим автомобiлем. Звiсна рiч, що автомобiлем приiде, звiсна рiч, що не дешевим, мабуть, що не гiршим автомобiлем, нiж той, яким приiздив наш начальник. А може, й не одним автомобiлем вiн до нас приiде, навряд чи вiн сам до нас приiде, напевне, що його будуть супроводжувати якiсь начальники, та не такi начальники, як той наш миршавенький районний, а якiсь обласнi, а може й навiть аж столичнi, адже ж художник той, вiн один такий на весь свiт, а начальства того он скiльки, видимо-невидимо.

– Так-так, – задумливо посмiхнувся Сергiй, – як то кажуть, вустами немовлят говорить iстина, а ще кажуть, що старе, що мале… Видно правду кажуть…

– Ти це про що, – насторожливо глипнула на Сергiя його спiврозмовниця.

– Як говорив колись Вольтер одному своему знайомому iмператору, що, мовляв, вас, iмператорiв, на свiтi он скiльки, хоч греблю гати, а Вольтер на свiтi тiльки один.

– Що, що? – ще бiльше здивування опанувало стареньку.

– Та це я так, про свое. А як же ви тут собi думаете зустрiчати цю видатну людину, – знову повернувся до жартiвливого тону Сергiй. – Я маю на увазi квiти там, веселий натовп, оркестр, привiтальнi промови i

все таке iнше…

– От-от, – поквапливо пiдхопила думку Сергiя бабця, – ото ж i я кажу, я i отцевi Михайловi говорила i головi сiльради нашоi, Андрiю Івановичу, що треба ж якось по-людськи зустрiти цього художника, все-таки он яка знаменита людина iде до нас у далеке село аж iз столицi, треба ж якось i нам не осоромитись перед ним…

– А вони ж вам що вiдповiдають? – не став Сергiй ждати, поки вона закiнчить свою розповiдь.

– Та голова сiльради наче й розумiе все, але все-таки тiльки вiдмахуеться, мовляв, iди стара, бо й без тебе вiд усiляких клопотiв аж в головi макiтриться, а отець Михайло, – якось розгублено знизала плечима бабуся, – отець Михайло тiльки посмiхаеться у вiдповiдь, та ще посмiхаеться якось дивно так…

– Правильно i робить, що посмiхаеться.

– Чому?

– Бо отець Михайло, як нiхто, добре знае, – вiдповiв уже серйозно Сергiй, – що я не люблю всiеi цiеi бучноi й голосноi офiцiйностi, як, зрештою, всього цього не любить взагалi мистецтво, якщо це мистецтво справжне. Та й приiхав я, як самi бачите, електричкою, то ж уявiть собi, як би це виглядало: стоiть тут всiляке велике начальство, дорогi авто поряд, оркестр грае туш, а тут раптом виходить з електрички такий собi звичайний молодик з валiзами – здрастуйте, мовляв, ось i я… – Сергiй посмiхнувся i подивився на збиту з пантелику його словами бабцю. – А менi, знаете, взагалi, бiльше подобаеться подорожувати електричкою, або ж автобусом, якось воно й дешевше, i з людьми цiкавими можна iнодi познайомитися, от i сьогоднi…

– Зажди, зажди, – не втрималася старенька, – а до чого це ти тут про себе розводишся, я щось нiяк не втямлю?

– Та до того, що це я ж i е той самий художник iз Киева, якого ви ждали, i я й буду робити розпис цього самого вашого храму.

– Що, що, ти… – бабусинi доброзичливi очi спочатку недовiрливо звузилися, а потiм, раптом, широко розплющилися вiд веселого здогаду. – А-а-а!.. Дуриш стару бабу, – погрозила вона пальцем, – не добре це, насмiхатися над старою.

– А я i не думав над вами, бабуню, насмiхатися, це насправдi я, тобто це я i е той самий художник.

– Ти той самий художник?.. Той самий знаменитий?.. Із Киева?.. – здивування, сумнiв i якийсь, наче переляк перемiшалися на бабусиному обличчi: Сергiевi було вже за тридцять, але, не зважаючи на мужню твердiсть рис його обличчя, виглядав вiн все ж значно молодшим за свiй вiк, та ще цей його потертий джинсовий костюм, футболка й кросiвки. – Оце ти i е той самий, який…

– Так, так, оце я i е той самий художник, – старався Сергiй переконати бабцю. – Ви на кого чекаете, я маю на увазi, прiзвище того художника, що мае до вас приiхати, ви пам’ятаете?

– Прiзвище? – розгублено промовила бабуся.

– Так, так, прiзвище того художника Богданенко? – пiдказав Сергiй розгубленiй бабунi.

– Так, так, здаеться… Здаеться Богданенко. Звичайно Богданенко! – вже впевненiше ствердила вона.

– А звати його Сергiй Михайлович?

– Так, так, Сергiй Михайлович, саме Сергiй Михайлович, Сергiй Михайлович Богданенко, саме так!

– Так от я i е Сергiй Михайлович Богданенко. От зараз я вам свiй паспорт покажу, – Сергiй потягнувся рукою до нагрудноi кишенi, – щоб вас нарештi переконати, – але, побачивши якийсь заперечливий порух бабусi, затримав руку й запитально подивився.

– Перехрестись! – рiшуче майже викрикнула бабця, вказавши рукою на храм. – Перехрестись на храм Божий! – вирiшила вона звернутися до доказу бiльш значущого, нiж якийсь там паспорт.

– Будь ласка, – Сергiй цiлком серйозно поставився до бабусиноi

вимоги i повiльно й поважно поклав на себе православний хрест i схилив голову.

– Господи, – сплеснула в долонi бабця, – та невже ж це й справдi ти… Тобто… – затнулася вона. – Невже це й справдi ви той самий оце, якого ми оце…

– Та той самий, той самий, – заспокiйливо промовив Сергiй. – І чого це вас так дивуе? По-перше, вiк i одяг – це нiяк не свiдчення таланту чи розуму людини, чи не так?

– Авжеж, так.

– А по-друге… Вас, до речi, як звати?

– Горпиною мене називають.

– А по-батьковi?

– Степанiвна. Горпина Степанiвна Стеценко.

– А скiльки ж вам рокiв, Горпино Степанiвно?

– Та, слава Богу, вже вiсiмдесят дев’ять, скоро вже й на десятий десяток перейде.

– От бачите, Бог вас вiком не образив, та й виглядаете ви нiвроку, як на свiй вiк, мабуть, i по господарству ще поратися встигаете, i взагалi так…

– Та, дякувати Богу, i город ще тримаю, i худобину яку-не-яку ще пораю. Та ще й тут, у церквi допомагаю, – поступово до бабусi Горпини поверталася звична доброзичливiсть.

– А вже, мабуть, набачилися на своему вiку нiвроку? – Сергiй вiдчув, що його розмова доконала свого, й бабуся знову почала розмовляти з ним довiрливо й спокiйно.

– Та що вже набачилася, то набачилася, одне тiльки сказати – я ж бо голодомор пережила… – i ii погляд раптом затуманився темною сльозистою паволокою, наче вона в цю мить провалилася знову в ту страхiтливу безодню тридцять третього року, i перед ii очима знову промайнули всi тi незбагненнi безмежнi жахи, якi нiхто й нiколи не зможе нi осягнути, нi зрозумiти, нi пояснити. – Хай Бог простить тих пекельних людожерiв, якi сотворили це жахiття…

– Та ще ж i вiйну пережили?

– Так, i вiйну теж пережила, – сумовито похитала головою баба Горпина. – Пережила й вiйну, але хiба ж можна порiвняти вiйну з голодомором? У вiйну ми ж хоч якось, а таки харчувалися. У вiйну нiмцi ж не вiдбирали у нас останнiй шмат хлiба, нiмцi не оточували потiм вiйськом голоднi села, нiкого не випускаючи, прирiкаючи старикiв, жiнок i немовлят на неймовiрнi муки голодноi смертi, муки, у порiвняннi з якими розстрiл видався б милосердям… – вона аж схлипнула, наче захлинувшись страхiтливими спогадами. – Нiмцi ж не примушували збожеволiлих вiд голоду матерiв iсти своiх померлих дiточок. Та й людей в нашому селi у вiйну загинуло набагато менше, нiж вiд голодомору…

– Так, так, звичайно, – Сергiй спiвчутливо погладив рукою худеньке старече плече бабусi.

– А пiсля вiйни? А сорок сьомий рiк? А колгосп? Трудоднi? – вона пiдняла своi старечi худi, скоцюрбленi руки i повернула iх догори долонями, задубiлими вiд мозолiв. – Ех, та що там уже й казати, – рiшуче махнула вона рукою, наче вiдмiтаючи своi страшнi спогади, – що там уже згадувати.

– І, мабуть, Горпино Степанiвно, маете ви за всi своi неймовiрнi страждання i труди таку пенсiю, що можете на неi не лише достойно жити, але ще й, наприклад, можете придбати автомобiль, поiхати в туристичну подорож кудись, скажiмо, в Індiю, або…

– Та ти не художник, ти, прямо, Штепсель i Тарапунька, – весело сплеснула в долонi бабуся. – На мою пенсiю – автомобiль, i – в Індiю! Ха-ха-ха!.. – тихо, але щиро розсмiялася вона.

– От бачите, а я ще знаю великих письменникiв i поетiв, що ледь животiють на свою мiзерну пенсiю, великих художникiв i скульпторiв, що живуть упроголодь, великих артистiв, якi помирають вiд хвороб, бо не мають грошей на лiки… От ви в Бога вiрите? – раптом ошелешив Сергiй бабуню питанням.

– А як же, – здивовано знизала вона плечима.

– То уявiть собi, в такому разi, як би оце я, беручи до уваги все, про що ми щойно говорили, взяв би оце та й здер iз вас в оплату за розпис вашого храму таку суму грошей, на яку я, принаймнi, змiг би купити собi якийсь дорогий iноземний автомобiль? Як би це виглядало? Що б ви про мене, в такому разi, сказали? А я ж бо теж вiрю в Бога.

– То так, так, твоя правда, – вона довгим довiрливим поглядом подивилася Сергiевi в очi. – Ваша правда, Сергiю Михайловичу, ви пробачте вже стару дурну бабу. Ісус Христос теж бо пiшки ходив. Пробачте мене, Сергiю Михайловичу.

– Та годi вам вибачатися, Горпино Степанiвно. І чого це ви раптом почали розмовляти зi мною на «ви»? Ви ж бо почали розмову зi мною на «ти», а потiм чомусь перейшли на «ви». Взагалi то, зазвичай, все вiдбуваеться навпаки – спочатку, познайомившись, люди звертаються один до одного на «ви», а вже потiм, з часом, переходять на «ти». А оскiльки ви з самого початку нашоi розмови почали звертатися до мене на «ти», як i належить звертатися людинi вашого вiку до людини мого вiку, то я не бачу нiякого сенсу в тому, щоб ви зараз почали…

– Добре, добре, згодна, – бабуся лагiдно поклала на знак згоди свою руку на руку Сергiя. – Молодий, та розумний. То коли вже так вийшло, то ти зараз трохи зачекай тут на мене. Я зараз швиденько тут коло церкви приберу, я ж бо тут коло церкви щось на зразок наглядача – i приберу тут завжди, i отцевi Михайлу при нагодi допоможу, та й за охоронця я тут, бо й живу ж я тут таки, ось моя й хата, – показала вона на невелику хатинку, що стояла неподалiк вiд церкви. – Ранiше моя хата була останньою на нашiй вулицi, а тепер остання на нашiй вулицi церква, а моя хата передостання, так що я тепер ще й, так би мовити, охоронець нашого храму. Хоча такоi староi баби навряд чи злодii перелякаються, та менi дали, про всяк випадок, ось що, – бабця витягла з кишенi старенький мобiльний телефон. – Так то я не дуже розбираюсь, що воно в цiй технiцi до чого, а, втiм, знаю, що, коли тiльки натисну на кнопку «три», то менi завжди вiдповiдае отець Михайло. А сплю я вночi абияк, старечi немочi, турботи та спогади перевертають мене з боку на бiк цiлими ночами, так що й непоганий iз мене нiчний сторож, а як, не дай Бог, яка пригода трапиться, то я вiдразу натисну на «три», – показала вона вказiвним пальцем на телефон, – повiдомлю вiдразу отця Михайла, а вiн вже далi все влаштуе. Ось так ось воно. А зараз я швиденько тут бiля церкви приберу, попiдмiтаю, а потiм пiдемо до мене, я тебе з дороги нагодую, вiдпочинеш…

– Добре, добре, – кинув Сергiй навздогiн бабусi, яка швиденько подрiботiла до церкви, розхитуючи на ходу, мов старенька качечка, свое худеньке сухе тiло й розвiюючи на вiтрi сиве до бiлизни волосся, що вибивалося з-пiд бiлоi хустки: «Наче кульбабка, – подумалося Сергiевi. – І для чого ти оце влаштував тут цю, наче з дешевоi оперетки, сцену – велика людина з Киева, як будете зустрiчати, – дорiкнув вiн собi подумки. – Для кого ти оце розiграв цю комiчну п’есу одного актора – для одного глядача, для цiеi невинноi, наiвноi бабцi? І справдi, прямо таки Штепсель i Тарапунька, а не художник, який зiбрався розписувати храм Божий… Прости менi, Господи, цей невинний жарт.»

– А може вам допомогти? – крикнув Сергiй, коли побачив, як баба Горпина, дiставши з вiдiмкнутоi нею пiдсобки нехитре причандалля для прибирання, почала пiдмiтати красиво викладений тротуарною плиткою при-церковний майданчик, до якого вела, викладена такою ж красивою плиткою дорiжка вiд самого центру села. Нi церква, нi майданчик не були огородженi, навпаки, навколо церкви, пiд деревами, що росли поряд, стояли красивi лави, на яких завжди всякий мiг би посидiти й вiдпочити, милуючись храмом i думаючи про Бога. І хоча смiтити бiля святого мiсця навряд чи хто наважився б, та все ж ознаки щоденноi присутностi тут людей були помiтнi, й баба Горпина щодня знову й знову приводила тут все до ладу: «наводила красу Божу», – як вона сама говорила.

– Нащо ж ти менi ще допомагати будеш, – говорила Горпина Степанiвна до Сергiя, одночасно пiдмiтаючи навколо церкви, – я сама ж бо допомагаю Господу, i це для мене не тяжка робота, а велика радiсть i щастя, за це Господь, може, й дае менi вiку й здоров’я. А ти, допоможу, допоможу…

2

– Ось i моi хороми, – обвела поглядом баба Горпина свое обiйстя, коли, закiнчивши прибирання церкви, пiдвела Сергiя до своеi хати, обнесеноi шиферною загородою. – Та заходь, не бiйся, – махнула вона рукою на маленького цуцика, який вискочив через вiдчинену бабцею хвiртку i кинувся з гавкотом до Сергiя, вiд чого той мимовiльно сахнувся, – Кузько у мене добрий песик, вiн нiкого не кусае, вiн у нас тiльки гавкае, чи не так, Кузько? – Кузько у вiдповiдь перестав гавкати i закивав хвостиком.

– Кузько, Кузько, гарний песик, – Сергiй нахилився i погладив рудi кучерi песика, що пiдбiг i зацiкавлено обнюхував незнайомця, киваючи хвостом.

– Собаки вiдразу гарну людину чують, – задоволено промовила Горпина Степанiвна. – А Кузько менi ще й церкву охороняти допомагае, вiн, як i я, для грабiжникiв не надто страшний, але голосочок у нього нiвроку, як ти сам Сергiю, щойно переконався. Кузько як загавкае, так на все село чути.

– Так, так, голосочок у цiеi малечi нiчого собi, – погодився Сергiй погладжуючи песика, – я, щойно тiльки почув його гавкiт у дворi, як ми пiдiйшли, а хвiртка була ще зачинена, то подумав, що ви, Горпино Степанiвно, тримаете у себе для безпеки якогось солiдного собацюгу, а тодi дивлюся, вибiгае з двору ця дрiбнота.

– От, от, так i всi думають, коли ще не бачили Кузька, а тiльки чули його голосочок. Так, звичайно, подумають i злодii, якщо, не дай Боже, вони з’являться бiля церкви вночi. Це мене, мабуть, Бог нагородив таким песиком – iсть небагато, а гавкае як здоровенна собацюга, – посмiхнулася бабця, дивлячись на свого улюбленця.

Обiйстя у баби Горпини було, хоч i не надто вже розбудоване, але охайне й доладне: сарай на декiлька вiддiлень, де рохкала льоха й цокотiли кури, льох, невелика, але показна хатина, обкладена цеглою. Подвiр’я було чисто виметене, мiж будiвлями були прокладенi дорiжки з бетонних плит. Далi за хатою виднiвся добре доглянутий город.

– А у вас, Горпино Степанiвно, обiйстя нiчого собi, охайненьке, – сказав Сергiй, озираючись навколо посеред подвiр’я. – Та й хатинка нiчого, хоч i невелика, зате доладна.

– Це все чоловiк мiй покiйний, Йосип Миколайович, царство йому небесне, – перехрестилася Горпина Степанiвна, – зовсiм недавно його поховала, хай йому земля пухом. Добрий був господар, все це своiми руками зробив. Все сам. Хоч як тяжко нам спершу було. Все пережили i обiйстя налагодили i дiтей в люди вивели, – вона витерла кiнчиком хустки набiглу на очi сльозу.

– Щиро спiвчуваю вам, Горпино Степанiвно, – лагiдно промовив Сергiй. – І як же ви оце тепер самi справляетеся з усiм оцим господарством? І подвiр’я у вас прибране, i льоху, бачу, вигодовуете, i кури у вас цокотять, i город видно, що доглянутий, та ще, як не помиляюсь, город ще ж до того й немаленький.

– Та кажу ж, що Господь поки що дае менi здоров’ячко i за церквою доглянути, i з господарством упоратися. Це, мабуть, мiй Йосип Миколайович покiйний там на небi за мене турбуеться, та Господа просить, щоб я своi останнi днi не провела в злиднях та хворобах, а провела залишок свого життя в радiсних клопотах, та так спокiйно й полишила цей свiт у визначений менi час, та й пiшла вже навiки до свого рiдного Йосипа Миколайовича туди, де нас вже нiхто й нiколи не розлучить, – бабуся довiрливо поглянула вгору. – А ще ж, – похопилася вона, – у мене й дiти, онуки й правнуки е. Розлетiлися з рiдного гнiздечка хто куди: i в Киевi е, i в iнших мiстах. Задля них оце ж i тримаю господарство, сам же знаеш, як воно зараз у мiстах живеться, не всiм вдалося так вже добре влаштуватися в теперiшньому життi. Так що я ще й дiтям та внукам допомагаю. І вони ж таки й приiздять до мене та допомагають менi поратися з господарством. А дiтей же в мене дев’ятеро! А внукiв та правнукiв!.. – аж сплеснула вона радiсно в долонi. – Та що це я, все про себе, та про себе? Зовсiм, дурна баба, забула про тебе! Ти ж щойно з дороги, голодний втомлений, а я все про своi клопоти. То ходiмо ж мерщiй до хати, поiси, вiдпочинеш. Ходiмо ж мерщiй, ходiмо, – клопоталася вона, вiдчиняючи дверi, – Ходiмо, ходiмо…

Сергiй покiрно взяв своi валiзи i пiшов услiд за бабцею до хати, супроводжуваний до порогу радiсним Кузьком.

– Ось так я i живу, – промовила Горпина Степанiвна, коли вони з Сергiем, проминувши сiни, зайшли до господи, яка подiлялася на три кiмнати. – Оце, так би мовити, моя головна кiмната, тут я проводжу найбiльше часу, – обвела вона поглядом кiмнату, в якiй вони з гостем зараз стояли, – це мiй i передпокiй, i кухня моя, – вона пiдiйшла до газовоi плитки i лагiдно, неначе якесь живе створiння, погладила ii. – А це ось, як бачиш, газ нам нещодавно пiдвели. Теж, до речi, заслуга отця Михайла. Так що ми тепер iз благами, включив собi взимку газ – i тепло, i не треба нi дрова пиляти та рубати, нi вугiлля тягати та пересiвати, та й на газовiй плитцi тепер iсти варити набагато дешевше, анiж ранiше, коли ми купували до неi газовi балони, – вона знову iз вдячнiстю поглянула на свою газову плитку, неначе це була ii найкраща подруга. – А оце ось спальна кiмната, – показала вона на прочиненi в iншу кiмнату дверi, – отут ми з моiм Йосипом Миколайовичем i жили, а тепер тут я сама проводжу своi одинокi ночi, – сумовито подивилася Горпина Степанiвна на прочиненi дверi. – А оце, – вiдкинувши свiй миттевий сум, вже жвавiше показала вона на iншi прочиненi дверi в другу кiмнату, – це моя, так би мовити, зала. Проходь, проходь, – запросила вона Сергiя до зали, – тут у мене i телевiзор е…

Вони зайшли в досить простору кiмнату гарно освiтлену трьома вiкнами i непогано вмебльовану: там був диван, комод, двi шафи, крiсло, декiлька стiльцiв i на пiдставцi стояв телевiзор, щоправда, старенький, але кольоровий, на пiдлозi лежав килим, теж не вельми новий, зважаючи на потертiсть.

– Оце i е моя зала, – гордовито обвела поглядом кiмнату бабуся. – Оце й диван тут е, можеш тут поки що вiдпочити. Та ти не соромся, як кажуть, будь як вдома, – звернулася вона до Сергiя, побачивши, що той дещо знiчено зреагував на ii пропозицiю. – Давай, розташовуйся тут, не переймайся. Ось диван, сiдай, лягай, будь ласка, вiдпочивай, а я тобi телевiзор увiмкну, – вона увiмкнула телевiзор. – Ось тут зараз якраз концерт iде, по цьому каналу часто гарнi концерти показують, хоча, якщо ти хочеш, можеш пошукати щось на iнших каналах…

– Та нi, нi, все добре, нехай буде концерт, – заспокоiв Сергiй бабусю, що не на жарт розметушилася, – менi, взагалi то, все одно, я таки дiйсно дещо втомився сьогоднi. З самого ранку на ногах. Транспорт, вокзал, електричка… Так що я справдi таки наважуся скористатися вашою пропозицiею i трохи таки вiдпочину, – вiн взяв своi валiзи, поставив iх у куток, а сам сiв на диван.

– От i добре, от i добре, – зрадiла бабуня. – То ти поки що тут вiдпочивай, а я тим часом щось приготую попоiсти. Вiдпочивай, – вона вийшла з кiмнати i обережно зачинила за собою дверi, але потiм знову трохи прочинила iх i радiсно кивнула Сергiевi головою. – Вiдпочивай, вiдпочивай, – i знову зачинила дверi.

«Оце тобi й пригода, не думав не гадав, що моя тут поява почнеться таким цiкавим чином, – подумалося Сергiевi, коли вiн, зручно вмощуючись, лiг на диван. – От так бабуня. Баба Горпина. Горпина Степанiвна. А втiм, не погана, власне пригода, i бабуня теж нiчого собi, так що скаржитися тобi, великий столичний художнику, немае на що», – розмiрковував вiн собi, засинаючи i спостерiгаючи, як круговерть запального народного танку, який в цей час показували по телевiзору, поступово розпливалася в його дрiмотнiй свiдомостi у вир багатобарвноi казковоi строкатостi сьогоднiшнього дня, де були i вранiшня метушня столичного вокзалу, i за-вiконне мелькання пейзажiв в електричцi, перемiшане з розмовами пасажирiв, i казкова багатобарвнiсть новозбудованого храму, i дбайлива метушня Горпини Степанiвни…

– Прокидайся, прокидайся, – долинув до Сергiевоi свiдомостi ласкавий голос Горпини Степанiвни, – обiд вже на столi, пора вже прокидатися, – лагiдно розбуркувала вона сонного гостя, який поступово виринав iз глибокого, але короткого сну, – пора вже тобi й попоiсти, сьогоднi ж, мабуть iз самого ранку маковоi росинки в ротi не було, а в мене вже все на столi…

– Так, так, – остаточно прокинувшись, вiдповiв Сергiй, сiв на диванi i потер долонями обличчя, остаточно розвiюючи залишки сну, – я тут, здаеться заснув…

– Поспав, поспав годинку з дороги. Але пора вже прокидатись, а то, якщо вдень виспишся, то вночi не захочеться спати, та й обiд вже на столi, голодний же, мабуть.

– Та зранку випив кави.